Філософія, її предмет та роль в суспільстві
СОДЕРЖАНИЕ: Філософія - теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Обєкт і предмет філософії, її головні питання й функції. Загальна характеристика теорії проблем. Роль філософії в житті суспільства і особистості.Міністерство освіти та науки України
Придніпровська державна академія
Будівництва та арх і тектур и
Кафедра філософії та політології
КОНТРОЛЬНА Р О БОТА
З курсу « Філософія »
На тему: Філософія , її предмет та роль в суспільстві
Виконав: студент гр.III-15Д
А.Н. Налівко
Перевірив: кандидат наук, доцент
кафедри філософії
Т.И. Виперайленко
Днепропетровск 2010 г.
ПЛАН
Передмова
1.Філософія, її предмет і роль у суспільстві.
1.1 Об’єкт і предмет філософії.
1.2 Функції філософії.
2. Філософська проблемологія.
2.1 Загальна характеристика теорії проблем.
2.2 Проблема глобальних суперечностей.
2.3 Проблема «людського виміру» дійсності.
3. Роль філософії в житті суспільства і особистості.
3.1 Філософська теорія суспільства (соціальна філософія).
3.2Філософська теорія людини (антропологія) .
Висновок.
Перелік літератури.
Передмова
Виникнення філософії стало історичним поворотом у духовному житті суспільства. Він означав розрив з міфологічними уявленнями щодо існування людини і світу, релігійно-моральними уявленнями про них та предметно-образним мисленням на користь теоретико-понятійного світогляду.
Філософія покликана відповідати на питання, на які не може дати відповідь жодна наука. У своїх теоретичних побудовах філософія спирається на дані науки, але разом з тим вказує на основні напрями її розвитку, є надійною методологічною базою її досліджень. Науково-теоретичний і практично-духовний аспекти світогляду у філософії поєднані органічно і доцільно. Крок за кроком філософія з елітарної форми культури перетворюється на серцевину способу життя і мислення кожної людини цивілізованого демократичного суспільства.
1. Філософія, її предмет і роль у суспільстві
1.1 Об’єкт і предмет філософії
Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.
Появу терміна «філософія» пов’язують з іменами двох відомих мислителів Стародавньої Греції: за одними джерелами – Геракліта, за іншими – Піфагора. «Філософія» перекладається з грецької мови як «любов до мудрості». За вченням Геракліта, «…мудрість полягає в одному: пізнавати думку, як таку, що править всім у всьому…Мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і, прислуховуючись до (голосу) природи, чинити згідно з нею»1 . Вся історія розвитку філософії підтверджує той факт, що «любов до мудрості» є їх суттєвою якісною ознакою. Проте у зв’язку зі своїм невизначеним характером, філософія потребує пояснень і наукових тлумачень. Як будь-яке системне знання, вона має об’єкт і предмет свого вивчення та дослідження.
Об’єкт знання у філософії і науці – все те, що протистоїть суб’єкту, тобто свідомості, внутрішньому світові людей, як реальність у її практично-перетворювальній та пізнавальній діяльності.
Предмет знання – певна цілісність, що виокремлюється з об’єкта, ті його аспекти, частини, властивості, які вивчаються. В одному об’єкті можуть мати свій предмет багато наук.
Об’єктом філософії є:
1) природа та сутність світу;
2) природа та сутність людини;
3) взаємовідносини між світом та людиною.
Предмет філософії – історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється, Ці процеси відбувалися за двома основними взаємопов’язаними шляхами: відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і «самовизначенням».
Розуміння предмета філософії як «науки наук» зберігалося впродовж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст.. видатний французький філософ і математик Р.Декарт стверджував: «Уся філософія подібна до дерева, коріння якого – метафізика, стовбур – фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура – всі інші науки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки та етики»1
Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка – це вчення про вічне. Упродовж усієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного. Об’єкт її вивчення невичерпний, Він реалізується у предметі філософії, який, відповідно до сучасних поглядів, включає:
- онтологію – вчення про буття;
- гносеологію – вчення про пізнання;
- аксіологію – вчення про природу цінностей та їх місце в реальності, про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язки різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами та змістом особистості;
- методологією – вчення про систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності;
- логіку – вчення про засоби доведення і спростування, про загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для раціонального пізнання;
- соціальну філософію – вчення про суспільство та особистість;
- етику – вчення про мораль як форму суспільної свідомості;
- естетику – вчення про прекрасне, ставлення людини до світу з погляду досконалості – недосконалості, прекрасного – негідного, трагічного – комічного та її художньої діяльності;
- історію філософії ;
- філософські питання науки взагалі та окремих наук.
Отже, філософія – це теоретичне світорозуміння, вчення про загальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до світу, система узагальнених поглядів на світ у цілому і своє місце в ньому. Об’єктом вивчення філософія утверджує цінність людини як особистості, гуманізм суспільних відносин, соціальний прогрес і наукову творчість. Філософська думка є науково-теоретичною і духовно-практичною думкою про вічне. Філософи народжуються та помирають, а об’єкт філософського осмислення залишається, він існує завжди. Разом з тим філософська думка завжди виражає потреби часу, впливає на розум і серце сучасників. Численні напрями, течії та школи у філософії є спадкоємцями ї предмета. Вплив філософії на життєдіяльність людини і суспільства виявляється в її функціях.
1.2 Функції філософії
Функція (лат. – звершення, виконання) у філософії э категорія, що характеризує такий взаємозв’язок двох (групи) об’єктів, коли зміни в одному з них супроводжуються змінами в іншому. «Функція – це існування, мислиме нами в дії» (Й.Гете). Поняття «функція» запропонував для наукового вжитку німецький філософ, відомий математик і фізик Г.Лейбніц.
Функції філософії всеосяжні. Вони об’єднуються в дві групи; світоглядні і методологічні .
Світоглядні – це функції філософії як теоретичної основи світогляду людей. Поняття «філософія» і «світогляд» не тотожні, хоча й одного порядку за походженням.
Гуманістична функція філософії спрямована на визначені особистості, її права на свободу, щастя, вияв усіх своїх здібностей, на життя в суспільних умовах, що гарантує всебічний гармонійний розвиток. Філософія допомагає людині стати справжньою людиною. За оцінкою одного з відомих філософів ХХ ст.. М.О.Бердяєва, «…філософія завжди була проривом із безглуздого, емпіричного, примушую чого і гвалтуючого нас з усіх боків світу до світу розуму» .1
Соціально-аксіологічна світоглядна функція філософії полягає в розроблені нею вчення про цінності; про суспільний ідеал, тобто образ мети; про способи мислення та діяльність людей у створенні системи суспільних відносин та її компонентів, які відповідають потребам та інтересам особистості, соціального суб’єкта в цілому; про виявлення і розкриття суперечностей між системою цінностей і понять та змістом , що вноситься до них новим етапом виробництва, життям і побутом населення.
Культурно-виховна функція філософія реалізується в процесі формування в індивідів якостей культурної особистості, захисту її від впливу поверхових та вузьких рамок повсякденного мислення , набуття ними діалектичного стилю мислення, залучення до філософської думки; усунення між людьми комунікативних бар’єрів, що виникли у зв’язку з їхньої професійною спеціалізацією.
Відображувально-інформативну функцію філософія виконує в процесі формування світогляду, що відповідає рівню розвитку науки, історичної практики та інтелектуальних вимог людини; збирання, аналізу, перероблення інформації з метою отримання нової інформації та її концентрації у філософських поняттях, категоріях, законах.
До методологічних належать функції обґрунтування способів і прийомів організації різноманітних видів діяльності, методів, напрямів і методик досягнення справжнього і практичного ефективного знання.
Евристична функція філософія сприяє зростанню наукового знання , стверджує можливість і дієвість наукового прогнозування, бере участь у створенні окремих наукових гіпотез та теорій,є вченням про методики пізнання і діяльності, способи і форми їх практичного застосування.
Координуюча функція філософії забезпечує відбір оптимальних методів наукових досліджень, виключає їх протиставлення, недооцінку або переоцінку.
Інтегруюча функція філософії пов’язана зі створенням синтезуючих, проблемних наук, є найзагальнішим інтегратором наукового знання, сприяє перетворенню наукового стилю мислення на діалектичний стиль через введення в науку філософських понять, категорій, принципів, законів.
Логіко-гносеологічна функція філософії полягає в розробленні загальних методів пізнання, їх нормативних принципів, в обґрунтуванні понять і теорій наукового знання, пізнання світу, його законів і закономірностей.
Отже, філософія є науково-теоретичною і дослідно0пратичною базою життєдіяльності суспільства. Успіх будь-якої діяльності обумовлений наявністю відповідних знань та вмінням застосовувати багатий світоглядний і методологічний арсенал філософії в процесі прийняття і реалізації рішень.
Філософський світогляд покликаний відповідати на широке коло питань. Однак серед них є головне. Це питання про ставлення людини до світу в цілому. У філософії воно конкретизується в питанні про співвідношення природи, матерії та свідомості, мислення, матеріального і духовного взагалі, яке вважається основним. У ньому розрізняють онтологічну і гносеологічну складові.
Онтологічна складова містить питання про первинність матерії або свідомості.
Гносеологічна складова основного питання філософії полягає у світоглядному ставленні людини до можливості пізнавати навколишній світ.
Отже, філософія – теоретичне світорозуміння, основа сучасного світогляду. Вона має власні об’єкт і предмет дослідження. Все розмаїття філософських ідей об’єднує історично сформований комплекс проблем і питань, знання відповідей на які обов’язково для кожної цивілізованої людини.
2. Філософська проблемологія
Основні завдання філософської проблемології – здійснення рефлексії над теоретичним феноменом «проблема», виявлення різних аспектів її розуміння, з’ясування проблематичності знання, його парадоксів і суперечностей. Особливе значення має дослідження соціальних проблем, причин і недоліків цивілізаційних криз, виявлення шляхів та засобів їх розв’язання. Наукове, раціональне дослідження проблем в усьому спектрі їх існування і виявів не просто розширює і збагачує філософське знання, науку загалом, а й поглиблює її розуміння, сприяє формуванню сучасної культури, вдосконалює практику суспільної дії в проблемно-кризових ситуаціях.
2.1 Загальна характеристика теорії проблем
Філософія є проблемною дисципліною. Стосовно особливостей філософських проблем Ч. Ортеги-і-Гасета зауважив: «Філософська проблема безмежна не лише за обсягом – адже вона охоплює все без винятку, але і за своєю проблемною інтенсивністю. Це … абсолютна проблема».
Спроба перерахувати філософськи проблеми, породженні сучасним розвитком науки, культури , техніки , інформаційного суспільства, заздалегідь приречена на невдачу, адже їх безліч. Їх перелік і розуміння істотно відрізняються в різних філософських системах. Свій реєстр актуальних проблем складають і українські філософи. Особливості історичної долі України, специфіка політичного, соціального, культурного життя «транзитного суспільства» зумовлюють загострену увагу до проблеми подальших шляхів розвитку української держави в новій системі соціальних координат.
Зміст філософської проблематики відповідає сенсу терміна «проблема». Давні греки називали цім словом певну трудність, яку неможливо однозначно подолати. У контексті сучасної проблемології проблема – певна сукупність завдань, які потребують нестандартного розв’язання і перебувають в евристичної ситуації, для якої характерні неоднозначність, можливість альтернативних варіантів. Проблемологія покликана охарактеризувати, систематизувати, класифікувати проблеми, описати її, пояснити причини виникнення, визначити можливі шляхи і засоби її розв’язання.
Проблематичність буття є онтологічною основою його осмислення в найрізноманітніших філософській, науковій, художній, релігійній та інших формах. Як зазначив французький філософ Ж. Дельоз, «проблематичність є водночас і об’єктивною категорією пізнання, і цілком об’єктивною категорією буття» (логіка сенсу1969). На думку українського філософа В. Куценка, об’єктивний зміст проблем соціального буття зумовлює необхідність їх вирішення, а також «характер биття пульсу життя всього суспільного організму».
2.2 Проблема глобальних суперечностей
Філософськи проблеми класифікують за різними критеріями: характер загальності, термін існування, міра локалізованої визначеності, масштабність. Відповідно, розрізняють проблеми:
1) вічні, універсальні, які виникли на початку становлення перших форм філософського знання і зберігалися дотепер;
2) конкретні, які стосуються основних структурних розділів філософського знання і відображають уявлення про філософське поняття;
3)світові (глобальні), осмислення яких визначило головну тему останнього світового філософського конгресу «Філософія перед лицем світових проблем» (Стамбул 2003). До планетарних проблем були зараховані питання щодо сучасної ролі філософії, збереження культурної ідентичності в умовах глобалізації, забезпечення прав людини, нових винаходів науки і техніки та ін. Термін «світові проблеми» набув популярності в філософській літературі на початку 80-х років ХХ ст., коли у розвитку світової цивілізації виявилися гострі суперечності і катастрофічні явища.
Міжнародна федерація філософських товариств, зафіксувала появу багатьох гострих глобальних суперечностей. Було доведено, що негаразди сучасної цивілізації є продуктом глобалізації – процесів встановлення і зміцнення зв’язків між всіма регіонами і країнами, поширення ефективної техніки і технології, формування всесвітнього інформаційного простору, міжнародних інститутів, покликаних сприяти забезпеченню єдності світового товариства, утвердження логіки «узгодженого» розвитку. Існують таки погляди на його причини і характер:
а) трактування глобалізації, як безсуб’єктного процесу, зумовленого науково-технічним, технологічним, економічним, соціальним розвитком, який динамізувався у ХХ ст. («Ріст мережевого суспільства», М.Кастелье). Механізми цього процесу сприяють створенню «Єдиного світу» планетарної цивілізації;
б) трактування глобалізації як вестернізація – експансії західної, насамперед північноамериканської, моделі економічного, соціополітичного, культурного устрою і способу життя. (В.Іноземцев).
Проявом такої тенденції є посилення влади міжнародних монополії, їх прагнення до безроздільного економічного і соціально-політичного панування у світі.
Роль філософії в аналізі і оцінювання світових проблем багатоманітна. Стосовно глобальної проблемології філософія повинна концептуалізувати глобальні проблеми і запропонувати способи їх розв’язання, визначити можливі шляхи їх подолання або принаймні мінімізації. Пояснення і обґрунтування – два головні завдання філософського дослідження світових проблем.
Глобальні проблеми розглядають на матеріально-технічному, соціально-економічному, духовно-культурному рівнях. Кожна проблема є певним видом суперечності.
На соціально-економічному рівні відбувається загострення відносин між розвинутими і нерозвинутими країнами. Це породжує немало суперечностей, насамперед демографічну проблему.
На духовно-культурному рівні поглиблюється прірва між справжньою і сурогатними культурами, потребами у моральному здоров’ї нації і нестримним поширенням наркоманії, гедонізму (потягу до розваг, задоволення невибагливих потреб).
Теоретичних схем, що пояснюють сутність глобальних проблем і способи їх розв’язання, існує не менше, ніж проблем. Усі вони перебувають у діапазоні таких оцінок:
а) песимістична (проблема загострюватиметься, що призведе до катастрофи і загибелі людства);
б) оптимістична (цивілізація здатна подолати породжені нею проблеми);
в) нейтралістсько-невизначена (поки що відповідей на питання немає, важко передбачити перебіг подій).
Отже, важливою справою є приборкання дії тих ускладнень суспільного життя , які, в разі їх подальшого поглиблення, набувають незворотньо руйнівного характеру і ставлять під загрозу можливість подальшого цивілізованого існування людства. Людській геній вже створив ефективні науково-технологічні і соціальні засоби розв’язання або принаймні істотного пом’якшення таких глобальних для людського суспільства ХХІ ст.. явищ, як масовий голод, не писемність мільйонів людей тощо. Завдання цивілізації, «соціального розуму» планети – опанувати способи розв’язання кризових ситуації.
2.3 Проблема «людського виміру» дійсності
Розв’язувати всі проблеми, породжені сукупною людиною має вона сама. Усвідомлення цієї відповідальності людини перед природою, соціумом, собою і своїми нащадками втілене у проблемі «людського виміру» дійсності. Цей термін виник у серединні ХХ ст.. у ситуації «повернення людини до теорії», загострення необхідності трансформації соціальних систем з урахуванням людського чинника.
Поняття «людський вимір» у філософському розумінні поступово набуває концептуального витлумачення. Відповідно до нього головним суб’єктом цього виміру є не «масова», «колективна» людина, а особистість, яка уособлює певну соціальну спільноту, персоніфікує її. «Людський вимір» зумовлюється і керується переважно не науковим, а практичним розумом, тобто здоровим глуздом, збагаченим досвідом практичного, суперечливого і проблемного життя. «Людський вимір» означає ставлення до життя з усіма його труднощами не просто пересічного індивіда , а особистості, тобто людини, що як носій конкретного, індивідуального начала розкривається, само реалізується лише в соціальному контексті, в системі здорових суспільних і міжіндивідних відносин. Характерними якостями особистості є усвідомлення і почуття відповідальності. Особистістю є розвинута індивідуальність, вимір якої відбувається на основі культури, власної моральності, відповідальності перед собою, суспільством, людством і цивілізацією. Саме спільнота вільних і відповідальних особистостей як всепланетарна цінність здатна розв’язати нагальні проблеми сьогодення, в тому числі проблему глобальних суперечностей сучасної цивілізації. Людство у ХХІ ст.. перебуває в складному становищі, воно може бути втягнуте у «біфуркаційну стадію еволюційного процесу», яка реально загрожуватиме йому серйозними небезпеками, аж до самознищення.
Нагальна потреба не лише людини, а й людства – блокування негативних тенденцій, стимулювання дії позитивних чинників цивілізаційного розвитку. Рід «людини розумної» має перетворитися на рід розумної і соціально відповідальної людини. Вирішальним еволюційним чинником має стати розум соціума, а не окремого, навіть геніального, індивіда. Перед людством постала нова проблема, яка вимагає розумного і відповідального підходу до її розв’язання.
3. Роль філософії в житті суспільства і особистості
3.1 Філософська теорія суспільства (соціальна філософія)
У широкому сенсі суспільство, яке вивчається соціальною філософією, визначають як соціальність взагалі , як соціум. У цьому аспекті поняття «суспільство» і «соціальне» тотожні. В іншому, конкретнішому, значенні суспільство не виступає синонімом соціального, а характеризує особливі, чітко визначенні форми існування соціальних явищ.
Головним у соціальній філософії є поняття «соціальне», що характеризує специфіку життя людей як суспільних істот, визначає особливості законів, які зумовлюють їх співіснування, логіку суспільних процесів, природу соціальних інститутів тощо. Соціальне – сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляється у стосунках індивідів і спільнот, їх ставлення до свого місця в суспільстві, а також до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного, властивістю або станом суспільства. «Природа соціального перетворюється на ключову філософську проблему» (Дж. Ханд.)
Головне завдання соціальної філософії – виявити в розмаїті суспільних процесів , фактів, явищ, подій світоглядні, смислоутворювальні чинники і мотиви людської діяльності, з’ясувати, як суспільство породжує людські інтереси, формує соціальні ідеали, утворює різноманітні системи соціальних цінностей і взаємодії.
Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сімя, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.
Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне завдання. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.
Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. З своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси. Усі суспільні відносини органічно повязані між собою і проникають одне в одне.
Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозвязків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозвязок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією спосіб життя, що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосереднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони зявляються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.
Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — субєкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Який же зміст духовного життя суспільства?
Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, повязані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.
Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними субєктами — індивідами, народами, етносами. В цьому звязку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального субєкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства.. Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатофазність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозвязку з іншими видами суспільного виробництва.
У сучасних умовах суспільного розвитку надзвичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямований процес формування духовності особистості передбачає одночасно і виховання та самовиховання в людині непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі, всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства. Чим вища зрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її моральна свідомість та самосвідомість, і навпаки, чим глибший, багатший моральний світ людини, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжня мораль — це мораль активної діяльності. При формуванні моральної свідомості важливим є пошук ефективних шляхів вирішення суперечностей, що властиві цьому процесу. Одна з груп таких суперечностей повязана з тим, що міра моральної відповідальності у значної частини членів суспільства далеко не адекватна характеру глибоких змін, що відбуваються в світі, зокрема в нашій країні. У сучасних умовах виявляє себе тими чи іншими сторонами суперечність між передовою моральною свідомістю частини суспільства і антиподами такої свідомості. Сюди також слід віднести суперечність між словом та ділом, коли у певних категорій людей знання норм моралі розходяться з їхніми практичними справами, які не повною мірою відповідають, а то і суперечать поставленим перед ними вимогам морального та громадянського обовязку. Важливішою умовою вирішення суперечностей у сфері формування моральної свідомості є цілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів її антиподів, що гальмують як процес становлення моральної культури людей, так і духовних цінностей суспільства в цілому. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості, яка відображає обєктивну дійсність шляхом певних художніх образів.
В основі естетичної свідомості лежить художня культура, головним у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активність особистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній творчій діяльності людей. В основі естетичного ставлення людини до світу, її естетичної активності лежить соціальне культуро творча діяльність, котра не може обмежуватись лише сферою художньої творчості, а має поширюватися на все суспільне життя. Особлива роль у формуванні естетичної свідомості людини належить мистецтву. Мистецтво виступає як специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості і художньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцінки, особливою формою творчої діяльності особистості. Його функціонування тісно повязане з процесами обєктивного буття, суспільних відносин, зокрема духовного виробництва. Зміцнення духовно-морального аспекту в естетичній свідомості безпосередньо повязане з розвитком духовної культури, місце і роль якої в становленні почуттів прекрасного, загальнолюдського в розвитку самосвідомості людини все більше посилюється.
Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності.
Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється і розвивається теологами. Релігійна психологія, складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, повязані головним чином з вірою в надприродне. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості відіграє процес релігійного поклоніння, або культ, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. В процесі здійснення такого поклоніння людина піддається значному і різнобічному духовно-емоційному, психологічному впливу. Релігійні уявлення, релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку різних субєктів історичного процесу в ході суспільного розвитку зазнають значних змін. Діалектика розвитку релігії, релігійної та атеїстичної свідомості, а також міра впливу їх на людей зрештою визначались соціально-економічними факторами, духовно-моральним, гуманістичним прогресом суспільства, динамізмом розвитку культури, змісту та форм пізнання субєктів історичної творчості. В цьому звязку в процесі аналізу ролі та місця релігійної свідомості в духовному житті суспільства важливо враховувати ту обставину, що в суспільній свідомості сьогодні відбувається утвердження нового ставлення до релігії, намітився очевидний відхід від пануючих у цій сфері стереотипів. А тому стає особливо важливим нове переосмислення ролі релігії в духовному житті суспільства, її місця в консолідації людей, гуманізації суспільних відносин.
Досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєю сутністю суспільство є системою відносин і соціальних інститутів, які породжені практикою спільного існування людських спільнот, їх взаємопов’язаною діяльністю. Соціальний світ – складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.
3.2 Філософська теорія людини (антропологія)
Поняття субєкт добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на обєкт.
Субєктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його обєктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як переплавлені в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному звязку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.
Важливим елементом філософської теорії людини виступає вчення про її інтереси і потреби, систему мотивації, у тому числі несвідомої. Тобто про всі чинники, які у своїй сукупності утворюють «світ людини», простір її життєдіяльності. Філософська антропологія містить розділи, у яких осмислюється творча природа людської свідомості, система її ціннісних ідеалів.
Багатогранна природа людини, її творча сутність проявляється у тій реальності, яку вона створює, у світі культури, можливостях передбачити наслідки власної діяльності, з’ясувати перспективи свого існування.
Висновок
Сьогодні людство живе на початку третього тисячоліття. Безліч невирішених проблем, здобутків і втрат у розвитку особистості і суспільства, у взаємовідносинах між людиною і природою змушують кожного з нас замислитися над перебігом історичних подій, над сенсом власного життя.
Вивчення філософії дає можливість долучитися до повчального літопису мудрості минулого, в якому роздуми геніальних постатей, навіть їхні помилки, досить часто виявляються набагато цікавішими і повчальнішими, ніж окремі відкриття, теоретичні та практичні знахідки просто здібних людей, не кажучи вже про судження пересічної людини.
У наш час іноді можна почути, що нібито філософія приречена на зникнення внаслідок прогресу наукового знання. Це упередження заслуговує на серйозну критику, тим більше, що воно спирається на окремі зауваження мислителів далекого минулого.
Сутність і зміст філософії як теоретичного світорозуміння, а головним чином її функціональний сенс і значення для людини у світі та світу для людини, показати всі їх сторони, сфери та явища у невпинному русі, розвитку, в суперечливій єдності.
Наше суспільство вступило в період, коли з’явилася реальна можливість вільної творчості взагалі і філософської зокрема.
Перелік літератури
1 . Філософія: підручник/за ред. О.П.Сидоренка. Знання, 2008.
2. Філософія /за ред.. В.С.Пазенок.»Академвидав», 2008.
3. «Мудрість Заходу» Б. Рассел, Москва «Республіка» 1998. 4. «Філософія» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998. 5. «Основи філософії» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 1998. 6. Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва, Ростов-на- Дону «Фенікс» 1996. 7. Большаков А. В. Основи філософії знань. М., Знання 1994.