Використання мотивації досягнення успіху для розвитку особистості і здібностей дитини
СОДЕРЖАНИЕ: Реферат за темою: Використання мотивації досягнення успіху для розвитку особистості і здібностей дитини” Педагогічна психологія Механізм проступку, як і будь-якого акту з’ясування стосунків людини зі світом, лежать у відношенні між потребами та ситуацією їх задоволення. У межах цього відношення формуються властивості характеру: потреба виявляє себе у знайдених і відпрацьованих у соціальній ситуації розвитку способах її задоволення.Реферат
за темою:
“Використання мотивації досягнення успіху для розвитку особистості
і здібностей дитини”
Педагогічна психологія
Механізм проступку, як і будь-якого акту з’ясування стосунків людини зі світом, лежать у відношенні між потребами та ситуацією їх задоволення. У межах цього відношення формуються властивості характеру: потреба виявляє себе у знайдених і відпрацьованих у соціальній ситуації розвитку способах її задоволення.
У процесі діяльності потреби особистості опредметнюються і стають мотивами – конкретними зв’язками індивіда зі світом. Мотиви начебто втягують індивіда в життєву ситуацію, водночас розширюючи її межі. Проте ситуація нерідко чинить опір його активності й знищує індивіда хоча б в ідеальному плані виходити за наявності обмеження. Цей план отримує свою логіку розвитку й на межі зіткнення з ситуацією породжує тенденцію втілити своє “Я” всупереч ситуації. Це вже потреба особистості, яка шукає свій ідеальний мотив. Ним може бути певний образ світу, який все більше дистанціюється від образу сприймання. Чуттєве вступає в суперечність з абстрактним.
Якщо шляхом вчинку індивід виходить на продуктивний рівень життя. то через проступок – на деструктивний. Якщо вчинок – це надситуативна активність як творчість, то проступок – як адаптація. Спільність механізму вчинку і проступку не виключає своєрідності мотиваційної сфери індивіда, який вдається до проступку. Напевно, потреби особистості у цьому випадку настільки домінують над органічними та індивідними, що стають гіперпотребами. Прагнення втілити своє “Я” в дійсність, заявити про себе підпорядковує собі всі інші тенденції індивіда. На цьому гнуті розвивається егоцентризм – орієнтація лише на своє “Я”, нездатність розмірювати свої прагнення з інтересами інших. Усі стосунки індивіда зі світом центруються довкола його потреб особистості. Образ світу начебто перетворюється через 2 і змінюється залежно від стану самосвідомості.
Коли діти підростають, мозок позбавляється синоптичних зв’язків, які йому вже не потрібні. Це може великою мірою втиснути на здібності дитини. “Якщо дитина не отримуватиме своєчасно правильних стимулів, - говорить науковець Макс Кенедер, - то неврологічні ланцюги в її мозку не утворюватимуться як слід”. За словами Фрезера Мостарда, насідком цього можуть бути нижчі показники коефіцієнту інтелекту, гірші мовні і математичні здібності, проблеми зі здоров’ям у дорослому віці і навіть поведінкові розлади.
Здається, все свідчить про те, що враження, які людина отримує в ранньому дитинстві, безпосередньо впливають на її доросле життя. Від цих вражень може залежати, чи людина буде емоційно врівноважена чи ні, вмітиме абстрактно мислити чи ні, буде співчутливою чи безсердечною.
Навчання – це невід’ємна частина виховання зрілої особистості. Багато батьків спеціально виділяють час, аби кожного дня читати вголос своїм дітям. Під час читання батьки можуть пояснювати, яка поведінка є правильною, а також прищеплювати їм моральні цінності.
СКЛАД І СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.
Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовлята – це “чиста дошка”, на які під впливом соціуму “пишуться” ознаки людяності. Немовлятіпритаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як прилежне поняттю особини тварини. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.
Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.
Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.
У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками – вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.
Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається замученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість – це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.
В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної дійсності й самого себе.
Спочатку він сприймає – переважно як об’єкт – різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб’єкт діяльності та спілкування.
Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона – продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона – очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.
У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являються здатність до самовдосконалення, спотворення власної особистості в процесі спізнання. Самовиховання та самонавчання. Вона вступає у стосунки з іншими людьми.
Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і ф біологічних ознак – антропологічних, етнографічних, культурних.
Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність Поняття особистості тлумачиться неоднозначно - залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи – соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані такими психологаи, як Б.Г. Ананьєв, В.В. Давидов, А.Г. Ковальов, О.М. Леонтьєв, Г.С. Костюк.
Генетичний аспект особистості від задатків до здібностей.
Генетичний аспект психологічної характеристики особистості визначає рівень її розвитку як цілісної системи якостей, здібностей. Весь період життя людини – від народження до старечого віку, тобто онтогенез, супроводжується безперервними змінами в її психіці, які визначають розвиток особистості. Кожний момент життєвого шляху виявляється у певному рівні розвитку властивостей, здібностей людини. На цей аспект особистості вказував С.Л. Рубінштейн. Він зазначав, що розвиток людини – на відміну від накопичення досвіду, оволодівання знаннями, вміннями, навичками – це є розвиток її здібностей. І, навпаки, розвиток здібностей людини – це є те, що являє собою розвиток як такий, на відміну від накопичення досвіду. Здібності формуються не тільки в результаті засвоєння продуктів діяльності людства, а й насамперед у процесі створення їх самою людиною. Участь людини у творенні навколишнього предметного світ у- це водночас розвиток своєї власної природи, своєї особистості. Здібності людини безпосередньо пов’язані з її діяльністю та поведінкою. Б.М. Теплов дав визначення здібностей. Здібності відрізняють одну людину від іншої, але не зводяться до тих знань, умінь і навичок, що є в неї. Здібності завжди є результатом розвитку.
Здібності не з’являються на порожньому місці. В сонові розвиток здібностей лежать певні природжені особливості людини, її задатки. Тому з психологічного погляду правильно буде говорити не про природженість здібностей, а природженість задатків. Людина народжується з певними генетичними, анатомо-фізіологічні особливості, як і здібності, змінюються, проходячи певний віковий розвиток. Тому задатки можна розглядати і як вихідний анатомо-фізіологічний момент розвитку здібностей, і як анатомо-віковий фактор становлення та прояву здібностей особистості на всіх етапах її життєвого шляху.
На думку С.Л. Рібінштейна, розвиток здібностей у сукупності з задатками здійснюються у вигляді спіралі. Реалізація можливостей, які надають здібності одного рівня розвитку, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня.
Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, котрі відкриває реалізація наявних можливостей. Здібності людини – це внутрішні умови її розвитку, які формуються в сукупності з задатками під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем.
Отже, генетичний аспект особистості слід вважати один із головних її параметрів, базовим виміром, що має складну диференційно-інтегративну характеристику.
З одного боку, властивості, здібності особистості визначається тим, яке місце серед соціально-психолого-індивідуальних властивостей і діяльнісних компонентів вони займають. З іншого – кожна з властивостей і здібностей, маючи свою якісну та кількісну характеристику, є результатом вікового розвитку особистості. Вихідний пункт цього розвитку утворюють парціальні (що відносяться до окремих органів і функцій) та загальні (притаманні всьому індивіду) задатки, тобто генетичні (спадкові і природжені) анатомо-фізіологічні передумови їх становлення в процесі діяльності та поведінки, навчання і виховання, самонавчання й самовиховання, творчості і само творення.
Особистості притаманні певні рівні розвитку властивостей і здібностей, конкретний цілісний “профіль” розвитку, інакше кажучи – неповторна індивідуальність.
Можна сказати, що задатки і здібності являють собою крайні полюси генетичного виміру особистості, але утворюють єдиний сплав. Окремо вони можуть існувати лише на початкових вікових етапах розвитку особистості (як наявні передумови та генетичні можливості) або в умовах спеціального експериментального, абстрактно-теоретичного розчленування та вивчення.
Рушійні сили розвитку особистості
Процес становлення людської особистості здійснюється як “саморух” якому, на думку Г.С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, які висунув С.Л. Рубін штейн, зовнішні умови вживають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.
Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов’язаними між собою. Зовнішнє, об’єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб’єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визначається, згідно з поглядами Ж.П’яже, Л.С. Виготського, П.Я. Гульдена, інтеріоризація, тобто перетворення, вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках, їх перетворення продукування нових об’єктів. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес – екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об’єктивація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.
Діалектичні заперечності притаманні розвитку довільної регуляції поведінки та діяльності підростаючої особистості, формуванню її самостійності, волі. Вже малятам властиве прагнення до самостійності, яке нерідко набуває форми гострого заперечення вимог дорослих, протидіяння їм, що супроводжується, наприклад у трирічних дітей. явищами впертості, неслухняності, негативізму. У підлітків регламентації батьками їхньої поведінки; при цьому воно, як правило, випереджає розвиток самоконтролю, саморегуляції суперечності. Внаслідок правильного виховного коригування названі суперечності долаються, що веде до розвитку самостійності, волі, до усвідомлення необхідності та здатності підпорядковувати їй свої дії, переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди.