Еволюція українського козацтва

СОДЕРЖАНИЕ: Визначення передумов та причин виникнення українського козацтва, еволюції його державних поглядів, правового статусу та впливу на становлення нової моделі соціально-економічних відносин. Вивчення історії утворення, організації та устрою Запорізької Сечі.

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Зародження та становлення українського козацтва в XV-XVI ст.

1.1Причини виникнення українського козацтва, його становлення

1.2Утворення Запорозької Січі, її організація та устрій

Розділ 2. Генеза українського козацтва, як соціально-військового стану у XVII ст.

2.1Утворення козацького реєстру, його еволюція

2.2Еволюція державницьких поглядів та правового статусу українського козацтва

2.3Вплив козацтва на соціально-економічні відносини та культуру України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася провідна ідея, що виявляла собою жадання народу, основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.

Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву козацького народу. Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого Великого кордону, який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу — протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Період кінця XV – середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького. Отже, вищеперелічені важливі чинники і обумовили вибір теми курсового дослідження.

Об’єктом дослідження є українське козацтво XV – середини XVIIст.

Предметом дослідження є генезис та еволюція українського козацтва XV – XVII ст.

Метою курсової роботи є встановити, коли, де, за яких умов виникли перші об`єднання козаків, як вони еволюціонували в продовж наступних двох століть.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі наукові завдання:

– визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви – козацтва;

– висвітлити генезис структури українського козацтва починаючи з XV і до другої половини XVIІ ст.

– дослідити виникнення Запорозької січі, реєстрового козацтва, як основних етапів еволюції козацької верстви;

– проаналізувати правовий статус та генезу державницької позиції українського козацтва.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути основою для: а)дослідження історії українського козацтва XV – середини XVII ст.; б)узагальнюючих праць з історії України козацького періоду, студентських наукових робіт з даної проблематики.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та бібліографії. Список використаних джерел і літератури становить 37 найменувань.

Розділ 1. Зародження та становлення українського козацтва в XV-XVI ст.

1.1 Причини виникнення українського козацтва, його становлення

У роки незалежної української держави відкрилися широкі можливості дослідження козацької проблематики. Зявилося багато нових вітчизняних і зарубіжних наукових студій, у яких знайшов розкриття широкий спектр питань з історії козацтва XVI-XVIII ст. Разом з тим залишилися незмінними діаметрально протилежні оцінки цього феномену - від патріотично схвальних до огульно вульгаризаторських за зразками польської та російської історіографії XIX ст. Зясуванню реальної картини певною мірою допоможе окреслення внеску козацтва в еволюцію українського суспільства протягом трьох століть [36, 252].

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого Великого кордону, який розділяв європейську і азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії, Молдові, Хорватії (гайдуки, секеї, ускоки, граничари), Криму, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли в рамках одного хронологічного періоду (XV-XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального становища [11, 20].

Водночас подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації – держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.

Аналоги козакування на теренах південноукраїнського степу відомі з давніх часів. Серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу та Дністра протягом Х-ХII ст. постійно проживало словянське населення (бродники, берладники) [30, 164]. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від повязаних з нею обовязків. По суті, в литовську добу козацтво виступало у формі побутового явища. Чисельне його зростання і консолідація, зокрема, через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпровї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.

Слово козак походить з тюркських мов і означає – вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у Польській хроніці Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі – Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

- наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

- погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

- умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [35, 93].

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало повязаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [35, 94].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом зявилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній.

1.2 Утворення Запорозької Січі, її організація та устрій

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні [31, 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: Січ – мати, Великий Луг – батько. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – січі (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [30. 164].

За свідченням Польської хроніки Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 – 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638 – 1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.). П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області [16, 22].

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем [16, 24].

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на уходах – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р. [4, 337]. Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі.

Розділ 2. Генеза українського козацтва, як соціально-військового стану у XVII ст.

2.1 Утворення козацького реєстру, його еволюція

Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 – 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 – 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку – реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом [4, 339].

Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. – 1000 чоловік; у 1596 р. – реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. – реєстр відновлено; у 1617 р. – 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. – 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. – 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. – 6000 чоловік за Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої. За Ординацією… реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників – призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 – 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький [7, 102].

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ’я і власного народу.

Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

2.2 Еволюція державницьких поглядів та правового статусу українського козацтва

Правове утвердження козацького стану мало досить тернистий шлях через прагнення шляхти до необмеженої влади в тогочасному суспільстві. Суттєвою перепоною цього процесу було також іноземне панування в Україні. Проте несприятливим обставинам козацтво, як нова суспільна сила, протиставило могутній заряд енергії і рішучість дій. На кристалізацію станових прав мали вплив взаємовідносини козаків з представниками різних соціальних верств, а також з місцевою та центральною владою. Основні елементи суспільних привілеїв козацтво перейняло від бояр та шляхти, а затвердження урядом Речі Посполитої реєстрового війська в 70-х роках XVI ст. знаменувало початок визнання нового соціального стану. За реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв – вольностей, що вирізняли козаків з-поміж інших верств тогочасного суспільства: звільнення від сплати державних податків, та відбування повинностей, крім військової, окреме адміністративне підпорядкування та судочинство, право на володіння земельними маєтностями [9, 62-63].

Проте польські власті вбачали в козаках реальну загрозу своєму пануванню в Україні через участь запорожців у повстаннях в кінці XVI - першій половині XVII ст. Звідси – поява кількох спеціальних постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть скасовувалися (1596) козацькі права. Повною мірою їх відновлення було зафіксоване лише після тривалої збройної боротьби у Зборівському договорі 1649 р. та Березневих статтях 1654 р. [22, 46]. Правовінорми цих документів знаменували також перетворення козацтва в соціальний стан Української козацької держави.

Отже, незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності людей лицарських, що позначилося на їх світобаченні і нормах поведінки.

Одним з найпомітніших можна означити внесок українського козацтва у розвиток державотворчої ідеї. І це закономірно, адже під кінець XVI ст. вже всі королівські уряди європейських країн проводили свідому політику використання національних ресурсів, заохочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі та розвитку державних інституцій. Ідея суверена як першоджерела політичної влади, теоретично обґрунтована геніальними вченими Нікколо Макіавеллі та Жаном Боденом, стала в політичній думці загальноприйнятною [13, 305]. Безумовно, класичні зразки державотворення важко застосувати на українському прикладі.

З другої половини XIV ст. Україна становила лише частину Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії – Речі Посполитої. Та й до відродження держави були причетні не традиційні для європейського політикуму сили. З різних причин українська еліта – князі та шляхта відсторонилися від цього процесу, а естафету державотворчої функції перейняло козацтво.

Демократичні засади суспільних відносин, вироблених у запорозькій громаді, активно поширювалися, хоча й не надовго, на волості під час козацьких повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. Козаки намагалися відстоювати свої права і привілеї на певній території.

Рішенням Корсунської козацької ради 1632 р. її було конкретизовано в межах Лівобережної України. В універсалах козацьких ватажків 1637- 1638 pp. зявляється термін Україна [27, 62]. Це можна потрактувати як визнання козацтвом належності не лише до Війська Запорозького як мілітарної корпорації, а й до певного національно-територіального субєкта. Очевидно, під Україною розумілося Подніпровя. Разом з тим вживання такої термінології свідчило про значний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни 1648-1657 pp.

Розглядаючи питання відродження Української держави в середині XVII ст., слід зауважити про недопустимість його спрощення і вульгаризації.Повстання, яке вибухнуло в Україні навесні 1648 p., розгорталося під гаслами відстоювання козацьких прав та ліквідації унії. Діючи проти коронного війська Богдан Хмельницький прагнув задовольнити, насамперед, інтереси Війська Запорозького. Зважаючи на невисокий рівень етнічної свідомості, зайве говорити про якісь широкомасштабні плани гетьмана в перші місяці війни. Лише після перемог під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 p.) y посланні до польського уряду гетьман окреслює територію по Білу Церкву та Умань, де б мали були скасовані права воєвод і старост щодо міст і королівських володінь та просить підпорядкувати Військо Запорозьке лише одному королю [30, 171]. Тобто було сформульовано ідею козацької автономії у складі Речі Посполитої. В цих умовах Хмельницький сподівався на спалах патріотичних почуттів у православної української шляхти і можливість залучення її до спільних дій.

Однак ні воєводи – руський Ярема Вишневецький, київський Янущ Тишкевич, ні коронний стражник Самійло Лащ не сприйняли ідеї автономії. Навпаки, вони стали першими, хто розпочав збройне придушення селянських та міщанських виступів в Україні, які поширилися після успішних дій козацького війська.

Відсутність підтримки з боку української шляхти не стимулювала розвитку козацької автономії. Тим паче, що гетьман і переважна більшість старшин продовжували вважати Річ Посполиту своєю політичною Батьківщиною, а короля її єдиним законним володарем. Сподівання на досягнення домовленості з новим монархом Яном Казимиром стало однією з найважливіших причин повернення козацького війська з-під Замостя на Подніпровя наприкінці 1648 р. Водночас проявилися розбіжності Богдана Хмельницького і новообраного короля у розвязанні козацького питання.

Після тріумфального повернення до Києва та розмов з єрусалимським патріархом Паїсієм гетьман відправив до Москви посольство, очолюванне Силуяном Мужиловським з клопотанням перед царем у наданні військової допомоги та прийняття Війська Запорозького (у складі Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського та Волинського воєводств) під свою руку. Останнє розглядалося Хмельницьким як необхідна протекція для самостійного проведення внутрішньої і зовнішньої політики [33, 30].

Разом з тим гетьман приділяв велику увагу зміцненню взаємин з іншими православними державами – Трансильванією, Валахією та Молдовою.

Під час Переяславських переговорів з королівським комісаром Адамом Киселем у лютому 1649 р. Богдан Хмельницький наголосив на праві українського народу створення власної держави в етнічних межах його проживання, про що свідчить гетьманська заява: вибю з лядської неволі народ весь руський... Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте і мовчіте, ляхи [36, 257]. Крім того, Хмельницький став розглядати Україну як спадкоємницю великої середньовічної держави – Київської Русі.

Отже переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Богдану Хмельницькому вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулювати національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Поступово утверджується практика пошанування Хмельницького як монарха. За свідченням польськихурядовців, в тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким [36, 264]. У свідомості населення зміцнюється харизматичність його постаті, прокидається розуміння влади гетьмана як окремої, незалежної від короля.

Важливим кроком до відродження Української держави став Зборівський договір 1649 р. Незважаючи на значні поступки Б. Хмельницького у переговорах з королівськими комісарами, через зраду кримських татар, угода зафіксувала наявність трьох основних складових держави – території, населення та суспільної влади у межах трьох тодішних воєводств – Київського, Чернігівського та Брацлавського. Унія ліквідовувалася, а Православній Церкві поверталися захоплені у неї володіння, православне духовенство зрівнювалося у правах з католиками, київському митрополитові разом з двома владиками надавалися місця у сенаті Речі Посполитої.

Зборівська угода засвідчила і невдачу гетьманських намірів, зокрема щодо створення самостійної соборної держави, продемонструвала ненадійність військово-політичного союзу з Кримом. Через обмеження в 40 тисяч реєстру загострилися стосунки Хмельницького із Запорожжям.

Водночас, здобута територіальна автономія дозволила козакам продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї. Першорядного значення гетьман надавав зміцненню державних інституцій, виробленню підвалин соціально-економічної політики, проведенню реорганізації адміністративно-територіального устрою, окресленню пріоритетів зовнішньої політики.

У клопіткій багатомірній роботі початкового етапу державного будівництва гостро постала кадрова проблема. Козаки, насамперед, були воїнами, і навіть серед старшин бракувало досвідчених людей у справах цивільних. Продовження війни проти Речі Посполитої загальмувало вирішення внутрішніх питань. З іншого боку до Переяславської ради 1654 р. Богдан Хмельницький фактично діяв як незалежний володар Української козацької держави. Глибоке розуміння значимості в тогочасному світі монаршого титулу зумовило проведення гетьманом активної політики щодо Молдовського князівства: укладання династичного шлюбу між старшим сином Тимошем та княжною Розандою. При цьому питання прийняття протекторату турецького чи московського залишалося актуальним, адже боротьба з Річчю Посполитою набувала затяжного характеру. До речі, уряд Порти надав Хмельницькому титул князя, чим гетьман мав надію скористатися для юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкового гетьманства. Проте, очевидно, він усвідомлював, що отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставить під сумнів його легітимність. Тому обрав шлях перетворення гетьманської влади, що виросла на національному політичному ґрунті і мала підтримку з боку більшості населення в спадкову монархію [35, 351].

Визначним рубежем в історії козацької держави стали переговори у Переяславі з царськими воєводами (січень 1654 p.). Вони засвідчили прагнення української еліти узаконити суверенітет Гетьманщини, примусити московський уряд узяти на себе забовязання, які б гарантували здійснення рівноправного, за європейськими традиціями, насамперед, воєнного союзу. Не вдаючись до опису подій, слід зазначити, що їх результатом стала російсько-українська угода – так звані Березневі статті. Вона передбачала збереження за Україною витворених форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду й судочинства, збройних сил, фінансової системи, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності у проведенні внутрішньої політики.

На жаль, ідеологічні засади державного будівництва зазнали значної деформації по завершенні Національно-визвольної війни. Слабкість процесу структуралізації суспільства, різне бачення майбутнього окремими угрупованнями козацької старшини та постійне втручання сусідніх держав в українські справи зумовили розгортання громадянської війни, так званої Руїни. Повною мірою ослабленням Гетьманщини скористалася Російська держава, що й знайшло адекватне відбиття у текстах наступних Статей (від Переяславських до Коломацьких). А утвердження абсолютизму з часів Петра І зумовило поступове перетворення козацької держави у звичайну імперську провінцію, що завершилося за часи діяльності Другої Малоросійської колегії.

Хоча не все так однозначно. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Полуботка та їхніх найближчих соратників за збереження автономії та створення незалежної Української держави свідчать про міцне коріння державотворчих традицій та підтримку їх на рівні тогочасних європейських зразків. Яскравим прикладом цього є конституція Пилипа Орлика 1710 р. У ній знайшла відображення теорія договору як основа створення держави, що була обґрунтована у працях нідерландського вченого Гуго Гроція [15, 13].

Гетьманська влада суттєво обмежувалася, а генеральна старшина мала зайняти більш незалежне становище. У документі були чітко прописані питання структури влади та її функціонування [16, 57]. Тобто маємо яскравий зразок злету політико-правової думки української козацької еліти на початку XVIII ст.

2.3 Вплив козацтва на соціально-економічні відносини та культуру України

З часів Національно-визвольної війни козацтво відіграло вирішальну роль у становленні нової моделі соціально-економічних відносин в Україні. її основними рисами були:

- ліквідація фільварково-панщинної системи та кріпацтва;

- передача у власність державного скарбу земельного фонду польських феодалів і католицької церкви;

- утвердження козацького землеволодіння та земельних маєтностей православної церкви;

- створення господарств фермерського типу з використанням вільнонайманої робочої сили [24, 163].

Питання про тривалість її дії не дискусійне. Через суто політичні чинники в добу Руїни дана модель зазнала змін, а з початком XVIII ст. вона виступала поряд із привнесеною російським абсолютизмом, а саме - феодально-кріпосницькою.

Разом з тим, повною мірою фермерські господарства відродилися в часи Підпільненської, або ж Нової Січі (1734-1775) на території Вольностей Війська Запорозького. Козацьке господарство-зимівник стало осередком товарного виробництва. Окрім козаків, у ньому працювали селяни, які приходили на заробітки з Гетьманщини та Правобережної України. Гурти худоби та збіжжя стали основним товаром, що експортувався запорожцями далеко за межі українських земель. Козацькі господарства успішно функціонували до другої половини 70-х років XVIII ст. і зазнали руйнації з боку царських урядовців лише після виходу імперської Росії (з допомогою запорозького козацтва) до Чорного моря.

За збігом обставин, хронологічно, цей процес відбувався в часи постання на американському континенті нової держави США, де фермерство стало основою сільськогосподарського виробництва.

Ліквідація Запорозької Січі, примусове виселення козаків у кубанські степи зруйнували основи нових соціально-економічних відносин у південних регіонах України. Але й після приєднання до Російської імперії Північного Причорноморя наприкінці XVIII сх кріпацтво на Запорожжі на відміну від Гетьманщини не запроваджувалося.

Цей край імперський уряд використовував для впровадження буржуазних засад сільськогосподарського виробництва. Тим паче новостворені морські порти (Миколаїв, Херсон, Севастополь та ін.) відкривали широкі можливості розширення зовнішньоекономічної діяльності.

Цілком закономірним є внесок козацтва у розвиток вітчизняної культури та національної самосвідомості українців. Стереотипи поведінки і морально-етичні цінності козацтва зароджувалися в суворих умовах прикордоння. Своєрідною ейкуменою генези козацької самосвідомості стала запорозька громада. Водночас на утвердження духовних основ становості козацтва великий вплив мали вікові традиції українського етносу. Значної енергії цьому процесу надало культурно-національне піднесення в кінці XVI - першій половині XVII ст. [32, 14]. Одним з найважливіших його здобутків стало усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ памяті і спрямоване на виховання патріотизму на зразках минулого. Дослідницькі пошуки письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Захарії Копистенського, Нова Борецького зводилися до встановлення безперервності історичного процесу від княжої Русі до України. Тісні контакти з ними козацької старшини зумовили активізацію виступів запорожців проти засилля уніатства та католицизму на захист православя, сприяли розвитку освіти, науки й культури.

Етнічна свідомість і запорозький гарт утверджували в козаках почуття власної гідності, лицарських ідеалів вірності, доблесті і честі. Ці поняття в ході національно-визвольного руху поширювалися з козацького середовища й на інші верстви населення. Тому цілком природно, що саме світоглядні засади козацтва стали одним з вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти вони дістали назву козацького народу [31, 248].

Будучи провідною суспільно-політичною силою, українське козацтво виявилося здатним не лише до сприйняття, а й творення власного творчого середовища і виступати творцем самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, танці, літописи, ікони. За цими словами величезний духовний досвід XVI-XVIII ст., значну частину якого вдалося втілити у своїй діяльності козацтву. Все це глибоко закарбувалося у ментальності українців, а отже, вплинуло на їхню національну ідентичність.

Українське бароко XVII ст., яке за слушним означенням Д. Чижевського було тісно повязане з тогочасною політичною ідеологією, [32, 14] нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку в образотворчому мистецтві. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини: Троїцький собор у Густині, Миколаївський у Ніжині, Георгіївський у Видубичах та багато інших, що дістали назву козацьких, озвучені зсередини елегійною задумою про вічність. Заслуга козацтва полягала в тому, що, поширений з давніх часів тип деревяної церкви воно влягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мислення [32, 14].

У козаку-лицарі насамперед цінувалася мужність, розум, почуття власної гідності. В такому ідеалі чоловіка відбилася українська історія XVI-XVIII ст. Міфологізований образ козацтва як воєнної сили і слави українського народу, непохитної опори православя і щита християнського світу від невірних, що виник у вітчизняній книжності XVII ст., відбився у козацьких літописах (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка), де українці фігурують рівноправним етносом європейської спільноти.

Про загальну любов до козака-запорожця і проскладність його душевного світу яскраво писав Д. Яворницький, зазначаючи, що бурхливе козацьке життя сповнювало людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя... Однак дивлячись на світ з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи... Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя [37, 180]. У народному середовищі з образом козака часто повязується уявлення про роздуми на самоті, що може собі дозволити лише духовно багата людини.

Улюблений герой народного живопису Козак-Мамай сидить один серед степу в глибокому елегійному роздумі. Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа не був поетичною фікцією, грою фантазії митців-патріотів. Козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій боротьбі з поневолювачами. А на чолі козаччини, – за висловом М. Грушевського, – стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу [8, 74].

Зображення козака на народних картинах у час, коли Запорозького Війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний памятник героїчному минулому українського народу. Зображення козака на полотнах на стінах хат, скринях тощо набувало значення оберега, охоронця господи. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який зявляється до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любовю чи співчуттям. Образ Козака-Мамая – то велична, викристалізована віками дума народу про свою глибину і сокровенну сутність. Зазнавши багато горя і лиха, народ прагнув миру та вільної праці. Власне миролюбивий характер українців й персоніфікує образ козака-бандуриста.

Отже, козацтво становило важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби. В умовах іноземного панування воно виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. В середині XVII ст. козацтво відродило Українську державу як спадкоємницю княжої Русі та мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.

Висновки

Важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби становила козацька верства, що позначилося на всіх сторонах його життя: економічному, політичному та соціальному розвитку, етнокультурних процесах. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонародних інтересів, мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.

Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності людей лицарських, що позначилося на їхньому світобаченні та нормах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на середину XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан українського суспільства.

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансільванії, Волощині, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли і розвивалися в межах одного хронологічного періоду (XV—XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального становища.

Водночас, подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації — держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.

Аналоги козакування відомі на українських теренах з давніх часів. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків. При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від обумовлених нею обов’язків. По суті, в литовську добу козакування проявляло себе як побутове явище. Чисельне зростання і консолідація козаків, зокрема через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.

Різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в кінці XV — на початку XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов’язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча цілком ймовірно, що козацьким промислом займалися й селяни.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарногрошових відносин в першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією панівних верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження.

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим фактичне землеволодіння фермерського зразка стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва належить до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького. Згодом з’явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті, козацтво було повністю позбавлене політичних прав, проте польські власті, переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, змушені були йти на компроміс із козаками: при веденні військових кампаній та вирішенні конфесійних питань.

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу.

Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом — центр визвольного руху в Україні. Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представниками інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, перебуваюче на державній службі. При цьому переважну більшість козаків становили українці. Розширення козацьких рядів супроводжувалося започаткуванням родинних династій майбутньої суспільної еліти — Байбузів, Волевачів, Ворон, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. Перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. Їх матеріальне, а, відповідно, й суспільне становища, помітно різнилися. Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, але й городові, приватні козаки, більшість перебуваючих на королівській службі.

Правове утвердження козацького стану мало досить тернистий шлях через прагнення польської шляхти до необмеженої влади в тогочасному суспільстві. Суттєвою перепоною цього процесу було також іноземне панування в Україні. Проте несприятливим обставинам козацтво, як нова суспільна сила, протиставило могутній заряд енергії і рішучість дій. На кристалізацію станових прав мали вплив взаємовідносини козаків з представниками різних соціальних верств, а також з місцевою та центральною владою. Основні елементи суспільних привілеїв козацтво перейняло від бояр та шляхти, а затвердження урядом Речі Посполитої реєстрового війська в 70-х роках XVI ст. знаменувало початок визнання нового соціального стану. За реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв — вольностей, шо вирізняли козаків з-поміж інших верств тогочасного суспільства: звільнення від державних податків і повинностей, окреме адміністративне підпорядкування та судочинство, право на володіння земельними маєтностями. Проте, польські власті вбачали в козаках реальну загрозу своєму пануванню в Україні через участь запорожців у повстаннях в кінці XVI — першій половині XVII ст. Звідси — поява кількох спеціальних постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть скасовувалися козацькі права. Повною мірою ix відновлення було зафіксоване у Зборівському договорі 1649 р. та Березневих статтях 1654 р. Правові норми цих документів знаменували також перетворення козацтва на соціальний стан Української козацької держави. Економічні й політичні важелі влади перейшли до рук старшини, яка сконсолідувалась у привілейований соціальний прошарок.

Стереотипи поведінки та морально-етичні цінності козацтва зароджувалися в суворих умовах прикордоння. Своєрідною ейкуменою генези козацької самосвідомості стала запорозька громада. Водночас на утвердження духовних основ становості козацтва великий вплив мали вікові традиції українського етносу. Значної енергії цьому процесові надало культурно-національне піднесення в кінці XVI — першій половині XVII ст. Одним із найважливіших його здобутків стало усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ пам’яті й спрямоване на виховання патріотизму на зразках минулого. Дослідницькі пошуки письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Захарїї Копистенського, Йова Борецького зводилися до встановлення безперервності історичного процесу від княжої Русі до України. Тісні контакти з ними козацької старшини зумовили активізацію виступів запорожців проти засилля уніатства та католицизму на захист православ’я, сприяли розвитку освіти, науки й культури. Ідея відданості вірі та звичаям предків відіграла роль духовного опертя, шо протистояло асиміляторським інвективам Речі Посполитої. У боротьбі за відстоювання прав і привілеїв козацтво поступово усвідомлювало себе окремим соціальним станом. Етнічна свідомість і запорозький гарт утверджували в козаках почуття власної гідності, лицарських ідеалів вірності, доблесті й честі. Ці поняття в ході національно-визвольного руху поширювалися з козацького середовища й на інші верстви населення. Тому цілком природно, шо саме світоглядні засади козацтва стали одним із вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти останні дістали назву козацького народу.

У формуванні козацької верстви простежуються три етапи. Перший охоплював час з другої половини XV до 50—60-х років XVI ст., коли на теренах південного прикордоння утворилася окрема група населення з певним видом занять і специфічним способом життя. Другий етап припадає на 70—80-ті роки, протягом яких постановами уряду Речі Посполитої козакам надавалися специфічні права та привілеї. Останні почали поширюватися й на інші контингенти запорожців, які залучалися до участі у військових кампаніях. Це зумовило зародження у суспільній свідомості козацького ідеалу — вільної людини з певними імунітетними правами. Третій етап пов’язаний з боротьбою за відстоювання вольностей. У ньому чітко простежуються два періоди: з часу повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 —1593) до середини 20-х років XVII ст., коли переважали дипломатичні методи; наступний характеризувався серйозними збройними конфліктами з владою. Логічним завершенням останнього стала Національно-визвольна війна. Утвердження пріоритету козацтва у виконавчих структурах Української держави забезпечило йому привілейоване становище в суспільстві.

Формування козацького стану нерозривно пов’язане з відродженням української державності. Демократичні засади суспільних відносин, вироблених в запорозькій громаді, активно поширювалися на волості під час козацьких повстань в кінці XVI — першій половині XVII ст. Таким чином, козацтво перехопило естафету державотворчої функції у представників князівських родин та шляхти. Очоливши національно-визвольний рух, воно зробило значний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни.

Список використаної літератури

1. Антонович В.Б.Неизвестный доселе гетман и его приказ // Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори.— К., 1995.— С. 186.

2. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991.— С. 18.

3. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1993.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

5. Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23-85.

6. Гайбонюк В.Д. Богдан Хмельницький українській і світовій історії (до 400-річчя Богдана Хмельницького): Навч. посіб. – Рівне: Державне редакційно-видавниче підприємство, 1996. – 244 с.

7. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво.— К., 1994.— С. 102.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995.— Т. 7.— С. 74.

9. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVII ст.: кордони, населення, право. – К.,1996.

10. Гуслистий К.Г. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. // Нариси з історії України.— К 1941.— Вип. 3.

11. Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні // Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми. Матеріали круглого столу // Український історичний журнал, 1990.— № 12.— С. 20;

12. Дашкевич Я.Р Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки наукового товариства ім. Шевченка (далі — ЗНТШ).— Львів, 1991.— Т. 222.— С 39-40.

13. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки.- К., 1997,- С. 305-322, 360-372.

14. Дорошенко Д. Нарис історії України.— Львів, 1991.

15. Історія української конституції. – К., 1997. – С. 13-23.

16. Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI -XIX ст.- Київ-Запоріжжя, 1998. – C. 22-64.

17. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький.— Львів, 1990.— С. 33.

18. Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.— Чернігів, 1996.

19. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.— К., 1992.— С. 24.

20. Мицик Ю.А. Джерела для вивчення історії антифеодальної та визвольної боротьби українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у фондах архівів ПНР // Архіви України, 1986.— № 5.— С. 55—61.

21. Мицик Ю.А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.— Дніпропетровськ, 1996.

22. Рибчин І. Динаміка українського козацтва. – Мюнхен, 1970.

23. Самійло Величко. Літопис. — К., 1991. — Т. 1. — С. 46.

24. Cac П.M. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.— К., 1998.— С. 160.

25. Сергійчук В.I. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середини XVII століття.— К., 1991.

26. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького.— Дніпропетровськ, 1994.— С. 76—77.

27. Смолій В.А. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визхвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво: Сб. стат. – К., 1998.

28. Смолій .., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – C. 25.

29. Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга половина XVII—XVIII ст.).— К., 1985.— С. 22.

30. Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина: Матер.іали міжнар. наук. конфер., присвяч. 500-річчю укр. козацтва. – К., 1993. – С. 164–172.

31. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К-Зп, 2002.

32. Чижевський Д. Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України // Арка.- Мюнхен, 1948. – № 3-4. – С 14.

33. Шевченко Ф.П. Народ і класи в період визвольної війни 1648 — 1654 рр. // Середні віки на Україні.— К., 1973.— Вип. 2.— С. 30.

34. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959. — С. 22.

35. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480с.

36. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - середина XVII ст. – К.: Видавничий дім КМ Academia, 2000.— 300 с. – С. 252-271.

37. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Львів, 1990.-T. 1.-C. 180.

Скачать архив с текстом документа