Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

СОДЕРЖАНИЕ: Реферат з релігієзнавства Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву Коли ми шукаємо причини суспільно-економічних негараздів і бідності у потенційно багатій Україні, тоді оглядаємо переважно поле політичних і економічних подій. І хоча аналіз подій у цій сфері дає змогу дійти важливих і слушних висновків, їх глибина все одно є недостатньою, оскільки не враховує суттєвих інтересів у сфері духовній.

Реферат з релігієзнавства

Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

Коли ми шукаємо причини суспільно-економічних негараздів і бідності у потенційно багатій Україні, тоді оглядаємо переважно поле політичних і економічних подій. І хоча аналіз подій у цій сфері дає змогу дійти важливих і слушних висновків, їх глибина все одно є недостатньою, оскільки не враховує суттєвих інтересів у сфері духовній. А ця сфера надзвичайно далека від однозначності.

Історія свідчить, що всі держави мали в своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, свою мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна церква. За участі національних церков поставали нові міцні держави, і навпаки — без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з карти світу, а такі народи розчинялися серед інших. Історія може навести багато вельми показових прикладів.

Створення окремої від Ватикану англіканської церкви сприяло перетворенню Великої Британії на світову імперію, перехопивши ініціативу у Іспанії — оплоту римського католицтва в Європі.

Створення німецькомовної лютеранської церкви сприяло згуртуванню німецької нації, подоланню місцевих розбіжностей і в подальшій перспективі — формуванню ідеї єдиної Німеччини.

Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобовязаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з-під османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербів і хорватів у складі Османської імперії ісламу призвело до появи на Балканах цілком нового народу — мусульман (себто боснійців).

Не менш значну роль відіграла церква в історії українського народу. Християнство торувало собі шлях до наших земель через князівську верхівку суспільства: останні Києвичі, княгиня Ольга, князь Ярополк і, нарешті, Володимир Великий. Єдність віри повинна була сприяти етнічній консолідації різних племен навколо Києва. Спершу покладалися надії на реформу язичницької релігії, створення єдиного пантеону богів. Проте ці надії не справдилися, оскільки язичництво не мало очікуваної обєднувальної сили. Тому в 988 р. було запроваджено християнство за православним обрядом, котре стало головною ідеологічною ланкою у формуванні із окремих племен руського (українського) народу. Недарма вже в IX ст. поняття руський і православний для літописців стали фактично синонімами. Пізніше, за литовсько-польської доби, приналежність до руських, русинів визначалася насамперед їх відношенням до православя. Національна церква була джерелом сили для народу, допомагаючи пережити скрутні часи. І сьогодні Україна залишається найбільшою православною країною світу, де чисельність віруючих усіх гілок православя сягає 30 мільйонів.

Зважаючи на такий значний вплив церкви на український народ в його історії та сьогоденні, варто було б сподіватися на те, що церква відіграє свою позитивну роль у подоланні сучасної кризи в Україні. Однак насправді відбувається зовсім протилежне: криза в суспільстві поглиблюється, поширюючись і на духовну сферу. І повязане це з боротьбою українців за право мати власну церкву.

Питання створення власної церкви не є новим для української історії. Вже великий київський князь Ярослав Мудрий поставив першого митрополита — русича Іларіона — незалежно від Візантії. Князь Ярослав добре розумів, що держава може бути незалежною і могутньою лише тоді, коли в ній буде незалежна церква. Ще одна спроба мала місце, коли митрополитом Київським став Климент Смолятич. Проте спроби утворення власної Помісної Церкви не увінчалися успіхом, оскільки заважали інтересам Візантійської імперії. Татаро-монгольський погром поклав остаточний край змаганням за Помісну Церкву.

Пізніше це питання буде порушуватися знову і знову, як тільки зявлятиметься українська державність або ж хоча б набуватиме реального змісту українська автономія. Так, у XVII ст. під надійним захистом козацтва митрополит Київський Петро Могила мріятиме про створення Київського Патріархату. На початку XX ст. разом з боротьбою за Українську державу відродився і автокефальний рух, тобто боротьба за Помісну Українську Православну Церкву. Але тоді не судилося. Знову про неї заговорили у 1960-ті рр. з появою митрополита Київського Філарета. В цей час Україну очолював П.Шелест, з ініціативи котрого відбулися деякі позитивні зрушення в українському національному житті. Зокрема, тоді порушили питання видавництва Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою. Головним перекладачем був сам Філарет.

Однак всі ці спроби зазнали невдачі, оскільки перешкоджали інтересам імперій, до складу котрих входила Україна. Утворення будь-яких помісних церков завдавало удару по імперському пануванню, зважаючи на великий вплив церкви в суспільстві. Тому державна влада послідовно знищувала національну церкву, аби поставити під свій контроль духовне життя українців. Однак відсутність такої церкви сьогодні, на десятому році незалежності України, коли вже немає чужої влади, виглядає дивним і незрозумілим. Так само, до речі, як і активна діяльність в Україні церкви з колишньої метрополії. Йдеться про Російську Православну Церкву (РПЦ) та її єпархії в Україні, котрі прикриваються назвою Українська православна церква і канонічне повязані з московською патріархією.

* * *

Сучасна РПЦ увібрала в себе гірші традиції свого минулого. Вище вже докладно розглядалося, як за царських часів церква слухняно обслуговувала інтереси самодержавної влади. Для зручності управління нею влада скасувала московську патріархію, натомість утворивши напівсвітський синод. Як уже зазначалося вище, імператор Микола ІІ навіть не вважав чимось незвичайним запропонувати себе — монарха — в предстоятелі РПЦ. Мовляв, було б цілком природнім, якби самодержець для повноти своєї влади в імперії очолив ще й церкву. Більшовики не бачили принципової різниці між РПЦ і царатом, тому зруйнували церкву разом із Російською імперією.

В історії є чимало прикладів подібних особливих стосунків держави та церкви, фактично диктату світської влади над духовною. Але всі вони мали місце в країнах з деспотичною владою, яка силою змушувала церкву підкорятися. Найбільш скандальний з них — так зване Авіньйонське полонення пап (березень 1309-січень 1377 рр.). Агенти французького короля Филипа IV захопили замок Папи Римського Боніфація VШ, і той помер під арештом. Під тиском короля новим Папою обрали французького архієпископа Бордо — Папу Климента V. Починаючи з нього протягом 70 років французькі королі утримували всіх римських пап у Авіньйоні, щоб ті були слухняними маріонетками в королівських руках. Згодом тривала залежність пап від Габсбургів підштовхнула англійський парламент у 1534 р. прийняти Акт про супрематію, що започаткував незалежну від Риму англіканську церкву,

Останнім прикладом таких особливих стосунків влади і церкви у європейській історії стала гітлерівська Німеччина. При кожній дивізії вермахту, котра вирушала на завоювання життєвого простору, перебували католицький і лютеранський священики. У молитвах перед боями та при панахидах по загиблих вони не забували весь час повторювати: В імя фюрера, народу і рейху! Амінь.¹ Фактично це було повторенням слів самого фюрера з партійних зборів нацистів. Але спробували б священики цього не сказати. У нацистській службі безпеки SD існував окремий відділ III-с, котрий збирав відомості у релігійних колах. 12 травня 1941 — в момент найбільшого загострення боротьби проти церкви — до цієї роботи підключилося і гестапо. Відділ гестапо ІV-в відповідав за діяльність церков, релігійних сект, франкмасонів, а також за остаточне вирішення єврейського питання у Європі.²

Не відставав від Гітлера і сталінський режим. Московська патріархія з моменту свого відновлення у 1943 р. разом із своїми статутами, положеннями, ритуалами існувала не більше як сценічна бутафорія, повністю підпорядкована державі. Фактично РПЦ була філією ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партії на цьому фронті. Лише з дозволу КДБ і ЦК КПРС священнослужитель міг отримати сан. Сталін навіть нагороджував деяких служителів культу, а черниці з Києва в подарунок рідному вождю вишили його портрет.

Перший патріарх радянської РПЦ Олексій I у 1950-60-х рр. слухняно виконував побажання голови Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР генерала держбезпеки Г.Карпова. Ще не встигали міжнародні організації широко оприлюднити заяви-протести про порушення свободи совісті в Радянському Союзі, як тут же з оперативністю ідеологічного відділу ЦК отримували гнівну відповідь з патріаршої резиденції. Тільки-но в релігійному середовищі зявлялися паростки інакодумства, як усі причетні до цього позбавлялися кафедр, суворо каралися першоієрархом. Останній патріарх радянської РПЦ Олексій II під час свого сходження на духовний престол в 1990 р. у виступі на сторінках газети Правда радив не допускати розколу в лавах КПРС(!).

Особливі відносини РПЦ з державою не припинилися й після розпаду СРСР. Патріарх Олексій II на пяту річницю свого патріаршества 7 червня 1995 р. в присутності кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква рука об руку з державною владою буде вести Росію до величі та могутності. Після приходу президента В.Путіна Олексій II підтвердив завдання РПЦ соработничать з державною владою у справі побудови Великої Росії. РПЦ навіть включена до нової російської державної програми патріотичного виховання громадян. Патріарх особисто увійшов до керівництва Національного військового фонду, де акумулюються кошти для різних патріотичних й соціальних потреб військовослужбовців. Також патріарх наказав усім російським єпархіям, монастирям, приходам встановити тісні звязки з військовими частинами. У своєму нещодавньому новорічному зверненні до православних віруючих Олексій II говорив про майбутнє відродження Великої Росії, хоча як мінімум половина з них є громадянами зовсім інших держав. Не зрозуміло, яким чином Олексій II може після цього бути для них духовним наставником?

Доктор історичних наук О.Малашенко, аналізуючи сучасне становище РПЦ, говорить прямо: РПЦ приближается к тому, чтобы занять нишу государственной религии. Де-юре это невозможно. Де-факто православная религия, кажется, перестает быть частным делом?³

Здається, РПЦ, ще не вилікувавшись від своїх вад радянських часів, уже поспішає посісти місце державного ідеолога, яке їй належало до 1917 р. Священики у центрі та регіонах Росії котируються нарівні з політиками. Патріарх також затвердився в першій частині рейтингу провідних російських політиків. На державних урочистостях завжди знаходиться праворуч від президента, немов комісар поряд з командиром. Серед вищого духовенства РПЦ розповсюджена точка зору про необхідність участі церкви в соціально-економічних і політичних справах держави. Мовляв, тільки церква здатна протистояти конфліктам. Зокрема, про це стверджував дуже впливовий в РПЦ митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил на Міжрелігійному миротворчому форумі в листопаді 2000 р.

Насправді участь церкви у світських справах найчастіше призводить до загострення конфліктів. Церква не розвязала жодного з них, але саме релігійні гасла стимулюють їх розвиток. Зважаючи на це, російська влада активно використовує можливості РПЦ задля поширення свого політичного впливу на православні країни. І РПЦ торує шлях російським інтересам.

Ось як це виглядає на практиці. Москва відверто заявляє, що Україна перебуває в сфері її геополітичних інтересів і використовує всі можливі засоби просування свого контролю в усі сфери діяльності Української держави. Виконуючи політичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити вплив на українське православя. Все, що працює на возвеличення Росії, віковічної дружби з нею, всіляко заохочується і підтримується. Аби в українців при цьому не виникало зайвих підозр, московською патріархією робиться це не напряму, а руками її місцевої філії. Йдеться про начебто окрему і автономну Українську Православну Церкву (УПЦ), а насправді звичайну митрополію РПЦ на чолі з митрополитом Київським і всієї України Володимиром.

Дії цієї антиукраїнської за змістом церкви УПЦ (МП) досить різноманітні. На попередніх президентських виборах її священнослужителі відкрито закликали голосувати за окремих кандидатів, вигідних Москві. Черниці Дніпропетровської єпархії роздавали мирянам листівки з статтею В.Карабуліна Закат Украины — самостийничество как идеология национального уничтожения. Але апофеозом політиканів з УПЦ (МП) стала робота Союзу православних братств, котрий активно підтримував голову Комуністичної партії України П.Симоненка. Повідомлялося, що Симоненко предоставит равенство для свободного развития украинской и русской равноправных культур, в школы вернет нормальные программы, восстановит Родину. І все це можна було зустріти в листівках, розповсюджуваних у головному храмі Києво-Печерської лаври — Трапезній церкві.

А починалося все з того, що напередодні виборів інформаційно-аналітичний центр Союзу православних братств із скрупульозністю спецслужби підготував на 23 сторінках аналіз виборчої ситуації по партіях для першоієрарха УПЦ (МП). Визначивши, що немає ніяких євангельських догматичних, канонічних заперечень для участі у виборах, православні інформаційні аналітики накреслили завдання:

Нам необхідно забезпечити зовнішні умови існування Церкви, бо, на жаль, ми не живемо в імператорський період і єпископа зовнішніх справ у Церкві немає, ні Костянтина Великого, ні царя.

Докладно вивчивши програми партій та виборчих блоків, ці аналітики прийшли до парадоксального висновку: підтримати КПУ. Мовляв, хоча комуністи й не підстроюються під Церкву, однак в них залишилась якась принциповість, можливо неправильна, як заблужденіе (так в тексті — авт.), а все ж принциповість. Зате в усіх інших партіях лідери і члени були комуністами, але зрадили цю ідею.

Дивна логіка. А як же більшовицькі злочини проти людства і переслідування Церкви? А фізичне знищення православних і руйнування храмів? Тим більше, що сучасні комуністи в жодному документі не відмовляються від тієї політики, котру вони проводили у 1920-1980-х рр. Але інформаційні аналітики УПЦ (МП) згодні на їх повернення до влади:

Це буде існування як в радянські часи. Зате такі штучні утворення, як КП, УАПЦ розлетяться як картонні домівки, а УГКЦ буде затиснута в Галичині... Буде одне стадо і один пастир ... Покажемо разом како может Православных вера.

Отже, ладні терпіти нові комуністичні гоніння, аби лише за допомогою їх влади відновити духовну монополію Московського Патріархату. І разом з цим реанімувати СРСР.

Наостанок зауважимо, що створення цього Союзу наводиться як одне з досягнень першоієрарха УПЦ (МП) Володимира у виданнях на честь його 65-річчя.⁴ Проте деякі моменти в діяльності православних братчиків викликають сумніви щодо справжнього їх керівника. Зокрема, центр Союзу православних братств знаходиться у Москві (вул. Даниловський вал, 13-А), а від єпархій України до нього входять організації з чітким ідеологічним спрямуванням:

Русская община Ивано-Франковской области, Всероссийская партия монархического центра (м. Київ), братство Преподобного Серафіма Саровського донських козаків (станиця Луганська Луганської області), Одесское Черноморское казачество та інші. Навіть серед власне релігійних організацій Союзу переважають такі, що нічим не повязані з українським православям: Русское Богословское общество Святого Праведника Иоанна Кронштадского (м. Одеса), Братство Святого Благоверного князя Александра Невского (Луганська обл.), Братство Святых Новомучеников и исповедников Российских (м. Київ), Братство Казанской иконы Божией Матери (м. Київ)... Усі вони прикривають свою політичну сутність церковними образами. Значно відвертіші у своїх цілях російські учасники цього Союзу православних братств. Із звіту про діяльність братства з Санкт-Петербургу:

Наше братство носит название Державной иконы Божией Матери. Брошюру Покровительство Божией Матери над Россией составил Н.К. Симаков, мы ее раздаем по храмам и соборам.⁵

Складається враження, що у своїй діяльності в Україні Союз православних братств керується прямими настановами Москви, а не першоієрарха УПЦ (МП). Саме тому дискредитація української державності посідає провідне місце серед їх цілей. Та й що говорити про черниць і православних братчиків, коли навіть вище духовенство УПЦ (МП) не обирає засобів у боротьбі за обєднання православних віруючих в одній імперії. 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кіровоградський і Олександрівський УПЦ (МП) Пантелеймон у Свято-Покровській церкві м. Олександрії заборонив хору співати духовний гімн Боже Великий Єдиний, нам Україну храни, а також виголошувати проповіді українською мовою. Між іншим, формально кожен прихід вільний сам обирати мову служіння. Найбільш одіозна особа в ієрархії — митрополит Одеський Агафангел у своєму виступі в газеті Русь православная у вересні 2000 р. взагалі назвав українське населення в Одеській області переселенцами. Отож, українці стали переселенцями на власній землі!

При цьому всьому московська патріархія разом із своєю українською філією УПЦ претендує на монополію в організації духовного життя в Україні, віщаючи з позицій російських інтересів. Якби нам хтось розповів, що, наприклад, у суверенній Болгарії православна церква перебуває під владою Московського Патріархату, безкарно веде антиболгарську й антидержавну пропаганду, пропагує розвал болгарської держави і воззєднання з державою старшого православного брата в імя могутності православного панславізму, то ми подумали б, що маємо справу з божевільною людиною. Але РПЦ продовжує працювати в Україні, залишаючись на пострадянських теренах однією з найвпливовіших сил щодо реанімації СРСР у вигляді Великої Росії.

І не лише в Україні. Тільки-но комуністи перемогли на виборах у Молдові, як Олексій II разом із російським президентом Путіним мав розмову з лідером молдавських комуністів Вороновим. Після цього новообраний президент Молдови Воронов проголосив наміри приєднати свою країну до державного союзу Росії та Білорусі .— основи нового СРСР.

В обмін на використання РПЦ як троянського коня російської великодержавної політики Кремль не залишає без уваги проблем щодо поліпшення матеріального забезпечення церковного керівництва, влаштування їх побуту. Патріарху Олексію II за наказом Єльцина виділити охоронців, кремлівський спецзвязок і два членовози — броньованих урядових ЗІЛи. Зокрема, особисту охорону патріарха в поїздках за кордон складають вісім представників департаменту по боротьбі з тероризмом ФСБ Росії. Між іншим, у 1950-х рр. генерал Г.Карпов так само піклувався від імені держави та партії про патріарха Олексія І:

...бажано, щоб патріарх Олексій якомога довше перебував на чолі Православної Церкви, і тому рада просила 4-е управління при Міністерстві охорони здоровя СРСР приділяти більше уваги нагляду за станом його здоровя.⁶ Як бачимо, спадкоємність виражена яскраво.

* * *

Чи не найважливішим напрямом соработничества між РПЦ і державною владою Росії здавна була боротьба з Українською церквою (дивися додаток №2). Адже вона завжди була безпосереднім учасником історичного процесу, впливала на багато важливих і значимих у житті народу подій, дбала насамперед про духовні потреби нації, її єдність і монолітність. У найтяжчі для українського народу часи розрухи і бездержавності саме духовні провідники, видатні діячі української церкви, допомагали зберегти в душах пастви прабатьківську віру, а з нею — і свою національну ідентичність. Тому невипадково, що наступ на українські права завжди розпочинався з наступу на церкву. РПЦ тягнулася до своєї духовної монополії хоча б у межах словянського православного світу і Російської імперії. Відкидалися будь-які згадки про змагання України за державність, її окремішну історію, культуру, а відтак — церковне життя. Спеціальні настанови по церкві видавалися для усунення не те що української мови, а навіть вимови, котра відрізняється від чистого российского слога. Московська синодальна цензура розгорнула переслідування в церкві всього українського з таким масштабом, ніби виганяла єресь із православя.⁷

Прапор переслідувань підхопила Радянська влада, що теж не могла змиритися з існуванням церкви, яка сповідувала українську мову і сприяла національному вихованню населення. Адже, як зазначає А.Колодний, вікова боротьба українського православя за автокефалію, яка набула особливо виразних форм у XX ст., була водночас і боротьбою за національну незалежність України.⁸

Якщо наприкінці 1926 р. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) нараховувала 2 800 парафій, 10 657 священиків, 35 єпископів, то вже у 1931 р. від неї залишалося 200 священиків, а на початку 40-х — лише кілька осіб.⁹ Заарештували, розстріляли й вислали більшу частину духовенства УАПЦ — 28 єпископів. Митрополит В.Липківський загинув на Соловках. Його наступник М.Борецький після арешту в 1930 р. збожеволів у вязниці й помер в 1934 р. у психіатричній лікарні в Ленінграді. У січні 1930 р. під тиском влади було скликано Надзвичайний собор, який ухвалив резолюцію про контрреволюційність УАПЦ та її самоліквідацію. При цьому слід зазначити, що шалена антирелігійна боротьба велася більшовиками проти всіх церков і релігій. Але тільки Українську церкву вони прирівнювали до контрреволюційних політичних організацій та повністю фізично винищили:

Возглавляемое петлюровцами, ее духовенство маскировалось мнимой непричастностью к политическим партиям и сеяло националистический дурман среди трудящихся, морально и материально поддерживало врагов Советской власти. ... Органы Советской власти приняли меры к пресечению ее контрреволюционной деятельности.¹⁰

Особливо показові переслідування Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), котра завжди заохочувала галичан чинити опір загарбникам. Спочатку імператриця Катерина II намагалася насильницьки підпорядкувати греко-католиків своєму маріонетковому синоду РПЦ. Згодом уособленням українського сепаратизму в очах Росії був митрополит Галицький і архієпископ Львівський Андрій Шептицький. Вже в перший тиждень перебування російської влади у Львові в 1914р., коли генерал-губернатор О.Бобринський виголосив програму русифікації Галичини, митрополит почав виступати з проповідями, де закликав українців твердо і непохитно стояти у своїй вірі й народності.

Репресії проти УГКЦ не примусили себе чекати. Шептицький потрапив до російської вязниці (і не востаннє). Але справді цілковитого розгрому УГКЦ зазнала за радянських часів. Якщо маріонеткову РПЦ комуністи ще терпіли, то УГКЦ офіційно вважали зрадницькою і намагалися повністю ліквідувати. На 1941 р. УГКЦ мала 3 040 парафій, 4 400 церков і каплиць, богословську академію, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, 2 школи, 9 газет і часописів, митрополита і 10 єпископів, 2 950 священиків, 1 610 ченців, 540 студентів, 4 159 004 мирян. Українці складали серед греко-католиків 91,8 %.¹¹ Церкву формально обєднали з РПЦ, відібрали у неї все майно і репресували духовенство — близько 2,5 тисяч осіб, враховуючи весь єпископат і митрополита.

Сьогодні це дикунство вже не здатна замовчувати навіть офіційна російська влада. Ось вимушене, хоча і дуже обмежене визнання Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації (нехай читач пробачить за великий розмір цитування, проте воно того варто):

Стремясь вырвать из-под ног повстанцев религиозно-идеологическую почву, с марта 1946 г. Москва повела открытую борьбу с греко-католической церковью. Ее цель состояла в принуждении униатского духовенства к переходу в православие. В результате жестокого идеологического прессинга Центра, а также серии репрессивных мер в отношении непокорных, к середине года (того ж 1946 — авт.) 997 из 1 270 униатских священников приняли решение воссоединиться с Православной Церковью, о чем было официально объявлено на Львовском соборе греко-католического духовенства и мирян. Фактически упразднялась Брестская уния 1596 г., что вызвало резкое недовольство Ватикана. Проведением кампании непосредственно руководил первый секретарь ЦК КП(б)У Н.Хрущев, который на все действия запрашивал санкции лично у И.Сталина. Именно Н.Хрущев докладывал в Москву, что за короткое время около 3 тыс. приходов влились в Русскую церковь. Были ликвидированы 230 непокорных приходов и 48 греко-католических монастырей. Аресту подверглись 344 униатских священника и монаха, отказавшихся от перехода в православие.

Предпринятые советским правительством меры в отношении униатов отчасти подорвали влияние католицизма на местах. Однако они нанесли ощутимый вред общему примирению в регионе. Силовое вмешательство государства в церковные дела объективно оттолкнуло часть униатского населения от православия, привело в ряды повстанцев новых бойцов, объединенных идеей борьбы с москалями во имя спасения собственной религиозной конфессии. Греко-католическая церковь перешла на нелегальное положение. Проблема была загнана вглубь. Сопротивление оуновцев вплоть до начала 60-х годов во многом объясняется именно религиозным фактором. Греко-католическое вероучение (не без помощи Москвы) явилось своеобразной идеологической базой сопротивления.¹²

У цих словах є все: і причини переслідувань УГКЦ, і методи її воззєднання з РПЦ, і навіть закамуфльоване визнання маріонеткового стану РПЦ перед комуністичною владою. Інакше чого б це влада так піклувалася про перехід греко-католиків до РПЦ? Після 18 років увязнення живим вийшов лише один єпископ УГКЦ — майбутній кардинал Йосип Сліпий. У концтаборах загинула більшість священнослужителів, сотні тисяч мирян були депортовані. На сорок років церква пішла у підпілля.

Тільки в середині 1980-х рр. з ініціативи Папи Римського, президента США Р.Рейгана та Андрія Сахарова розпочалася поступова легалізація УГКЦ. Керівництво СРСР реагувало на це дуже нервово. Виконуючи його директиву щодо викорінення активності греко-католиків, Рада у справах релігії при Раді міністрів УРСР підготувала доповідну записку Про так звану Українську католицьку церкву та заходи по подоланню релігійно-націоналістичного сепаратизму. Цей документ рекомендував скористатися можливостями РПЦ:

— зареєструвати громади РПЦ у населених пунктах, де відчувається сильний вплив уніатів;

— створити чернечу громаду РПЦ на базі монастиря в селі Гошів Івано-Франківської області, котрий був місцем паломництва греко-католиків;

— надати РПЦ матеріальні можливості для збільшення обсягу і тиражу журналу Православний вісник, видання православних книг українською мовою тощо.

ЦК КПУ підтримав ці заходи. Однак СРСР незабаром перестав існувати, й залишена без державної силової підтримки РПЦ почала втрачати набуті таким чином приходи в Західній Україні. УГКЦ поставила питання про повернення відібраних у неї храмів. Не маючи змоги протистояти цьому процесові, московська патріархія зчинила ґвалт. Втрату свого панування в Західній Україні вона намагається представити як переслідування православя в цілому. Хоча насправді йдеться лише про владу саме московської патріархії, котра, як відомо, трималася там на багнетах радянського карального апарату. Тим не менше вона безупинно кричить про преследования православных со стороны греко-католиков в Западной Украине (тобто реституцію конфіскованого у 1946 р. за допомогою НКВС на користь РПЦ майна греко-католиків). І навіть сам патріарх Олексій II говорить про стурбованість станом справ РПЦ у Західній Україні.

Проте якщо в Галичині РПЦ не має реальних важелів впливу, то відсутністю Помісної Української Православної Церкви на 10 році незалежності України ми завдячуємо саме Московському Патріархатові. По-перше, було накладено анафему на Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, аби дискредитувати саму ідею окремої української церкви та привнести розкол до лав українських віруючих. Анафеми завжди були в руках синоду РПЦ лише зброєю проти противників його влади. І можна говорити не тільки про декабристів, Гришку Отрепьева, Омеляна Пугачева чи Івана Мазепу, котрі ніколи ані словом, ані справою не виступали проти Бога. Тому жодна з інших православних церков світу не визнала цих анафем. Гетьман Мазепа взагалі був одним з найбільших в українській історії меценатів церкви. Через це імператор Олександр ІІ потрапив у незручне становище, коли під час свого перебування в Києві відвідав заснований Мазепою військовий Микільський собор. Сором був такий, що з наказу імператора Синод РПЦ у 1869 р. тихо зняв анафему з українського гетьмана. Щоправда, і до цього чин анафеми на Мазепу двічі перероблявся, аби якось приховати її цілком політичний підтекст. Можна пригадати також імя видатного російського письменника Льва Толстого, котрий ставив під сумнів особливе значення церкви як проміжної ланки між віруючим і Богом, за що синодом РПЦ був відлучений від церкви.

По-друге, коли стало зрозуміло, що обєднання українських віруючих в межах єдиної церкви, визнаної Вселенським православям, стає реальним, Московський Патріархат ініціював заходи на зрив переговорного процесу. Найболючішим ударом стало виведення із процесу переговорів УПЦ (МП). Адже без її участі формування Помісної Української Православної Церкви було б неповним.

По-третє, РПЦ повела масштабну атаку на всіх, хто міг би сприяти обєднанню українських церков та визнанню їх канонічності. Йдеться, головним чином, про Вселенського Патріарха Варфоломія І (Константинопольського), котрий закликав до православних українців: Обєднайтеся, і Вас визнає весь світ. РПЦ негайно розпочала пропагандистський наступ проти Варфоломія І з метою його дискредитації. Досить навести хоча б титулування Вселенського Патріарха (першого серед рівних у світовому православї), котрі містяться в російських православних виданнях:

стамбульский патриарх, мнящий себя восточным папой, троянський кінь православя... Синод РПЦ після відомих естонських подій 2000 р. повідомив своїм спеціальним визначенням, що патріарх Варфоломій І фактично оголосив війну Російській церкві.¹³ Після недавньої зустрічі Варфоломія І з президентом Л.Кучмою, російська православна агенція Радонеж навіть заявила, що Константинопольський Патріарх і Український Президент готуються до спільної атаки на православя в Україні.¹⁴ Все це є кроками в формуванні суспільної думки, котра засуджувала б Варфоломія. Програму створення так званого поля осуждения його діяльності ніхто не приховує, її неважко знайти навіть в Інтернеті.

Натомість РПЦ пропонує українцям каяття за своє бажання мати власну церкву. Мовляв, іншого виходу із греха раскола не існує: спершу каяття і обєднання всіх віруючих в одной церковной ограде (звичайно РПЦ), а потім порушення питання про статус Української Православної Церкви перед Московським Патріархатом. І там вже якось воно буде. Тому Московський Патріархат старанно воює проти Варфоломія І і всіх, хто міг би допомогти Україні без участі Москви створити власну канонічну церкву. Україна — це канонічна територія РПЦ, і тільки московський патріарх надасть (чи не надасть) визнання Українській церкві.

Ціна цих пропозицій, що називається, лежить на поверхні. Кілька років у Москві відкладали Архієрейський Собор РПЦ спеціально щоб не розглядати українське питання. Нарешті, влітку 2000 р. цей собор відбувся, але про автономію для Української церкви попри обіцянки навіть не натякали. Мовляв, УПЦ (МП) про автономію не просила, бо задоволена своїм сучасним псевдоавтономним статусом при збереженні канонічної єдності з Московським Патріархатом.¹⁵

Проте УПЦ (МП) ніколи не звернеться до Москви із незручними для неї проханнями, оскільки українською вона є лише за назвою. Так би мовити, для маскування. Інакше не можна зрозуміти наявність у її лавах таких єпископів, як єпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ (МП) Іполіт, котрому належать наступні слова:

Якщо очевидною є неприйнятність самої ідеї автокефалії в Україні, фактичне відступництво Константинопольського Патріарха Варфоломія, то ми зобовязані прямо про це свідчити. А замість цього ми постійно виправдовуємося, говоримо, що ми не проти автокефалії, але тільки не зараз. Така позиція є двозначною і тому слабкою... Ми, будучи більшістю, боїмося називати речі своїми іменами, боїмося цих бандеро-мазепинців, які, по суті, є тією ж сектою, причому аж ніяк не найбільш численною.¹⁶

І ще:

Православна сила, до якої я відношу і себе, виступає категорично проти самої ідеї автокефалії в Україні... Ми бачимо Україну яскравою, самобутньою, неповторною, але невідємною частиною російського світу. Найтісніший союз єдиновірних і єдинокровних Великої, Малої та Білої Русі є єдиним гарантом відродження православної цивілізації у світовому масштабі...17

Отже, як бачимо, формально одержавши незалежність в управлінні, УПЦ (МП) фактично віщає українському народові з позицій московських інтересів. Та й чи може бути інакше, якщо РПЦ та її українська філія УПЦ (МП) настільки тісно повязані з російською державною владою? Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) — постійний член Синоду РПЦ. Його портрет завжди на першому місці серед членів Синоду. Як митрополит УПЦ (МП) він виступає лише в Україні, а за її межами перетворюється на митрополита Київської митрополії РПЦ. Саме в такій якості Сабодан був представлений в Єрусалимі під час відзначення 2000-ліття Різдва Христового, коли разом з іншими московськими попами оточував Єльцина.

Українськість УПЦ (МП) добре видно з її шанування в якості святого відомого різаниною киян в 1169 р. князя Олександра Боголюбського. Свого часу він поділився награбованим у Києві з російською церквою, і та канонізувала його. Якщо вже УПЦ (МП) проголошується самостійною українською церквою, то як зрозуміти її участь в канонізації РПЦ останнього російського царя? Ікони з його зображенням широко продаються в храмах УПЦ (МП). Переберіть біографії ієрархів УПЦ (МП), і знайдете показову особливість: всі навчалися у московських духовних закладах. Тому не дивно, що вони надали одностайну підтримку Сабодану, коли той 1997 року офіційно відмовився від претензій на автокефалію УПЦ, бо Московському Патріархатові незручно втрачати обличчя своєю відмовою Україні.

Якщо хтось думає, що їх цікавить українське каяття, після котрого УПЦ (МП) дійсно отримає з Москви автокефалію, то глибоко помиляється. Московський Патріархат разом із УПЦ (МП) цікавляться лише збереженням своєї духовної монополії на канонічній території РПЦ, щоб керувати свідомістю громадян України. Мовляв, у законній державі повинна бути і законна Церква.¹⁸

А щодо справжніх українських церков — незаконних, бо Москва ніколи не хотіла їх визнавати, — то розмова з ними має бути короткою: заборона і розгром. Ніхто не може зазіхати на духовну монополію РПЦ на пострадянському просторі! Раніше каральні органи СРСР забезпечували Московському Патріархатові цю монополію в українських землях. Не бажає РПЦ відмовлятися від тих методів і тепер. В Одесі митрополит Одеський УПЦ (МП) Агафангел на своїй прес-конференції сказав буквально так (за повідомленням прес-служби Одеської єпархії від 15 вересня 2000 р.):

...По вине некоторых политиков, руховцев была создана никем не признанная так называемая церковь украинская православная церковь Киевского патриархата. А раз она никем не признана, то и решать с ними надо легко... их надо упразднить. И тогда останется только одна поместная каноническая церковь.

Отож, ієрарх кличе на допомогу НКВС-КДБ? Безпосередньо в Росії РПЦ вже докликалася. 29 вересня 1997 р. у підмосковному м. Ногінську понад 100 ОМОНівців, під керівництвом начальника міліції полковника Сітнікова зчинили погром у Богоявленському соборі громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. Сам собор, побудований коштом громади, був конфіскований на користь РПЦ. Російська влада навіть прийняла новий закон про релігії, де фактично забороняється реєстрація будь-яких церков, окрім традиційних: РПЦ, мусульмани та ще буддісти в Бурятії. Так розуміється свобода совісті на канонічній території РПЦ.

Між іншим, в Московському Патріархаті якось не дуже люблять згадувати, якими незаконними методами законна РПЦ розширювала межі своїх канонічних територій? Зокрема, згадаємо нещодавній конфлікт навколо однієї з таких територій — Естонії. Московський Патріархат безмежно обурився з приводу надання Вселенським Патріархом Варфоломієм І автокефалії Естонській церкві. Мовляв, Варфоломій втрутився не на свою територію і вчинив безпрецедентний антиканонічний крок. Тільки Церква-Мати, тобто РПЦ, може надавати чи не надавати автокефалію на своїй території. Варто нагадати, наскільки канонічним було підпорядкування Естонської церкви (і не лише її однієї) Московському Патріархатові. Нині розсекречені вельми красномовні документи про участь в цьому радянських спецслужб. З доповіді народного комісара держбезпеки СРСР В.Меркулова Сталіну про конкретні заходи щодо підкорення прибалтійських православних церков:

На территории Латвийской, Эстонской и Литовской республик в настоящее время существуют автокефальные православные церкви во главе с местными митрополитами — ставленниками буржуазных правительств.

В Латвийской ССР (175 тыс. православных прихожан). ...

В Эстонской ССР (200 тыс. православных) митрополит Паулус.. .

В Литовской ССР (40 тыс. человек православных). Глава епархий умер....

НКГБ подготовил проведение следующих мероприятий:

1) Через агентуру НКГБ СССР вынести решение Московской патриархии о подчинении ей православных церквей Латвии, Эстонии, Литвы, для чего использовать заявления от местного рядового духовенства и верующих.

2) Для управления епархиями Прибалтийских республик решением Московской патриархии назначить в качестве экзарха (уполномоченного) архиепископа Воскресенского Дмитрия Николаевича (агент НКГБ СССР), воспользовавшись для этого имеющимися в Московской патриархии соответствующими просьбами со стороны местного духовенства....¹⁹

Православна Церква Чехословаччини з приходом радянських військ була добровільно перепідпорядкована від Сербської церкви Московському Патріархатові. Так само зробили з Карпато-Руською православною церквою на Закарпатті, котра також перебувала в юрисдикції Сербської церкви. Там теж фігурували провокаційні заяви-прохання агентів НКВС під виглядом місцевого духовенства, написані під диктат начальника політуправління Радянської Армії Мехліса. Одночасно вони попросили Радянську владу вилучити храми УГКЦ на Закарпатті.²⁰ Однак цього виявилося замало, щоб місцеві віруючі визнали РПЦ своєю новою материнською Церквою. Тому незгодних вирішили просто ліквідувати. Зокрема, Перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся тоді до Сталіна з пропозицією таємно знищити верхівку УГКЦ на Закарпатті, котра аж ніяк не поділяла позицію провокаторів й не бажала підкорятися Москві в особі російської церковної влади. Сталін нічого проти не мав, і архієпископ УГКЦ на Закарпатті Т.Ромжа потрапив у автокатастрофу. В лікарні Ужгорода його отруїли. (Дивися також додаток №3).

На цьому тлі стає просто дивним, як це ієрархам РПЦ вистачає сорому називати Західну Україну своєю канонічною територією? Законною (згідно церковних приписів і канонів) основою для цього міг би вважатися так званий Львівський собор 1946 р., котрий розірвав Берестейську унію 1596 р. і воззєднав УГКЦ з Московським Патріархатом. Однак сама ж патріархія не ризикує згадувати цей небачений в історії церков собор. Досить сказати, що 235 його заляканих делегатів зібрали у Львові силами НКВС. Чекісти також сплачувати добові учасникам дійства.

Тим не менше московська патріархія продовжує вважати своїми території, де хоча б колись існувала російська чи радянська влада. Вже немає СРСР і радянських спецслужб. Розпалася КПРС, хоча дехто намагається її реанімувати у вигляді Союзу Компартій (СКП) колишніх радянських республік. Однак РПЦ продовжує демонструвати єдність і готовність охороняти священні рубежі неіснуючої імперії. Показовий факт: на десятиріччя сходження Олексія II на духовний престол ієрархи РПЦ подарували йому панагію, де на одному боці зображена Таємна Вечеря, а на зворотному — географічна карта з необємними кордонами канонічних територій. Мотивуючи необхідність їх збереження, Олексій II підкреслював глобальний характер РПЦ. Але московській патріархії доведеться швидко розлучитися з глобальними примарами, якщо Україна вийде з числа канонічних територій. 30 мільйонів православних віруючих нашої країни, обєднані в незалежну від Москви УПЦ, одразу вивели б Українську церкву в найбільші серед православного світу.

Щодо глобалізму РПЦ слід дещо зауважити. Оскільки РПЦ слугувала звичним провідником державної політики, то світська влада і за Російської імперії, і за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свій власний вплив. Мала місце навіть спроба (щоправда невдала) радянських спецслужб перетворити московського патріарха на своєрідного православного Папу Московського. З цією метою сталінське МДБ у 1947-1948 рр. намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патріарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з пятого місця в ієрархії патріархів на перше. Всіх конкурентів патріарха за вплив у православному світі всіляко усували й обмежували, а найчастіше — підгодовували, щоб ті були зговірливими. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповідав Сталіну:

З метою паралізувати спробу створення православних церков Близького Сходу і обмеження дій Грецької церкви доцільне періодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антіохійській, Олександрійській і Єрусалимській з боку Руської Церкви.²¹

Подібної підтримки від держави РПЦ шукає і сьогодні. Адже половина її приходів знаходиться поза межами Росії, тому утримувати їх під своїм контролем стає дедалі складніше. Московські ієрархи жахаються перспективи появи Помісної Української Православної Церкви, оскільки тоді Україна стане найбільшою православною країною світу, поховавши глобальні претензії Московського Патріархату. Ось і звернувся Олексій II до президента В.Путіна з проханням допомогти зупинити розпад єдиної християнської родини. Тим більше, що президент Росії уже подавав РПЦ допомогу в боротьбі з активними кроками Папи Римського Іоанна Павла II до примирення і порозуміння між християнами. У російських шовіністів, як відомо, здавен в усіх бідах винні католики (ну і євреї також).. Олексій II висловив подяку Путіну за те, що він під час свого відвідання Ватикану 5 червня 2000 р. не поновив запрошення Папі Римському приїхати до Росії. Архимандрит РПЦ Тихон (Шевкунов) оцінив це як вчинок з великої літери.²² А посол РФ в Україні В.Черномирдін попри дипломатичний протокол єдиним серед іноземних послів не приїхав зустрічати Папу Римського (голову держави Ватикан) під час його візиту до Києва. Російський журналіст зауважує з цього приводу:

В том случае, если только российского посла не сразила внезапная болезнь (от которой он выздоровел на следующий день), его отсутствие явилось фактически дипломатическим демаршем.²³

Зате В.Черномирдін знайшов можливість відвідати Олексія II, котрий у цей самий час перебував з антипапським візитом у сусідній Білорусії та зустрічався там з О.Лукашенком, надаючи йому підтримку в передвиборчій президентській кампанії в республіці. Як бачимо, позиція російської влади на підтримку своєї вірної церкви незмінна.

Загалом російська боротьба проти візиту Папи Римського до України не має аналогів у історії. Ґвалт зчинив цілий хор заяв про провокаційність цього візиту. УПЦ (МП) особливо застережувала Іоанна Павла П від будь-яких контактів з розкольниками (Українською церквою) і особливо з псевдопатріархом Філаретом. Начебто в цьому криється небезпека загострення міжконфесійних конфліктів. Але ж Понтифік не ставив собі на меті покатоличити Київ і всю Україну. Я прийшов,— сказав Іоанн Павло П,— щоб усім дітям цієї землі, незалежно від культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь.²⁴

З самого початку було зрозуміло, що візит Папи Римського до України відбудеться, і жодна зірка з московського Кремля через це не впаде. Але російські православні ієрархи відчули справжній переляк. Адже у звичайних людей незалежно від їх конфесійної приналежності викликає повагу сила духу та віри Понтифіка, який попри похилий вік знаходить можливість їхати до віддалених куточків світу й говорити з людьми про Бога. При цьому Папа завжди просить пробачення за гріхи, котрі вчинила католицька церква, а також звернувся до православних як до братів по вірі в Бога:

Вітаю всіх громадян України, незалежно від релігії та культури — всі ви маєте спільну історію, спільні розчарування та надії, через які пройшли ... Найбільшим бажанням мого серця є те, щоб помилки минулого не повторювалися у майбутньому. Нехай память про помилки не стане перешкодою на шляху взаєморозуміння, яке є джерелом братства та співпраці.²⁵

І попри вимоги московських ієрархів Папа особисто привітав голів УАПЦ і УПЦ (КП), тим самим привітавши мільйони невизнаних православних України, стараннями Московського Патріархату перетворених на ізгоїв, єретиків. Це був шляхетний, істинно християнський жест.

Як це відрізняється від мови погроз та залякування загостренням міжконфесійних конфліктів, котру постійно чути з патріарших палат у Москві! Порівняйте також з практикою УПЦ (МП) відправляти церковні служби проти супостата, щоб Понтифіка вразила хвороба і він скасував свій візит до України! На відміну від далекого Риму Синод РПЦ на чолі з патріархом ніяк не бажає вчити мови братніх словянських народів. Тому легше почути українську від Папи Римського, ніж від православних ієрархів. Вони взагалі сумніваються, що кияни будуть чекати вздовж доріг проїзду Патріарха Московського Олексія ІІ так само, як вони чекали на можливість побачити проїзд Іоанна Павла ІІ. А це, до речі, свідчить про справжній авторитет церкви серед звичайних громадян.

Московський Патріархат відчуває свій поступовий програш у боротьбі з іншими конфесіями за душі та вподобання віруючих. Але йому значно легше держать и не пущать, пильно оберігаючи свою духовну монополію, ніж долати кризу православя внутрішніми реформами. Тому УПЦ (МП) слідом за Москвою наполегливо протестували проти візиту Папи Римського. При цьому ігнорувався той факт, що запросив Папу Римського до України президент і 6 мільйонів українських греко-католиків, які мали повне право побачити свого пастиря.

Власне, в цьому немає нічого дивного. З одного боку, ієрархи УПЦ (МП) прислухаються тільки до думки російської влади, а в усіх інших випадках нагадують про відокремленість держави від церкви. Коли президент України надіслав Архієрейському собору РПЦ в Москві прохання розглянути питання про надання УПЦ автокефалії, Олексій П заявив, що світська влада не повинна втручатися в церковні справи.

З іншого боку, і в самій українській владі є прибічники політики РПЦ. Із заяви всеукраїнського обєднання За союз України, Белорусі та Росії (ЗУБР), розповсюдженого в стінах Верховної Ради України окремими депутатами:

Приглашение посетить Украину Вселенскому патриарху и Папе Римскому находится в рамках антиправославного заговора. ... Мы требуем отменить визиты Вселенского патриарха и Папы Римского в Украину, на осуществление которых Украинская православная церковь (тобто УПЦ (МП), філія РПЦ — авт.) не давала своего согласия.

* * *

Але попри такий пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ — 988.²⁶ Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви. Вже створено українське громадське обєднання За єдину Православну Церкву. Її створення має досягнути свого логічного завершення і посісти місце серед сучасних 15 Помісних Православних Церков світу.

Інакше і не може бути. Адже автокефалію сьогодні мають православні церкви Болгарії, Румунії, Сербії, навіть Албанії. У 1970 р. РПЦ надала автокефалію Американській православній церкві. І жодній з церков автокефалія не далася без боротьби й звинувачень у розкольництві з боку материнських церков. Так, Болгарська православна церква була звинувачена Константинополем у розкольництві ще наприкінці XIX ст. і залишалася такою до 1945 р. Юридичне болгари отримали автокефалію тільки в 1953 р., тобто майже через 100 років після її фактичного проголошення. Попри опір Московського Патріархату відновилася Естонська Апостольська Православна Церква. Цьому посприяло естонське керівництво на вищому рівні. Комуністична влада Польщі хоча й була сателітом Москви, проте створювала окрему від Московського Патріархату Польську Православну Церкву. І це на 100 тис. православних віруючих у традиційно католицькій країні! А Україна, маючи 30 мільйонів православних, ніяк не може вирішити питання про автокефалію. Начебто це зруйнує єдність православних словянських народів. Проте надання автокефалії Грузинській Церкві в 1946 р. не зруйнувало православя.

Не слід звертати увагу на звинувачення московської патріархії в розкольництві. Врешті-решт, іншого від неї годі було й очікувати. До того ж звинувачення у розколі можна закидати самій РПЦ. У 1448 р. Москва самовільно, проти волі Вселенських Патріархів, проголосили автокефалію Московської митрополії, створеної, до речі, також розколом Київської митрополії. За такі дії на 141 рік РПЦ була відлучена від світового православя. А канонічність самопроголошеної московської патріархії не визнавалася до 1686 р. Це по-перше.

А по-друге, саме приєднання Київської митрополії до РПЦ в 1686 р. не відповідало приписам церковних канонів. Тому Вселенські Патріархи ніколи це приєднання не визнавали. Отже, не московській патріархії розкидатися звинуваченнями в розкольництві й неканонічності.

Що стосується анафеми РПЦ на ієрархів УПЦ (КП), то про політичний підтекст подібних заходів вже сказано чимало. Для цього питання в історії церкви взагалі дуже характерний субєктивізм. Наприклад, у IV ст. була обявлена анафема Святителю Іоанну Златоусту, а через 33 роки його канонізували. У самій Росії так було з митрополитом Московським Філіпом, преподобним Максимом Греком, митрополитом Ростовським Арсенієм Мациєвичем та іншими. Час розставить усе по своїх місцях. Головне — це не зупинятися на половині шляху.

Потрібно якнайшвидше вирішити питання реабілітації визнання українських єпископів, які були несправедливо репресовані Московським Патріархатом за свою діяльність на користь незалежності Української церкви. Це відкриє шлях до скликання, під пастирським благословенням Вселенського Патріарху, обєднавчого собору Українських православних церков, який також обере Патріарха Помісної української Православної Церкви. Канонічність його рішень не зможе заперечити ні Московська, ні інші патріархії. Адже не змогла РПЦ ігнорувати результати Собору УГКЦ 23 січня 1990 р. Тоді греко-католики вийшли з підпілля, проголосували недійсними рішення псевдособору 1946 р., і легалізували УГКЦ.

Після такого обєднавчого собору вже самі приходи будуть вирішувати, до яких з церков їм належати — до Української чи безпосередньо до РПЦ, а не міфічних УПЦ (МП). Абсолютна більшість підтримає Українську Церкву. Єдине, що сьогодні стримує цю підтримку, — це надання їй канонічного статусу.

Українське громадянство, виборовши собі в запеклій боротьбі з поневолювачами незалежну Українську державу, має право мати свою незалежну Єдину Українську Помісну Православну Церкву з Патріаршим управлінням в Святій Софії, в складі якої відродити Галицьку митрополію з центром у Львові. Створення Єдиної Церкви, шляхом об єднання розділених гілок православя, є єдиний істинний шлях до цієї мети. До того ж він передбачається канонами Вселенського Православя.

Література

1 Вельц Г. Солдаты, которых предали. — Смоленск, 1999. — С. 218-219.

2 Деларю Ж. История гестапо. — Смоленск, 1993. — С. 464-465.

3 Малашенко А. Еще один план обустройства России? // Независимая газета. — 2001. — 17 января.

4 Див: Герук С. Золотая осень митрополита // Православная газета. — 2001.— №1.

5 Вестник Союза православных братств. — 1994.— № 61. — С.22

6 Цит. за: Войналович В. Що насправді коїлось у патріарших палатах // З архивів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1994. — № 1. — С.153.

7 Див.: Діяк І. Українське відродження чи нова русифікація? — К., 2000. —С. 170-187.

8 Колодний А. Релігія і церква в контексті історії України // Історія релігії в Україні.— Т.1.— С.9.

9 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. — К..1994 — С.16. 201

10 История Украинской ССР. — Т.7. — С. 125-126.

11 Україна: друга половина XX століття. — К., 1997. — С.215.

12 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. — М., 2000. — С. 124-125.

13 Цит. за: Гудзик К. Бути чи не бути єдиній Церкві // День. — 2000. — 28 листопада.

14 Цит. за: Зустріч у Константинополі: нам потрібна тільки автокефалія // Літературна Україна. — 2001. — 25 січня.

15 Див.: Звернення Архієрейського Собору Української Православної Церкви // Православна газета. — 2000. — № 4 (57).

16 Чи ступить туфля Папи на землю Малоросії? // День. — 2001. — 13 березня.

17 Там само.

18 Різдвяні послання ієрархів церков. Митрополит Володимир // Президентський вісник. — 2001. — № 1.

19 Волкогонов Д. Ленин. — М., 1994. — Кн.2. — С.223.

20 Див.: Секретно. ЦК ВКП (б), товарищу Хрущову // Чорна книга України.— К., 1998.— С.62-63.

21 Цит. за: Якунін Г. Справжнє обличчя московської патріархії у минулому // Народна газета. — 1997. — № 5.

22 Луцький О. Екуменізм чи боротьба за впливи? // Президентський вісник.— 2000.— №20.

23 Шевченко М. Папа не увидел Черномырдина и митрополита Владимира // Независимая газета.— 2001.— 26 июня

24 Урядовий курєр.— 2001.— 26 червня.

Скачать архив с текстом документа