Відбудова народного господарства
СОДЕРЖАНИЕ: Декрет про норми і розмір продподатку. Закон про заміну продовольчої розкладки податком. Зміни в державній політиці. Система колективних господарств – колгоспів і комун. Розвиток сільського господарства. Продовольче становище в Україні з 1922 р.Тема
Відбудова народного господарства
Виходячи з партійних рішень, надзвичайна сесія ВУЦВК 27 березня 1927 р. прийняла закон про заміну продовольчої розкладки податком. РНК УСРР 28 березня видала декрет про норми і розмір продподатку. Податок з урожаю 1921 р. визначався в 111 млн. пудів замість встановленої розкладки у 160 млн. пудів. Селяни, які виконали продрозкладку з урожаю 1920 р., отримали право вільно реалізувати лишки своєї продукції. По чотирьох губерніях, які мали найбільший процент виконання продрозкладки, залишок заборгованості списувався.
Зміни в державній політиці були з задоволенням сприйняті селянами. Вже у 1921 р. розпочалось пожвавлення господарського життя на селі. Розширилися посіви ярових на 18 % у порівнянні з 1920 р. Однак на цих позитивних змінах негативно позначилась катастрофічна посуха. Вона охопила багато територій Радянської держави: Поволжя, Південний Урал, Північний Кавказ, а також степові райони півдня України.
Нестача продовольства в містах і на селі привела до голоду. В цілому в країні у 1921 р. від нього постраждало близько 35 млн. чоловік, у тому числі 9 млн. чоловік в нашій республіці. Мільйони людей загинули. В такій критичній ситуації яскраво виявилась братерська солідарність радянських народів, які допомагали один одному справитися з наслідками посухи. Населення України, яке також постраждало від неї, надало притулок 442,8 тис. голодуючим з Поволжя, Уралу, Казахстану. Було зібрано і направлено в ці райони багато грошей, мільйони пудів продовольства.
З 1922 р. продовольче становище в Україні починає поліпшуватись незважаючи навіть на те, що рік знову був посушливим для півдня України. Безумовно, свій позитивний вплив почала проявляти постанова ВУЦВК УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про відродження і зміцнення сільського господарства України». У відповідності з нею було створено акціонерне товариство «Село-допомога», якому держава виділила значні фінансові кошти і матеріальні засоби. За допомогою цього товариства селяни одержали значну кількість посівного матеріалу, робочої худоби, сільськогосподарського реманенту. Цільові кредити селянам на збільшення посівів технічних культур і на придбання для цього машин, добрив, робочої худоби та інших необхідних товарів надавав Сільськогосподарський банк України, створений у 1923 р.
Позитивно позначилось на розвитку сільського господарства рішення ВУЦВК і РНК УСРР від 19 травня 1923 р. про заміну продовольчого натурального податку єдиним грошовим. Воно враховувало зростаючу товарність сільського господарства республіки і поступову нормалізацію товарно-грошового обігу між містом і селом. Відзначимо, що єдиний грошовий податок складав тільки 2/3 загального прибутку селянського господарства.
Разом з тим слід підкреслити, що поступове піднесення сільського господарства протікало на фоні суперечливого соціально-економічного становища на селі. В цілому українське селянство стало більш однорідним. В результаті земельних перетворень наділи бідняцько-середняцьких господарств виросли в 1,5 рази – а за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних, церковних та частини куркульських господарств. В середині 20-х років бідняцькі господарства складали 33% у порівнянні з 58% у дореволюційний період, а середняцькі – близько 63% замість 30-35%. Число заможних господарств скоротилося відповідно з 12-15% до 3-5%.
Держава економічними і адміністративними засобами підтримувала бідняцько-середняцькі прошарки і обмежувала ініціативу і тиск більш заможних верств, хоч зробити це було і не просто. Адже неп фактично відкрив простір для розвитку капіталістичних відносин на селі. Була дозволена оренда землі і використання праці наймитів. Особливо широко оренда і найм були розповсюджені в південних губерніях республіки.
Серед різних форм орендної плати переважала розплата частиною врожаю, найменш всього вигідна для невеликих селянських господарств. У 1927 р. вона використовувалась в 61,6% випадків оренди. Орендатор при цьому брав половину, а інколи й більше половини врожаю. В багатьох випадках орендатор намагався перекласти сплату сільгоспподатку на селянина, якому здав землю, хоч по закону передбачалось, що сплачувати податок повинен той, кому фактично належить земля.
Експлуатація на селі обтяжувалась угодами кабального типу. Широко практикувалось лихварство, здача в оренду засобів праці. Все це створювало гостро конфліктні ситуації і закладало основу для соціально-економічних потрясінь на селі. Який же вихід був з цього становища ?
Це був шлях широкого розвитку різних форм кооперації. Вона, до речі активно діяла в Україні і до Жовтневої революції. Державні органи в роки непу всіляко підтримували кооперативне будівництво. Кооперація розглядалась як засіб підтримки бідняцько-середняцьких елементів села, як спосіб протистояння куркульству, а в стратегічному плані – як шлях селянства до соціалізму.
За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці було створено єдину систему споживчої кооперації. Їй надавалось право здійснювати заготівлю і збут сільськогосподарської та промислової продукції. У жовтні цього ж року з її системи була виділена сільськогосподарська кооперація. Досить скоро вона зосередила в своїх руках заготівлю значної частини товарної продукції селянських господарств. Вже у 1923 р. вона обслуговувала 416 тис. селянських господарств і на неї припадало 37% планової заготівлі зерна і близько половини врожаю технічних культур. Набувають розвитку спеціальні види виробничої сільськогосподарської кооперації: машинно-тракторні, тваринницько-молочарські, насінницькі, цукробурякові та інші. Вони сприяють підвищенню врожайності селянських господарств, впровадженню на селі все більш складних машин. Так, тільки у 1924/1925 господарському році через всі види сільськогосподарської кооперації було продано 3208 тракторів, з яких 3070 було закуплено за кордоном.
Значна частина селянських господарств одержала можливість за допомогою кооперативних організацій збувати свою продукцію на світовому ринку. Створена у жовтні 1924 р. Всеукраїнська спілка тваринницької і молочарської кооперації «Добробут» здійснювала експорт своєї продукції до багатьох країн Європи. Її продукція мала великий попит, особливо вершкове масло, яке не поступалось кращому в світі – новозеландському. Про масштаби її операцій свідчить, наприклад, те, що тільки в 1925/1926 господарському році спілкою для продажу на експорт було заготовлено 682 тис. пудів вершкового масла.
Кооперативне об’єднання «Кооптах» завоювало ринки Німеччини, Англії, Італії, Швейцарії та інших країн. Про масштаби його діяльності говорить те, що вже через півтора місяця після свого створення заготівля і обробка яєць та птиці проводилась на 28 складах і 28 переробних пунктах і до нього входило 3 тис. товариств. Вже у 1925 р. вони зібрали 1580 вагонів яєць, у тому числі 340 було експортовано за кордон.
У 1927 р. розпочала свою еспортну діяльність республіканська спілка садово-городніх, виноградарських та бджолярських кооперативів («Плодоспілка»).
Не дивно, що довіра селянства до кооперації і її вплив постійно зростали. Кооперативні організації поступово зосередили в своїх руках значну частину виробництва сільськогосподарської продукції. До кінця 20-х років до них в різних формах було залучено більше половини, а якщо включити і споживчу кооперацію, то 85% селянських господарств.
Існувала в республіці і система колективних косподарств – колгоспів і комун. Організовувалися вони переважно біднотою, сільськими комуністами і комсомольцями, колишніми червоноармійцями. Постановою ВУЦВК від 9 серпня 1922 р. цим господарствам надавалися великі пільги. За ними закріплювались колишні поміщицькі садиби, надавалися довгострокові кредити. Був створений спеціальний фонд допомоги колгоспам. Кількість їх росла в 1921 р. – 2119, 1923 р. – 3356, 1925 р. – 5454, 1928 р. – 12042. Але питома вага колективного виборництва була невеликою. В 1925 р. колгоспи об’єднували тільки 1,2% селянських господарств і займали 1,4% земельних площ, у 1928 р. було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.
Пояснювалось це слабкою економічною ефективністю колективних господарств, відсутністю належної матерільної бази, низьким рівнем загальнокультурних знань, лякаючими селян принципами усуспільнення, зрівнялівки у розподілі й т. ін. Переважна більшість селян, включаючи і бідноту, не хотіла ламати усталений уклад життя.
Загальні підсумки відродження сільського господарства в республіці на засадах непу були досить значні, хоч і суперечливі. Вже весною 1925 р. посівні площі в Україні складали 90% довоєнного рівня, загальний збір зерна наблизився до середніх показників передвоєнної п’ятирічки. У 1927/28 господарському році розміри валової продукції сільського господарства УСРР вже перевищили рівень урожаю 1913 р. Виріс добробут селянських господарств.
Разом з тим кількість товарної продукції, яка надходила на ринок з села, не задовольняла попиту міського населення і зростаючої промисловості. Товарна частина валового збору зерна в деякі роки навіть зменшувалася. Так, у 1923/1924 господарському році вона складала 26,2%, а через два роки – тільки 20%. У 1927/28 господарському році цей показник був вищий – 25%, але це не досягло навіть 70% товарності 1913 р.
Зниження товарності пояснюється збільшенням кількості господарств, які більше орієнтувалися на власне споживання виробленої продукції, а не на її продаж. Низькою залишилася культура сільськогосподарського виробництва, а керівництво країни не бажало збільшувати капіталовкладення в розвиток сільського господарства, в результаті чого воно залишалося, в кращому випадку, на рівні, якого воно досягло в дореволюційний період.
Таке становище не могло задовольнити тодішнє керівництво СРСР, особливо у зв’язку з постановкою завдання про прискорення процесу індустріалізації. Про це, наприклад, прямо говорив на Всеукраїнській конференції КП(б)У її генеральний секретар С.В.Косіор у квітні 1929 р. Суперечність між розвитком сільського господарства і промисловістю не була розв’язана, так як не була знята внутрішня розбіжність у політиці самої держави. Деякий час керівництво ВКП(б) і СРСР намагалось балансувати між інтересами індустрії і сільського господарства. Але у кінці 20-х років воно зробило остаточний вибір на користь розвитку промисловості за рахунок пограбування сільського господарства і створення насильницьким шляхом колгоспної системи.
Запровадження нової економічної політики мало великий вплив на розвиток промисловості. Зокрема, в руках держави зосереджувались тільки великі підприємства. Всі дрібні і частина середніх передавались в оренду. В республіці як організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям), так і приватним особам, не виключаючи колишніх власників, було здано 5200 підприємств, тобто близько половини від кількості націоналізованого фонду.
І хоч майже всі великі і частина середніх підприємств залишались за державою, режим користування цією власністю докорінно змінювався. Під час громадянської війни всі націоналізовані заводи, фабрики, шахти і рудники підпорядковувались галузевим головним комітетам (главкам) Вищої Ради народного господарства (ВРНГ), а в Україні – відповідно Українській Раді народного господарства (УРНГ). Ця вкрай зацентралізована вертикальна система управління з дріб’язковою опікою над підприємствами (главкізм) не залишала місця для ініціативи і самодіяльності виробничих колективів. Свою продукцію вони не продавали, а здавали главкам на основі замовлень, не купували, а отримували за нарядами необхідну сировину і матеріали.
Тепер в основу їх діяльності був покладений принцип господарського розрахунку, що значно розширювало їх самостійність. Головним показником ефективності будь-якого виробництва став рівень одержаного прибутку, за рахунок якого тепер повинен жити колектив підприємства. В процесі проведення непу передбачалось, що прибуток державних підприємств повинен стати як джерелом розширення і поліпшення виробництва, так і засобом фінансування витрат в інших галузях народного господарства, соціальних програм і всього життя держави.
Особливістю впровадження госпрозрахунку в умовах непу було те, що самостійністю наділялись не окремі підприємства, а галузеві територіальні трести, які об’єднували споріднені виробництва. Вони дійсно отримали майже повну оперативну господарську самостійність і орієнтацію на одержання прибутку. Трести, які збанкрутували, повинні були докорінно реорганізуватись або бути розформованими.
За ВРНГ і УРНГ залишалося тільки загальне керівництво державною промисловістю. Формувався ринок засобів виробництва шляхом утворення синдикатів (організацій для закупівлі сировини, проведення торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), влаштування оптових ярмарків, організація товарних бірж.
В республіці трести почали створюватися восени 1921 р. Серед перших були: «Хімвугілля», організований на базі заводів і шахт Лисичанського району в Донбасі, «Південсталь», який об’єднав 15 металургійних заводів, «Цукортрест», «Український текстильний трест» та інші. Найбільш великі і важливі з них підпорядкувалися безпосередньо ВРНГ РСФРР (потім СРСР). Менш значні трести були в розпорядженні Української Ради народного господарства. Частина промислових підприємств була залишена губернським раднаргоспам. На початку 1922 р. Українській РНГ безпосередньо підпорядкувалися 24 трести, які об’єднували 433 підприємства всіх галузей.
Як вже відзначалось, в роки громадянської війни націоналізована промисловість була на повному утриманні держави. Тому впровадження господарської самостійності супроводжувалося великими труднощами. Трести утворювались по розпорядженню центра. Причому створювались швидко при відсутності чіткого уявлення про принципи та порядок їх діяльності. До того ж підприємства на час реорганізації мали обмежені фінанси, спрацьоване устаткування, відчували нестачу сировини і палива. Існували проблеми із забезпеченням робочою силою. Слід зазначити і те, що вся промисловість протягом тривалого часу вимушена була поставляти свою продукцію по низьким цінам, які визначались центральними господарськими органами, що не завжди давало змогу покривати витрати виробництва і змушувало входити підприємства у великі борги.
Розвиток нових економічних відносин вимагав відродження кредитно банківської системи. VI Всеукраїнський з’їзд Рад ще у грудні 1921 р. відмітив, що створення і зміцнення працюючого банківського апарату “є справа першорядної вимоги”. В цей час в Харкові вже розпочав працювати Всеукраїнський торгово-промисловий банк, який швидко перетворився в центр кредитування усієї республіканської промисловості. В проведенні товарообігу велику роль починають відігравати біржі. Перша з них розпочала свою роботу в Харкові у лютому 1922 р. Скоро вони виникають у всіх губернських і навіть деяких повітових центрах.
Неп означав зміни не тільки в системі організації управління виробництвом. Була ліквідована зрівнялівка в заробітній платі. Натуральне забезпечення працівників поступово змінили грошовим. При цьому почали враховуватись якість і кількість праці. Впровадження цього дало значний ефект. За підрахунками відомого економіста С.Г.Струмліна, ефективність, іншими словами, залежність оплати праці від її напруження у 1920 складала всього 5,6% заробітку, у 1921 р. – 23,6 %, а в середині 1922 р. вона піднялась до 71,8%.
На початку 1923 р. заробітна плата в легкій і харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. Значно складнішими були справи у важкій промисловості, де процес відродження йшов більш повільно і нерівномірно і викликав необхідність подолання цілої низки кризових ситуацій.
Однією з найскладніших серед них була криза збуту, яка виникла в кінці 1923 р. Причини її були різні, і до них насамперед треба віднести те, що до 1924 р. об’єктом регулювання державних планів в промисловості був в основному обсяг виробництва. Вони складали тільки виробничі завдання і слідкували за їх виконанням. Обмін і розподіл товарів у значній мірі були поза межами впливу держави. Промислові трести, враховуючи високі втрати виробництва і зростання потреб на товари широкого вжитку, ще з кінця 1922 р. стали підвищувати ціни на свою продукцію. Це привело до перевищення їх над рівнем цін на сільськогосподарську продукцію у 1923 р. в 3,9 разів. Так, восени цього року на гроші від проданого одного пуду жита в Донбасі селянин міг купити 5,6 фунта солі (у 1913 р. – 70 фунтів), або 0,4 арш.ситцю ( у 1913 р. – 6,3 арш.), 1,2 фунта цвяхів (у 1913 р. – 8,8 фунта ) і т.ін.
Це привело до падіння попиту села на промислові вироби. Розпочався процес затоварювання. Слабка реалізація продукції різко зменшила фінансові можливості підприємств, їх обігові кошти. Виникли перебої з виплатою на підприємствах заробітної платні, розпочалось скорочення виробництва.
«Криза збуту» показала, що використання економічних важелів впливу на розвиток держави справа надзвичайно складна. Вона вимагала враховувати багато факторів, в тому числі і мати необхідний досвід і знання. Державні органи виявились неспроможними оволодіти стихійними процесами руху цін.
Вихід був знайдений фактично у вольовому адміністративному регулюванні. Була використана практика державного визначення ціни на кам’яне вугілля, по якій шахти Донбасу та інших вугільних басейнів зобов’язані були продавати свою продукцію споживачам. 29 лютого 1924 р. РНК СРСР прийняла постанову про зниження цін. Ця акція розглядалась як політика, розрахована на тривалий час. При цьому вимагалось посилити увагу трестів до зниження собівартості продукції, скорочення накладних витрат і т.д. В результаті усіх цих зусиль почалось зниження оптових цін на одну третину вже весною 1924 р., а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще дешевші.
Позитивну роль у розвитку економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа. Розпочалась вона у жовтні 1922 р. з впровадження в обіг банківських білетів достоїнством в 10 золотих карбованців (“червінців”), забезпечених дорогоцінними металами, валютою і товарами. Спочатку вони використовувались для розрахунків між державними підприємствами, а в роздрібній торгівлі продовжував функціонувати нестійкий “радзнак”, який продовжував знецінюватись. Пізніш паралельність валют була ліквідована, а з 1924 р. на основі червонця з’явилась можливість проводити розрахунок справжньої собівартості, здійснювати контроль за витрачанням державних коштів й т. ін.
Використовуючи потенціал непу, промисловість України вже в першій половині 20-х років змогла подолати труднощі відродження. У 1923/24 господарському році вся велика промисловість республіки виконала виробничі плани на 108%, а ще через рік – на 110%.
З середини 20-х років значно збільшились капіталовкладення в металургійну промисловість. Вона освоювала щорічно від 50 до 75% союзних коштів відпущених цій галузі. Це дозволило не тільки успішно організувати її діяльність, а й розпочати реконструкцію окремих підприємств. Так, у 1926 р. були реконструйовані доменні печі на Дніпровському заводі. На Макіївському металургійному заводі була збудована нова, найбільша в країні, повністю механізована домна. Розвивалось коксохімічне виробництво. Таким чином, вирішувалось завдання зростання промислового потенціалу. Воно мало значення не тільки для України, а й для вього Радянського Союзу. У 1925/26 господарському році в УСРР було виплавлено 89 % союзного виробництва чавуну, 53 % сталі і 57% прокату чорних металів.
В республіці інтенсивно розвивалось машинобудування, особливо сільськогосподарське. На 32 великих заводах цього профілю довоєнний обсяг виробництва більш ніж в 1,5 рази. Новою галуззю стало тракторобудування. Трактори випускались на 5 підприємствах республіки.
Підйом промисловості вимагав значного розвитку енергетичної бази. До кінця 1925 р. в Україні було відбудовані і розширені усі перспективні електростанції. Їх сукупна потужність перевищувала довоєнний рівень на 27 % . За відомим планом ГОЕЛРО восени 1927 р. розпочалось будівництво Дніпрогесу. А всього згідно цього плану в кінці 20-х років в республіці будувалось 50 електростанцій, в тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, Київська та ін.
Велике значення для економіки республіки мало відродження вугільної промисловості Донбасу. Вже в кінці 1925 р. ВРНГ СРСР дозволила тресту «Донвугілля» розпочати будівництво 45 нових і розконсервацію 39 старих шахт. Активна робота в цьому напрямку дозволила перевищити найвищий показник дореволюційного виробництва (28 млн. т. в 1916 р.) У 1928/29 господарському році було видобуто 30,73 млн. т. вугілля.
Порівняння темпів розвитку сільського господарства і промисловості свідчить, що в останній, особливо у важкій, відбудова йшла більш повільно. Кращими були справи в легкій промисловості. Пояснюється це тим, що вона вимагала менше капіталовкладень, в ній більш проста технологія, швидша віддача від вкладених коштів. Велике значення мало і те, що в легкій промисловості було значно більше середніх і малих підприємств приватного сектору. В перші роки непу вони давали майже третину всієї промислової продукції республіки.
В першій половині 20-х років обсяги приросту промислової продукції росли досить швидко (1922 р. – на 43%, 1923 р. – на 30%, 1924/25 госп. р. – на 62%). Але такі темпи не свідчили про якісне зростання промисловості. Вони були значними, але за рахунок введення в дію не використаного основного капіталу (устаткування, виробничих площ й т. ін.), створеного ще до революції.
Відбудова промисловості України, як і всього СРСР, в результаті проведення непу наближалась до показників 1913 р. і таким чином завершувалась. На порядок денний поставало завдання не стільки преобладнання діючих заводів, фабрик, шахт, скільки будівництво нових промислових об’єктів. Адже країна залишилась переважно аграрною, основна маса працюючих була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села все більше ставали перенаселенними.
Про необхідність розширення масштабів індустріалізації, повороту до нового будівництва з середини 20-х років все більше стали говорити на з’їздах, конференціях, писати в газетах і журналах. Найбільшу активність у проведенні цих ідей в життя проявляв Л.Троцький, який в той час працював у ВРНГ. Успіхи відбудови, вважав він, привели країну до «старту», з якого розпочинається змагання СРСР з світовим капіталізмом, а тому особливу роль повинні відіграти темпи. Опоненти Троцького побачили в такій постановці заклик до «надіндустріалізації», яка здійснюватиметься за рахунок села. Дискусія, розгорнута в країні, ускладнювалась боротьбою за владу між лідерами більшовицької партії і держави.
На XIV з’їзді ВКП(б) Сталін говорив про індустріалізацію, як про генеральну лінію. Тоді ж було сформульоване головне завдання індустріалізації: перетворення СРСР з держави, яка ввозить машини і устаткування, в країну, яка повинна їх виробляти, щоб стати економічно самостійною.
Але розробка плану конкретних заходів, визначення шляхів і методів змін в народному господарстві, мобілізація засобів для прискорення створення важкої індустрії – все ж були ще попереду.
У 1928-1929 рр. остаточно стало ясно, що в промисловості,як і у всьому народному господарстві не має достатніх вільних ресурсів для реалізації оголошених програм індустріалізації. Не вдалося скласти і звести баланс доходів і втрат плану першої п’ятирічки. Це поставило керівництво країни в становище принципового вибору.
Нова економічна політика вже в середині 20-х років забезпечила вирішення багатьох проблем розвитку радянського суспільства. Зміцніла змичка між селом та містом, успішно відроджувалось сільськогосподарське і промислове виробництво, зріс добробут трудящих. Разом з тим неп виявив і свою внутрішню суперечливість і можливість кризових ситуацій.
У 1925-1926 рр. активні члени більшовицької партії, враховучи успіхи, досягнуті на гребіні непу, і упевнившись у величезні можливості країни, рішуче підтримали ідею побудови соціалізму в СРСР. На перший план вийшла проблема визначення шляхів і методів побудови нового суспільства.
Такі діячі ВКП(б), як М.І. Бухарін, О.І. Риков, М.П. Томський, спираючись на кваліфікованний і ретельний аналіз економістів Держплану і ВРНГ СРСР, виступили за збалансований розвиток промисловості і сільського господарства. Передбачалось, що розвиток індустрії буде відбуватись на основі підйому всього народного господарства, при невпинному зростанні життєвого рівня народу. Планувалось оптимальне поєднання розвитку важкої і легкої промисловості. Підтримка різних видів кооперації не трактувалась як прискорена колективізація. Індивідуальне виробництво бачилось як основа виробництва на тривалий строк. Вся стратегія розвитку розроблялась ними на основі непу, а тому відкидала різке, не зумовлене ринковою кон’юнктурою підвищення чі зниження цін, зміни в податковій політиці і т.ін.
Одночасно з’явився й інший варіант розвитку. За ним стояли Й.В. Сталін, В.В. Куйбишев, В.М. Молотов, Г.К. Орджонікідзе та ін. Проголошуючи ті ж цілі – підйом промисловості, кооперування на селі, поліпшення умов життя трудящих, вони вважали, однак, неможливим досягти цього одночасно. Ця група керівників зробила вибір на користь першочергового і форсованого розвитку важкої промисловості, у тому числі і за рахунок інших галузей народного господарства. В першу чергу за рахунок селянства, яке в політичному відношенні розглядалась як “дрібнобуржуазна” ворожа сила.
Усвідомлюючи величезні труднощі на шляху реалізації таких планів, група Сталіна розраховувала на можливість адміністративно-вольовими зусиллями, за допомогою партійно-державного апарату, а при необхідності і прямого насильства в короткий строк побудувати суспільство, яке уявлялось їм як соціалістичне.
Такий підхід не був поглядом тільки цих керівників. Йому відповідали настрої досить широких прошарків, партдержапарату, в цілому ВКП(б), комсомольців, робітничого класу і селянської бідноти. Адже неп сприймався ними як тимчасовий “відступ”. Рух до соціалізму розумівся цими людьми як наближення до зрівняння розподілу, як відмова від товарно-ринкових відносин в країні.
Ці настрої ще підтримувались і тими діячами і теоретиками у ВКП(б), котрі не знайшли способу вирішення основної суперечності в домінуючий тоді концепції непу – між його ринковою стихією і “плановим” безтоварним соціалізмом як кінцевою метою розвитку. “Вирішення” було знайдено у висновку, що неп є короткий перехідний етап у розвитку радянського суспільства.
В Україні групу Сталіна підтримувала більшість керівників партійних і державних органів. Можливі опоненти вже були усунуті від прийняття принципових рішень. Так, за ініціативою Сталіна був фактично звільнений від посади у 1925 р. перший секретар ЦК КП(б)У Е.Й.Квірінг. На звільнене місце Сталіним був рекомендований Л.М.Каганович – один з найбільш активних його прихильників, який приніс багато горя українському народу.
Змінивший Кагановича у 1928 р. С.В. Косіор можливо і не був беззастережним сталіністом. Однак поставлений перед вибором між позиціями Бухаріна і Сталіна, він підтримав останнього . Листопадовий (1928 р.) пленум ЦК КП(б)У показав, що в основному керівництво республіканської парторганізації підтримало політичний вибір С.В. Косіора.
Відкрита сутичка цих двух стратегій розвитку відбулась у 1928-1929 рр. Її початком стала так звана «хлібна криза», що виникла в силу різних обставин: помилок у плануванні, ціноутворенні, нестачі промтоварів на селі та ін. Під загрозою виявилось забезпечення хлібом міст, армії, експортні поставки. Такі ситуації вже мали місце в минулому, щось подібне спостерігалось і у 1925, і в 1926 рр. Досвід показував, що такі кризові явища можна ліквідувати на основі непівських підходів.
Однак для Сталіна і його прибічників цей шлях вважався неприпустимим. Головним чином тому, що він не гарантував від повторення подібних криз і в майбутньому, а це ставило під сумнів стратегію прискореного індустріального розвитку.
На початку 1928 р. було прийнято рішення про використання надзвичайних, адміністративно-примусових заходів, включаючи і конфіскацію зерна. Насильство по відношенню до селянства як товаровиробника фактично означало повернення до практики громадянської війни, до «воєнно-комуністичної» політики. Одночасно набирала широкого поширення сфабрикована Сталіним ідея загострення класової боротьби в країні по мірі руху до соціалізму. Ця ж теорія була використана для придушення опору сталінському політичному курсу.
Почались гоніння на технічну, економічну, гуманітарну і воєнну інтелігенцію, здатну критично оцінити ці нові сталінські підходи в економіці і політиці. Жорстокий тиск на неї був розпочатий широко відомою «шахтинською справою». Було арештовано понад п’ятдесят інженерів і техніків, які працювали у вугільній промисловості Донбасу, а також в центральних органах державного управління народного господарства УСРР і СРСР. Всі вони були звинувачені в саботажі, шкідництві і шпигунстві. Ще на об’єднаному квітневому пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) (за місяць до початку судового процесу) було заявлено про розкриття «контрреволюційної шкідницької організації в Донбасі» . «Шахтинська справа» стала сигналом до проведення серії аналогічних процесів у республіці. Всього було заарештовано і засуджено біля 2 тисяч спеціалістів.
Протягом 1828-1929 рр. сталінській групі вдалось організаційно ізолювати і розгромити своїх опонентів і в самій більшовицькій партії. Тим часом з’ясовувалось, що здійснені на початку 1928 р. адміністративні заходи по відношенню до селянства виявились недостатніми, щоб забезпечити безперебійне надходження хліба і в подальшому. Силовий тиск спонукав селян до скорочення посівних площ, до масового забою худоби і самоліквідації високотоварних господарств. Все це привело до того, що в кінці 1928 – на початку 1929 р. знову виникли великі труднощі з продовольством. В багатьох містах були введені картки на хліб. Скоротився його експорт.
В цій обстановці Сталін і його оточення, що досягло повної влади в партії і суспільстві, завершує згортання непу. Це виявилось перш за все в тому, що були переглянуті завдання першого п’ятирічного плану – в бік їх різкого збільшення, без врахування реальних джерел і засобів їх виконання.
У промисловості невпинно стала скорочуватись роль господарського розрахунку. Критерієм успішної роботи трестів ставав не одержаний прибуток, а виконання державного плану. В нових документах зазначалось, що госпрозрахункові відносини спускаються в низові ланки трестів – на підприємства, однак їх діяльність суворо регламентувалась плановими завданнями. Крім того господарський розрахунок не доводився до робочих місць. Заробітна платня працівників не залежала від кінцевих результатів роботи підприємства. Вона визначалась адміністративно встановленими нормами, тарифами і розцінками. І це, до речі, відповідало бажанням багатьох робітників. Адже дійсний господарський розрахунок означав би залежність заробітної платні від ринкової стихії, позбавляв би їх стабільного гарантованого доходу. Тому значна частина робітничого класу і не підтримувала збереження непівської, основаної на ринкових регуляторах системи управління.
В сільському господарстві усі складнощі розвитку було вирішено подолати розгортанням широкої і швидкої, а тому неминуче насильницької колективізації селянських господарств. Вона дозволяла встановити жорсткий адміністративний контроль за виробництвом в колгоспах, продиктувати їм принципи, порядок і форми відносин з промисловістю і державою. Це дозволяло закріпити нееквівалентний обмін і відповідно перекачати кошти і матеріальні засоби з сільського господарства в промисловість, з села в місто.
Таким чином, вже у кінці 20-х років в Україні від нової економічної політики практично відмовились. Господарська система з ринковим механізмом замінювалась адміністративно-бюрократичною системою тоталітарного режиму, який поступово складався в СРСР.