Сімейні звичаї та обряди
СОДЕРЖАНИЕ: Сімейна обрядовість. Поховальна обрядовість. Похорон. Похорон неодружених. Проща. Поминки. Найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі утворення сімї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї.Міністерство аграрної політики України
Слов’янський державний аграрний технікум
Реферат
з предмету:
Історія України
Тема
СІМЕЙНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ
Підготував
студент
гр. 4Б1101
Шрам Сергій
Слов’янськ
2003 р.
План
1. Сімейна обрядовість.
2. Поховальна обрядовість.
3. Похорон.
4. Похорон неодружених.
5. Проща.
6. Поминки.
1. Сімейна обрядовість.
Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні стани життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі утворення сімї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерті когось із членів сім’ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс сімейної обрядовості. Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сімї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.
У циклі сімейної обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно смикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сімї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.
Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважальною характеру. Так формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишається і тепер хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень
2. Поховальна обрядовість
— система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість: Якби не вмирали, то б під небо підпирали. Ставлення до смерті було неоднозначним, відбиваючись і на характері поховальних обрядів.
Згідно із народними світоглядними уявленнями людина мала три субстанції: тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа покидала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла, що вважалося неприродним.
Виходячи з цього визначалися усі дії ритуалу поховання померлого. Вони насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси всю поховальну обрядовість можна поділити на дві основні частини: похорон і поминки.
3. Похорон.
— система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, повязаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорон, власне похованням, прощанням із покійним.
Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки чи перемітки. Серед українців Карпат було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище, гуцули ж в такому випадку сурмили у трембіти.
Небіжчиків готували до поховання за усталеними звичаями. Їх обмивали і наряджали у новий одяг: літніх — у переважно темних кольорів (бойки, навпаки, вбирали покійного у біле шмаття, а гуцули завивали у біле полотно), молодих дівчат — у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, повязували хусткою або вдягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха.
Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Було прийнято вітатися не традиційним Добридень, а спеціальною формою: Здорові будьте. В гуцульських селах до хати померлого сходилися зі свічками, влаштовуючи там моління, а молодь неподалік влаштовувала ігри, щоб розігнати тугу в домі.
Небіжчика було прийнято одспівати. Перед тим як священик мав прийти по тіло, по кутках хати навхрест клали по колачу зі свічками. Колачик клали за пазуху також і покійнику, додаючи туди трохи грошей, щоб міг перевезти на той світ. Після виголошення вічної памяті свічки гасили.
На кладовище небіжчика супроводжувала похоронна процесія: попереду несли хрест, за ним несли домовину, а далі йшли родичі та односельці. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом, а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика або, як то прийнято у гуцулів, сурмили у трембіти. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Закінчувався похорон тим, що біля могили покійника зїдали коливо на знак згуртування усіх живих.
4. Похорон неодружених.
відзначався в українців певною своєрідністю. Вона проявлялася у багатьох компонентах обрядовості. На знак того, що померла молода людина, біля її тіла встановлювали деревце. Вбирали неодружених померлих у весільний одяг. Молоду дівчину, наприклад, ховали у вінку зі стрічками або фаті, на руку одягали перстень з воску, до руки привязували весільного рушника, волосся розплітали. Неодруженого хлопне так само прибирали у весільний одяг з усіма атрибутами: квітками, руїнниками, червоними хустками.
Під час похорон неодружених виконувалися деякі суто весільні звичаї та обряди: обирали весільний поїзд, запрошували бояр та дружок. Померлого хлопця чи дівчину називали князем чи княгинею. Більше того, їм обирали князя або княгиню з числа живих, котрі деякий час грали ці ролі. На могилі дівчини обовязково закопували весільне деревце.
5. Проща.
— один із найдавніших поховальних обрядів, що зберігається серед українців Карпат. Він виконується перед тим як несли покійника на цвинтар. Перед домовиною, яку ставили на подвірї, усі ставали на коліна, прихиляючи голову до віка труни. Священик від імені померлого прощався з рідними та близькими — виголошував прощу. Після цього сімя покійного роздавала поману —
памятку про померлою: сердак, пояс, сорочку, перемітку. По закінченні прощі на користь усіх присутніх жертвували біле теля, лоша, ягня, а після поховання робили поману у церкві.
За усталеними звичаями труну з покійним до могили несуть родичі та близькі, яким перевязують руку білою хустиною. За давніших часів небіжчика везли на цвинтар саньми, запряженими волами. Попереду цієї процесії їхав на коні священик. Ця традиція локально побутувала ще на початку нашого століття.
6. Поминки.
— звичай вшанування померлого та культу предків. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на девятий (девятини) та сороковий (сороковини) дні і через рік (роковини). Крім того, щороку через тиждень після Великодня (на Поділлі — на Зелені свята) влаштовували громадські колективні поминки — проводи (гробки) в память усіх померлих предків. І сьогодні люди сімями йдуть до кладовищ — прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини татарського зілля, яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечану суботу.
Одразу після похорону в домі померлою робили поминальний обід з обовязковим ритуальним блюдом — коливом. У гуцулів було прийнято робити обід ще до похорону, коли небіжчик лежав у хаті. На стіл ставили пироги, бринзу, мясо, а поверх усього колачі. Запалювали свічки, священик виголошував вічну память, після чого свічки гасили, а всім присутнім роздавали колачі.
На девятий день після смерті також робили поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли девятину — сир, масло, бринзу, горох. Звичай зобовязував рідних померлою протягом шести тижнів приносити щонеділі до церкви колачі за душу померлого, а через три місяці і півроку класі й на могилу ритуальну страву.
Використана література
1. Гнатюк В.М. Похоронні звичаї та обряди // Етногр. збірник. Львів, 1912. Т. 31-32.
2. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. К.: “Либідь”, 1994.