Економічний аналіз державної політики

СОДЕРЖАНИЕ: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ Тернопільська академія народного господарства КУРСОВА РОБОТА Тема : “Економічний аналіз державної політики” Виконав студент групи О

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

Тернопільська академія народного господарства

КУРСОВА РОБОТА

Тема : “Економічний аналіз державної політики”

Виконав студент групи О П зс-11

Лисанюк М. М.

Науковий керівник:

Заброцький В.В.

м. Коломия – 2000

Зміст

1.ОСНОВНА ЦІЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ.

2. РІЗНОВИДНІСТЬ МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

3.ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

3.1. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.

3.2. ФІНАНСОВО-БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ .

4.ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ.

5.ІНСТРУМЕНТИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ .

6. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНИХ ЗАМОВЛЕНЬ І КОНТРАКТІВ

7. ВИСНОВОК

1.ОСНОВНА ЦІЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ.

Цілі економічної політики можуть узгоджуватися демократично, пошуками компромісу в процесі зіткнення і поєднання інтересів різних суспільних груп. Але для такого узгодження необхідно мати розвинені інститути демократії. Іншим способом узгодження інтересів є авторитарне прийняття рішень щодо цілей економічної політики. Здавалось би, демократичне прийняття рішень - це завжди добре, а авторитарне - погано. Проте, виявляється демократичний спосіб нерідко має суттєвий недолік: він хибує на так званий перерозподільчий ефект, коли в результаті намагання задовольнити одночасно всіх втрачається практична значущість певних кроків, заходів економічної політики. Окрім того, якщо демократичні рішення приймаються більшістю голосів, то інтереси меншості часто-густо взагалі не враховуються. І в цьому разі стирається відмінність між демократичними і авторитарними: адже і в першому, і в другому випадках інтереси певних суспільних груп при формуванні економічних цілей можуть виявитись проігнорованими. Спосіб прийняття рішення, який дає змогу враховувати якомога ширше коло інтересів, був запропонований відомим італійським економістом кінця ХІХ - початку ХХ століття Вільфредо Парето. Цей спосіб дістав назву оптимуму, або критерію Парето. Критерій формулюється так: добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним тоді, коли будь-яка зміна у цьому розподілі не погіршує добробуту хоча б одного його учасника. Або іншими словами: рух у бік оптимуму передбачає збільшення добробуту інших. Отже, в результаті прийняття рішень має досягатися покращення умов хоча б одного субєкта при тому, що умови жодного іншого не погіршуються.

У даному разі критерій Парето сформульовано в такий спосіб, щоб він міг бути застосований до нашої проблеми координації цілей економічної політики. Адже забезпечення добробуту певних соціальних прошарків і повязаний з ним розподіл ресурсів - саме це і становить зміст прийняття рішень у економічній політиці. Але цей критерій, маючи загальне значення, може бути застосований і до інших проблем, там, де йдеться про поєднання інтересів. Тому критерій оптимуму, за Парето, ми проілюструємо прикладом, у якому йтиметься про оптимальні умови обміну. До речі, саме така ілюстрація міститься у Підручнику політичної економії (1906 р.) самого В.Парето.

Для пояснення умов оптимальності в обміні використано криві байдужості. Передбачається, що дві людини володіють певною кількістю благ, а їх криві байдужості мають такий вигляд (система графіків 1).

Y Графік А Y Графік В

N N

3 3

2 2

1 1 h

0 0

M x

Система графіків 1

Пояснення до графіків:

1. На графіку А зображено криві байдужості першого учасника обміну, на графіку 2 - другого.

2. Перший учасник має певного товару х у кількості ОМ і хоче його обміняти на товар у. Другий учасник володіє ОN у і сподівається обміняти його на товар х.

3. Варіант обміну на кривих байдужості, позначений на обох графіках цифрою 1, , для обох субєктів обміну є прийнятим, але гіршим порівняно з варіантами 2 та 3.

Криві байдужості обох субєктів обміну можна поєднати

на одному графіку, повернувши графік В на 180 таким чином,

щоб точки М та N співпали (графік 1).

Y x

m O

N y

C Q

M x

Графік 1

Пояснення до графіка:

1. У результаті поєднання графіків утворилась площина

РС1NC1 всередині та межі якої кожна точка відображає такий

обмін, який є прийнятим для обох сторін.

2. Найгірший варант обміну для першого субєкта пред-

ставлений точками відрізка РСМ, але водночас він є найкращим

для другого. Оскільки і на межі утвореної площини нічий інте-

рес не обмежується, то досягається відповідність критерієві

Парето. Найгірший варіант обміну, але який усе ж задовільняє

інтереси другого субєкта, представлений точками відрізка

РС1N.

3. Кожен із субєкті вобміну намагатиметься покращити

свій стан: перший - пересуваючись від першої кривої байду-

жості до другої і третьої, тобто праворуч вгору, другий,

навпаки, пересуваючись ліворуч-униз.

4. Торгівля, що не порушує жодного інтересу і оптимізує

обмін, може відбуватись у будь-якій точці лінії СС1, що є

геометричним місцем точок дотику кривих байдужості.

Тепер на осі х графіка С позначимо ресурси (доходи), що ними володіє кожна група, а на осі у - добробут. Тоді лінія РСМ відображатиме вже існуючий рівень добробуту, тобто ту межу, на яку може погодитись перша група у найгіршому варіанті, а РС1N - межа добробуту другої групи. Природно, що кожна група хоче покращити свій добробут. Рішення щодо цілей, які забезпечуватимуть добробут у точках на лінії СС1,відповідатиме критерію Парето. У точці С добробут першої групи залишиться на вихідному рівні, а другої досягне найбільш бажаного рівня. У точках Q та Q1 кожна з груп покращить свій добробут. У точці С1 друга група залишиться на вихідному рівні, тоді як перша досягне найбільшого добробуту.

Засоби економічної політики.

Для характеристики засобів економічної політики можна застосувати різні критерії. Наприклад, критерії часу. Помічено, що засоби короткотермінової економічної політики стосуються головним чином сукупного попиту, а довготермінової-пропозиції. І це зрозуміло: адже для того, щоб змінити пропозицію, слід збільшити виробничий потенціал, що передбачає структурну перебудову економіки. Останнє потребує значного часу. Для того ж, щоб змінити попит, достатньо здійснити грошову емісію або змінити ставки податку. При добрій організації для проведення таких заходів не треба багато часу.

Традиційно засоби економічної політики поділяються на економічні і адміністративні. Критерієм такого поділу є безпосередність впливу засобу на мету. При застосуванні економічних засобів у субєктів економіки залишається певна свобода вибору, при адміністративних вона виявляється обмеженою.

За всіх відмінностей економічних та адміністративних засобів між ними є дещо спільне: жоден економічний засіб не може здійснитися без адміністративних зусиль - певних законодавчих актів та дій органів виконавчої влади.

2. РІЗНОВИДНІСТЬ МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу методів.

Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на субє кти ринку методи державного регулювання розділяють на дв і групи:

1.Методи прямого впливу (адміністративного характеру: державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, ш трафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотуван ня, цільового фінансування окремих суб єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого , (посередкованого) впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку субєктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку (податкове регулювання, регулюванн я через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічн і , в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи рег улювання ринку.

Механізм поєднання методі в прямого і непрямо го регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні.

З розвитком ринкових відносин, використанням у процесі регулювання інститутів ринку, методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки.

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі і нормативні акти визначають обєкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання.

Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму: збереже ння деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності субєктів господарювання визначені у законах Укра їни Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності, Про демонополізацію та конкуренцію”.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — залежно в ід обраного засобу управління субєктами ринкової діяльн ості. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються субєктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.

(пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництв о і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності).

Дозволи (ліцен зії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування (як метод державного регулювання) - означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, з буті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота).

В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб єктами ринку встановлених умов діяльності.(Сплату неустойки, ш трафу, пені за невиконання певних зобовязань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету).

Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, повязаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Система норм і стандарті в (як адміністративний метод державного регулювання економіки (ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності субєктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма — науково обгрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює рі зні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва.

Обєктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи , вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях н\г, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обовязковим для всіх субєктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

3.ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

3.1. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ .

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваютьс я усі най важливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликан ий виконувати функції загальнодержавної ре зервноі системи. Г оловне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них .

Основними методами кредитно-грошового регулювання є:

1.Регулювання розмірів банківських резервів;

2.Маніпулювання обліковими ставками;

3.Операції на відкритому ринку (купівля-продаж центральним банком деяких видів цінних папарів)

Поступово для регулювання стану гршово-кредитного ринку Національним банком України були запроваджені чи почали використовуватись в нормальному режимі наступні інструменти грошової політики:

1. Облікова ставка Національного банку, як базова ціна національної валюти, та заходи по регулюванню рівня процентних ставок банківської системи;

2. Обовязкове резервування залучених коштів комерційних банків;

3. Операції по підтриманню ліквідності комерційних банків через кредитні аукціони, ломбардне кредицування та операції РЕПО;

4. Запровадження в обіг нового фінансового інструменту державних цінних паперів та операцій з ними на грошово-кредитному ринку;

5. Операції на валютному ринку по підтриманню курсу національної валюти.

Основні напрямки кредитно-грошової політики.

Залежно від стану господарської конюнктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні типи грошово-кредитної політики , що взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

· Перший тип являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику (політику “дорогих грошей”), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

· Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кредитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:

1. політика облікової ставки;

2. операції на відкритому ринку;

3. зміна норм обовязкових резервів.

Політика облікової ставки являє собою проценту за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції.

Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.

При проведенні політики “дорогих грошей” центральний банк піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва.

При політиці “дешевих грошей ” облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту.

Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і відповідно їх ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси. Крім того, підвищення ставки сприяє притоку в країну іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.

Зміна облікової ставки частіше застосовується центральним банком у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобовязання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто центральні банки використовують державні боргові зобовязання.

Зростання обсягів кредитування економіки

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій .

Операції центрального банку на відкритому ринку

Рестрикційна політика

Експасіоністська політика

Купівля цінних паперів у комерційних банків

Скорочення кредитних вкладень в економіку

На сьогодні у промислово розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно відповідно до напряму політики центрального банку.

Купівля-продаж центральним банком цінних паперів у значній мірі впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок проценту. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що викликає зниження їх цін, тобто процентних ставок.

Зміна норм обов язкових резервів являє собою регулювання ресурсів комерційних банків, які вони зобовязані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів банку.

Центральний банк періодично змінює норму обовязкових резервів залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обовязкових резервів, у результаті чого більша частина ресурсів залишається у розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку .

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики центрального банку. Широке застосування даного методу повязане по-перше, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

Зміна норм обовязкових резервів

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначаєтться на якості послуг банків різним клієнтам.

Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів повязане з вирішенням певних протиріч. Так, експансіоністська політика спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та відповідно забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжується збільшенням грошової маси, що призводить до посилення інфляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національної грошової одиниці. Інфляція нарівні з низькими процентними ставками не стимулює притік капіталів з-за кордону, а навпаки породжує їх відтік, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не експорту товарів. Результатом цих процесів є негативне сальдо платіжного балансу.

Рестрикційна політика центрального банку породжує прямо протилежні тендеції. Вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадку виходячи із стану ринкової конюнктури і фази економічного циклу, в якій перебуває країна. У будь-якому випадку перед центральним банком стоїть непросте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою досягнення кінцевих стратегічних цілей.

3.2.ФІНАНСОВО-БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ .

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомогою фінансово-бюджетних методів.

Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з так им розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або помякшували дефляцію (застій).

До фінансово-бюджетних методів відносять:

1.Маніпулювання ставками податків;

2.Державними витратами;

З метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі зявляються . ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.

Існуючі податки можна класифікувати за різними принципами : обєктом (податки на доход, прибуток, власність),субєктами оподаткування, платниками (індивідуальні та корпоративні податки), характером стягування податку (прямі, непрямі). У даному разі нас цікавить конкретне питання: позитивний ефект і втрати від застосування певних податків з макроекономічної точки зору. Для цього розглянемо ту класифікацію податків, яка розрізняє прямі податки (на доходи) і непрямі(на споживання). Прямі податки істотно впливають на ринок ресурсу праці. Адже бажання пропонувати працю безпосередньо залежить від величини доходу, що залишається після оподаткування. Уявімо, що пропорційним податком оподатковується зарплата. Як впливає податок на обсяг робіт в економіці? Для відповіді скористаємося графіком 1:

E2 S1

L2 L1 L

Ресурси праці

Пояснення до графіка 1:

1. На графіку відображена рівновага (точка Е1) попиту і

пропозиції на ринку праці до того, як доход працівників почав

обкладатись податком. Цьому стану рівноваги відповідає

кількість зайнятих L1 і зарплата W.

2. Лінія S2 відображає пропозицію після впровадження по-

датку. Рівновага попиту і пропозиції досягається у точці E2.

3. Е2К - відрізок, що відображає величину податку на до-

ход. W1 - зарплата до оподаткування, W2 - після оподат-

кування.

4. Площа фігури W1E2KW2 означає величину податкових над-

ходжень до державного бюджету за умови, що платниками податку

є L2 осіб і кожна особа сплачує Е2К податку.

Розглянемо ситуацію до і після введення податку на доход детальніше. Нехай до оподаткування середня зарплата становила 9 одиниць. Якщо встановлено, скажімо 30%-ний податок на зарплату, то працівники будуть пропонувати ту саму кількість

праці, у разі коли їх зарплата до оподаткування становитиме 12 одиниць. Але попит на працю з боку підприємців зменшується із зростанням зарплати. Із зростанням зарплати, як відомо, підприємства залучають менше працівників. Рівновага (це і показано на графіку) встановиться в точці, яка визначається більш високою зарплатою для підприємців (W1 W2),але більш низькою зарплатою після оподаткування для працівників (W2 W) і меншою зайнятістю.

Від оподаткування доходу суспільство має як вигоди, так і втрати. Вигоди втілюються у величині податкових надходжень, що будуть використані в інтересах платників податків (підвищення загального добробуту, суспільної безпеки, розвиток культури, охорони здоровя тощо).На нашому графіку вигоди відображені площиною чотирикутника W1E2KW2. Загальні втрати вимірюються трикутником Е2Е1К.

Він відповідає чистим втратам від розподілу ресурсів під впливом податку. Ці втрати виникають через відмінність між тим, що підприємці сплачують працівникам, і тим, що останні отримують. Через зменшення реально отримуваної зарплати скоро-

чується пропозиція праці, відповідно скорочується обсяг продукту, що міг би бути створений.

Е2Е1К - загальна величина втрат, яка розподіляється між

працівниками і підприємцями.

- NE1K - втрати працівників від зниження доходів нижче

рівня, що існував до оподаткування.

Е2Е1N - втрати підприємців від скорочення прибутків че-

рез зростання витрат.

Розглянемо тепер природу впливу непрямих податків (акцизу, податку на добавлену вартість). Якщо прямі податки, як ми уже проілюстрували попереднім графіком, впливають на бажання працювати, тобто на пропозицію праці, то непрямі визначають обсяги загального виробництва та рівень цін. Скористаємося

для ілюстрації графіком AD - AS (графік 2):

Ціни

AS2

P2 D

P2 AS1

T E1

P1 N

Y2 Y1 Випуск

Графік 2

Пояснення до графіка 2:

1. Рівновага у точці Е1 встановлюється до введення акцизного збору. Їй відповідають обсяг виробництва Y1 і рівень цін P1. 2. Після впровадження акцизу ціна збільшується, а лінія пропозиція зсувається вгору, набувши значення AS2. Рівновага встановлюється у точці Е2 при більш високій ціні Р2 і менших обсягах виробництва Y2.3. Відрізок Е2N відображає величину акцизного збору до бюджету.

Розглянемо цю ситуацію більш детально. Нехай до введення акцизного збору товар коштував 9 одиниць. При акцизному зборі в одиниці товару у 3 грошові одиниці ціна мала б піднятися до 12 (такій гіпотетичній ціні відповідає точка D на графіку).

Лише за умови, що ціна буде на рівні 12 одиниць, обсяги продажу мали б залишитися незмінними. Але покупці у разі такого зростання ціни не залишаються нейтральними - їх природною реакцією стає скорочення попиту. Компроміс між інтересами по-

купців та продавців буде досягнуто у точці Е2. Нехай їй відповідають ціни не у 12, а, скажімо, у 10.5 одиниць, тобто на 1.5 одиниці вище, ніж початкова ціна. У ціні 10.5 міститься 3 одиниці акцизного збору. Втрати покупців від впровад-

ження акцизу становить 10.5 - 9 = 1.5 (адже раніше вони платили 9, а тепер 10.5 одиниць). Втрата продавців сягає:9 - (10.5 - 3) = 1.5 одиниць (адже раніше вони отримували з одиниці продажу виручку 9 одиниць, а після впровадження акци-

зу - 7.5 одиниць). Отже, втрати від акцизного податку (на графіку вони зображені площею NЕ2Е1) розподіляються між покупцями (споживачами) і продавцями (виробниками).

Можливість поповнити бюджет за рахунок збільшення оподаткування на перший погляд видається досить очевидною. Але в реальності це виявляється не зовсім так. Кожна данина, у якій би формі вона не стягувалась, зменшує зацікавленість у

продуктивній діяльності. Помічено, що до певної межі оподаткування в оподаткованого (підприємця чи робітника) існує зацікавленість у нарощуванні зусиль; після досягнення цієї межі така зацікавленість зменшується і поступово сходить нанівець. Отже, намагаючись збільшити податкові надходження за рахунок збільшення податкових ставок або акцизів, швидко досягається така межа, коли може зменшитись податкова база - отримувані доходи або обсяги реалізації. Наслідком такого зменшення стане скорочення власне податкових надходжень. Звідси випливає досить парадоксальний висновок: лібералізація податкової системи може забезпечити збільшення податкових надходжень. Цей ефект був помічений американським економістом Артуром Лаффером і ввійшов в економічну науку під назвою кривої Лаффера.

Крива Лаффера графічно має такий вигляд (графік 4):

100%

Середній B

рівень tb

податко-

вих ста-

вок ta A

tc C

0 Gв GA G

Обсяг бюджетних надходжень

Пояснення до графіка :

1. Крива Лаффера є геометричним місцем точок, кожна з

яких демонструє можливий варіант поєднання ставок оподат-

кування і обсягів бюджетних надходжень.

2. Точка А (екстремум функцій) відповідає тій ставці по-

датку ta, при якій бюджет отримує найбільші надходження (GА).

3. У точці С при податковій ставці tc, що менша за опти-

мальну, як і в точці В при податковій ставці tb, що більша за

оптимальну, бюджет отримує однаково менші надходження.

Крива Лаффера використовується як аргумент на користь лібералізації оподаткування. Проаналізуємо, які процеси відбуватимуться в економіці при переході від податкової ставки tb до ставки ta.

У найближчій перспективі перехід до меншої податкової ставки може означати скорочення надходжень до бюджету. Але з часом (нагадаємо, що крива Лаффера ілюструє довготривалу залежність) відбуватиметься певні зміни. Передусім збільшаться чисті доходи, а отже, зростуть і заощадження. Це спричинить

збільшення інвестицій, зростання виробництва, зайнятості, а отже, і збільшення доходів, які є базою оподаткування. Логіку цього звязку можна формалізувати в такий спосіб:

Inc Y

t S I Inc T ,

Pr L

де t - податкова ставка;

Inc - доходи домогосподарств;

Pr - прибутки підприємств;

S - заощадження;

T - податкові надходження до бюджету.

Зростання податкових надходжень під впливом зменшення податкової ставки на графіку кривої Лаффера відображено переходом від точки А до В. Визначення межі оподаткування є проблемою вкрай актуальною для України. Практика управління економікою впродовж 90-х років засвідчує: намагання уряду поповнити хронічно

дефіцитний бюджет не враховують того, що надмірні податки зменшують базу оподаткування і скорочують надходження до бюджету.

Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності.

Дотації (трансфе рти) — особливий вид асигнувань з держбюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств.

Субсидії — допомоги, які здійснює держава з держбюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей н\г, розвиток яких має важливе значення для економіки.

Субвенції — один із видів державної фін ансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємст в і орган ізацій, яким загрожує банкрутство.

Перехід до ринкової економіки повязаний із запроваджен ням цілісної податкової системи, яка у світовій практиці ДРЕ

знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх субєктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукці ї, оцінює науково- технічний рівень дослідже нь, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює звязки з іншими держава ми у науково-технічному співробітництві.

Для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні створений Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності реалізуються за рахунок власних та залучених коштів для інноваційної діяльності всіх субєктів науково-технічної сфери. Держава створює пільгові умови фінансування за рахунок цих коштів, визначає обсяг кредитних ресурсів для забезпечення наукової інноваційної діяльності та порядок надання пільг по кредитах.

Пряме державне регулювання розвитку науки та техніки.

Державне регулювання науково-технічної діяльності включає:

· пряме державне регулюван ня розвитку н ауково-технічн ої сфери;

· державне регулювання умов науково-техніч ної діяльності.

Пряме державне регулювання здійснюють за допомогою таких форм і методів, як:

визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавни х науково-те хнічних програм, формування і розміщення державного замовлен ня (держконтракту) у науково-техні чн ій сфері, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, створення системи науково-технічної інформації, проведення патентно-ліцензійної діяльності, формування та заохочення науково-технічних кадрів.

Основою для визначення державних пріоритетів розвитку науки і техні ки є комплексний прогрес соціально-економічного та науково-техн ічного розвитку України з обовязковим аналізом його варіантів.

Державні науково-технічні програми є основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зо крема право розпоряджатися ресурсами.

Для стимулювання участі субєктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні принципово нових технологій, науково-технічної продукції вводиться державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, який забезпе чується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокре ма, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обовязковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, повязаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.

Для створення економічно сприятливих умов науково-технічної діяльності держава створила інноваційний фонд.

З метою підтримки ефективного науково-технічного розвитку на контрактній основі виконуються наукові дослідження і розробки для потреб держави.

Держава законодавче забезпечує захист права власності субєктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.

Інвестиційна політика України включає:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і ре конструкцію.

2. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки.

3. Залучення іноземних інвестицій і кредитів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається Законом України Про інвестиційну діяльність.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її з дійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Для пріоритетних обєктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає уп равління з боку міністерств обєктами, що залишились у сфері державної власності, організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції, індикативне планування, контроль і розподіл державою частини промислової продукції, що виробляється.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції до державних потреб, які забезпечуються через державний контракт і державне замовлення. Система державного контракту і державного замовлення в промисловості має задовольнити потреби держави у виробництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також державну підтримку найважливіших галузей народного господарства та виконання міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві відносять:

державні дозволи та контроль розміщення промислових підприємств на основі адмін істративних важелів;

залучення промислових підприємств незалежно від форм власності до виконанн я державних та ре гіональних цільових комплексних програм; антимонопольні заходи;

застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до встановлення державних цін;

використання норм амортизації та інших норм та нормативів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає:

у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адмі ністративно- державного управління у с/г; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обовязкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

4.ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .

У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні звязки, транспортні і науково-технічні.

Загалом інструменти державної політики ділять на тарифні і нетарифні .

Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов‘язані з митними зборами.

Митний тариф – являє собою систематизований перелік товарів із зазначенням митних зборів, якими вони обкладаються при перетині державного кордону.

Мито підвищує ціну імпортних чи експортних товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоекономічного обороту. Мита бувають: адвалерні(% від ціни), специфічні(% від ваги, обсягу), змішані.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на декілька категорій:

Це заходи котрі безпосередньо направлені на обмеження експортно-імпортних операцій з метою захисту певних галузей національної економіки.

Ліцензування – передбачає видачу імпортеру або експортеру через уповноважений державний орган ліцензії на ввіз або вивіз певного товару протягом встановленого терміну.

Контингентування(квотування) – це обмеження у вартісному або кількісному виразі, які вводяться на імпорт та\або експорт певних товарів на певний період.

Антидемпінгові мита – застосовуються при імпорті товарів у випадку встановлення факту демпінгу – продажу товарів за кордон за цінами нижчими ніж на національному ринку.

Імпортні податки – включають: податок за перетин кордону, збори за оформлення митних документів, збір за митний огляд товару, перевірка його якості.

Встановлення умов використання валюти отриманої суб‘єктами підприємницької діяльності від зовнішньоекономічних операцій визначається законодавчими актами.

Це заходи, які відносяться до суто адміністративних формальностей при експорті-імпорті товарів і безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі. Сюди відносять: встановлення технічних та санітарних стандартів та норм, вимоги до упакування та маркування, вимоги до розливу.

Це заходи, дії яких помітно впливають в кінцевому випадку на експорт чи імпорт: валютні обмеження, регулювання інвестицій.

Історично склалися дві протилежні системи(два типи) зовнішньоторговельної політики: політика вільної торгівлі(лібералізація) та протекціонізм.

Лібералізація – базується на скасуванні будь-яких перешкод на шляху ввозу та вивозу іноземних та вітчизняних товарів. Таку політику проводять країни з високим рівнем розвитку, що дозволяє їм витримувати конкуренцію.

Протекціонізм – це політика захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів шляхом системи обмежень імпорту. Політика протекціонізму захищає національних виробників, заохочуючи їх розвиток, але з іншого боку така політика може привести до падіння конкурентоспроможності національних товарів, до посилення нелегального ввозу імпортних товарів (контрабанда), до застосування іншими країнами відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни. Протекціонізм переважає у зовнішньо-торговельній політиці країн, що розвиваються.

В більшості випадків країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, вони вибірково використовують методи протекціонізму і вводять елементи вільної торгівлі.

Загалом інструменти державної політики ділять на тарифні і нетарифні .

Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов”язані з митними зборами.

Мито підвищує ціну імпортних чи експортних товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоекономічного обороту. Мита бувають: адвалорні(% від ціни), специфічні(% від ваги, обсягу), змішані.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на декілька категорій:

1 .Це заходи котрі безпосередньо направлені на обмеження експортно-імпортних операцій з метою захисту певних галузей національної економіки.

Компенсаційні мита – застосовуються у випадку виявлення факту отримання експортером державної субсидії з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

Імпортні депозити – це форма застави, яку імпортер повинен внести у свій банк у національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару.

Торгові угоди –про добровільне обмеження експорту, про встановлення мінімальних експортних цін.

2 .Це заходи, які відносяться до суто адміністративних формальностей при експорті-імпорті товарів і безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі. Сюди відносять: встановлення технічних та санітарних стандартів та норм, вимоги до упакування та маркування, вимоги до розливу.

3 .Це заходи, дії яких помітно впливають в кінцевому випадку на експорт чи імпорт: валютні обмеження, регулювання інвестицій.

5.ІНСТРУМЕНТИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ .

Валютна політика сукупність заходів, які проводяться державою в сфері міжнародних валютних відносин у відповідності з її поточними та стратегічними цілями, проводиться як складова частина державної економічної політики країни, виступає важливим інструментом валютного регулювання.

Основним інструментом проведення валютної політики служать: дисконтна політика з метою регулювання грошової маси в обігу та руху позичкових капіталів; валютна інтервенція з метою впливу на курс національної валюти; зміна валютного курсу шляхом ревальвації чи девальвації, запровадження або скасування тих чи інших валютних обмежень; диверсифікація валютних резервів; укладання міждержавних угод про структурні зміни в міжнародній валютній системі тощо.

Валютна політика здійснюється органами екномічного управління центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю. Проводиться як засіб координації міждержавних екномічних відносин; як засіб посилення позиції країни в боротьбі за ринки збуту, сфери прикладання капіталів тощо. Реально обгрунтована валютна політика відіграє важливу роль в розвитку національної економіки, в інтеграці її в світову систему, в забезпеченні міжнародної валютної ліквідності.

У ПРАКТИЦІ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСОВУЮТЬ ТАКІ ІНСТРУМЕНТИ:

1.ДЕВАЛЬВАЦІЯ ВАЛЮТИ —ЦЕ ЦІЛЕСПРЯМОВАНІ ДІЇ ВІДПОВІДНИХ ІНСТИТУЦІЙНИХ СТРУКТУР, ЯКІ МАЮТЬ НА МЕТІ ЗНИЗИТИ КУРС НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ІНОЗЕМНИХ ВАЛЮТ. ДЕВАЛЬВАЦІЯ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ З МЕТОЮ ЗАОХОЧЕННЯ ЕКСПОРТУ ТА СКОРОЧЕННЯ ІМПОРТУ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ ШЛЯХОМ ПРИВЕДЕННЯ ОФІЦІЙНОГО КУРСУ У ВІДПОВІДНІСТЬ З РИНКОВИМ КУРСОМ ПРОВІДНИХ ВАЛЮТ.

2.РЕВАЛЬВАЦІЯ ВАЛЮТИ —ЦЕ ПІДВИЩЕННЯ ОФІЦІЙНОГО КУРСУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ІНШИХ ВАЛЮТ. ТУТ ПЕРЕСЛІДУЄТЬСЯ МЕТА ВТРИМАТИ НА ВНУТРІШНЬОМУ РИНКУ СПОЖИВЧИЙ ПОПИТ І СТИМУЛЮВАТИ ТОВАРНИЙ ІМПОРТ І ПРИПЛИВ ІНВЕСТИЦІЙ.

3.ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ —ЦЕ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ ЧЕРЕЗ ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК В ОПЕРАЦІЇ НА ВАЛЮТНОМУ РИНКУ З МЕТОЮ ВПЛИВУ НА КУРС НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ ШЛЯХОМ ПРОДАЖУ ЧИ КУПІВЛІ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ. ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ЯВЛЯЄ СОБОЮ ДОСИТЬ ВЕЛИКУ ЗА МАСШТАБАМИ ОПЕРАЦІЮ, ЯКА ПРОВОДИТЬСЯ У ВИЗНАЧЕНИЙ І ДОСИТЬ КОРОТКИЙ ПРОМІЖОК ЧАСУ.

4.КОРЕКЦІЯ ОБЛІКОВИХ СТАВОК НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ —ПІДВИЩЕННЯ ОБЛІКОВИХ СТАВОК НБ ВЕДЕ ДО ЗРОСТАННЯ (ЗАВДЯКИ ПІДВИЩЕННЮ ПОПИТУ) КУРСІВ ВАЛЮТИ, А СКОРОЧЕННЯ ДО ЗНИЖЕННЯ ЦЬОГО КУРСУ. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ОБЛІКОВОЇ ПРОЦЕНТНОЇ СТАВКИ НБ НА КУРС ВАЛЮТИ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ОПЕРАЦІЇ НБ З КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ ТА ІНШИМИ КРЕДИТНИМИ УСТАНОВАМИ З ОБЛІКУ КОРОТКОСТРОКОВИХ ДЕРЖАВНИХ ЗОБОВ”ЯЗАНЬ(КАЗНАЧЕЙСЬКИХ ВЕКСЕЛІВ) І ПЕРЕОБЛІКУ КОМЕРЦІЙНИХ ВЕКСЕЛІВ.

5.ВАЛЮТНІ ОБМЕЖЕННЯ —ЦЕ СИСТЕМА НОРМАТИВНИХ ПРАВИЛ, ВСТАНОВЛЕНИХ ЗАКОНОДАВЧИМ АБО АДМІНІСТРАТИВНИМ ЧИНОМ І ПАПРАВЛЕНИХ НА ОБМЕЖЕННЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ. ВАЛЮТНІ ОБМЕЖЕННЯ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ:

· РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕКАЗІВ І ПЛАТЕЖІВ ЗА КОРДОН.

· ЗАБОРОНУ ВІЛЬНОГО ПРОДАЖУ І КУПІВЛІ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ.

· ОБОВ”ЯЗКОВУ ПЕРЕДАЧУ ДЕРЖАВІ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ В ОБМІН НА НАЦІОНАЛЬНУ ВАЛЮТУ ЗА ОФІЦІЙНИМ КУРСОМ.

6.МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ –ЦЕ ЗАСТОСУВАННЯ ЕКСПОРТНИХ СУБСИДІЙ, МИТНИХ ТАРИФІВ, СТРАХУВАННЯ ВІД ВТРАТ ВИКЛИКАНИХ КОЛИВАННЯМИ ВАЛЮТНИХ СПІВВІДНОШЕНЬ.

7.ВАЛЮТНА БЛОКАДА —ЦЕ СУКУПНІСТЬ ПРИМУСОВИХ ВАЛЮТНИХ ЗАХОДІВ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ОДНИМИ ДЕРЖАВАМИ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ІНШИХ З МЕТОЮ ДОБИТИСЯ ВИКОНАННЯ ТИХ ЧИ ІНШИХ ВИМОГ. ДО ВАЛЮТНОЇ БЛОКАДИ НАЛЕЖАТЬ ТАКІ ЗАХОДИ: БЛОКУВАННЯ РАХУНКІВ, КРЕДИТНА БЛОКАДА ТА ВАЛЮТНІ ОБМЕЖЕННЯ.

6. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНИХ ЗАМОВЛЕНЬ І КОНТРАКТІВ

Державні замовлення і контракти належать до засобів прямого впливу держави на виробника.

Державні замовлення містять механізми формування складу необхідної державі продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств усіляких форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням, механізм конкурсних торгів . Механізм державних замовлень широко використовується як засіб впливу на економіку у багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою.

Державне замовлення упроваджується на виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, с\г сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найважливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, розвязання соціальних проблем.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення державного резерву. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг.

Обсяги поставок продукції, виконання робіт, надання послуг за державними контрактами формуються на основі пропозицій замовників і мають бути збалансовані з можливостями державного бюджету, тому що фінансування за державними контрактами здійснюється замовниками за рахунок державного бюджету у межах коштів, передбачених на ці цілі.

7.ВИСНОВОК.

Тільки застосування в комплексі різних інструментів державної політики може дати ефект, який все ж приведе до економічного зростання економіки України. Однобічний погляд і його застосування українськими урядовцями чи чисто ринкових концепцій, чи монетаристських концепцій, чи кейнсіанських не міг дати позитивного результату, що й показав час. Фактично економіка України досягла крайньої нижньої межі. Межі за якою прірва або ми як держава поповнимо ряди “бананових республік”. І тільки тепер український уряд починає “не придумувати колесо “, яке вже давно придумане і ефективно застосовується в багатьох країнах світу, а дійсно в комплексі починає вирішувати всі питання, застосовуючи :

· і чисто ринкові інструменти ( один із прикладів це відпущення малого бізнесу в справжній ринок, без жорсткого контролю зі сторони держави – єдиний податок);

· поєднуючи кейнсіанський та монетаристський напрямок в управлінні економікою при досягненні економічного зростання.

Нарешті уряд відійшов від основного принципу соціалізму по – ленінськи, що контроль – це є основне в побудові розвинутого суспільства, і почав у п р а в л я т и економікою, застосувавши весь арсенал інструментів керування державної .

ЛІТЕРАТУРА

1. Веймер Д.Л., Вайнінг А.Р. Аналіз політики: концепцій і практика.Пер. з англ.. за наук. ред. О.Кілієвича.- К.: Основи, 1998-654 с.

2. Кілієвич О.І. Аналіз державної політики: мікроекономічні аспекти.- В кн.: Сучасна економічна теорія і державні фінанси/ Кілієвич О., Розпутенко І. та ін.- К.: Вид-во УАДУ, 1999.- 422с. (Част.І, с.5-125)

3. Мікроекономіка і макроекономіка / Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Підручник для підготовки магістрів державного управління під ред. С.Будаговської. – К.: Вид-во Основи, 1998. – 518с.

4. Аткинсон, Энтони Б., Стиглиц, Джозеф Э. Лекции по экономической теории государственного сектора: Учебник/Пер. с англ.- М.: Аспект-пресс,1996.

5. Бункина М.К., Семенов А.М. Экономическая политика: Учеб. Пособие.- М.: ЗАО «Бизнес-школа» Интел-Синтез,1999.

6. Сакс Дж., Пивоваровський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України/Пер. З англ.,- К.: Основи, 1996.

7. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Єкономика/Пер. С англ.- М.: Дело,1993.

Скачать архив с текстом документа