Антоненко-Давидович Борис
СОДЕРЖАНИЕ: Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни - Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської (Антоненко-Давидович одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів - реєстрових козаків Антоненків).
Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни - Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської (Антоненко-Давидович одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів - реєстрових козаків Антоненків). Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету.
Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки в бібліотеках та з великої книги життя. 1920-1921 рр. ще зовсім юному Б.Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. В цей час, як свідчать його спогади, він майже не бував у своєму комісарському кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад. Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим.
Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись із практикою розвязання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні, виходить з лав УКП й зосереджується на літературній діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу Глобус. На сторінках цього журналу Б.Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін.
Власні літературні твори починає публікувати з 1923 року. У червневому номері журналу Нова громада за 1923 рік зявляється перше оповідання Б.Антоненка-Давидовича Останні два. В Червоному шляху (№ 8) побачила світ його драма Лицарі абсурду, а 1926 року - збірка оповідань Запорошені силуети. Своє літературне хрещення письменник одержав у літературній організації Ланка (згодом - Марс), що відокремилось від строкатого Аспису (асоціації письменників). Членами групи Ланка була невелика, але творчо дуже сильна група молодих попутників: Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фальківський та ін.
1927 року в журналі Життя й революція (№№ 10-12) надруковано повість Б.Антоненка-Давидовича Смерть. Наступного року вийшла в світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю Тук-тук… та двома оповіданнями. У Смерті письменник прагне дослідити й показати незбагненну більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ.
Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса - думає і почуває одне, але партійний обовязок та обставини (обєктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, купується кровю, добувається смертю, і що це новий негласний, суворий закон, якого не обійти, Кость вирішує стати вольовим більшовиком, відкидає к чорту всякі нерви й легкодухість. З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…
Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в імя світлого майбутнього, змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері.
Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у проповіді вбивства, називали апостолом гітлеризму тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.
Добре слово про повість Смерть висловив і нарком освіти республіки М.Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів Землею українською, в яких багато місця приділено національному відродженню. Після цього на письменника знову впали звинувачення за те, нібито він хворіє на перебільшений національний бзик, який у нього домінує над усім, буцімто автор засліплений націонал-шовінізмом, неприкритим зоологічним націоналізмом (А.Клоччя) тощо. Інший критик - А.Б.Коваленко - розпікає автора за національну обмеженість, адже він, мовляв, назвав свою книжку Землею українською…
Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований процес над СВУ, самогубство М.Хвильового та М.Скрипника глибоко вразили Б.Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Гнітило письменника й постійне шельмування, заборона друкувати роман-трилогію Січ-мати, повернення з видавництва Література і Мистецтво роману Борг для докорінної переробки. Морально й матеріального його життя поступово стало нестерпним, і він був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидаві редактором художнього сектора.
Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С.М. Кірова, у вождя народів Й.Сталіна зявився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та ідейно ущербних: наступного дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних ворогів народу, шкідників, терористів та агентів міжнародного імперіалізму з рішучим закликом: На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога! Почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є.Плужника. 17 грудня як ворогів народу і терористів було розстріляно друзів Антоненка-Давидовича - Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревія, О.Влизька… Цунамі терору докотилося й до Казахстану.
2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слідчого НКВС Хаєта зізнатися в приналежності до терористичної організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові його мерзенне життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: Я не знаю, які у Вас є засоби впливу на вязнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє мерзенне, як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку.
Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте. Єжовські опричники звинуватили письменника у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації (УВО), яка нібито силою зброї прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави. На підставі цієї фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Після повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспільно-політичною відлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів Збруч (1959) та В сімї вольній, новій (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман За ширмою, що публікується спочатку в журналі Дніпро (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір. Невиданими залишаються таборові нотатки з захалявного зшитку, що склалися у збірку Сибірських новел (видані після смерті автора у 1989 р.).
До самої смерті Б.Д.Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його книга художньої прози - Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки - за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.
_________________________
Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями:
В Україні: Лицарі абсурду (драма, 1924), Запорошені силуети (оповідання, повісті, нариси, 1925), Тук-тук (1926), Смерть (1928, 1929), Справжній чоловік (1929), Шкапа, Крижані мережки, Печатка, Землею українською, Синя волошка (1930), Люди й вугілля, Крила Артема Летючого (1932, 1959), Паротяг Ч-273 (1933), Збруч (1959), В сімї вольній, новій, Золотий кораблик (1960), Слово матері (1964), За ширмою (роман, 1963), Про що і як (збірка статей, 1962), В літературі і коло літератури (1964), На довгій ниві (1967), Як ми говоримо (1970), Смерть, Сибірські новели, Завищені оцінки (1989).
За кордоном: Смерть (Лондон, Українська видавнича спілка, 1954), Землею українською (Філадельфія, Київ, 1955), За ширмою (Мельборн, Слово, 1972), Як ми говоримо (Балтимор, Смолоскип, 1979; Нью-Йорк, Науково-дослідне товариство української термінології, 1980), Печатка (Мельборн, Ластівка, 1979), Двісті листів Б.Антоненка-Давидовича (Мельборн, Ластівка і Слово, 1986).
Іншими мовами: російською - Крылья Артема Летуна (1963); польською - Za parawanem (1974); англійською - Behіnd the Curtіan (1980), Duel (1986).