Державне регулювання територіальних організацій продуктивних сил

СОДЕРЖАНИЕ: Короткий зміст Завдання державного регулювання територіальної організації продуктивних сил. Методи впливу держави на територіальні організацію продуктивних сил.

ПЛАН

1. Короткий зміст

2. Завдання державного регулювання територіальної організації продуктивних сил.

3. Методи впливу держави на територіальні організацію продуктивних сил.

4. Соціально - економічні наслідки втручання держави в територіальну організацію продуктивних сил.

5. Теорія центру та периферія в регіональному розвитку.

6. Список літератури.

1. ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Серед вчених і фахівців у сфері регіоналістики єдності в поглядах щодо ролі держави у регулюванні територіального розвитку ніколи не було. Відсутня вона й сьогодні. Загалом можна виділити три напрямки (наукові течії) щодо цієї проблеми [1, с. 14]:

а) радикальних перетворювачів;

б) адапторів;

в) неінтервенціоналістів.

Перші (радикальні перетворювачі) є прихильниками активного підходу щодо проблем державного регулювання розміщення продуктивних сил з метою подолання регіона­льних диспропорцій, зумовлених як природно-кліматичними чинниками, так і віддаленістю від індустріальних центрів і торговельних шляхів, що склалася історично.

Адаптори також не вірять беззастережно у можливості суто ринкового регулювання і вважають, що стихійне форму­вання територіальних господарських структур не здатне опти-мізувати розподіл населення і виробництва на території. Водночас вони є противниками радикальних засобів держав­ного втручання в територіальне розміщення продуктивних сил і обмежують роль держави тільки поверхневим регулю­ванням, коригуванням, обстоюючи лише необхідність моди­фікації, а не трансформації природних тенденцій.

І, зрештою, неінтервенціоналісти взагалі заперечують необхідність будь-якого державного втручання у ці процеси в межах макроекономічного підходу, вважаючи, що ринок має достатньо регуляторів для того, щоб оптимізувати у просторі всі елементи продуктивних сил.

Криза 30-х років показала, особливо на прикладі Вели­кобританії та США, необхідність активного здійснення регі­ональних заходів. Перші спроби теоретичного аналізу ролі

державної політики як засобу регулювання розташування підприємств були зроблені на межі 30-40-х років [2, с. 140]. Вони повязані з іменами американця С. Р. Деннісона та німця А. Льоша. С. Р. Деннісон був прихильником активної держав­ної політики розташування, політики, спрямованої на підне­сення економіки депресивних районів (до речі, термін депре­сивний район зявився у Великобританії в період кризи 1929 р.).

Інший підхід щодо вирішення цієї проблеми пропонує А. Льош. У нього ширший погляд на всю систему розташу­вання ринкового господарства. Проповідуючи оптимістичне бачення можливостей ринкової економіки і високо оцінюючи її спроможність до саморегулювання, Льош у принципі вису­нув варіант коректувальної діяльності держави у сфері полі­тики розташування. Суть цього варіанта полягає передусім у полегшенні проходження природних процесів. Він заува­жував: Часто буде значно розумнішим полегшити руйнуван­ня старого поєднання території, населення та економічної діяльності та зайнятися систематичними пошуками нових і життєздатних комбінацій, тобто сприяти пристосуванню до нових умов, а не заважати йому [3, с. 298]. У цьому розумінні його підхід протилежний до підходу Деннісона. Льош обґрунтовував необхідність створення пільгових умов пере­міщення підприємств (тобто вважав за необхідне підвищити мобільність капіталу), заохочення конкуренції, організації центрального інформаційного органу (бюро), яке могло б да­вати довідки про особливо бажані та легкодоступні місця для організації підприємств [3, с. 300].

На відміну від А. Льоша ще один американський вчений Е. Гувер метою державної політики розташування вважав не просто покращання локаційних рішень, що приймалися під­приємствами, а вплив на господарство проблемних районів [2, с. 142].

Характеризуючи найважливіші напрями державного втручання в сферу розташування, він виділяв чотири основні завдання політики розташування:

1) активізація загальної виробничої діяльності та доходу регіону;

2) створення оптимальнішого поєднання підприємств різних галузей у регіоні;

3) удосконалення регіонального планування;

4) олтимізація вибору місця розташування (локації) підприємств.

Розглядаючи можливості державного впливу на розта­шування, Е. Гувер повязує їх із загальним станом конюнк­тури в конкретний період часу, зокрема з фазами економіч­ного циклу. Ефективність заходів впливу на розташування, -пише він, - більшою мірою залежить від фази ділового циклу, в який вони застосовуються. Деякі з подібних заходів мають зміст лише в періоди зростаючої зайнятості та активного інве­стування, інші підходять у фазі депресії [2, с. 142].

Інтерес до питань державного впливу на розташування особливо посилився в 50-60-х роках, коли в більшості розви­нених країн усвідомили необхідність втручання в сферу регіональних проблем, була розвинута та зміцнена практика здійснення регіональної політики. Американці К. Понсар, У. Айзард, а після них й інші дослідники-регіоналісти дослід­жували різнопланові питання, що належать до сфери регіона­льної політики сучасної держави з ринковою економікою.

У 1957 р. відомий шведський економіст Г. Мюрдаль, досліджуючи економічний розвиток з прицілом на пробле­ми країн, що розвиваються, розглянув і нерівномірність регіо­нального розвитку [2, с. 142]. Широко відома висунута ним теза: Вільна гра ринкових сил здебільшого веде до поглиб­лення, а не до згладження міжрайонних відмінностей. За Мюрдалем, дія ринкових сил зумовлює тенденцію до кон­центрації галузей, що розвиваються, в окремих районах. Цей процес поступово набуває кумулятивного характеру, бо з концентрацією виробництва в цих районах щораз сильніше проявляються ефекти агломерації, які, переломлюючись у специфічній формі зовнішньої економії, сприяють подаль­шій концентрації приватних інвестицій саме тут.

2. МЕТОДИ ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Діяльність більшості розвинених країн з ринковою економікою, котрі проводять активну регіональну політику, полягає в [5, с. 11]:

а) освоєнні слабкорозвинених (так званих проблем­них) територій чи реконверсії депресивних промислових районів;

б) децентралізації агломерацій та районів надконцентра-ції промислового виробництва;

в) утворенні нових промислових центрів чи вузлів за межами міських поселень, не звязаних з існуючими центра­ми промисловості.

З часом була напрацьована сукупність заходів, базую­чись на яких, держава, зважаючи на свої потреби, може впливати на територіальну структуру господарства [6, с. 8]:

1) заохочувальні, спрямовані на приваблення в проб­лемні райони приватного капіталу чи на виживання поста­чально-збутових кооперативів, дрібних власників наданням їм фінансових субсидій, пільгових позик і тарифів на держав­ні послуги, звільнення від податків;

2) обмежуючі, стримуючі економічний ріст провідних районів, з економічним стимулюванням фірм за виведення підприємств, видачею спеціальних дозволів на будівництво та розширення підприємств у зонах перевантаження тощо;

3) спорудження в проблемних районах за державний рахунок обєктів інфраструктури;

4) регулювання розташування держсектора: створення в районах допомоги його підприємств (переважно промисло­вих) і виведення з столичних районів низки центральних закладів.

Одночасно практикувались і розроблення та реалізація спеціальних урядових програм цілісного характеру щодо розвитку депресивних районів, оформлення великих державних замовлень на підприємствах, розташованих у таких районах тощо.

За умов створення промислових парків на території від­сталих районів вони неминуче відіграють роль чинника економічного стимулювання, тому що окрім переваг, харак­терних для усіх зон, повязаних, передусім, із спільним вико­ристанням інфраструктури, забезпечують приватним компа­ніям одночасно й можливість отримання додаткових пільг, зокрема, таких як продаж за зниженими цінами земельних ділянок, готових виробничих будівель та приміщень чи здавання їх в оренду на пільгових умовах (низька орендна плата чи тривалий термін оренди). При цьому, як свідчить досвід, головними клієнтами таких зон є дрібні та середні підприємства, тоді як великі - значно слабше реагують на ті переваги, які забезпечує цей чинник стимулювання регіональ­ного розвитку.

Історія регіональної політики, якщо за початок відліку прийняти 1933 р., коли у Великобританії були виділені спеціальні райони, що стали обєктом цілеспрямованих заходів державної політики нараховує вже сім десятиліть. Великобританія посідає особливе місце серед розвинених країн, оскільки здебільшого вона була піонером впровад­ження нових заходів централізованого впливу на процеси розташування продуктивних сил. Так, в 1934 р. у Велико­британії було прийнято закон про делімітацію районів, що бідують, та про надання їм урядової допомоги, в 1945 р. -закон про державний контроль за розміщенням промисло­вості, в 1947 р. - закон про міське та сільське планування (цим законом, зокрема, обмежувалось будівництво у районах концентрації виробництва та стимулювалось у слабкорозви-нених районах). У 1953 р. було прийнято новий закон про розміщення і фінансування промисловості, в 1960 р. - узако­нено перехід до національної регіональної політики, реаліза­ція якої розпочалася з 1964 р. В середині 60-х років у Великобританії була розроблена концепція регіонального розвитку до 1990 р. Протягом 1950 - 1965 рр. в країні було перебазовано з агломерацій у слабкорозвинені райони 1000 фірм з кількістю працівників у 220 тис. осіб, одночасно в но­вих районах створено понад 2 тис. філій фірм, розрахованих на 650 тис. нових робочих місць. Тільки з Лондона було перебазовано 194 тис. робочих місць, що знизило дефіцит робочої сили в столиці і дало змогу активізувати розвиток деяких периферійних регіонів.

Наприкінці 80-х років у Великобританії була прийнята програма розвитку малих фірм в межах регіональної політи­ки. У семи спеціальних зонах партнерства (як називають у Великобританії депресивні райони) підприємцям надаються такі види допомоги [7]:

- безпроцентні позики на термін до двох років для підготовчих робіт перед початком будівництва підприємств чи доріг, що ведуть до них;

- гранти (у розмірі щорічної ренти чи у подвійному розмірі) для приватних осіб, що орендують будівлі промисло­вого чи комерційного призначення;

- гранти (до 12 % отриманого кредиту) на виплату від­сотків за будь-якою позикою, наданою дрібним фірмам (з кількістю зайнятих не більше 50 осіб) для придбання землі чи проведення на ній робіт.

Протягом 10 років нові та підприємства, які функці­онують, розташовані в зоні партнерства, звільняються від податків на майно та землю. Підприємствам дозволено за рахунок державних коштів готувати кваліфіковані кадри.

Загалом, регіональна політика у Великобританії спрямо­вана передусім на ліквідацію диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Держава здійснює заходи щодо створення умов для зниження рівня безробіття, зростання промисловості і особливо наукомістких галузей, підготовки кваліфікованих кадрів, розвитку інженерної інфраструктури та сфери послуг.

Суттєвий досвід стимулювання розвитку депресивних регіонів має Італія зі своїм традиційно відсталим півднем.

Для заохочення інвестицій у ці райони підприємства звіль­няються від сплати податку на прибуток протягом 10 років [8, с. 254].

У Франції найважливішими напрямками впливу на про­сторову структуру економіки є [9]:

- децентралізація промисловості та послуг;

- створення на противагу перенасиченої столиці так званих метрополій рівноваги;

- індустріалізація відсталих і реконверсія відстаючих районів;

- перебудова існуючої системи транспорту та звязку для полегшення спілкування між периферійними частинами країни, передусім між регіональними столицями, і модерні­зація застарілої транспортної мережі.

Фінансування територіального влаштування вимагає використання найрізноманітніших джерел: коштів держав­ного бюджету, казначейства, засобів кредитних установ і спеціальних фондів. При цьому його здійснюють у формах:

- бюджетних субсидій (премій промислового розвитку, премій промислової адаптації, компенсацій за збиток при децентралізації, субсидій за професійну перепідготовку);

- позик громадських фондів;

- податкових пільг (звільнення від плати за патент, ско­рочення оподаткування при передачі та успадкуванні майна, прискорена амортизація тощо).

Премія промислового розвитку надається за створення нових видів діяльності чи за їх розширення промисловим і дослідним підприємствам, навчальним і експериментальним центрам, передусім тим з них, які спроможні залучити до своєї діяльності обслуговувальні чи суміжні підприємства. Розміри премії становлять 15-25 % від капіталовкладень.

Премія промислової адаптації призначається для тих підприємств, які здійснюють капіталовкладення, достатні для утримання в районі робочої сили, що вивільнилася внаслідок скорочення виробництва.

Премія за розташування розповсюджувалася на деякі види діяльності у сфері послуг і становить від 5 до 15 % від загального обсягу капіталовкладень.

Податкові пільги диференціюються залежно від районів і значення виконуваних операцій. Серед них:

- зниження податку на передачу власності;

- звільнення від сплати податку на заняття торгово-про­мисловою діяльністю;

- спеціальна ставка амортизаційних відрахувань. Позики фонду економічного та соціального розвитку ха­рактеризуються такими особливостями: терміни надання ко­ливаються від 10 до 15 років з можливістю подальшого бага­торічного відтермінування; кредитна ставка становить 6 %. Окрім цього у Франції існують інші види допомоги:

компенсація витрат, повязаних з професійним навчанням;

зниження цін на облаштовані земельні ділянки та зниження тарифів на газ і електроенергію; надання житла кваліфікова­ним працівникам у районах нового промислового розвитку.

У ФРН в межах регіональної політики допомога госпо­дарському розвитку концентрується на федеральних центрах росту - своєрідних точках росту. Для подібних центрів є ха­рактерний значний місцевий ринок робочої сили, недостатньо розвинена інфраструктура та наявність певного рівня про­мислового розвитку. При цьому, в цій країні, цілою низкою законів звільняються від оподаткування інвестиції в депре­сивних місцевостях.

У США окремі елементи регіональної політики заро­дилися у звязку з необхідністю державного стимулювання економічної експансії в необжиті західні райони країни ще в XIX ст. Регіональні заходи надзвичайного характеру практи­кувалися і в періоди економічних криз (найяскравіший приклад цього - програми, які проводили у 30-ті роки в США як складова частина політики Нового курсу). Проте лише у післявоєнний період регіональна політика перетворилася у невідємний елемент американської системи державного регулювання та набула характеру постійно діючого фактора [10, с. 19].

У США основним засобом регіональної політики є податкова політика. Окрім того, тут широко практикується система державного кредитування тих чи інших регіональних проектів. Державні капіталовкладення в транспорт, водопос­тачання та енергетику також впливають на розташування нових галузей виробництва. Крім цього, у США, щоб зробити територію привабливою для державних компаній, приватного бізнесу та населення, держава будує житло, дороги, бере участь у формуванні соціальної інфраструктури, рекультива­ції земель, створенні наукових, технологічних і промислових парків, інкубаторів [11, с. 281].

Становленню державної регіональної політики сприяло створення законодавчої основи для її проведення. У США з середини 60-х до середини 70-х років була прийнята ціла система законів, котрі регламентують основні напрямки та форми регіонального регулювання. Закон 1965 р. Про гро­мадські роботи та економічний розвиток визначив деякі елементи державної допомоги депресивним районам. Закон про розвиток району Аппалачів (1965р.) санкціонував прове­дення великомасштабної програми стимулювання економіки обширного проблемного району Аппалачських гір. Закон 1968 р. Про міжурядове співробітництво регламентував розподіл повноважень з регіонального регулювання між федеральними органами державної влади, органами влади штатів та органами місцевого самоврядування. Закони 1972 р. Про сільський розвиток і 1974 р. Про житлове будівництво та міський розвиток визначили напрямки федеральної політики щодо сільських і міських районів країни. Законом 1975 р. Про регіональний розвиток введено низку нових положень у Закон про громадські роботи та економічний розвиток і у Закон про розвиток Аппалачів. Зрештою, США, окрім програми розвитку Аппалачів, мають досвід щодо управління розвитком ще одного великого депресивного ра­йону - басейну річки Теннесі.

У Канаді при середньому розмірі інвестиційної подат­кової знижки у 7 % компанії, що здійснюють капіталовкла­дення в провінціях з особливо суворими природно-кліматич­ними умовами, мають право на знижку з податку на прибуток у розмірі 20 - 50 % витрат на обладнання і будівництво. Проблеми територіального розвитку канадської економіки можна поділити на дві групи. Перша з них повязана з існу­ванням диспропорцій у господарському розвитку окремих районів країни. Друга група проблем полягає в ослабленні господарських звязків між окремими економічними района­ми Канади внаслідок зростаючої інтеграції канадської еконо­міки з американською, під час якої різні регіони країни поступово перетворюються в частини єдиного північно-аме­риканського господарського комплексу. Протиріччя, які ви­никають при цьому між окремими провінціями країни та між провінційними властями і федеральним урядом, надають досить специфічних рис державній регіональній політиці та механізму регіонального економічного регулювання.

В Японії для того, щоб розвязати протиріччя між розта­шуванням нових підприємств і охороною природного середовища, у 1973 р. було прийнято закон про розташування підприємств [12]. Згідно з цим законом уряд країни може рекомендувати фірмам відкоригувати свої локаційні рішен­ня і навіть відміняти їх. Для безпосередньої реалізації регі­ональної політики уряд країни заснував такі спеціальні органи:

- Японська корпорація регіонального розвитку, яка відповідальна за фінансування витрат, повязаних з перемі­щенням підприємств з районів надконцентрації (так званих зон стимулювання виїзду), із спорудженням промислових зон для приваблення промисловості у менш розвинені райони (такі звані зони прийняття переміщень), із спорудженням міст у переважно сільських районих;

- Корпорація розвитку Хоккайдо-Тохоку, яка фінансує фірми, що здійснюють інвестиції у відповідних районах країни, які вважаються найменш розвиненими серед районів Японії;

- Японський банк розвитку, який фінансує фірми, що здійснюють капіталовкладення в інших (окрім Хоккайдо та Тохоку) районах країни.

В Японії розрізняють три основні види методів про­ведення регіональної політики:

1) субсидії центрального уряду місцевим властям для спорудження обєктів базової інфраструктури, передусім доріг і портових споруд;

2) позики державних фінансових закладів і виплата процентів за позиками місцевих органів влади, які емітують з метою фінансування спорудження обєктів промислової інфраструктури;

3) безпосередні стимули промисловим фірмам, що розміщують інвестиції у виділених районах. Ці стимули зво­дяться переважно до надання податкових пільг і спеціальних прав амортизації.

Взагалі для японської регіональної політики характерна першочергова увага до розвитку інфраструктури, для чого здійснюються великі асигнування з державного бюджету. Саме інфраструктура, а не фінансові стимули є головним важелем державного регулювання розташування продуктив­них сил країн (зокрема в справі піднесення економіки недостатньо розвинених районів). Характерно, що в Японії зовсім відсутня система субсидування приватних інвестицій, так широко розповсюджена в країнах Західної Європи.

Головними важелями політики переміщення або де­централізації є:

а) пільги на закупівлю ділянок під промислове будів­ництво;

б) позики на покриття витрат на переміщення підпри­ємств;

в) податкові пільги (права прискореної амортизації та зниження рівня місцевих податків) для фірм, що переміщуються із зон стимулювання виїзду в зони прийняття переміщень);

г) фінансові пільги (пільгове кредитування) місцевій владі та корпораціям розвитку на зведення промислових будівель, обладнання промислових зон.

Урядову політику, як фактор розташування, можна зреалізувати у різноманітних формах, але, зрештою, вона проявляється у впливі на величину виробничих витрат у відповідному місці простору, тобто урядова політика поряд з іншими факторами служить джерелом територіальної дифе­ренціації витрат виробництва (ТДВВ).

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ В ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Проте навіть сьогодні, коли історія державного втручан­ня в сферу розташування продуктивних сил нараховує деся­тиліття, коли питання про необхідність активного впливу на просторові структури господарства ніби-то вирішене, у середовищі західних економістів не тільки не існує єдності думок на цей рахунок, але й, більше того, нема єдності навіть стосовно самої необхідності врахування просторового факто­ру в межах заходів державної політики. Навіть найрадикальніші західні регіоналісти вважають регіональну політику, по суті, досить обмеженим напрямком діяльності держави в сфері економіки [І]. Посилаються при цьому на консерватив­ність територіальних структур, на тривалий, як правило, ха­рактер змін, що відбуваються у цих структурах.

Домінуючою серед американських регіоналістів завжди була точка зору, що виходила з неприпустимості зазіхання держави на священні права підприємництва, ділових кіл, хоч з часом зміцнилося розуміння обєктивної необхідності активної державної регіональної політики у межах відповід­них законодавчих актів. У її рамках завжди конкурували два підходи: процвітання районів і процвітання людей. По­шук балансу цих інтересів і нині становить суть регіональної політики не тільки у США, а й в інших розвинутих країнах.

Регіональна політика на Заході пройшла довгий шлях від свого становлення в системі державного регулювання (поряд із загально-економічною, аграрною, соціальною полі­тикою) до розквіту в період ейфорії планування 60-х -початку 70-х років і до наступної докорінної перебудови на межі 70-х і 80-х [6, с. 114].

Традиційна політика допомоги проблемним районам, що існувала до середини 70-х років, з самого початку була двоїстим, глибоко суперечливим явищем. Формально вона була спрямована на компенсацію соціально-географічної нерівності, помякшення проблем у тих районах, де соціальна напруга та масові страйки стали загрожувати корінним інте­ресам капіталу. Проте благодійницькі соціальні цілі традицій­ної регіональної політики неминуче вступали у конфронтацію із загально-економічною, і зокрема з промисловою, політикою держави.

З благодійницького характеру регіональної політики випливав і випливає її низький пріоритет, незначна частка асигнувань у системі державних програм. Адже ця політика була пасивною, спрямованою лише на деяке згладжування диспропорцій. Тому навіть наприкінці 60-х років, у період розквіту та найбільшої популярності, на неї виділяли досить малі кошти, порядку 0, 04 - 0, 08 % ВВП (лише у Велико­британії їх частка досягла 0, 5 %). За словами американського вченого Клайда Уівера, регіональна політика стала улюбле­ною темою політичних дискусій та академічних досліджень, проте не отримала належної фінансової підтримки. Були прийняті закони, засновані агентства, найняті планувальники і розроблені плани, але при цьому відпущено дуже мало засобів [б, с. 118].

Завданнями регіональної політики спочатку урочисто проголошувалося вирівнювання рівня економічного розвитку різних частин країни, якості життя їх населення, скорочення безробіття в депресивних районах тощо. Але скоро було ви­знано, що реально регіональна політика може стати не більше ніж засобом запобігання такого поглиблення регіональних диспропорцій - (подальшій концентрації економічного потен­ціалу, політичної та адміністративної влади у столиці, відсталих районів), яке стало б небезпечним з економічного та соціального погляду.

Більшість економістів взагалі не схильні приймати серйозно державне втручання у розміщення продуктивних сил, вважаючи це не сумісним з принципами вільного під­приємництва [2]. Як зауважує англійський дослідник Х. Клут, ідея збалансованого регіонального розвитку нездійсненна, оскільки ресурси розподілені нерівномірно [2, с. 120]. Г. Річардсон також досить скептично ставиться до того, що він називає грубими заходами контролю, які невідомо скільки обходяться [2, с. 120].

Штучна індустріалізація в слабко освоєних районах мало що дає місцевому населенню цих районів [ІЗ]. Форму­вання в низці країн, зокрема, в Іспанії, полюсів проми­слового росту майже не призвело до прискорення еконо­мічного розвитку довколишніх відсталих районів. Нові центри залишилися ізольованими вогнищами, звязаними переважно з зонами розвиненої промисловості чи із зовніш­нім ринком. Звязок полюсів з оточуючою їх територією (хінтерландом), як правило, незначний. Так, за даними іспан­ських економістів полюс Бургос купує всередині своєї провінції лише 0, 3 % від необхідної продукції, Ла-Корунья -6, 3 %. В Італії штучна індустріалізація Півдня мало що дала для зменшення місцевого безробіття. Отже, штучне форсу­вання розвитку районів нового освоєння не лише не досягає своєї мети в цих районах, але одночасно спричиняє за­гострення проблем розвитку старопромислових районів.

До останніх років існування СССР значення старо-промислових районів у розташуванні пової індустрії явно недооцінювалася. Це зумовлено низкою причин. По-перше, це специфічна психологія, що була характерна для СССР (як і для інших великих країн), яку можна охарактеризувати як географічну ейфорію від безмежних просторів, безмеж­них ресурсів і можливостей, і природне бажання освоїти та охопити все неосвоєне в якомога коротші терміни, не рахуючись з економічною доцільністю великих капітало­вкладень, з термінами їх окупності і нехтуючи можливостями використання та удосконалення вже існуючих промислових районів. Така характерна для малих розвинених країн полі­тика та практика економії ресурсів, засобів і самого простору, що проявлялася в багатьох сферах, в СССР фактично не була розповсюджена. Разом з тим, реальний економічний простір чи економічна ойкумена у багато разів менша від тієї шостої частини суші, яку номінальне займала ця країна.

По-друге, важливою причиною нехтування старопро-мисловими районами в СССР була значна роль поза­економічних підходів до розташування промисловості та господарства у цілому. Один з прикладів використання таких підходів - будівництво БАМа за межами економічної ойку­мени. При виборі місця для створення БАМа брали до уваги переважно стратегічні міркування, які є важливими, але явно недостатніми.

Політика розташування повинна бути спрямована на максимальну ефективність чи на міжрайонний перерозподіл багатств. Ефективність чи вирівнювання? П. Самуельсон на одній з наукових конференцій з регіональних проблем і політики висловив думку, що допомога районам здебільшого веде до спотворення національних виробничих структур [2]. Це спотворення, за Самуельсоном, базується на сенти­ментальних міркуваннях і тому суперечить критеріям еконо­мічної ефективності. Реальний соціалізм породив доктрину все більш рівномірного розташуваня продуктивних сил, що протиставлялася їх концентрації і реалізувалася, не важаючи на жодні економічні, соціальні, екологічні втрати.

4. ТЕОРІЯ ЦЕНТРУ ТА ПЕРИФЕРІЇ В РЕГІОНАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ

Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн і районів - одна з основних тем географії. Адже її предмет, за класичним визначенням, - відмінності від місця до місця. Контрасти між центрами та периферією - найбільш елемен­тарний і у той же час потужний імпульс виникнення та відтворення територіальної нерівності [б].

Одним з перших дослідників, що висунув ідею пери­ферії та центру в історично-економічному розвитку, був відомий французький вчений Фернан Бродель [14], який змалював при характеристиці світу економіки три ареали:

вузький центр, другорядні, достатньо розвинені області і... величезні зовнішні окраїни. Центр вирізнявся високим рівнем життя, розвиненим розподілом праці, високими цінами, розвиненою грошово-кредитною системою, а для периферії характерними були бідні відсталі країни, ледве залучені в світову економіку, з переважанням позаекономіч­них відносин, з ледве розвиненим поділом праці і ззовні навязаним монокультурним виробництвом. Внаслідок цього формувалася система як світового господарства, так і регіональних відтворювальних комплексів. Перша - внаслі­док грандіозних подій Великих географічних відкриттів, друга - як результат розвитку окремих регіонів Старого та Нового світу, східних і західних економік, країн капіталізму переселенців і багатьох варіантів та моделей економічного розвитку залежно від руху природно-історичного процесу світової історії.

Один час здавалося, що соціалізм дозволяє рухатися вперед одним фронтом, зупиняючи тих, хто забіг занадто далеко, і підтягуючи тили. Але грандіозний господарський експеримент, який почався з відміною нової економічної політики, показав, що рівність, яка досягається таким шляхом, у кращому випадку буде рівністю у бідності. Щоб перейти від такої рівності до рівності на основі достатку, суспільство повинно спочатку розбагатіти, інакше воно не може займатися благочинністю для тих, хто не влаштовує його продуктивністю своєї праці. Досягнути ж достатку вдається, лише стимулюючи працівників, їх обєднання, соціальні та територіальні групи, спроможні за рахунок свого прибутку нарощувати ефект. Але тим самим - нарощувати і нерівність...

На Заході зацікавлення до динамічних концепцій, що обґрунтовують нерівномірність регіонального розвитку, особливо помітно проявився наприкінці 50-х на початку 60-х років. Одним з найважливіших факторів еволюції терито­ріальних структур, особливо в умовах прискореного НТП, був признаний процес просторової передачі нововведень. Більшість загальновизнаних сучасних концепцій регіональ­ного розвитку - це концепції дифузійного напрямку, що обґрунтовують неминучість існування міжрегіональних і внутрірайонних диспропорцій, включаючи хвильові законо­мірності функціонування різних ієрархічних просторових структур.

До дослідників географічних проявів дифузії ново­введень належить ціла низка відомих західних вчених-регіоналістів: Т. Хегерстранд, яким була розроблена перша просторова модель цього процесу, А. Пред, Х. Терлофф, Б. Берр, Дж. Фрідман, Г. Річардсон, Ф. Перру. На основі їх робіт можна виокремити два основних типи територіальних систем, в межах яких здійснюється розповсюдження нововведень:

1) система країн і районів різного рівня ієрархії, серед яких завжди є більш розвинене ядро (центр) і тісно повязана з ним периферія;

2) ієрархічна система міст як головних центрів інно­вацій, що також включає більш розвинені центри - генера­тори НТП і залежні від них центри нижчого рангу.

На Заході у 1980 - 90 рр. різко посилилося зацікавлення до концепцій і теорій, що пояснюють процес постійного відтворення нерівномірності у розвитку країн і районів, причини збереження відсталості. На перший план була висунена Друга форма відносин між ядром і периферією на різних просторових рівнях - форма залежності. Зявилася ціла низка економічних, політологічних і географічних праць, що обґрунтовують нерівномірність розвитку окремих країн у сучасному світі, з назвами типу Географія залежності, Географія імперіалізму, На противагу хартланду, Діалек­тика соціуму та простору тощо.

За цими концепціями, економічний розвиток є функцією взаємодії між розвиненим світом і світом, що розвивається, які перебувають у тісній залежності щодо ринків праці, капіталу і технології і між якими зберігається певна ієрархія незалежно від динаміки їх соціально-економічного розвитку на різних історичних етапах. Тим самим признається і обґрунтовується неминучість існування контрастів між центральними та периферійними структурами та їх функці­ональна залежність і підпорядкованість.

Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні повязані між собою потоками інформації, капіталу, товарів, робочої сили тощо, причому сама спрямованість цих потоків визначає характер взаємодії між центральними та периферій­ними структурами, перетворюючи простір у своєрідне силове поле. Рушійною силою чи своєрідним мотором, що забезпе­чує постійний розвиток і відтворення системи відносин центр-периферія, є, на думку Дж. Фрідмана та дослідників, постійна якісна трансформація ядра за рахунок генерування, впровадження та дифузії нововведень.

Розповсюдження нововведень та інформації у цілому відбувається ієрархічно у трьох напрямках: від провідних економічних районів (національного хартланду, метрополісу) до районів периферії (хінтерланду), від центрів вищого рівня в центри другого порядку, з великих міст як ядер поляризації, у які прилягають райони. Дж. Фрідман розрізняє декілька провідних факторів, що визначають стабільність домінування ядра над периферією. З одного боку, постійна інноваційна діяльність створює сприятливі умови для її подальшого роз­витку саме у межах ядра, забезпечуючи тут максимальний доступ до інформації, різноманітних звязків і контактів, народжуючи цілу низку супутних умов (сервісних, управ­лінських, ринкових тощо). Тим самим поряд з агло­мераційним ефектом проявляється певний психологічний ефект, який зумовлює подальшу модернізацію та якісну трансформацію ядра. З іншого боку, ядро постійно викачує різноманітні ресурси з периферійних районів і центрів, що також посилює та зміцнює відмінності між ними, послаб­люючи периферію.

Механізм функціонування територіальних систем типу центр-периферія повязаний з постійним якісним перетво­ренням соціально-економічних відносин у межах ядра, де в міру розвитку НТП виникають нові функції, концентруються новітні наукомісткі галузі та виробництва, зявляються нові звязки, а тому йде і перманентна структурна перебудова економічної бази, що супроводжується зсувами у кваліфіка­ційному складі робочої сили та соціальному складі всього населення. Галузі, що не відповідають більше статусу ядра як основного генератора НТП, поступово витісняються на периферію - спочатку ближню (напівпериферію), пізніше дальню. Цей процес, який назвали дифузією застарілих новведень, відіграє важливу роль у передачі імпульсів росту від центру до периферії, сприяючи її розвиткові, хоча й зміцнюючи тим самим її жорстку підпорядкованість центру.

Прикладом може служити стихійне вимивання зі столичних районів країн Заходу старих галузей промисло­вості, пізніше - рутинних трудомістких функцій у порівняно нових галузях, а в останні роки і цілої низки рутинних неви­робничих функцій (зокрема, науково-дослідних). Характерно, що хвилеподібне розповсюдження таких імпульсів часто тягне за собою наступний розвиток на периферії цілої низки нових видів діяльності, повязаних з вже існуючими. Тут появляються і свої центри інновацій, хоча вони часто більше повязані з провідними центрами (займаючи щодо них підпо­рядковане положення), ніж з навколишніми територіями.

У той же час в ядрі зберігаються деякі рутинні галузі -переважно повязані з обслуговуванням базових. Заповнення робочих місць у таких малопрестижних галузях, непривабли­вих для корінного населення, відбувається в основному за рахунок залучення робочої сили ззовні, тобто з районів напів-периферії та периферії. Окрім того, центр викачує і частину наявного там висококваліфікованого персоналу, що веде до подальшої ерозії робочої сили. У результаті всіх цих взає­модій, незважаючи на постійне підтягування периферії, розрив між нею та центром зберігається. Під час еволюції всієї територіальної системи при зміні стадій економічного розвитку, відносини між центром та периферією неминуче переводяться на новий якісний рівень, хоча по суті і не змінюють свого змісту. Це свідчить про стійкість і гнучкість системи центр-периферія, її спроможність зберігати свої властивості в різних соціально-економічних умовах.

Парадигма модернізації поступилась місцем парадигмі залежності та взаємозалежності. Отримало широке розпов­сюдження поняття повязано-залежного розвитку різних регіонів. Зявилося багато теоретичних побудов, похідних від концепції центр-периферія.

Розподіл праці між трьома головними елементами світової системи- ядром, напівпериферією і периферією -здійснюється за рахунок їх спеціалізації на певних типах продукції чи виробничих процесів (капіталомісткої та високо-технологічної в ядрі й трудомісткої на периферії).

Ядро та периферію, відрізняє переважання специфічних процесів: ядро експлуатує - периферію експлуатують; ядро відрізняється порівняно високим рівнем заробітної плати, диверсифікованою структурою економіки, застосуванням прогресивних технологій, а периферії властиві низький рівень заробітної плати, простіша економічна структура та вико­ристання примітивніших технологій.

На думку відомого американського економіста Джефрі Сакса сьогодні світ розділений не ідеологічно, а технологічно [5]. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15 %

її населення, практично забезпечує решту світу технологіч­ними інноваціями. Друга частина, яка включає приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці техно­логії у свою систему виробництва та споживання. І остання частина, яка складається приблизно з третини жителів плане­ти, є технологічно відірваною - вона і сама не створює інно­вації, і закордонні технології не впроваджує.

Як можна бачити з рисунка, межі цих регіонів не завжди збігаються з національними кордонами. Приміром, техноло­гічно відірваний регіон включає південну Мексику й частину тропічної Центральної Америки, країни, що межують з Андами, значну частину тропічної Бразилії, тропічну Центральну Африку, велику частину колишнього Радянсь­кого Союзу за винятком районів, що межують з ринками Європи й Азії, віддалені частини Азії, такі, приміром, як деякі штати Індії, розташовані в долині Ганга, відрізані від світу Лаос і Кампучія, а також провінції Китаю.

Необхідно відзначити, що нові кордони світу не є фіксо­ваними: чимало технологічно відірваних регіонів можуть швидко стати технологічними послідовниками, а деякі з середньої групи (Тайвань, Південна Корея, Ізраїль) уже стали провідними новаторами.

Однак розрив у технологіях подолати значно складніше, ніж розрив у капіталі. Регіони, які володіють досконалішими технологіями, мають переваги при розробці нових інновацій:

нові ідеї часто виникають як нові комбінації вже існуючих ідей. Багато нових ідей народжуються як ланцюгова реакція інновацій. Але, так само, як і для ядерної реакції, для цього насамперед потрібна критична маса ідей і технологій.

Ясна річ, технологічна могутність економіки залежить не тільки від її власних інновацій, а й від спроможності впро­ваджувати технології, розроблені в інших країнах. Це можна зробити трьома основними шляхами. Країни можуть імпор­тувати технології у формі капіталу та споживчих товарів (мобільні телефони, факси, персональні компютери, вакци­ни). Вони можуть купувати ліцензії на виробництво цих технологій у власників відповідних патентів. І, нарешті, вони можуть залучати до себе прямі іноземні інвестиції, завдяки чому багатонаціональні компанії зі своїми технологіями створюють виробництво на їхній території. У кожному випад­ку країни виграють від того, що експортери платять за імпорт технологій (чи сплачують дивіденди на чужоземні інвестиції).

Усі країни, що розвиваються, на думку багатьох еконо­містів, однаково добре розташовані для того, щоб переймати технології з-за кордону. Однак, насправді, це далеко не так. Незалежно від каналу запозичення технологій велике значення має географічне розташування. Кращі імпортери технологій тяжіють до великих ринків чи основних морських шляхів, або і до перших, і до других. Технології легко перетинають кордони таких країн, як Мексика, або Польща й Угорщина, що сусідять із Європейським союзом, або Китай, Сінгапур і Гонконг, які мають вихід до моря, портових міст Південно-Східної Азії та прибережних штатів південної Індії. Значно складніше їм дістатися до віддалених гірських районів (країни, що примикають до Анд), країн, що розвиваються, які не мають виходу до моря (Центральна Азія), чи регіонів, розташованих на значній відстані від морських портів.

Екскурс теорією центр-периферія є певною мірою переконливий і служить сильною підтримкою позиції неін-тервенціоналістів. Але реальність існування урядової регі­ональної політики практично в усіх країнах світу змушує рахуватися з нею, як з фактором розташування. У підсумку він проявляється у впливі на величину виробничих витрат, виступаючи одним із чинників її територіальної диференціації.

5. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Поповкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економі­ці. - К.: Наук. думка, 1993.

2. Буржуазная региональная теория й государственно-монополистическое регулироваиие размещения производи-тельньїх сил (критический анализ). - М.: Мьісль, 1981.

3. Леш А. Географическое размещение хозяйства: Пер. с. англ. - М.: Издательство иностр. литературьі, 1959.

4. Смирнягин Л. В. Региональная политика России // Изв. РГО, 1996. - Т. 128. - Вьш. 3. - с. 29.

5. Региональньїе исследования за рубежом. - М.: Наука, 1973.

6. Грицай О. В., Иоффе Г. В., Трейвиш А. Ч. Центр й пе-риферия в региональном развитии. - М.: Наука, 1991.

7. Сорокина В. Региональная политика в Великобрита-нии//МЗиМО. -1996. -№6. -С. 136.

8. Знтов Р. Мир денег. - М.: АО Развитие, 1992.

9. Павлова М. А. Региональная политика Франции. - М.:

Наука.

10. Управление региональньши программами в США й Канале. -М.: Наука. 1983.

11. Территориально-производственньїе комплекси:

Нижнєє Приангарье / М. К. Бадман, В. Д. Ионова, В. Ю. Малов й др. - Новосибирск: Наука, 1992.

12. Государственно-монополистический капитализм й размещение производительньїх сил. - М.: Наука, 1981.

13. Зимин Б. Н., Одессер С. В. Зволюция старопромьіш-ленньїх районов развитьіх капиталистических стран й использование результатов ее изучения для условий СССР // География й проблеми регионального развития. - М., 1995. -С. 220-235.

14. Кузнецова Н. Г1. Концепция периферийной зкономи-ки й особенности зкономического роста в центре й на нериферии // Вестник Санкт-Петербургского университета. - Серия 5. - Зкономика. - 1995. - Вьіп. 2. -. 69 - 75.

15. Нова карта світу за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. - 2000. - 15 липня. - С. 11.

Скачать архив с текстом документа