Боротьба за національне відродження державності України та посилення громадянської війни
СОДЕРЖАНИЕ: Революційні події в Росії. Посилення національно-демократичного руху в Україні. Утворення Західної Української Народної Республіки. Завоювання власних національно–політичних прав. Захист українських інтересів. Стан України як автономного утворення.БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ та ПОСИЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ
Вступ
Перша світова війна закономірно підвела імператорську Росію до небаченої в її історії кризи. Фіналом 300-літнього правління династії Романових було зречення царя Миколи ІІ від престолу. Опозиційна до царського уряду Державна дума сформувала Тимчасовий комітет. 2 березня він прийняв акт про зречення Миколи ІІ і сформував Тимчасовий уряд країни на чолі з князем Г.Є.Львовом
Це була перемога демократичної революції, активну участь в якій взяли українці, що становили значну частину особового складу Петроградського гарнізону. В день зречення царя від престолу український революційний комітет опублікував відозву до всіх українців Петрограда. В ній він закликав їх активно включитись в рух і спрямувати свою енергію на завоювання власних національно–політичних прав, захист українських інтересів.
В той час, коли в Петрограді вирували політичні пристрасті, на всій території України, в тому числі і у Києві, спостерігався спокій, і це не зважаючи на те, що в Україні діяло більше півтора десятка політичних партій. Лютневі події у північний столиці відразу ж були підтримані національною інтелігенцією України.
Як розвився національно-демократичний рух в Україні, чого він досяг – на ці та інші питання має відповісти запропонована лекція, яка передбачає слідуючий план:
1. Піднесення національно-демократичного руху.
2. Проголошення незалежності. Утворення УНР. Поява української держави П.Скоропадського.
1. Піднесення національно-демократичного руху
Однією з особливостей Лютневої революції із самого її початку і до 2 березня 1917 року було те, що в національних окраїнах, в тому числі і в Україні, як вже згадувалось, спостерігалась політична летаргія. Коли на другий день надійшло підтвердження про крах самодержавства, то значна частина української інтелігенції сприйняла це як можливість втілити в життя соціально-політичні та національні прагнення.
Події у Петрограді не тільки активізували діяльність представників політичних партій, міської та сільської ліберальної інтелігенції в Україні. У Києві почали формуватися нові демократичні організації. Найавторитетнішою серед них була Рада об’єднаних громадських організацій. До її складу увійшли представники Товариства українських поступовців, духовенства, соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків. Виконавчий комітет Ради об’єднаних громадських організацій очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Ця рада стала представницьким органом влади. Вона була підтримана широкою громадськістью, але не могла керувати суспільством. Відзначимо, що такий склад ради відображав можливий розвиток подій в демократичному руслі, шлях до громадянської злагоди і не був контрреволюційним щодо демократичної революції.
Подібні до київської, ради почали діяти у більшості великих міст України. 5 березня на її території практично перестали існувати органи царської адміністрації. Влада перейшла до губернських і повітових комісарів, яких призначив Тимчасовий уряд у Петрограді.
Демократизація українського суспільства позначилась не тільки наявністю у Києві Ради об’єднаних громадських організацій. Як і у Петрогдаді, у Києві, в Україні в цілому, виникають Ради робітничих депутатів. На відміну від Рад у російській столиці, в Україні вони не стали впливовою силою.
Революційні події в Росії сприяли легалізації політичних партій. Політичну палітру України представляли партії, що відображали інтереси різних соціальних верств населення. Значна частина українських партій обмежували їх національно-етнічними рамками. Перевага при цьому віддавалась національній єдності. Національні особливості цих партій були значними і в певній мірі впливали на перебіг подій в суспільно-політичному житті краю.
Центральним питанням у програмах політичних партій стало: якою має стати Україна після ліквідації самодержавства. Відзначимо, що на підтримку державності України орієнтувалися Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціал-революціонерів (УПСР), Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС) та Українська радикально-демократична партія (УРДП). Усі українські партії в подальшому стали серйозною противагою російським партіям – меншовиків, есерів, народних соціалістів, кадетів, які теж розгорнули активну діяльність в Україні.
Разом з тим, на представництво єврейського населення претендували “Бунд” і “Поалейціон”. Ці партії, як і Народна демократична єврейська об’єднана партія, і Партія сіоністів, вважали себе соціал-демократичними партіями. Інтереси поляків, які проживали в Україні, захищали організації Польської соціалістичної партії (ППС), ППС – лівиці і “Польського централу”.
На відміну від більшовиків, які відстоювали класові інтереси пролетаріату і виступали за усунення тимчасового буржуазного уряду, російські “конституційні демократи”, “українські народні демократи”, єврейські “народні демократи” та сіоністи, “Польський централ” безпосередньо захищали інтереси своєї національної буржуазії. Якщо говорити про соціалістичні партії, то вони дотримувались думки, що оскільки Україна, як і Росія, не дозріла до соціалізму, то варто йти на союз з буржуазією. Це єдиний шлях до громадянської злагоди.
Дії цих партій безумовно сприяли відродженню національно-визвольного руху. Вже 3 березня відбулись збори представників київських кооперативних організацій та українських партій. На них і була висунута ідея створення Центральної Ради, яка стала б центром єднання політичних сил. Принципом дій визначено соціал-демократичне спрямування.
7 березня відбулись вибори керівництва Центральної Ради. Її головою було обрано видатного українського історика М.Грушевського. Провідне місце в Раді належало Українській соціал-демократичній робітничій партії, лідероми якої були В.Винниченко, С.Петлюра, Н.Порш, В.Антонович. Це були визнані на той час політичні діячі. Ця партія викликала до себе симпатії значної частини інтелігенції, дрібної буржуазії, робітників та селян.
Другою за значенням партією у Центральній Раді була Українська партія соціалістів-революціонерів. Її лідерами були М.Залізняк та В.Голубович. З самого початку своєї діяльності головним питанням, на розв’язання якого спрямовувалась діяльність Центральної Ради, стало національне питання. Це активно підтримували патріотично настроєна інтелігенція, земські діячі, українська буржуазія, заможне селянство, нижчий командний склад офіцерів та інші представники різних прошарків українського суспільства. Їх прагнення до здобуття політичної і економічної незалежності та демократичних перетворень надавало впевненості Центральній Раді в її боротьбі за незалежність і державність України.
За характером своєї діяльності і складом Центральна Рада була близькою до Тимчасового уряду у Петрограді. Першою її програмною заявою стало звернення “До українського народу”, в якому Рада закликала підтримати курс Тимчасового уряду. Разом з тим вона закликала домагатися від нього всіх інших прав, які належать людині.
Важливими діями у прагненні досягти автономії для України стало проведення 19 березня маніфестації у Києві, а за цим – з’їздів українських партій. Саме на них делегати продемонстрували бажання боротись за національно-територіальну автономію України, схильність до ідей соціалізму. З’їзди були підготовчим етапом до проведення Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся у Києві в квітні. На ньому були присутні 900 делегатів різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій Наддніпрянщини, представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви та Петрограду. На конгресі вирішувались два питання: про національно-територіальну автономію України і вибори нового складу Центральної Ради. Всі питання обговорювались на основі широкого демократизму.
На конгресі одностайно була проголошена основна програмна ціль: домогтись широкої національно-територіальної автономії, яка повинна була забезпечити потреби українського народу і всіх інших народностей, що проживають на її території. Після цього було оновлено склад Центральної Ради. Було обрано 118 чел. Згодом до неї були запрошені представники усіх інших політичних сил України. На місцях ЦР утворила губернські, повітові та міські свої органи. Повний склад Української Центральної Ради (УЦР) збирався лише на загальні збори. У липні було обрано постійно діючий орган – Малу Раду у складі 30 чол. Вона, в основному, і формувала політику, виступала з законодавчими ініціативами.
Національний конгрес надав українському руху організаційних форм. Його вимоги до Тимчасового уряду про національно-територіальну автономію стали в центрі роботи 1-го Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся 5-8 травня 1918 р. На ньому були присутні 700 делегатів від військових і тилу. Резолюції з’їзду були гострими й однозначними: “Вимагати від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України”. Цю вимогу посилював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд.
28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд. На ньому були присутні 2500 делегатів. З’їзд, поряд з питанням про ставлення до миру, зобов’язав УЦР більш рішуче відстоювати перед Петроградом позицію щодо національно-територіальної автономії. Щоб впровадити це в життя делегати з’їзду зобов’язали її також негайно підготувати універсал. До цих вимог свій голос додали і делегати з’їзду робітників.
10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді був схвалений зміст 1-го Універсалу. Цим законодавчим актом УЦР зроблено внесок в дестабілізацію політичної ситуації в Росії. Така ситуація склалась внаслідок небажання Тимчасового уряду принципово розв’язати проблему державного устрою в Росії після повалення царизму і намагання вирішувати це питання тільки на Всеросійських установчих зборах.
М.С.Грушевський вважав неприпустимим ставити питання про автономію України в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах – централістською, з бажанням зберегти Росію “єдиною і неділимою”, до чого прагнув російський політичний і державний істеблішмент, чи автономно – федералістською.
Майбутнє Росії після Лютневої революції М.С.Грушевський бачив як союз держав, об’єднаних федеративним зв’язком. Україна повинна була утвердитись як автономне утворення на землях, де українці складали більшість.
Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження “єдиної і неділимої” Росії і негативно поставився до вимог УЦР. Він заслухав звіт трьох міністрів Тимчасового уряду – О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі, які під час перебування в Україні не заперечували проти принципових положень 1-го Універсалу і запропонували окремі компромісні положення, що знайшли відображення у 2-му Універсалі. Однак Тимчасовий уряд відійшов від домовленостей, які були досягнуті на переговорах у Києві. 4 серпня він видав “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”. УЦР згадувалась в цій інструкції лише побіжно. Як випливало із її назви Генеральний Секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний аппарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату.
Правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську. Полтавську і частково Чернігівську. Значно звужувалась компетенція секретаріату. Тимчасовий уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний Секретаріат.
З цього часу між політичними партіями, які входили до Центральної Ради, розпочинаються безплідні дискусії. За ними не було конкретних результатів у напрямках соціально-економічної діяльності членів УЦР і Генерального Секретаріату, нехтування вирішенням завдань по забезпеченню міст продуктами харчування, організації роботи залізничого транспорту й таке інше. Захоплення молодих політиків у віці 25-30 років власною революційною риторикою, рідкі виїзди в село, погіршення кримінального становища, невиконання обіцянок соціалізації землі значно похитнуло віру у людей, які на початку діяльності Центральної Ради підтримували її курс.
західний український народний республіка
2.Утворення Західної Української Народної Республіки. Акт Злуки УНР та ЗУНР
Перебіг подій в Україні восени 1918 – початку 1919 р. переконливо свідчить, що протиборствуючі сили не могли порозумітися і знайти шлях до громадянського миру. Дещо по іншому склались обставини у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Протягом багатьох століть, перебуваючи під владою східних держав більша частина населення цих українських земель прагнула до возз’єднання з Наддніпрянщиною або Великою Україною.
Розглядаючи питання утворення Західної Української Народної Республіки наприкінці 1918 року, зробимо короткий історичний екскурс у кінець вісімнадцатого та дев’ятнадцяте століття. З історико-методологічної точки зору це надто важливо, тому що стане зрозумілим, яким чином визрівали умови для державотворення на частині етнічних українських земель, що в різні періоди вітчизняної історії до 1918 року перебували під владою Угорщини, Польщі, Австрії, а потім Австро-Угорщини.
Висвітлення таким чином питання є важливим і тому, що воно є ключовим в усвідомленні, чому на початку двадцятого століття не відбулось об’єднання етнічних українських земель в одну Українську Соборну державу. Саме до цього віками прагнули українці, які жили під владою чужоземців.
Подивимось, що собою уявляла Західна Українська Народна Республіка. Вона об’єднала українські етнічні землі, історична назва яких Буковина, Галичина, Закарпаття. Назва першого регіону з XIV століття походить від лісних масивів буків. Українська її частина – це територія сучасної Чернівецької області. Вона розташована між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії рік Пруту та Серету. Південна Буковина входить до складу Румунії. До середини XVIII століття Північна частина Буковини входила до складу Молдавії.
На початку останньої чверті XVIII століття, коли вона у 1774 році перейшла від Молдавського князівства до Австрії, в ній проживало 69% українців, 26% румунів і 5% вірменів, євреїв, греків, німців, поляків. Австрія захопивши її територію, провела тут низку реформ, які негативно позначились на подальшому розвитку Буковини. На адміністративні посади імператор Австрії призначав румун (вважалось, що Буковина – румунська територія).
Румунська знать не допускала селян до освіти і проводила румунізацію та латинізацію. Викладення у початкових школах велось румунською та польською мовами. Національний гніт посилювався тим, що селяни були українці, а поміщики – румуни.
В першій половині XIХ століття у Буковині виникають селянські заворушення. Найбільшим з них було повстання у 40-х роках, яке очолив Лук’ян Кобилиця. Повстання мало яскраво виражений соціальний характер. Його мета – домогтись автономії Гуцульщини. У 1861 році Буковину визнано “корінним краєм” Австрії, хоча всі інститути автономії перебували в руках румунів та австрійців. З 70-х років посилюється боротьба українців Буковини з румунами та німцями за відокремленість. На рубежі XIХ і XХ століть (до 1914 року), можна сказати, було сформовано провідну українську ідеологію. Цьому сприяли контакти буковинських, галицьких та наддніпрянських вчених і громадських діячів, які активізувались на прикінці XIХ - на початку XХ ст.
Наступна складова частина етнічної української землі Галичина. Вона розташована на північ від Карпатських гір в басейні річок верхньої і середньої течії Дністра та верхніх течій Західного Бугу і Сяну. Сьогодні українська територія Галичини (Східна) охоплює території Львіської, Івано-Франківської та Тернопільської (за винятком північної її частини) областей. Землі Західної Галичини входять до складу сусідньої з Україною Польщі.
Галичина під владою Австрії опинилась внаслідок першого поділу Польщі у 1774 року. Як і в Буковині, у Галичині австрійським урядом були проведені соціально-економічні реформи, як то: обмежено право поміщиків над селянами, їм дозволялося шукати заробіток де завгодно; селяни отримали право без дозволу поміщиків одружуватись, віддавати дітей до шкіл тощо. Реформовано було суд і податкову систему. Але становище українських селян у Галичині продовжувало залишатись тяжким, тому що вплив польської шляхти не зменшувався.
Австрійські реформи хоча і мали деяке практичне значення для підвищення матеріального рівня життя, більш позитивно вплинули на моральний стан українців, розбудили їх енергію для боротьби за майбутнє. Разом з культурним піднесенням тут виникають революційні рухи. Позитивно позначились на розвитку Галичини польське повстання 1830 року, а також революція, яка розпочалась в Європі у 1848 році. Вона охопила і Галичину. Під її впливом у Львові було засновано Головну Руську Раду. Основною програмною ціллю Ради було об’єднання Галичини, Буковини і Закарпаття. Це суперечило планам польської шляхти, які прагнули перетворити Галичину у польську провінцію і вони домагаються впливу на Головну Руську Раду.
Конституція Австрії 1861 року хоч і надала Галичині автономію з власним сеймом, однак полонізація краю продовжувалась – в адміністративних органах, в суді, самоуправлінні та економіці польська шляхта продовжує займати ключові позиції .
Відносини між поляками та українцями загострились після придушення польського повстання 1863 року. Це активізувало процес створення українських політичних організацій. У 1890 році тут засновано Українську Радикальну партію, провідне місце в якій займали Іван Франко і Михайло Павлик. З цього часу українська інтелигенція все більше починає політизувати суспільне життя. У 1900 році у Львові і Харкові серед студентської місцевої молоді народжується програмна ідея - створення самостійної Української Держави.
Закарпаття – третя територія Західної України. Воно відображає історичну назву українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та басейні ріки Тіси. Сьогодні це територія Закарпатської області України. Вона межує з Львівською та Івано-Франківською областями та країнами далекого зарубіжжя – Румунією, Угорщиною, Словаччиною.
Правління австрійських імператорів Марії Терези та Йосипа ІІ супроводжувалось реформуванням і на Закарпатті, яке позначилось певними позитивними змінами в житті селян. Але наступник Йосипа ІІ Леопольд відновив кріпацтво. У 1848 року в Закарпатті посилився повстанський селянський рух. У 1867 році Закарпатська Україна перейшла під владу Угорщини.
Таким чином, Буковина, Галичина та Закарпаття до кінця 1918 року залишались відокремленими державними кордонами від більшої частини України, яка входила до складу царської, а потім Радянської Росії.
В долі українського народу Буковини, Галичини, Закарпаття було багато спільного. Він терпів тяжкий гніт угорських, польських та румунських правлячих кіл. Для них характерним було суцільне безправ’я в політичному і соціальному плані. Австрія, до складу якої входили ці народи дуже мало робила для того, щоб захистити українське населення. Протягом усього XIХ століття вони вели боротьбу проти гноблення в усих формах, щоб зберегти своє національне коріння.
Перша світова війна 1914-1918 років круто повернула долю українців цих регіонів. Поразка у війні Четвертного Союзу у жовтні 1918 р. сприяла стрімкому розпаду Австро-Угорської імперії. Народи, що були під владою Габсбургів, побачили можливість створення власних національних держав. Цією метою жили і західні українці. Процеси державотворення у Східній Галичині, Півничній Буковині і Закарпатті докорінно відрізнялися від процесів, які проходили на території Наддніпрянської України.
На Східну Галичину претендувала Польща, яка у грудні 1917 р. одержала незалежність від Радянської Росії. Польща розпочала військові дії проти українців, чехів, німців і литовців, які не бажали бути у складі Польської держави.
У той час, коли стала очевидною поразка Австрії у світовій війні, провідні політичні партії, представники церкви Східної Галичини та Буковини 18 жовтня 1918 р. скликали Загальні Збори і утворили Українську Народну Раду. Їй було надано статус представницького органу майбутньої держави, а також проголошено на обєднання усіх західноукраїнських земель в одне ціле.
Народна Рада з дозволу австрійського уряду 1 листопада ввела свої військові сили у Львів, а потім і на інші території Східної Галичини. 13 листопада було проголошено про утворення ЗУНР. Було обрано її Президента – ним став Є.Петрушевич, затверджено Державний Секретаріат (уряд) – його головою став лідер Національно-демократичної партії К.Левицький.
Слід відзначити, що внутрішня політика уряду ЗУНР не знайшла підтримки у широких верств населення. Національна Рада рішуче виступила проти передачі землі селянам. Це звузило народну підтримку ЗУНР. Першою поразкою ЗУНР був відступ зі Львова у Тернопіль під натиском польських військових сил 22 листопада.
Класова боротьба, яка загострилась у розколотому за національними ознаками суспільстві, стимулювала розвиток комуністичних сил. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулась конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Вони виразили недовіру Народній Раді й закликали населення підтримати встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне домагатись возз’єднання Східної Галичини з Радянською Україною.
14 квітня 1919 р. більшовики підняли збройне повстання у Дрогобичі і проголосили перемогу Радянської влади. Війська Народної Ради після кровопролитних боїв зайняли місто. Але вже наприкінці червня польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині.
Майже так само розвивались події і у Північній Буковині та Холмщині й Закарпатській Україні. У Чернівцях виникло двовладдя – національні політичні партії утворили свої уряди. Український національний комітет орієнтувався на ЗУНР, румунська національна Рада – на Румунію. Коли під впливом Комуністичної партії Буковини в деяких районах почали виникати Ради робітничих депутатів, Буковинське Народне Віче проголосило возз’єднання Буковини з Радянською Україною. У відповідь на це війська королівської Румунії з дозволу країн Антанти захопили територію всієї Буковини, Національна Рада проголосила себе єдиною владою у краї.
Наприкінці січня 1919 р. у Хотині було піднято повстання і утворено Хотинську Директорію. Було створено повстанську армію, яка налічувала 30 тис. чоловік. Але не маючи підтримки з боку Радянської України, повстанські загони вимушені були перейти через Дністер на територію УСРР.
Закарпаття, про що вже говорилось, перебувало у підпорядкуванні угорської адміністрації. У листопаді-грудні 1918 р. тут почали виникати Ради робітничих депутатів. Селяни виступали за право володіння землею. Однак і територія Закарпаття стала об’єктом для захоплення її сусідніми державами. Так, Чехословаччина з дозволу Антанти на початку 1919 р. захопила Західну частину Закарпаття, Румунія – Південно-Східну.
На початку січня 1919 р. у Харкові, де ще у грудні 1918 р.було відновлено Радянську владу, побувала делегація закарпатських селян, яка заявила, що населення краю чекає на прихід радянських військ. 21 січня у Хусті Закарпатські Всенародні Збори висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Правда, лунали пропозиції щоб Закарпаття залишилось у складі Угорщини, Чехословаччини або ЗУНР.
21 березня 1919 р., як і в Угорщині, на неокупованій території Закарпаття влада перейшла до Рад робітничих і селянських депутатів. Було сформовано Русинську Червону гвардію, а потім і дивізію, яка у складі угорської Червоної армії воювала з чеськими та румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територіальну автономію і право на самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Був прийнятий декрет про націоналізацію поміщицьких земель і промисловості. Місцева буржуазія зустріла ці акти вороже. У кількох містах “руські народні ради” на початку травня прийняли постанови про приєднання території Закарпаття до Чехо-Словацької держави. Директорія та уряд УНР не заперечували проти цього. Наприкінці липня 1919 р. Закарпаття було окуповано чеськими військами.
Після проголошення ЗУНР 13 листопада 1918 р. відбулась зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Але було вирішено не проголошувати єдність з гетьманською Україною. Під час повстання проти П.Скоропадського уряд ЗУНР 1 грудня 1918 р. уклав договір з Директорією про возз’єднання з УНР. 3 січня 1919 р. Українська Народна Рада у Станіславі (нині Івано-Франківськ) затвердила цю угоду. Урочиста церемонія возз’єднання відбулася у Києві 22 січня 1919 р. В.Винниченко навіть підготував Універсал з приводу цього історичного акту. Він мав бути затверджений Установчими Зборами України. Але акт возз’єднання залишився декларацією більш ніж на 20 років. Польські війська посилили наступ на ЗУНР і захопили повністю її територію. Директорія УНР під натиском військ Червоної армії залишила Київ і більше в нього вже не повернулась.