Договір купівлі-продажу нерухомості

СОДЕРЖАНИЕ: Положення законодавства щодо регулювання договорів купівлі-продажу. Особливості правового регулювання договору купівлі-продажу житла як особливого різновиду договору купівлі-продажу нерухомості. Відповідальність сторін за договором купівлі-продажу.

Договір купівлі продажу нерухомості: теоретичні та практичні аспекти

Вступ

На сучасному етапі розвитку українського суспільства особливої гостроти набуває вирішення питання про забезпечення громадян України житлом. Як відомо, відповідно до положень ст. 47 Конституції України громадяни України можуть реалізувати своє право на житло кількома способами, у тому числі шляхом набуття права власності на нього за допомогою укладення різного роду цивільно-правових правочинів. Одним з найпоширеніших цивільно-правових правочинів з нерухомістю є договір купівлі-продажу нерухомого майна. Він виконує декілька функцій і виступає одночасно способом здійснення конституційного права громадян України на житло, підставою виникнення права власності в юридичних та фізичних осіб на нерухомість, надійним та ефективним засобом регулювання цивільних правовідносин у цій сфері.

Законодавство України не виділяє договір купівлі-продажу нерухомості в окремий вид купівлі-продажу за такою системною ознакою, як предмет договору. Тому до договору купівлі-продажу нерухомості застосовуються загальні правила про договори купівлі-продажу. Між тим, специфічні риси нерухомості – її сталий звязок з землею, особлива цінність, неспоживність у процесі використання тощо – диктують необхідність визначення спеціальних правил, що регулюють участь таких обєктів у майновому обороті.

Треба зазначити, що цю обставину частково врахували укладачі нового Цивільного кодексу України, які у ряді статей ЦК (статті 183, 211, 336, 642, 659, 682) передбачили особливий порядок виникнення, обмеження та переходу прав на нерухоме майно та запровадили обовязкову державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та правочинів із ним. Водночас розробники нового ЦК України не знайшли за потрібне виділити у главі 54 Кодексу («Купівля-продаж») особливі правила, присвячені продажу нерухомості. Незважаючи на це, ряд специфічних ознак договору купівлі-продажу нерухомості (передусім його предмет, форма, зміст) дозволяє нам розглядати його як особливий вид з притаманним йому спеціальним правовим регулюванням.

Метою даної роботи є аналіз складових механізму правового регулювання за договором купівлі-продажу нерухомого майна.

Виходячи з мети були поставлені наступні завдання:

– проаналізувати положення законодавства щодо регулювання договорів купівлі-продажу;

– визначити істотні умови та ознаки договору купівлі-продажу;

– проаналізувати особливості правового регулювання договору купівлі-продажу нерухомості;

– проаналізувати особливості правового регулювання договору купівлі-продажу житла.

Обєктом дослідження в роботі є договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Предметом дослідження виступає механізм правового регулювання за договором купівлі-продажу нерухомого майна.

1. Загальні положення про купівлю-продаж

1.1 Сутність та умови договору купівлі-продажу

Відносини учасників цивільного обороту, завдяки яким відбувається обмін товару на гроші або інший товар, опосередковуються договорами про оплатну реалізацію майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна-бартер, постачання енергетичних та інших ресурсів тощо).

При цьому виявляється тенденція до універсалізації (консолідації) правил про товарний обіг на основі договору купівлі-продажу, коли загальні положення про купівлю-продаж поширюються й на інші вищезгадані договори, якщо інше не передбачено в самому договорі, законі або не випливає з характеру конкретних взаємовідносин сторін.

Договір купівлі-продажу спрямований на передачу майна у власність набувачеві, тому у ст. 658 ЦК підкреслюється, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом (наприклад, право комісіонера, консигнатора), належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. ст. 330, 388, 389 ЦК). Субєктами договору купівлі-продажу можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші субєкти публічного права (ст. 2 ЦК).

Однією з істотних умов договору купівлі-продажу є умова щодо предмета, який характеризується певними кількісними та якісними показниками. ЦК оперує поняттями «майно» і «товар» як синонімами. Предметом цього договору можуть бути як речі, так й інші обєкти цивільних прав, зазначені у ст. 177 ЦК: валютні цінності, цінні папери, майнові права тощо. Причому предметом купівлі-продажу може бути як товар, який є в наявності у продавця на момент укладення договору, так І той, що буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. До договору купівлі-продажу майнових прав, наприклад майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК), застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав. Це ж стосується і договору купівлі-продажу права вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Правда, до цих договорів застосовується ще положення про відступлення права вимоги (ст. ст. 512 – 519 ЦК), якщо Інше не встановлено договором або законом. ЦК 2003 p. містить чимало правил, які стосуються визначення умов щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та упакування товару, які характеризують предмет договору купівлі-продажу і поширюються на договори поставки, контрактації, міни-бартеру тощо, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін за цими договорами.

Продавець повинен передати покупцеві товар, передбачений договором, а також його приналежності та документи, що до нього додаються (технічний паспорт, сертифікат якості тощо) і підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства. Кількість товару, що передається, встановлюється в договорі у відповідних одиницях виміру або у грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення в договорі порядку її визначення. Якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець має передати покупцеві товари в асортименті, погодженому сторонами, або в асортименті, виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, якщо в ньому асортимент не був визначений [9].

Важливою умовою договору купівлі-продажу є умова щодо якості товару. Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. За відсутності в договорі умов щодо якості товару продавець має передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Так, стосовно договору міжнародної купівлі-продажу товарів (за Віденською конвенцією ООН 1980 p.) непридатним для звичайного використання вважається товар, якщо у нього відсутні певні якості, і це є перешкодою для його фактичного використання або веде до негативного результату, або збільшує витрати споживача. Якщо продавець при укладенні договору був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі якщо законом встановлені обовязкові вимоги щодо якості товару (наприклад у стандартах, технічних умовах тощо), то продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Продавець і покупець можуть домовитись про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом. При продажу товару за зразком та (або) описом якість його має відповідати зразку та (або) опису (ст. 673 ЦК). Товар, який продавець передає або повинен передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлений договором купівлі-продажу. Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару (гарантійний строк) [12].

Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором. Важливими тут є загальні правила про порядок обчислення гарантійного строку: 1) він починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу; 2) він продовжується на той час, протягом якого покупець не міг використовувати товар у звязку з обставинами, що залежать від продавця, до їх усунення продавцем; 3) гарантійний строк на комплектуючий виріб дорівнює строку на основний виріб і починає спливати одночасно з ним; 4) у разі заміни товару чи комплектуючого виробу неналежної якості на товар (комплектуючий виріб), що відповідає умовам договору купівлі-продажу, гарантійний строк починає спливати з моменту заміни (ст. ст. 675, 676).

Предмет договору купівлі-продажу може характеризуватись й умовою про комплектність товару. Поняття комплектності означає сукупність основного виробу та комплектуючих його виробів, які складають з основним виробом єдине ціле з метою його ефективного використання. Умова щодо комплектності стосується зазвичай технічно складних виробів, як-от: обладнання, прилади, побутова техніка тощо. Вимоги щодо комплектності встановлюються у договорі або шляхом перерахування виробів (комплектуючих, агрегатів), які підлягають передачі разом з основною річчю, або шляхом вказівки на нормативно-технічний документ (стандарт, технічні умови тощо), яким визначена комплектність товару.

Крім обовязку передати покупцеві товар відповідно до зазначених вище умов щодо кількості, асортименту, якості тощо і в обумовлений строк (ст. 663), продавець несе й інші обовязки за договором купівлі-продажу. попередити покупця про право третіх осіб на товар (права наймача, право застави, довічного користування тощо); зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, тощо.

купівля продаж нерухомість житло

1.2 Відповідальність сторін за договором купівлі-продажу

За порушення зазначених вище обовязків до продавця можуть бути застосовані заходи, що матимуть несприятливі для нього наслідки (санкції), зокрема заходи цивільно-правової відповідальності (відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку), відібрання речі, визначеної індивідуальними ознаками, розірвання договору тощо.

Зокрема, якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, предявить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. У цьому разі продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. Якщо покупець не виконає цих обовязків, то продавець не відповідатиме перед покупцем за умови, коли він доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання переданого товару у покупця. Якщо ж продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в н розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем. У разі вилучення за рішенням суду товару в покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав і не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним [15].

При відмові продавця передати проданий товар покупець має право відмовитись від договору купівлі-продажу, а щодо речі, визначеної індивідуальними ознаками, має право предявити продавцеві вимоги про витребування її та передання її відповідно до умов зобовязання (ст. 620 ЦК). Такі ж вимоги можуть бути предявлені продавцеві у звязку з непереданням ним товару та документів, які його стосуються: якщо вони не передані продавцем у встановлений покупцем розумний строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу і повернути товар продавцеві. Аналогічні правові наслідки настають і при передачі покупцеві меншої кількості товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу.

Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором, покупець повинен повідомити про це продавця, і якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення продавець не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар і повинен оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін.

При порушенні продавцем умов договору щодо асортименту товару покупець має право відмовитися від прийняття та оплати товару, а якщо він уже оплачений, – вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Якщо ж продавець передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір: 1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, ы відмовитися від решти товару; 2) відмовитися від усього товару; 3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором; 4) прийняти весь товар. Товар, асортимент якого не відповідає умовам договору, вважається прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив продавця про свою відмову від нього [17].

Слід мати на увазі, що в договорі купівлі-продажу сторони можуть обумовити й інші наслідки порушення продавцем умов щодо кількості та асортименту: відшкодування збитків, сплату неустойки за непередання (недопоставку) покупцеві всієї або частини кількості товарів в обумовлені строки та в асортименті тощо.

Правові наслідки передання покупцеві товару неналежної якості, визначені у ст. 678 ЦК, залежать від того, які порушення вимог щодо якості товару – істотні чи неістотні – допущені продавцем. Істотними вважаються порушення цих вимог у разі виявлення недоліків, які не можна усунути або усунення яких повязане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи зявилися знову після їх усунення. В разі істотного порушення вимог щодо якості товару покупець має право за своїм вибором: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення оплаченої за товар суми; 2) вимагати заміни товару.

Якщо відступи від умов договору щодо якості є неістотними, то, незалежно від можливості використання товару за призначенням, покупець може вимагати від продавця за своїм вибором: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків самим покупцем чи третьою особою. Не виключається при цьому і вимога про відшкодування інших збитків, заподіяних порушенням продавцем умов договору щодо якості товару, і про сплату неустойки, якщо вона обумовлена договором купівлі-продажу. Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару І відшкодування збитків можуть бути предявлені до продавця або виготовлювача товару.

Певні правові наслідки настають і при порушенні продавцем умов договору щодо комплектності товару та вимог про тару та (або) упаковку. Так, у разі передання некомплектного товару покупець має право вимагати від продавця за своїм вибором: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) доукомплектування товару в розумний строк. Якщо продавець у розумний строк не доукомплектував товар, покупець має право за своїм вибором: І) вимагати заміни некомплектного товару на комплектний; 2) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми. Такі ж наслідки застосовуються також у разі порушення продавцем обовязку передати покупцеві комплект товару, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобовязання (ст. ст. 683, 684 ЦК). В арбітражній практиці на вимоги у звязку з порушенням умов щодо комплектності, зокрема, при поставках продукції, поширювався скорочений (6-місячний) строк позовної давності, як і на вимоги у звязку з неналежною якістю товару. Проте передання некомплектного товару тяжіє до кількісних порушень договору (відсутність комплектуючих виробів), тому до цього правопорушення повинен застосовуватись загальний (3-річний) строк позовної давності [18].

Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу здійснюється у випадках та порядку, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Якщо нормативно-правовими актами з питань стандартизації встановлено вимоги щодо порядку перевірки кількості, асортименту, якості та інших умов, то порядок перевірки, визначений договором, має відповідати цим вимогам. Так, у разі одержання товарів (вантажу) від транспортної організації, яка здійснювала їх перевезення, покупець (одержувач) повинен додержуватись правил, передбачених нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність даного виду транспорту. Одержання товарів від транспортної організації – це лише початковий етап у її прийманні. Остаточну перевірку відповідності одержаних товарів умовам договору, зокрема при поставках, одержувач здійснює на своєму складі відповідно до вимог Інструкції про порядок приймання товарів за кількістю та Інструкції про порядок приймання товарів за якістю.

Обовязок перевіряти відповідність товару умовам договору перед переданням його покупцеві може покладатись на продавця, якщо це передбачено договором, актами цивільного законодавства або нормативно-правовими актами з питань стандартизації. У цьому разі продавець повинен на вимогу покупця надати йому докази проведення такої перевірки. Перевірка додержання умов договору купівлі-продажу щодо предмета договору покупцем і продавцем має здійснюватись на одних і тих самих умовах (ст. 687 ЦК).

За договором купівлі-продажу на покупця покладаються такі обовязки: а) прийняти товар; б) зберігати товар у разі відмови від його прийняття; в) оплатити товар; г) застрахувати товар, якщо цей обовязок передбачений для нього договором [9].

Прийняття товару покупцем безпосередньо від продавця чи від транспортної організації – це виконання покупцем свого кредиторського обовязку за зобовязанням, що виникло за договором купівлі-продажу. При цьому він має вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Відмова покупця від прийняття товару допускається, якщо це встановлено договором або законом, а також при здійсненні ним права на заміну товару (ст. ст. 615, 689 ЦК).

Покупець в усіх випадках зобовязаний зберігати товар, переданий йому продавцем, незалежно від того, обґрунтовано чи необґрунтовано він відмовився від його прийняття. При одержанні від транспортної організації товару (вантажу), який не передбачений договором купівлі-продажу, поставки тощо, одержувач повинен прийняти його на так зване відповідальне зберігання. Одержавши від покупця відмову від такого товару, продавець повинен забрати (вивезти) цей товар або розпорядитися ним у розумний строк. Якщо продавець у цей строк не розпорядиться товаром, покупець має право реалізувати товар або повернути його продавцеві, поклавши на нього витрати, понесені у звязку із зберіганням товару, його реалізацією або поверненням продавцеві. Якщо ж покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився від його прийняття, продавець має право вимагати від покупця прийняти та оплатити товар або відмовитися від договору купівлі-продажу (ст. 690 ЦК) [20].

Покупець повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Товар оплачується за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, – за ціною, що визначається наявністю звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору. Покупець має також право вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (ч. 4 ст. 632, ст. 691, ст. 692 ЦК). Відповідно до умов договору покупець може частково або повністю оплачувати товар до його передання продавцем (попередня оплата), з відстроченням або розстроченням платежу при продажу товарів у кредит, а також з комбінуванням зазначених вище способів оплати. За порушення покупцем обовязку щодо оплати товару до нього можуть бути застосовані певні санкції (примусове стягнення боргу, відшкодування збитків, оплата неустойки (пені) за прострочення платежу, сплата процентів за користування чужими грошовими коштами, розірвання договору, зупинення продавцем передання частини товару, обумовленої договором, до повної оплати покупцем усього раніше переданого товару тощо). Так, відповідно до чч. 3-5 ст. 692 ЦК у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

За загальним правилом, закріпленим у чч. 2 ст. 334 ЦК, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації звязку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобовязання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Відповідно до ст. 697 ЦК договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин (наприклад, при продажу товару в кредит). Договором купівлі-продажу може бути встановлений обовязок продавця або покупця страхувати товар. Страхування товарів (майна) здійснюються за правилами, закріпленими у гл. 67 «Страхування». Якщо обовязок застрахувати товар за договором було покладено на покупця, але він не застрахує його, продавець має право сам застрахувати товар і вимагати від покупця відшкодування витрат на страхування або відмовитися від договору (ст. 696 ЦК).

Зазначені вище загальні положення про договори купівлі-продажу застосовуються до окремих його видів, зокрема до купівлі продажу нерухомого майна, якщо законом не передбачені особливі умови укладення, виконання або відповідальності сторін за цими договорами.

2. Особливості правового регулювання договору купівлі-продажу нерухомо сті

2.1 Теоретичні основи регулювання договору купівлі-продажу нерухомості

Як і будь-який інший договір купівлі-продажу, договір продажу нерухомості є консенсуальним, тобто вважається укладеним у момент досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами в потрібній у належних випадках формі. Договору продажу нерухомості притаманні й інші, спільні для всіх договорів купівлі-продажу риси, а саме – оплатність та взаємність.

Правове регулювання договору продажу нерухомості регламентується загальними нормами глави 54 ЦК України. При цьому необхідно памятати, що деякі норми глави 54 ЦК України не можуть бути застосовані до зобовязання з купівлі-продажу нерухомості в силу специфічності останнього.

До відносин з приводу купівлі-продажу нерухомості в деяких випадках застосовуються й особливі нормативні вимоги. Так, відносно договорів купівлі-продажу нерухомого майна у порядку приватизації застосовуються спеціальні правила, що містяться у законах України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших приватизаційних нормативно-правових актах. До договорів купівлі-продажу земельних ділянок застосовуються відповідні положення земельного законодавства України. Продаж нерухомого майна боржника у порядку виконавчого провадження регулюється статтями 61, 62, 64, 66 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., нормами Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна від 27 жовтня 1999 р. №68/5.

Предметом цього договірного типу виступає нерухоме майно. Саме предмет договору є тією визначальною ознакою, яка дозволяє виділити договір купівлі нерухомості в окремий вид.

Поняття нерухомого майна міститься у ст. 182 ЦК України. До нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також обєкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди. До нерухомих речей відносяться також повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні обєкти. Режим нерухомості речі може бути поширений законом і на інші речі – в силу їх обовязкової державної реєстрації (ч. 2 ст. 182 ЦК України) [15].

Таким чином, основними ознаками нерухомості є: по-перше, тісний звязок з землею, по-друге, неможливість переміщення відповідного обєкту без його знецінення та зміни його призначення. Слід зазначити, що ці ознаки притаманні не всім обєктам нерухомості, адже кожний вид нерухомого майна характеризується своїми особливостями, що у свою чергу обумовлює специфічне правове регулювання.

Так, земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні обєкти є «природною» нерухомістю. Вони мають особливу цінність, що визначає суспільний інтерес, який виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановленні спеціального правового режиму користування. Тому регламентом відносин з приводу даних обєктів притаманне поєднання публічно-правового і приватноправового регулювання. Завданням публічного права буде в даному випадку визначення можливості допуску відповідних обєктів нерухомості до участі у майновому обороті, встановлення певних обмежень, що стосуються використання окремих категорій обєктів у майновому обороті, та санкцій за порушення вимог законодавства, що стосуються публічного інтересу. В нашій державі вже сьогодні закладено основи для встановлення обмежень земельного обороту залежно від категорій землі. Зокрема, відповідно до положень Земельного кодексу України, землі в Україні залежно від основного цільового призначення поділяються на землі сільськогосподарського призначення, житлової і громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення тощо, причому для кожної категорії землі встановлений свій особливий правовий режим, а деякі землі (наприклад, землі оборони) взагалі не можуть перебувати на праві приватної власності або можуть перебувати у цивільному обігу у виключних випадках, встановлених законом. Самостійними обєктами нерухомості визнаються також ділянки надр та відокремлені водні обєкти. Вони визнаються нерухомістю в силу їх природних фізичних якостей, а не тому, що складають єдине ціле з земельною ділянкою. Інакше неможливо було б встановити право власності на надра поза залежністю від права власності на землю. Особливість такого роду обєктів полягає в тому, що у відношенні їх діє презумпція виключної власності народу України [14].

Що стосується правового регулювання обігу зазначених обєктів, то необхідно зазначити, що, оскільки в Україні встановлено виключне право власності народу України на надра, а передача їх у користування здійснюється на підставі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, правова природа яких дозволяє віднести їх до адміністративного акту-ліцензії, то про цивільний обіг даного виду обєктів говорити не можна.

Специфіка правового режиму лісів та багаторічних насаджень полягає у тому, що ці обєкти є, по-перше, природними, а по-друге, вони настільки невіддільно повязані з землею, що переміщення їх без непропорційної шкоди їх призначенню неможливе. У той же час, від договорів купівлі-продажу зазначених обєктів як нерухомого майна, коли вони відчужуються одночасно з переходом відповідних прав на земельну ділянку, необхідно відрізняти правочини, за якими ліс та багаторічні насадження реалізуються як рухоме майно, коли продається, наприклад, «ліс на корені» чи рублені дерева. Оскільки «ліс на корені» та рублені дерева не є обєктом, нерозривно повязаним з землею, правила, що регламентують порядок відчуження нерухомості, до них не застосовуються.

Будівлі та споруди також є обєктами нерухомого майна за ознакою нерозривного звязку з землею та неможливості в силу цього їх вільного переміщення у просторі без непропорційної шкоди їх призначенню. Право власності на будівлі, споруди та інше вперше створене нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації (ст. 333 ЦК України).

У звязку з цим виникає проблема щодо приналежності до нерухомого майна будівель та споруд, не завершених будівництвом (обєктів незавершеного будівництва).

З одного боку, відсутність обовязкової державної реєстрації обєктів незавершеного будівництва викликає сумнів у їх юридичній природі як обєктів нерухомості, свідчить про те, що такі обєкти не є нерухомістю. З іншого боку, нести такі обєкти до категорії рухомих речей також буде невірно, оскільки об’єкт незавершеного будівництва має всі ознаки нерухомості, передбачені статтями ЦК, а саме – значимість та індивідуальну цінність, нерозривний звязок з земельною ділянкою, на якій він розташований, неможливість вільного пересування даного обєкту в просторі без його знецінення та зміни призначення. Такі ознаки нерухомого майна, як його обовязкова державна реєстрація ЦК України не містить. Отже, немає підстав вважати, що нерухоме майно; стає таким лише після державної їх реєстрації, (воно існує і до цього акту в іншому випадку реєстрація була б просто неможлива), але права на нерухомість виникають після його здійснення. Як зазначає з цього приводу відомий французький вчений-цивіліст Р. Саватьє, не реєстрація повинна перетворювати майно на нерухомість, а, навпаки, стабільність положення нерухомого майна дає можливість реєструвати його [13].

На жаль, сьогодні в Україні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який би, по-перше, визначав особливості виникнення, зміни та припинення речові прав на нерухоме майно та здійснення правочинів з ним, а по-друге, встановлював порядок та специфіку обігу обєктів незавершеного будівництва. Нині чинний нормативно-правові акти у цій сфері мають суперечливий та неоднозначний характер. Так, у Положенні про порядок виплати компенсацій громадянам за вилучене нерухоме майно у разі виселення або самостійного переселення з радіоактивно забруднених територій, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №875 до обєктів нерухомого майна відносить обєкти незавершеного будівництва. Такий самий підхід до проблеми визначення поняття обєктів нерухомості спостерігається і в іншому нормативно-правої акті – у Тимчасовому положенні про порядок проведення прилюдних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого Наказом Мінюсту України 27 жовтня 1999 р. №6815, який також відносить обєкт незавершеного будівництва до категорії нерухомого майна. З іншого боку, правозастосовна практика системи загальних судів України, свідчить про те, що право власності на житловий будинок, як на обєкт нерухомого майна, виникає лише з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради, а до цього моменту суд може визнати за його власниками, що виділяються, лише право на будівельні матеріали та конструктивні елементи будинку [12].

Солідарні з позицією суддів Верховного суду України розробники ЦК України, які у ст. 333 нового ЦК України розмістили норму: «Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові буди будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстр До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна)». Водночас ч. 4 цієї статті проголошує право заінтересованої особи звернутися до суду з заявою про визнання її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною. На жаль, законодавець не вказав у тексті ч. 4 ст. 333 ЦК України, що необхідно розуміти під «незначною часткою робіт» та не вирішив питання про те, хто і на підставі яких критеріїв визначатиме її розмір.

Загалом, можна з впевненістю стверджувати, що обєкти незавершеного будівництва не можна відносити до будівель (споруд), оскільки до останніх відносяться лише такі обєкти, спорудження яких закінчено і вони вже використовуються або можуть бути використані за прямим призначенням. У той же час хибною, на наш погляд, є і пануюча на даний момент думка про те, що обєкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів та обладнання, які відносяться до рухомого майна. Включення таких обєктів у цивільний обіг, здійснення правочинів з ними за спрощеними правилами відчуження рухомого майна своїм наслідком матимуть порушення прав та інтересів учасників таких правочинів.

Все вищесказане дає підстави зробити висновок про те, що обєкт незавершеного будівництва, який має всі ознаки нерухомого майна, а саме – нерозривний звязок з земельною ділянкою, на якій він розташований, та неможливість пересування у просторі без його знецінення та зміни призначення, є специфічним обєктом нерухомості з притаманним йому спеціальним правовим режимом. Щодо оборотоздатності такого обєкту, то він може виступати предметом правочинів (у тому числі й договору купівлі-продажу), але з урахуванням вимог, що висуваються до нерухомого майна, та з дотриманням спеціальних правил відчуження такого роду обєктів. При цьому слід відрізняти обєкт незавершеного будівництва як предмет договору підряду на капітальне будівництво та як самостійний обєкт речового права. У першому випадку про нього не можна говорити не лише як про обєкт нерухомого майна, а й як про обєкт речових прав: він є обєктом зобовязання, що випливає з договору будівельного підряду і заміна сторін цього зобовязання (замовника та підрядника) можлива лише за правилами уступки права вимоги і переводу боргу за зобовязаннями [11].

Спірним питанням залишається і віднесення до категорії нерухомості нежитлових приміщень, розташованих у середині будівлі, оскільки ЦК України дає підстави стверджувати, що ці обєкти речових прав не відносяться до категорії нерухомості. Так, зокрема, нежитлові приміщення, що знаходяться у складі будівель та споруд, не мають безпосереднього звязку з земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда. Крім того, субєктивне цивільне право на нежитлові приміщення не має такого тісного звязку, який спостерігається між будівлею (спорудою) та земельною ділянкою. Однак ця категорія обєктів речових прав має ті самі істотні риси, як і будівля в цілому, а саме – цінність та індивідуальну значимість (ознаки, спільні для будь-якого різновиду нерухомості), а також характеризується нерозривним звязком зі спорудою (будівлею), у якій вона розташована. А оскільки нежитлові приміщення характеризуються тими самими ознаками, що обумовили специфіку правового регулювання інших обєктів нерухомості, навряд чи є сенс виводити їх з кола традиційних обєктів нерухомості та встановлювати для них окремий правовий режим. Адже нежитлові приміщення у складі нежитлової будівлі чи будинку обєкти тієї самої класифікації і підлягають аналогічному правовому регулюванню. А, отже, спеціальні правила, що регулюють договір продажу нерухомості підлягають застосуванню у повному обсязі і до відносин, повязаних з продаж нежитлових приміщень [19].

Обєктом нерухомості, що має суто цільове призначення, визнається житлом під яким ЦК розуміє не лише житлові будинки та садиби, призначені придатні для постійного проживання в них, а й окремі квартири, інші житлові приміщення (у тому числі ізольовані кімнати у квартирах). Житлові приміщення призначені для проживання у них громадян. Власник житлового приміщення має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ст. 385 ЦК України).

Самостійним обєктом нерухомого майна виступають також особливо цінні рухомі обєкти, які підлягають обовязковій державній реєстрації (повітряні морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні обєкти). Ці обєкти не мають таких обовязкових ознак нерухомості, як нерозривний звязок із зе лею та неможливість переміщення у просторі без непропорційної шкоди призначенню. Більш того, основним призначенням цих обєктів є саме переміщення просторі. Але внаслідок високої вартості такого роду обєктів та наявності вимоги про обовязкову державну реєстрацію, що забезпечує їх індивідуалізацію, законодавець поширив на них правовий режим нерухомого майна.

2.2 Аналіз істотних умов договору купівлі-продажу нерухомості

Ціна договору купівлі-продажу нерухомості складає наступну істотну умову даного договірного типу. Відповідно до статей 634, 693 ЦК України продаж майна проводиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін. За відсутності у договорі узгодженої сторонами у письмовій формі умови про ціну договір вважається неукладеним.

В останні роки урядом України було зроблено декілька спроб встановити мінімальний розмір ціни на обєкти нерухомості, що виступають предметом купівлі-продажу. Так, у Постанові Кабінету Міністрів України «Про врегулювання сплати державного мита при відчуженні обєктів нерухомого майна», було встановлено правило, згідно з яким при відчуженні нерухомості її вартість не повинна бути менше балансової вартості, що визначена у довідці-характеристиці БТІ. Ця постанова втратила чинність відповідно Постанови Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р. №544. Звісно, спонукальним мотивом прийняття даної постанови були, передусім, фінансові інтереси держави. Але для охорони інтересів казни було б достатньо вимагати, що мито на користь держави платилось принаймні з розміру балансової вартості об’єкта нерухомості, яка зазначена у довідці-характеристиці БТІ. Саме такий підхід закладено в Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мито затвердженій наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р., згідно з якою при обчисленні суми державного мита за посвідчення договорів відчуження нерухомого майна, що перебуває у власності фізичних та юридичних осіб, вартість таких договорів приймається, виходячи із суми договору, але не нижче його інвентаризаційної або балансової вартості з урахуванням коефіцієнтів індексації вартості цих обєктів та зносу на момент відчуження, що вказується в довідках-характеристиках БТІ.

Як відомо, окрім загальних вимог закону про форму договору, що встановлені для усіх видів правочинів, існують і спеціальні вимоги, передбачені саме для договорів як для багатосторонніх правочинів. Останні у свою чергу поділяються на ті, що поширюються на всі види договорів, та ті, що передбачені для окремих їх різновидів. Однією з таких спеціальних вимог закону щодо форми договору певного виду є вимога, згідно з якою договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин України. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору [18].

Окрім нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомості закон вимагає реєстрації такого договору у виконавчому комітеті місцевої ради. У звязку з цим виникає питання, чи не тягне за собою відсутність такого роду реєстрації недійсність цієї категорії договорів, як таких, що не втілені у відповідну форму. ЦК України запроваджується обовязкова державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та правочинів з ним, таким чином є правові підстави визнавати нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомості недійсним внаслідок відсутності реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦК України недодержання форми угоди (правочину), якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Крім того, не треба забувати і про те, що сам факт посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу нерухомості є визнанням його з боку держави таким, що породжує відповідні права і обовязки для сторін і є юридичне вірогідним.

Таким чином, на даний час реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості має в основному адміністративно-правовий характер, жодним чином не впливає на чинність нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомості і є скоріш обовязком дбайливого власника, а не умовою дійсності правочину.

За ЦК України договір купівлі-продажу нерухомості укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 659 ЦК України). Недодержання сторонами встановленої форми договору продажу нерухомості має наслідком його неукладеність (статті 642, 659 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 336 ЦК України право власності у набувача за договором продажу нерухомості виникає з моменту його державної реєстрації.

Отже, за ЦК України при продажу нерухомого майна перехід права власності від продавця до покупця не реєструється, оскільки момент укладення договору продажу нерухомості та перехід права власності на набувача за ним співпадають [17].

За своєю природою, як уже було вказано вище, договір купівлі-продажу нерухомості є консенсуальним правочином. Тому, якщо сторони у договорі домовляться, що зобовязання щодо фактичної передачі нерухомості та її оплати повинні бути виконані сторонами не у момент державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно, а після її проведення, то кожна з заінтересованих осіб має право вимагати їх виконання. Саме в цій можливості контрагентів і підлягає консенсуальність договору купівлі-продажу нерухомості. У той же час сторони не можуть на власний розсуд визначити момент виникнення права власності за договором, оскільки це питання врегульовано імперативною нормою закону.

На нашу думку, вимога законодавця щодо обовязкової державної реєстрації договорів купівлі-продажу нерухомості зумовлена передусім необхідністю належного захисту законних прав та інтересів учасників цивільного обігу.

Вдалою та виправданою є позиція законодавця щодо наслідків відсутності державної реєстрації договорів купівлі-продажу нерухомості. Відповідно до ЦК України правочин (договір) вважається вчиненим (укладеним) з моменту державної реєстрації. Враховуючи ту обставину, що реєстрація договору та перехід права власності до набувача співпадають за часом проведення, момент виникнення права власності у набувача співпадає з моментом вчинення правочину (укладення договору), який є правовою підставою для такого виникнення. Приурочення моменту переходу права власності на предмет договору купівлі-продажу нерухомості до моменту вчинення самого договору має ряд переваг [15].

У випадках, коли момент переходу права власності до набувача та момент вчинення правочину не співпадають, виникає ряд проблемних питань, що потребують ефективного вирішені Так, укладення договору продажу нерухомості шляхом складання єдиного письмового документа та його нотаріального посвідчення робить його обовязковим лише для продавця та покупця (але не для третіх осіб). З моменту нотаріального посвідчення і до моменту державної реєстрації переходу права власності нерухомого майна статус покупця за договором має невизначений характер. З іншого боку, він набуває права титульного (фактичного) власника переданої його за договором нерухомості, з іншого боку, право власності на предмет договору зберігається за продавцем. У звязку з цим виникає ряд гострих питань, наприклад, чи має право покупець, який став власником нерухомого майна в результаті виконання продавцем зобовязань, що випливають з договору продажу нерухомості, але до моменту державної реєстрації переходу до нього права власності, відчужувати обєкт нерухомості? Чи має право робити аналогічні дії продавець? Чи мають право кредитори продавця або покупця звернути стягнення на нерухоме майно у період з моменту укладення договору і до моменту реєстрації переходу прав на нерухоме майно? Невідомо також, хто у даний проміжок часу визнаватиметься належним позивачем у випадку виникнення необхідності у застосуванні речово-правових засобів порушеного права власності.

Всі ці питання не можуть виникнути, якщо момент укладення договору купівлі-продажу нерухомості співпадає з моментом переходу права власності на нерухоме майно за ним.

Функції реєстратора прав на обєкти нерухомого майна здійснюють бюро технічної інвентаризації (БТІ). Запроваджується реєстр прав власності на нерухоме майно, держателем якого є Міністерство юстиції України. Реєстр ведеться в електронній та паперовій формах, при чому в разі виявлення невідповідності запису Реєстру прав на електронних носіях запису на паперових носіях пріоритет має запис на паперових носіях. Під реєстрацією прав власності на нерухоме майно розуміється внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у звязку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням обєктів нерухомого майна на підставі право встановлювальних документів, за рахунок коштів особи, що звернулася до БТІ. Реєстрація прав проводиться шляхом приймання і перевірки документів, поданих до реєстрації, установлення відсутності підстав для відмови в реєстрації прав, прийняття рішення про реєстрацію прав власності або про відмову в реєстрації, внесення записів до реєстру прав, учинення написів на право встановлювальних документах, видачі витягів із Реєстру прав про реєстрацію прав. Рішення про реєстрацію чи відмову в реєстрації приймає реєстратор прав власності на нерухоме майно – працівник БТІ з вищою юридичною освітою [16].

Передбачається граничний шестимісячний строк, протягом якого новий власник нерухомого майна має звернутися із заявою про реєстрацію свого права власності. У разі порушення цього строку попередній власник може звернутися із заявою про скасування попереднього запису щодо права власності на нерухоме майно. Крім того, у випадку порушення строку подачі заяви, реєстрації прав власності повинна передувати технічна інвентаризація обєктів.

Право на отримання витягів про зареєстровані права мають власник (власники), його спадкоємці та правонаступники юридичних осіб, уповноважені ними особи, а також органи державної влади, якщо запит зроблено у звязку зі здійсненням ними повноважень, визначених чинним законодавством України. Таким чином, законодавчо закріплюється принцип публічності проведення державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, який полягає у можливості безперешкодного доступу до інформації, яка міститься у Реєстрах всіх зацікавлених третіх осіб [14].

Реєстратор повинен установити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на обєкт нерухомості та перевірити угоди які відповідно до чинного законодавства України не були нотаріально посвідчені.

Підставою відмови у реєстрації прав на нерухоме майно є наявність вже зареєстрованого права на нього.

2.3 Сторони договору купівлі-продажу нерухомості

Продавцем і покупцем за договором купівлі-продажу нерухомого майна можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. При цьому слід мати на увазі, що статутом чи спеціальною вказівкою закону для юридичних осіб можуть бути встановлені обмеження щодо набуття та відчуження нерухомого майна (наприклад, ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 41 Закону України «Про господарські товариства»).

За загальним правилом як продавець може виступати власник нерухомо майна. Продавцем також може бути особа, уповноважена власником відповіді до закону або договору.

Учасниками договору купівлі-продажу нерухомості на стороні як продавці так і покупця можуть виступати будь-які субєкти права. Але участь у договорі деяких субєктів цивільного права має певні особливості.

Якщо як продавець виступає державне або комунальне підприємство, яке має право повного господарського відання (а казенне підприємство – оперативного управління), воно має лише обмежені права з розпорядження закріпленим за ним майном і не вправі відчужувати нерухоме майно без згоди на це власника. Продане державним чи комунальним підприємством нерухоме майно вибуває одночасно як зі сфери господарського відання (чи оперативного управління), так і з державної власності (власності територіальних громад) [18].

Те саме відбувається, якщо ці субєкти виступають на боці покупця, тобто одночасно відбувається і зміна власника, і виникнення права повного господарського відання (оперативного управління).

При продажу нерухомості у процесі приватизації діють спеціальні правила передбачені приватизаційним законодавством України.

Особливий порядок встановлений законом і для відчуження нерухомого майна, що перебуває у спільній власності, наприклад подружжя. Відповідно до Сімейного кодексу України для укладення угод з відчуження спільного майна подружжя, що потребують обовязкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій форм. Справжність підпису на заяві другого з подружжя про згоду на продаж спільного майна повинна бути засвідчена у нотаріальному порядку або іншими уповноваженими законом на вчинення таких дій державними і громадськими органами та організаціями. Засвідчувати справжність підпису не потрібно, якщо чоловік або дружина відчужувача особисто подасть нотаріусу заяву про згоду на відчуження. Угода про відчуження майна, яка потребує обовязкової нотаріальної форми може бути посвідчена без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документу, свідоцтва про шлюб та інших документів видно, що зазначене майно є не спільною, а особистою власністю одного з подружжя. Невиконання цієї вказівки закону має своїм наслідком недійсність угоди як такої, що не відповідає вимогам закону [17].

Відповідно до ст. 65 Сімейного кодексу України для укладення одним з подружжя договору на відчуження спільної сумісної власності, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, необхідно отримати письмову згоду іншого з подружжя, засвідчену нотаріально.

При відсутності такої згоди на укладення договору, він може бути визнаним недійсним в судовому порядку на вимогу подружжя, який не брав безпосередньої участі у його укладенні, але згоду якого необхідно було отримати.

Продаж частки в спільній власності одним співвласником сторонній особі має здійснюватися з дотриманням права привілеєвої купівлі інших співвласників.

3. Договір купівлі-продажу житла як особливий різновид договору купівлі-продажу нерухомості

Чинне законодавство дозволяє провести класифікацію договорів купівлі-продажу житла. Цю класифікацію можна провести по різних підставах, що дозволить визначити особливості окремих видів договорів купівлі-продажу житлових приміщень:

1. по предмету:

а) по виду предмета:

договір купівлі-продажу житлового будинку

договір купівлі-продажу квартири

договір купівлі-продажу частини житлового будинку

договір купівлі-продажу частини квартири

договір купівлі-продажу частки

У судовій практиці, звязаної з відчуженням житлових приміщень, найбільша кількість спорів виникає при продажі частки житлового приміщення (квартири, житлового будинку).

Громадянин, що продає свою частку в загальній власності на житлове приміщення, у першу чергу повинен запропонувати викупити її своїм співвласникам, і тільки у випадку їх відмови придбати зазначену частку за ціну і на умовах, названих власником, можливий продаж цієї частки іншим особам. Факт відмовлення співвласників житлового приміщення від придбання відчужуваної частки в загальній власності на житлове приміщення, або підтвердження того, що власник, що відчужує свою частку в загальній власності, сповістив про продаж і ціну договору інших учасників загальної часткової власності повинний бути відбитий у тексті договору.

На відчуження кімнати в комунальній квартирі згоди сусідів на продаж кімнати не потрібно, оскільки така квартира вже розділена між мешканцями в натурі, і правила про загальну часткову власність на такі квартири не поширюються.

б) по цілісності предмета

договір закупівлі-продажу житлового приміщення, незавершеного будівництва

договір закупівлі-продажу житлового приміщення, (закінченого обєкта).

2. по підставах перебування житлового приміщення з власності:

договір закупівлі-продажу житлового приміщення в житлово-будівельних і житлових кооперативах

договір закупівлі-продажу житлового приміщення, що належить на праві власності за іншими підставами (наприклад, у результаті приватизації) [11].

3. по субєктах

договір закупівлі-продажу житлового приміщення між громадянами

договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю юридичних осіб (юридичної особи)

договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю державних чи органів муніципальних утворень

Значно відрізняється від загальних положень про договори і така умова договору продажу житлового приміщення, як ціна.

По-перше, положення про те, що виконання договору, у якому не визначена ціна, повинне бути оплачене за ціною, звичайно стягнутої при порівнянних обставинах за аналогічні товари, не підлягає застосуванню до договорів продажу житлових приміщень, як і взагалі до договорів продажу нерухомості. Тут буде діяти інше правило: при відсутності в договорі погодженого сторонами в писемній формі умови про ціну нерухомості договір про її продаж визнається неукладеним.

По-друге, ціна на житловий будинок, що знаходиться на земельній ділянці, повинна включати і ціну переданої з цим обєктом частини земельної чи ділянки права на неї, якщо інше не передбачено чи законом договором. У випадках, якщо відбувається одночасне відчуження житлового будинку і земельної ділянки, сторони в договорі можуть указати ціну кожного обєкта окремо.

У випадках, коли ціна житлового приміщення в договорі продажу встановлена за одиницю її площі чи іншого показника її розміру, загальна ціна такого житлового приміщення, що підлягає сплаті, визначається виходячи з фактичного розміру переданого покупцю нерухомого майна.

Як істотні умови договорів, предметом яких є нерухомість, ЦК України встановлює два – предмети і ціну. Істотною умовою договору продажу житлового будинку (його частини) чи квартири, у яких проживають громадяни, що зберігають право користування відповідним житловим приміщенням після його придбання покупцем, додатково визнається перелік таких осіб із указівкою їхніх прав користування продаваним житловим приміщенням. При недотриманні цієї вимоги договір вважається неукладеним [9].

Перехід права власності (у тому числі за договором купівлі-продажу) на житло сам по собі не є підставою для припинення права користування цим приміщенням з боку членів родини попереднього власника, що раніше проживали в цьому приміщенні.

Інакше кажучи, це право як би «обтяжує» таку нерухомість, що зближає його з речовими правами. Практично це означає, що при чи відчуженні іншім розпорядженні власником-громадянином приналежним йому житлом без згоди спільно проживаючих з ним членів його родини, вони продовжують користатися колишнім приміщенням на законній підставі, і новому набувачу (чи іншому власнику) не вдасться припинити їхнє право. Таким чином, у даному «праві користування» речові елементи переважають над зобовязальними, що і дає підстави закону оголосити його речовим правом.

Перелік таких осіб виявляється на підставі довідки житлово-експлуатаційної організації або паспортного столу за місцем перебування відчужуваного житлового приміщення, і в договорі повинна бути присутнім посилання на реквізити цієї довідки.

У довідці вказується:

– для приватизованих житлових приміщень – хто проживав у житловому приміщенні на момент приватизації і хто проживає в даний час;

– для житлових приміщень, придбаних іншим способом – хто проживає в даний час.

Ці зведення необхідно знати для того, щоб визначити – хто, крім власника вправі претендувати на користування житловим приміщенням

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли необхідне спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за статтею 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 ЦК України) [18].

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність не тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу.

Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам його сімї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством. Незважаючи на застосування в Законі терміну «викуп», фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у звязку із здійсненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне значення.

За Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств» і «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією виконкомом Ради народних депутатів протягом місяця з дня його укладення (за першим Законом) або місцевою Радою народних депутатів (за другим Законом) [17].

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі – за договором купівлі-продажу з посвідченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору повинно бути прийняте відповідною Радою народних депутатів рішення з цього питання. Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, проводиться лише за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу. В обох випадках договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі і видачі державного акта на право власності.

Недодержання форми договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

Висновки

Купівля-продаж майна здійснюється шляхом укладення відповідного договору. Залежно від того, що є предметом договору купівлі-продажу, він може бути укладеним як в усній, так і в письмовій (простій чи нотаріальній) формі. Випадки, коли угода має бути укладена в письмовій формі або посвідчена в нотаріальному порядку, прямо зазначені в законі. При цьому договір купівлі-продажу, під час оформлення якого не додержано обовязкової нотаріальної форми, якщо таку форму встановлено законом, вважається недійсним з моменту його укладення (ст. ст. 47, 48 та 59 Цивільного кодексу).

Чинним законодавством передбачено, що договори купівлі-продажу жилих будинків та земельних ділянок з метою запобігання їх недійсності мають бути нотаріально посвідченими. Так, відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу «договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідченим, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору».

Проте за бажанням учасників угоди нотаріально може бути оформлена також: і угода, для якої обовязкова нотаріальна форма не передбачена (договори про встановлення порядку користування житлом, оренди, найму, позики тощо). Відмова у посвідченні такої угоди є протизаконною.

За своєю природою договір купівлі-продажу є однією з форм передачі майна (як рухомого, так і нерухомого) як товару, що використовується в сфері товарно-грошового обігу. За договором купівлі-продажу одна із сторін (продавець) зобовязується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець зобовязується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже, при купівлі-продажу має місце оплатна угода, що відрізняє її від договору дарування. При цьому засобом платежу при укладенні договору купівлі-продажу можуть бути лише гроші, а не інше майно, що є ознакою договору-міни. За договором купівлі-продажу (на відміну від договору найму, оренди) майно передається у власність.

Договір купівлі-продажу є двостороннім, оскільки права і обоє язки лежать як на продавцеві, так і на покупцеві. Причому, таким (тобто, двостороннім) він залишається навіть тоді, коли на боці покупця чи продавця виступають двоє чи кілька осіб. При посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна нотаріус керується, насамперед, вимогами Конституції України, Законом України «Про власність», Цивільним кодексом, Законом України «Про нотаріат», іншими законами України, що стосуються права власності, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а також іншими законодавчими актами, що регулюють чи якоюсь мірою стосуються цього питання.

При посвідченні договору купівлі-продажу жилого будинку (квартири) чи їх частин нотаріусу мають бути подані такі документи:

– правовстановлюючий документ, реквізити якого зазначаються в тексті договору;

– довідка-характеристика, видана відповідним органом технічної інвентаризації (БТІ). Термін дії такої довідки – 3 місяці з дня її видачі;

– документ (як правило – довідка Реєстратора), що підтверджує відсутність заборони відчуження або арешту житла.

Крім цього, вимагається письмовий дозвіл другого із подружжя на відчуження того нерухомого майна (чи його частки), що набувалося подружжям у період знаходження в зареєстрованому шлюбі, а також виконуються вимоги ст. 114 Цивільного кодексу про право привілеєвої купівлі співвласником відчужуваної частки майна (чи частки від частки).

Відповідно до ст. 105 Цивільного кодексу громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, чи з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо). Співставляючи відомості, викладені у правовстановлюючому документі та в довідці-характеристиці, нотаріус зясовує, чи не зводились відчужувачем самовільно будівлі, не робились прибудови, переобладнання нежилих приміщень в жилі тощо (про що вказується у довідці-характеристиці БТІ).

Список літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, №30.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40–44, ст. 356.

3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №21–22, ст. 135.

4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» №959 – XII від 16.04.1991 року (із змінами і доповненнями);

5. Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 року №1956 – XII;

6. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 року №1201 – XII.

7. Наказ Міністерства зовнішніх економічних звязків і торгівлі України від 27 травня 1996 року №294 «Про затвердження Правил продажу непродовольчих товарів»;

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів»;

9. Зобовязальне право: теорія і практика. Навч. посібн. Для студентів юрид. Вузів і фак. ун–ів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.;

10.Іваненко Л.М. Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів (покупців). Монографія: – К.: Юмана, 1998. – 224 с.;

11.Підопригора О.А., Боброва Д.В.: Цивільне право. Ч. 2. – К.: 2006;

12.Цивільне право України / За ред. В.О. Панченко – К., 2003.

13.Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов. Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2009. – 776 с.

14.Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я.М. Шевченко. – К, 2008.-Т. 1. – 574 с.

15.Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецевої. – К.: Юрінком інтер, 2008. К.2. – 651 с.

16.Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – 761 с.

17.Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2008. – 965 с.

18.Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене – Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. – 879 с.

19.Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – ч. 1. – 1074 с.

20.Яковлев А.С. Имущественные права как объекты гражданских правоотношений. Теория и практика. – М., 2005. – С. 125.

Скачать архив с текстом документа