Основні ознаки моральної свідомості особистості як вищі етичні цінності
СОДЕРЖАНИЕ: Морально зріла особистость, рівень моральної свідомості й самосвідомості. Форми прояву гуманності. Чесність як моральний принцип. Соціально-моральна основа совісті, докори совісті. Провина як негативна форма відповідальності за аморальні наміри й дії.Курсова робота
Основні ознаки моральної свідомості особистості як вищі етичні цінності
Морально зрілій особистості іманентний високий рівень моральної свідомості й самосвідомості, що проявляється в стійкості переконань і вірності своїм ідеалам, в адекватності розуміння й оцінки інших й себе, в глибині поваги й справедливої вимогливості до оточуючих й до себе, в самостійності й правильності рішень, що приймаються, послідовності добровільних вчинків, в моральній надійності, здатності протистояти внутрішнім спонукам, в умінні врахувати зовнішні обставини, розумно піднятися над ними. Поза розвинутою свідомістю й самосвідомістю немає й не може бути морально повноцінної особистості, здатної осягти своє місце в світі й сенс життя, морально самовизначитися й реалізувати свою соціальну сутність[173, 110].
Моральна свідомість особистості відтворює в загальних рисах психологічну структуру всякої індивідуальної свідомості. В ній також відбувається роздвоєна на різноспрямовані види певної модальності - моральна світосвідомість і моральна самосвідомість. Оскільки поняття «моральна світосвідомість» незвичне, його необхідно пояснити. Подібно до того, як свідомість, взагалі, не тотожна усвідомленню зовнішнього світу й не може бути протиставлена самосвідомості, бо органічно включає її в себе, моральна свідомість індивіда орієнтована й на моральну діяльність. Тому в свідомості особистості, крім моральної самосвідомості, доцільно, на наш погляд, вичленувати моральну світосвідомість (світо- споглядання, світорозуміння, світовідношення) суб’єкта, звернене на оточуюче його макро- й мікросередовище, на інших осіб - близьких й далеких. Отже, логічно співставляти моральну самосвідомість не стільки з свідомістю, чиїм компонентом вона є, скільки з моральною світосвідомістю - іншим її компонентом [114, 39].
І так, цілісна моральна свідомість людини завжди виступає в двох взаємопов’язаних й протилежно спрямованих іпостасях - у вигляді моральної світосвідомості (не — я) й самосвідомості (я), орієнтованих на пізнання й оцінку чужих й своїх спонукань, вчинків, якостей в їх моральному значенні. Провідну роль в моральній життєдіяльності особистості відіграє моральна світосвідомість, оскільки до й без засвоєння морального досвіду суспільства й окремих його членів неможлива успішна самоорієнтація в світі моральних цінностей. Індивідуальна моральна світосвідомість є ніщо інше, як відображення в свідомості особистості морального світопорядку в його загальних, особливих, одиничних проявах і її оціночно-нормативне відношення до них, виходячи з критеріїв добра й зла. Забезпечуючи особистість ціннісною інформацією про систему суспільних моральних ідеалів, принципів, норм, про повинне й належне в моральному житті інших осіб й груп, моральна світосвідомість дозволяє кожному здійснювати вчинки з урахуванням їх інтересів, вимог, чекань, думок і лише завдяки цьому самовизначитись на основі власної життєвої позиції [114, 36].
З іншого боку, свідома моральна активність людини неодмінно передбачає й включає в себе певний рівень моральної самосвідомості. «Оскільки особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не тільки оточуюче як «Я» в якості суб’єкта, а й свідомо присвоює собі всі справи, що виходять від неї, вчинки, й свідомо бере на себе відповідальність в якості їх автора й творця» [114, 37].
Специфічним об’єктом моральної самосвідомості людини актуально чи потенційно, цілком чи частково, є вона сама як автор і суб’єкт моральної діяльності у всьому різноманітті її змісту й структури (моральні знання й переконання, оцінки й почуття, звички й нахили, конкретні вчинки й спосіб життя, окремі особистісні якості, моральне обличчя в цілому).
Свідоме відношення до оточуючих обов’язково передбачає виділення себе як відносно автономного суб’єкта моральної діяльності, здатного оцінювати їх крізь призму власних моральних критеріїв. Більше того, поза самосвідомістю, спрямованою на її реального носія - суб’єкта моральних відносин, неможливе адекватне розуміння і співпереживання морального життя інших осіб. Духовно - практичне засвоєння індивідом моральних цінностей відбувається на основі особистого життєвого досвіду через вибіркове відношення й апробацію їх об’єктивного значення, суб’єктивне осмислення і перетворення в моральні переконання як вимоги до самого себе - мотиви своєї поведінки. У цьому плані самосвідомість виступає «найбільш важливим структурним утворенням психології особистості, що має значний вплив на її ставлення до системи соціальних приписів й норм поведінки» [18,79]. Не перебільшуючи можна вважати, що моральна самосвідомість є невід’ємною корінною властивістю - атрибутом й істотним суб’єктивним показником ступеня моральної зрілості особистості. Без певного, достатньо високого рівня самосвідомості особистості її свідомість в цілому не змогла б набути якості моральності.
У чому ж полягає моральність свідомості й самосвідомості особистості як суб’єкта моральної діяльності? Хоча термін «моральність» використовується з часів Канта й Гегеля, його однозначного визначення не існує, а в довідковій літературі до останнього часу він, взагалі, не згадується. Спроби розгорнутої інтерпретації даного поняття запропонували О.Г.Дробницький, С.Ф.Анісімов, В.А.Блюмкін, А.П.Черменіна і ін. В.Т.Ганжин прийшов до висновку, що моральність - основа, «першоклітина» системи моралі, що виступає в суб’єктній й об’єктній формах» [43, 21]. В усякому разі поза сумнівом, що моральність є інтегральною позитивною властивістю свідомості й поведінки, міра котрої окреслена сферою добра й обов’язку, яка в усіх своїх різновидах протистоїть злу, безвідповідальності. Думається, що ця точка зору істотно відображає сутність явища.
Найбільш загальними поняттями, що характеризують моральність свідомості й поведінки особистості в аксіологічному й деонтологічному аспектах, є категорії добра й обов’язку. Добро виражає сутність морального як соціальної цінності (блага), а обов’язок підкреслює його імперативний (наказовий) смисл. При цьому добро виступає в моральній свідомості людей як безумовно повинне, а обов’язок - як обов’язкова вимога доброго. Індивідуальна свідомість та самосвідомість набуває якості моральної, коли вона функціонально включена в моральну саморегуляцію особистості, відображаючи в оціночно-повинній формі її реальний статус і життєдіяльність в системі певних моральних відносин, осягаючи моральну сутність мотивів, вчинків, рис характеру, контролюючи й коректуючи поведінку за допомогою моральних переконань, почуттів, ідеалу, совісті, сприяючи її моральному самовизначенню, саморегуляції, самоутвердженню [52, 111].
Якщо усвідомлення й облік на практиці інтересів інших осіб, груп суспільства забезпечується переважно зовнішньою орієнтацією моральної свідомості особистості - світосвідомістю, то розуміння і реалізація нею власних інтересів - самосвідомістю. Оскільки індивідуальний інтерес реально не існує поза найтіснішим, нерідко суперечливим, взаємозв’язком із суспільним, рівень зрілості моральної свідомості й самосвідомості проявляється в здатності суб’єкта оптимально співвідносити своє й чуже, особисте й загальне благо, і в готовності добровільно підпорядковувати останньому практичний моральний вибір як результат усвідомленої необхідності [53, 97]. При цьому важливо врахувати, що суспільний і особистий інтереси засвоюються адекватно, лише перетворюючись у власні інтереси й мотиви поведінки особистості, а особистий інтерес стає соціально виправданим, розумним й реально здійсненним, оскільки не суперечить правильно зрозумілим потребам, цілям суспільства і його членів.
Моральність не притаманна особистості від роду як щось незмінне, а зароджується й розвивається в процесі соціалізації й індивідуалізації. При цьому ступінь моральної зрілості може коливатись від “пасивної слухняності до активної громадянськості, від безслівного співстраждання до самовідданого альтруїзму, від елементарної порядності до мужнього благородства” [73, 119].
Вочевидь можна й треба виділити основні змістовні критерії моральності, поза якими спонуки й дії людини є позаморальними або аморальними. Такими стабільними ціннісно-нормативними ознаками моральної свідомості (включаючи й самосвідомість) і поведінки особистості є гуманність і чесність як “модифікації, грані добра й обов’язку” [73, 124]. Це найбільш, на мою думку, загальні принципи, котрі експліцитно чи імпліцитно містяться в кожній системі моральності, слугують основою інтегральної оцінки й вимоги відповідних моральних якостей індивіда. У них втілена єдність моральних взаємовідносин особистості з суспільством (Я — МИ), іншою людиною (Я — ТИ) і з собою (Я — Я), - різний зміст і форми прояву котрих визначаються конкретно-історичними умовами. Тут виявлено діалектику абсолютного й відносного, загального й особистого, статичного й динамічного в становленні й функціонуванні моральних цінностей й норм як суспільства, так й особистості.
В гуманності, зокрема, виявляється духовно-практичне відношення людини до інших членів суспільства, гідних поваги, турботи, любові, щастя. Гуманність як риса моральної свідомості та світосвідомості людини проявляється в постійній практичній взаємодії з оточуючими. Завдяки розвиткові в процесі спілкування й відокремлення, а також завдяки здатності до ідентифікації з іншими і самоідентифікації, “особистість може все більш адекватно пізнавати й оцінювати себе по аналогії з рівними їй суб’єктами, вловлювати моральний смисл своїх мотивів і цілей, почуттів й бажань, вчинків й способу життя. І навпаки, усвідомлене переживання й глибоке розуміння своєї натури дозволяє подумки ставити себе на місце іншої людини, морально виправдовувати її наміри і діяння, співчувати й сприяти їй” [31, 112].
Зрозуміло, для цього необхідно, насамперед, бути елементарно уважним й доброзичливим до людей, цікавитись ними, розуміти й враховувати їх інтереси, прагнення, думки й почуття, усвідомлювати й відчувати свою відповідальність за людину перед нею й самим собою. Більше того, свідомість та світосвідомість особистості стають гуманно орієнтованими лише остільки, оскільки вона визнає й поважає не тільки в собі, а у всіх інших людську гідність, самобутність, самоцінність, право на свободу, незалежність і щастя, вважає своїм обов’язком завжди бути доброю, чуйною, турботливою по відношенню до людей, ставити їх розумні потреби й інтереси поруч з своїми, готова в разі необхідності чимось пожертвувати заради них. Разом з тим, кожен має право чекати й вимагати гуманного, справедливого відношення до себе з боку інших осіб, груп, суспільства в цілому, турбуватись про власне благополуччя без шкоди для оточуючих, гідно відстоювати свої життєві інтереси від чужих посягань.
Вищою формою прояву гуманності є альтруїзм - самовіддана, некорислива любов до інших, що протистоїть мізантропії як формі егоїзму, вираженої в презирстві й ненависті до людей [161, 97].
Чесність як моральний принцип і якість людини характеризує її моральність в єдності ціннісно-змістовногой структурно-формального аспектів. В чесності найбільш повно втілена активність, дієвість моральної свідомості й світосвідомості особистості. З точки зору змісту “чесність виражає відповідність свідомості й поведінки людей кодексу моральності даної спільноти, в рамках якої вона виступає як конкретна історична міра моральної чистоти мотивів й вчинків, синтез добронаміреності й добродіяння” [161, 103]. Загальний зміст чесності деталізується у вимогах добросовісно виконувати свої обов’язки й поважати чужі права, дотримуватись вірності обов’язкові й взятим зобов’язанням, бути принциповим, правдивим, щирим перед оточуючими. Нечесність же, проявляючись в недобросовісності, злодійстві, віроломстві, безпринципності, брехливості, лукавстві характеризує помисли й діяння людини як порочні, аморальні.
Чесність характеризує структурну й змістовну єдність морального знання, переконання й вчинку; думки, слова й діла; мотиву, цілі й засобу, виступаючи як специфічна міра моральної цільності особистості [161, 72]. І навпаки, в нечесності виражений ступінь порушення цієї єдності, моральна дезінтеграція особистості, суперечність між уявно доброякісним зовнішнім і порочним внутрішнім змістом її моральної діяльності. Так, добросовісність і вірність проявляються в гармонії морально позитивних намірів і вчинків, чистої совісті й благих діянь, а сутність недобросовісності й віроломства зводиться до розходження між формальним знанням добра і навмисне злими діями із аморальних спонук, що маскуються показною добротою. Щирість виражає впевненість людини в моральній цінності своїх мотивів і цілей, почуттів і бажань, яких нема потреби тому утаювати від інших чесних людей, тоді як лукавство полягає в невідповідності порочного смислу поведінки тому фальшивому моральному значенню, яке йому надається. Правдивий той, хто відкрито говорить те, що думає, виконує обіцяне, послідовно відстоює істину, керується добрими намірами й враховуючи моральні наслідки для оточуючих складеного й зробленого в конкретних обставинах, в той час, як брехун навмисне порушує обов’язки, перекручуючи відоме йому з метою обману інших осіб із корисливих мотивів.
Принцип чесності в зрілій моральній свідомості та світосвідомості особистості постає як її незмінний моральний обов’язок перед собою по відношенню не лише до інших, а й до самого себе. Кант правомірно підкреслював важливу роль суб’єктивної чесності (переконаності, совісності) як «обов’язку особистості перед собою і внутрішньої основи чесного ставлення до інших» [78, 201]. З іншого боку, Гегель вказував на те, що чесна свідомість виявляється в осягненні і здійсненні, у вчинках «самої суті справи», в його моральній всезагальності [48, 408]. Дійсно людина стає цілком чесною тоді, коли вона явно усвідомлює, глибоко відчуває й вільно реалізує моральну необхідність залишатися вірним власним ідеалам, переконанням, обов’язку, слову, слідувати голосу совісті, бути щирим й правдивим перед самим собою. Свідомість виявляється нечесною, морально розірваною, якщо індивід постійно кривить душею, хитрить, лукавить, наодинці із собою виправдуючи власну непорядність, підлість, зраджує самого себе, йде на поступки перед власним сумлінням. Без чесності неможливо забезпечити моральної чистоти й цільності, стійкості й визначеності, надійності й ефективності поведінки в суспільстві.
У свідомості та самосвідомості особистості названі принципи модифікуються ж у специфічні форми честі, гідності, совісті, з їх допомогою й реалізуються. В цьому смислі чесність, гідність, совість виступають як способи усвідомлення людиною моральної відповідальності перед самою собою. Її солідарність з певною спільнотою стає цілком можливою завдяки формуванню усвідомленого почуття честі. Гуманність же по відношенню до людей, насамперед, вимагає поваги в інших й в себе людської гідності.
Честь і гідність, з одного боку, характеризують соціальну цінність людини, що проявляється в моральній діяльності, спілкуванні з оточуючими, що визнається ними й суспільством в цілому в різних формах й ступенях. Від об’єктивного змісту честі і гідності необхідно відрізняти їх суб’єктивне відображення в моральній самосвідомості особистості у вигляді почуттів честі й власної гідності, кожне з яких має свою специфіку. Так, поняття честі в етиці пов’язано із суспільною оцінкою й визнанням моральних заслуг (чи провини) людини як представника певної групи, що має деякий соціальний статус - виконавця конкретної ролі, виду діяльності, а свідомість і почуття честі характеризується як оцінка й переживання ним цієї своєї цінності в різній мірі й формі визнаною (чи відкинутою іншими). В цьому виражається відношення особистості до себе як члена значущих для неї спільнот і прагнення відповідно до їх сподівань. Почуття честі - генетично більш раннє й функціонально менш досконале, ніж почуття гідності й совість. Як і вони, честь в її конкретному змісті визначається системою суспільних відносин, в які включена особистість. Разом з тим почуття честі розвивається на основі потреб (особливо гостро відчутних в отроцтві і юності) привернути до себе увагу оточуючих, виділитись серед них і в той же час бути не гірше інших, заслужити їх одобрення. У більш зрілому віці в людини виникає потреба в незаплямованій репутації, доброму імені, повазі, пошануванні авторитетних осіб й груп. Специфіка почуття честі полягає в тому, що воно безпосередньо залежить від громадської думки, орієнтує на нього поведінку суб’єкта і лише з часом стає відносно самостійним, таким, що спирається на переконання й моральну самооцінку. «Дійсно, як би ми не напускали на себе байдужість до громадської думки, кожен з нас бажає поважати самого себе й вважає себе тим більш заслуговуючи поваги, чим більше він користується загальною повагою» [109, 73].
Сама по собі установка особистості на громадську думку не засвідчує про незрілість її моральної самосвідомості. Більше того, така орієнтація дозволяє краще зрозуміти справжні інтереси й цінність критеріїв даної спільноти, її дійсне відношення до особистості й стає необхідною (хоча й недостатньою) умовою й ступенем формування адекватної самооцінки, рефлексивних почуттів. Важливо, на які саме моральні цінності й яких соціальних груп орієнтується суб’єкт честі, в чому він бачить зміст й умови її бездоганності. Разом з тим гіпертрофія честі, хворобливе самолюбство, невиправданий сором, постійна залежність поведінки від думок світського кола перетворює людину в «полоненого честі», нездатного позбавитись її міцних оков, чи в носія конвенційної моралі — конформіста [109, 77].
Глибинну основу почуття честі складають фундаментальні потреби в утвердженні свого морального Я серед інших, його визнанні суспільством. Порівняно з почуттям власної гідності переживання честі є більш диференційованим, таким, що характеризує повагу до себе як конкретного носія честі певної соціальної групи (мікро, макро). При високому ступені самоідентифікації з даною соціальною, етнічною групою людина сприймає її славу й ганьбу як власну заслугу й провину і, навпаки, відчуває гордість чи сором за себе як персоніфіковану спільноту. Глум над пам’яттю предків, приниження гідності сучасників чи загроза честі нащадків можуть переживатись ним як святотатство, наруга над собою.
З позитивною оцінкою й почуттям честі органічно пов’язані честолюбство й гордість, а в негативному плані - переживання сорому, ганьби, безчестя. В історії етики честолюбство й гордість нерідко ототожнювались з тщетністю й гординею як безумовними вадами (Платон, Аквінат, Бекон, Паскаль, Спіноза, Кант і ін.). Однак ще Арістотель писав про розумну міру честолюбства, порушення котрої народжує чванство, гординю чи відсутність почуття честі, приниженість душі. Вільній людині притаманне благородне честолюбне прагнення змагатись з подібним собі в добрих справах й відстоювати свою гідність. Надмірно чутлива людина до лестощів, слави більш схильна приймати як повинне почесті, дружбу, любов, ніж проявляти їх до інших [11, 105]. Абеляр, Петрарка, Мандевіль, Монтень, Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Гельвецій, Герцен, Чернишевський відзначали, що честолюбство, яке основане на повазі до справедливої громадської думки, зацікавленості в одобренні своїх вчинків, сприяє високій громадській й творчій активності особистості. Навряд чи виправдана категоричність твердження, ніби за будь-яких обставин честолюбство «є індивідуалістичним за своїм характером мотивом й тому суперечить моралі» [143,435].
Як правило, нема особливих розбіжностей в тлумаченні питань природи й значення сорому як генетично первинного морального почуття, що виникло в людини спонтанно в конкретних ситуаціях дійсного чи передбачуваного докору, звинувачення, осуду, насмішки, презирства з боку, значущих для неї, інших з приводу безсоромної звички, порочної якості, ницої спонуки, безчесного вчинку, який має намір здійснити, чи вже здійснила. Сором не зводиться до позаморального почуття страху, яке звужує, затемнює самосвідомість, дезорганізує поведінку індивіда. У процесі соціалізації особистості страх може перетворюватись у власне моральне почуття сорому. Платон визначає сором як «божественний страх» публічної ганьби на відміну від безсоромності як «терпеливості душі до безчестя в ім’я вигоди» [147, 437]. Для Арістотеля сором - боязливість недоброї слави. Сором’язливість й страждання утримують нас від багатьох вчинків. Люди соромляться того, що не досконале з власної провини й заслуговує громадського осуду, особливо якщо це відбулось в присутності осіб, гідних поваги[11, 107]. Помірній сором’язливості протистоїть надмірна соромливість і нахабна безсоромність. За Гегелем сором є «зародковий, не різко виражений гнів людини на саму себе, бо він містить в собі реакцію на протиріччя мого власного єства з тим, чим я повинен й хочу бути, отже, захист моєї внутрішньої істоти проти ганебного його прояву ззовні» [45, 143]. В такому положенні сором як прояв почуття честі стає передумовою й етапом формування в особистості гідності й совісті.
Кожна людина, оскільки вона розумна й вільна суспільна істота, потенційно чи реально має моральну гідність, що відображається в її свідомості й самосвідомості у вигляді уяви й почуття власної гідності. В науковій літературі це поняття трактується подвійно, що обумовлено як полісемантизмом даного терміну в буденному слововжитку, так і складністю його морально-психологічної природи. А.М.Архангельський, В.А.Блюмкін, Т.М.Джефарлі та ін. розглядають гідність як соціально-моральну цінність особистості, що по-різному позначається в її самовідданості, в громадській думці [53, 101]. Інші автори зводять гідність до усвідомлення своєї моральності, гідності (Г.Д.Бандзеладзе) [16, 90], суспільної оцінки (С.Н.Братусь), соціальної значущості (О.С.Софор), моральної цінності (Н.Д.Табунов) [37, 79].
Як видно, доцільно відрізняти гідність як об’єктивну моральну цінність людини від її позитивного оціночно-емоційного відношення до себе у формі свідомості й почуття власної гідності. Кант стверджував, що кожна людина володіє внутрішньою цінністю - гідністю, «завдяки якій вона примушує всі інші розумові істоти на світі поважати її, може порівнювати себе з кожним іншим представником цього роду й давати оцінку на основі рівності», причому повага й захист власної гідності «є обов’язок людини перед самою собою» [78, 69]. Без глибокої взаємної поваги, активного захисту й підтримки чужої й власної гідності, неможлива справжня гуманність. Остання не терпить приниження й утиску чужої й власної гідності. Гідне в моральній діяльності особистості виражає загальнолюдську й конкретно-історичну міру її соціальної цінності. Суспільне визнання (повага) й переживання особистістю своєї гідності (самоповага) можуть бути в різній мірі адекватними чи неадекватними її фактичному рівню, та реальне моральне значення даної людини в суспільстві зберігається. В основі зрілого почуття власної гідності лежить потреба особистості в реалізації своїх особистих моральних потенцій заради блага інших, і переживається воно інтегрально у формі поваги до себе як людини.
Зрозуміло, не маючи моральної гідності й при поганій репутації, суб’єкт в той же час здатний відчути невиправдану повагу до себе й навпаки, - при високій гідності й авторитеті має явно занижену самоповагу. Але з цього не випливає, що почуття гідності постійно є в кожного, хоча б в зародку, як стверджує Т.Шибутані, який слідом за тим справедливо відзначає: «людина може не усвідомлювати своєї людської гідності, не мати почуття власної гідності чи навіть не набути його через потворне виховання» [78, 70]. Дійсно воно не є апріорним і універсальним, як вважали Кант і Фіхте, а формується в процесі спілкування й виховання по-різному залежно від уявлень про гідне і негідне, характеру моральної діяльності особистості, ставлення до неї оточуючих, її соціального статусу. В дітей до певного віку, позбавлених розуму, морально деградуючих індивідів це почуття взагалі відсутнє, оскільки вони не усвідомлюють своєї соціальної відповідальності й призначення чи позбавлені можливості вільного волевиявлення.
Деякі психологи, етики часто ототожнюють рівень моральної гідності з рівнем самоповаги, моральних претензій особистості. На думку Шибутані «власна гідність людини складається із почуттів, котрі вона відчуває сама до себе» і не зводиться до свідомих самооцінок, які можуть суперечити підсвідомим переживанням й сподіванням відносно свого «справжнього Я» [191, 102]. Він абсолютизує неусвідомлені компоненти в почутті гідності як такі, які ніби спонтанно визначають поведінку людини відносно себе. Поза сумнівом, інтуїтивна негативна самооцінка, що лежить в основі підсвідомого почуття моральної неповноцінності, іноді більш точно відображає реальний рівень гідності особистості, її репутацію, ніж завищену повагу до себе, основану на раціоналізованій думці про себе. В подібних випадках, прагнучи до внутрішнього комфорту й згоди з собою, людина або взагалі не помічає своїх недоліків і негативного ставлення до неї оточуючих, або, не звітуючи перед собою, пробує пом’якшити й виправдати власні вади, показати їх собі й іншим як безвинні слабкості й недоліки або прагне компенсувати моральні дефекти іншими формами самоутвердження, мимоволі уникаючи ситуацій, в яких може виявитись її моральна безпомічність. Ці «захисні механізми», приголомшуючі, витісняючі за межі самосвідомості все, що загрожує збереженню самоповаги особистості, важливо враховувати при аналізі поведінки останньої. Рівень же усвідомленості й переживання власної гідності має зворотний вплив на поведінку особистості, котра, в свою чергу, підкріплює чи послаблює її переконаність в своїй моральній повноцінності.
Зміст, глибина, інтенсивність переживання честі й гідності істотно залежить від рівня моральних претензій особистості, що проявляються в установці на успішну моральну діяльність. Під моральним успіхом ми розуміємо досягнення результату, що відповідає уявленням про чесне й гідне, одобрюване громадською думкою і особистою совістю. Моральні претензії особистості виявляються як в чеканні справедливого, поважного ставлення до неї оточуючих, так й вимогах, що ставляться перед собою. «При цьому одні орієнтуються, головним чином, на зовнішнє одобрення й повагу, стурбовані насамперед своєю видимою добропорядністю. Для інших же характерна установка на самоодобрення, моральне вдоволення собою, їх турбує, якими вони є насправді, виходячи з того, якими повинні бути. Людина так вже влаштована, що їй хочеться гордитись собою: не можна гордитись путньо, вона гордиться без путньо й стає розсудливою в цьому відношенні лише тоді, коли набуває істинних заслуг» [149, 76].
В.Джемс пробував вивести формулу, згідно з якою самоповага прямо пропорційна досягнутому нами успіхові і зворотно-пропорційна нашим претензіям. Ідея залежності самооцінки від рівнів претензій й досягнень певною мірою застосована й в аналізі моральної діяльності. Разом з тим в сфері моралі цей зв’язок має цілком складний й суперечливий характер. Далеко не завжди «успіх» поведінки, що створив індивідові високу репутацію, сприяє закріпленню в ньому почуття гідності й честі, а публічний осуд не обов’язково принижує самоповагу. Це пояснюється розходженням як між рівнем моральних претензій особистості й вимогами, котрі ставлять перед нею інші, так і між видимим й схованим моральним змістом її мотивів й вчинків. Особистість може проявити благородство й самовідданість, задовольнятися елементарною порядністю й добросовісністю, зрештою, миритись з власним егоїзмом, нечесністю, навіть підлістю. Критерії реакційної громадської думки при оцінці поведінки особистості нерідко вступають в непримиренну суперечність з прогресивними моральними переконаннями, якими вона керується в самооцінці.
Найбільш пізнім, найскладнішим функціональним утворенням моральної індивідуальної свідомості, самосвідомості є совість, котра забезпечує автономію її моральної діяльності на найінтимнішому рівні, інтегруючи в собі усвідомлені почуття добра й обов’язку, гуманності, гідності й честі. Людина стає насправді чесною, оскільки моральна цілісність й бездоганність її поведінки визначається моральною чистотою й стійкістю совісті. На емпіричному рівні цей феномен багаторазово описаний в історії етики, але його психологічні механізми досліджені недостатньо. Більше 30 років тому Б.Г.Ананьєв писав, що «в психології саме проблема самосвідомості виявляється найменш розробленою, а внаслідок цього до теперішнього часу не визначений і психологічний аспект етичної проблеми совісті» [6, 103]. Вірогідно це пояснюється природою совісті як специфічного морально-психологічного явища, вивчення якого вимагає комплексного підходу етиків. Серед форм, рівнів совісті можна виділити найбільш загальні й істотні ознаки, що відрізняють її від інших проявів моральної свідомості та самосвідомості. Совість не слід ототожнювати ні з моральною свідомістю в цілому, ні з самосвідомістю. Між тим, чимало авторів характеризує її як міру розуміння особистістю добра й зла в світі й в самій собі, моральну відповідальність перед собою й іншими, моральну самооцінку й оцінку оточуючих, не в міру розширюючи об’єм даного поняття» [6, 104].
Знання того, що є добро і в чому полягає обов’язок кожного, здатність застосувати моральні критерії в оцінці інших є необхідними умовами активності совісті. Істинна совість за Гегелем є «визначення самої себе стосовно до того, що велить те, що й для себе є добро й обов’язок» [48, 148]. Хто не переконаний в своєму обов’язку творити добро, не відчуває потреби поступати справедливо, в того ще (чи вже) нема совісті. Якщо совість структурно й функціонально виступає як ядро, квінтесенція моральної самосвідомості, то моральні переконання - справжня серцевина совісті, в цьому смислі совість слугує суб’єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної зрілості.
Генетично внутрішній голос особистої совісті - своєрідне ехо інтеріоризованої громадської думки, багаторазово й опосередковано відображене в самосвідомості особистості. Суд совісті може персоніфікуватись в найбільш шанованих людях, перед котрими почуваєш підвищену моральну відповідальність (в багатьох, чоловікові, дітях, другові, наставникові, керівникові тощо). Інший є моя “суб’єктивована совість, він докоряє мені моїми недоліками навіть, коли не називає їх відкрито: він - моє уособлене почуття сорому” [48, 149]. Разом з тим, вона - неповторна, незмінна, і кожен сам несе всю повноту відповідальності за себе перед нею. Посилання на громадську думку, звичаї, традиції самі по собі ще не слугують виправданню дій проти совісті, в справедливості котрих ми не переконані.
Соціально-моральною основою совісті є відповідальність як міра моральної свободи, повинності, правоти чи провини особистості перед суспільством, собою, визначувана і застосована з урахуванням її суб’єктивних умов й наслідків, добровільно вчинених вчинків. Авторитетна справедлива громадська думка - генетично первинна, зовнішня інстанція, котрій особистість підзвітна в своїх вчинках, яка, власне, в кінцевому рахунку й встановлює реальний ступінь її відповідальності. Совість же стає вторинною, внутрішньою самозобов’язуючою інстанцією, перед котрою суб’єкт виступає одночасно в якості позивача й відповідача, звинувачувача й захисника, судді й виконавця вироку. При цьому в кожному вчинкові морально вільна свобода «тільки й те визнає за своє і тільки за те вважає себе відповідальною, що із цього вона знала й чого хотіла» [48, 150]. Моральна особистість здатна суворо і без утаювання відповідати перед собою за те, що ніхто інший з неї й не спитає.
Таким чином, персональна моральна відповідальність проявляється, з одного боку, в суспільних імперативних оцінках, санкціях, а з другого - в усвідомленому почутті відповідальності за свої вчинки, спосіб життя, долю, за все скоєне й допущене.
Реакція совісті на події, пов’язані з діями інших осіб й груп, виражається в моральних вимогах, оцінках й почуттях суб’єкта по відношенню до самого себе як дійсному чи можливому співучасникові цих акцій, відповідальному за них. Рефлексивно-емоційний голос совісті виступає як повноважний представник суспільства, постійно незримо присутній в самосвідомості особистості в індивідуалізованій формі. Суперечливу єдність інтимно-особистісного й надособистісного, автономного й гетерономного в моральній свідомості та самосвідомості підмітив Кант . «... Хоча справа совісті є справа людини, котру вона веде проти самої себе, розум людини примушує її вести цю справу, як би за велінням деякої іншої особи...» [78, 69]. Отже, совість людини буде не себе, а когось (як людину взагалі) вважати суддею її вчинків, але вона не повинна перебувати в суперечності сама з собою. Разом з тим Кант стверджував, що судження совісті завжди справедливо безпомилкове, оскільки не виходить за межі співставлення вчинків з правильно зрозумілим обов’язком. Абсолютизуючи щирість й переконаність як формальні ознаки совісті, він ігнорував конкретний зміст моральних переконань й почуттів, які можуть вводити нас в оману [78, 70]. Гегель зрозумів, яку небезпеку для самовпевненості совісті становить відмова людини нести відповідальність перед суспільством, її «глибочезна внутрішня самотність, перебування лише самої з собою, в котрій зникло все зовнішнє, «й прийшов до висновку, що така совість, «як формальна суб’єктивність всеціло являє собою щось, що легко переходить в зло» [46,192].
Поза сумнівом, що чесність людини перед собою проявляється в щирості й справедливості по відношенню до себе, в принциповості самооцінок й вірності переконанням, є вагомою суб’єктивною ознакою і наслідком зрілості совісті. Для визначення істинності чи помилковості її вироку вирішального значення набирає відповідність переконань людини прогресивним моральним нормам, адекватність самооцінок справедливій громадській думці про неї. Соціально зріла совість надійно забезпечує правильну моральну самоорієнтацію, самокорекцію, стійкий імунітет проти негативних впливів, послідовну спрямованість моральної діяльності особистості на виконання обов’язку, в яких би складних ситуаціях вона не опинилась. У цій якості совість виступає як відносно автономний центр саморегуляції моральної свідомості й поведінки особистості. Іноді совість трактують з позиції етичного догматизму і максималізму як «абсолютно добру», «постійно чисту», «вищу й остаточну» вселюдську моральну інстанцію в особистості [46, 192]. Істинним стає голос совісті того суб’єкту, чиї моральні переконання відповідають корінним потребам, прогресу людства.
Частина вчених трактує совість як чисто раціональну самооцінку або як інтуїтивне моральне почуття. Інші, переборовши метафізичну обмеженість етичного раціоналізму, ірраціоналізму, розглядають совість в єдності змістовного й формального, раціонального й емоційного, рефлексивного й арефлексивного аспектів.
Поняття «чиста» й «спокійна» совість (аналогічно - «нечиста» й «тривожна») часто розглядають як аналогічні. Зрозуміло, між ними є взаємозв’язок, але їх слід розрізняти як змістовну й емоційну характеристики даного морально-психологічного явища. Це не завжди враховується, коли специфіку совісті бачать в тому, що вона залишиться чистою навіть і в тому випадку, якщо людина й переконається, що вчинила погано. Очевидно тут мається на увазі емоційно нестурбована совість: але ж ступінь її чистоти визначається як моральним змістом вчинків, так й адекватністю її відображення в самосвідомості суб’єкта. Виправданий спокій совісті — своєріднийсуб’єктивний індикатор її моральної чистоти: людям з чистою совістю нічого соромитись й ні в чому себе докоряти, оскільки їх мотиви й дії чесні й бездоганні, відповідають їх переконанням й прогресивним принципам суспільства, а тому перебувають у формах моральної вдоволеності собою, впевненості в своїй правоті. Чистота совісті - міра моральної бездоганності особистості в цілому, навпаки — нечистасовість у внутрішньому визнанні людиною власної непорядності, не достойності, які часто переживаються в станах «хворобливої» совісті (сорому, ганьби, провини, каяття, відчаю і т.п.). Совість заплямована тому й стривожена, що суб’єкт усвідомлює, часто тяжко переживає розрив між повинним і явним, моральними знаннями й моральними мотивами своїх вчинків. Разом з тим, душевний спокій ще не говорить про чистоту совісті, він може бути симптомом моральної інфантильності, черствості до оточуючих, байдужості до власного обов’язку, цинічної безвідповідальності й пасивності «прекрасної душі», котра боїться заплямувати себе зіткненням з дійсністю. Лише той, хто не володіє ні власним розумом, ні власною позицією, ні власною совістю не здатний пережити тих мук совісті, коли суб’єктивні бажання людини повстають проти об’єктивних поглядів її власного розуму. Актуально чи інактуально совість присутня в свідомості та самосвідомості індивіда як реальний процес чи потенційна здатність, іноді «засипаючи», чи знову «пробуджуючись», причому голос її може то посилюватись, то слабнути. «Розтягувана» чи «еластична» совість є не що інше, як моральна безпринципність заради егоїстичних інтересів, що веде до безсовісності, аморалізму. Нема підстав цілком зводити спокійну совість до безсовісності чи до чистої совісті, як недостатньо протиставляти її угризінням совісті. Спокій совісті як тимчасовий емоційний етап може бути наслідком необізнаності індивіда про порочність вчинку чи впевненість в тому, що він випадковий, вибачливий, виправданий. Але ж можна усвідомлювати й власну провину, не відчуваючи глибоких угризінь совісті, оскільки формально засвоєні норми не перетворились в переконання, а їх виконання не стало потребою особистості. В цьому випадку не обурлива «совість» стає синонімом душевної підлості, моральної глухоти. З іншого боку, чиста совість залишається постійно тривожною через підвищену вимогливість до себе, чи надмірну делікатність, мнимість. Неспокійна совість як стійкий прояв морального максималізму стає вірною ознакою і необхідною умовою безкомпромісної самокритичності і принциповості, нетерпимості до найменших відступів від особистих переконань, активного прагнення наблизитись до морального ідеалу.
Інтуїтивне вирішення совісті далеко не завжди однозначне, безапеляційне й справедливе, особливо в складних ситуаціях морального вибору, коли зіштовхуються мотиви різного рівня. При цьому в совісті можуть виникати коливання й сумніви з приводу власної моральної правоти.
Докори совісті - найбільш гостра форма оціночно-емоційної реакції моральної свідомості, самосвідомості на протиріччя нашої моральної діяльності. Страждання нечистої совісті - симптом усвідомленості погрішності власної гідності й порушення цільності морального Я. Муки совісті виникають й переживаються нами на основі більш елементарних почуттів сорому, провини, каяття, в чистому й перетвореному вигляді включають їх в себе, але не зводяться до них ні повністю, ні частково. Якщо екстравертна форма сорому безпосередньо пов’язана з турботою про честь і славу, тривогою за свою репутацію й страхом публічної ганьби, то його інтравертна форма виявляється в обуренні індивіда по відношенню до самого себе. Саме друга, більш розвинута, форма тісно пов’язана з почуттями обов’язку й гідності.
Совість також передбачає здатність щиро визнавати й глибоко відчувати свою провину, що й народжує сором перед собою за скоєне. Почуття провини виражає стурбованість особистості власною неправотою у зв’язку з негативними вчинками й якостями, за котрі вона несе відповідальність. Сором може виникнути й поза усвідомленням провини як імпульсивна реакція на реальне чи очікуване звинувачення, підозру, докір в негідному вчинкові, якщо особистість його не здійснювала. Але й обґрунтоване громадське покарання чи уява про нього викликає в неї почуття сорому, що інтуїтивно асоціюється з її попереднім емоційним досвідом, не супроводжуючись при цьому почуттям особистої провини, котру вона не встигла усвідомити. І навпаки, визнання провини не завжди свідчить про те, що індивід почуває себе винуватим і йому дійсно соромно. Зрештою, можна взагалі не знати й не відчувати за собою ніякої провини, хоча в очах оточуючих виглядати винуватим.
Провину як негативну форму відповідальності за аморальні наміри й дії слід відрізняти від переживання, розуміння й визнання своєї провини, що далеко не завжди враховується в спілкуванні й вихованні [46, 193]. Дійсно індивід почуває себе винуватим в порушенні відомих йому моральних вимог, якщо зробив це навмисне, знаючи конкретні обставини й передбачаючи можливі наслідки своїх дій, тобто усвідомлює себе морально осудним суб’єктом причиненого зла й співчуває потерпілим через нього. Ось як про це говорить Г.Гегель: «В мені є істинна провина лише постільки, оскільки належне наявне буття було змістом моєї поведінки» [48, 151].
Разом з тим, лише щире визнання реальної провини перед собою й іншими «знімає розлад між моральною ціллю й дійсністю, виражаючи повернення до попереднього способу мислення» [48, 152]. Перекручене уявлення про свою винуватість може виступати як у формі самовиправдання, в спробах пом’якшити чи зовсім відкинути провину, так й в необґрунтованому самоосуді, зайвій драматизації мотивів й наслідків своїх вчинків, явному перебільшенні відповідальності за них. Стійкий комплекс «невикорінної гріховності «свідчить про перекручення совісті».
Глибоке усвідомлення й переживання своєї моральної неправоти необхідно тягне за собою розкаяння, як почуття щирого жалкування про вчинене, що супроводжується відріканням від нього й самого, - готовністю спокутувати свою провину і заслужити прощення за допомогою практичних справ. Якщо античні мислителі й художники ще недостатньо розрізняли сором, розкаяння, угризіння совісті, то вчені Нового часу піддали ці почуття скрупульозному порівняльному аналізові. Згідно Декарту, розкаяння - вид печалі, що виникає при впевненості людини в тому, що вона поступила погано, тоді як совість може й сумніватись в цьому [55, 490]. А.Галич вбачав різницю між цими почуттями в тому, що сором виражає побоювання викликати погану думку про себе, а розкаяння - сумну гіркоту й презирство до себе при усвідомленні вчинку. Крім того «в соромі більш бентежиться свідомість нашої нерозумності» [41, 220]. Гегель, співставляючи сором і каяття, що мають єдину моральну основу, відзначив: «Каяття є почуття невідповідності мого діяння моєму обов’язку, чи, хоча б, лише своїй вигоді...» [48, 152].
Дійсно, сором перед собою - менш усвідомлена і часто більш короткочасна емоційна реакція, що виникає внаслідок дій, котрі можуть нас зганьбити, а тому ретельно скрита від інших [48, 153]. Розкаяння, як правило, - більш тривале, болюче переживання, породжене усвідомленням втрачених можливостей вершити добро, й відповідальності за навмисні вчинки, в яких почуваємо себе винуватими й прагнемо зізнатися не лише собі, а й оточуючим, щоб довести свій намір виправитись. Але не завжди визнання провини супроводжується розкаянням, яке, в свою чергу, не обов’язково приводить до угризіння совісті. «Ми каємось часом й в доброму ділі, але не можемо відчувати угризіння совісті за добре діло» [183, 192]. Можна каятись й у випадковій шкоді, вчиненій іншому без злого наміру, не помічаючи своєї провини; або почувати себе винуватим в здійсненні недоброго вчинку, помилок, котрі призвели до невдачі; або відчувати тривогу, побоювання, страх через вірогідність відплати (покарання, ганьби ). У подібних випадках доречно говорити про жалкування розуму, а не про розкаяння совісті. Але з цього не випливає, що угризіння совісті і розкаяння, взагалі, не обумовлюють одне одного. Вочевидь, жалкування про скоєне виступає як перехідна сходинка, до більш глибоких переживань совісті або як форма її заміщення й витіснення. Розкаяння амбівалентне за своєю ефективністю: як переживання важкості скоєного воно повертає людину до втрачених моральних орієнтирів, мобілізуючи її моральну енергію, а як почуття розрядки знімає внутрішній конфлікт, іноді сприяючи псевдо- примиренню з собою у вигляді поступлення совісті [183, 194].
Моральні страждання, що відчуваються совістю, в цілому свідчать про болісну переоцінку особистістю свого способу думок й дій. Через душевне потрясіння й кризи «хворої» совісті відбувається благотворний «процес її морального прозріння, самоочищення й одужання, внутрішньої гармонізації й стабілізації - своєрідний «моральний катехізис» [183, 194]. Роздуми про моральну сутність своїх мотивів й цілей, вчинків й звичок, аналіз їх причин й наслідків з принципових позицій сприяє полегшенню мук совісті, а в кінцевому рахунку - моральному просвітленню і звеличенню особистості.
Отже, сутність, рівень моральної свідомості та самосвідомості особистості в пізнавально - аксіологічному аспекті складає концепція морального Я , в регулятивно - мотиваційному - сенс власного життя, в інтегративно - емоційному - щастя, а стержневими ціннісно-імперативними установками особистості стають усвідомлені почуття честі, гідності, совість.