Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання

СОДЕРЖАНИЕ: Поняття договору довічного утримання. Зміст договору: майно, що може бути об’єктом договору; строк чинності договору; права і обов’язки сторін; підстави і порядок розірвання, припинення договору. Договор довічного утримання в законодавстві країн СНД.

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ «ЦИВІЛЬНЕ ТА СІМЕЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (ОСОБЛИВА ЧАСТИНА)»

ТЕМА: ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ЗАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ

ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

студентки 3 курсу юридичного факультету ЗНУ заочної форми навчання

Волик Яни Миколаївни

науковий керівник:

Самойленко Георгій Валерійович

старший викладач кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук

ЗАПОРІЖЖЯ

2007

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………...3-4

1. Становлення інституту довічного утримання ……………………….….5-11

2. Поняття і характеристика договору довічного утримання …………....12-21

3. Зміст договору довічного утримання:

а) майно, що може бути об’єктом договору довічного утримання; …….. 22-25

б) строк чинності договору довічного утримання; …………………..…... 26-27

в) права і обов’язки сторін ……………………………………..………..… 28-31

г) підстави і порядок розірвання, припинення договору довічного

утримання …………………………………………………………………... 32-35

4. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД ..………..... 36-42

Висновок ………………………………………………………………...….. 43-44

Перелік посилань ………………………………………………………..….45-46

Список використаної літератури ……………………………......................47-48

Вступ

В останній час в нашому житті все частіше почало з’являтись в обіході таке поняття як інститут довічного утримання. Ми часто чуємо про нього по телебаченню, радіо, зустрічаємо в газетах, журналах, а також в юридичній літературі. Але що це таке ?

Інститут довічного утримання українським законодавством виражається як договір, де одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

В якості сторін договору довічного утримання є будь-який суб’єкт цивільних правовідносин. Для цього норми матеріального права мають визначити правовідносини сторін, а також передбачити всі можливі випадки змін у правовідносинах.

Насамперед необхідно виходити з основної мети такої угоди. Основною метою держави, яка визначила можливість укладати договори довічного утримання, є надання особам, які за станом здоров’я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати і потребують постійного стороннього догляду, здійснити цю можливість за рахунок власного нерухомого майна. При цьому особливих вимог до осіб, які беруть на себе обов’язок щодо надання допомоги, законодавством не висувається, і це зрозуміло, оскільки умови догляду за хворою особою можуть виражатися не лише грошовим утриманням. Тому таку угоду можуть укладати й забезпечені громадяни, ті, які мають власні грошові кошти на своє утримання – значну за розміром пенсію, але за станом здоров’я не можуть себе обслуговувати, тому допомога їм може полягати у догляді за ними, в утримані будинку, приготуванні їжі та у певній періодичності годування хворої особи, прогулянок у супроводі іншої особи. Але при цьому слід зауважити, що така особа може не сплачувати певну чітко виражену суму на утримання іншої особи. В цьому випадку особа, яка надає таку допомогу, має лише витрачати власний час, а не грошові кошти.

Аналізуючи правові аспекти договору довічного утримання, то не можливо не згадати важливих за своєю змістовною глибиною та переважному значенню наукові праці в сфері становлення інституту довічного утримання, які розроблялись цілою плеядою видатних вчених. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Маслова, Г. Амфітеатрова, М. Бару, О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, А.С. Довгерт, М.І. Панченко, І.А. Безклубого та інших.

Праці цих авторів являються теоретичною базою даного дослідження.

З набранням чинності нового ЦК України, він передбачає суттєві зміни порівняно з попереднім кодексом, який вже застарів і мав низку недоліків при регулюванні інституту довічного утримання і тому у вітчизняній науці та практиці в останній час все більше уваги приділяли цим недолікам.

Тому дана проблема потребувала всебічного вивчення з урахуванням практики застосування нового законодавства, тобто нового Цивільного кодексу України, а також з урахуванням того, що більшість аспектів все ще не отримали належного законодавчого врегулювання.

Метою даної роботи являються дослідження законодавства регулюючого інститут довічного утримання, вивчення природи, характеристики стадій аналізу процедур, які застосовуються в даному інституті. Для реалізації цієї мети необхідно детально вивчити нормативну базу, учбову літературу, публікації в періодичних виданнях, матеріали судової практики. Основними методами , за допомогою яких буде розкрита тема роботи являються: дедуктивний, індуктивний, описовий і метод порівняльного аналізу.

Об ’ єктом дослідження даної курсової роботи являється договір довічного утримання в загальному розумінні, а предметом - договір довічного утримання з його змістом та притаманними лише йому рисами.

Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку посилань та списку використаної літератури.

1. Становлення інституту довічного утримання.

Цивільний кодекс УРСР 1922 року не згадує інституту довічного утримання. Проте нотаріальна Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 року у статті 120 дозволяла у договір дарування вміщувати пункт про обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов’язання, капіталізуючи накладення арешту на майно [1, 156]. Це була перша згадка про інститут довічного утримання у нашому законодавстві. Але 01 серпня 1940 року директивним Листом НКЮ УРСР названа стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити в договір дарування пункти про зобов’язання утримувати дарувальника чи третіх осіб, проте вказане не означало, що не можна укладати договір довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у договір дарування. Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися в практиці як до 1928 року, так і після 1940 року.

Поява у той час у практиці подібних договорів не пройшла непомітно у науці. Починаючи з 1945 року, з’являються перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених.

Аналізуючи тогочасну практику, М. Бару в праці «Договірне зобов’язання про утримання» виділяв три різновиди договору довічного утримання. По-перше, це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались лише непрацездатні члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени двору передавали останнім садибу і все майно, а сторонні особи зобов’язувались утримувати їх до смерті. Земельно-судові органи визнавали подібні договори тільки за формальними ознаками недійсними (не було згоди земельного товариства, а для даних угод закон обов’язково її вимагав). По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім’єю і відповідними державними органами (охорони здоров’я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладені договору. Тягар утримання дитини розподілявся між двома сторонами [2, 280]. Слід також зазначити: даний вид утримання, як правило, не був довічним; він припинявся з досягненням дитиною повноліття. Проте, якщо дитина була інвалідом, то це утримання ставало довічним. Третім видом довічного утримання були, власне, договори довічного утримання, які набули поширення, порівняно з двома наведеними вище різновидами. І тому в подальшому буде аналізуватись саме ця форма довічного утримання.

Незважаючи на те, що з 1940 року заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони могли оформлювати відчуження будинку договором купівлі-продажу, при цьому ціна була незначною, але тут же формулювався додатковий обов’язок довічно утримувати продавця. Часто у договорі про відчуження будинку встановлювалася дійсна ціна, але при цьому вказувалось, що у рахунок покупної ціни покупець зобов’язаний надавати продавцю довічне утримання. У практиці зустрічались і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договори (дарування та довічного утримання). Врешті-решт, наводиться, навіть, приклад спадкового договору, згідно з яким одна сторона заповідала будинок іншій, яка зобов’язувалась годувати першу особу до її смерті [3, 282].

Судова практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволені позовів, що ґрунтувались на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду СРСР в Ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом Л.Н. до Н.Н. вказала: договори довічного утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом [4, 45]. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними також з інших підстав. Наприклад, Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) визнано недійсним договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода – оплатна [5, 285]. У іншому разі в Ухвалі Судової колегії Верховного Суду СРСР за позовом Г. до 33-ої дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна із зобов’язанням довічного утримання під один з відомих видів – дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимог, що пред’являлися до названих вище договорів, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала її недійсною. Подібні міркування висловлені Верховним Судом РСФРР у аналогічній справі ще у 1925 році. Зокрема, йшлося: угода, за якою купують будинок із зобов’язанням утримувати продавця без фікції строку платежу та ціни угоди, не може вважатися договором купівлі-продажу і, як така, не може бути визнана дійсною.

Таким чином, з наведених вище прикладів можна зробити наступний висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання під договори дарування чи купівлі-продажу. А оскільки це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними. Тому що чинний на той час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.

Проте у ряді випадків суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись при цьому на статтю 106 Цивільного кодексу 1922 року. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов’язання був договір як такий. При цьому названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.

Слід зазначити, що серед вчених також не було єдності при аналізі інституту довічного утримання. Деякі з них вважали, що цей договір є кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне становище продавця та його похилий вік (С. Ландков); інші – стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття – так як покупець сподівається: йому не довго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній – на довге забезпечене життя на утриманні покупця (І. Брауде). Тому ці вчені пропонували визнавати подібні угоди недійсними.

Проте більшість вчених не поділяли наведених вище думок. У своїх працях вони критикували рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного утримання, а також звертали увагу на детальний аналіз юридичної природи даних угод. При цьому їх позиції іноді суттєво відрізнялися.

Так, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір довічного утримання як договір дарування з умовою. На їх думку, такі угоди мали безоплатний характер. Проте дана точка зору не знайшла багато прихильників.

По-іншому розглядали договір довічного утримання Г. Амфітеатров і В. Маслов. Зокрема, перший вважав: даний договір – оплатний і є різновидом купівлі-продажу; хоча вчений і не відкидав можливості кваліфікації подібного зобов’язання як самостійного договору [6, 34]. В. Маслов також розглядав вказаний договір як оплатний і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу, де як ціна був обов’язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд [7, 46].

Деякі вчені займали дещо іншу позицію. Наприклад, В. Рясенцев відносив договір довічного утримання до самостійного виду. Він вважав: подібну угоду не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки в даному випадку відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним [8, 15].

З огляду на неоднозначний підхід до інституту довічного утримання якз боку судових органів, так і вчених-юристів досить важко проаналізувати юридичну природу та особливості даного договору в той час. Насамперед, варто зазначити: більшість вчених включали договір довічного утримання до зобов’язань з оплатної реалізації майна. Стосовно ж односторонності чи двосторонності даної угоди – єдиної думки не було. Причому ті юристи, які розглядали договір довічного утримання як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції – консенсуальним.

Що ж до дефініції названого договору, найбільш вдале визначення, на думку автора курсової роботи, дав В. Рясенцев [9, 16]. Таким чином, предметом даної угоди міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно. Стосовно форми договору довічного утримання, то він у разі відчуження будинку чи права забудови повинен був бути укладений у письмовій формі та завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі. У нотаріальній практиці, як правило, вимагалось, щоб у подібних угодах вказувалась ціна будинку, який відчужувався.

Також слід звернути увагу на проблему сторін у вказаному договорі. Відчужувачем могла бути тільки непрацездатна фізична особа. Судовій практиці відомий випадок, коли відчужувачем будинку була працездатна особа [10, 287]. Проте цей договір визнаний недійсним, так як він укладений у формі договору дарування з умовою утримання. Аналізуючи даний приклад важко дати чітку відповідь на питання: чи могла бути працездатна особа, за всіх сприятливих умов, відчужувачем. На думку автора курсової роботи, в деяких випадках це було можливим. Крім того, слід додати, що згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР утримуватись міг не тільки відчужувач, а й треті особи. Набувачем за договором довічного утримання могла бути тільки фізична особа. Судовій практиці відомий приклад, коли останнім була юридична особа. Але даний договір визнаний недійсним, оскільки він не задовольняв вимог, що пред’являлися до договорів дарування чи купівлі-продажу. І хоча суд в цьому конкретному випадку не звернув уваги на те, щоюридична особа вийшла за межі своєї спеціальної правосуб’єктності, проте тогочасні юристи, посилаючись на вказану обставину, вважали: юридичні особи не могли бути набувачами за договором довічного утримання.

Стосовно прав і обов’язків сторін даної угоди, то можна виділити два підходи, які існували у той час. Вчені, котрі відстоювали думку, що договір довічного утримання є одностороннім, вважали: відчужувач мав право лише вимагати від набувача надання обумовленого утримання, а набувач – тільки обов’язок надавати матеріальне забезпечення. Прихильники ж двосторонньої концепції зазначеного договору вважали: відчужувач мав обов’язок передати майно і право вимагати надання утримання, у той же час набувач мав відповідні кореспондуючі: право вимагати передачі майна на обов’язок утримувати відчужувача. Окремі вчені наполягали, щоб обов’язки набувача були детально конкретизовані у договорі (якість і кількість харчування у день, зміст догляду) [11, 17]. Що ж до права власності набувача на відчужений будинок, то це питання було практично не дослідженим. Деякі науковці вважали: набувач міг вільно розпоряджатись будинком на свій розсуд. При цьому обов’язок утримання, навіть якщо набувач відчужив передане йому за договором майно, залишався все рівно за набувачем і не переходив разом з майном до іншої особи. Згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР 1928 року на майно, передане обдарованому, накладався арешт, щоб він не міг розпоряджатись ним і не ухилявся від виконання своїх обов’язків.

Неоднозначні підходи спостерігалися і до вирішення питання припинення договору довічного утримання. Якщо сторони виконували всі умови даної угоди, то зі смертю відчужувача вона припинялась. У разі, коли першим помирав набувач, відчужене майно переходило до його спадкоємців. При цьому, якщо вони відмовлялись від подальшого утримання відчужувача, останній вже не міг розірвати цей договір та повернути відчужене майно.

Звичайно, такий підхід судів до вирішення даної проблеми слушнокритикувався у науковій літературі [12, 48]. Коли ж набувач не виконував своїх обов’язків, то судові органи або зобов’язували його виконати взяті на себе обов’язки або розривали договір й повертали будинок (чи інше майно) відчужувачу. В останньому разі суди в основному, так само як і при визнанні договору довічного утримання недійсним, не відшкодовували витрат [13, 290]. Проте за певних обставин (наприклад, набувач заново перебудував будинок) суд міг повернути останній відчужувачу, але дозволити проживати у ньому набувачу з його сім’єю [14, 292]. Дещо по-іншому підходив до вказаної проблеми В. Рясенцев. Він вважав, що при розірванні договору довічного утримання суд повинен повернути сторони у попередній стан з відшкодуванням збитків, спричинених відчужувачу та із зарахуванням вже понесених витрат на його утримання [15, 18].

Таким чином, неврегульованість у законодавстві даного інституту призвела до того, що сторони іноді зловживали своїми правами; і судові органи не завжди могли захистити потерпілого. Окремі вчені пропонували досить оригінальні способи розв’язання цієї проблеми. Наприклад, В. Маслов вважав за доцільне, щоб у новому Цивільному кодексі 1963 року питання довічного утримання було врегульоване так, щоб особа, яку забезпечують, передавала своє майно у спільну сумісну власність учасників договору, а останні не могли відчужувати свого права участі у спільному майні третім особам без згоди інших учасників. Право на частку в учасників названого договору виникало тільки при розірванні договору. Розмір частки визначався за згодою сторін або суду з урахуванням вартості переданого у спільну сумісну вартість майна, вигод від користування ним, витрат на утримання і розміру участі особистою працею та матеріальними коштами в управлінні спільним майном кожного з учасників. Після смерті особи, яку забезпечували (відчужувача), майно, вказане у договорі, залишалось у власності особи, котра забезпечувала (набувача). Після смерті останньої її право участі у спільній власності та обов’язки з утримання переходили до її спадкоємців (до останніх не належав відчужувач) [16, 50]. І хоча наведені пропозиції могли вирішити більшість проблем, проте розробники нового Цивільного кодексу 1963 року їх не врахували.

З прийняттям у 1963 році нових Цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання. Він характеризується першими згадками про цей договір у нашому законодавстві, поширенням відносин з довічного утримання на практиці, неоднозначним ставленням до них судових органів, детальними дослідженнями інституту довічного утримання вченими-юристами, які значно вплинули на включення його до нових Цивільних кодексів. Детальне вивчення праць тогочасних юристів може дозволити також вирішити низку й сучасних проблем.

2. Поняття і характеристика договору довічного утримання.

Новим Цивільним кодексом України врегульовані відносини, що виникають за договором ренти, який не передбачався в радянському цивільному законодавстві. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (стаття 731 ЦК України).

Одним із різновидів договору ренти можна вважати договір довічного утримання, який має свої особливості. Цей договір був дещо врегульований також цивільним законодавством радянського періоду.

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (стаття 425 ЦК УРСР).

Новий Цивільний кодекс України, на відміну від Цивільного кодексу УРСР, в якому договору довічного утримання присвячено лише 5 статей, більш детально регламентує зазначені відносини, надавши цьому договору дещо інше значення. Так, ЦК УРСР відносить договір довічного утримання до договорів про надання послуг, виділяючи його головну мету – надання відчужувачеві майна матеріального забезпечення. Новий ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК України розширює коло об’єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

Так, відповідно до статті 744 нового ЦК України «за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно».

За своєю юридичною природою зазначений договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов’язок – надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення та догляд. Відповідно до статті 744 ЦК України в набувача можуть виникнути два зобов’язання паралельно: забезпечувати відчужувача утриманням та забезпечити догляд довічно, але обов’язок щодо утримання поглинає зобов’язання з догляду. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором [17, 294]. На думку О.А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання [18, 321]. Договір довічного утримання безумовно є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач – необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Цей договір належить до договорів, для яких передбачена обов’язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення (стаття 425 ЦК УРСР 1963 року та стаття 745 ЦК України). Недотримання даної вимоги відносно форми договору тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання (стаття 47 ЦК УРСР 1963 року та стаття 215 ЦК України). Наслідки визнання договору недійсним закріплені в статті 216 ЦК України і спричинюють двосторонню реституцію.

Договори довічного утримання посвідчуються нотаріусами з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження. При посвідченні договору довічного утримання не застосовуються правила статті 362 ЦК України (пункт 82 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Процесуальний порядок посвідчення договорів довічного утримання має також спеціальну регламентацію: пункти 83-89 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03 березня 2004 року.

Відповідно до Розділу 6 Інструкції «Посвідчення договорів довічного утримання та договорів про надання утримання», нотаріус має вчиняти такі дії при посвідчені договору: посвідчує договір довічного утримання, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності після визначення частки цього співвласника у спільному майні та визначення порядку користування цим майном між співвласниками (пункт 83 Інструкції); у тексті договору довічного утримання обов’язково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення, також усі види догляду (опікування) з їх конкретизуванням або без такого та визначається грошова оцінка матеріального забезпечення, яка встановлюється за згодою сторін. У разі зобов’язання набувача забезпечити відчужувача або третю особу житлом в будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання, в тексті договору зазначається конкретно визначена частка помешкання, у якій відчужувач або третя особа має право проживати (пункт 84 Інструкції); при посвідченні договору довічного утримання накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (пункт 85 Інструкції); у разі смерті фізичної особи – набувача за договором довічного утримання при відсутності у неї спадкоємців або при відмові їх від договору довічного утримання нотаріус за письмовою заявою відчужувача припиняє дію цього договору, про що на всіх його примірниках робить відповідний напис з посиланням на статтю 757 ЦК України. Факт смерті набувача підтверджується свідоцтвом державного органу реєстрації актів цивільного стану про смерть. Відчужувачу повертається приєднаний до примірника договору довічного утримання первинний право встановлювальний документ на майно або його дублікат, який міститься у справах нотаріуса. Разом з листом нотаріуса про припинення дії договору довічного утримання цей право встановлювальний документ (або його дублікат) подається відповідному реєструвальному органу для перереєстрації [19, 86].

Відповідно до частини 2 статті 745 ЦК України, якщо предметом договору довічного утримання є нерухоме майно, то такий договір підлягає обов’язковій державній реєстрації (стаття 210 ЦК України). Право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16 ЦК України, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним.

На відміну від нового ЦК України Цивільний кодекс УРСР безпосередньо не передбачав обов’язкової державної реєстрації договорів довічного утримання, як це було зроблено щодо інших угод з відчуження нерухомості, зокрема, за договорами купівлі-продажу, міни, дарування (статті 227, 242, 244 ЦК УРСР). Проте на практиці набувачі нерухомості за договором довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року. При цьому варто зауважити, що відсутність такої реєстрації не призводить за чинним цивільним законодавством України до недійсності договору довічного утримання на відміну від старого і нового цивільних кодексів РФ, за якими такі наслідки встановлено.

З формою договору довічного утримання новий Цивільний кодекс України пов’язує момент виникнення права власності на майно набувача. Так, за статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання відповідно до статті 334 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно – з моменту державної реєстрації договору.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов’язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1) момент укладення договору довічного утримання пов’язаний з передачею майна [20, 456];

2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно [21, 298];

3) передача майна не становить обов’язку відчужувача і не є виконанням обов’язку, а є моментом укладення договору [22, 460].

На думку автора курсової роботи, наведені беззастережні обґрунтування реального характеру договору довічного утримання не повною мірою відображають зміст правових норм, що регулюють цей договір. Як відомо, договір дарування цивілістична наука також визнає реальним договором. Підставою для такого висновку є норма статті 243 ЦК УРСР, згідно з якою «договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому».

Між тим, аналогічного підходу у побудові статті 425 ЦК УРСР законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднозначну для розуміння термінологічну фразу про те, що за договором довічного утримання відчужувач «передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його». У такій редакції наведена норма не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання має вважатися укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку.

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе обґрунтував консенсуальним характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку [23, 13].

У зв’язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач «зобов’язується передати майно у власність» набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним – у разі відчуження нерухомого майна [24, 10].

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

Так, Рішенням Старокиївського міського суду м. Києва від 30 вересня 1999 року залишеним без змін Ухвалою Судової колегії в цивільних справах Київського районного суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув право власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався за життя К., квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежно виконував свої обов’язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене Рішення до Президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму статті 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов’язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває право на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебувають у правовому зв’язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов’язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в статті 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визнано момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач (стаття 746 ЦК України). Безумовно, стороною даного договору може бути особа, яка відповідає загальним вимогам до контрагентів у договорах. Крім того, законодавець передбачає спеціальні вимоги, яким має відповідати сторона у договорі довічного утримання. Такими вимогами є: відчужувачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я, що має майно на праві власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд. Із цього випливає, що будинок (його частина), а також інше рухоме майно, що має значну цінність, яке має перейти за договором у власність набувача, не може бути обтяжене заставою або іншими зобов’язаннями. Тому, за договором довічного утримання одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину; квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов’язується надати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі довічне грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санітарно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

За чинним цивільним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки повнолітня дієздатна особа, яка в змозі надати належне матеріальне забезпечення. Особливістю укладення договору довічного утримання щодо майна, що є у суспільній власності, є те, що набувачем майна за договором довічного утримання може бути юридична особа. При цьому юридична особа може мати більші можливості для матеріального забезпечення відчужувача, що не передбачав попередній ЦК України від 1963 року, де практика показала недоцільність обмеження юридичної особи як сторони договору довічного утримання, і тому нинішній ЦК України як видно з наведеного визначення договору довічного утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною особою за цим договором.

Виходячи із всього вищезазначеного, можна сказати, що в порівнянні з нинішнім ЦК України попередній ЦК УРСР визначав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб, набувачами за цим договором визначалися лише фізичні особи.

Новий ЦК України передбачає, що набувачами, у договорі довічного утримання, можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, яке передається їм за договором довічного утримання на праві спільної сумісної власності. У випадку порушення набувачами обов’язку перед відчужувачем настає солідарна відповідальність. Відчужувач у такому випадку може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх набувачів разом, так і кожного з них окремо.

Новелою договору довічного утримання є те, що за бажанням відчужувача, утримання (догляд) за договором довічного утримання може надаватися і третім особам. Набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі.

Майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання.

Співвласники майна, а також подружжя за договором довічного утримання повинні передати набувачеві майно, останній, у свою чергу, повинен надати відчужувачам (кожному окремо) належне утримання.

У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання, обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується.

І тому при настанні смерті одного із відчужувачів, оскільки виконання було призначене безпосередньо особисто для відчужувача, договір припиняється. Набувач у свою чергу продовжує утримувати співвласника, який залишився.

Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання може бути укладений після визнання його частки або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється шляхом їх поділу між співвласниками, тому поділ спільного майна можливий і за ініціативою подружжя. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові із складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (стаття 69 Сімейного кодексу України).

У даному випадку слід взяти до уваги статтю 67 СК України, відповідно до якої «дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір довічного утримання, щодо своєї частки у праві спільної сумісності власності подружжя лише після визнання та виділу в натурі або визначення користування» (стаття 747 ЦК України).

3. Зміст договору довічного утримання:

а) майно, що може бути об ’ єктом договору довічного утримання;

ЦК УРСР 1963 року передбачав, що майном, яке могло бути предметом відчуження за договором довічного утримання було будинок або його частина. Проте практика застосування цієї статті показала також недоцільність такого обмеження. Виходячи саме з потреб практики, чинний ЦК України передбачає досить широке коло об’єктів, які можуть бути предметом відчуження за договором довічного утримання. Так, відповідно до статті 744 ЦК України таким майном може бути: житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме або рухоме майно, що має значну цінність. Можна припустити, що таким рухомим майном можуть бути ТЗ (транспортні засоби), антикварні речі та інше. Зрозуміло, що зазначене майно має бути власністю відчужувала. Коли йдеться про квартиру, то квартира має бути приватизована чи належати відчужувачеві на інших правових підставах саме на праві власності. Що стосується рухомого майна істотної цінності, то до нього варто віднести передусім ТЗ та інші рухомі речі дійсно значної вартості, зокрема твори мистецтва (картини, скульптури).

Оскільки договір довічного утримання є різновидом договору купівлі-продажу, то можна говорити про ціну цього договору, але ціну своєрідну, яка може виражатися не тільки у грошовій сумі, а й у матеріальному забезпеченні у натурі. У договорі має бути чітко визначена оцінка відчужуваного майна за погодженням сторін, яка певною мірою має бути адекватною обумовленому договором матеріальному забезпеченню. Зрозуміло, що точно визначити обсяг і розмір витрат на матеріальне забезпечення у натурі чи в грошовій сумі просто неможливо. Це можна зробити лише приблизно. Проте явна невідповідність відчужуваного майна передбачуваним витратам на матеріальне забезпечення у натурі чи у грошах може стати перешкодою для укладення договору довічного утримання.

Варто пам’ятати, що це справа сторін – вони можуть дійти згоди навіть за наявності зазначеної невідповідності.

В договорі мають бути чітко визначені види, обсяг, якість та інша характеристика матеріального забезпечення у натурі, передусім окреслені види матеріального забезпечення в натурі. Якщо йдеться про житло, то воно має бути конкретно визначено – яка саме кімната, якого розміру, її місцезнаходження, опалення, освітлення. Так само має бути визначено вид і кількість харчування – скільки разів на добу, його калорійність та окремі елементи, з чого воно складається, варто зазначити, що відчужувачами здебільшого є непрацездатні за віком або станом здоров’я люди. Вони можуть потребувати спеціального раціону харчування, тому все це має бути відображено у договорі.

Складовою частиною матеріального забезпечення у натурі відчужувача майна може бути догляд за ним. У договорі також має бути чітко обумовлено, в чому полягає цей догляд (своєчасна заміна натільної і постільної білизни, прибирання кімнати, прогулянки у супроводі іншої особи, придбання одягу, взуття). Аби уникнути спорів з цього приводу, необхідно у договорі визначити види, способи і форми такого догляду, їх періодичність, якість та зміст. Такий догляд може включати і медичне обслуговування. В договорі також має бути визначено, яке саме медичне обслуговування потрібне відчужувачу – загальне чи спеціальне, придбання ліків. Слід враховувати, що ліки у сучасних умовах річ далеко не проста. Відчужувач може вимагати досить рідкісні і дорогі ліки, придбання яких не під силу набувачеві. Тому й цю умову треба конкретно обумовити у договорі – які саме ліки, їх кількість, приблизна вартість.

Відповідно до чинного законодавства відчужувач має право також на іншу необхідну допомогу з боку набувача майна за договором довічного утримання. В договорі треба визначити, в чому полягатиме ця допомога, її види, форми, розмір.

ЦК України передбачає встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких вважаються рівними, якщо інше не передбачено договором. Отже кожному з цих осіб має бути визначена конкретна частка довічного утримання. Все те, про що йшлося вище щодо матеріального забезпечення у натурі, стосується і кожного з кількох осіб, яким надається довічне утримання.

Нарешті, за чинним ЦК України довічне утримання може надаватися не тільки у вигляді матеріального забезпечення у натурі, а й у грошовій сумі. У такому разі у договорі мають бути визначені розміри періодичних виплат (їх черговість). ЦК України допускає можливість заміни надання довічного утримання у натурі у період чинності договору виплатою періодичних платежів у грошах. При цьому розмір грошової суми, що визначається у договорі, у розрахунку на місяць має бути не менший за розмір грошової оцінки прожиткового мінімуму.

Відчужувач майна може скласти позов до набувача не тільки про розірвання договору, а й про примушення набувача до виконання взятих ним на себе зобов’язань або стягнення з нього у грошовому виразі всіх цих видів матеріального забезпечення у натурі. Якщо договір передбачав обов’язок періодичної виплати грошової суми на особисті витрати відчужувача, то в разі її несвоєчасної виплати настають наслідки обумовлені простроченням виконання зобов’язань [25, 324].

ЦК України передбачає також можливість включення до договору довічного утримання обов’язку набувача оплати ритуальної послуги. Відповідно до цього частина 3 статті 749 ЦК України передбачає можливість надання ритуальних послуг, але навіть у випадку, коли ця умова в договорі не вказана, набувач не звільняється від цього обов’язку. У випадку, коли частина майна відчужувача належить спадкоємцям за законом або заповітом, витрати на поховання мають бути розподілені між спадкоємцями та набувачем.

Сторони можуть передбачати й інші види, способи і форми матеріального забезпечення у натурі. Вони мають бути лише чітко конкретизовані. У практиці укладання договорів довічного утримання часто передбачається обов’язок набувача майна виплачувати відчужувачеві щомісячні невеликі грошові суми на дрібні витрати.

Бажано, аби у договорі всі види матеріального забезпечення у натурі оцінювалися також у грошах.

Як зазначалося вище, за договором довічного утримання право власності на відчужуване майно переходить до набувача з усіма наслідками, що з цього випливають. Проте чинне законодавство висловлює певні обмеження щодо цього майна. Передусім відчужувач майна має бути його власником. Це майно не повинно бути обтяжене заставою чи іншими зобов’язаннями. ЦК України містить норму, за якою хоч набувач стає власником набутого за договором майна, проте він не має права під час дії договору обтяжувати одержане майно боргами та відчужувати його. Разом з тим відчужувач майна набуває статусу заставоутримувача, тобто відчужувач має право застави на це майно. Це положення буде суперечити рівноправності сторін, а також призведе до можливості невиконання умов договору. Шляхом застави майна виникає можливість відчужувати майно, оскільки в разі невиконання умов за договором довічного утримання майно має переходити до заставодавця. Тим самим договір довічного утримання позбавляється гарантованості щодо виконання зобов’язань [26, 235].

Режим майна, набутого за договором довічного утримання, визначається статусом власника цього майна. Так, наприклад, ризик випадкової загибелі чи пошкодження зазначеного майна за загальним правилом несе набувач - власник. У такому разі набувач майна не звільняється від обов’язків, покладених на нього договором.

б) строк чинності договору довічного утримання;

Однією з важливих умов договору є строк його чинності. Оскільки набувач зобов’язаний утримувати відчужувача довічно, то строк договору не можна чітко визначити. Строк чинності договору може бути досить тривалий, проте практиці відомі непоодинокі випадки припинення договору раніше настання смерті відчужувача. Це характеризує договір довічного утримання як договір з невизначеним строком, тобто зобов’язання, які випливають з цього договору є такими, що тривають невизначений строк.

Настання смерті відчужувача майна є умовою припинення договору довічного утримання. Проте цей договір не можна визначити умовним правочином, оскільки в умовних правочинах умова може настати, а може й не настати. Смерть – об’єктивна категорія, вона обов’язково настане незалежно від волі сторін. Тому договір довічного утримання скоріше слід визнати строковим, а не умовним правочином.

Також нам треба визначити наслідки таких двох ситуацій: коли особа померла відразу після укладання договору довічного утримання, та момент, коли за вартістю обсяг надаваної допомоги досяг вартості майна, що відчужується набувачу.

В законі не передбачається, з якого моменту договір довічного утримання набуває юридичної сили. З точки зору права, договір має набирати чинності з моменту вчинення дій громадян і організацій. В цьому разі необхідно говорити про те, що одна сторона (яка потребує догляду або утримання) з посвідченням договору довічного утримання вчинила передбачені дії, а інша сторона угоди отримує майно під умовою надання допомоги щодо утримання.

Таким чином, в першому випадку договір може набирати юридичної сили, коли почалося надання допомоги незалежно від їх обсягу. Це положення має випливати із самого змісту договору. Так, якщо утримання передбачалось у догляді кожен день, то в разі надання утримання хоча б один день. Якщо утримання пов’язувалося з переданням грошей один раз на місяць (тиждень, день), то з моменту передання грошей хоча б один раз. Отже, необхідно пов’язувати виконання умов договору з фактичним їх здійсненням, і для цього необхідне точне зазначення умов.

Коли вартість надаваної допомоги досягає вартості майна, що переходить до набувача, то цей аспект не може бути підставою для розірвання договору. Це можна підкреслити як гуманістичним змістом угоди, так і вимогою чинного закону про те, що в разі загибелі будинку набувач майна не звільняється від виконання обов’язків, взятих на себе за договором.

Зазначене вище положення свідчить про те, що другою визначальною умовою для цих договорів є надання довічної допомоги, тобто до смерті утриманця, оскільки в іншому випадку це суперечитиме її основному змісту. При цьому цінність договору довічного утримання має бути під умовою не завдання утримувачем шкоди здоров’ю утриманця.

в) права і обов’язки сторін;

Як зазначалося, договір довічного утримання є одностороннім договором, у якому відчужувач набуває лише права і не несе ніяких обов’язків, а набувач набуває лише обов’язки і не має ніяких прав (за винятком розірвання договору через неможливість виконувати його умови). Отже, відчужувач має право вимагати надання довічного утримання у вигляді грошових сум або матеріального забезпечення в натурі. Набувач майна зобов’язаний виконати вимогу відчужувача в межах, обумовлених договором.

Виконання договору полягає у наданні всіх видів матеріального забезпечення у натурі відповідно до змісту договору. Тому і вимагається, аби у договорі були досить чітко визначені види, обсяг, способи та форми довічного утримання. Якщо, наприклад, у договорі визначена конкретна кімната для надання житла відчужувачу, то замінити цю кімнату на іншу можна лише за згодою останнього. Це правило стосується усіх інших видів матеріального забезпечення у натурі. Проте деякі види утримання чи матеріального забезпечення не можна чітко конкретизувати заздалегідь у договорі. Так, навряд чи можна наперед визначити зміст догляду чи необхідної допомоги, які будуть потрібні відчужувачеві в майбутньому під час чинності договору. Проте їх загальний зміст та обсяг визначити у договорі варто.

Так, за загальним правилом має бути визначено вид і кількість харчування – скільки разів на добу, калорійність та окремі елементи. Оскільки даний договір передбачає можливість догляду, то сторони мають чітко визначити, в чому саме полягає догляд. Необхідно в договорі визначити умови, форми, способи догляду, їх періодичність, якість та зміст. Якщо у договорі визначено, що відчужувач потребує медичного обслуговування, то треба вказати, якого саме – загального чи спеціального, які ліки необхідні, їх кількість і приблизна вартість. Довічне утримання може надаватися у чітко визначеній грошовій сумі, черговість виплати грошових сум повинна бути визначена в договорі. Набувач може надати будь-яку необхідну допомогу, яка необхідна відчужувачу. Деякі види утримання чи матеріального забезпечення не можна чітко визначити заздалегідь при укладенні договору. Сторонам може бути невідомо наперед, який догляд потрібний, чи визначити обсяг необхідної допомоги, які будуть потрібні відчужувачеві через деякий час у процесі чинності договору. У разі виникнення спору, він повинен вирішуватися, керуючись засадами розумності та справедливості, враховуючи стан відчужувача та необхідні витрати набувача.

У договорі довічного утримання передбачена можливість надання ритуальних послуг тобто, у разі смерті відчужувача поховати його, навіть у випадку, коли ця умова в договорі не вказала, набувач не звільняється від цього обов’язку. У випадку, коли частина майна відчужувача належить спадкоємцям за законом або заповітом, витрати на поховання мають бути розподілені між спадкоємцями та набувачем (стаття 749 ЦК України).

У випадку отримання набувачем у власність будинку (квартири) відчужувача, він повинен надати матеріальне забезпечення в натурі. У договорі повинно бути чітко визначено: яку кімнату буде надано відчужувачеві або третій особі, її розмір, місце знаходження (поверх), опалення (температура в кімнаті), освітлення. Набувач зобов’язаний надати відчужувачу житло, не погіршуючи при цьому умов, передбачених договором довічного утримання (стаття 750 ЦК України).

Договір довічного утримання має свою вартість. Ця вартість може виражатися не тільки в грошовій сумі, а й у матеріальному забезпечені в натурі. Сторони в договорі можуть визначити обсяг і розмір витрат на матеріальне забезпечення в натурі чи в грошовій сумі, але у зв’язку з тим, що даний договір не визначений певним строком і протягом його дії можливі певні обставини (знецінення, інфляція), визначити сталу ціну в договорі неможливо. Матеріальне забезпечення, яке отримує відчужувач щомісячно, може визначатися в грошовій сумі, яка в свою чергу підлягає індексації у встановленому законом порядку (стаття 751 ЦК України).

Відповідно до статті 752 ЦК України – заміна набувача за договором довічного утримання (догляду), яка зазначає, що у випадку коли в силу певних обставин не в змозі надалі надавати належне матеріальне забезпечення відчужувачу, зобов’язання у відповідності до договору можуть перейти до членів його сім’ї, але для цього необхідна обов’язкова згода відчужувача. Якщо з членів сім’ї набувача ніхто не виявив бажання взяти на себе обов’язки набувача, то ці обов’язки можна передати іншій особі, але за згодою відчужувача та членів сім’ї набувача.

Відчужувач у свою чергу має право заперечувати проти передання обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі. У свою чергу набувач має право звернутися до суду для вирішення цього питання тобто, воно може бути оскаржено в суді. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Стаття 753 ЦК України передбачає, що сторони в договорі довічного утримання (набувач та відчужувач) можуть передбачити заміну майна, яке було передане набувачеві. У даному випадку має бути чітко визначена оцінка відчужуваного майна за погодженням сторін. Виходячи з цього, може бути змінений обсяг обов’язків набувача, але слід урахувати загальний підхід законодавця до даного питання (погіршення матеріального становища відчужувача не повинно відбутися).

На майно, відчужене за договором довічного утримання, у набувача виникає право власності. Але дане право власності обмежене, оскільки набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти, передавати в заставу або у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Кредитори ж набувача не мають права звернути стягнення на майно набувача, передане за договором довічного утримання, протягом життя відчужувача. Із правом власності на майно до набувача переходить і ризик випадкової загибелі речі. Випадкова загибель майна не звільняє останнього від обов’язків, покладених на нього договором (стаття 754 ЦК України).

Отже, виходячи із всього вищезазначеного можна сказати, що набувач за договором довічного утримання наділений такими обов’язками:

1) надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення (у натуральній та грошовій формі) та/або догляд у строки та види, передбачені договором;

2) забезпечити відчужувача житлом (у разі, якщо такий обов’язок передбачений договором);

3) поховати відчужувача, навіть якщо такий обов’язок не був передбачений договором.

А відчужувач, в свою чергу, має такі права:

1) вимагати від набувача належного виконання передбачених договором обов’язків;

2) замінити майно, що було передане за договором довічного утримання набувачеві за його згодою;

3) вимагати розірвання договору в судовому порядку у разі невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від вини [27, 256].

г) підстави і порядок розірвання, припинення договору довічного утримання.

Цивільне законодавство у статті 755 ЦК України передбачає випадки припинення договору довічного утримання. Відповідно до цього договір довічного утримання може бути розірваний на підставі рішення суду, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання своїх обов’язків, незалежно від його вини. Невиконання обов’язків або неналежне виконання не завжди призводить до припинення договору. Відчужувач вправі пред’явити позов про відшкодування збитків (стаття 22 ЦК України). Розмір збитків визначається у відповідності до грошової оцінки, вказаної в договорі. У винятковому випадку існує можливість подати позов не про припинення дії договору довічного утримання, а про обов’язок набувача, виконати в натурі обов’язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.

Набувач вправі припинити договір тільки у тому випадку, коли через не залежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі.

При розірванні договору довічного утримання як з першої, так і з другої підстав настають ті самі наслідки – майно повертається відчужувачеві, а витрати набувача на забезпечення відчужувача не відшкодовуються.

Договір довічного утримання припиняється також внаслідок смерті осіб, які отримували утримання. Якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то в разі смерті однієї з них договір припиняється щодо особи, яка померла.

Відповідно до поняття договору довічного утримання (стаття 744 ЦК України) набувач зобов’язаний утримувати відчужувача довічно. Але під час строку дії договору довічного утримання можуть настати обставини, які можуть істотно вплинути на дію договору.

Такими обставинами можуть бути: смерть набувача (фізичної особи) або припинення юридичної особи – набувача.

У випадку смерті набувача обов’язки за договором довічного утримання переходять до його спадкоємців. Спадкоємці повинні продовжити утримання відчужувача згідно з укладеним договором. Спадкоємець за заповітом може відмовитися від прийняття майна, що було передане відчужувачу, право власності переходить до спадкоємця за законом.

У випадку відсутності спадкоємців або у разі їхньої відмови від прийняття майна, відчужувач набуває права власності на повернене майно і договір довічного утримання автоматично припиняється (стаття 757 ЦК України).

Внаслідок ліквідації юридичної особи – набувача (стаття 110 ЦК України) майно, що було передане їй за договором, може перейти до її засновника (учасника), до нього також переходять права та обов’язки набувача за договором довічного утримання.

До правонаступників юридичної особи у разі припинення її діяльності переходять обов’язки юридичної особи – набувача з усіма наслідками відповідно до договору. У разі відмови правонаступника продовжити виконувати обов’язки набувача до відчужувача повертається майно, передане у власність юридичній особі.

Законодавець заздалегідь захищає права відчужувача, тому у випадку ліквідації юридичної особи – набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання, повертається до відчужувача.

На думку автора курсової роботи, цю норму сформульовано невдало. Якщо її треба тлумачити так, як сформульовано, то у такому розв’язанні цієї проблеми немає логіки. Обов’язки з утримання відчужувача майна переходять до правонаступників юридичної особи, а майно має бути повернуте відчужувачеві. В такому разі відпадає правова підстава для утримання відчужувача майна правонаступниками юридичної особи. Ця норма потребує певного уточнення [28, 326].

У разі ліквідації юридичні особи набувача майно може перейти до її засновника (учасника) і він набуває прав та обов’язків набувача за договором довічного утримання (стаття 758 ЦК України).

Згідно зі статтею 756 ЦК України у разі припинення дії договору довічного утримання внаслідок невиконання або неналежного виконання набувачем обов’язків за договором передбачена можливість повернення відчужувачеві майна. Якщо набувач відмовляється добровільно повернути майно, набуте ним за договором, відчужувач має право звернутися до суду. Усі витрати, зроблені набувачем на користь відчужувача, не повертаються.

Відповідно до частини 2 вищезазначеної статті суд повинен вирішити питання про можливість залишити за набувачем право власності на частину майна у зв’язку з неможливістю подальшого виконання обов’язків останнім. Суд визначає на яких підставах припиняється договір, чи є вони істотними, який час та яким чином здійснювалося утримування та чи належним був догляд, обумовлений у договорі.

Пункти 87-89 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03 березня 2004 року передбачають процесуальні дії нотаріуса у разі припинення договору довічного утримання (догляду), а саме:

- у разі ліквідації юридичної особи – набувача, за умови відсутності у неї правонаступників, нотаріус на підставі витягу з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та письмової заяви відчужувача, припиняє дію договору та повертає відчужувачу первинний право встановлювальний документ. На всіх примірниках договору нотаріус робить відповідний напис про припинення дії договору з посиланням на статтю 758 Цивільного кодексу України (пункт 87 Інструкції);

- розірвання договору довічного утримання за згодою сторін, у тому числі внесення змін до договору, оформляється нотаріусом за правилами, викладеними в пункті 49 інструкції (пункт 88 Інструкції);

- на підставі договору про розірвання договору довічного утримання або внесення змін до нього щодо зміни речі, яка була передана за договором на іншу річ, переходу прав та обов’язків за цим договором до спадкоємців (правонаступників) набувача майна, нотаріус вносить відповідні зміни до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна (пункт 89 Інструкції).

Таким чином, при узагальненні питання про порядок і підстави припинення договору довічного утримання, можна дійти висновку, що договір довічного утримання може бути розірваний з двох вимог: набувача та відчужувача, при цьому підставою розірвання договору на вимогу відчужувача є невиконання чи неналежне виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від вини. Набувач в свою ж чергу також наділений правом вимагати розірвання договору, зокрема у разі незгоди відчужувача від заміни набувача за договором з підстав неможливості останнім виконувати обов’язки за договором.

4. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД.

Протягом останнього десятиліття в усіх країнах СНД були прийняті нові Цивільні кодекси, в яких порівняно з радянським періодом суттєво змінилося ставлення до інституту довічного утримання. В зв’язку з цим доцільно проаналізувати як в цих державах вирішували проблеми, пов’язані з цим інститутом. Цілком можливо, що практика покаже, що новий Цивільний кодекс України не зможе розв’язати окремі проблеми, тоді в нагоді може стати досвід інших країн, у тому числі і СНД.

У нашій літературі ця тематика практично не досліджувалась, що частково пояснюється тим, що нові Цивільні кодекси країн СНД були прийняті зовсім недавно.

Насамперед слід зазначити, що стосовно інституту довічного утримання в законодавстві, країни СНД, так само як і всі інші у світі, можна поділити на два типи:

1) країни, в законодавстві в яких не згадується договір довічного утримання (Азербайджан, Вірменія),

2) країни, в Цивільних кодексах яких згаданий як самостійний договір. Сюди входять всі інші держави СНД.

Стосовно першого типу держав, то слід зазначити, що, наприклад, Цивільний кодекс Вірменії 1999 року, регулює близький до інституту довічного утримання інститут ренти. При цьому в статті 577 цього акта вказано, що договором може бути передбачена виплата решти майна, виконанням робіт чи наданням послуг, відповідних за вартістю грошовій сумі ренти. Хоча в цьому законі і не згадується про договір довічного утримання, проте, на думку автора курсової роботи, він може виникати на практиці і при цьому регулюватиметься нормами про ренту, адже надання послуг може полягати в утриманні та догляді відчужувача.

Аналогічне положення міститься в статті 870 нового Цивільного кодексу Азербайджану. Тому в даному випадку, так само, як і у Вірменії, договір довічного утримання регулюватиметься нормами про ренту.

Аналізуючи законодавство другого типу країн, насамперед потрібно зупинитись на Цивільному кодексі Російської Федерації, в якому інституту довічного утримання присвячені статті 601-605. Російські юристи в основному розглядають даний договір як різновид довічної ренти [29, 397]. Хоча окремі вчені висловлюють також думку, що цей правочин є різновидом ренти [30, 399].

Порівнюючи російський та український інститути довічного утримання, передусім варто звернути увагу на такі особливості російських правових норм.

По-перше, згідно з новим Цивільним кодексом РФ одержувач ренти (відчужувач) може передати у власність платника ренти (набувача) тільки жилий будинок, квартиру, земельну ділянку чи іншу нерухомість.

По-друге, розмір загального об’єму утримання в місяць не може бути меншим ніж два мінімальних розміри оплати праці, встановлених законом.

По-третє, договором довічного утримання може бути передбачена можливість заміни утримання виплатою протягом життя громадянина періодичних платежів у грошовій формі.

По-четверте, платник ренти (набувач) вправі відчужувати, заставляти чи іншим чином обтяжувати нерухоме майно, передане йому, але тільки з попередньої згоди одержувача ренти (відчужувача).

По-п’яте, одержувач ренти (відчужувач) вправі вимагати повернення нерухомого майна або виплатити йому викупну ціну тільки при суттєвому порушенні платником ренти (набувачем) своїх обов’язків.

Характеризуючи ці зміни, слід нагадати, що основна проблема договору довічного утримання в радянський період полягала в тому, що норми були сконструйовані так, щоб захистити відчужувачів, і останні досить часто зловживали таким положенням. Як бачимо, з аналізу норм російського законодавства, вирішуючи згадану проблему, було суттєво розширено можливості платника ренти (набувача). Проте це не призвело до зменшення зловживань з боку одержувача ренти (відчужувача). І, як свідчить практика, до старої проблеми додалась нова, своїми правами почали зловживати платники ренти (набувачі). Тому, автор курсової роботи вважає, що досвід Росії з регулювання інституту довічного утримання (в частині розширення можливостей набувача) є неприйнятним для українського законодавства. В той самий час, на думку автора курсової роботи, було б доцільно дещо змінити наше законодавство, запозичивши досвід РФ, так, щоб відчужував міг вимагати розірвання договору довічного утримання тільки при суттєвому порушенні набувачем своїх обов’язків.

Наприкінці слід зазначити, що Росія, першою серед країн СНД, по новому підійшла до врегулювання відносин щодо довічного утримання. В її Цивільному кодексі, незважаючи на викладені вище проблеми, було вирішено цілу низку спірних питань, з розв’язанням яких вже не справлявся старий радянський Цивільний кодекс РРФСР. З огляду на це відбулась рецепція російського інституту довічного утримання в деяких країнах СНД, при чому це стосується не тільки змісту норм, а і їх структури та порядку розміщення. Така ситуація спостерігається в статтях 537-541 ЦК Киргизстану 1998 року, в статтях 572-576 ЦК Білорусі 1998 року та в статтях 535-539 ЦК Казахстану 1999 року. Тому ми не будемо зупинятись на аналізі договору довічного утримання у названих державах.

Щодо решти держав цього типу, то, слід зазначити, що існують досить суттєві розходження у врегулюванні інституту довічного утримання.

Передусім, якщо проаналізувати місце даного інституту в Цивільних кодексах цих держав, то можна побачити, що якщо в Молдові, Узбекистані і Таджикистані договір довічного утримання розміщено серед договорів про відчуження майна, то в Грузії та Туркменістані він займає окреме місце. На думку автора курсової роботи, більш точно відображує юридичну природу договору довічного утримання розміщення його серед договорів про відчуження майна.

Якщо звернутись до аналізу конкретних Цивільних кодексів, то спочатку варто зупинитись на ЦК Таджикистану 1999 року. Інститут довічного утримання регулюється статтями 614-623 даного нормативно–правового акта. Слід зазначити, що на регулювання інституту довічного утримання цим законом суттєвий вплив справив ЦК РФ. Це, зокрема, проявляється в таких положеннях: відчужуватись за договором довічного утримання може тільки жилий будинок, квартира чи інша нерухомість; загальний обсяг утримання в місяць не може бути меншим ніж два мінімальних розміри оплати праці, встановлених законом; договором може бути передбачена можливість заміни утримання в натурі виплатою періодичних платежів грошима; платник утримання (набувач) вправі відчужувати, заставляти чи іншим способом обтяжувати передане йому майно, але тільки при наявності попередньої згоди одержувача утримання (відчужувача); одержувач утримання (відчужувач) вправі вимагати повернення нерухомого майна або виплати йому викупної ціни тільки при суттєвому порушені платником утримання (набувачем) своїх обов’язків. У той самий час в ЦК Таджикистану і є специфічні норми. З них найбільший інтерес становить положення згідно з яким, сторони можуть відмовитись від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов’язань взаємовідносини сторін стали нестерпними чи за інших суттєвих причин надзвичайно ускладнене чи неможливе продовження договору. При цьому передане за договором майно повертається одержувачу утримання (відчужувачу), а витрати платника ренти (набувача) не відшкодовуються, якщо договором не передбачуване інше.

Звичайно, існування цієї норми в Таджикистані є позитивним явищем, що ж до можливості введення аналогічного положення в законодавство України, то, автор курсової роботи вважає, що це недоцільно, оскільки проблему особистих конфліктів між сторонами договору довічного утримання (догляду), можна вирішити і за допомогою наявних норм, при їх правильному застосуванні на практиці.

Досить специфічним є регулювання інституту довічного утримання в ЦК Узбекистану (статті 530-534 ЦК Узбекистану). Це проявляється в збереженні багатьох положень старого Цивільного кодексу. Так, зокрема, в Узбекистані за договором довічного утримання відчужуватись може тільки жилий будинок (його частина) чи квартира; відчужувачем може бути тільки непрацездатна особа. В той самий час в новому Цивільному кодексі віддано перевагу консенсуальній моделі вищезгаданого договору, крім цього, передбачено, що якщо набувач не виконує своїх обов’язків, то відчужувач може вимагати заміни утримання періодичними платежами або розірванням договору. Крім того, варто звернути увагу, що у випадку розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача, якщо набувач належно виконував свої обов’язки, останній має право вимагати відшкодування понесених ним витрат на утримання відчужувача та будинку (його частини), квартири за час дії договору. Аналізуючи викладені положення, на думку автора курсової роботи, немає достатніх підстав для того, щоб під їх впливом змінювати українське законодавство, так як в даному випадку, це може призвести тільки до виникнення нових проблем.

У ЦК Молдови 2002 року, інституту довічного утримання присвячено статті 839-846. Тут можна виділити такі його особливості: консенсуальна модель договору довічного утримання; відчужуватись за ним може рухоме чи нерухоме майно без будь-яких обмежень; передбачено просту письмову форму даного правочину, а у випадках, передбачених законом, також – його нотаріальне посвідчення; за згодою сторін може бути встановлено обов’язок утримання в грошовій формі; такий обов’язок може бути встановлено на вимогу користенабувача утримання (відчужувача), якщо набувач не виконує своїх обов’язків; хоча набувач не має права відчужувати передане йому за договором майно проте він може за згоди користенабувача утримання (відчужувача) заставляти чи іншим чином обтяжувати дане майно. Отже, як бачимо, новий ЦК Молдови досить оригінально підійшов до вирішення проблем, пов’язаних з інститутом довічного утримання. Для українського законодавства цікавим може бути досвід Молдови в тій частині, що відчужуватись може будь-яке рухоме та нерухоме майно, це дасть змогу уникнути багатьох зайвих спорів.

Досить оригінально підійшли до регулювання інституту довічного утримання в Грузії. Цьому питанню присвячені статті 941-950 ЦК Грузії 1997 року. Передусім звертає на себе увагу конструкція статті, що дає визначення договору довічного утримання. З її аналізу не можна зрозуміти відноситься цей правочин до реальних чи консенсуальних. Крім цього, не визначається і майно, яке може відчужуватись, а тому сторони самостійно визначають, яке майно може відчужуватись і яку конструкцію договору (реальну чи консенсуальну) вибрати. Слід звернути увагу і на інші особливості регулювання договору довічного утримання в ЦК Грузії.

По-перше, довічне утримання може бути встановлено в грошовому чи натуральному виразі.

По-друге, даний правочин укладається в простій письмовій формі, а при відчуженні нерухомого майна він повинен бути нотаріально посвідчений.

По-третє, годувальник (набувач) може відчужувати, заставляти чи іншим чином обтяжування передане йому майно, але тільки за письмової згоди відчужувача.

По-четверте, надання довічного утримання може бути оскаржено іншими особами, які володіють законним правом на одержання утримання від годувальника (набувача), проте не змогли його одержати внаслідок того, що годувальник (набувач) надає довічне утримання.

По-п’яте, сторони можуть відмовитись від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов’язань взаємовідносини сторін стали нестерпимими чи за інших суттєвих причин надзвичайно ускладнене чи неможливе продовження договору. При цьому передане за договором майно повертається відчужувачу, а витрати годувальника (набувача) не відшкодовується, якщо договором не передбачене інше. Аналізуючи все викладене, слід зазначити, що хоча ЦК Грузії і містить деякі цікаві положення, проте немає потреби під його впливом вносити змінити в український інститут довічного утримання (догляду), оскільки наш новий Цивільний кодекс самостійно справляється (деколи іншими способами) з більшістю проблем.

Практично так само, як і в Грузії, врегульовано інститут довічного утримання в статтях 981-989 нового ЦК Туркменістану. Тому немає потреби зупинятись на аналізі договору довічного утримання в цій державі.

Отже, як бачимо з викладеного вище, в країнах СНД по-різному підійшли до регулювання інституту довічного утримання. Проте, якщо порівняти даний інститут в законодавстві цих держав, з відповідним інститутом в праві України, то можна дійти висновку, що в нашому новому Цивільному кодексі дане питання врегульовано набагато ширше. Але в той самий час, окремі положення в Цивільних кодексах країн СНД є, на думку автора курсової роботи, кращими, ніж в ЦК України.

Висновки

У зв’язку з набранням чинності 01 січня 2004 року нового Цивільного кодексу України суспільні відносини у галузі цивільного права знайшли новий нормативно-правовий акт, який буде регулювати ці відносини та охороняти законні інтереси суб’єктів цивільних правовідносин. Виходячи з цього деякі інститути цивільного права отримали нове правове регулювання відносин в даній сфері. Так, наприклад, вперше Цивільний кодекс вводить поняття публічного договору, договору про приєднання. Також в Цивільному кодексі України включено багато нових договорів, які не були предметом правового регулювання Цивільного кодексу 1963 року, зокрема, це: рента, факторинг, комерційна концесія та інші. В свою чергу інститут довічного утримання також не оминув уваги вчених-цивілістів і на відміну від попередньої редакції набув більш повного правового оформлення в новому Цивільному кодексі України. Так, зокрема, новий Цивільний кодекс України розширив коло об’єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання, визнавши право бути набувачами також за юридичними особами.

Крім того, Цивільний кодекс України також надав відчужувачеві право передбачати в договорі кілька набувачів, а також визнав за можливе укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.

Договір довічного утримання - це одна з правових форм можливості фізичної особи у разі необхідності забезпечити собі довічний догляд.

За договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Відчужувачем у договорі може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров’я. Цивільним кодексом України допускається і встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними.

Набувачем у цьому договорі може бути повнолітня дієздатна фізична або юридична особа.

У договорі довічного утримання має бути обов’язково вказано оцінку відчужуваного майна, яка визначається за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення та строки його надання.

Новий Цивільний кодекс України вмістив в собі певні новели щодо оформлення довічного утримання, розширив перелік прав та обов’язків сторін, а також увібрав в себе деякі моменти правового регулювання договору довічного утримання, що не передбачав Цивільний кодекс УРСР.

Але не завжди з прийняттям нового кодексу, нових законів, інших нормативно-правових актів зникають недоліки пов’язані з регулюванням деяких інститутів цивільного права.

Так інститут довічного утримання, який українським законодавством закріплений главою 57 Цивільного кодексу України, і є одним з головних інститутів, має також деякі недоліки, незважаючи на те, що у нас з’явився новий Цивільний кодекс України. До них можна віднести такі: щоб відчужуватись могло будь-яке рухоме та нерухоме майно і відчужувач міг вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) тільки при суттєвому порушенні набувачем своїх обов’язків.

Тому, враховуючи міжнародний досвід і розраховуючи на благорозумність законодавчого органу – Верховної Ради України, доцільно дещо змінити і внести зміни до вищезазначених положень, які тільки покращать регулювання інституту довічного утримання і дадуть змогу уникнути багатьох проблем.

Перелік посилань

1. Нотаріат УРСР / Збірник законодавчих актів і відомчих матеріалів з нотаріату, чинних на 01.05.1938 року // Упорядники А.Д. Каплан, А.В. Данішевський. – К.: Освіта, 1938. – С. 156.

2. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 280.

3. Там же – С. 282.

4. Маслов В.Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. – 1954. - № 5. – С. 45.

5. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 285.

6. Амфитеатров Г.Н. О праве личной собственности // Социальная законность. – 1945. - № 8. – С. 34.

7. Маслов В.Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. – 1954. - № 5. – С. 46.

8. Рясенцев В. Договор об отчуждении имущества на условии пожизненного пользования // Социальная законность. – 1945. - № 1-2. – С. 15.

9. Там же – С. 16.

10. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 287.

11. Рясенцев В. Договор об отчуждении имущества на условии пожизненного пользования // Социальная законность. – 1945. - № 1-2. – С. 17.

12. Маслов В.Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. – 1954. - № 5. – С. 48.

13. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 290.

14. Там же – С. 292.

15. Рясенцев В. Договор об отчуждении имущества на условии пожизненного пользования // Социальная законность. – 1945. - № 1-2. – С. 18.

16. Маслов В.Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. – 1954. - № 5. – С. 50.

17. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 294.

18. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 2. – С. 321.

19. Пункт 86 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 року // http://zakon.rada.gov.ua.

20. Гражданский кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий. – К.: Наука, 1990. – С. 456.

21. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – С. 298.

22. Гражданский кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий. – К.: Наука, 1990. – С. 460.

23. Романцев Ю.В. Система договоров в гражданском праве России // Право. - 2002- № 5. – С. 13.

24. Ем В.С. Договор ренты // Законодательство. – 1999. - № 5. – С. 10.

25. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 2. – С. 324.

26. Цивільне право України: Підручник / Під редакцією Ч.М. Азімова. - Харків: ТОВ «Одіссей», 2002. – С. 235.

27. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та інші; За редакцією Р.О. Стефанчука. - К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. – С. 256.

28. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 2. – С. 326.

29. Договорное право: Учебник / Под редакцией М.И. Брагинского. – М.: ИНФРА-М, 2003. – С. 397.

30. Там же – С. 399.

Список використаної літератури

1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.

2. Сімейний кодекс України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // http://zakon.rada.gov.ua.

3. Цивільний кодекс України № 435-ІV від 16.01.2003 року // http://zakon.rada.gov.ua.

4. Закон України «Про нотаріат» № 3425-ХІІ від 02.09.1993 року // http://zakon.rada.gov.ua.

5. Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене Наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 року // http://zakon.rada.gov.ua.

6. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 року // http://zakon.rada.gov.ua.

7. Нотаріат УРСР / Збірник законодавчих актів і відомчих матеріалів з нотаріату, чинних на 01.05.1938 року // Упорядники А.Д. Каплан, А.В. Данішевський. – К.: Освіта, 1938. – 259 с.

8. Гражданский кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий. – К.: Наука, 1990. – 730 с.

9. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2005. - 856 с.

10. Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. – К.: Наука, 1988. – 789 с.

11. Гражданское право: Учебник / Под редакцией А.П. Сергеева. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 784 с.

12. Гражданское право Украины: Учебник / Под редакцией А.А. Пушкина. - Харьков: ТОВ «Одиссей», 1998. - 621 с.

13. Цивільне право України: Підручник / Під редакцією Ч.М. Азімова. - Харків: ТОВ «Одіссей», 2000. - 534 с.

14. Цивільне право України: Підручник / Під редакцією Ч.М. Азімова. - Харків: ТОВ «Одіссей», 2002. - 678 с.

15. Договорное право: Учебник / Под редакцией М.И. Брагинского. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 598 с.

16. Гражданское право: Учебник / Под редакцией Е.О. Харитонова. - К.: Юринком Интер, 2004. - 461 с.

17. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 1. - 642 с.

18. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 2. - 708 с.

19. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та інші; За редакцією Р.О. Стефанчука. - К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. - 449 с.

20.Цивільне право України: Навчальний посібник / М.І. Панченко. - К.: Знання, 2006. - 583 с.

21. Словарь гражданского права / Под редакцией В.В. Залесского. - М.: Юристь, 1998. - 709 с.

22. Большой юридический словарь / Под редакцией А.Я. Сухарева. – М.: ИНФРА-М, 2000. - 1309 с.

23. Рясенцев В. Договор об отчуждении имущества на условии пожизненного пользования // Социальная законность. – 1945. - № 1-2. – С. 15-19.

24. Амфитеатров Г.Н. О праве личной собственности // Социальная законность. – 1945. - № 8. – С. 34-38.

25. Маслов В.Ф. Договоры с условием пожизненного содержания // Советское государство и право. – 1954. - № 5. – С. 45-56.

26. Ем В.С. Договор ренты // Законодательство. – 1999. - № 5. – С. 10-18.

27. Космін Ю. Договір довічного утримання // Право України. - 2000. - № 2. - С. 69-71.

28. Романцев Ю.В. Система договоров в гражданском праве России // Право. - 2002- № 5. – С. 13-18.

Скачать архив с текстом документа