Трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини: проблема кримінально-правового забезпечення

СОДЕРЖАНИЕ: Особливості трансплантації як методу лікування. Легенда про її виникнення, втілення у медицині кінця другої половини XIX ст. Переливання крові як перший крок у цьому напрямку. Трансплантація шкіри та органів людини. Правове забезпечення трансплантації.

Тема:

Трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини: проблема кримінально-правового забезпечення


Трансплантація – спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини (ст. 1 Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”).

Ідея трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині виникла давно. Доказом цього є, зокрема, легенда про святих великомучеників Козьму і Діаміна, датована III ст. нашої ери. Вона надихнула іспанських та італійських художників епохи Відродження на створення відомих картин, що зберігаються нині в музеях Іспанії та Італії. Суть легенди зводиться до того, що Козьма і Діамін, намагаючись вилікувати знатного вельможу, відрізали йому хвору ногу і натомість пришили ногу його раба. Операція завершилась тим, що цей вельможа помер, а Козьму і Діаміна стратили.

Втілення у життя ідеї трансплантації органів і тканини людині почало практикуватися лише з кінця другої половини XIX ст. Така можливість була зумовлена всім попереднім розвитком людства, передусім, досягненнями науково – технічного прогресу.

Першим кроком, який започаткував втілення у медичну практику ідеї трансплантації, стало переливання крові. Думку про використання крові для лікування хворих знаходимо у працях мислителів ще до нашої ери. Так в “Одісеї” Гомера (VIII – XII ст. до н.е.), а також Гіппократа (400 р. до н.е.) є уже чіткі поради щодо лікування хворих з порушеннями психіки шляхом вживання крові здорових людей. Щодо переливання крові, то про доцільність його застосування вперше вказано у наукових працях італійського лікаря Ієронима Корденіуса (1505 – 1576). Перші чотири випадки переливання крові (від ягняти людині), які здійснив професор математики і філософії Жан Дені, датовані 1666 роком. У двох випадках це призвело до смерті пацієнтів, в результаті проти Жана Дені порушили кримінальну справу, проте суд визнав його невинним. Внаслідок цієї гостро резонансної події застосування переливання крові для лікування хворих було зупинено. Проти такого методу лікування виступили вчені медичного факультету Паризького університету, спеціальний дозвіл якого на це став обов’язковим.

Наступним досягненням медичної науки було використання для трансплантації власних тканин людини, зокрема шкіри. Це відкриття належить швейцарському хірургу Жаку Ревердену і російському хірургу С.С. Яновичу–Чайнському в другій половині XIX ст. (1870р.).

Трансплантація органів людині вперше була здійснена у ХХ ст. Зокрема, у 1933 р. український хірург Ю.Ю. Вороний провів трансплантацію нирки хворій, яка прожила після цього дві доби. Наступні дослідження вчених дають змогу проводити такі операції на більш високому науковому рівні. У 1963 р. успішно здійснено трансплантацію легені, а в 1964 р. – печінки. 1967 рік ознаменувався, зокрема, проведенням пересадки серця людині південноафриканським хірургом К.Бернардом. Деякі хворі після трансплантації нирок прожили понад 20 років, серця – понад 10, печінки – 6 років.

Отже, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині проводяться у багатьох медичних закладах світу.

Важливоо зазначити, що трансплантація органів людини стала можливою в результаті поступового, упродовж століть, наукового вирішення таких проблем: переливання крові, штучного дихання, наркозу, реанімації, переборення імунної реакції відторгнення органів, теплової ішемії, боротьби з інфекціями, техніки судинного шва, методики консервування органів і тканин людини та їх трансплантації, технічного забезпечення застосування трансплантації. Практично визначені морально-етичні та правові засади трансплантації, хоча низка проблем і далі залишається контраверсійними. Людство практично перебуває на початковому етапі розвитку цього методу лікування хворих людей. Зокрема, не до кінця вирішена проблема біологічної несумісності тканин, пересадження легенів, селезінки, підшлункової залози тощо. Перспективними є дослідження методики пересадження голови і мозку людині.

Українська медична наука і практика також оволоділи методом трансплантації. Звичними стали пересадження нирок, судин, рогівки, кришталика ока, тканин опорно-рухового апарата, кісткового мозку, шкіри. Плідними є дослідження питань трансплантації печінки. Зрозуміло, що за таких умов особливої актуальності набуло правове забезпечення трансплантації. Якщо трансплантація стала наслідком розвитку хірургії, як справедливо зазначають Л.В. Багрій-Шахматов та М.І. Авербах, то правові проблеми виникли у зв’язку з розвитком трансплантології.

За роки незалежності України законодавчого вирішення набули найважливіші проблеми охорони життя і здоров’я людини. Мається на увазі не лише те, що в ст.. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 і 49 закріплені права людини на життя і охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Ще до прийняття Конституції, в 1992 р., набрали чинності “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, де охорона здоров’я визначається як система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя (ст. 3). У ст. 5 “Основ” закріплено, що охорона здоров’я – загальний обов’язок суспільства і держави, а в ст. 4 визначені основні принципи охорони здоров’я. Розділ другий “Основ” чітко визначає права та обов”язки громадян у галузі охорони здоров’я, а розділ третій – основи організації охорони здоров’я. Саме у третьому розділі “Основ” урегульовані питання, які мають засадниче значення для трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині. Серед них: направлення хворих на лікування за кордон (ст. 36); подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях (ст. 37); вибір лікаря і лікувального закладу (ст. 38); обов’язок надання медичної інформації (ст. 39); лікарська таємниця (ст. 40); загальні умови медичного втручання (ст. 42); згода на медичне втручання (ст. 43); застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів (ст. 44); медико-біологічні експерименти на людях (ст. 45); донорство крові та її компонентів (ст. 46); трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів (ст. 47); надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані (ст. 52) порядок забезпечення лікарськими та імунобіологічними трансплантатами (ст. 54); виробництво лікарських засобів та імунобіологічних препаратів (ст. 55) та ін.

Ці положення знайшли свій розвиток у таких законах України: “Про донорство крові та її компонентів” (1995); “Про лікарські засоби” (1996); “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” (1999), які ще більше деталізували регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Кабінет Міністрів України, відповідно до ст.ст. 2, 15, 17, 19 і 22 Закону України “Про донорство крові та її компонентів”, прийняв низку постанов: від 14 квітня 1997 р. №340 “Про затвердження Порядку заготівлі і зберігання власної крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, за особистий рахунок”; від 16 червня 1998 р. №920 “Про затвердження Порядку переробки і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлення з них препаратів”; від 14 вересня 1998 р. №1427 “Про затвердження Порядку реалізації за межі України компонентів донорської крові і препаратів, виготовлених з донорської крові та її компонентів, а також вивезення з України донорської крові та її компонентів”.

На виконання Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, Міністерство охорони здоров’я України видало 25 вересня 2000 р. наказ №226 “Про затвердження нормативно – правових документів з питань трансплантації”. Цим наказом затверджено: “Інструкцію щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку”; “Інструкцію щодо вилучення органів людини в донора-трупа”; “Інструкцію щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа”; “Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа”; “Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини”; “Інструкція щодо виготовлення біоімплантантів”; “Умови забезпечення збереження анатомічних матеріалів під час їх перевезення”.

Така законодавча активність у сфері охорони здоров’я свідчить, з одного боку, про розширення правового регулювання суспільних відносин у цій сфері, а з іншого – про визрівання передумов для нової кодифікації законодавства про охорону здоров’я.

Викладене вище дає підстави стверджувати, що в Україні створена певна законодавча база для здійснення трансплантації органів і тканин людині. Однак, як відомо, встановлення порядку будь-якого виду людської діяльності зовсім не означає, що у всіх випадках такий порядок буде дотримуватися суб’єктами суспільних відносин. Отже, актуальними є проблеми відповідальності осіб, винних у його порушенні. У ст. 80 “Основ” вказано, що особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. Подібні вказівки містяться у ст. 20 Закону “Про донорство крові та її компонентів”, в ст. 27 Закону “Про лікарські засоби” та у ст. 24 Закону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”. Проте розвиток законодавства про охорону здоров’я і виникнення нових об’єктів правової охорони не привели до вироблення кримінально-правових механізмів, спроможних ефективно протистояти посяганням на ці об’єкти. Законодавець ніби не помічає необхідності внесення відповідних змін до кримінального кодексу.

Аналіз раніше згаданих та інших нормативних актів дає змогу прогнозувати можливі суспільно небезпечні посягання на встановлений ними, у кожному випадку окремо, порядок: взяття гомотрансплантантів у живих донорів і у померлих; виготовлення, ввезення, вивезення, зберігання, реалізації, застосування біоімплантантів; застосування штучного запліднення та імплантації ембріона; взяття, переробки, зберігання, реалізації та застосування донорської крові і її компонентів; проведення медико-біологічних експериментів на людях; встановлення смерті людини; застосування трансплантації; виробництва лікарських засобів та імунологічних препаратів; забезпечення лікарськими засобами та імунологічними препаратами. Крім цього, ст. 18 Закону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” забороняє торгівлю органами та іншими анатомічними матеріалами людини, а ст. 53 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” покладає обов’язок на органи і заклади охорони здоров’я вживати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань. Іншими словами, як видається, чітко окреслюються нові потенційні об’єкти кримінально-правової охорони.

З огляду на те, що посягання на названі об’єкти можуть створювати загрозу життю і здоров’ю людини як найвищої цінності в Україні, необхідність криміналізації таких діянь більш ніж очевидна.

Нові склади злочинів, як видається, слід сконструювати як формальні, що дасть змогу чітко відмежувати їх від суміжних складів злочинів проти особи.

Скачать архив с текстом документа