Економіка країн африки
СОДЕРЖАНИЕ: Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня, конюнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й міжнародним економічним відносинам.
Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня, конюнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й міжнародним економічним відносинам.
Багаточисельність країн континенту та спільність більшості їхніх економічних проблем зумовлюють узагальнений підхід до викладення матеріалу. При цьому виділяються два субрегіони: Північна Африка та Африка на південь від Сахари.
1. Загальна характеристика господарства
Площа Африки з островами становить 30,3 млн км2 (1,5% світової суші), населення - біля 620 млн чоловік (понад 12% населення Землі).
ПРИРОДНІ РЕСУРСИ
Африка - досі ще недостатньо вивчений у геологічному відношенні континент - містить у своїх надрах чимало корисних копалин світового значення. Серед інших континентів Африка займає перше місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; друге - за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; третє - за запасами нафти, газу, залізної руди.
Значними й здебільшого високорентабельними є поклади титану, вольфраму, танталу, літію, вісмуту, ніобію, цезію тобто особливо цінної і важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних мінералів та інших копалин. Зберігаються значні темпи зростання розвіданих покладів корисних копалин.
Континент має значні грунтово-рослинні ресурси. За розмірами оброблюваної поверхні на одного мешканця (0,6 га) Африка значно випереджає такі аграрні регіони, як Південно-Східна Азія (0,2 га) і Латинська Америка (0,4 га). Хоча відносна природна родючість землі тут невисока, за розрахунками, африканський континент міг би забезпечити продовольством майже 1,5 млрд чоловік.
Отже, щодо наявності основних природних ресурсів африканський континент - один із найкраще забезпечених регіонів світу. Відносна відсталість та кризовий стан економіки переважної більшості країн Африки насамперед є результатом дії довгострокових історичних і політичних факторів.
РІВЕНЬ РОЗВИТКУ ТА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ
Африканський континент є одним з найменш розвинутих і найменш динамічних в плані економіки регіонів світу. Загальна питома вага країн Африки (без ПАР) у світовому ВП становить майже 1,5%. Середній рівень ВВП на душу населення у країнах на південь від Сахари сягає лише 340 дол. (на 1990 p.), що трохи більше відповідного показника для Південної Азії і нижче, ніж в усіх інших регіонах третього світу у три - шість разів. Із 43 країн світу з особливо низьким рівнем економічного розвитку (ВНП на душу населення не перевищує 600 дол. на рік) 32 - це країни Тропічної та Південної Африки, а серед 20 найбідні-ших - 16 із цього субрегіону. У два-чотири рази кращі показники мають країни Північної Африки: Єгипет, Марокко та Туніс; ще вищі - Алжир та Лівія, які разом з іншими володарями цінних видів сировини (Ботсвана, Ангола, Намібія, Габон) є лідерами на континенті за відносними розмірами національного доходу (табл. 1).
Економічний розвиток африканських країн характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними факторами. Африканська економіка дуже вразлива до так званих форсмажорних обставин. Динаміка реального доходу на душу населення для країн на південь від Сахари становила у 60-ті роки +0,6%, 70-ті - +0,9%, 80-ті - -0,9%. Кризи останніх років відкинули велику групу країн континенту до рівня перших років незалежності. За минуле десятиріччя значно знизився рівень самозабезпечення континенту продовольством (з 98% на початку 80-х до 80% у 90-ті роки). Особливо відчутно погіршилось економічне становище у Мозамбіку, Танзанії, Того, Чаді, Ефіопії.
За структурою господарства переважна більшість країн Африки належить до аграрних, декотрі до аграрно-індустріальних. Відносно високого рівня індустріалізації, крім ПАР, досягли Маврикій та Сейшельські Острови - невеличкі держави, яким вдалося ефективно використати зовнішні фактори розвитку. Питома вага сільського господарства у країнах на південь від Сахари становить, за даними на 1990 p., 32% (у 1965 р. - 40%) від ВВП, промисловості - 30% (20%), послуг - 40% (39%); у країнах Північної Африки відповідні показники становлять по сільському господарству - 15% (23%), по промисловості - 36% (28%), по сфері послуг - 49% (48%).
Характерною рисою економіки африканських країн є її багатоукладність. Сучасні уклади (приватнокапіталістичний, державний), хоча і дають до 70% загального ВВП, охоплюють меншість населення. Та десятки мільйонів економічно активного населення добувають кошти для існування у межах докапіталістичних укладів чи навіть у сфері натурального господарства. У країнах Тропічної і, частково, Південної Африки, де не розвинуте приватне володіння землею, патріархально-общинний лад фактично найбільш поширений у сільській місцевості й виявляє велику усталеність, здатність до паралельного з сучасними укладами існування. Істотні залишки общинних відносин, як і феодальних, зберігаються і на півночі континенту.
Значного розвитку в період незалежності набув дрібнотоварний уклад, який відіграє помітну роль серед національних факторів економічного розвитку. На відміну від нього сучасні уклади зазнають відчутного впливу іноземного капіталу, базуються майже винятково на зарубіжній технології. Із врахуванням місцевих умов провідну роль у розбудові національної економіки африканських країн має відіграти державний сектор. Він посів значні позиції в Алжирі, Анголі, Габоні, Заїрі, Замбії, Єгипті, Нігерії, Сенегалі, Тунісі. Але в більшості країн його ефективність низька. Це стосується й кооперативного сектора господарства, який поширений у сільському господарстві, ремісництві та торгівлі.
Принципово важливе для розуміння соціально-політичного розвитку Африки те, що у більшості країн статистичне провідні сучасні уклади не є домінуючими, системоутворюючими, їхній вплив на соціальну сферу і на суспільство в цілому залишається обмеженим. Багатоукладність та поширеність різноманітних мішаних форм власності й виробничих відносин консервується і є однією з найбільш серйозних перешкод економічної модернізації.
2. Основні галузі економіки
СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3-4%. Зелена революція тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво.
Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як обєктивного, так і субєктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Понад половини оброблюваних площ розташовані у посушливих районах і належать до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах Тропічної Африки грунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія грунтів. Серед причин другої групи - екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.
Землеробство - провідний сектор сільського господарства - дає майже 80% обсягу виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000га наприкінці 80-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці-(наприкінці 70-х - 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються, загалом та 40,3 - у розвинутих. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1983-1988 pp. становило 10,1 кг (1972 - 1977 pp. - 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, які розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1986 - 1988 pp. - 16 кг (1969 - 1971 pp. -9 кг) що У вісім разів нижче середніх показників третього світу. . .
Найбільш помітне місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби - 55%, сизаль - 45, бавовна, чай - майже 15, бобові культури - приблизно 40, кава, пальмова олія, арахіс - десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.
Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.
Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10 - 20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.
Тваринництво в Африці помітно розвинуте в господарстві окремих країн - Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. У найбільш сприятливий період - на початку 80-х років - питома вага Африки у світовому поголівї становила: великої рогатої худоби - 14,2%, кіз - 32,9, овець - 16,7, верблюдів - навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва, залишались мізерними: мяса - 5,1%, молока - 2,3, вовни - 7,2% загальносвітового. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, - кочівники.
Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголівя спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.
Тваринництво, як і землеробство, внаслідок слабкої матеріально-технічної бази дуже вразливе відносно несприятливих погодно-кліматичних умов та стихійних лих. Посухи, епідемії, нальоти сарани, що призводять до спустошення ланів відразу кількох країн, - звичайні явища у сучасній Африці, Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери - Кот дІвуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.
Значними є ресурси довколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.
ВИДОБУВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Видобувна промисловість є однією з найбільш розвинутих та технічно споряджених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідної інфраструктури.
Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); Сєрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).
Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу.
ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС
Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на. цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останні роки у межах 15 - 20%.
Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.
Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010-2015 pp.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 80-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.
Видобуток вугілля, крім ПАР, не має значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігері й Габоні.
Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього виду енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенергії континенту (в ПАР - 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, її елементи - в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.
У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види пального. Майже третина африканських країн не має потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10- 15%. Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило 1990 р. 103 кг (1965 р. - 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються.
ОБРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників третього світу. У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 60-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, 70-ті - вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробної промисловості на континенті у 12- 13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих - у 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних - 4- 5% у Сома-лі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі (табл. 1).
До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва - це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно добрі перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для іноземного капіталу.
60 - 70-ті роки для більшості африканських країн були періодом зародження національної обробної промисловості. Сьогодні вона базується на технології середнього рівня, має обмежену номенклатуру продукції, низьку конкурентоздатність, орієнтована на місцевий ринок. Характерною рисою є широкий імпорт технологій та устаткування, залучення іноземних інженерних і управлінських кадрів.
За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями - виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість. Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових - у Зімбабве, Заїрі, Замбії. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот дІвуар, Кенія). Більш складні виробництва повязані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичні та інші галузі розвинуті
Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.
Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.
Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої конкурентоздатності на світовому ринкові. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенті, вовняних - переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також щкіряно-взуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2 - 0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші.
ТРАНСПОРТ
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів звязку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й зєднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково утруднює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.
Починаючи від 70-х років набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та звязку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного звязку із зовнішнім світом.
Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, - 60%, Алжирі - 75, Лівії - 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які зєднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.
Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт. Із 60-х років питома вага портів континенту у світових вантажоперевезеннях поступово зростала й становить приблизно 20%. Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.
Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвинутості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажи-роперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна - колишній
СРСР.
3. Держава та економіка
До африканського регіону належать 54 країни, серед яких 52 мають власну державність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природною матеріальною базою для саморозвитку. Лише пять можна вважати вели-кими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, а також ІІАР). Серед інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн чоловік. Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, до яких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадження капіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави у процесі становлення й розвитку національних економік країн континенту.
ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР. ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
З перших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув в африканських країнах значних масштабів і став домінуючим у найбільш важливих галузях господарства. Його основу склала власність колоніальних адміністрацій, а крім того, в неоднаковій мірі в різних країнах, - націоналізовані підприємства, що належали приватному капіталові колишніх метрополій. У подальшому, в 70 - 80-ті роки, спостерігалось розширення та модернізація існуючих і будівництво нових державних економічних обєктів, причому, як правило, за значної участі іноземного капіталу.
За структурою державний сектор більшості країн складається з центральних фінансових установ (банків, інститутів довгострокового кредитування), підприємств з видобутку та первинної переробки цінних видів сировини, виробництву будматеріалів, обєктів енергетичного комплексу, транспортних компаній. У багатьох країнах створена досить розвинена мережа агрофірм, що вирощують головним чином експортні культури, ведуть селекційні та меліоративні роботи. Домінуюче положення державний капітал займає в соціальній сфері, істотне - в оптовій торгівлі, особливо в експорті.
Питома вага держсектора у ВНП різних країн та на різних етапах їх розвитку коливається від 15% до 50 і навіть 80% (Алжир на початку 80-х років). Особливих масштабів держсектор набув свого часу у країнах, які реалізовували було модель соціалістичної орієнтації (серед них у різні роки: Ангола, Бенін, Буркіна Фасо, Гвінея, Єгипет, Конго, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Танзанія, Ефіопія). Політика держави тут передбачала обмеження ролі іноземного, особливо приватного, капіталу, поступове витіснення приватного сектора на периферію економіки. За зразками соціалістичних країн будувалася централізована вертикальна система управління, розподілу ресурсів, пріоритет віддавався адміністративним засобам впливу на соціально-економічну сферу. У деяких країнах спробували поширити держсектор на середні підприємства, сферу послуг, зробити його домінуючим у сільському господарстві. На це спрямовувалась значна допомога, що надходила від соціалістичних країн, головним чином з тодішнього СРСР.
І в інших країнах континенту внаслідок слабкості національного підприємництва держсектор відіграє відносно помітну роль, ніж у більшості розвинутих країн. Для Африки це своєрідна обєктивна необхідність. І тим нагальнішу проблему становлять низькі показники функціонування державних підприємств і державного сектора в цілому. Недостатня економічна ефективність і навіть збитковість - дуже поширене явище у держсекторі більшості країн Африки. Це повязано з низкою причин як обєктивного, так і субєктивного характеру. Серед перших - висока залежність від імпортної техніки й технології, а в багатьох випадках - і сировини, брак кваліфікованих кадрів. Поміж причин субєктивного характеру найістотнішими є такі, що властиві адміністративно-командній економіці: відсутність достатніх стимулів, бюрократизація, недостатня гнучкість та оперативність. Програючи в конкурентній боротьбі, держсектор потребує значних дотацій і штучних пільг, що відчутно обтяжують бюджет. Брак коштів та диспропорції у господарстві призводять до хронічного недовантаження підприємств, неефективного використання потужностей.
Ще більші складності розвитку державного, а також кооперативного сектора мають місце у сільському господарстві. Воно потребує не тільки значних капіталовкладень (при низькій зацікавленості іноземних підприємців), а й подолання соціально-психологічних барєрів, повязаних з традиціями та звичаями й навиками аграрного населення континенту.
У сфері управління господарством африканські країни повільно нагромаджували досвід, стикаючись, як правило, зі значними проблемами в проведенні певної фінансово-економічної стратегії, зокрема в податковій та кредитній політиці, регулюванні цін, здійсненні соціально-економічних програм. В умовах багатоукладності, слабкості державних структур, особливо на місцевому рівні, відсутності громадянського суспільства як такого, соціально-економічна сфера взагалі виявляється важкокерованою. Майже не Діє система прямих податків, більшість країн не має хоч якось усистематизованого юридичного простору, бракує елементарної політичної стабільності, значно поширені різноманітні економічні злочини.
Як свідчить практика, найкращі результати за цих умов дають так звані прості рішення: створення спільних з іноземним капіталом підприємств, розширення сфери дії ринкових механізмів і встановлення на їхній базі збалансованих співвідносин між різними формами власності, скорочення бюджетних витрат. Це у більшості випадків призводить до скорочення державного сектора. Дані заходи лежать і в основі рекомендацій міжнародних фінансових та економічних організацій, зокрема МВФ і МБРР і дедалі частіше стають умовами надання економічної допомоги країнам
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ
Низький рівень економічного розвитку абсолютної більшості африканських країн та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до соціальних проблем великого масштабу. Особливо серйозно загрожує несприятлива динаміка соціально-економічних процесів, викликана тривалим відставанням основних показників розвитку економіки від темпів зростання населення.
Динаміка ВВП на душу населення у країнах на південь від Сахари становила у 1965 - 1973 pp. +1,6%, 1973 - 1980 pp. - +0,6, 1980 - 1990 pp.- -1,1%. Кількість населення за межею бідності тут сягала 1985 р. 184 млн чоловік (47,6% населення), 1990 p.- 216 млн чоловік (47,8%), а за прогнозами на 2000 р. може збільшитись до 304 млн чоловік (49,7%). Дещо краща ситуація у північноафрикан-ських країнах, де питома вага бідних вдвічі менша.
За даними ЕКА ООН, близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до пяти років. Калорійність харчування на континенті становить в середньому 2100 ккал на день при нормі 2385 ккал. Особливо тяжке становище в Ефіопії, Анголі, Чаді, Мозамбіку, Сєрра-Леоне, Сомалі, де цей показник коливається на позначках 1650 - 1900 ккал. Дитяча смертність у регіоні становить 137 на 1000 новонароджених, що в 10 - 12 разів вище за показники розвинутих країн.
Тривалість життя у країнах на південь від Сахари. - 51 рік, на півночі континенту - 62 роки. Середні темпи росту населення у 1980 - 1990 pp. становили 3,1% і були найвищими серед регіонів світу. Загальна тенденція уповільнення росту населення, яка виявляється в країнах, що розвиваються, в Африці практично відсутня. На континенті несприятлива ситуація і щодо вікового складу Населення. Його частка у віці до 14 років становить 46,4%, в Єгипті, Марокко й Тунісі цей показник відчутно нижчий. Крім того, реальна кількість (і якість) економічно активного населення знижується через значне поширення хвороб, що, в свою чергу, зумовлене низьким рівнем медицини та санітарії.
Половина дорослих в Африці - неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а 1,4% вчаться у вузах, що в чотири-пять разів нижче відповідних показників по Азії та Латинській Америці. Близько 27% дітей до 14 років (міське населення) працюють. Додаткові показники соціально-економічної ситуації в окремих країнах Африки див. у табл. 2.
Соціальні державні програми абсолютної більшості країн континенту обмежені й недостатньо ефективні. Те саме стосується програм щодо планування народжуваності.
4. Зовнішньоекономічні звязки
У сучасних умовах обовязковою вимогою прискорення розвитку є розширення й інтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних звязків. Очевидно, найскладніші соціально-економічні проблеми африканського суспільства не можуть бути вирішені без обєднання зусиль країн континенту та глибокої інтеграції у світову економіку.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ. КОЛЕКТИВНІ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ
Африка вельми специфічна щодо економічних інтеграційних процесів. Це повязано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних взаємозвязків (3 - 5% загального обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, - життєвою необхідністю обєднання ресурсів, подолання наслідків штучного поділу континенту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних інтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізовані органи. Координація та узгодження політики держав-членів ОАЄ в економічній сфері є однією із закріплених у Статуті цілей цієї загальноконтинентальної організації. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 - Асоціація фінансових установ африканського розвитку. Серед інших інституцій назвемо Африканську комісію цивільної авіації (1969 p.), Союз організацій, зайнятих у сфері передачі та розподілу електроенергії (1971 p.), Африканський залізничний союз (1972 p.). Загалом на африканському континенті виникло кілька десятків регіональних і субрегіональних обєднань, які охоплюють різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використання природних ресурсів.
Серед першої досить чисельної групи вкажемо на такі: Економічне співтовариство держав Західної Африки (утворене 1975 p., обєднує 16 держав) є торговельним та валютним угрупованням, орієнтованим на координацію економічних програм, створення спільних обєктів, поступове зменшення розбіжностей між країнами-членами в економічній та гуманітарній сфері. Як проміжна ціль проголошено створення спільного ринку та валютного союзу. Економічне співтовариство Західної Африки (1973 p., шість держав), учасники якого утворили досить розвинену структуру взаємодії в галузі сільського господарства, промисловості, зовнішньої торгівлі, транспорту й звязку, енергетики, наукових досліджень. Значна увага приділяється розвиткові митного союзу, координації економічних програм, надання допомоги менш розвинутим партнерам. Економічне співтовариство країн Східної та Південної Африки (1982 p., 17 держав) має такі головні напрямки діяльності - координація економічних програм, торговельної політики, кредитування, створення спільних обєктів, реалізація проектів у сфері транспорту та сільського господарства Цілі діяльності - поетапне утворення зон вільної торгівлі, формування спільного ринку. Девять держав-членів цієї організації здійснюють більш тісне співробітництво у межах Конференції з координації економічного розвитку незалежних країн Півдня Африки. Митний і економічний союз Центральної Африки (1964 p., сім держав) орієнтується на створення спільного ринку шляхом поступової уніфікації податкових систем, ліквідації обмежень у торгівлі, запровадження митних пільг, надання фінансової допомоги членам організації, що не мають виходу до моря.
Серед обєднань другої групи виділимо Західнрафриканський валютний союз, Валютний союз Центральної Африки, Західноафриканську клірингову палату, Східноафриканський банк розвитку та ін.
У досить чисельній третій групі характерними є такі обєднання: Адміністрація басейну ріки Нігер (1964 p., девять держав), Комісія басейну озера Чад (1964 p., чотири держави та один спостерігач), Організація з експлуатації й розвитку басейну ріки Кагера (1977 p., чотири держави), Постійний комітет боротьби проти посухи в Сахарі (1973 p., вісім держав), їхнім головним напрямком діяльності є створення спільних обєктів, реалізація міждержавних господарських програм, співробітництво у сфері кредитування.
Крім згаданих, поширені обєднання держав-експортерів окремих видів сировини та сільгосппродукції (нафти, фосфатів, кави, арахісу і т. п.). Повільно, але розвивається двостороннє економічне співробітництво. Значення внутрішньоконтинентальних інтеграційних угруповань для країн Африки залишається обмеженим.
Окрему категорію становлять економічні угруповання та організації, які однією з основних цілей своєї діяльності мають залучення зовнішньої фінансової, технічної та іншої допомоги. Серед них - Арабський банк економічного розвитку Африки (1973 р.) - міждержавний інвестиційний інститут, що здійснює кредитне співробітництво членів Ліги арабських країн з державами-членами ОАЄ. Африканський фонд розвитку (1973 p.), крім африканських країн, обєднує більш як 20 держав, головним чином західноєвропейських, а також США, Японію, Саудівську Аравію, Кувейт та деякі інші. Крім того, вісім північноафриканських країн є членами Арабського валютного фонду, а до членів Ісламського банку розвитку, крім арабських, належать 11 країн Тропічної Африки.
Помітну роль в економічних процесах на континенті відіграють механізми Співдружності націй (це стосується більшості колишніх британських колоній), Франко-африканського співтовариства, до якого входять майже 20 держав Африки, а також досить складна система преференційних угод, які повязані афро-західноєвропейськими інтеграційними процесами.
Особливе місце у вирішенні проблем економічного розвитку континенту належить Економічній комісії ООН для Африки (ЕКА), яка створена 1958 р. і функціонує під керівництвом Економічної і Соціальної Ради ООН. ЕКА є ключовою ланкою як у справі вироблення загальноафриканської стратегії розвитку та інтеграції держав континенту, так і в розробці й реалізації програм зовнішньої допомоги Африці. Штаб-квартира ЕКА, як і секретаріат ОАЄ, перебуває в Адіс-Абебі, субрегіональні центри діють у Марокко, Нігері, Камеруні, Руанді та Замбії. Стратегічні напрями діяльності ЕКА відображені у генеральній програмі економічного розвитку африканських країн, що звільнилися, на 80 - 90-ті роки, що відома як Монровійська стратегія економічного розвитку Африки. На її базі 1980 р. сесія Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ прийняла Лагоський план дій, який, зокрема, передбачає зменшення зовнішньої залежності континенту, досягнення колективного самозабезпечення, прискорення розвитку сільського господарства, енергетики, окремих галузей обробної промисловості, вдосконалення систем підготовки кадрів, створення національного науково-технічного потенціалу. До 2000 р. Планом передбачається поетапне створення спільного ринку і, зрештою, африканського економічного співтовариства. Однак ефективність колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшості випадків залишається низькою. Головна причина - нерозвинутість соціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях, корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної політичної стабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти, сепаратизм, регіоналізм, анархія. Один із наочних прикладів - ситуація, що склалася у 1992 - 1993 pp. у Сомалі.
АФРИКА В МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ
Країни континенту є експортерами дивних матеріалів, мінеральної сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сировинні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6% (1980 р. - 94,8%), для країн Північної Африки цей показник становить 85,9% (1980 р. - 96,8%), експорт продукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами на початку 90-х років становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка готової продукції в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний показник у 15%. Найбільш помітні (за вартістю) позиції тут мають Єгипет, Марокко, Туніс, а також Маврикій, Кот дІвуар, Зімбабве.
У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продукти харчування - 5,4%, сільгоспсировина - 12,5, руди й метали - 15,8, мінеральне паливо 14,5, інші види сировини - 11,8%. Частка країн Північної Африки становить відповідно 2,7, 3,2, 3,4, 11,8 та 2,7%. Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень.
Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому, як правило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери.
Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від конюнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартості експорту, Бурунді - кава - 79, Гамбії - арахіс - 71, Нігеру - уран - 75, Замбії - мідь - 88, Буркіна Фасо - бавовна - 45, золото - 35, Єгипту - паливо - 34, бавовна - 32%. На світовому ринкові загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервує несприятливі для країн Африки умови зовнішньої торгівлі.
За рахунок експорту енергоносіїв континент в останні роки мав позитивне загальне сальдо в міжнародній торгівлі. У країнах на південь від Сахари експорт 1990 р. становив 34056 млн дол., імпорт - 32377 млн дол.; у країнах Північної Африки відповідно 40272 млн дол. і 37136 млн дол. Показники ПАР - 23612 млн дол. та 18258 млн дол. Однак позитивний баланс мають тільки Лівія, Нігерія, Габон, Ангола, Алжир, Конго, Кот дІвуар, Зімбабве, Мавританія, Заїр та Нігер. Водночас у багатьох країнах імпорт перевищує експорт у два-чотири рази. При цьому поширеною є критична залежність від імпорту. Надходження від експорту витрачаються здебільшого на закупівлю продовольства, інших споживчих товарів першої необхідності. Окремим істотним фактором, що впливає на сучасний зовнішньоторговельний баланс країн регіону, є те, що Африка, за невеликими винятками, не є привабливим ринком збуту.
Номенклатура експорту розширюється повільно. Серед готової продукції достатню конкурентоздатність мають лише текстиль та одяг, що вироблюються головним чином у Маврикію, Марокко, Тунісі, Єгипті та частково в Кот дІвуар. Також стримує нарощування експортного потенціалу нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення товарів.
В останнє десятиріччя спостерігається зниження імпорту засобів виробництва. Це гальмує індустріалізацію, оновлення парку машин та обладнання, підвищення продуктивності праці.
Для сучасної політики багатьох країн регіону в сфері зовнішньої торгівлі стає характерною її лібералізація - зниження та ліквідація нетарифних барєрів, зниження середніх рівнів тарифів, зменшення кількісних обмежень. Окремі країни проводять політику маневрування тарифами. Масштаби, структура та динаміка зовнішньої торгівлі демонструють істотну, для більшості країн зростаючу, залежність від іноземного капіталу, зовнішньої економічної допомоги.
ПОЗИЦІЇ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ. ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОГО БОРГУ
Іноземний капітал значною мірою створював підвалини економіки африканських країн і мав домінуючі позиції в усіх сучасних сферах виробництва тоді, коли національний капітал лише починав формуватися. Після здобуття незалежності спостерігалось широкомасштабне витискування іноземного капіталу (як державного, так і приватного) й водночас комерціалізація його діяльності. Втім, слабкість національного капіталу, відносна обмеженість його суто підприємницького потенціалу в сучасних умовах робить необхідним його широке, хоч і не безпроблемне, співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігається пріоритет капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненою системою преференційних угод та відповідних організаційних структур. Таким чином, значні економічні позиції в Африці зберігають Англія та Франція, а також Бельгія. Від 60-х років помітну активність виявляє американський та німецький капітал, причому пальма першості належить приватному підприємництву. ТНК переважно діють в обробній промисловості, де володіють від 40 до 70% капіталу, а також у гірничовидобувній промисловості. Найбільш поширені компанії зі змішаним капіталом. Як уже зазначалося, Африка не належить до найбільш привабливих щодо капіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на континент став мінімальним, а по деяких країнах інвестиції зменшувались. Окремою важливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку Африканського континенту є кредити. У звязку з низькою кредитоспроможністю переважної більшості країн регіону розвитку набули насамперед державні кредити, що надаються як на двосторонній основі, так і через колективні програми допомоги (наприклад, через ОЕСР). Дуже важливе значення мають кредитні програми МВФ та МБРР. Зовнішні надходження стали істотною і постійно присутньою часткою державних бюджетів чималої групи африканських країн. Особливо це стосується найменш розвинутих країн, таких як Чад, Уганда, Малі, Буркіна Фасо, Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розмірами найбільшу допомогу отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун.
Роль фінансових реципієнтів, що зберігається за значною більшістю країн Африки протягом кількох десятиліть, призводить до неухильного нарощування їхньої зовнішньої заборгованості. За абсолютними показниками головними боржниками на 1990 р. були Єгипет - 39,9 млрд дол., Нігерія - 36,1 млрд дол., Алжир - 26,8 млрд дол., Марокко - 23,5 млрд дол., Кот дІвуар - 17,9 млрд дол., Судан - 15,4 млрд дол., Заїр - 10,1 млрд дол. Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її співвідношення з розмірами ВНП та експорту. Найскладніша ситуація у країнах на південь від Сахари. Тут (без Нігерії) розміри загального боргу становили 1990 р. 75,7% від ВВП (1986 р. - 66,7%, 1980 р. - 38,6%). Відносно вартості річного експорту борги країн субрегіону 1990 р. сягали 359,3% (1980 p.- 147,5%). Обслуговування боргу зїдає до пятої частини експортної виручки, а в окремих країнах (Уганда, Мадагаскар, Кот дІвуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир) перевищує критичний показник у 30%.
Борги більшості африканських країн є одними з найменш забезпечених. Кредитори, особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та лібералізувати умови сплати й обслуговування боргів, ширше запроваджувати пільгове кредитування, яке значно орієнтоване не на розвиток матеріальної сфери, а на врегулювання питань, повязаних зі старими боргами. Водночас донори дедалі настійливіше ставлять питання про контрольоване використання кредитів, встановлення нагляду за економікою і фінансами неспроможних боржників.
Економічна ситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні показники та довгострокові тенденції роблять практично неможливим паралельне вирішення проблем відсталості та залежності африканських країн. Довгострокові прогнози МБРР, зокрема, не передбачають відчутних змін в економічному становищі регіону, його ролі у світовій економіці, стандартах життя основної маси африканців. Очевидно, за сучасних умов вихід із замкненого кола соціально-економічних проблем потребує відмови від напівстихійного курсу останніх десятиліть та переорієнтацію на нову економічну стратегію, яка відповідала б національним інтересам країн Африки і водночас приваблювала б основних зовнішніх партнерів. В основі такої стратегії, як свідчить досвід, мали б лежати дві ідеї - співрозвитку Африки як частки сучасної єдиної цивілізації та включення усіх потенційних механізмів саморозвитку окремих країн.
Перша ідея частково вже втілюється в життя: програми колективної довгострокової комплексної допомоги Африці поступово набувають необхідної підтримки та практичного змісту. Але осьовою є друга ідея. Не нова, вона, по суті, виявилась нездійсненною протягом вже значного періоду існування незалежних африканських держав. Тільки ще більш очевидною стала її безальтернативність. Виходячи зі змісту документів ОАЄ та ЕКА, прийнятих останнім часом, тут можна виділити такі основні практичні напрямки: соціальний сектор повинен бути в центрі національних планів розвитку; пріоритетним має стати вдосконалення людського потенціалу (освіта, професійна підготовка, орієнтована на ринок робочої сили, скорочення безробіття, протидія відпливові інтелектів, забезпечення доступу до фондів розвитку найменш забезпечених верств населення, реалізація спеціальних програм для молоді, жінок, біженців); комплексний розвиток сільського господарства та досягнення самозабезпечення продовольством. Додатково обовязковою передумовою забезпечення економічного прогресу в Африці є досягнення політичної стабільності, демократизація суспільно-політичного ладу, гарантування прав та свобод особистості.