Зайнятість. Міграції населення
СОДЕРЖАНИЕ: Зайнятість населення: сутність, принципи та форми. Політика регулювання ринку як складова частина економічної політики. Регулювання ринку праці та служби зайнятості. Структура міграції населення. Основний зміст продуктивної зайнятості населення.Реферат
Предмет: Менеджмент персонала
Тема: Зайнятість. Міграції населення.
1. Зайнятість населення: сутність, принципи і форми
Зайнятість населення – необхідна умова для його відтворення, важливий аспект соціально-економічного життя людини. Оскільки від неї залежать рівень життя людей, витрати суспільства на підбір, підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів, на їхнє працевлаштування і матеріальну підтримку тих, хто позбавився роботи. Зайнятість розкриває один із найважливіших аспектів соціального розвитку людини, повязаний з задоволенням його потреб у сфері праці й у звязку з працею, що не суперечить законодавству і приносить заробіток (трудовий дохід).
У відповідності з Законом України Про зайнятість населення відносини зайнятості базуються на ряді принципів.
Перший принцип - виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов’язкової, примусової праці. Людині належить пріоритетне право вибору: брати участь чи не брати участь у суспільній праці. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності.
Другий принцип – створення державою умов для забезпечення права на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальній підтримці при безробітті відповідно до Конституції.
Закон України закріпив основні принципи державної політики в галузі сприяння зайнятості і серед них такі, як забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і відносин до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості; розвиток трудових ресурсів; попередження масової і скорочення тривалого безробіття; підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці; забезпечення соціального захисту в області зайнятості, створення спеціальних заходів у цьому для громадян, що мають особливі труднощі у пошуку роботи, тобто допомога особливо нужденним у працевлаштуванні; заохочення роботодавців до створення нових робочих місць, тощо.
Згідно ст.1 Закону України про зайнятість, зайнятими вважаються громадяни:
працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;
громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;
обрані, затверджені чи призначені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;
які проходять службу в Збройних силах України, в органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, або проходять альтернативну службу;
ті, що проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.
Важливо визначити статус зайнятості для економічно активного населення, включаючи безробітних. Звичайно розрізняють пять статусів.
1. Наймані робітники – громадяни, що працюють за укладеним письмовим контрактом (договором) або за усною згодою з керівником підприємства про умови трудової діяльності, за якої вони одержують обговорену при наймі плату.
2. Працюючі на індивідуальній основі - громадяни, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм дохід, що не використовують зовсім або використовують найманих робітників тільки на короткий термін.
3. Роботодавці – громадяни, що керують власним (або уповноважені державою керувати) акціонерним товариством, господарським товариством тощо. Роботодавець може цілком чи частково делегувати свої функції найманому керівнику, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства.
4. Неоплачувані працівники сімейних підприємств – громадяни, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.
5. Громадяни, що не піддаються класифікації і статусу зайнятості. Це безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю, що приносила їм дохід. Сюди відносяться й особи, яких важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості.
Практична потреба в обліку населення викликає необхідність виділення видів зайнятості. Так, розрізняють повну, продуктивну і вільно обрану зайнятість. Загальноприйнятою метою політики в області зайнятості (що зафіксовано в документах МОТ і в Законі України «Про зайнятість населення») вважається сприяння забезпеченню ефективної зайнятості.
Повна зайнятість – це забезпеченість професійною працею, що приносить дохід особистості і гідне існування йому і його родині.
Основний зміст продуктивної зайнятості загалом зводиться до наступного. Суспільно прийнятною може вважатися не будь-яка робота, а тільки та, що відповідає двом найважливішим вимогам. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим дохід, який забезпечує гідні людини умови життя. Звідси випливає прямий звязок політики зайнятості з політикою доходів, антиінфляційними діями тощо. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості формальної. Окремий випадок останньої – утримання зайвих працівників чи створення формальних робочих місць у запобіганні безробіття. Політика держави повинна сприяти тому, щоб праця кожної людини була економічно доцільною і максимально продуктивною для суспільства.
Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить винятково власнику робочої сили, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівника на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.
Приведені вище види зайнятості відбивають стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі і робочими місцями, при якій створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.
В умовах переходу до ринкових відносин при рості ефективності праці рівень зайнятості професійною працею по країні в цілому буде знижуватися. Це звязано з тим, що високоефективна економіка буде мати потребу у відносно меншому числі працівників, а так само з тим, що потреба самого населення в робочих місцях знизиться в звязку з переключенням інтересів в інші сфери суспільно корисної діяльності.
Кількісно зайнятість характеризується рівнем зайнятості, що може розраховуватися двома способами.
1. Частка зайнятих у загальній чисельності населення:
Уз1 = Ч з : Ч н (1)
2. Частка зайнятих в економічно активному населенні:
У з2 = Чз : ( Чз + Чб ) (2)
У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайнятості є рівень економічної активності населення, тобто частка чисельності економічно активного населення в загальній чисельності населення:
Уэа = ( Чз + Чб ) : Чн, (3)
де Чз – частка чисельності зайнятих;
Чн – загальна чисельність населення;
Чб – частка чисельності безробітних.
Відносини зайнятості обумовлюються економічними, демографічними і соціальними процесами. Економічний зміст зайнятості виражається в можливості для працівника своєю працею забезпечити собі гідне існування і сприяти росту ефективності суспільного виробництва, соціальне – у формуванні і розвитку особистості. Демографічний зміст зайнятості відбиває взаємозалежність зайнятості і характеристики населення за віком і статтю, його структурою й т.ін.
2. Регулювання ринку праці і служба зайнятості
Політика зайнятості – це сукупність мір прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства і кожного його члена. Політика зайнятості має кілька рівнів: загальнодержавний, регіональний і локальний, а основні її напрямки наведено на рис.
В даний час можна виділити три основні моделі політики зайнятості, які використовуються в країнах з розвитою ринковою економікою.
Європейська модель припускає скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.
Скандинавська модель ґрунтується на забезпеченні зайнятості практично всім працюючим шляхом створення робочих місць у державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні засоби, при дефіциті яких настає спад виробництва, що спричиняє звільнення.
Американська модель орієнтується на створення робочих місць, що не вимагають високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.
Використання тієї чи іншої моделі впливає на політику зайнятості на макро- і мікрорівні. На макрорівні нові підходи в політиці зайнятості сприяють підвищенню гнучкості ринку праці, скороченню витрат на робочу силу, ведуть до деякого згортання соціальних програм. Разом з тим розширюються системи підготовки і перепідготовки кадрів, створюються додаткові робочі місця, посилюються умови видачі допомоги. Приймаються заходи для посилення ролі приватного сектора в рішенні проблем зайнятості й інших соціальних проблем. На мікрорівні проводиться політика стримування росту заробітної плати, збільшення тривалості робочого тижня, більш широко використовуються різні форми неповної зайнятості. У результаті кризові явища загострюються.
| Держава на ринку праці | ||||
| Працевлаштування, підготовка та перепідготовка кадрів | Розвиток гнучкого ринку праці правове забезпечення | Соціальна підтримка | ||
| Рис 1 . Напрямку державної політики на ринку праці. | ||||
Існують два основних варіанти набору засобів проведення політики зайнятості: активний і пасивний. Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводить держава з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи, звязані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.
Пасивна політика передбачає виплату допомоги безробітним і надання найпростіших послуг по підборі робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін помірковано пасивна політика. Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж у першому варіанті, послуги щодо підбору робочих місць.
Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки і реалізації державної і регіональної програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці і прогнозу його розвитку.
Важливим способом змякшення ситуації на регіональних ринках праці може стати використання нестандартних форм організації зайнятості (НФЗ). Такі форми дозволяють впливати на зайнятість за допомогою обмеження пропозиції робочої сили і на відкритому ринку праці, одночасно обмежуючи масштабне вивільнення зайнятих і попереджаючи ріст безробіття. Упровадження нестандартних форм зайнятості є мірою, що відповідає як інтересам індивідів і роботодавців, так і суспільства в цілому.
В країнах з розвиненою ринковою економікою в нестандартних режимах трудиться від 25% до 30% зайнятих і склалася розгалужена і різноманітна система організаційних форм такої зайнятості. До найважливіших різновидів НФЗ можна віднести: часткову зайнятість, засновану на використанні робочої сили протягом часу ненормальної чи нестандартної тривалості, включаючи: а) тимчасову зайнятість, у тому числі такі її види, як сезонна, поденна робота, робота з контракту, тимчасові суспільні роботи тощо; б) зайнятість протягом неповного робочого чи дня неповного робочого тижня; в) чергування на робочому місці (розподіл робочого місця протягом робочої зміни нормальної тривалості між двома чи більш працівників); нестандартні режими праці, засновані на нетрадиційних способах організації трудової діяльності чи робочого часу - надомна праця; сумісництво (чи праця на принципах двоїстої зайнятості); ) гнучкі графіки праці (ГГТ), чи гнучкі графіки робочого часу; самозайнятість, яка припускає самостійний пошук трудових занять і створення робочих місць окремими громадянами за рахунок їхніх власних засобів з метою одержання постійного чи тимчасового доходу і задоволення власних потреб у самореалізації. Самозайнятість – один із найважливіших напрямків попередження і змякшення безробіття. Формами самозайнятості є індивідуальна трудова діяльність і підприємництво в сфері малого бізнесу.
Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному секторі економіки, новим явищем у сфері зайнятості населення служить діяльність у неформальній структурі економіки. За класифікацією Міжнародної організації праці, такий сектор включає невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначним капіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечує невисокі і нерегулярні доходи.
Політика регулювання ринку як складова частина економічної політики передбачає досягнення трьох основних цілей:
1) стимулювання структурної перебудови і прискорення процесу перерозподілу працівників, що вивільняються;
2) найбільш швидке залучення безробітних у трудове життя;
3) надання роботи кожному, хто її шукає.
Різноманіття напрямків державної політики на ринку праці доцільно підрозділити на ряд складових, а саме:
1) міри державної політики зайнятості;
2) методи її проведення ;
3) типи державного впливу на зайнятість населення.
У рамках державної політики зайнятості слід зазначити роль фондів зайнятості в регулюванні ринку праці. Основні напрямки їхньої роботи подано на рис. 5.
Витрати Фонду зайнятості умовно можна згрупувати за чотирьма напрямками.
1. Засоби, що витрачаються на допомогу по безробіттю, виплату дострокових пенсій. Це прийнято називати пасивною політикою.
 |
Сприяння працевлаштуванню | |
| Допоміжні заходи щодо сприяння зайнятості осіб, яким дуже потрібний соціальний захист, включаючи квотування робочих місць | ||
| Створення нових і допоміжних робочих місць для окремих приоритетних соціальних груп за рахунок цільового субсидування роботодавця | ||
СЛУЖБА ЗАЙНЯТОСТІ |
||
| Сприяння само зайнятості та підприємницькій діяльності | ||
| Організація громадських робіт та тимчасової зайнятості населення | ||
| Професійна орієнтація та консультування | ||
| Навчання та перенавчання безробітних | ||
| Рис. 2 . Пріоритетні напрямки роботи служб зайнятості | ||
2. Засоби, що направляються на перепідготовку й організацію суспільних робіт. Дані форми активної політики випливають з діючого законодавства, тобто є обовязковими для державної служби зайнятості.
3. Засоби, що використовуються на фінансову підтримку, придбання цінних паперів та інші витрати. Поєднує ці витрати те, що вони не гарантовані законом.
Засоби, призначені для розвитку служб зайнятості (їх утримання, капіталовкладення, реклама, автоматизована інформаційна система Зайнятість).
Державний фонд зайнятості здійснює виплати допомоги по безробіттю; компенсацій матеріальних витрат у звязку з добровільним переїздом безробітного в іншу місцевість по рекомендації служби зайнятості; за період тимчасової непрацездатності; стипендій при направленні безробітного службою зайнятості на професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації.
З Фонду зайнятості відшкодовуються витрати Пенсійного фонду в звязку з призначенням дострокових пенсій безробітним.
Розвиток ринкових відносин сприяє створенню недержавних структур зайнятості приватного характеру. Це різного роду комерційні агенціі по підборі персоналу, установи при навчальних закладах, при релігійних органах і т.ін.
Діють також біржі праці, що, як показує практика, можуть стати діючим регулятором ринку праці. Біржі праці акумулюють інформацію про ринок праці, його стан і перспективи. Як ринкова структура, біржа праці виконує різноманітні функції: збір і аналіз інформації про ринок праці, його стан та перспективу, профорієнтацію, перепідготовку та працевлаштування населення; участь у підготовці та реалізації програм зайнятості; контроль за виконанням трудового законодавства; постанову на облік безробітних та надання їм допомоги.
3. Міграція населення
Найважливішим фактором, що характеризує стан зайнятості всіх соціально-демографічних груп населення, є ступінь мобільності, що відбиває готовність і можливість населення змінювати соціальний статус, професійну приналежність і місце проживання. Мобільність обумовлена потребами економіки в праці визначеного змісту, а також здатністю і готовністю особистості до змін в істотних характеристиках праці.
Мобільність робочої сили підрозділяється на соціально-професійну і територіальну. Соціально-професійна мобільність – це процес зміни змісту трудової діяльності, викликана різними причинами. Вона безпосередньо звязана з плинністю робочої сили. Територіальна мобільність – це міграція, під якою розуміється саме просторове переміщення працездатного населення, викликана змінами в розвитку і розміщенні виробництва, умовах існування робочої сили.
В останні роки роль міграції у формуванні чисельності і складу населення країни значно зросла. Спостереження за переміщенням між адміністративно-територіальними утвореннями й аналіз міграції здійснюють за наступними ознаками: за характером границь, які перетинаються (зовнішня і внутрішня міграція населення); в залежності від часу здійснення – постійна (безповоротна), тимчасова, сезонна і маятникова; за економічними, соціальними, політичними, військовими причинами; за формами реалізації (суспільно-організована і неорганізована); в залежності від фактора, що спонука до переміщення – за їхнім власним рішенням чи незалежно від нього (добровільна і примусова міграція).
Зовнішня міграція має місце, коли відбувається перетинання державного кордону. У ній виділяють два потоки: еміграцію й імміграцію. Еміграція – це відтік населення за межі даної держави. Напрямок еміграції дуже стабільний: емігранти виїжджають до Німеччини, далі – в Ізраїль і США. Основу еміграції складає етнічна еміграція.
Імміграція – це приплив на територію даної держави. Якщо до еміграції населення уже всі встигли звикнути, то вільна імміграція - явище нове. Облік іммігрантів поки не налагоджений. Законодавство, що регламентує зобовязання країни стосовно іммігрантів різних категорій, поки тільки розробляється. Починається освоєння способів регулювання трудової імміграції, загальноприйнятих у розвинутих країнах.
Важлива не тільки кількісна, але і якісна сторона міграційного джерела поповнення трудового потенціалу. В сучасних умовах завдяки міграції, в тому числі і змушеної, населення України поповнюється кваліфікованою робочою силою. Дві третини загальної кількості зовнішніх мігрантів знаходиться в працездатному віці; 17,8% прибулих із ближнього зарубіжжя мають вищу і 28,6% - середню спеціальну і незакінчену вищу освіту.
Внутрішня міграція – це міграція усередині країни. В залежності від дії різних факторів і умов міграція населення може бути різних видів. Приведемо деякі з них.
1. Якщо міграція робочої сили відбувається в межах якого-небудь певного регіону чи між регіонами різного рангу, то говорять про внутрірайонну і міжрайонну, внутріобласну і міжобласну міграції.
2. У залежності від часу, за яким переміщається робоча сила, виділяють безповоротну (постійну) і поворотну (тимчасову) міграцію населення.
3. Міграція населення з причин, які її обумовили, підрозділяється на добровільну і змушену. Остання обумовлена не залежними від мігрантів причинами (наприклад, воєнні дії, екологічні катастрофи, політичні й етнічні конфлікти).
4. За характером рухливості робочої сили міграція підрозділяється на сезонну і маятникову. Сезонна повязана з розширенням фронту робіт, наприклад, у сільському господарстві, а маятникова включає регулярні пересування робочої сили з одного населеного пункту в іншій – на роботу і назад.
5. З погляду дотримання норм діючого в країні законодавства, міграція може бути законною (без порушення законодавчих норм) і незаконною (з порушенням законодавства).
6. За способом реалізації міграція поділяється на самостійну, котра здійснюється силами і засобами самих мігрантів, і організовану, здійснювану за допомогою державних чи суспільних органів, підприємств.
7. Міграція населення, обумовлена трудовою діяльністю, називається трудовою міграцією.
Вищеприведена структура міграції населення не є вичерпною і може бути розширена за рахунок використання інших критеріїв оцінки факторів, що її обумовлюють. Вивчення міграції населення за виділеними міграційними потоками (сукупне число мігрантів, що мають загальні райони прибуття і вибуття протягом даного відрізка часу) дозволяє системно, всебічно і у взаємозвязку розглянути дане явище в економіці окремого регіону і країни в цілому.
Для аналізу міграції робочої сили застосовуються прямі і непрямі методи, включаючи різні показники і коефіцієнти, які розраховуються на 1000 чоловік населення, тобто в проміле (%). Основними з них є: число прибулих (Пм), число вибулих (Вм), сальдо міграції (різниця між числом прибулих і вибулих (Пм-Вм).
Абсолютні показники міграції мають обмежені аналітичні можливості, тому що не показують зміни процесу міграції, тому обчислюються відносні величини – показники інтенсивності міграції. Вони дозволяють оцінити інтенсивність міграційних процесів для окремих територій і є показниками, придатними для тимчасових просторових зіставлень.
Коефіцієнт прибуття (Кп) – відношення числа прибулих за рік (Пм) до середньорічної чисельності населення Sт:
Кп=Пм : Sт (4)
Коефіцієнт вибуття (Кв) – відношення числа вибулих (Вм) за рік до середньорічної чисельності населення Sт:
Кв=Вм : Sт (5)
Сальдо міграції, чи коефіцієнт міграційного приросту населення(Кмп):
Кмп=Кп-Кв (6)
Даний коефіцієнт може бути позитивним (+) чи негативним (-). У першому випадку мова йде про приплив населення на дану територію, у другому – про його відтік.
Однак у приведених коефіцієнтах не враховуються розходження в складі населення з місць прибуття і вибуття, особливості структури мігрантів. Для цього розраховуються коефіцієнти інтенсивності прибуття, вибуття, сальдо міграції.
Важливим є зясування причин міграції, тобто того, які фактори сприяють посиленню чи зниженню даного процесу. Звичайно виділяють кілька груп факторів: природнокліматичні, демографічні, етнічні, соціальні, економічні й ін.
Будучи складним за своєю природі процесом, міграція населення впливає на соціально-економічний розвиток країни. Це відноситься насамперед до положення мігрантів, рівень безробіття яких серед них вище, ніж у корінних жителів того чи іншого регіону. Приплив мігрантів супроводжується збільшенням навантаження на соціальну інфраструктуру, особливо міст, що приводить до значного підвищення цін на житло. За деякими оцінками, перехід мігрантів до складу постійного населення триває не менше 10 років.
У цьому звязку необхідно виділити заходи, які держава розробляє для зниження негативного впливу міграційних процесів і їхнього регулювання. Державна політика включає прямі і непрямі методи регулювання. Прямі - субсидування переміщення мігрантів, забезпечення їхньою необхідною інформацією. Непрямі - розвиток інфраструктури, будівництво промислових підприємств і т.ін.
До основних принципів міграційної політики відносяться: диференційований підхід до різних категорій мігрантів; контроль за імміграцією іноземних громадян; жорсткість вимог до іноземних працівників у регіонах з високим рівнем безробіття.
Л і тература
1. Рофе А.И., Збышко Б.Г., Ишин В.В. Рынок труда, занятость населения, экономика ресурсов для труда: Учеб. пособие. – М.: изд-во МИК, 1997, -160с.
2. Абрамов В.М. та ін.. Мотивація і стимулювання праці в умовах переходу до ринку / В.М.Абрамов, В.М.Данюк, А.М.Колот. – Одеса: ОКФА,1995.
3. Адамчук В.В., Ромашов О.В., Сорокина М. Е. Экономика и социология труда: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2001. - 407 с.
4. Закон України “Про зайнятість населення”. Законодавство України про працю станом на 25 травня 1999 року – К.: Устина, 1999.