Адміністративне право України
СОДЕРЖАНИЕ: Поняття адміністративного права та його місце в системі права України. Співвідношення державного управління та виконавчої влади. Загальна характеристика правового інституту державної служби. Підстави притягнення до адміністративної відповідальності.Тема 1. Поняття адміністративного права та його місце в системі права України
1. Соціальне призначення адміністративного права.
2. Предмет адміністративного права
3. Методи правового регулювання адміністративного права
4. Система адміністративного права
1. Соціальне призначення адміністративного права
Адміністративне право як самостійна галузь права у ретроспективному аспекті має дуже давню історію, оскільки бере початок з 18 століття. В усі часи воно пов’язувалось з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин.
Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела – так званого “поліцейського права” (яке обмежувалося дослідженнями питання охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним, являє собою класичний зразок фундаментальної (профілюючої) галузі так званого публічного права. публічного – на відміну від права – приватного. Публічність адміністративного права означає, що воно регулює відносини, що забезпечують загальні, сукупні або, інакше кажучи, публічні інтереси.
Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функціонування публічної влади у державі. В той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права – це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади – сфері виконання законів та інших правових актів держави.
За умов побудови держави на засадах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, адміністративне право найтісніше поєднане з виконавчої гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок).
Сама ж природа виконавчої влади, що зумовлена об’єктивним її призначенням – виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дозволяє визначити виконавчу владу і державне управління своєрідними сторонами – умовно кажучи, “статикою” і “динамікою” – єдиного явища, яке, за звичаєм, позначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави.
Отже, публічний характер адміністративного права є невід’ємною характеристикою суспільної цінності цієї галузі права.
Таким чином, адміністративне право, за сферою реалізації –це право, передусім державного управління, власного впливу держави на різноманітні суспільні відносини. Але таке визначення соціальної спрямованості адміністративного права не є повним і точним.
Нині потрібний принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права. Чому саме так? Бо ще і досі суспільне призначення адміністративного права більшістю громадян країни, а особливо чиновників, оцінюється переважно з двох позицій:
з позиції регулятора суспільних відносин в процесі державного управління;
з позиції регулятора відносин у зв’язку із застосуванням адміністративного примусу, в першу чергу адміністративної відповідальності, стосовно громадян.
Таким чином, адміністративне право, продовжує сприйматися як “управлінське право”, тобто право, яке забезпечує організацію державного впливу на різноманітні суспільні процеси. Тим більше, що тривалий час в нашій країні у механізмі державного управління переважали адміністративно-командні методи, з якими і пов’язувалася роль і значення адміністративного права.
При визначенні нового погляду на суспільне призначення адміністративного права, на думку багатьох вчених-адміністративістів, потрібно виходити з положень ст. 3 Конституції України, згідно з якими: по-перше, “права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”, по-друге, “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”, а також встановленні принципу, згідно з яким “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”. Виходячи з цих положень, принципова зміна погляду на суспільне призначення адміністративного права має базуватися на визнанні якісно нової ролі держави у взаємовідносинах з громадянами, а саме: ролі не владарювання над людиною, а ролі служіння людині. Зважаючи на загальну спрямованість демократичних перетворень в Україні, можна стверджувати, що будь-яка абсолютизація владно-управлінського, а тим більше примусово-карального призначення адміністративного права є необґрунтованою і неприйнятною.
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є визначення таких основних форм і напрямів діяльності вказаних органів, їхніх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус останньої як суб’єкта управлінських відносин, перед яким виконавча влада кінець кінцем відповідальна за свою діяльність та її “людське вимірювання”.
Обґрунтованість і перспективність такого підходу підтверджується практикою міжнародного співтовариства, що знайшло відображення в ряді положень міжнародно-правових актів. Вони не суперечать принципам і цілям діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Певна річ, їх сприйняття і деталізація у національному законодавстві повинні відбуватись з урахуванням реальних, перш за все матеріальних, можливостей здійснення у повсякденному житті.
Викладене примушує і на теоретичному рівні, і на практиці переглянути традиційне в минулому визнання пріоритетності для виконавської діяльності держави завдань по організації управління суспільними справами.
Виходячи з цього, суспільне призначення адміністративного права в сучасних умовах має визначатись на підставі поєднання завдань: як регулювання управлінської діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, так і, переважною мірою, запровадження і регламентації дійсно демократичних взаємовідносин між цими органами і громадянами. А саме відносин такого типу, за яким кожній людині було б забезпечено (гарантовано) реальне додержання і охорона в сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення. Варто додати, що в межах другого напрямку роль адміністративного права пов’язана також зі створенням і функціонуванням адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод людини.
Практичне втілення в життя зазначеного нового погляду на суспільне призначення адміністративного права сприятиме істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського суспільства і демократичної правової держави. При цьому утвердження нового соціального призначення адміністративного права має відбуватися шляхом запровадження у сфері виконавчої влади:
незалежності здійснення функцій і повноважень виконавчої влади у межах, визначених Конституцією і законами України;
пріоритетності законодавчої регламентації повноважень, організації та порядку діяльності органів виконавчої влади;
публічності і відкритості контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, насамперед, з позицій дотримання поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб’єктами, права яких було порушено, та обов’язкового відшкодування заподіяної цим суб’єктам шкоди;
ефективного процесуального механізму оскарження громадянами та іншими суб’єктами порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом.
Адміністративне право за своїм соціальним призначенням має визначатись не як “право державного управління”, а як “право забезпечення і захисту прав людини”. Ось у чому полягає трансформація сутності адміністративного права на сучасному етапі.
2. Предмет адміністративного права
Предмет правового регулювання будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, які нею регулюються. Тобто це те, що регулюється нормами цієї галузі права.
У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося, що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного управління, яке організує, спрямовує у визначене законодавством русло суспільні процеси.
Демократичні перетворення в Україні викликають об’єктивну необхідність певного переосмислення предмету даної галузі права. Об’єктивними передумовами вироблення нового підходу до предмету адміністративного права є запровадження місцевого самоврядування, перехід економіки України до ринкових відносин, забезпечення пріоритету прав і свобод громадян.
Адміністративне право як галузь публічного права покликане, насамперед, регулювати управлінські відносини в сфері реалізації публічної влади. Отже, потрібно визначитися із видами управлінських відносин, які пов’язані з реалізацією публічної влади.
Як тільки, що було сказано адміністративне право традиційно пов’язувалося із суспільними відносинами у процесі державного управління.
За Конституцією СРСР існували чотири основні види державної діяльності:
діяльність представницьких органів державної влади(рад народних депутатів усіх рівнів);
державне управління;
правосуддя;
прокурорський нагляд.
Отже, управління з боку публічної влади було тільки державним.
Із поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та запровадженням в Україні місцевого самоврядування управління здійснюється як державними органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування. Причому як державному управлінню, так і управлінню з боку органів місцевого самоврядування притаманні такі ознаки, як публічність, організаційна спрямованість, визначеність в законі меж діяльності.
Обидва види управління різняться лише за суб’єктами та характером джерел їх регулювання. В той же час вони торкаються інтересів громадян, направлені на забезпечення реалізації та захист їхніх прав і свобод, створення умов для виконання ними своїх обов’язків.
Викладене дає підстави розширивши сферу суспільних відносин, що підлягають регулюванню адміністративним правом. А саме – адміністративне право України покликане регулювати відносини у зв’язку з реалізацією не лише державної, а в цілому публічної влади, складовими якої є: 1) державна влада і 2) місцеве самоврядування.
Перехід економіки України до ринкових умов господарювання відповідним чином вплинув на зміст державного управління у цій сфері. Якщо для захисту прав і свобод громадян, охорони громадського порядку та з деяких напрямків адміністративно-політичної діяльності державно-управлінський вплив посилюється, то в сфері економіки в біль мірі потребується дерегуляція економічних процесів з боку держави і використання відповідних важелів саморегуляції.
Державно-управлінська діяльність має перетворюватися із адміністративно-владної щодо громадян в діяльність, що забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах із державою і зорієнтована на надання громадянам управлінських послуг. У зв’язку з цим необхідно зміцнити адміністративно-правовий захист прав і свобод громадян, запровадити адміністративну юстицію в Україні. Суспільні відносини, що тут виникають, також є частиною предмету адміністративного права.
Традиційно важливою частиною цієї галузі права є інститут адміністративної відповідальності. Застосування адміністративної відповідальності – це засіб державного примусу, який використовується для боротьби з неправомірними діяннями юридичних і фізичних осіб.
Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок про те, що предмет адміністративного права складають такі групи однорідних суспільних відносин:
а) відносини державного управління в сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності;
б) управлінські відносини в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби);
в) управлінські відносини, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату ВРУ, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністрації державних підприємств, установ, організацій;
г) управлінські відносини, пов’язані із реалізацією функцій і повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інституціям;
д) відносини у зв’язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також наданням їм різноманітних управлінських послуг;
е) відносини у зв’язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто в сфері адміністративної юстиції);
є) відносини у зв’язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних і юридичних осіб.
Таким чином, з огляду на зміст предмету адміністративного права можна дати його визначення.
Однак адміністративне право можна розглядати в декількох значеннях: як галузь права, як галузь національного законодавства, як галузь юридичної науки та як навчальну дисципліну.
Адміністративне право (галузь права) – - це сукупність юридичних норм та правових інститутів, призначених для регулювання суспільних відносини у зв’язку з реалізацією:
1) виконавчої влади у сфері функціонування держави та місцевого самоврядування;
2) делегованих державою функцій і повноважень виконавчої влади;
3) внутрішньоорганізаційної діяльності всередині інших державних органів, органів місцевого самоврядування, адміністрації державних підприємств, установ і організацій, які спрямовані на забезпечення належної реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина.
3. Методи правового регулювання адміністративного права
Метод характеризує вольовий бік регулятивних властивостей галузі.
Адміністративне право, як самостійну галузь права, характеризує, поряд з предметом, відповідний метод регулювання. Метод адміністративно-правового регулювання суспільних відносин разом із предметом регулювання дає найбільш чітку характеристику цієї галузі права, яка допомагає відокремити її від інших фундаментальних галузей права (цивільного, кримінального та інших).
Адміністративно-правовий метод регулювання у своєму змісті охоплює сукупність правових засобів (способів, прийомів, методів), що застосовуються державою для забезпечення регулюючої дії впливу норм адміністративного права.
В цілому ж в адміністративному праві використовуються як загальні методи правового регулювання, так і спеціальні, притаманні лише цій галузі права.
Загальні методи правового регулювання реалізуються шляхом:
1) використання приписів (встановлення обов’язків);
2) встановлення заборон;
3) надання дозволів.
Відповідний управлінський та правоохоронний вплив норм досягається також завдяки застосуванню заходів адміністративного примусу до правопорушників.
У своєму широкому і різноманітному поєднанні вони і складають зміст адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.
Суть методів адміністративно-правового регулювання управлінських відносин полягає у:
встановленні визначеного порядку дій - розпорядження до дії у визначених умовах і належним чином, передбаченим відповідною адміністративно-правовою нормою;
забороні визначених дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу;
наданні можливості вибору одного з передбачених адміністративно-правовою нормою варіантів належного поводження;
наданні можливості чинити або не чинити дії, передбачені адміністративно-правовою нормою в умовах, визначених даною нормою.
Необхідність змін у використанні загальних методів регулювання в галузі адміністративного права обумовлюється тим, що в минулі роки у нашому суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, перевага надавалась методам заборони та приписів. Набагато рідше застосовувався метод дозволів.
В адміністративному праві демократичного суспільства підвищується увага до гарантій реалізації прав і свобод людини. В адміністративно-правовому регулюванні цієї сфери суспільних відносин перевага має надаватися методу правових дозволів. Саме використовуючи правові дозволи, громадяни мають змогу найповніше користуватися наданими їм правами і свободами, ефективніше захищати їх у випадках порушення.
В той же час в регулюванні управлінських відносин між органами виконавчої влади, а також місцевого самоврядування та у внутрішній організації цих органів має зберегтися значення методу встановлення субординації (для організації управлінського процесу, визначення компетенції суб’єктів адміністративно-правових відносин тощо), який залишається одним із провідних методів адміністративно-правового регулювання. З використанням цього методу у відносинах між керованим об’єктом і керуючим суб’єктом закріплюється стан підпорядкованості, що і означає субординацію між ними. Без застосування цього методу у регулюванні управлінських відносин неможливо налагодити чітку і життєво здатну систему управління. У регулюванні цієї системи має застосовуватися принцип правового регулювання, згідно з яким державним органам, органам місцевого самоврядування та їхнім посадовим особам “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”.
При цьому метод субординації має доповнюватися використанням методів координації та реординації.
Метод встановлення координації полягає в закріпленні можливостей узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети, тоді як метод встановлення реординації полягає в наданні керованому об’єкту прав вимагати від керуючого суб’єкту створення необхідних для діяльності першого умов (матеріальних, організаційних і та ін.).
Отже, якщо в адміністративно-правовому регулюванні відносин між самими органами виконавчої влади превалює принцип “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”, то у відносинах між органами виконавчої влади та громадянами має бути найповніше врахований загально дозволений принцип “дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Це цілком відповідає призначенню держави забезпечувати права і свободи людини.
У сфері адміністративно-правового регулювання досить широко застосовуються спеціальні адміністративно-правові режими - сукупність спеціальних правил, установлених адміністративно-правовими нормами з метою регулювання відповідних суспільних відносин в окремих управлінських сферах, в межах певних територій, щодо окремих категорій громадян чи інших суб’єктів управлінських стосунків, щодо певних видів діяльності тощо. До таких, зокрема, можна віднести паспортний, прикордонний та митний режими, режим державної або військової таємниці, режим заповідних зон, режим зон стихійного лиха, режим зони відчуження (наприклад, ЧАЕС), режим особливого, надзвичайного або військового стану, режим перебування на території України іноземних громадян, режим дозвільної системи та ін.
Демократизація українського суспільства дозволяє здійснювати перехід від жорстких адміністративно-командних основ, перш за все в економічній сфері, до більш гнучких способів регулювання суспільних відносин.
На процес оновлення методу адміністративного права впливають і зміни, що відбуваються в сучасних умовах у змісті державного управління, зокрема у зв’язку з більш широким використанням нових методів управлінського впливу. На противагу переважаючому застосуванню в минулому владно-розпорядчих (так званих “адміністративних” методів тепер все частіше використовуються методи дозволів, реєстрації, стимулювання інвестицій та інші. Примус у діяльності органів виконавчої влади втрачає пріоритетну роль, хоч і має залишатися основним засобом реагування держави на порушення адміністративно-процесуальних норм.
4. Система адміністративного права
Адміністративне право, займаючи чітко визначене місце в національній системі права, разом з тим має свою внутрішню структуру або систему.
Традиційно, тобто як прийнято при побудові багатьох галузей права адміністративне право поділяється на дві частини: загальну і особливу. Поділ на ці частини обумовлений наявністю величезної кількості різноманітних відносин і які мають різний об’єм адміністративно-правового регулювання.
Загальна та особлива частини адміністративного права є взаємопов’язаними та взаємообумовленими частинами одного цілого.
Крім того адміністративне право можна структурувати і за наступними елементами: підгалузі, адміністративно-правові інститути та норми.
Тема № 2. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин
1. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин
2. Адміністративно-правові норми.
3. Реалізація норм адміністративного права.
4. Джерела адміністративного права
5. Систематизація норм адміністративного права.
6. Адміністративно-правові відносини.
7. Види адміністративно-правових відносин.
1. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин
Право – засіб (інструмент) для вирішення практично значимих завдань суспільства, для задоволення інтересів людей.
Які ж правові засоби вам відомі? Правові засоби – це ті всі юридичні інструменти, за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечується досягнення поставленої мети (норми права, правозастосовчі акти, договори, юридичні факти, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, заборони, дозволи, пільги, заохочення, стягнення).
Всі юридичні засоби приймають участь у правовому впливі.
Правовий вплив – взятий у єдності та різноманітності весь процес впливу права на суспільні відносини, свідомість, поведінку людей, або сукупність правових явищ, що діють у суспільстві і здійснюють той чи інший вплив на свідомість та поведінку суб’єктів.
Правовий плив це результат впливу на суспільні відносини правосвідомості, правової культури, механізму правового регулювання, правових принципів, процесу правотворчості.
Механізм правового регулювання визначають як здійснюваний усією системою правових засобі вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.
Поняття механізм правового регулювання вужчий від поняття правовий вплив.
Механізм адміністративно-правового регулювання – це механізм імперативно-нормативного упорядкування організації і діяльності суб’єктів та об’єктів управління та формування стійкого правового порядку їх функціонування.
Тобто механізм АПРвідображає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. При цьому механізм АПР являє собою довго триваючий процес, який розпадається на стадії, на кожній з яких працюють особливі юридичні засоби, які в сукупності і складають механізм АПР.
АПР включає наступні стадії:
видання адмін-правової норми та її загальний вплив (регламентація управлінських відносин);
виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків;
реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, втілення їх у конкретній, фактичній поведінці учасників управлінських відносин;
застосування права.
Для реалізації адмін-правової норм у фактичній поведінці суб’єктів потрібне видання актів застосування права. Ця факультативна стадія АПР, може здійснюватись між 1 та 2 або 2 та 3 стадіями.
У відповідності з перерахованими стадіями АПР виокремлюють 4 основні елементи механізму АПР:
адміністративно-правові норми;
адміністративно-правові відносини;
акти реалізації прав та обов’язків;
акти застосування права.
Адмін-правовові норми являють собою початкову юридичну базу для АПР, так як в ніх закладена модель необхідної поведінки, що сформульована в їх диспозиції. Від виду норми (заборонна, уповноважуюча, рекомендаційна, зобов’язуюча) залежить поведінка суб’єкта права.
Правовідносини є головним засобом, які дозволяють визначити, хто і як буде виконувати вимоги адм-правовової норми. В них загальна модель поведінки конкретизується стосовно суб’єктів, фіксуються їх суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Акти реалізації прав і обов’язків – це фактична поведінка суб’єктів. Тут дія механізму АПР закінчується, так як забезпечується та фактична, реальна поведінка суб’єктів, той результат, на який була спрямована воля законодавця.
Акти застосування права являють собою владні приписи уповноважених органів чи їх посадових осіб, які забезпечують виникнення правовідносин, впроваджують вимоги адм-правової норми в життя, гарантують здійснення прав та обов’язків.
Мета АПР – упорядкувати певним чином суспільні відносини, сприяти їх розвитку, так як безпосереднім результатом правового регулювання є правомірна поведінка громадян.
Процес реалізації права здійснюється певними адмін-правовими методами . Ми розглядали вже методи АП. За своїм змістом та сутністю поняття метод АП та методи АПР співпадають.
Характеризуючи АПР, ми повинні загадати про способи правового регулювання , які залежать від особливостей адм-правових норм: заборона, дозвіл, зобов’язання, рекомендація.
Тип АПР являє собою загальну спрямованість впливу на суспільні відносини, яка залежить від того, що є основою регулювання – дозвіл чи заборона. Основою загальнодозвільного типу АПР є загальний дозвіл і використовується принцип “дозволено все, крім…”, а значить, суб’єкти мають право вчиняти будь-які дії, що не потрапили в коло заборонених. Основою дозвільного типу є загальна заборона, він будується за принципом “заборонено все, крім…”, а значить, суб’єкти можуть вчиняти тільки ті дії, які дозволені нормами права, причому у більшості випадків ще й потрібно мати компетентне рішення державного органу.
2. Адміністративно-правові норми
Обов’язковим елементом механізму АПР виступають адм-правові норми.
Нормам АП притаманні всі основні якості норм, що складають систему права України. Разом з тим адм-правові норми, безперечно несуть на собі відбиток суспільних відносин, які складають предмет АП, а також особливостей їх регулювання.
Адміністративно-правова норма - це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів, метою якого є регулювання суспільних відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають, змінюються і припиняються у процесі здійснення державної діяльності.
Норми АП визначають межі належної поведінки учасників управлінських відносин, їх правовий статус, обсяг повноважень, прав та обов’язків сторін управлінських відносин, тобто створюють відповідний правовий режим, насамперед, у сфері виконавчої влади. Основним призначенням адміністративно-правових норм є організація і регулювання управлінських відносин, забезпечення належних умов для реалізації учасниками таких відносин своїх прав та виконання покладених на них обов’язків у такій важливій сфері суспільного життя, якою є сфера публічного управління. За допомогою норм АП фактичні суспільні відносини у цій сфері перетворюються в адміністративно-правові. Це характеризує значимість активної соціальної ролі, властивої даним нормам.
По своєму змісту та способу впливу більшості адміністративно-правових норм властивий імперативний (владний) характер.
Норми АП:
визначають межі необхідної, можливої, допустимої поведінки людей;
встановлюють правовий статус, повноваження і компетенцію органів виконавчої влади;
регламентують порядок утворення органів виконавчої влади
регламентують форми і методи здійснення виконавчої влади;
визначають порядок взаємовідносин між субєктами управління;
регулюють діяльність органів виконавчої влади;
визначають правове положення громадян, місцевих органів самоврядування, суспільних обєднань і інших недержавних формувань у сфері управління;
регулюють взаємовідносини органів виконавчої влади з іншими державними органами, суспільними обєднаннями, підприємствами і громадянами;
встановлюють засоби забезпечення законності в державному управлінні;
регулюють управлінські відношення в соціально-політичній, соціально-культурній і економічній сферах.
Особливостіадмін-правових норм:
- метою адмін-правових норм є забезпечення організації й упорядкування функціонування як всієї системи виконавчої влади так і окремих її елементів, їх раціональної взаємодії;
- метод впливу, що використовується А-ПН є імперативним, вольовим, державно-владним;
- за допомогою админ-правовых норм забезпечується урегульованість суспільних відносин, що входять в предмет регулювання інших галузей права (митне, фінансове, земельне та ін.);
- адмін-правові норми, на відміну від норм інших галузей права більш динамичні, можуть часто змінюватися в залежності від змін у суспільних відносинах;
- адмін-правові норми часто встановлюються не законодавчим органом, а суб’єктами системи виконавчої влади в процесі державно-управлінської діяльності;
- адм-правові норми, на відміну від норм багатьох галузей праа , мають власні юридичні засасоби примусу до їх виконання. Мова йде про адміністративну та дисциплінарну відповідальність, яка наступає, як правило у позасудовому порядку.
Що ж стосується структури адм-правової норми (внутрішньої будови взаємопов’язаних між собою частин (складових елементів), то вона традиційна: гіпотеза, диспозиція. санкція.
Гіпотеза - вказує на умови реалізації адміністративно-правової норми, у т. ч. на юридичні факти, при наявності яких можна чи потрібно діяти відповідним чином. Вона може бути відносно визначеною, абсолютно визначеною або не вказуватись взагалі. У деяких випадках вона викладена у вигляді юридичних фактів (напр., досягнення визначеного віку, вчинення адміністративного правопорушення і т.п.);
Диспозиція - центральна частина норми, визначає правило поведінки, конкретну дію, яка приписується, дозволяється, рекомендується чи забороняється даною нормою. Нерідко вона визначає зміст прав, обов’язків або повноважень окремих суб’єктів. Як правило, диспозиція адміністративно-правової норми виражається в абстрактній формі.
Санкція - негативні правові наслідки недотримання, неналежного виконання або порушення передбаченого правила поведінки (як правило, це заходи адміністративного або дисциплінарного стягнення). Для адм-правових санкцій властиво різноманіття: дисциплінарні, адм-матеріальні, адм-процесуальні та власне адм санкції. У свою чергу кожна з цих санкцій охоплює конкретні санкції, наприклад, адмін санкції містять у собі: сім видів стягнення, десятки запобіжних заходів і т.д. Свнкції бувають абсолютно-визначені (наприклад, більшість дисциплінарних санкцій - догана, звільнення від посади і т.д.) і відносно-визначені (міри адмін стягнення - виправні роботи, штраф і т.д.).
Слід мати на увазі, що адм-правові норми досить різноманітні. Їх можна класифікувати на різні види в залежності від критерю.
1. Залежно від змісту на:
матеріальні - визначають зміст і обсяг прав та обов’язків учасників управлінських відносин (тобто визначають їх адм-правовий статус), містять в статичній формі інші правила та приписи щодо різних правових ситуацій - (наприклад, норми ст. 10,11 ЗУ “Про міліцію” визначають права та обов’язки міліції).
процесуальні - визначають порядок, форми та методи практичної реалізації приписів, установлених матеріальними нормами (це більшість норм, які регулюють порядок вирішення адміністративних справ, у т. ч. справ про ПМП, а також застосування заходів адміністративного примусу).
процедурні - визначають процедуру виконання певних дій (напр, процедуру адм затримання, особистого огляду або вилучення речей чи документів).
2. Залежно від способу впливу на поведінку на:
зобов’язуючі - містять юридично-владний припис щодо обов’язкового вчинення відповідних дій, передбачених нормою. Вказівки, що містяться в таких нормах, можуть бути виражені як обов’язкове розпорядження;
заборонні - містять юридично-владні приписи щодо заборони вчинення тих чи інших дій, передбачених нормою. Заборони можуть носити загальний або спеціальний характер. Прикладом заборони загального характеру є заборона дій (бездіяльностей), що підпадають під ознаки адміністративного правопорушення. Заборона застосування спеціальних засобів і вогнепальної зброї міліцією стосовно жінок і неповнолітніх - приклад спеціальної заборони;
дозвільні - надають право діяти на власний розсуд у межах юридично-владного припису.
близькі за характером припису до них уповноважуючі - такі, що уповноважують окремих суб’єктів діяти тим чи іншим чином.
заохочуючи (стимулюючі) - норми, що забезпечують за допомогою відповідних засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин (напр, установлення податкових пільг, встановлення режиму найбільшого сприяння).
рекомендаційні - містять рекомендації (поради) відносно доцільності окремих дій у тих чи інших ситуаціях чи при певних умовах Рекомендаційні норми чаші усього використовуються у взаємовідносинах суб’єктів виконавчої влади і недержавних формувань. Проте рекомендації іноді містяться в нормативних актах, адресованих нижчестоящим суб’єктам виконавчої влади.
3. Залежно від функціонального призначення на:
регулятивні - призначені для позитивно творчого регулювання управлінських відносин
правоохоронні - призначені для забезпечення охорони урегульованих управлінських відносин.
3. Реалізація адміністративно-правових норм
Реалізація норм АП - процес практичного перетворення в життя суб’єктами адміністративного права приписів, передбачених адміністративно-правовою нормою.
В цьому процесі приймають участь всі сторони управлінських відносин, але, по-різному, тобто у відповідності до свого адм-правового статусу.
Відомі 4форми реалізації адміністративно-правових норм: виконання; застосування; дотримання; використання.
Виконання - точне дотримання учасниками урегульованих управлінських відносин тих юридичних розпоряджень, заборон, обов’язків або дозволів, що містяться у нормах. Зміст цієї форми в активних правомірних діях суб’єктів права по виконанню приписів, що містяться в цих нормах.
Дотримання - як самостійний засіб реалізації адмін-правових норм, пов’язаний із реакцією учасників управлінських відносин на заборони, за суттю є пасивною поведінкою суб’єкта , яка не допускає порушення заборони.
Використання як форма реалізації полягає в добровільному здійсненні суб’єктами права правомірних дій, які пов’язані з здійсненням суб’єктами прав у сфері управління. На відміну від дотримання і виконання при використанні суб’єкт самий вирішує, скористатися наданим адм-правовою нормою правом або утриматися. Це активні правомірні дії суб’єктів.
Застосування практично виражається у виданні повноважним органом індивідуальних юридичних актів з конкретних справа або питань, що виникають у зв’язку зі здійсненням виконавчо-розпорядчої діяльності. Отже, вимога норми реалізується шляхом рішення конкретної справи. Застосування засновано на вимогах матеріальних або процесуальних норм. Акти застосування видаються стосовно конкретних адмін справ (наприклад, наказ про призначення на посаду, реєстрація юридичної особи).
Норми АП здебільшого реалізуються шляхом виконання та застосування. Доречно вказати, що застосування цих норм є прерогативою органів державної влади (їх посадових осіб), воно носить державно-владний, правовий характер і здійснюється здебільшого у формі видання індивідуальних актів (певних приписів).
Основними вимогами правильності застосування норм АП є: законність, обґрунтованість та доцільність.
4. Джерела адміністративного права
Адм-правові норм повинні бути оформлені у такому вигляді, щоб учасники суспільних відносин, яким вони адресовані. Мали змогу з ними ознайомитись. Норми АП містяться в актах, що видаються ОДВ, ОМС, керівниками підприємств, установ організацій. Адм-правові норми можуть міститись в актах інших галузей права, вони є у міжнародних актах та чинних актах колишнього СРСР.
Норми включаються в дані акти у вигляді статей, пунктів, параграфів, при цьому вони як би матеріалізуються і отримують своє зовнішнє відображення.
Джерела АП - це конкретні форми зовнішнього вираження його норм, через які ці норми проявляють свій владно-регулюючий вплив на управлінські відносини.
Головною особливістю АП є розмаїтість та значна чисельність його джерел, яка обумовлюється широтою предмета цієї галузі, потребами вирішення комплексних завдань по забезпеченню ефективного, цілісного регулювання управлінських відносин.
Особливістю сучасної системи джерел АП полягає в підвищенні ролі закону в регулюванні всіх суспільних відносин, у тому числі й управлінських, оскільки виключно законами визначаються права, свободи та обов’язки людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, організація і діяльність ОДВ, основи державної служби, діяння які є адміністративними правопорушеннями, та –відповідальність за них тощо.
Систему джерел АП України становлять:
- Конституція України (Основний Закон), прийнята 28 червня 1996р.
- Закони України ;
- Кодекси - зводи законів (наприклад. КпАП; МК України та ін.);
- Постанови ВРУ нормативного характеру (наприклад, “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 р. та ін.);
- Укази Президента України нормативного значення (наприклад, “Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки” та ін.);
- Постанови та нормативні розпорядження КМ України ;
- нормативні акти ЦОВВ (це різні відомчі інструкції, статути, правила, вказівки, накази тощо (наприклад, “Статут патрульно-постової служби міліції”);
- нормативні акти МОВВ та ОМС (у т. ч. загальнообов’язкові рішення місцевих рад та їх виконкомів, нормативні розпорядження голів місцевих держадміністрацій тощо).
До джерел адміністративного права слід також віднести і окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР , що не скасовані і не оновлені в установленому порядку.
Міжнародні акти, які ратифіковані Україною, які містять адм-правові норми (“Угода про безвізове пересування громадян держав СНД по території його учасників” (м. Бішкек 9.10.92 р.).
Слід пам’ятати, що до джерел АП належать також Конституція АРК, відповідні нормативно-правові акти ВР АРК, Ради Міністрів АРК.
Крім того з’явилось нове джерело АП – адміністративні договори – угоди між державними органами з приводу форм, способів і шляхів спільної реалізації їх владних повноважень або координації зусиль для досягнення будь-яких спільних результатів управлінської діяльності.
5. Систематизація адміністративно-правових норм
Одним з засобів удосконалення механізму АПР є систематизація адм законодавства.
Систематизація адміністративно-правових норм здійснюється передусім завдяки:
- інкорпорації - тобто упорядкування адміністративно-правових норм, насамперед щодо найважливіших правових інститутів, шляхом об’єднання і розміщення відповідного нормативного матеріалу в різних збірниках та зібраннях у певному систематизованому порядку (у т. ч. в хронологічному, предметному, галузевому, алфавітному та ін. порядку);
- кодифікації - видання великих звідних кодифікаційних актів та кодексів з цієї галузі українського права.
Інкорпорація розглядається як підготовча стадія до проведення кодифікації адм законодавства.
Кодифікація адміністративного законодавства є сьогодні одним із стратегічних напрямів його розвитку та вдосконалення. Вважається доцільним здійснити її за окремими підгалузями та правовими інститутами, а також поетапно, залежно від ступеня суспільних потреб, що в майбутньому може стати основою для Адміністративного кодексу України. (К про адміністративні проступки, Адм-процесуальний К., Адм-процедурний К. (К. загальних адм процедур), К. правил поведінки державних службовців, К. державної служби).
6. Адміністративно-правові відносини
Адм-правові відносини є одним з найважливіших елементів механізму АПР. Виступаючи різновидом правовідносин, що складаються у різних сферах суспільного життя, вони відображають сі основні ознаки будь-яких правовідносин.
Однак вони мають ряд особливостей, які і відмежовують їх від інших видів правовідносин.
- відносини, що складаються переважно у сфері публічного управління в процесі здійснення завдань і функцій державноївлади;
- це “владовідносини”, тобто відносини “влади – підпорядкування” (влади — підлеглості), для них у більшості випадків властива юридична нерівноправність сторін, а саме: одна із сторін наділена більшим комплексом владних повноважень відносно іншої, через що ці відносини часто визначаються ще як вертикальні;
- однією із обов’язкових сторін (учасників) адміністративно-правового відношення, як правило, має бути особливий суб’єкт - носій державно-владних управлінських повноважень; причому для органу виконавчої влади участь в адміністративно-правовому від ношенні в межах його компетенції є не тільки можливістю, його правом, але й прямим обов’язком;
- об’єктом адм-правовідносин є воля, свідомість та опосередкована ними поведінка (діяння) керованих об’єктів у сфері реалізації публічної влади;
- вони виступають юридичною формою управлінських відносин, тобто, будучи юридичне упорядкованими нормами адміністративного права, набувають правового характеру;
- за своєю сутністю є організаційними, це пов’язано з практичною реалізацією функцій виконавчої влади, які за своїм призначенням спрямовані перш за все на організацію процесу правовиконання. Адм-правовідносини несуть на собі подвійне організаційне навантаження: самоорганізації (організація роботи всередині державного органу) та організація що реалізується в адм-правовідносинах з іншими суб’єктами публічного управління;
- можуть виникати з ініціативи будь-якої із сторін правовідношення, з ініціативи третьої особи, а інколи і всупереч волі однієї із сторін: згоди другої сторони на виникнення адміністративно-правового відношення не вимагається (наприклад, адміністративно-деліктні відносини);
- при порушенні (невиконанні) тих чи інших вимог адміністративно-правових норм субєкти адміністративно-правових відносин несуть відповідальність не один перед одним (що характерно для цивільно-правових відносин), а перед державою;
- спірні питання, що виникають із адм-правоввідносин, вирішуються здебільшого в адміністративному (позасудовому) порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного одностороннього розпорядження повноважного суб’єкта управління. Проте в останній час значно розширюється судовий порядок вирішення багатьох адм-правових спорів.
Адмін-правові відносини - суспільні відносини, регульовані нормами адміністративного права, що складаються в сфері публічного управління.
Структура адміністративно-правових відносин
юридична основа;
юридичні факти;
суб’єкти (сторони);
об’єкт правовідносин;
зміст правовідносин.
Юридичною основою адм-правових відносин виступають адм-правові норми - як матеріальні, так і процесуальні. Ці норми опосередковують зміст адм-правових відносин, визначають права, обов’язки, а також поведінку учасників таких відносин, впливають на їх характер і мету.
Юридичні факти — це певні дії та події, які виступають фактичною підставою для виникнення, зміни та припинення адміністративно-правових відносин.
Дії - це результат активного волевиявлення людей. Дії бувають правомірними та неправомірними.
Правомірні дії - у формі юридичних вчинків - це такі юридичні факти, що відповідають вимогам адміністративно-правових норм.
Неправомірні дії - передусім правопорушення - не відповідають вимогам адміністративно-правових норм, порушують їх. Слід зважати, що юридичним фактом, який спонукає виникненню адм-правових відносин, може бути і протиправна бездіяльність. Правовідносини, викликані протиправними вчинками, називають деліктними.
Події- це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, стихійне лихо, народження або смерть людини, досягнення певного віку тощо).
Суб’єкти адміністративно-правових відносин - це конкретні їх учасники (сторони цих відносин) - юридичні та фізичні особи, наділені правами та обов’язками у сфері управлінської діяльності, передбаченими та забезпеченими адміністративно-правовими нормами.
Необхідною передумовою для вступу цих суб’єктів в адміністративно-правові відносини є наявність у них адміністративної правосуб’єктності.
Об’єктом адміністративно-правових відносин є те, відносно чого вони виникають, розвиваються і припиняються. Передусім, це поведінка суб’єктів відносин (їх дії чи бездіяльность), юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у т. ч. майнового чи немайнового характеру та ін.
Зміст адм-правовідносин зумовлює сукупність прав та обов’язків учасників цих відносин, їх правові інтереси, характер їхніх взаємостосунків та мету відносин та ін. Такий зміст насамперед визначає опосередкована адміністративно-правовими нормами поведінка учасників управлінських стосунків, яка узгоджується з мотивами та інтересами сторін, з характером їхніх взаємних відносин, що узагальнюються правовим статусом відносно об’єкта того чи іншого правовідношення.
Слід вказати на можливість врахування і такого додаткового елементу, як предмет правовідносин, якими можуть бути окремі речі, предмети, майно тощо.
7. Види адміністративно-правових норм
Враховуючи різноманітність сфери публічного управління, можна зробити висновок, що адм-правовідносини, що складаються в його межах різні за характером, змісту та спрямованості. Звідси можливість їх видової класифікації за певними критеріями, що напрацьовані наукою АП.
1. щодо цільового призначення:
- на відносини позитивно-регулюючого (творчого) характеру;
- правоохоронні (зокрема, деліктні відносини, пов’язані з правопорушеннями).
2. залежно від управлінського характеру:
- основні – які безпосерньо виражають основну форму управлінського впливу (суб’єкт – об’єкт), тобто “владовідносини”;
- неосновні – складаються поза рамками управлінського впливу, але органічно пов’язані з його існуванням (суб’єкт – суб’єкт).
3. в залежності від конкретних цілей виникнення суспільних відносин:
- внутрішні - відносини, пов’язані з формуванням управлінських структур, визначенням основ взаємодії між ними і їхніми підрозділами, із розподілом прав і обов’язків, відповідальності між посадовими особами органу управління. Сторони в цих відносинах - супідрядні державні органи, структурні підрозділи, посадові особи;
- зовнішні - відносини, пов’язані з безпосереднім впливом на об’єкти, що не входять у систему управління (наприклад, громадян, громадянські об’єднання).
4. за характером зв’язків між учасниками:
- вертикальні - тобто такі, що складаються при юридичній нерівноправності (залежності) однієї сторони щодо іншої - в межах організаційного підпорядкування або поза ним. Вони уособлюють субординаційний характер нерівнозначності правового статусу сторін;
- горизонтальні (функціональні, координаційні, власне - рівноправні).
5. за своїм змістом (порядку реалізації прав і обов’язків їх учасників):
- матеріальні - відносини в сфері управління, які регулюються матеріальними нормами адмін права;
- процесуальні - відносини, що складаються сфері управління в зв’язку з розв’язанням індивідуально-конкретних справ, що регулюються адмін-процесуальними нормами.
- договірні.
Тема 3. Сутність, ознаки і принципи державного управління та основні напрями його розвитку в перехідний період
1. Сутність соціального управління, його види.
2. Поняття та особливості державного управління.
3. Характеристика державної виконавчої влади
4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади
5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні.
1. Сутність соціального управління, його види
В самому широкому сенсі управління означає керівництво ким-небудь або чим-небудь. Воно є функцією організованих систем будь-якої природи та складності і пов’язане за своїм змістом з певним впливом керуючого суб’єкта на керований об’єкт з метою виконання завдань, що стоять перед системою, елементом якої вони є, її бажаної організації та забезпечення необхідного режиму функціонування.
Управління здійснюється у механічних, інших технічних, біологічних та соціальних системах. Однак не дивлячись на суттєві відмінності, закономірності управління системами загальні.
При управлінні будь-якими системами проходять одні й ті ж процеси отримання, перетворення та передачі інформації.
Управляючий суб’єкт завжди: по-перше, отримує інформацію як про поведінку керованого об’єкта так і функціонування всієї системи, так і інформацію з-за системи; по-друге, цю інформацію певним чином інтерпретує, оцінює, аналізує і на підставі цього, виходячи з завдань системи, приймає управлінське рішення, тобто рішення про характер впливу на об’єкт управління; в-третіх, передає інформацію, пов’язану з прийнятим рішенням, керованому об’єкту, здійснюючи на нього необхідний управлінський вплив. Це все є не одностороннім процесом, а процесом взаємодії.
Таким чином управління означає будь-який цілеспрямований, організуючий вплив з боку керуючого суб’єкту на поведінку керованого об’єкта, на ті чи інші явища та процеси для приведення їх у відповідність з певними закономірностями.
Управління обумовлене:
• наявністю суб’єкта управління (той, хто управляє) і об’єкта управління (той, ким управляють);
• існуванням між об’єктом і суб’єктом прямого (подання команд, розпоряджень) і зворотного зв’язку (інформування про виконання або невиконання команд суб’єкта управління).
Управліннязводиться до керуючого впливу субєкта на обєкт ізметою:
• досягнення завдань, що стоять перед системою
• організації системи;
• збереження структури системи;
• забезпечення функціонування системи.
Соціальні системи є найбільш складними системами, а управління ними – найбільш складним видом управління.
Соціальне управління - це цілеспрямована владно-організуюча діяльність людей з метою організації і оптимізації людського середовища, забезпечення координації і взаємодії поведінки окремих індивідів та людських колективів, досягнення певної упорядкованості в процесі їх сумісних дій для досягнення завдань, що стоять перед суспільством.
Ознаки соціального управління:
• соціальне управління є тільки там, де має місце спільна діяльність людей;
• головне призначення соціального управління - вплив, що упорядковує діяльність учасників спільної діяльності;
• об’єктом впливу соціального управління є поведінка учасників спільної діяльності , взаємовідносини між ними;
• соціальне управління, регулюючи поведінку учасників спільної діяльності, досягає цієї мети в рамках суспільних зв’язків, які по суті є управлінськими відносинами ;
• базис соціального управління - співпідпорядкованість волі учасників управлінських відносин;
• соціальне управління вимагає наявності особливого механізму його реалізації , який уособлюють суб’єкти управління в ролі яких виступають органи управління.
Зміст управління як соціальної функції виявляється уорганізаційній діяльності, що досягається шляхом:
• збирання і опрацювання інформації;
• прогнозування (науковому передбаченні змін у розвитку яких-небудь явищ або процесів на основі об’єктивних даних);
• планування (визначення напрямків, цілей управлінської діяльності, засобів і засобів їхній досягнення);
• організації (формування системи управління, упорядкування управлінських відносин між суб’єктом і об’єктом управління);
• координації, регулювання та взаємодії, які здійснюються для досягнення загальних завдань управління;
• контролю і обліку.
Види соціального управління:
державне управління;
самоуправління;
громадське управління (управління об’єднаннями громадян);
управління у недержавному (приватному) секторі;
сімейне управління.
2. Поняття та особливості державного управління
Державне управління, у широкому змісті слова, - діяльність органів та установ усіх гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) з створення і здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, які змінюються. (Н.Р. Ніжник) .
Державне управління, у вузькому змісті слова, - діяльність особливого роду, зміст якої полягає у виконанні правових актів шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. (В.Б. Авер’янов). Тобто ДУ – здійснення виконавчої влади.
Державне управління - це підзаконна, юридично-владна форма державної діяльності виконавчо-розпорядчого, організуючого характеру, здійснювана органами виконавчої влади і спрямована на реалізацію на основі чинного законодавства завдань та функцій держави щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі.
Місце і роль державного управління у суспільстві визначається наступними його характеристиками:
ДУ – конкретний вид діяльності щодо здійснення єдиної державної влади, що має функціональну та компетенційну специфіку, що відрізняє її від інших видів реалізації державної влади (законотворчість, судочинство);
ДУ – діяльність виконавчо-розпорядчого характеру . Основним її напрямком є виконання законів та підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично-владних повноважень;
ДУ – прерогатива спеціальних суб’єктів, які узагальнено можна назвати виконавчо-розпорядчі органи державної влади або ОДУ;
ДУ – виконавча діяльність, що здійснюється в процесі безпосереднього і безперервного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом;
ДУ – підзаконна діяльність, що здійснюється “на підставі і на виконання закону”;
Серед інших ознак державного управління виділяють його :
універсальність (всебічність);
офіційність;
вертикальність;
соціальну цілеспрямованість;
динамізм;
громадську активність в процесі його здійснення;
різноманітність правових та організаційних форм та ін.
Управлінський процес відбувається у певній послідовності, тобто становить собою послідовне здійснення його учасниками відповідних поетапних дій, які складають певні стадії (фази або цикли) управління. Управлінський процес носить циклічний характер.
Державне управління обов’язково містить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за його реалізацією.
3. Характеристика державної виконавчої влади
Одним з конституційних принципів правової, демократичної держави є принцип розподілу влад. Цей принцип розглядається як важлива гарантія від узурпації влади в руках однієї особи чи органу. Ця теорія передбачає наявність окремих видів державних органів, незалежних у своїй діяльності однин від одного, чітке розмежування їх функцій і повноважень, форм діяльності, їх відокремлення, взаємостримування та взаємоконтроль.
Сам термін “розподіл влади” є умовним, оскільки державна влада є єдиною, джерелом якої є народ.
Одна з головних цілей розподілу влад – ефективне функціонування державного механізму й кожної гілки влади, зокрема. Бо поділ і спеціалізація праці завжди ефективні.
Різні гілки влади повинні співробітничати між собою та доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежними, але маючи можливість впливати одна на одну. Кожна з гілок влади займає своє місце в системі державної влади і виконує тільки їй притаманні завдання та функції.
Не будемо впадати в дискусію яка з гілок влади є головною, першою і так далі. Лише зазначимо, що на сьогоднішній день виконавча влада є відносно самостійною гілкою єдиної державної влади в Україні.
Виконавчу владу можна визначити як відносно самостійну гілку єдиної державної влади, яка через управлінську діяльність своїх субєктів функціонально призначена організовувати і забезпечувати практичне виконання законів у різних сферах і галузях суспільного життя, тісно взаємодіючи з іншими гілками державної влади.
Виконавча влада – одна з 3 гілок влади, котра організовує і спрямовує внутрішню і зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини (Політолог. енциклопедичний словник).
Виконавча влада – державна влада, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату, діяльність яких спрямована на реалізацію загальних норм, установлених суб’єктами законодавчої (представницької) влади з метою регулювання різних сторін суспільного життя (Полянський І.А. // Правоведение 1999/4).
Виконавча влада – це своєрідна галузь (сфера, вид) публічної влади, зміст якої складає діяльність органів державної влади по здійсненню управління як цілеспрямованого впливу на розвиток різних сфер суспільного буття шляхом реалізації їх владних повноважень методами і засобами, визначеними конституційним і, насамперед, адміністративним правом (Авер’янов В.Б.)
Виконавча влада – це широка сукупність державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції (Шаповал В.М. Вищі органи суч держави. К. 1995)
ОТЖЕ, виконавча влада – це, по-перше, певний напрям державної діяльності , який узагальнено визначається як державне управління, по-друге, сукупність або система органів , котрі здійснюють повноваження за змістом цієї діяльності.
Завданням виконавчої влади є:
створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод;
надання населенню різноманітних управлінських послуг;
своєрідний “внутрішній” контроль за виконанням “управлінськими органами” (ОВВ), їх посадовими особами, покладених на них обов’язків по забезпеченню прав і свобод людини;
вжиття заходів адміністративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень та дій, що порушують їх права і свободи.
Основні функції виконавчої влади:
формування та реалізація політики, що знаходить своє відображення в державних програмах загальнодержавного та регіонального масштабів (наприклад, приватизація, демонополізація, інвестиційна, житлова, енергетична та ін);
встановлення та ефективна реалізація у життя правових та організаційних основ господарського життя (наприклад, державне стимулювання малого та середнього бізнесу, забезпечення рівності всіх форм власності, охорона прав споживачів, припинення монополізму та недобросовісної конкуренції);
управління підприємствами, установами, організаціями державного сектору;
регулювання функціонування різних об’єктів недержавного сектору;
координація функціонування націоналізованого та денаціоналізованого секторів господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва;
забезпечення реалізації прав (включаючи їх охорону) та обов’язків ФО таЮО у сфері державного управління;
здійснення державного контролю та нагляду за роботою керованої та регульованої сфер.
Як бачимо у функціях ВВ знаходять свій прямий вирах пріоритет публічних інтересів у сфері державного управління.
4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади
Викладені вище питання дають необхідну базу для вирішення питання про співвідношення державного управління та виконавчої влади. Раніше подібні питання не піднімалися, бо державне управління беззастережно ототожнювалося з виконавчо-розпорядчою діяльністю. Зараз це питання актуальне тому, що термін “виконавчо-розпорядча діяльність” втратив своє універсальне значення, пропав з текстів нормативно-правових актів.
Переважна більшість авторів оцінюють категорію виконавчої влади як політико-правову, а категорію державного управління – як організаційно-правову. Право на існування мають обидві ці державно-правові категорії. Відповідно, державне управління – реальність, без якої державно-владний механізм працювати практично не може. За своїм призначенням державне управління являє собою “державну діяльність в рамках якої реалізується виконавча влада”. Іншими словами, державне управління практично здійснюється в межах виконавчої влади.
Державне управління сьогодні має тлумачитись як здійснення виконавчої влади.
Зверніть увагу ці поняття не є тотожними. ДУ як владна діяльність здійснюється і поза межами виконавчої влади. А саме – в процесі, так званого, внутрішньоорганізаційного управління, наприклад в апараті парламенту, суду, прокуратури.
За словами В.Б. Авер’янова “ВВ і ДУ є своєрідними сторонами, умовно кажучи, - “статикою” і “динамікою” єдиного явища, яке прийнято визначати як управлінську (або адміністративну) сферу діяльності держави.
Як бачимо, між державним управлінням і виконавчою владою існує прямий, нерозривний зв’язок. Зміст державного управління визначають завдання і функції виконавчої влади.
Державне управління безпосередньо, органічно і нерозривно пов’язане з виконавчою владою. Воно є змістом і формою прояву цієї влади.
Слід мати на увазі, що поняття “ДУ” – більш широке у порівнянні з виконавчою владою. ВВ похідна від державного управління. Вона закликана визначити об’єм та характер державно-владних повноважень, що реалізуються в процесі державно-управлінської діяльності. З іншого боку, державне управління – це і є той вид діяльності, який направлений на практичну реалізацію виконавчої влади. Відповідно всі суб’єкти ВВ одночасно є елементами системи державного управління. Однак далеко не всі елементи державного управління є суб’єктами ВВ.(Наприклад, адміністрація державного підприємства, установи).
Поняття ОДУ ширше від поняття ОВВ.
5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні
Основні засади та напрями удосконалення державного управління сьогодні визначеніКонцепцією адміністративної реформи в Україні, затвердженої указом Президента від 22 липня 1998 р.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення принципово нової сучасної і ефективної системи державного управління як інструменту подолання глибокої соціально-економічної кризи в країні. Її суть полягає у комплексній перебудові існуючої системи управління та розбудові обґрунтованих на наукових принципах нових інститутів державного управління, вироблених світовою практикою розвитку демократичних держав. Нова система державного управління повинна стати ближчою до потреб і запитів людей, підконтрольною народові. Головним її пріоритетом має бути служіння народові, національним інтересам.
Для досягнення вказаної мети в ході проведення адміністративної реформи повинно бути розв’язано ряд важливих завдань щодо:
- формування ефективної організації виконавчої влади на всіх організаційно-правових рівнях управління;
- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою;
- формування сучасної системи місцевого самоврядування;
- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;
- організації на нових засадах державної служби та служби в ОМС;
- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;
- перебудови системи управління фінансами;
- створення ефективної системи управління державним сектором економіки;
- запровадження дійової системи державного контролю (Концепція. - с.5. )
Механізм проведення адміністративної реформи включає в себе комплекс взаємоузгоджених між собою організаційно-правових та матеріально-технічних заходів, спрямованих на радикальне оновлення діючого адміністративного законодавства, власне, створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління; формування нових інститутів, організаційних структур та засобів здійснення управлінської діяльності; зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління; кадрове, наукове та інформаційне забезпечення нової системи управління.
Найбільш гострою і складною серед інших проблем адміністративної реформи є проблема реформування організаційних структур виконавчої влади нового типу, які, реалізуючі призначення і функції демократичної, правової держави, створювали б умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, у тому числі управлінських послуг з метою задоволення потреб особи і суспільства.
Концепцією визначені принципово нові засади функціонування виконавчої влади, ключовими серед яких є принципи:
пріоритетності законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;
незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у визначених законом межах;
удосконалення механізму внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;
запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;
ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.
Передбачається змістовне і функціональне підвищення ролі КМУ як вищого органу в системі органів виконавчої влади, структурна перебудова його апарату, забезпечення більш активної і конкретної участі його у виробленні і здійсненні основних організаційно-правових засад управлінської діяльності, в ефективній координованості зусиль всієї системи виконавчої влади щодо подолання кризових явищ в життєво-важливих сферах суспільного життя.
Підвищити загальний рівень галузевого та міжгалузевого управління покликані структурно-функціональні зміни в системі центральних органів виконавчої влади, якими передбачається значне оновлення їх правового статусу, системна і структурна перебудова цих органів, більш раціональне визначення їх завдань, функцій та повноважень.
Важливий напрям удосконалення державного управління становить реформування місцевих органів виконавчої влади, яке має на меті підвищення ефективності здійснення виконавчої влади на територіальному рівні, спрямування їх діяльності на підвищення рівня реалізації прав і свобод громадян та надання їм управлінських послуг, гармонійне поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі чіткого функціонального розмежування його з повноваженнями виконавчої влади.
Актуальною сьогодні є і потреба реформування державної служби, яка змістовно втілює в собі професійно здійснювану виконавчо-розпорядчу діяльність управлінського апарату. Таке реформування спрямоване на створення справді професійної, ефективної і стабільної державної служби, забезпечення належного підбору, ви ховання та розстановки високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих управлінських кадрів. Законодавчого урегулювання потребує також служба в органах місцевого самоврядування (інститут муніципальної служби).
Ключового значення набуває нині удосконалення державного управління в сфері економіки, це стосується, зокрема, реструктуризації промисловості, інтенсифікації агропромислового комплексу, розвитку різних форм власності, ефективної і різнобічної державної підтримки вітчизняного виробництва, розвитку малого та середнього підприємництва, поступове роздержавлення та демонополізація економіки, створення механізму ринкового саморегулювання, реформування управління державним сектором економіки та ін.
Великої ваги у колі цих заходів набуває удосконалення фінансово-бюджетної системи, податково-цінової політики, грошово-валютна стабілізація, активне залучення іноземних інвестицій, призупинення інфляційних процесів та інших кризових явищ в економіці.
Важливими складовими реформування механізму державного управління поряд з оновленням нормативно-правової бази та реформуванням системи управлінських органів є також збагачення змісту управлінських функцій, удосконалення форм і методів виконавчої влади з урахуванням ринкової інфраструктури, зокрема, звуження сфери адміністративного керівництва і безпосереднього директивного втручання, перехід до активнішого використання функцій загального державного регулювання, застосування економічних методів, поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу управління економікою, використання договірних засад в практиці управлінських стосунків, загальне скорочення управлінського апарату, більш жорстке регулювання бюджетних витрат тощо.
Серед інших напрямів удосконалення державного управління слід вказати на загальне посилення ефективності управлінського впливу органів виконавчої влади щодо реалізації конституційних та інших законодавчих положень у сфері державного управління, досягнення належної взаємодії їх з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування; поглиблення дійового впливу основних (конституційних) принципів державного управління; активізація місцевого самоуправління та поглиблення його взаємодії з органами місцевої виконавчої влади; зміцнення виконавчої дисципліни; посилення боротьби з корупцією, злочинністю та іншими протиправними проявами в суспільстві, а також посилення ролі науки в реформуванні управлінського механізму, підвищення рівня автоматизації, технічного, у т. ч. компютерного забезпечення управлінської діяльності та ін.
Головним же завданням у загальному процесі удосконалення державного управління є сьогодні невідкладне проведення в Україні адміністративної реформи, якнайшвидше втілення в життя її основних положень.
Тема 4. Суб’єкти адміністративного права
1. Загальна характеристика суб’єктів АП.
2. Фізичні особи як суб’єкти АП
3. Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права.
4. Президент України як суб’єкт АП
5. Органи державної виконавчої влади як суб‘єкти АП.
6. Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти АП.
7. Інші юридичні і фізичні особи як субєкти АП.
1. Загальна характеристика суб’єктів адміністративного права
Суб’єкти АП - це окремі фізичні та юридичні особи (громадяни або організації), які у відповідності з адміністративно-правовими нормами наділені певним обсягом прав та обов’язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.
Одразу слід з’ясувати, що бути суб’єктом АП означає мати права та обов’язки сфері публічного управління.
З даного визначення випливає, що «претендент» на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері публічного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють йому мати суб’єктивні права і обов’язки.
До таких особливостей суб’єктів АП належать:
а) зовнішня самостійність (відокремленість) у реалізації своїх прав та обов’язків у сфері державного управління;
б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступає у вигляді єдиної особи - персони . Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб І, як правило має структурні частини, але в адмін-правовій сфері виступає виключно як єдина особа;
в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державними органами або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
г) володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати права та юридичні обов’язки у сфері публічного, тобтоадміністративна правоздатність;
д) володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах, тобто реалізувати свої права і нести обов’язки у сфері публічного управління, тобто адміністративна дієздатність;
ж)здатність суб’єкта нести за порушення адмін-правових норм юридичну відповідальність - адміністративна деліктоздатність;
Суб’єкти АП відповідно до норм чинного адм законодавства мають:
Суб’єктивні права у сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої або дозволеної поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого суб’єкта.
Суб’єктивні адмін-правові обов’язки - це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної або необхідної поведінки у правовідносинах, реалізація якої забезпечена можливістю адміністративного примусу.
Об’єднує їх а) спільна адмін-правова природа, б) існування в адмін правовідносинах, в) наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), г) наявність у особи, адміністративної правосуб’єктності, д) наявність державних гарантій.
Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої або дозволеної поведінки, а обов’язки - міра належної або необхідної поведінки.
Необхідно розрізняти поняття “суб’єкт АП” і “суб’єкт адміністративних правовідносин”. Суб’єкт АП має реальну можливість стати суб’єктом адмін правовідносини. Для цього необхідно настання певних умов, а саме:
наявність конкретних адмін-правових норм, що передбачають реальну ситуацію та права та обов’язки особи у цій ситуації;
підстави виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин.
Суб’єкт адміністративно-правових відносин - фізична або юридична особа, яка відповідно до чинного законодавства є учасниками управлінських відносин, урегульованих нормами АП, наділена визначеними правами й обов’язками в сфері публічного управління і спроможні їх здійснювати.
Певна група суб’єктів АП характеризується наявністю такої ознаки, як компетенція.
Компетенція - це сукупність нормативно закріплених повноважень, прав і обов’язків, що надані органу або посадовій особі з метою належного виконання ними певного кола державних чи суспільно-значущих завдань та здійснення відповідних функцій.
Повноваження - комплекс прав наданих суб’єкту відповідно до займаної посади, що необхідний для вирішення якого-небудь питання.
Коло суб’єктів АП досить багато чисельне та різноманітне.
Суб’єкти АП можуть бути індивідуальні та колективні (або - фізичні та юридичні особи).
Система субєктів АП України
Фізичні особи;
а) громадяни України;
б) іноземні громадяни;
в) особи без громадянства;
Посадові особи;
Об’єднання громадян;
а) громадські організації;
б) політичні партії;
г) релігійні організації;
д) професійні спілки;
Президент України;
Державні організації:
а) державні органи;
б) адміністрації державних підприємств, установ, організацій;
в) структурні підрозділи державних органів, наділені власною компетенцією.
6. Органи місцевого самоврядування.
7. Недержавні організації:
а) підприємства, установи, організації недержавної форми власності;
б) трудові колективи;
в) структурні частини підприємств, установ, організацій,(наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо).
Таким чином, для АП характерна наявність великої кількості суб’єктів з різною компетенцією, структурою і правовим статусом. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації.
Слід зазначити, що правове становище суб’єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то виявиться, що вона має .різницю залежно від статі, віку, стану здоров’я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо).
2. Фізичні особи як суб’єкти АП
Під фізичною особою слід мати на увазі людину як біологічну істоту. В юридичному значенні слова під фізичними особами мають на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Ці категорії осіб мають суттєві особливості у своєму загальному правовому статусі в Україні. Кожна категорія складається з значної кількості різних підкатегорій, правовий статус яких визначається залежно від характеру виконуваних ними соціальних функцій, службового становища, наявності особливого адміністративно-правового статусу, спеціальних прав і багатьох інших обставин.
Адміністративно-правовий статус людини і громадянина - комплекс прав і обов’язків особи, закріплений нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов’язків.
Адміністративно-правовий статус є складовою частиною загального правового статусу особи і урегульований нормами конституційного та адміністративного права. Багато прав і обов’язки людини і громадянина похідні від конституційних прав і обов’язків і знаходять своє відображення в законах, адміністративно-правових підзаконних нормативних актах, в актах органів місцевого самоврядування. Інші права і обов’язки не регламентовані конституційними нормами, але відповідають духу загальної конституційної концепції становища особи в Україні, встановлені іншими правовими актами (права і обов’язки пов’язані з керуванням транспортними засобами, придбання зброї).
Адміністративно-правові відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати як на підставі реалізації прав людини і громадянина або в зв’язку з покладеними на них обов’язками у сфері управління, так і при захисті прав і свобод особи або порушення особою своїх обов’язків.
Існує кілька точок зору на складові адміністративно-правового статусу:
Ківалов С.В., Коваль Л.В.:
- адміністративна правоздатність;
- адміністративна дієздатність.
Бахрах Д.М.
- адміністративна правосуб’єктність;
- реальні права і обов’язки.
Колпаков В.К.:
- адміністративна правоздатність;
- адміністративна дієздатність;
- права, які зумовлені адміністративним законодавством;
- адміністративно-правові обов’язки.
Битяк Ю.П.:
- основні невід’ємні права і свободи;
- комплекс прав та обов’язків, що закріплюються Конституцією України, нормами інших галузей права, в тому числі й адміністративного;
- гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх охорони державою.
Точка зору більшості:
- адміністративна правосуб’єктність;
- права, свободи та законні інтереси;
- обов’язки;
- гарантії реалізації прав та свобод та законних інтересів.
Адміністративно-правовий статус громадян України - це встановлена законом й іншими правовими актами сукупність прав і обов’язків громадянина, що гарантують його участь в управлінні державними справами і задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування.
1. Адміністративна правосуб’єктність громадян
Адміністративно-правовий статус громадян визначається обсягом та характером їх адміністративної правосуб’єктності.
Елементами правосубєктності є:
Адміністративна правоздатність - з акріплена нормами АП здатність громадянина бути носієм прав та обов’язків у сфері публічного управління (виникає з моменту народження громадянина і припиняється після його смерті) - наприклад, право на громадянство, ім’я та прізвище, на соціальний захист тощо.
Адміністративна дієздатність - з акріплена нормами АП здатність громадянина своїми діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері публічного управління.
Види адміністративної дієздатності:
• часткова - до 16 років.
• неповна - з 16 років;
• повна - із 18 років;
У силу зазначених обставин громадяни можуть бути визнані обмежено або повністю недієздатними.
Адміністративна деліктоздатність закріплена нормами АП здатність громадянина нести юридичну відповідальність за свої дії.щщщщ
Адміністративна правосуб’єктність громадян поділяється на загальну та спеціальну. Відповідно розрізняють загальний та спеціальний адміністративно-правовий статус громадян. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який як правило однаковий для всіх, однак в той же час він може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус доповнює загальний (особа, яка має посвідчення водія), але іноді спеціальний статус впливає на загальний обмежуючи та змінюючи його (особа щодо якої встановлено адміністративний нагляд)
2. Права, свободи і законні інтереси громадян
Реалізація права передбачає видання акту застосування.
Реалізація свободи не передбачає видання акту застосування.
Законний інтерес - це юридично значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалений і захищуваний ним, хоч і не закріплений у конкретних правових нормах.
Права і свободи можна поділити на різні групи, зокрема на загальні та спеціальні, абсолютні та відносні, громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) та ін.
3. Обов’язки громадян
Відповідно до Концепції реформи адміністративного права України оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян потребує вжиття ряду конкретних заходів щодо вдосконалення адміністративного законодавства, а саме:
- приведення у відповідність з вимогами Конституції України правоохоронного адміністративного законодавства;
- законодавче врегулювання порядку вільного пересування, вибору місця проживання в межах території України, реєстрації фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України, введення Єдиного державного реєстру цих осіб;
- скасування прописки громадян за місцем їхнього проживання;
- законодавче врегулювання права громадян України на отримання управлінських послуг, що надаються органами виконавчої влади (у т. ч. видача дозволів, ліцензій тощо);
- законодавче врегулювання порядку створення політичних партій, їх легалізації та скасування судом актів реєстрації цих організацій, легалізації громадських організацій та скасування актів реєстрації цих організацій;
- розроблення законів, що регулюватимуть відповідні організаційні форми громадських формувань правоохоронного напряму з метою розширення участі громадян України в державному управлінні, охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю;
- законодавче визначення порядку реалізації права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, умов їх проведення, прав і обовязків учасників масових мирних заходів;
- удосконалення законодавства, що регулює права громадян під час звернень до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та розгляду їхніх скарг посадовими особами;
- запровадження судового адміністративно-правового захисту прав і свобод громадян.
Адміністративно-правовий статус громадян України визначається:
Конституцією України (зокрема, розділом 2, ст. 21-68);
відповідними законами (насамперед, законом «Про громадянство України»;
окремими міжнародними договорами;
відповідними нормативно-правовими актами Президента України, державних органів та місцевого самоврядування.
4. Гарантії прав та свобод громадян
Споконвічним та універсальним гарантом прав громадян є закон. Будь-які владні структури і посадові особи зобов’язані діяти в рамках закону, і тільки в рамках закону вони можуть бути наділені якостями організаційно-правових гарантів. Закон може виконувати функцію гаранта при дотриманні таких умов:
положення, що містяться в законі, повинні бути адекватні економічній і політичній ситуації в країні, а також мати юридичну стабільність;
відповідати високому рівню юридичної техніки;
містити конкретні норми і механізми їхньої реалізації;
визначати коло державних органів і посадових осіб, на яких покладені обов’язки створювати умови для реалізації прав і свобод;
передбачати відповідальність органів і посадових осіб за обмеження прав і обовязків громадян;
Для забезпечення адміністративно-правових гарантій прав і свобод громадян сформульовані такіположення:
в Україні не повинні видаватися закони, що відміняють або применшують права і свободи людини і громадянина;
обмеження прав можливо тільки при наявності визначених обставин і повинно бути встановлено законодавством;
визначено перелік прав і свобод, що не підлягають обмеженню взагалі;
будь-які нормативні акти, що торкаються права, свободи й обовязку людини і громадянина, не можуть застосовуватися без офіційного опублікування та реєстрації у Мінюсті.
Організаційно-правові гарантії можна підрозділити навиди:
а) судові , тобто реалізовані судами в процесі здійснення правосуддя. Порядок розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, установлений законодавством про цивільне судочинство (справи по скаргах на дії державних органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; справи по скаргах на дії державних органів, громадських організацій і посадових осіб, що порушують права і свободи громадян). Справи по економічних суперечках, що виникає з адміністративних правовідносин, підвідомчі арбітражному суду (наприклад, справи про визнання недійсними цілком або частково ненормативних актів державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, що не відповідають законам і іншим нормативним правовим актам і що порушують права і законні інтереси громадян);
б) адміністративні, тобто реалізовані у позасудовому порядку. У рамках управлінської компетенції посадові особи вправі, а в багатьох випадках - зобов’язані розглядати питання забезпечення адміністративно-правових гарантій прав громадян і вживати заходів для їхньої реалізації.
в). особисті Конституцією України закріплене право громадян звертатись особисто, а також спрямовувати індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Основні види звернень громадян:
Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Заява - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.
Особливості адміністративно-правового статусу окремих категорій осіб
Крім того в чинному законодавстві зустрічаються терміни, що характеризують адміністративно-правовий статус громадян як спеціальний:
-мешканці територій з особливими адміністративно-правовим режимом - це особи, що мешкають у прикордонних зонах, закритих містах, заповідних зонах, на територіях де введено надзвичайний стан і т.д.
- суб’єкти адміністративної опіки - це особи, які в силу своєї слабої соціальної захищеності потребують спеціальну допомогу з боку держави (безробітні, інваліди, діти-сироти, інваліди та учасники ВВВ,). Такі особи мають більше прав, ніж інші громадяни
Адміністративно-правовий статусіноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України (ст.26 та ін.), законом «Про правовий статус іноземців» (від 4 лютого 1994 р.), іншими законодавчими актами України (наприклад, КпАП України - ст. 16 та ін.), а також міжнародними угодами.
Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.
Особами без громадянства (апатридами) визнаються особи, які не належать до громадянства будь-якої країни.
Адміністративно-правовий статус біженців визначається законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 року N 2557-III.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань;
Відповідно до Конституції іноземні громадяни й особи без громадянства користуються в Україні правами і несуть обов’язку нарівні з громадянами України, крім випадків, установлених чинним законодавством або міжнародними договорами.
Іноземні громадяни і особи без громадянства, що знаходяться на території України, підлягають адміністративної відповідальності на загальних підставах із громадянами України. Питання про відповідальність за адм правопорушення, вчинені на території України іноземними громадянами, що відповідно до чинних законів і міжнародних договорів користуються імунітетом від адмін юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.
Законодавство розрізняє іноземних громадян, щотимчасово перебувають на території України, а також такі, що перетинають країну транзитом.
Правосуб’єктність іноземних осіб, що знаходяться на території України, характеризується такими особливостями:
іноземні громадяни й особи без громадянства не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в митних органах;
на іноземних громадян і осіб без громадянства не поширюється військовий обов’язок;
тільки до іноземних громадян і осіб без громадянства застосовується таке адміністративне стягнення, як видворення;
іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в’їжджати на територію України при наявності дозволу (виняток встановлений для громадян країн СНД, із якими укладені угоди про безвізовий вїзд і виїзд);
іноземні громадяни й особи без громадянства мешкають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів;
3. Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права
Ст. 36 Конституції закріплює право на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації, професійні спілки. Одним словом у різного роду об’єднання. Поняття об’єднання громадян є збірним, узагальнюючим поняттям.
Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, 37 та ін.), законом України «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії», іншими законами, положеннями, статутами тощо.
Дія Закону «Про об’єднання громадян» не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Громадською організацією - цеоб’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Статус об’єднання громадян.
Об’єднання громадян утворюються і діють із:
всеукраїнським статусом - це об’єднання, діяльність яких поширюється на всю територію України у більшості її областей України і які мають місцеві осередки у більшості її областей;
місцевим статусом - місцеве обєднання поширює свою діяльність на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.
міжнародним статусом - міжнародна громадська організація поширює свою діяльність на територію України і хоча б однієї іншої держави;
Політичні партії створюються лише із всеукраїнським статусом.
Держава виходить із принципу взаємного невтручання в повсякденну діяльність об’єднань громадян, крім окремих випадків, передбачених законодавством. Об’єднання громадян не можуть виступати від імені держави, а виступають тільки від свого імені.
Об’єднання громадян діє на основі статуту, який не повинен суперечити законодавству України.
Членами політичних партій не можуть бути:
1) судді;
2) працівники прокуратури;
3) працівники органів внутрішніх справ;
4) співробітники Служби безпеки України;
5) військовослужбовці.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.
Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомленням про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
Забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України).
За порушення законодавства до громадських організацій можуть бути застосовані такі стягнення:
попередження;
штраф;
тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;
тимчасова заборона (зупинення) діяльності;
примусовий розпуск (ліквідація).
У разі порушення політичними партіями законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
1) попередження про недопущення незаконної діяльності;
2) заборона політичної партії.
Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Реорганізація об’єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Ліквідація об’єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.
Адміністративно-правовий статус професійних спілок в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, та ін.), ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Професійна спілка - добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).
Адміністративно-правовий статус релігійних організацій в цілому визначається Конституцією України (ст. 35, та ін.), ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійні організації не виконують державних функцій.
Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим.
Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.
Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
У разі порушення релігійною організацією законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.
Адміністративно-правовий статус добровільних дружин визначається Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР N 379 от 20.05.74 «О дальнейшем совершенствовании деятельности добровольных народных дружин по охране общественного порядка» і які діють на підставі «Примерного положения о добровольных народных дружинах по охране общественного порядка», затвердженого вищезгаданою постановою.
4. Президент України як суб’єкт АП
Слід зазначити, що за період існування незалежної України його правовий статус змінювався. Спочатку він визнавався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади , потім як глава держави і глава виконавчої влади і, зараз як глава держави . Як бачимо він не належить ні до одної з гілок влади. Це свідчить про те, що він виконує інтегруючу функцію у процесі здійснення державної влади в цілому. Повноваження визначені у Конституції.
Правовий статус Президента України визначається насамперед розділом V Конституції України. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Особливо широкими повноваженнями наділений Президент України у сфері виконавчої влади. Не дивлячись на те, що він представляє державу в цілому, не входячи організаційно в структуру будь-якої гілки державної влади, зокрема законодавчої, виконавчої чи судової влади, урівноважуючи їх, Президент України з урахуванням характеру та обсягу своїх повноважень все ж найближче стоїть до виконавчої влади, несе більшу відповідальність за рівень і реальний стан справ у сфері діяльності цієї гілки влади. У багатьох випадках волевиявлення і акти Президента вирішальним чином впливають на формування і організаційно-правове вирішення тих чи інших питань у сфері функціонування виконавчої влади.
Зокрема, Президент України визначає структуру та персональний склад КМУ - вищого органу виконавчої влади; призначає за згодою ВРУ Прем’єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; за поданням Прем’єр-міністра призначає членів КМ, керівників інших ЦОВВ, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та ін.
Відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України з метою забезпечення необхідних умов для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби (наприклад. Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, утворена указом Президента України від 11 лютого 2000 р.).
Важливу роль щодо цього відіграє Адміністрація Президента України, яка утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх повноважень. У своїй діяльності Адміністрація керується Конституцією та законами України, указами і розпорядженнями Президента, актами Кабінету Міністрів та Положенням про Адміністрацію Президента (затверджене Указом Президента від 19 лютого 1997 р.).
Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента.
До складу Адміністрації входять:
Перший помічник Президента України
Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України
Помічники, радники, референти та наукові консультанти Президента України
Постійний Представник Президента України у ВРУ
Постійний Представник Президента України в КСУ
Державно-правове управління
Управління організаційної роботи та кадрової політики
Управління економічної та соціальної політики
Управління гуманітарної політики
Управління внутрішньої політики
Управління зовнішньої політики
Контрольне управління
Управління документального забезпечення та інформатизації
Управління справами
Канцелярія Президента України
Прес-служба Президента України
Служба Протоколу Президента України
Відділ державних нагород
Відділ громадянства
Відділ помилування
Відділ листів і прийому громадян
Перший відділ.
Інші відділи та структурні підрозділи.
Для поліпшення організації та прискорення проведення в Україні адміністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концептуальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації ввести посаду Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи . (Указ Президента Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні від 29 травня 2001 року N 345/2001
На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
При Президентові України діє система різного роду дорадчих органів. Вони не є органами ВВ, але суб’єктами АП:
При Президентові України діє біля 25 комісій:
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з питань стратегії економічного та соціального розвитку, Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, Комiсiя державних нагород та геральдики, Комісія з питань аграрної та земельної реформи, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань реформування правоохоронних органів в Україні, Комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства, Комiсiя у питаннях громадянства, Комiсiя у питаннях помилування.
При Президентові України діє біля 6 міжвідомчих комісій:
Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО, Міжвідомча комісія з питань вступу України до Світової організації торгівлі, Міжвідомча комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС.
При Президентові України діє біля 10 комітетів:
Комітет ветеранів війни в Афганiстанi та воєнних конфлiктiв в інших зарубіжних країнах, Комітет із Державних премій України імені Тараса Шевченка, Комітет у справах ветеранів, Координаційний комітет боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові, Національний комітет України з питань роззброєння.
При Президентові України діє біля 25 рад:
Державна рада з питань пенсійної реформи, Експертна рада підприємців, Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, Координаційна рада з питань місцевого самоврядування, Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва, Нацiональна координацiйна рада боротьби з наркоманiєю, Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, Нацiональна рада з питань молодiжної полiтики, Політична рада при Президентові України, Рада нацiональної безпеки і оборони України, Рада по роботі з кадрами, Рада регіонів.
5. Органи державної виконавчої влади як субєкти АП
Органи виконавчої влади - це різновид самостійних державних органів (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства функцій виконавчої влади, а саме: функцій виконавчо-розпорядчого (управлінського) характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурною сферою та адміністративно-політичним будівництвом у державі.
Адміністративно-правовий статус органа виконавчої влади як статус колективного суб’єкта складається з такихблоків:
• цільовий (включає норми які визначають мету, завдання, функції, принципи діяльності);
• організаційно-структурний (містить у собі правові розпорядження, що регламентують: порядок утворення, реорганізації і ліквідації; структуру; лінійну і функціональну підпорядкованість);
• компетенційний (сукупність норм, що визначають владні повноваження і підвідомчість (компетенція в області планування, контролю і т.д.).
Ознаки органів виконавчої влади:
насамперед, це різновид державних органів, найбільш значна частина державного апарату, які в сукупності утворюють його управлінський апарат;
вони створюються у встановленому законом порядку спеціально для здійснення управлінських функцій - функцій виконавчої влади; тобто вони органічно пов’язані з функціонуванням виконавчої влади, втілюють у собі її завдання та функції і призначені забезпечувати практичну реалізацію цієї влади;
цільовим призначенням цих органів є практична реалізація державної політики в певній галузі чи сфері суспільного життя, здійснення виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього і повсякденного керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі;
кожний орган виконавчої влади наділений державно-владними повноваженнями. Ці повноваження відображаються перш за все у виданні правових актів управління;
наявність певного обсягу юридично-владних повноважень, які проявляються поза межами даного органу, - найбільш суттєвий елемент компетенції .
свою діяльність вони здійснюють офіційно, від імені держави;
для здійснення своїх завдань і функцій ці органи також наділені правом широкого застосування заходів державного, зокрема, адмін примусу та мають спеціальний апарат примусу;
орган виконавчої влади - це відповідним чином оформлена державна субстанція, частка державного апарату, що має свою внутрішню структуру та штат: певний колектив державних службовців;
органам виконавчої влади властива організаційно-структурна відокремленість та оперативна самостійність дій в певних територіальних межах чи галузях;
кожен орган виконавчої влади є суб’єктом державної власності, утримується, як правило, за рахунок державного бюджету;
має статус юридичної особи, є самостійним учасником адміністративно-правових відносин - участь в адміністративно-правових відносинах для органу виконавчої влади є не тільки можливістю (правом), але й обов’язком.
Є нормативне визначення поняття компетенція ОВВ та повноваження ОВВ (Концепція адміністративної реформи України)
Повноваження ОВВ - це закріплені за ним права і обов’язки (в тому числі обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень - так звані «юрисдикційні» обов’язки).
Центральне місце і переважну частину серед повноважень ОВВ складають державно-владні повноваження, тобто повноваження щодо прийняття обов’язкових до виконання рішень та забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані шляхом контролю і нагляду за їх реалізацією та захисту їх від порушення шляхом застосування адміністративного примусу.
Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним ОВВ відповідно до покладених на нього завдань і функцій, застосовується поняття «компетенція».
Усі ОВВ утворюють систему. Під системою ОВВ слід мати на увазі вертикальний зв’язок між підпорядкованими органами на підставі поділу компетенції між ними.
Органи виконавчої влади можна класифікувати:
1. Щодо значимості та територіального масштабу дії(щодо орг-правового рівня)
Вищий: КМУ;
ЦОВВ: міністерства, ДК та ЦОВВ зі СС
МОВВ: місцеві державні адміністрації, територіальні підрозділи ЦОВВ.2. Щодо характеру та обсягу компетенції
загальної компетенції - що здійснюють управління більшістю галузей їх сфери діяльності; (КМУ, місцеві держадміністрації)
галузевої компетенції - здійснюють керування окремими сферами або галузями управління; (в основному міністерства та їх місцеві структурні підрозділи)
міжгалузевої (функціональної) компетенції - виконують загальні спеціалізовані функції для усіх або більшості галузей і сфер управління; (ДК, окремі функціональні міністерства (наприклад, Мінфін України)
органи внутрішньогалузевої компетенції - керують у рамках галузей дорученими ділянками робіт (наприклад, територіальні органи міністерств);
органи змішаної компетенції, тобто органи, що мають ознаки як галузевий, так і міжгалузевої сфери діяльності (наприклад, Міністерство охорони здоров’я керує підвідомчими установами й органами охорони здоров’я і здійснює міжгалузеве керування медичними службами МВС і Міноборони).
3. Щодо характеру підпорядкування
на ті, що знаходяться у подвійному підпорядкуванні (котрі безпосередньо підпорядковані водночас як центральним, так і місцевим органам виконавчої влади.
на ті, що мають тільки централізоване (відомче) підпорядкування (наприклад, військовий комісаріат).
4. Щодо організаційно-правової форми
- уряди; ради міністрів, що мають статус урядів; міністерства; державні комітети; служби; головні управління; управління, інспекції; агентства; департаменти; адміністрації; відділи і т. д.
Вищий ОВВ.
Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади єКМУ , який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ визначає Конституція України (ст. 113-117) (ВРУ прийнятий спеціальний закон «Про Кабінет Міністрів України», але він ще не підписаний Президентом.), окремі закони та укази Президента України.
Склад Кабінету Міністрів України:
Прем’єр-міністр України
Перший віце-прем’єр-міністр України
три віце-прем’єр-міністри України
Міністр аграрної політики України
Міністр внутрішніх справ України
Міністр екології та природних ресурсів України
Міністр економіки та з питань європейської інтеграції України
Міністр палива і енергетики України
Міністр закордонних справ України
Міністр культури і мистецтв України
Міністр України з питань НС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
Міністр оборони України
Міністр освіти і науки України
Міністр охорони здоров’я України
Міністр праці та соціальної політики України
Міністр промислової політики України
Міністр транспорту України
Міністр фінансів України
Міністр юстиції України.
Премєр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу ВРУ. Персональний склад КМУ призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра. Повноваження визначаються постановою КМУ «Про функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України від 11 липня 2001 р. N 784 Київ
Прем’єр-міністр як глава уряду України керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої ВРУ. Він вносить подання Президенту України щодо створення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших ЦОВВ.
Кабінет Міністрів є своєрідним «генеральним штабом», що об’єднує та спрямовує роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади на здійснення управлінських функцій у всіх сферах та галузях державного управління. Він здійснює державне управління як безпосередньо, так і через підпорядковану і підконтрольну йому розгалужену систему органів виконавчої влади.
З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій виконавчої влади в межах наданої компетенції уряд видає обов’язкові до виконання постанови та розпорядження з самих різноманітних питань економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва.
Постановою КМУ «Про урядові комітети» від 17 лютого 2000 р. утворено 5урядові комітети , а саме:
- Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (голова - Прем’єр-міністр України);
- Урядовий комітет з питань промислової політики, ПЕК, екології та надзвичайних ситуацій (голова - Перший віце-прем’єр-міністр України);
- Урядовий комітет економічного розвитку та з питань європейської інтеграції (голова - Віце-прем’єр-міністр України з питань економічної політики);
- Урядовий комітет соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку (голова - Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань);
- Урядовий комітет з реформування аграрного сектору (голова - Віце-прем’єр-міністр України з питань агропромислового комплексу).
Цією ж постановою затверджено їх персональний склад та Загальне положення про Урядовий комітет.
Урядовий комітет є робочим органом КМУ, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною КМУ.
Урядовий комітет:
- розглядає та схвалює концепції проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню;
- розглядає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд КМУ відповідно до встановленого регламенту;
- розглядає інші питання, пов’язані з формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері.
Урядовому комітетові надано право створювати в разі потреби підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції; отримувати в установленому порядку від органів виконавчої влади необхідну для його роботи інформацію.
До складу Урядового комітету входять члени КМУ, а ті члени уряду, які не входять до складу комітету, можуть брати участь у роботі комітету з правом вирішального голосу.
За рішенням голови Урядового .комітету або за погодженням з ним у роботі Комітету можуть брати участь посадові особи ОВВ та Секретаріату КМУ, якщо це необхідно для обговорення питання, включеного до порядку денного.
Організаційною формою роботи Урядового комітету, як визначено в Положенні, є засідання, які скликаються за рішенням голови комітету в міру потреби.
Проекти документів, які вносяться на розгляд Урядового комітету, повинні бути погоджені із заінтересованими органами державної влади та відповідати іншим вимогам встановленого регламенту і стандартів. У разі наявності розбіжностей до проекту має бути додана довідка про заходи, що були вжиті для узгодження документа.
Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обовязковими для виконання.
Ця постанова уряду спрямована на підвищення ефективності діяльності КМУ та координацію діяльності ЦОВВ у формуванні та реалізації державної політики.
Утворення урядових комітетів є важливим кроком у здійсненні адміністративної реформи в Україні.
Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про склад КМУ» передбачена реструктуризація внутрішньо апаратної діяльності уряду. Діяльність КМУ забезпечується його Секретаріатом , який очолює Державний секретар КМУ якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняє з посади Президент України.
Відповідно до постанови КМУ «Питання Секретаріату КМУ» від 24 січня 2000 р. №88, основним завданням Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності уряду.
Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується КМУ. Структура Секретаріату будується не за галузевим, а за функціональним принципом.
У скеретаріаті 40 структурних підрозділів.
Відповідно до Указу Президента «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29 травня 2001 року N 345/2001 вводиться посади державних секретарів міністерства.
Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності КМУ та міністерств організовується відповідно Державним секретарем КМУ та державними секретарями міністерств.
Державний секретар КМУ , організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром України та Міністерством фінансів штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.
Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.
Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади в установленому порядку відносяться до відповідних категорій посад державних службовців.
Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств.
При КМУ діє біля 65 міжвідомчих комісій:
Державна комісія єдиного часу і еталонних частот, Державна комісія з питань ринку продовольства, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань біоетики, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, Міжвідомча комісія з питань сімейної політики, Міжвідомча комісія з питань охорони дитинства, Міжвідомча комісія з проблем нацистського золота та компенсаційних виплат жертвам нацизму, Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, Урядова комісія з питань боротьби з ВІЛ-інфекції/СНІДу.
При КМУ також діє біля 50 міжурядових комісій, робочих груп та інших органів.
Центральні органи виконавчої влади
До центральних органів виконавчої влади належать: міністерства, державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
ЦОВВ діють на підставі положень, які затверджує Президент України. ЦОВВ очолює керівник (міністр, голова), статус якого та його заступників встановлюється положенням про ці органи. Керівника такого органу та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Повноваження цих осіб на вказаних посадах припиняє Президент України. Керівник ЦОВВ може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Проте це правило не поширюється на Міноборони, МВС, СБУ, ДМСУ та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Фінансове забезпечення діяльності ЦОВВ здійснюється за рахунок коштів Держбюджету.
Визначальною ланкою, головними суб’єктами в системі цих органів є міністерства.
Міністерство - це центральний орган виконавчої влади, підпорядкований КМУ, покликаний здійснювати державне управління певною галуззю або сектором.
Міністерство як провідний центральний орган виконавчої влади є головним суб’єктом вироблення і реалізації державної політики у відповідних галузях чи сферах і відповідає за реальний стан справ у дорученій галузі перед КМУ та Президентом України.
Міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків). (Указ Президента «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року N 810/98)
Міністр як член уряду особисто відповідає за розробку і впровадження Програми КМУ з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він забезпечує управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших ОВВ з віднесених до його відання питань. Прирівняння будь-яких посад в ОВВ за статусом до членів уряду не допускається. Спрямування, координація діяльності інших ЦОВВ, які діють через відповідні міністерства, реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності уряду, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їхньої діяльності в межах, визначених директивним наказом міністра.
Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства.
Державний секретар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з Міністерством фінансів України - штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на посади та звільняє з посад відповідно до законодавства працівників центрального апарату міністерства.
Міністерство, як і інші центральні органи виконавчої влади, відповідно до чинного законодавства створює свої територіальні органи, які здебільшого знаходяться у структурі місцевих держадміністрацій, тобто перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні. Це, як правило, управління, відділи, служби та інші структурні підрозділи.
Міністерства - є єдиноначальними органами виконавчої влади.
В останній час у зв’язку з впровадженням в Україні Концепції адмін реформи, йде пошук оптимальної кількості міністерств та взято курс на переорієнтацію їх правового статусу і функціонального змісту їхньої діяльності.
Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Міністерства, які за призначенням здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність, називають функціональними. З поглибленням в Україні ринкових реформ в діяльності міністерств все більше превалюють функціональні засади.
Державні комітети - різновид центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та міжсекторного характеру.
Діяльність ДК спрямовує і координує Премєр-міністр України або один із віце-премєр-міністрів чи міністрів. ДК вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.
Очолює державний комітет його голова.
Отже, правове положення та загальний статус державних комітетів нижчі порівняно з міністерствами. Голови ДК відповідно до Конституції України не входять до складу уряду, самостійно не формують політику уряду у своїх сферах і відносяться до категорії державних службовців. ДК комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом здійснення управлінських функцій міжгалузевого характеру.
Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:
Державний комітет архівів України, з будівництва та архітектури, з питань житлово-комунального господарства, по водному господарству, по земельних ресурсах, звязку та інформатизації України,з енергозбереження, з питань фізичної культури і спорту; у справах релігій, інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, лісового господарства України, з державного матеріального резерву, у справах сімї та молоді, у справах національностей та міграції, у справах ветеранів, у справах охорони державного кордону України, стандартизації, метрології та сертифікації
України, статистики України, Вища атестаційна комісія України, Національне космічне агентство України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України, Державна служба автомобільних доріг України, Державна туристична адміністрація України.
Структура ДК подібна до структури міністерств. Вони мають свій центральний апарат, а також відповідні територіальні (регіональні) підрозділи. У визначених законодавством випадках і межах вони можуть видавати нормативно-правові акти, обовязкові для виконання іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями. Це також єдиноначальні органи виконавчої влади.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом створюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, виконання інших управлінських функцій спеціального характеру . Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їхніх керівників та вирішення інших питань.
Особливість даного виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦОВВ.
До числа центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом відносяться:
Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України,
Державна митна служба України, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державний комітет ядерного регулювання України, Національна комісія регулювання електроенергетики України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Фонд державного майна України, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Головне управління державної служби України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових обєктів, Державна служба експортного контролю України.
КМУ в межах коштів, передбачених на утримання ОВВ, може утворювати у складі відповідного центрального органу виконавчої влади урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).
Урядовий орган державного управління діє у складі міністерства, іншого ЦОВВ і підпорядковується йому.
Правовий статус урядового органу визначається Указом Президента Про затвердження Типового положення про урядовий орган державного управління від 22 лютого 2000 р. N 386.
Урядові органи державного управління здійснюють:
- управління окремими підгалузями або сферами діяльності;
- контрольно-наглядові функції;
- регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб.
Урядовий орган:
- у межах своєї компетенції бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади;
- здійснює в установленому порядку управління окремими підгалузями або сферами діяльності, зокрема в межах, визначених центральним органом виконавчої влади, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади;
- виконує відповідно до законодавства контрольно-наглядові функції у відповідній підгалузі або сфері діяльності;
- здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб;
- узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального органу виконавчої влади;
-здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Керівники урядових органів призначаються на посади та звільняються з посад КМУ поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади. Положення про урядовий орган державного управління затверджується урядом.
До урядових органів належить(всього біля 40):
Державна адміністрація залізничного транспорту (Укрзалізниця), Державна гідрометеорологічна служба, Державна інспекція з енергозбереження, Державна інспекція навчальних закладів, Державна служба автомобільних доріг України, Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, Державний департамент авіаційного транспорту, Державний департамент автомобільного транспорту, Державний департамент з нагляду за охороною праці, Державний департамент інтелектуальної власності, Державний департамент регулювання виробництва та обігу алкоголю і тютюну, Державний департамент туризму, Державний департамент фінансового моніторингу, Державний департамент ядерної енергетики.
Комплекснереформування центральних органів виконавчої влади відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні спрямоване на:
по-перше, уточнення та зміну функцій цих органів, перегляд їх статусу з метою оптимізації кількісного складу центральних органів виконавчої влади;
по-друге, забезпечення провідної ролі міністерств як головних субєктів вироблення і реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері;
по-третє, підвищення ролі міністрів як політичних діячів та відокремлення їхнього статусу від статусу державних службовців;
по-четверте, запровадження нових форм і процедур діяльності центральних органів виконавчої влади з посиленням орієнтації такої діяльності на надання управлінських послуг громадянам та юридичним особам;
по-пяте, внесення відповідних організаційно-правових змін у структуру цих органів і проведення на нових засадах їх класифікації (Концепція адміністративної реформи в Україні, с. 22-24.).
Місцеві органи виконавчої влади.
До системи місцевих органів виконавчої влади насамперед входять місцеві державні адміністрації та відповідні територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади. Основними серед них є місцеві держадміністрації, які виконують ключову, інтегруючу роль у здійсненні комплексного державного управління всіма найважливішими сферами суспільного життя безпосередньо в масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць.
Місцеві державні адміністрації - це у відповідності до ст 118 Конституції державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах АРК, а також у містах Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Правовий статус місцевих державних адміністрацій визначається насамперед Конституцією України (ст. 118), законом України Про місцеві державні адміністрації від 9 квітня 1999 р. та нормативно-правовими актами Президента та уряду України.
Відповідно до чинного законодавства місцева держадміністрація є місцевим органом у системі органів виконавчої влади, здійснює в межах своїх повноважень виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці та делеговані їй виконавчі функції відповідних рад (обласних та районних) через створювані управління, відділи, інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови місцевої державної адміністрації.
Місцеві держадміністрації функціонують на засадах субординації відповідальності перед Президентом та КМУ, підзвітності та підконтрольності уряду та органам виконавчої влади вищого рівня, а також відповідним радам у частині делегованих ними повноважень.
У межах, відповідної адміністративно-територіальної одиниці місцеві держадміністрації забезпечують:
- виконання Конституції та законів України, актів Президента та уряду України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
- законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;
- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їхнього національно-культурного розвитку;
- підготовку та виконання відповідних бюджетів та звіт про їх виконання;
- взаємодію з органами місцевого самоврядування;
- реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Отже, крім закріплених законом власних повноважень місцевим держадміністраціям можуть бути делеговані і окремі повноваження з боку районних та обласних рад, перед якими адміністрації є підзвітними і підконтрольними в частині виконання делегованих їм повноважень.
Звідси витікає, що місцеві держадміністрації насамперед є органами загальної компетенції.
Законом визначається склад і структура місцевих держадміністрацій.
Склад місцевих державних адміністрацій
голова
перший заступник
заступники
керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів та їх апарат
Голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду (за поданням Кабінету Міністрів України) і звільняються з посади Президентом України на строк повноважень Президента. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови адміністрацій.
Перший заступник голови облдержадміністрації призначається на посаду головою обласної держадміністрації за згодою Премєр-міністра України.
Заступники голови облдержадміністрації призначаються на посаду головою облдержадміністрації за погодженням з відповідним віце-премєр-міністром України.
Керівники структурних підрозділів обласних держадміністрацій призначаються на посади головами обласних держадміністрацій за погодженням з керівниками відповідних державних органів виконавчої влади.
Місцеві держадміністрації наділені широкими правами щодо здійснення контролю за станом дотримання Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів на відповідній території різними субєктами права незалежно від форм власності, характеру діяльності чи підпорядкування.
На виконання чинного законодавства, актів Президента та КМУ, ЦОВВ, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.
Отже, щодо порядку вирішення підвідомчих питань місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами.
6. Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти АП
Юридичною базою нормативно-правового регулювання місцевого самоврядування служить Конституція України (розділ XI) та Закон України Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 р. Цей закон визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного обєднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Територіально основою МС є село(селище), місто.
Суб’єктами МС є територіальні колективи громадян. які мешкають на території відповідних адмін-територіальних одиниць та вибрані ними органи МС.
МС може здійснюватись як безпосередньо територіальною громадою шляхом референдуму, зборів, а також через вибрані нею органи - місцеві Ради та їх виконавчі органи, домові, вуличні, квартальні комітети які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Основними органам МС є відповідні Ради, які обираються громадянами, що мешкають на території відповідної адмін одиниці.
Види органів МС
Територіальна громада - це жителі, обєднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне обєднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Органи самоорганізації населення є різновидом представницьких органів, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища або міста. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів та майна.
Основними представницькими органами місцевого самоврядування є виборні органиради, які складаються з депутатів і відповідно до закону наділяються правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Загальний склад ради - це кількісний склад обраних до відповідної ради депутатів згідно з законом.
Сільські, селищні та міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені і в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування. До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки.
Головною посадовою особою територіальної громади села (або добровільного обєднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста є відповідно сільський, селищний та міський голова.
Сільський, селищний та міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Він очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної чи міської ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний та міський голова у межах своїх повноважень видає розпорядження.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських та районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.
Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених чинним законодавством, а також переданих їм сільськими, селищними та міськими радами.
Голова районної, обласної ради обирається відповідною радою з числа її депутатів таємним голосуванням у межах строку повноважень ради. Він працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю та одержувати від цього прибутки. В межах своїх повноважень голова районної, обласної ради видає розпорядження.
Законом встановлена обовязковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Зокрема, акти відповідних рад, виконавчих органів цих рад, сільського, селищного та міського голови, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обовязковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, обєднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України Про посадових осіб органів місцевого сапмврядування. Вони прирівнюються до відповідних категорій посад державних службовців. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються КМУ.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також обєкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України та інших бюджетів.
Необхідно зазначити, що правовий статус органів місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначається окремими законами. Так, спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті визначаються законом Про столицю України - місто-герой Київ від 15 січня 1999 р. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обовязки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.
Особливістю правового статусу органів місцевого самоврядування є те, що вони відділені від держави, не входять у систему державної влади, взаємодіють з органами виконавчої влади на підставі норм чинного законодавства.
7. Інші юридичні і фізичні особи як субєкти АП
До кола субєктів АП, крім вищеназваних, відносяться й інші юридичні та фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства наділені певним обсягом прав і обовязків у сфері виконавчої влади, можуть брати участь (безпосередньо або через своїх представників) в адміністративно-правових відносинах і реалізувати свої права та законні інтереси, а також нести обовязки у сфері управління.
Найчисельнішими серед інших субєктів АП є різні державні і недержавні організації, зокрема, підприємства і установи різних форм власності. В адміністративно-правових відносинах вони виступають як юридичні особи.
В адміністратвно-правових відносинах інтереси підприємств і установ, як правило, представляє їх адміністрація (насамперед -керівник).
Адміністрація державних підприємств та установ, як уже зазначалось, є органом безпосереднього оперативного управління діяльністю трудових колективів вказаних обєктів, не має зовнішніх юридично-владних повноважень, а здійснювані нею в межах наданої компетенції виконавчо-розпорядчі функції носять переважно внутрішньо-організаційний характер. Адміністрація на чолі з керівником нерозривно поєднана з відповідним підприємством, організацією чи установою, які вона представляє, у сукупності є юридичною особою і виступає субєктом адміністративного права, проте не відноситься до системи органів виконавчої влади. До складу адміністрації крім керівника входять його заступники (перші заступники), головні спеціалісти, керівники управлінь, відділів, лінійних та функціональних служб, а також інших структурних підрозділів.
Тема 5. Державна служба в Україні
1. Сутність та соціальне призначення державної служби.
2. Загальна характеристика правового інституту державної служби.
3. Поняття і види державних службовців
4. Адміністративно-правовий статусу державних службовців
5. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
1. Сутність та соціальне призначення державної служби
Саме слово “служба” вживається в різноманітних значеннях. Під службою розуміється і вид діяльності людей, і відомчий підрозділ (державна служба охорони МВС), і самостійне відомство (Державна митна служба).
Державна служба може бути розглянута в наступних аспектах:
соціальному – це професійне здійснення за дорученням держави суспільно корисної діяльності особами, що займають посади в державних організаціях:
політичному – як діяльність спрямовану на реалізацію державної політики, досягнення вироблених всіма політичними силами державно-політичної мети і завдань в суспільстві та державі;
соціологічному – це практична реалізація функцій держави, компетенції державних органів;
правовому – юридичне встановлення державно-службових відносин, при реалізації яких і досягається практичне виконання посадових обов’язків, повноважень службовців та компетенції державних органів.
Державна реформа, що включає в себе й адміністративну реформу, що проводиться сьогодні в Україні спрямована, насамперед, на створення державного механізму, спроможного ефективно вирішувати задача і функції, що стоять перед сучасною демократичною правовою державою. Ключове місце в процесі реформування системи державного управління належить інституту державної служби, що продовжує і завершує організаційне оформлення державного механізму, а головне - робить цей механізм спроможним практично вирішувати будь-які питання сфери державного управління.
Ще недавно в законодавстві було відсутнє поняття “державна служба”. Широкого розповсюдження набула точка зору, що під державною службою малося на увазі виконання службовцями державних організацій (органів, підприємств, установ) трудової діяльності, передбаченої займаними посадами, спрямованої на здійснення завдань і функцій держави і оплачуваної нею. При цьому державними службовцями вважались усі службовці в будь-якій державній організації. Головною ознакою, що дозволяв віднести людину до категорії державного службовця було джерело його доходів: державна служба в усіх її проявах фінансувалася з державного бюджету.
У вузькому сенсі державною службою слід вважати не будь-яке виконання адміністративних (організаторських, управлінських) функцій в тій чи іншій державній організації, а тільки діяльність людей, які працюють у державних органах.
Таким чином, з урахуванням легалізованого на сьогоднішній день визначення державної служби необхідно розрізняти службовців, що працюють у державних органах, (державні службовці) і службовців державних підприємств, установ, організацій.
З прийняттям Закону України “Про державну службу” була створена національна система державної служби. У законі легалізовані ключові поняття, що належать до інституту державної служби, такі як “державна служба”, “посада”, визначені основні принципи, на яких будується державна служба в Україні. На підставі Конституції України і ЗУ “Про державну службу” прийнята велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері державної служби. На сьогоднішній день стоїть завдання щодо подальшого підвищення ефективності функціонування державного апарата, забезпечення професіоналізму державних службовців. Безсумнівно, що подальший розвиток інституту державної служби повинен ґрунтуватися на накопиченому за останні роки досвіді правового регулювання і функціонування державної служби, теоретичного його осмислення, вирішення ряду проблемних питань, що виникли.
Державна служба – досить складний комплексний інститут і його діяльність регламентується нормами декількох галузей права (конституційного, адміністративного, трудового, фінансового, податкового та ін).
Розглядаючи державну служба як один із видів платної суспільно-корисної діяльності законодавець, у ст. 1 Закону України “Про державну службу”, дає її визначення як професійна діяльності осіб, які обіймають посади в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Державна служба - це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави. (Концепція адм реформи).
Термін державна служба означає “бути на службі у держави”, що ж це означає:
державна служба є професійною діяльністю (але професійною діяльністю є і діяльність викладача, інженера);
державна служба знаходить своє зовнішнє відображення у зайнятті державної посади (але не завжди особа, яка займає державну посаду є державним службовцем, наприклад, ректор ВУЗу, керівник державного підприємства);
державна служба знаходить своє відображення у заміщенні особливої категорії державних посад – ці посади визначені законом, і їх особливість полягає у забезпеченні виконання повноважень державних органів. (це вже суттєво відрізняє державну службу від служби в державних установах, підприємствах);
державна служба виражається у відповідальній діяльності щодо реалізації службових обов’язків, що визначаються характером даної державної посади державної служби (це найбільш суттєва ознака);
державна служба передбачає виконання особою, що займає державну посаду, таких обов’язків які забезпечують реалізацію повноважень, якими наділений даний державний орган;
державна служба передбачає грошове утримання за рахунок державного буджету.
Ознаки державної служби:
1) передусім, це різновид суспільно-корисної, державної діяльності ;
2) така діяльність здійснюється на професійній основі певною категорією осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті (насамперед, в органах державної влади). Державна служба нерозривно повязана із заняттям посади в апараті державних органів. Тобто, посада є невідємним елементом державної служби: поза посадою така служба неможлива. Професійна основа такої діяльності крім іншого передбачає необхідність володіння комплексом спеціальних (професійних) знань і навичок, а також неможливість поєднання її з іншими видами подібної діяльності, зокрема, з приватнопідприємницькою діяльністю;
3) вона спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави (тобто, ця діяльність нерозривно і органічно повязана з функціонуванням держави, з реальним втіленням в життя її завдань і функцій);
4) особи, які здійснюють таку діяльність, одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (насамперед, з державного бюджету).
Під функціями державної служби слід мати на увазі основні напрямки практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення.
Основні напрямки державної політики у сфері державної служби:
• визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби;
• забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.
Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою діє Головне управління державної служби України, яке має свої територіальні підрозділи, яке є органом управління державною службою в державних органах та їх апараті.
Ч. 1 ст. 9 Закону України “Про державну службу” визначає сферу державної служби. Однак правовий статус Президента України, Голови ВРУ і його заступників, голів постійних комісій ВРУ і їхніх заступників, народних депутатів України, Премєр-міністра України, Голови і членів Конституційного Суду України, Голови і судів Верховного Суду України, Голови й арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України і його заступників регулюється Конституцією і спеціальними законами України. Таким чином, політичні посади в державних органах не входять у державну службу, до якої належать адміністративні і патронатні посади.
Крім того слід зазначити, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
З урахуванням різноманітних функцій, що стоять перед сучасною демократичною соціальною правовою державою (ст. 1 Конституції України) і виконуваних різноманітними органами держави, державну службу можна підрозділити за певними ознаками. Кожний вид державної служби, визначається специфікою завдань і функцій, що стоять перед відповідним державним органом і має своє правове оформлення, що характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом, установленим відповідними нормативними актами.
Відповідно до конституційного принципу поділу державної влади державну службу підрозділяють на службу в органах
законодавчої;
виконавчої;
судової влади.
На підставі аналізу норм чинного законодавства (комплексний критерій) можна виділити:
- цивільну;
- мілітаризовану службу.
При цьому цивільна служба поділяється на:
загальну ( слід мати на увазі здійснення загальних, традиційних, “стандартних” для всякої сфери діяльності державно-службових функцій, що не відрізняється галузевою специфікою (діяльність службовців у міністерствах, державних комітетах, місцевих державних адміністраціях).
спеціальну державну службу (це реалізація особливих встановлених у нормативних актах повноважень службовців, що займають посади в державних органах, що мають яскраво виражену галузеву компетенцію, що накладає відбиток на практичну діяльність службовців (в судах, дипломатичній службі). Спеціальна служба потребує додаткової регламентації законами України.
Мілітаризована служба має ряд особливостей, що можна виділити при аналізі нормативно-правових актів, що встановлюють правове положення цих видів державної служби і відповідних державних службовців. На думку Д. Н. Бахраха, для мілітаризованої служби характерні такі, особливі від цивільної служби, ознаки:
фаховим обов’язком службовців цей категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, прав людини і громадянина, громадських інтересів, матеріальних цінностей, охорона суспільного порядку і правопорядку - навіть за умови ризику для життя, у багатьох випадках із зброєю в руках;
надходження на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які як правило, досягли вісімнадцяти років;
наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців;
ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації і припинення державної служби, для них установлюється спеціальна форма одягу і знаки розрізнення;
наявність встановлених у спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги і т.д.);
встановлений ряд обмежень, що складаються в забороні користуватися деякими конституційними правами громадян; дається ряд пільг, обов’язкове державне страхування;
особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.
Аналізуючи принципи державної служби слід звернути увагу на те, що у світлі Конституції України і подальшого реформування системи державної служби в країні Концепція адміністративної реформи дещо по іншому визначає базові принципи державної служби ніж вони визначені у ЗУ “Про державну службу”.
2. Загальна характеристика правового інституту державної служби
Правовий інститут державної служби являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедури їх реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правовому регулюванню підлягають три групи суспільних відносин:
а) формування системи державної служби;
б) створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації;
в) механізм проходження державної служби.
Інститут державної служби складається з правових норм, що встановлюють різноманітні за характером і значимістю державно-службові відносини. Він об’єднує як матеріальні, так і процесуальні норми. Матеріальні норми визначають статус державної служби в цілому як інституту, її принципові риси. До матеріальних норм належать: поняття державної служби, поняття посади і класифікація посад, правовий статус державного службовця (права, обов’язки, обмеження, пільги, гарантії і компенсації, відповідальність), способи заміщення посади, випробовувальний строк, атестація, принципи добору і розстановки державних службовців, підстави припинення державної служби, управління державною службою. Процесуальні норми регулюють відносини по реальному виконанню положень, що містяться в матеріально-правових нормах.
Правовий інститут державної служби носить публічний і комплексний характер. Комплексність інституту виявляється в тому, що він складається з норм різноманітних галузей публічного права: конституційного права, кримінального правом, але особливо тісно пов’язаний із трудовим правом. Проте в основному даний інститут складається з норм адміністративного права.
У правових нормах, що регулюють державну службу, виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, що, у свою чергу, обумовлені специфікою державно-управлінської діяльності і предметом адміністративного права. Функціонування державної служби здійснюється при використанні традиційних адміністративно-правових методів правового регулювання, які полягають у:
зобов’язанні до виконання визначеного порядку дії
уповноваженні на виконання певних дій у відповідних умовах і належним чином, які передбачені різноманітними правовими нормами (у більшій мірі адміністративно-правовими) тобто наданні суб’єкту державно-службових відносин (держ службовцю) можливості вибору одного з установлених варіантів посадової поведінки, що передбачена правовими нормами, у даному випадку державний службовець може вибрати за своїм розсудом, але у точній відповідності до закону один із декількох методів і форм діяльності;
наданні можливості діяти (або не діяти) за своїм розсудом, тобто чинити або не чинити встановлені адміністративно-правовою нормою дії.;
забороні виконання визначених дій.
При недотриманні цих приписів державними службовцями законодавець встановлює можливість застосування до них заходів державного примусу: дисциплінарного, адміністративного, кримінального.
Згодом, очевидно, правовий інститут державної служби може сформуватися в підгалузь АП зі своєю загальною частиною, що регулює основні питання організації і проходження державної служби й особливої - регулюючі окремі види державної служби (у митних органах, у судах, у міліції і т.д.).
3. Поняття і види державних службовців
В юридичній літературі не раз робилися спроби визначити поняття “державного службовця”. У результаті більшість авторів дійшли висновку, що це термін слід трактувати як в широкому так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні державний службовець – це професійний працівник будь-якої державної організації: органу, установи, підприємства, а у вузькому – це професійний працівник органів державної влади.
На законодавчому рівні визначення державного службовця дається через визначення самої державної служби. Тобто державний службовець – це особа, яка здійснює професійну діяльність, обіймаючи посаду в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином законодавець закріпив поняття державного службовця у вузькому розумінні.
Належність особи до державної служби визначається через факт зайняття нею певної державної посади.
Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу і його апарата, на яку покладено нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 ЗУ “Про державну службу”).
Посада:
є первинним, неподільним компонентом управлінської структури, деякою мірою відособленим;
її можна розглядати як мінімальну межу диференціації управлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльності службовця.
найпростіша клітина апарату, призначена для одного робітника, що визначає його місце і роль в управлінському ансамблі;
це стабільний комплекс прав і обов’язків, орієнтований на одну людину;
утвориться в розпорядницькому порядку. Правовими актами компетентного органу визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тим, кому підпорядкована, хто їй підпорядкований), порядок заміщення;
вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад;
є юридичний опис соціальної позиції особи, що займає її;
за допомогою посад забезпечується персоналізація державних функцій і повноважень, чіткий поділ праці в апараті органу держави, індивідуалізація відповідальності державних службовців.
Класифікація державних службовців:
в залежності від принципу розподілу державної влади:
державні службовці органів законодавчої, виконавчої та судової влади;
в залежності від особливостей державної служби:
цивільні та мілітаризовані державні службовці;
в залежності від обсягу повноважень:
- посадові особи (керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативне-дорадчих функцій.)
- особи, що не є посадовими;
Розглянемо цю класифікацію більш детально. Слід зазначити, що таке визначення є досить неконкретним і нечітким. Визначальними критеріями є організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції. Організаційно-розпорядчі функції – це повноваження щодо безпосереднього управління людьми, ділянками роботи, виробничими або технологічними процесами. Ці повноваження проявляються у правах і обов’язках щодо підбору і розстановки кадрів, прийому і звільнення з роботи, в плануванні діяльності підприємства, установи, організації і керівництва ними (Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про хабарництво” від 7 жовтня 1994).
Нормативне визначення консультативно-дорадчих функцій – відсутнє. Але лексично це може означати наступне: “консультант” – спеціаліст, що дає поради, “радник” – той, хто дає настанови.
Стосовно визначення консультативно-дорадчих функцій в сенсі ЗУ “Про державну службу”, то нам пропонують розуміти ці функції як повноваження щодо розробки проектів нормативно-правових актів і рішень, що видаються посадовими особами, які здійснюють організаційно-розпорядчі функції. Однак такі функції виконують помічники, радники, секретарі Президента, Голови ВРУ, членів уряду.
в залежності від категорії посади:
1-7 категорія;
в залежності від рангу:
1-15 ранг
в залежності від характеру та обсягу повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних повноважень:
• керівники;
• спеціалісти;
• технічні працівники.
Керівник – це державний службовець, який займає державну посаду, пов’язану з безпосереднім здійсненням завдань та функцій державних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднести: керівників державних органів та їх заступників; керівників структурних підрозділів та їх заступників; осіб, які наділені повноваженнями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм службовцям.
Слід мати на увазі, що кожний керівник несе персональну відповідальність за:
виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу і організацію діяльності підлеглих державних службовців;
дотримання державної та службової дисципліни;
дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності державного органу;
якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.
Хто в кожному випадку є керівником. Можна визначити тільки згідно з структурою державного органу.
Розрізняють:
- безпосереднього керівника – керівник відділу є безпосереднім керівником своїх підлеглих (спеціалістів);
- керівника вищого рівня – керівник управління безпосереднім керівником своїх підлеглих (керівників відділів) і керівником вищого рівня їх підлеглих (спеціалістів);
- керівника вищого рангу – голова ДМСУ.
Спеціаліст – це державний службовець, який має необхідну професійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноваженнями здійснювати державні владні функції, але не мають права здійснювати службові юридично-владні дії як засоби управління людьми. Їх повноваження пов’язані з підготовкою проектів рішень, юридичних актів, плануванням, обліком, контролем, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань.
Технічні виконавці – службовці, службова діяльність яких не пов’язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу . Їх правомочність визначається завданнями забезпечення службової діяльності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для виконання останніми службових функцій. До них можна віднести: секретаря-референта, інженера, діловода, бухгалтера.
Представники влади - це ті державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не зв’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їхньому підпорядкуванні, - тобто щодо так званих третіх осіб (це працівники міліції та різних державних інспекцій, судово-прокурорські працівники, працівники державної податкової адміністрації тощо).
Надзвичайно важливим і складним є питання розмежування понять “державний службовець” і “державний політичний діяч”. Визначення поняття і сутності державного службовця ми тільки що з’ясували. Що ж стосується визначення поняття “державний політичний діяч”, то чинне законодавство про державну службу відповіді на нього не дає. В адм науці з цього приводу висловлюються різні міркування. Їх узагальнення дає підстави стверджувати, що до цієї категорії слід віднести посади Президента України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра, членів КМУ, перших заступників міністрів, Голови та членів КСУ, Голови та суддів ВСУ, Голови та арбітрів ВГСУ, Генерального прокурора України, Голови та перших заступники НБУ, АКУ, ФДМУ, Держ комітету телебачення і радіомовлення України, голів та перших заступників обласних державних адміністрацій.
Слід пам’ятати, що політичний характер зазначених посад не зводиться до факту обов’язкової належності вищезазначених осіб до певної партії. Специфіка статусу державних політичних діячів виявляється в наступному:
особливий порядок призначення чи обрання на посади державних політичних діячів, який регламентується насамперед Конституцією України;
специфічний порядок звільнення з посад зазначених осіб і припинення їх повноважень;
особливий вид відповідальності – політичної, яка носить відкритий публічний характер (усунення з посади, оголошення резолюції недовіри, відставка, не обрання повторно як опосередковане “притягнення до відповідальності”, процедура імпічменту).
Державний політичний діяч – це особа, яка набула цього статусу в результаті обрання народом України або призначення всенародно обраними носіями влади за особливими процедурами на певний термін, приймає у межах своїх повноважень нормативні рішення, ґрунтується на власних політичних пріоритетах і несе політичну відповідальність за свою діяльність.
4. Адміністративно-правовий статусу державних службовців
Державний службовець, як і будь-який суб’єкт права – громадянин, має права, свободи та обов’язки людини і громадянина, встановлені Конституцією та іншими нормативними актами. Разом з тим з моменту заміщення державної посади він стає суб’єктом державно-службових відносин: наділяється особливими правами та обов’язками, на нього покладається відповідальність за виконання обов’язків. При цьому необхідно розрізняти, по-перше, посадові права та обов’язки, які визначають повноваження конкретної посади, і по-друге, загальні права та обов’язки, встановлені для державних службовців незалежно від які державні посад вони займають.
Адміністративно-правовий статус державного службовця складається з наступних елементів: права, обов’язки, обмеження, гарантії, заохочення, матеріальне забезпечення, пенсійне забезпечення та відповідальність.
1. Загальні права та обов’язки державних службовціввстановлені Законом “Про державну службу”. Характерною особливістю цих прав є те, що вони відображають не повноваження з займаної посади, а загальні правила поведінки та дій службовців, умови та заходи організаційного характеру, якими забезпечується виконання ними повноважень з займаних ними посад. Такі права та обов’язки досить різноманітні. (Ст. 10. Основні обов’язки державних службовців, ст. 11. Основні права державних службовців).
Посадові права та обов’язки є похідними від завдань та функцій державного органу і відображають його повноваження. Реєстр державних посад державної служби місить перелік уніфікованих найменувань цих посад, а конкретні права і обов’язки визначаються на підставі основних типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах їх компетенції та у відповідності до закону.
Наприклад, для посади керівника характерні наступні повноваження:
керівництво діяльністю підлеглих йому структурних підрозділів та окремих службовців та персональна відповідальність за виконання покладених на них завдань;
розподіл обов’язків між підлеглими та встановлення розміру іх вини за невиконання ними своїх обов’язків;
затвердження положень та посадових інструкцій, що визначають об’єм посадових повноважень підлеглих структурних підрозділів та посад осіб;
спеціальні права з відання нормативних актів з питань, що входять до компетенції керівника, організація та координація роботи підлеглих;
повноваження пов’язані з розпорядження власністю, укладенням трудових договорів, призначенням на посаду та звільненням з посади робітників, їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності;
права по взаємодії з іншими організаціями, застосуванню специфічних форм та методів роботи.
Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконання - повідомити вищу за посадою особу.
2. Крім прав та обов’язків, державний службовець, вступаючи на державну службу. Добровільно приймає ряд встановлених законом обмежень та заборон. Вони мають за мету забезпечити високий моральний рівень державного службовця та свободу його дій в межах посадових повноважень. Такі обмеження повинні запобігати можливим зловживанням, проявам корупції. Існує два вида обмежень:
А). Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
• визнані у встановленому порядку недієздатними;
• мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
• у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;
• в інших випадках, встановлених законодавством України.
Б). Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби.
Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 ЗУ “Про боротьбу з корупцією”
• займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників
• сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг;
• самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємств, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;
• приймати подарунки чи послуги від фізичних і юридичних осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю.
Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження, пов’язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.
Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця, подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобовязання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється КМУ.
3. Важливу роль в забезпеченні ефективної роботи державного апарату відіграють різноманітні та суттєві гарантії, встановлені законодавством. Державним службовцям гарантуються: умови роботи, що забезпечують виконання ними посадових обов’язків; грошове утримання та інші виплати, передбаченні чинним законодавством (посадовий оклад, надбавки до нього за кваліфікаційний розряд, ранг, особливі умови праці та за вислугу років, премії), щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування службовців та членів їх сімей; перепідготовка та підвищення кваліфікації; пенсійне забезпечення за вислугу років; обов’язкове державне соціальне страхування; одержання обов’язкової згоди при переведенні на іншу посаду; захист службовців та членів їх сімей від насильства та погроз та інших неправомірних дій.
4. Законодавством передбачена система заходів заохочення державних службовців за успішне та ретельне виконання посадових обов’язків, безперервну та сумлінну роботу. До таких заходів слід віднести: оголошення подяки, видача премії та інших грошових винагород, дострокове присвоєння спец звання, класного чину, підвищення у посаді, нагородження цінним подарунком, присвоєння почесного звання, державної нагороди.
5. Оплата праці службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання обов’язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.
6. Пенсія державним службовцям виплачується за рахунок держави. На її одержання мають право особи, що досягли пенсійного віку при наявності загального трудового стажу для чоловіків – не менше 25 р., для жінок – не менше 20 р., у тому числі стажу державної служби - не менше 10 р. Зазначені особи отримують пенсію у розмірі 80% від суми посадового окладу з урахуванням усіх надбавок.
7. Поряд з заохоченнями законодавство передбачає, коли це необхідно, юридичну відповідальність державних службовців, а саме: дисциплінарну, матеріальну, адміністративну та кримінальну. Відповідальність виражається в застосуванні до державних службовців тих чи інших мір покарання, стягнення, передбачених законодавством, за винне вчинення ними правопорушень, т.о. за такі провини і дії, які юридично визнані як протиправні.
А) Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.
Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. ДВ виражається в тому, що орган або керівник, які мають право призначати державного службовця на посаду, застосовують до винної особи свою дисциплінарну владу, т.о. приймають рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення.
До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України (догана або звільнення), можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:
попередження про неповну службову відповідність;
затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.
За невиконання своїх службових обов’язків державний службовець може бути усунений від виконання посадових повноважень із збереженням заробітної плати. Це особлива міра дисциплінарних заходів і застосовується лине у випадках, коли невиконання служб обов’язків призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної шкоди державі, ФО або ЮО. Тривалість такого усунення не може перевищувати термін службового розслідування, тобто – 2 місяці.
Б) Матеріальна відповідальність державних службовця настає за службову провину, в результаті якої спричинено матеріальну шкоду державі, підприємству, установі, організації або громадянину. Відповідальність виражається у відшкодуванні державним службовцем заподіяної ним шкоди. До МВ державних службовець може бути притягнутий паралельно з ДВ.
В) Кримінальна відповідальність державних службовців наступає за дії, передбачені статтями ККУ в якості посадових злочинів (напр: зловживання владою, перевищення службових повноважень, халатність).
Г) Адміністративна відповідальність посадових осіб настає у випадках, передбачених КпАП України та ЗУ “Про боротьбу з корупцією”. При чому вони притягаються до відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень в зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням своїх службових обов’язків. Відсутність цієї обставини тягне за собою притягнення до АВ на загальних підставах. Це стосується і державних службовців, що працюють в системах де діють дисциплінарні статути або спец акти про дисципліну.
5. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
Проходження державної служби довго триваючий процес, який для державного службовців виражається в послідовній зміні посад починаючи з моменту вступу на державну службу і до звільнення з неї. Протягом цього часу реалізується адмін-правовий статус державного службовця.
Під проходженням державної служби слід мати на увазі сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових відносин, а саме: з прийняттям на державну службу, службовою кар’єрою (просуванням по службі) та припиненням державної служби.
Проходження державної служби регламентується 2 видами правових актів. Вони розрізняються між собою за характером правових наслідків, що вони викликають.
Перший складають нормативні правові акти, які встановлюють загальний для всіх громадян порядок (правила та умови) проходження державної служби. Ними визначається порядок прийняття на роботу, проходження терміну випробування при прийнятті на службу, особливості умов служби, порядок проведення атестацій, присвоєння рангів та ін.
Другий вид актів – індивідуальні акти, що являють собою один з різновидів юридичних фактів (наказ про призначення на посаду, наказ про присвоєння чергового рангу та ін.).
Відповідно до Закону право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політ поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою (за патронажним принципом).
При заміщенні посади державного службовця допускається встановлення випробувального терміну (до 6 міс).
Державні службовці підлягають обов’язковій атестації (залежно від виду служби: не частіше 1 разу в 2 роки, але не менше ніж 1 раз у 5 років).
З метою надбання практичного досвіду, перевірки професійного рівня може проводитись стажування державних службовців (терміном до 2 міс з збереженням середньої заробітної плати).
Тривалість робочого часу держ службовців визначається КЗпП та з урахуванням особливостей перебування на різних видах служби.
Заключним моментом перебування на державній службі є припинення державно-службових відносин шляхом припинення державної служби.
Державна служба припиняється:
на загальних підставах. Передбачених КЗпП України;
порушення умов реалізації права на державну службу ( ст 4 З-ну);
недотримання пов’язаних із проходженням служби вимог (обмеження передбачені ст 16 Закону);
досягнення службовцем граничного віку перебування на державній службі (60 (55) років);
відставки (для осіб 1,2 категорії);
виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на державній службі (недієздатність, наявність судимості, прийняття на роботу родичів та ін);
відмови державного службовця від прийняття присяги або порушення присяги;
неподання або подання неправдивих відомостей щодо його доходів.
Підсумки
Узагальнюючи можна сказати, що створена на основі Конституції України і ЗУ “Про державну службу” система державної служби ґрунтується на теоретичних розробках радянських і сучасних вітчизняних учених, а також світовому досвіді в даній сфері. Проте, з урахуванням орієнтації на кардинальне реформування системи державного управління в Україні, розробки Концепції адміністративної реформи, теоретичного осмислення накопиченого досвіду реформу державної служби в Україні необхідно продовжувати. Основною її соціально політичною метою є утворення кількісно невеликого корпуса професійних службовців, спроможного ефективно здійснювати державну владу і управління, не порушуючи прав і свобод людини і громадянина, усіх суб’єктів права. При цьому особлива увага при створенні дійсно професійної. високоефективної, стабільної й авторитетної державної служби необхідно приділити рішенню комплексу питань по правовому забезпеченню державної служби з акцентом на рішення статусних проблем, пов’язаних із визначенням правового положення державного службовця і його посади. Законодавче визначення статусу державних службовців, встановлення і реалізація гарантій цього статусу повинна включати забезпечення цілісності, системності, повноти і стабільності правового і соціального стану державних службовців. Необхідно змінити систему оплати праці державних службовців із метою забезпечення конкурентноздатності державної служби на ринку праці. Повинний бути максимально об’єкти візований механізм службової кар’єри, забезпечене просування по службі і матеріальній зацікавленості державних службовців на підставі їх особистих заслуг.
У результаті завершення реформування державної служби в Україні вона повинна відповідати, проведеній структурній реформі державного апарату, створенню різноманітних видів контролю над ним, нових форм звязку державного апарата з громадянами, громадськими організаціями, політичними партіями і суспільством в цілому.
З метою нормативного забезпечення реформи державної служби, насамперед, планується прийняття нової редакції закону про державну службу, а також законів про військові звання, дипломатичних рангах і інших спеціальних званнях, про статус судів (у новій редакції), про прокуратуру (у новій редакції), МКУ, проекти яких вже подані на розгляд ВРУ, а також ряду інших законів.
Таким чином, реформа державної служби в рамках комплексної адміністративної реформи призведе до радикальної зміни системи державного управління всіма сферами суспільного життя, перетворить її в один із визначальних чинників подальших економічних і соціальних реформ в Україні.
Тема 6. Форми державного управління
1. Поняття, значення та види форм державного управління.
2. Порядок видання, набуття чинності та дія актів державного управління
3.Вимоги до правових актів державного управління.
1. Поняття, значення та види форм державного управління
Форма - термін латинського походження, означає зовнішній вигляд, обриси предмету.
Кожен вид державної діяльності характеризується певними зовнішніми проявами і регламентується відповідними нормативно-правовими актами. Принцип розподілу влади передбачає як різне функціональне призначення кожної гілки єдиної державної влади, так і оснащення їх механізмом, за допомогою якого вони втілюються у життя у конкретній практичній діяльності.
Державна влада повинна діяти, проявляти себе у відповідним чином у різноманітних суспільних відносинах. Державна влада не реалізується сама по собі. Вона завжди втілюється у конкретних діях різного роду, що відображають її зміст, спрямованість. Тобто державна влада реально проявляється в конкретних діях її суб’єктів, які виражають зміст і характер управлінського впливу щодо різних управлінських ситуацій. Такі дії мають своє зовнішнє відображення, певне правове вираження. Так з’являється специфічна науково-практична категорія, а саме: форма державно-управлінської діяльності (форма управління) або форма реалізації виконавчої влади.
Отже, форми державного управління - це правове вираження конкретних однорідних дій органів виконавчої влади та інших суб’єктів публічного управління, що здійснюються ними в межах їх компетенції з метою виконання поставлених перед ними управлінських завдань і функцій.
Це зовнішній прояв функціонального змісту управлінської діяльності.
За допомогою застосування відповідних управлінських форм органи виконавчої влади виконують поставлені перед ними найрізноманітніші завдання та функції державного управління, практично реалізують свої виконавчо-розпорядчі повноваження в різних галузях економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва.
Однак дії, що вчинюються ОВВ, різні за своїм призначенням та характером. А це означає, що вони мають і різні варіанти їх зовнішнього відображення.
Розрізняють:
форми реалізації ВВ (відносини з ФО та ЮО, що зазнають впливу з боку ОВВ);
форми внутрішньоорганізаційної роботи (ведення діловодства, розподіл обов’язків між державними службовцями).
Домінуюче становище займають перші форми, так як саме в них своє зовнішнє відображення отримує сама ВВ і відповідні їй юридично-владні повноваження, що реалізуються у відносинах з об’єктами управління. Внутрішньоорганізаційні дії відображаються за межами безпосереднього управляючого впливу. .
Види форм управління
Форми управління різноманітні, що передбачає можливість їх класифікації. Найбільш розповсюдженим та обґрунтованим є поділ форм за характером наслідків, що вони викликають
• правові;
• неправові.
В залежності від їх призначення :
• видання правових актів управління;
• укладення адміністративно-правових договорів;
• вчинення дій юр характеру;
• здійснення організаційних заходів;
• виконання матеріально-технічних операцій.
Правові форми – це такі форми, що завжди тягнуть за собою чітко виражені юридичні наслідки. Це будь-які дії ОВВ, вчинення яких обов’язково тягне за собою настання юридичних наслідків (наприклад, видання наказу про призначення на посаду, складання протоколу про ПМП).
Правові форми державного управління безпосередньо пов’язані з компетенцією того чи іншого органу виконавчої влади, з реалізацією його державно-владних повноважень щодо здійснення покладених на нього управлінських функцій. За допомогою правових форм насамперед реалізується правотворча, правозастосовча та правоохоронна (юрисдикційна) діяльність органів виконавчої влади, тобто здійснюється значна частина дій апарату державного управління. Таким чином, це основний вид форм управлінської діяльності. Вони передбачають достатньо чітке юридичне вираження, відповідним чином регламентовану процедуру здійснення та спрямовані на досягнення юридичного результату, пов’язаного зі встановленням чи зміною норм права, виникненням юридичних фактів, що породжують, змінюють або припиняють адміністративно-правові відносини.
Неправові форми управління не вимагають чітко визначеного спеціального юридичного оформлення, безпосередньо не пов’язані з виданням актів управління, із вчиненням юридичне значущих дій і не мають значення юридичних фактів, що породжують, змінюють чи припиняють адміністративно-правові відносини, тобто не викликають юридичних наслідків. Наприклад, проведення семінарів для суб’єктів ЗЕД, інструктивні збори – організація експедицій, транспорту, охорони.
Неправові форми юридичного визначення не мають, юридичних наслідків не викликають. Однак їх роль дуже велика, оскільки саме вони забезпечують виконання ОВВ своїх державно-владних повноважень. Неправові форми реалізації виконавчої влади можуть передувати правовим, здійснюватись паралельно або слідувати за ними.
Більшість видів неправових форм здійснюють державні службовці, які обіймають посади ведучих, старших та молодших спеціалістів, а також посади допоміжного персоналу ОВВ.
А. Видання прав актів управління
Правові акти управління – є специфічною і основною формою реалізації вик влади. Така їх роль визначається тим, що з їх допомогою реалізуються безпосередньо завдання, функції та повноваження суб’єктів вик влади, т.о. їх компетенція.
Правовий акт управління - це підзаконне, односторонньо-владне, офіційне рішення (волевиявлення) суб’єкта виконавчої влади з питань управлінського характеру, прийняте ним у межах його компетенції в передбачених законом формах та порядку, яке тягне за собою юридичні наслідки.
Ознаки правового акту управління:
1. Це найпоширеніший різновид юридичних актів, що виражають собою основну правову форму волевиявлення суб’єктів управлінської діяльності, насамперед ОВВ або їх посадових осіб;
2. За своєю сутністю акт управління - це завжди певне управлінське рішення (як кінцевий результат певної дії) уповноваженого суб’єкта виконавчої влади з питань управлінського характеру, прийняте з метою виконання покладених на нього завдань та функцій у сфері управління;
3. Таке рішення є підзаконним, тобто воно не повинне суперечити положенням Конституції чи інших законів України, а також актам вищестоящих ОДВ та вищестоящих посадових осіб.
4. Акт управління носить офіційний характер, тобто приймається офіційно від імені того чи іншого органу (підрозділу) виконавчої влади чи іншого офіційного представника держави;
5. Такий акт є односторонньо-владним волевиявленням суб’єкта виконавчої влади, прийнятим ним у межах його компетенції та у визначених законом формах і порядку (з дотриманням установленої процедури), тобто належним чином оформлений;
6. має імперативний характер (містить прямий припис);
7. є або нормативним (визначає правила допустимо, необхідної поведінки) або індивідуальним (викликає певні юридичні наслідки у вигляді виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин);
9. Правовий акт державного управління завжди викликає юридичні наслідки, має юридичний ефект, а саме: встановлює, змінює чи відміняє певні норми права або ж служить юридичним фактом, що породжує, змінює чи припиняє конкретні правові відносини;
10. Правовий акт управління є юридична обов’язковим для адресатів, відносно яких він прийнятий. В необхідних випадках для його виконання можуть бути застосовані заходи державного (зокрема, адміністративного) примусу.
Для того щоб краще вивчити особливості актів ОВВ, доцільно здійснити їх класифікацію. Це можна зробити на основі таких критеріїв, як сфера їх застосування, юридичні властивості, форми видання та назва.
Класифікація правових актів управління
1. щодо юридичних властивостей
нормативні;
індивідуальні;
2. щодо суб’єктів, які їх видають на акти, видані:
Президентом України (укази, розпорядження, доручення);
КМУ (постанови, розпорядження);
міністрами та керівниками інших центральних органів виконавчої влади (накази, вказівки, інструкції);
керівниками місцевих держадміністрацій (розпорядження);
керівниками підприємств, установ, організацій (накази, вказівки, розпорядження) та ін.
3. щодо дії в просторі
акти загальнодержавної дії (діють у масштабах країни);
місцеві (діють у масштабі певної адміністративно-територіальної одиниці);
регіональні (діють у масштабах певного регіону або зони - територія вільної економічної зони, зона Чорнобильської АЕС тощо);
4. щодо дії в часі
- безстрокові;
- визначеного строку;
- тимчасові;
- разової дії;
5. щодо спрямування правового впливу (за сферою застосування)
- внутрішньоорганізаційні (організаційні акти звернені до підлеглих за службою органів та співробітників. Вони покликані забезпечити регулювання діяльності тієї або іншої служби, тих чи інших співробітників цих органів.;
- зовнішньої дії акти спрямовані за межі апарату органів управління, адресовані громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам, які не є підлеглими цим органам. Вони видаються за чітко визначеним законодавством колом питань.;
6. щодо змісту
- регулятивного – позитивно-творчого призначення;
- юрисдикційні – мають правоохоронне призначення;
- компетенційні – визначають певний правовий статус, тобто закріплюють компетенцію.
7. щодо форми вираження
- письмові (є різновидом службових документів);
- усні (використовуються при безпосередньому керівництві виробничою діяльністю, для забезпечення суспільної безпеки);
- конклюдентні - виражені в знаках, світлових і звукових сигналах (наприклад, жести робітника міліції, що регулює вуличне прямування).
8. щодо порядку прийняття
- прийняті колегіально (наприклад, рішення);
- прийняті єдиноначальна, в одноособовому порядку (наприклад, укази, накази).
9. щодо дати початку дії акти діляться на такі, що вступають у силу:
- негайно, із дати підписання, прийняття;
- з дати, зазначеної в акті;
- з дати, зазначеної в іншому акті;
- після державної реєстрації й офіційного опублікування,
Серед вказаних видів класифікації найбільш важливим і значущим є розмежування правових актів управління щодо юридичних властивостей, щодо організаційно-правового статусу органів, які їх видають, та щодо їхньої назви.
Нормативні правові акти управління - це такий вид управлінських актів, якими встановлюються загальні правила поведінки в певній сфері державного управління, розраховані на багаторазове застосування в усіх передбачених ними випадках.
Ознаки нормативних управлінських актів:
- це різновид правових актів управління, їм властиві всі ознаки цих управлінських актів;
- такі акти містять норми права - загальні правила поведінки безособового характеру, призначені для регулювання суспільних відносин у різних галузях державного управління; це одні з найбільш поширених джерел адміністративно-правових норм;
- такі акти носять підзаконний характер, їх основне призначення - сприяти більш ефективній реалізації положень Конституції та інших законів України;
- вони є актами нормотворчими (правоустановчими): ними встановлюються, змінюються або припиняються певні правила поведінки загального характеру, розраховані на багаторазове застосування у всіх передбачених ними випадках;
- такі акти є відносно стабільними і юридична обов’язковими для того кола суб’єктів, кому вони адресовані.
Отже, нормативні управлінські акти є одними з найбільш важливих правових засобів реалізації владних повноважень органів виконавчої влади щодо виконання поставлених перед ними завдань і функцій виконавчо-розпорядчого характеру в різноманітних галузях державного управління. Вони втілюють у собі активний, динамічний і творчий характер управлінської діяльності суб’єктів виконавчої влади. Без них неможливе ефективне функціонування управлінського апарату в цілому.
Індивідуальні акти - це різновид правових управлінських актів виконавчо-розпорядчого, ненормативного характеру, призначених для вирішення індивідуально-конкретних справ (питань) у сфері державного управління шляхом застосування норм адміністративного права, і які виступають юридичними фактами.
Властивостями індивідуальних управлінських актів є те, що вони не містять норм права, щодо свого змісту здебільшого є актами розпорядчими, пов’язаними з реалізацією конкретних юридично-владних приписів уповноважених суб’єктів виконавчої влади шляхом застосування адміністративно-правових норм для вирішення індивідуально-конкретних питань управлінського характеру. Це акти правозастосовчі. Такі акти здебільшого персоніфіковані (тобто, звернені до конкретних осіб), мають разове застосування. Важливим є і те, що вони виступають юридичними фактами, які породжують, змінюють або припиняють конкретні правові відносини.
Індивідуальні акти є найпоширенішими управлінськими актами. Найбільша частка в їхній структурі належить актам правонаділяючого, оперативно-розпорядчого та правоохоронного (юрисдикційного) характеру. Отже, індивідуальні акти служать важливим правовим засобом оперативного вирішення суб’єктами виконавчої влади різноманітних питань виконавчо-розпорядчого характеру в різних галузях і сферах державного управління. Особливо зростає їх правоохоронна і правозастосовча роль в умовах належного заезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян у сфері виконавчої влади в умовах подальшої демократизації українського суспільства.
Акти ОВВ поділяються за назвою.
Укази – акти нормативного та індивідуального характеру з питань управлінської діяльності відповідно до Конституції України, що видаються Президентом України, мають найвищу юридичну силу серед актів ОВВ та є обов’язковими до виконання всіма суб’єктами адм-правових відносин (наприклад, Про утворення ДМКУ (11.12.91), Про присвоєння М. Каленському персонального звання Дійсного державного радника митної служби).
Постанови - акти ОВВ, що мають два значення:
1. Постанова - як правило, є юридичними актами нормативного характеру, що приймаються КМУ або Радою Міністрів АР Крим з важливих і актуальних питань державного управління на основі і на виконання законів, а також указів Президента. Вони приймаються у колегіальному порядку і є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма суб’єктами права, яким вони адресуються. Нерідко постановами уряду затверджуються і вводяться в дію певні положення, статути, інструкції та правила (наприклад, Положення про зону митного контролю, затверджені Постановою КМУ від 23 травня 199 р., Правила носіння форменого одягу працівниками митних органів, затверджені Постановою уряду від 2 лютого 1996 р.).
2. Постанова, яка видається ОВВ як індивід акт, що приймається для здійснення адм-юрисдикційної діяльності, тобто при вирішенні питань про притягнення громадян та посадових осіб до адм відповідальності.
Розпорядження є юридичними актами нормативного та індивідуального значення, що приймаються Президентом, урядом країни або АР Крим, керівниками центральних, місцевих та інших органів виконавчої влади з метою оперативного вирішення різноманітних питань управлінського характеру (наприклад, розпорядження Голови ДМСУ “Щодо впорядкування діяльності пунктів пропуску через державний кордон для морського сполучення в районі м. Миколаєва (27.05.99).
Рішення - нормативний або індивідуальний акт, який приймається в колегіальному порядку з різних питань управлінської діяльності. Здебільшого рішення як підсумковий акт розгляду та вирішення певних питань приймають колегіальні органи, у т. ч. колегії міністерств та інших відомств, органи місцевого самоврядування та ін. (наприклад Рішення колегії ДМСУ “Про стан підготовки АМСУ до акредитації”). Особливе значення мають рішення органів місцевої влади з важливих питань місцевого значення, що містять загальнообов’язкові правила поведінки для суб’єктів права в певних сферах управління незалежно від службового чи відомчого підпорядкування, а також форм власності, за порушення або невиконання яких можуть застосовуватись адміністративні санкції. (Правила благоустрою території міста, Правила торгівлі на ринках).
Накази - різновид правових управлінських актів нормативного та індивідуального характеру, що видаються керівниками центральних та інших ОВВ, а також їх структурних підрозділів в індивідуальному порядку з метою безпосередньої організації роботи управлінського апарату. Наказами нерідко оголошуються та вводяться в дію відомчі інструкції, статути, настанови тощо (наприклад, Інструкція про порядок застосування охорони і супроводження товарів, що переміщуються транзитом через митну територію України від 9 серпня 1996). Інколи наказами доводиться до відома співробітників певних управлінських структур зміст окремих законодавчих та інших юридичних актів вищестоящих державних органів та посадових осіб з метою організації їх більш належного і ефективного виконання (Про розподіл обов’язків між Головою Служби та заступниками Голови Служби № 180 від 13 березня 2001 р, Про розподіл випускників АМСУ у 2002 р від 22 листопада 2001 р.). За допомогою ж більшості наказів, як виражених на основі закону прямих беззаперечних приписів наділених владними повноваженнями суб’єктів права, щоденно вирішується безліч індивідуально-конкретних справ управлінського характеру.
Положення здебільшого визначають структуру, функціональне призначення та правовий статус органів виконавчої влади або їх окремих структурних підрозділів (наприклад. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади, від 12 березня 1996 р.; Положення про ДМСУ від 24 серпня 2000 р., Типове положення про службу БК та ПМП).
Статути є різновидом нормативних управлінських актів, що визначають основні завдання та функції, права та обов’язки, методи та форми діяльності органів виконавчої влади (їх посадових осіб), окремих управлінських ланок (наприклад, Статут патрульно-постової служби міліції України, Статут залізниць) або регламентують спеціальні правила щодо особливостей окремих видів управлінської діяльності (наприклад. Дисциплінарний статут ОВС, 1991 р.).
Інструкції також є різновидом нормативних управлінських актів, що містять систематизовані правила поведінки в певних ситуаціях, щодо тих чи інших питань, вчинення певних дій, здійснення окремих видів діяльності тощо. Нерідко вони визначають компетенцію, зміст, форми та методи діяльності окремих органів управління або їхніх посадових осіб; функції, обов’язки та права суб’єкта за певною посадою; порядок застосування норм чинного законодавства, тих чи інших заходів впливу, зокрема, заходів адміністративного примусу (Інструкція про порядок заповнення митної декларації (30.03.2001), Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України (28.07.2000)). Інколи інструкції мають змішаний характер, тобто містять і технічні норми, і правила поведінки нормативно-правового характеру (так звані технічно-правові норми (Інструкція про порядок та процедуру відбору проб для аналізів спирту, при його переміщенні через митний кордон України (27.05.96).
Настанова - окремий нормативний акт, який відрізняється від інших адмін-правових джерел тим, що його норми містять не тільки правила поведінки, а й вказівки навчального характеру (наприклад, Настанова про медико-санітарне забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань МВС України від 07.10.93, Настанова по організації роботи підрозділів Держпожежохорони, що охороняють об’єкти на договірних засадах від 09.11.95).
Б. Адміністративний договір це питання в літературі сприймається неоднозначно і є дискусійним. Необхідно зазначити, до сам термін в адмін законодавстві не вживається.
- специфічна правова форма управління
Очевидно, що адміністративно-правовим договорам, як різновиду правових договорів, повинні бути притаманні певні характерні ознаки, властиві цій правовій категорії , а саме:
- формально-юридична рівноправність сторін, що укладають угоду, тобто їх незалежність, відсутність взаємної підпорядкованості;
- добровільність (свобода) волевиявлення та зацікавленість в укладенні угоди і. її умовах; обопільна взаємообов’язковість виконання домовленостей угоди всіма сторонами;
- така угода є юридичним фактом, що породжує певні права та обов’язки сторін.
Водночас для адміністративно-правових договорів порівняно з іншими властиві і свої характерні особливості.
- правовою основою укладення адміністративних угод повинні служити норми адміністративного права.
- предметом (об’єктом) такої угоди мають виступати здебільшого не майнові (приватні) інтереси, а питання публічно-правового, управлінського характеру, зумовлені потребами належної реалізації певних владних повноважень у сфері державного управління щодо ефективного виконання окремих управлінських функцій.
- адміністративно-правовий договір - це багатостороння угода (двох і більше учасників), але хоча б однією із сторін такої угоди повинен бути ОВВ або інший суб’єкт, наділений державно владними повноваженнями. Укладення угоди при цьому не викликає втрату органом чи іншим суб’єктом виконавчої влади своїх державно владних повноважень, якими він наділений відповідно до чинного законодавства.
- між сторонами (учасниками) адміністративної угоди складаються специфічні адміністративно-правові відносини, що ґрунтуються на засадах паритетності, партнерства, диспозитивності, еквівалентності, узгодженості та координації взаємних дій, взаємної відповідальності тощо. Власне, такі відносини є типовим втіленням горизонтальних адміністративно-правових відносин. У той же час не виключається можливість укладення адміністративно-правових договорів між сторонами, які знаходяться між собою в певних субординаційних стосунках, тобто у певній ієрархічній підпорядкованості.
Отже, адміністративно-правовий договір - це укладена на адміністративно-правовій основі добровільна угода двох або більше субєктів адміністративного права з приводу: або форм, способів і шляхів спільної реалізації в межах наданої компетенції окремих управлінських функцій, або координації зусиль для досягнення будь-яких спільних результатів управлінської діяльності.
Така правова форма управлінської діяльності, як адміністративно-правові договори, доцільна при необхідності концентрації зусиль для вирішення певних спільних завдань, окремих інтегрованих програм, при потребі взаємоузгодженості цілеспрямованих сумісних дій, у випадках взаємодії та взаємодопомоги, для досягнення і закріплення компромісних рішень тощо. Тобто, це важливий і доцільний правовий спосіб і форма вирішення окремих управлінських питань, що заслуговує на перспективу, але який, на жаль, ще не знайшов достатнього як теоретико-правового, так і практичного втілення.
Можна визначити функції адміністративного договору, зокрема: структурно-організаційну; соціального компромісу; забезпечувальну; орієнаційно-стимулюючу; демократизації виконавчої влади; виховну; охоронну.
За предметом правового регулювання виокремлюють такі адміністративні договори:
- договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень і предметів відання (ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” “Про місцеві державні адміністрації”);
- договори у сфері управління державною власністю (Порядок управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності, затвердженого Постановою КМУ від 28 грудня 1995 р.)
- договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти) (ЗУ “ Про державний матеріальний резерв”);
- контрактів при вступі на військову службу, угоди про платне навчання в державних вузах
- договори про взаємодію, співпрацю;
- концесійні, інвестиційні угоди;
- договори про надання платних послуг приватним особам (Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватись інформаційними підрозділами ОВС, затвердж. Постановою КМУ)
В. Вчинення дій юридичного характеру.
До такої адм-правової форми діяльності ОВВ належать такі дії, які згідно з законом, указом Пр-та, постановою уряду або іншим адмін-правовим актом безпосередньо створюють нові юридичні положення, змінюють існуючі правові відносини або виступають як необхідна умова для настання правових наслідків. Сюди відносяться такі внутрішньосистемні дії, як прийняття присяги, атестація працівників тощо, або такі зовнішньо організаційні дії як різного роду реєстрації, отримання документів, що підтверджують наявність спеціального права.
Г. Здійснення організаційних заходів.
Організаційні заходи - це повсякденні неправові прояви управлінської діяльності ОВВ, їх структурних підрозділів, посадових осіб забезпечуючого характеру, які безпосередньо не пов’язані з управлінським впливом, виданням управлінських актів.
Це, зокрема: - проведення службових нарад та різного роду засідань; - вивчення, узагальнення та розповсюдження передового досвіду; - вироблення певних програм; - надання практичної та методичної допомоги; - інструктування, інспектування та контролювання; - внутрішньо-організаційна робота та інші оперативно-організаційні дії, як правило, внутрішньоапаратного характеру тощо.
Д. Виконання матеріально-технічних операцій.
Матеріально-технічні операції також мають допоміжне призначення і спрямовані на обслуговування управлінського процесу, у т. ч. щодо основних юридичне значущих форм державного управління.
Це, зокрема: - підготовка необхідних матеріалів для видання управлінських актів та саме їх видання; - інформативна робота; - проведення дослідницької роботи та інших розробок; - статистика та облік; - діловодство та інший документообіг; - оформлення службової документації; - ведення архівів; - інші матеріально-технічні дії забезпечуючого характеру.
Функції виконавчої влади можуть реалізовуватись лише в правових формах, основними з яких є видання правових управлінських актів (адміністративних актів).
2. Порядок видання, набуття чинності та дія актів державного управління
Видання управлінського акту включає наступні стадії:
1. Перша стадія прийняття правового акту управління - підготовка проекту акту. Етапами даної стадії є:
• правова ініціатива. Акт приймається, якщо є фактичні і юридичні підстави. Підставою для прийняття або скасування акта може бути ініціатива суб’єкта ВВ, доручення вищого органа, звернення організації, заява громадянина тощо;
• аналіз ситуації і вибір варіантів правового впливу. У процесі аналізу ситуації з’ясовується фактичне положення справ, можливі варіанти рішення виникаючих питань;
• підготовка проекту. Розробка проекту покладається на орган, структурний підрозділ, посадову особу, яким необхідно підготувати проект рішення конкретного питання або створити проект нормативного положення у певний строк. Проект акта підлягає обговоренню, узгодженню і рахується узгодженим при наявності віз керівників органів виконавчої влади.
2. Другою стадією процесу прийняття адміністративних актів є- безпосереднє видання управлінського акту Вона містить у собі:
• можливе обговорення й обов’язкове голосування в колегіальних органах. Іноді рішення приймаються шляхом опитування. Більшість правових актів приймається одноосібно;
• внесення змін у проект. Проект може бути визнаний негідним, що припускає розробку нового, з урахуванням зауважень і вимог, висунутих у процесі обговорення й узгодження;
• оформлення рішення. Оформлення рішення полягає в остаточному редагуванні, підписанні адміністративного акта, присвоєнні порядкового номера і т.д.
3. Третя стадія - набуття чинності акту управління (а саме: - з моменту прийняття; - з наступом строку, зазначеного в акті; - з дня опублікування, оголошення по радіо, телебаченню; - з наступом події, певного стану, юридичних фактів, зазначених в акті тощо).
Зокрема, указом Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» визначено, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у пятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: “Офіційний вісник України”; “Відомості ВРУ”, газета “Урядовий кур’єр”.
Акти ВРУ, Президента України, КМУ можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.
Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.
Нормативно-правові акти ВРУ і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їхнього опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти КМУ, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їхнього опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Відомчі нормативні акти, що торкаються права, свободи і законні інтереси громадян або носять міжвідомчий характер, підлягаютьдержавної реєстрації в Мінюсті. Метою державної реєстрації є перевірка правового акта з погляду відповідності закону.
Акти державного управління припиняють дію:
- у разі скасування чи призупинення їх дії в установленому порядку;
- у разі прийняття нового акту з даного питання;
- у разі визнання акту таким, що втратив чинність;
- у разі визнання акту недійсним (при його нікчемності чи заперечності);
- внаслідок події, яка викликає припинення дії акту;
- внаслідок закінчення терміну, на який був виданий певний акт;
- внаслідок відповідного волевиявлення зацікавленої особи у передбачених законом випадках.
4. Четверта стадія – доведення рішення до відома виконавців, зацікавлених осіб здійснюється шляхом персонального ознайомлення (усно, висилки копій, ознайомленням під розписку, ін.), опублікування в ЗМІ, у спеціальних виданнях (збірниках, бюлетенях, газетах, часописах) оголошенням по радіо, телебаченню.
3. Вимоги до правових актів державного управління
1.їх соціально-політична актуальність та виправданість;
2. доцільність та юридична обґрунтованість, корисність із погляду державних інтересів. У основі акта повинно лежати суспільне благо, він повинний бути науково обґрунтований, відповідати реальній обстановці, своєчасно прийнятий, передбачати механізм його перетворення в життя. З метою досягнення доцільності акта повинні враховуватися:
- права людини;
- рівень свідомості і культури суспільства;
- плюралізм думок, інтересів
- можливості вирішення проблем;
3. Законність - вимога, що висувається до актів ВВ, під якою мається на увазі:
- підзаконність акту, тобто відповідність його Конституції. чинним законам та нормативно-правовим актам вищого рівня;
- відповідність закону по суті та його меті;
- відповідність компетенції органів або осіб, що їх видають;
- дотримання процесуальних правил видання такого виду актів.
4. Організаційно-технічні вимоги, сутність яких полягають у тому, що:
- мова акта повинний бути чітким, ясним, лаконічним, зрозумілим для тих, якому він звернений;
- акт повинний бути оформлений граматично правильно (будь-якіпомилкиможуть спотворити його зміст);
- акт повинний бути своєчасно доведений до відома виконавців і зацікавлених осіб;
- оформлений належним чином акт повинний бути переданий на збереження.
Акти, що не відповідають вимоги, визнають дефектними і можуть бути визнані:
- юридично нікчемними – це акти з очевидною юридичною неспроможністю, абсурдні по суті, прийняті з порушенням закону. Вони не породжують ніяких юридичних наслідків і не підлягають виконанню (порушена підвідомчість, немає законної підстави (заяви, клопотання), порушено строки давнини, недійсні з моменту їх прийняття);
- відносно дійсними (так звані оспорюванні акти) – акти в які мають певні недоліки, які не позбавляють їх законної сили . Вони підлягають виконанню, але можуть бути оскаржені або опротестовані.
В юридичній практиці діє презумпція дійсності управлінських актів.
Тема 10. Адміністративна відповідальність
1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності.
2. Підстави притягнення до адміністративної відповідальності.
3. Обставини, що враховуються при притягненні до адміністративної відповідальності
4. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних та особливих суб’єктів
1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності
Адміністративна відповідальність поряд з кримінальною, цивільно-правовою, дисциплінарною є однім з видів юридичної відповідальності, що встановлюється державою шляхом видання правових норм, що визначають підстави відповідальності, заходи, які можуть бути застосовані до правопорушників, порядок розгляду справ про правопорушення та виконання цих заходів.
Традиційно юридичну відповідальність пов’язують із застосуванням заходів державного примусу, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення, як реалізацію, застосування і здійснення санкцій. Застосування заходів юридичної відповідальності тягне для правопорушника обтяжливі наслідки майнового, морального, особистого чи іншого характеру, яких він зобов’язаний зазнати і фактично зазнає. Тим самим він відповідає перед державою за неправомірну поведінку.
При наявності юридичного факту – адміністративного правопорушення – включається механізм санкції правової норми, і санкція з потенційної можливості застосування покарання перетворюється у реальне покарання, тобто у адміністративне стягнення.
В адміністративному праві з багатьох різновидів заходів адміністративного примусу тільки адміністративні стягнення виконують функцію покарання і тільки їх застосування тягне настання адміністративної відповідальності.
Адміністративна відповідальність - це специфічна форма реагування держави в особі її компетентних органів на вчинення адміністративних проступків, згідно з якою особи, що скоїли ці проступки, повинні відповісти перед уповноваженими державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку.
АВ характеризують також ознаки, які є загальними для усіх видів юридичної відповідальності:
являє собою державний примус, оскільки реалізація владних повноважень здійснюється через органи державної влади та органи місцевого самоврядування;
це правовий примус, що підпорядковується загальним принципам законності та справедливості;
тягне за собою настання негативних наслідків для правопорушників, що передбачені санкцією правової норми;
в заходах відповідальності міститься остаточна правова оцінка діяння та правопорушника від імені держави;
ретроспективна відповідальність – розглядається як результат конкретного протиправного вчинку, який реально наступає щодо правопорушника у вигляді стягнення.
Особливостями адміністративної відповідальності:
це специфічна форма правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на певну категорію протиправних проявів, насамперед адміністративних проступків. Потрібно також враховувати те, що об’єктом посягання є відносини у сфері управління, а також деякі інші. АВ застосовується за порушення норм митного, податкового законодавства, за порушення норм пов’язаних з захистом прав громадян, природи, здоров’я, торгівлі. В окремих випадках її заходи можуть застосовуватися також при звільненні від кримінальної відповідальності, тобто за діяння, що містять ознаки злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки;
фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є вчинення особою адміністративного проступку;
засобами реалізації адміністративної відповідальності є самостійні юридично-репресивні примусові заходи - адміністративні стягнення специфічні за змістом і відмінні від заходів кримінального покарання та дисциплінарного впливу;
характеризується певною множинністю органів державної влади та їх посадових осіб, які наділені певними повноваженнями щодо її застосування;
це своєрідні правовідносини між органами (посадовими особами), що її застосовують, та правопорушниками, причому в таких правовідносинах, як правило, відсутні елементи службового підпорядкування;
реалізується в установлених законом формах та порядку, які чітко визначені адміністративно-процесуальними нормами – провадження у справах про адміністративні правопорушення. Воно спрощене, що створює умови для оперативності та економічності його застосування, дає необхідні гарантії здійснення права на захист;
суб’єктами відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (наприклад, при порушенні правил пожежної безпеки, законодавства про об’єднання громадян тощо)
застосування адміністративного стягнення не спричиняє судимості і звільнення з роботи – особа, до якого воно застосовано, рахується як така, що має адміністративне стягнення протягом визначеного терміна (застосування мір кримінальної відповідальності до особи, засуджена за вчинення злочину, спричиняє судимість; один із видів дисциплінарного стягнення - звільнення з роботи).
Метою АВ є:
захист правопорядку в сфері державного управління;
виховання громадян і посадових осіб у дусі поваги до норм АП.
Багато років роль АВ в боротьбі з правопорушеннями поступово підвищувалася, а з другої половини 80-х років ця тенденція стала виявлятися ще більш активно. Зросло фактичне використання багатьох складів адміністративних проступків. Вона стала більш суворою, збільшилися санкції за багато порушень. Різко розширений перелік дій, за вчинення яких винні можуть бути піддані адміністративним санкціям. Насамперед це відбувається шляхом встановлення АВ за дії, що раніше взагалі не рахувалися адміністративними проступками (порушення виборчих прав, правил встановлених колективними договорами, неповага до суду, невиконання вимог прокурора, посадових осіб і ін.).
Розширення адміністративної деліктності йде також шляхом введення АВ за правопорушення, що раніш визнавались злочинами (декриміналізації), дисциплінарними проступками, цивільно-правовими деликтами. Так, зараз не кримінальні, а адміністративні санкції застосовуються за повторне дрібне хуліганство, повторне керування транспортними засобами в нетверезому стані, систематичне порушення правил адміністративного нагляду й ін. З’явилося багато норм, що встановлюють АВ державних службовців за службові порушення.
Чим обумовлене підвищення ролі АВ в забезпеченні правопорядку?
По-перше, негативними наслідками науково-технічного розвитку. Широке застосування складної техніки, електрики, електроенергії, газу, радіоактивних елементів, продукції сучасної хімії, комп’ютерів і т.д. потребує, щоб товариство подбало про своєї протипожежної, санітарної, інформаційної й іншої безпеки. Достатньо нагадати про шкоду, що заподіюють дорожньо-транспортні події, забруднення водойм промисловими відходами. Виникнула необхідність підсилити охорону людей, матеріальних цінностей, навколишнього середовища від негативних наслідків науково-технічного прогресу.
По-друге, прийняття норм, що встановлюють відповідальність за невиконання законних актів державних органів, представників влади, за неповагу до суду, покликано створити умови для нормальної діяльності влади в умовах ослаблення дисципліни в суспільстві.
По-третє, адміністративними санкціями насамперед охороняються обновлена податкова, митне справа, боротьба з монополізмом і багато інших економічних відносин, що виникнули в ході економічних перетворень.
2. Підстави притягнення до адміністративної відповідальності
Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три підстави:
нормативна, тобто систему норм, що регулюють її;
фактична, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушує правові приписи, що охороняються адміністративними санкціями (адміністративне порушення);
процесуальна, тобто акт компетентного суб’єкта про накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне порушення.
Для настання реальної відповідальності необхідно, щоб були всі три підстави і саме в такій послідовності. Насамперед повинна бути норма, що встановлює обов’язок і санкцію за її невиконання. Потім може виникнути фактична підстава - протиправне діяння. При наявності норми і діяння, її що порушує, уповноважений суб’єкт у встановленому законом порядку має право визначити стягнення за адміністративне порушення.
Нормативна підстава АВ - це система чинних норм права, що закріплюють:
а) склади адміністративних правопорушень (підстави відповідальності);
б) систему адміністративних стягнень і принципи їх накладення;
в) коло суб’єктів, що мають право накладати адміністративні стягнення;
г) процедуру притягнення до відповідальності, її процесуальну форму.
Нормативні підстави АВ зараз, як і до початку в 1980 р. процесу кодификації таких норм, утворюють багато нормативних актів. Особливе місце серед них належить КпАП України, прийнятому 7 грудня 1984 р. Він кодифікував республіканське законодавство про АВ і значно розвинув його. Поряд із матеріальними нормами (система стягнень, склади правопорушень і ін.) кодекс містить велике число адміністративно-процесуальних норм, що регулюють провадження у справах про адміністративні правопорушення.
КпАП є головним джерелом із ряду причин:
1) він найбільший за обсягом кодифікований акт, що регулює АВ;
2) він регулює загальні питання відповідальності (систему стягнень, принципи їхній застосування, провадження у справах про адміністративні правопорушення й ін.);
3) у багатьох актах прямо сказано, що якщо в них не урегульовані якісь питання, потрібно керуватися загальними нормами КпАП (ст. 104 МКУ, наприклад). До того ж потрібно мати на увазі, що до 1990 року в цьому кодексі знаходилося все законодавство України про АВ.
Починаючи з 1990 року число джерел нормативних підстав АВ різко розширюватися. У 90-х роках було видано велика кількість актів щодо цього питання, норми яких у КпАП не ввійшли.
Серед них потрібно насамперед назвати МКУ, у якому статей стосуються АВ за порушення митних правил, ЗКУ й закони (“Про боротьбу з корупцією”, “Про державну податкову службу України”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про статус народного депутата України”, “Про правовий статус іноземців”, “Про об’єднання громадян”, “Про відповідальність підприємств, установ, організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину”, “Про колективні договори та угоди”, “Про відповідальність підприємств їх об’єднань, установ, організацій за порушення у сфері містобудування”, “Про захист від недобросовісної конкуренції” та ін.)
Таким чином, зараз існує і діє велика кількість норм про відповідальність, які не включені у КпАП. Перша причина такої декодифікації в тому, що кодекс об’єднав тільки норми про відповідальність громадян, а нове законодавство або встановлює АВ тільки для ЮО, або ФО, ЮО.
Другою причиною процесу декодифікації стало бурхлива законотворчість.
Фактичні підстави ми вже розглядали.
І коротенько про процесуальні підстави АВ
Настання АВ породжує певні правовідносини, в яких одна сторона діє від імені держави через уповноважені на це органи і службові особи. Вона має з’ясувати фактичні обставини протиправних дій, їх характер; порушити і розглянути адміністративну справу; ухвалити рішення про притягнення винної особи до відповідальності, визначивши міру покарання і вжити заходів до його виконання; у передбачених законом випадках дане рішення може бути переглянуте або ж справа закрита за відсутністю підстав для накладення адміністративного стягнення. Друга сторона правовідносин – правопорушник – повинна підкоритися рішенню першої і виконати призначене покарання.
3. Обставини, що враховуються при притягненні до адміністративної відповідальності
Враховуючи положення чинного законодавства, можна виділити обставини:
1) обставини, що виключають АВ:
- крайня необхідність (ст. 18 КпАП);
- необхідна оборона (ст. 19 КпАП);
- неосудність (ст.20 КпАП);
2) обставини, що звільняють від АВ:
звільнення від АВ при наявності дипломатичного імунітету від адміністративної юрисдикції України (ст. 16 КпАП);
звільнення від АВ при добровільній відмові від продовження правопорушення (ст. 44 КпАП);
можливість звільнення від АВ з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу (ст. 21 КпАП);
можливість звільнення від АВ при малозначності правопорушення (ст.22 КпАП);
3) обставини, що замінюють АВ на інший вид ЮВ:
можливість заміни АВ дисциплінарною при вчиненні адміністративних правопорушень військовослужбовцями, працівниками міліції та іншими особами, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів (ст.15 КпАП);
можливість застосування виховних заходів впливу, передбачених ст.24-1 КпАП, при вчиненні адміністративних правопорушень неповнолітніми (від 16 до 18 років);
можливість передачі матеріалів справи компетентним органам для вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 253 КпАП).
4) Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративні правопорушення (ст. 34 КпАП)
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного
хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка
має дитину віком до одного року.
Законодавством може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адм правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адм правопорушення, може визнати пом’якшуючими і обставини, не зазначені в законодавстві.
5) Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 35 КпАП).
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адм стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
4) вчинення правопорушення групою осіб;
5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.
4. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних та особливих субєктів
Ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей (ч. 1,2 ст. 184 КпАП). Під невиконанням обов’язків навчання та виховання дітей слід мати на увазі різні форми бездіяльності, в результаті якого відсутнє потрібне піклування щодо виховання та навчання неповнолітніх. Ухилення може виражатись у тому, що ці особи не піклуються про моральне та етичне виховання, фізичний розвиток дітей та зміцнення їх здоров’я, створення необхідних умов для своєчасного отримання ними освіти, успішного навчання, підготовки до трудової діяльності. Виховання складається з різного роду дій батьків, одним з елементів яких є нагляд за поведінкою дітей. Тому легковажне або байдуже ставлення батьків за поведінкою дітей, відсутність належного нагляду за поведінкою і її відповідністю нормам суспільного життя часто веде до вчинення дітьми правопорушень. Внаслідок цього підставою відповідальності батьків є вчинення адміністративних правопорушень їх дітей.
Вчинення адміністративних правопорушень неповнолітніми віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, або вчинення ними діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ч. 3,4 ст. 184 КпАП). У цих випадках відповідають батьки за свою вину, яка виражається у поганому вихованні дітей, що сприяло вчиненню останніми правопорушень. Навіть якщо дитина знаходиться у родичів чи знайомих, відповідальність за його виховання лежить на його батьках.
До осіб віком від 16 до 18, років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 24 КпАП України.
У разі вчинення особами віком від 16 до 18 років адміністративних правопорушень, передбачених ст. 44 (виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах), 51 (дрібне розкрадання держ або колективного майна), 121-127 (порушення правил дорожнього руху), 173 (дрібне хуліганство), 174, 185 (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції), 190-195 (Порушення громадянами порядку придбання, зберігання, носіння, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї чи бойових припасів) КпАП України, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені ст. 185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені ст. 24 КпАП, (ст. 13 КпАП України). Справи про вчинення будь-яких адміністративних правопорушень особами віком від 16 до 18 років розглядаються тільки суддями.
Посадові особи підлягають АВ за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їхніх службових обов’язків (ст. 14 КпАП).
Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають АВ на загальних підставах з громадянами України.
Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземними громадянами, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішується дипломатичним шляхом (ст. 16 КпАП України).
Військовослужбовці і призвані на збори військовозобов’язані, а також особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. За порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-епідеміологічних правил і норм, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, повязаних з корупцією, неправомірне використання державного майна, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, ухилення від виконання законних вимог прокурора, порушення законодавства про державну таємницю і за контрабанду ці особи несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах. До зазначених осіб не можуть бути застосовані виправні роботи і адміністративний арешт.
Інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну, у випадках, прямо передбачених ними, несуть за вчинення адміністративних правопорушень дисциплінарну відповідальність, а в інших випадках - адміністративну відповідальність на загальних підставах.
У випадках, зазначених вище, органи (посадові особи), яким надано право накладати адміністративні стягнення, можуть замість накладення таких стягнень передавати матеріали про правопорушення відповідним органам для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності (ст.15 КпАП України).
Тема 11. Адміністративне стягнення
1. Загальна характеристика АС.
2. Види АС
3. Правила накладення АС.
1. Загальна характеристика АС
Як ви пам’ятаєте залежно від способу здійснення охоронної функції заходи адм примусу поділяються на 3 групи:
адм-попереджувальні заходи;
заходи адм припинення;
заходи адм стягенння.
Заходи АС – це такі заходи, які виконують функції покарання правопорушників за вчинені ними адм правопорушень. Вони застосовуються у тих випадках, коли відповідні ОДУ вже позбавлені можливості іншим чином впливати на правопорушників, попередити і припинити скоюване ними правопорушення.
АС як остання, третя ланка в системі заходів адміністративного примусу є засобом практичної реалізації адміністративної відповідальності, яка наступає за вчинення особою адміністративного правопорушення.
Адміністративні стягнення - це матеріалізований вияв АВ, негативний правовий наслідок неправомірної поведінки особи, яка вчинила адміністративний проступок і повинна відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального (попередження), матеріального (штраф) та фізичного впливу (адм арешт) або в тимчасовому позбавленні його спеціального права.
Адміністративні стягнення є мірою відповідальності і застосовуються з метою а) виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, б) запобігання вчиненню адміністративних правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Отже, АС поєднують у собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру.
АС забезпечує загальну та спец превенцію правопорушень, кожна з яких виконує певну соціально-корисну функцію.
Спеціальна превенція – сутність якої полягає у тому, що впливаючи на правопорушника АС змушує його утримуватись від скоєння нових правопорушень.
Загальна превенція – сутність якої полягає у тому, що АС є засобом порпередження вчинення правопорушення іншими особами.
Адмін стягнення займає особливе місце в системі заходів адміністративного примусу. Їх особливість полягає у наступному:
- відрізняється від ін заходів адм примусу, своєю функціонально-цільовою спрямованістю;
- є мірою відповідальності за адміністративне правопорушення;
- носять яскраво виражений каральний характер, тобто вони є санкціями, які містять обов’язок понести винну особу певне покарання і вони виключають відновлювальний, компенсаційний хар-р, чим відрізняються від ін видів заходів адм примусу, які цією якістю не володіють;
- зміст АС полягає у обмеженні, позбавленні суб’єктивних прав особи, до якої вони застосовуються;
- виховний вплив від їх застосування найбільш ефективний, оскільки досягається простим, швидким і наочним спосбом;
- стягнення можуть застосовувати не тільки ОДУ, але й інші суб’єкти правозастосування (наприклад, ОМС);
- АС застосовується у процесі спеціальної діяльності – адміністративно-юрисдикційної;
- всі адмін стягнення накладаються на підставі спеціального індивідуального правового акту управління - постанови або рішення;
- рішення про застосування АС приймаються як одноособово так і колегіально;
- досить часто одна й таж сама службова особа констатує факт правопорушення, приймає рішення про притягнення до АВ, про накладення АС і одразу ж його виконує;
- вид та обсяг обмежень, які складають зміст АС, визначається уповноваженими на те органами з урахуванням характеру вчиненого правопорушення, особи правопорушника, ступеню його вини, майнового стану, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність;
- види АС як правило, відносно визначені, що сприяє індивідуалізації відповідальності (max-min);
- застосування заходів АС тягне за собою для винної особи “стан адм караності” (на 1 рік, припиняється автоматично, незалежно від рішення ОДУ), на відміну від КВ - “статус осудженого” (в залежності від розміру санкції КК).
Адміністративне стягнення - це міра покарання, що застосовується уповноваженими на те державними органами (посадовими особами), а у передбачених законом випадках - судами (суддями), а також громадськими організаціями і їх законними представниками до осіб, винних у вчиненні адміністративного проступку.
2. Види адміністративних стягнень
Адміністративні стягнення утворюють струнку систему, що визначається спільністю природи, підстав і мети їх застосування, змістом, ступенем ваги і правових наслідків видів покарань.
В даний час застосовуються такі адм-каральні заходи:
1. Заходи морального впливу. Їх застосування пов’язано з вчиненням малозначимих проступків, зробленими звичайно людьми випадково і які не мають не яких-небудь стійких антигромадських установок (попередження) .
2. Заходи особистого впливу (об’єднаємо заходи фіз та майнового впливу). Вони знаходять своє відображення в обмеженні суб’єктивних прав і накладенні на порушника визначених негативних наслідків.
Ст. 24 КпАП містить ієрархічну систему АС. Ця система побудована з урахуванням тяжкості вчиненого правопорушення і особи правопорушника. У статті санкції співвіднесені між собою і розміщені в залежності від зростання тяжкості покарання – від найбільш легкого (попередження) до самого серйозного – адм арешту.
Ця система характеризується певними особливостями:
є єдиним переліком АС, що дозволяє забезпечити одноманітне розуміння і застосування цих заходів;
інші види АС, крім визначених у ст. 24, можуть бути встановлені тільки законами і лише у відповідності до загальних положень і принципів законодавства про адм правопорушення;
диференціює АС на основні та додаткові;
система носить комплексний характер і включає в себе як стягнення морального так і особистого характеру.
Конкретні види АС передбачені в ст. 24 КпАП. У відповідності до неї ми розрізняємо такі АС:
- попередження (ст. 26);
- штраф (ст. 27);
- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім обєктом адмін правопорушення (ст. 28);
- конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім обєктом адмін правопорушення (ст. 29);
- позбавлення спеціального права, наданому даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання (ст. 30);
- виправні роботи (ст. 31);
- адміністративний арешт (ст. 32);
- адм видворення за межі України іноземних громадян і осіб без громадянства за вчинення адмін правопорушень (ст.24).
АС поділяються на основні та додаткові.
Основні АС: попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт.
Додаткові АС: оплатне вилучення; конфіскація.
Оплатне вилучення та конфіскація предметів в окремих випадках можуть застосовуватись і як основні стягнення.
Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі або у передбачених законодавством випадках фіксується іншим установленим способом (наприклад, запис у талоні до посвідчення водія). Це найбільш м’який вид АС морально-виховного, переконливого впливу. Застосовується у передбачених випадках як санкція за малозначні адм проступки.
Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адм правопорушення у випадках і розмірі, встановлених КпАП та іншими законами. Це найпоширеніший вид АС майнового характеру (застосовується більш ніж у 80% випадків порівняно з ін стягненнями). В останній час визначається переважно через неоподатковуваний мінімум доходів громадян (зараз такий мінімум становить 17 грн.). В окремих випадках законодавець визначає штраф в кратному відношенні до певної вартості (наприклад, до вартості проїзду - ст. 135 КпАП), у відсотках суми, несплачених митних платежів (ст. 120 МКУ). (Раніше: у мінімадьних доходах громадян, у кратній вартості розкраденого, втраченого чи пошкодженого майна, розміру незаконного доходу, розміру посадового окладу, кратного розміру вартості товарів і транспортних засобів).
Штрафна (фінансова) санкція (штраф) - плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами та іншими нормативно-правовими актами.
Щодо посадових та ЮО порівняно з громадянами чинним законодавством встановлені більш високі розміри штрафу (наприклад, за порушення законодавства про об’єднання громадян ст. 186-5 КпАП передбачає штраф від 25 до 130 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).
Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета (ч. 2 ст. 191 Порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної та пневматичної зброї та боєприпасів).
Вилучені предмети на підставі постанови про оплатне вилучення здаються компетентним органом (службовою особою) для реалізації в комісійний магазин або в інші спеціалізовані магазини за місцем знаходження майна. Постанови про оплатне вилучення вогнепальної зброї та бойових припасів виконуються ОВС.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення ( ст. 85-1 – знаряддя, матеріали та засоби для виготовлення заборонених знарядь добування об’єктів тваринного світу; ст. 85 - об’єкти тваринного світу; ст. 164-1 - алкогольні напої та тютюнові вироби); грошей, отриманих внаслідок вчинення адм правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета, грошей у власність держави. Конфісковано може бути лише предмет, що знаходиться в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (виняток – МКУ).
Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом для існування.
Конфіскація відповідних предметів або грошей, одержаних внаслідок вчинення адм правопорушення, виконується державними виконавцями або уповноваженими на те особами інших компетентних органів.
Конфіскацію варто відмежовувати від примусового вилучення речей та документів уповноваженими на то органами (ст. 234-1, 262, 264 КпАП)
Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, стосується тільки права керування транспортними засобами та права полювання. Воно застосовується уповноваженими на те посадовими особами ОВС та суддями (що стосується позбавлення права керування транспортними засобами), представниками органів річкового транспорту і Держінспекції по маломірних суднах (що стосується позбавлення права керування річковими та маломірними суднами) та органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання (що стосується позбавлення права полювання), на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.
Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також випадків невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення ними на порушення встановлених правил місця ДТП, учасниками якої вони є, ухилення від проходження огляду на стан сп’яніння. Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Виправні роботи - захід АС, що поєднує в собі аспекти матеріально-обмежувального впливу. Застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи правопорушника і з відрахуванням до 20 відсотків його заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею) (с. 173 - дрібне хуліганство, ст. 185 - злісна непокора законному розпорядженню). Може бути замінено штрафом або адміністративним арештом (1 день арешту – 3 дні виправних робіт). Виконанням постанов про їх застосування відають ОВС.
Адміністративний арешт - найбільш суворий захід АС - установлюється лише за окремі види адм правопорушень і застосовується у виняткових випадках. Призначається тільки судом (суддею) на строк до 15 діб. На даний час адмін арешт може призначатись за скоєння таких правопорушень: незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); дрібне хуліганство (ст. 173); розпивання спиртних напоїв або поява в громадських місцях у пяному вигляді (ч. З ст. 178); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185); прояв неповаги до суду (ст. 1853 ); злісна непокора законному розпорядженню чи вимозі військовослужбовця Прикордонних військ України або члена громадського формування з охорони державного кордону України (ст. 18510 КУпАП).
Крім того, це стягнення може застосовуватись і за порушення правопорядку в умовах надзвичайного стану.
Адмін арешт не може застосовуватись: до вагітних жінок; жінок, що мають дітей віком до 12 років; до осіб, які не досягли 18 років; до інвалідів 1 та 2 груп; а також до військовослужбовців і призваних на збори військовозобов’язаних; осіб рядового та начальницького складів ОВС.
Видворення за межі України як захід АС відповідно до чинного законодавства (ст. 24 КпАП, ст. 32 закону “Про правовий статус іноземців”) застосовується за рішенням ОВС або СБУ до іноземців, якщо:
- їхні дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;
- це є необхідним для охорони здоровя, захисту прав і законних інтересів громадян України;
- вони грубо порушили законодавство про правовий статус іноземців.
Іноземець зобов’язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення.
Крім того існує перелік заходів передбачений ст. 24-1 КпАП. Ці заходи носять виховний характер і можуть бути застосовані до неповнолітніх віком від 16 до 18 років, якщо орган адмін юрисдикції прийде до висновку, що виправлення правопорушника можливе і без застосування до нього більш суворих санкцій.
Ці заходи не є АС, а вважаються заходами впливу, що застосовуються до неповнолітніх :
- зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
- застереження;
- догана або сувора догана;
- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання.
3. Правила накладення АС
Главою 4 КпАП визначені загальні правила накладення АС. До них належать:
А. загальні принципи накладення АС;
Б. обставини, що пом’якшують та обтяжують АВ;
В. порядок накладення АС при вчиненні кількох адм правопорушень;
Г. правила обчислення строків накладення АС та строків їх давності;
Д. порядок відшкодування спричиненої шкоди.
А. Накладення АС за вчинення адм правпорушення є важливим етапом юрисдикційної діяльності ОДУі повинно здійснюватись у повній відповідності до принципів, що містяться у Конституції та КпАП.
1. Принцип законності. Сутність даного принципу полягає в тому, що:
• підставою притягнення особи до АВ і застосування до нього заходів АС є протиправність діяння (стягнення може бути накладено тільки тоді, коли в діянні особи встановлено склад правопорушення);
• протиправні діяння повинні правильно кваліфікуватися (виявлення в діянні особи ознак правопорушення, передбачених конкретною адм нормою і кваліфікація цих діянь по відповідній статті);
• органи (посадові особи) мають право розглядати лише ті справи, що їм підвідомчі; обирати вид і розмір стягнення в рамках наданих повноважень;
• стягнення за адм правопорушення накладається в межах, установлених нормативним актом (статтею), який передбачає відповідальність за дане правопорушення.
• за одне адм правопоруш може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.
2. Принцип доцільності. Сутністю даного принципу є:
• індивідуалізація покарання (при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, обставини, при яких воно було зроблено, особа порушника, міра його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність;
• економія каральних заходів (адм-правові норми надають правозастосовцю можливість, або прямо зобов’язують його замінити стягнення іншими заходами впливу).
3. Принцип своєчасності, оперативності впливу. Проявом даного принципу є встановлення правовими нормами термінів вчинення дій суб’єктами адм-правових відносин (терміни давнини). Принцип оперативності і своєчасності впливу відбитий у статті 38 КпАП.
4. Принцип додавання стягнень, що накладаються за сукупність правопорушень. Розглянемо його окремо.
Б. Обставинами, що, пом’якшують чи обтяжують відповідальність ми вже розглядали.
В. Порядок накладення АС при вчиненні кількох адм правопорушень викладений у ст. 36 КпАП і передбачає 2 ситуації при яких можливе накладення АС:
1. Якщо одна особа вчинила два або більше адм правопорушення АС накладається за кожне правопорушення окремо.
2. Якщо особа вчинила кілька адм правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (службовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано також одне з додаткових стягнень, передбачених за будь-яке з вчинених правопорушень.
Ст 36 застосовується лише при наявності таких умов:
• наявність 2 чи більше самостійних складів порушень (множинність адміністративних правопорушень);
• вчинення в одночасно або різний час декількох самостійних порушень одною особою;
• кожне з утворюючих множинність адм проступків діянь зберігає свою юридичну значимість на момент розгляду справи ( тобто по кожному правопорушенню ще скінчились строки давнини);
• ні за одне з правопорушень особа не притягалась до АВ.
Істотним критерієм класифікації множинності адм проступків є час вчинення нового порушення - до або після притягнення до відповідальності за інше правопорушення. Відповідно до цього критерію виділяють:
• сукупність адміністративних проступків (вчинення одною особою декількох порушень до притягнення до відповідальності);
• рецидив (вчинення нового порушення після притягнення винного до відповідальності за попереднє).
Г. Правила обчислення строків накладення АС та строків їх давності.
При вирішенні питання про застосування заходів АС враховують строки давності та строки накладення АС.
АС може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення одноактного (одноразового) правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніше як через два місяці з дня його виявлення.
АС може бути накладене не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні КС або про її закриття, якщо в діях порушника наявні ознаки адм правопорушення.
При визначенні термінів враховуються такі юридично значимі обставини:
• встановлений законом розмір строків;
• коли і з якого юридичного факту строк починає обчислюватися;
• коли і який юридичний акт припиняє обчислення строків;
• який час закон не включає (включає) в обчислювальний строк.
Крім того ст. 39 КпАП визначає строк припинення “стану адм караності”. Особа вважається як така, що не була піддана АС якщо протягом 1 року з дня виконання постанови про накладення АС не вчинила нового адм правопорушення.
Обчислення строків АС:
для адм арешту – строк обчислюється добами;
для виправних робіт – місяцями або днями;
для позбавлення спец прав – роками, місяцями, днями.
Якщо добою, то строк починається в той день, коли ОДУ виніс постанову про накладення АС. Моментом закінчення вважається 12 годин ночі останньої доби.
Якщо рік, місяць – то це календарний рік чи місяць незалежно від того, скільки фактичних днів у даному році чи місяці. При закінченні цих строків він припиняється у відповідне число місяця, що є наступним за тим, з якого обчислюється строк. Якщо цей місяць не має відповідного числа, строк припиняється у останню добу цього місяця.
Д . Порядок відшкодування спричиненої шкоди.
Якщо у результаті вчинення адм правопорушення заподіяно майнову шкоду громадянинові, підприємству, установі або організації, то адм комісія, ВК сільської, селищної Ради під час вирішення питання про накладення АС має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя місцевого суду - незалежно від розміру шкоди.
Коли шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг 16 років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її.
В інших випадках питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної адм правопорушенням, вирішується в порядку цивільного судочинства.
Чинне законодавство (наприклад, ст. 12 закону “Про боротьбу з корупцією”, МКУ) закріплює особливості накладення АС.