Етнонаціональні відносини й національна політика 2
СОДЕРЖАНИЕ: Реферат на тему: ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму.Реферат на тему:
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих державах, особливо багатонаціональних, так і між різними країнами, загострює національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки біженців, несуть горе й страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому зясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розвязання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.
Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація
Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.
Щоб зясувати суть етнонаціональних відносин, необхідно насамперед зосередитися на основних поняттях, повязаних з їхнім розвитком. До таких передовсім належать: народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними звязками: з сімї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на племя, племя — на народ.
Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — словянських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню словян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим елементом його існування. Люди здавна були повязані природою, простором (рибальство, полювання, рільництво, тваринництво). Цей простір для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй розпочиналося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія і т. д.
Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.
Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та повязані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії живуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шотландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо «народи-етноси», але не «нації». А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається сукупність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча субєктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.
Отже, існують два поняття нації. Перше — це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відповідає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські звязки і культура виступають не ознаками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.
Нація — політичне, державко організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердясв (1874—1948). Він писав, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Найбільше рації мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності і е національною свідомістю. Нація — вічно живий субєкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державність не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й покалічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченого, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.
Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невідємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності...»
За часів тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділялися на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікувався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення повязувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.
У тісному звязку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У даному разі націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переконався світ, коли націоналізм трьох невеликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.
Будь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропагуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Тепер для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:
— вироблення форм і засобів для стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;
— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;
— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, ядром якої має стати власне державна національна ідея.
Причому ця ідея, з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення, а з іншого, — залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну справедливість.
Націоналізм може виявлятися ще в одній якості — як ідеологія. Тоді він означає надмірну любов до своєї нації-етносу, поєднану з негативними почуттями до інших національностей. Націоналізм державної нації, тобто фанатична любов до своєї нації, поєднана з боротьбою в даній державі проти національних меншин, є явищем негативним і реакційним. Коли цей націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних можемо віднести: національну самосвідомість; національну гордість;
національний сором (що дає змогу самоочищатися); прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. Негативні аспекти: визнання національної виключності; протиставлення іншим націям; прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів; національний нігілізм; пошук винних у життєвих труднощах.
Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів
Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед пекучих проблем сучасності. Під її натиском розпалися СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), у Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), в Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) і т. д. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).
Етнонаціональні відносним — це відносини між субєктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших субєктів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні аспекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті
Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розвязанню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розвязане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє обєднання Німеччини також вважають остаточним розвязанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бопід кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розвязання національного питання в усіх аспектах і соціальних вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.
Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розвязання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного глибокого аналізу суперечностей, без урахування матеріальних умов для їх розвязання. Непослідовність і несвоєчасність розвязання суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, повязаних із національними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбільшої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (Придністровя), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.
4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в цілому проблема російських німців залишається нерозвязаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й татарами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагестані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.
5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) і т. д.
Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, загострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забезпечення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх законних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно повязане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обовязковою для всіх без винятку держав.
Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та однозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання ззовні в її політичний статус; підкреслюється необхідність не допускати збройного втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку, а також не виявляти актів політичної, ідеологічної, економічної агресії.
Самовизначення народів, націй неможливе без розвязання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свідчить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох формах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і воззєднання.
Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.
Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умовами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утворивши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.
Воззєднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає, що один народ (нація) може обєднатися з іншим народом (нацією).
Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство одного народу разом з іншим, яких обєднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про воззєднання в рамках однієї держави. За формою державно-правові обєднаннянародів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми воззєднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Розвязання цієї проблеми нечисленними народами значно ускладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.
Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розвязання гострих етнічних проблем висуваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.
Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку націй, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за створення держав; з іншого — на основі обєктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення звязків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тенденцій під час здійснення національної політики може не тільки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.
ЛІТЕРАТУРА
Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.
Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.
Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.
Гилязитидинов Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.
Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.
Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.
Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.(Європейський контекст). — К., 1993.
Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.
Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.
Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.
Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.