Способи намазування стелі кельмою з сокола розчином

СОДЕРЖАНИЕ: Характеристика основних вимог до поверхонь, що підлягають штукатуренню. Види, призначення та дефекти звичайних штукатурок, особливості їх нанесення кельмою з сокола на стелю. Основи охорони праці та правила техніки безпеки при виконанні будівельних робіт.

Реферат

Тема: Способи намазування стелі кельмою з сокола розчином


Зміст

Вступ................................................................................................................ 3

1. Вимоги до поверхонь, що підлягають штукатуренню.............................. 5

2. Провішування поверхонь........................................................................... 6

3. Види та призначення звичайних штукатурок.......................................... 10

4. Штукатурні розчини................................................................................. 11

5. Нанесення штукатурних розчинів на стелю............................................. 15

6. Дефекти штукатурки.................................................................................. 19

7. Організація робочого місця...................................................................... 21

8. Економічні розрахунки............................................................................. 22

9. Охорона праці........................................................................................... 25

10. Правила техніки безпеки......................................................................... 29

Перелік використаної літератури................................................................. 35


Вступ

В Україні вже намітилися тенденції до заміни традиційних штукатурних розчинів, мокрих способів штукатурення більш прогресивними матеріалами і технологіями.

Сьогодні, в жорстких умовах ринкових відносин велику увагу приділяють якості будівельної продукції (будинків і споруд різного призначення), що залежить від багатьох складових, але основними серед них були і залишаються якість та довговічність будівельних матеріалів. Довговічність будівельних матеріалів є найважливішою проблемою сучасного будівництва, оскільки функціональні навантаження більшості з них використовуються надто короткий час порівняно зі стародавніми матеріалами, на основі яких збудовані сотні і тисячі років тому споруди, що незважаючи на вплив зовнішніх природних чинників і часу й тепер вражають красою архітектури та майстерністю тогочасних будівельників.

Нині певна частина населення живе в небезпечному оточенні неміцних, недовговічних будинків і споруд. Сучасність і майбутнє потребують реконструкції старих будинків, надання їм оригінальності та виразності, застосування під час зведення будівель цікавих нестандартних вирішень як в оздобленні інтерєрів, так і фасадів. Цього можна досягти, якщо запроваджувати в будівництво, зокрема в опорядження будинків, нові нетрадиційні матеріали і технології.

Наприклад, всесвітньо відомий німецький концерн Хенкель. На українському ринку продукцію під торговими марками Ceresit, Thomsit, Moment, Metylan представляє компанія «Хенкель Баутехнік (Україна)» — лідер серед вітчизняних виробників будівельної продукції подібного профілю. Незважаючи на німецькі корені, це підприємство — національний виробник, у структурі якого діють два сучасні заводи з виготовлення зазначеної продукції.

Застосування сучасних матеріалів і технологій у будівельному виробництві — це якість, надійність і висока продуктивність — основні складові вимог сьогодення.

Дана тема:’’ Способи намазування стелі кельмою з сокола розчином’’, актуальна і сьогодні, так як у будівництві використовуються найрізноманітніші матеріали, то і методи роботи з ними теж відрізняються між собою,. А саме прийоми виконання та технологічна послідовність.


1. Вимоги до поверхонь, що підлягають штукатуренню

Без спеціальної (додаткової) підготовки штукатурять поверхні у таких випадках:

якщо відхилення поверхні та кутів конструкції від вертикалі становить не більше ніж 10 мм на поверх — при кладці з цегли і дрібних блоків або у разі виготовлення конструкції з де ревини; не більше ніж 20 мм — при кладці з буту, бутобетону та бетону;

якщо відхилення перекриття від горизонталі не перевищує 2 мм на 1 м довжини і 10 мм на одне приміщення.

На поверхнях не повинно залишатися незакладених великих отворів, щілин та борозен.

Деревяні стелі та перегородки обшивають дошками завширшки не більше ніж 10 см. Широкі дошки мають бути розколоті та закріплені цвяхами так, щоб залишились поздовжні щілини.

Штукатурити всі вертикальні конструкції будівлі можна лише після їхньої усадки. Деревяні стіни з колод чи брусків, а також саманні штукатурять лише після повної усадки, бажано через кілька місяців після спорудження (90... 100 діб).

Вимоги до поштукатурених поверхонь

Точність виконання різноманітної штукатурки має відповідати вимогам нормативних документів, якими також обумовлена і товщина штукатурки. Штукатурка повинна мати таку товщину: проста — до 12 мм, поліпшена — до 15, високоякісна — до 20 мм.

Правильність виконаної штукатурки перевіряють контрольним правилом, рівнем, ватерпасом або рейкою з виском.

Допустимі відхилення для різних видів штукатурки подано у табл. 1.


Таблиця 1. Допустимі відхилення для різних видів штукатурки

Відхилення Штукатурка
Проста Поліпшена Високоякісна
Нерівність поверхні (визначають під час прикладання правила 2 м завдовжки) Не більше ніж три нерівності завглибшки або заввишки до 5 мм Не більше ніж дві нерівності завглибшки або заввишки до 3 мм Не більше ніж дві нерівності завглибшки або заввишки до 2 мм

Відхилення поверхні:

від вертикалі

15 мм на всю висоту приміщення 2 мм на 1 м висоти, але не більш як 10 мм на всю висоту приміщення 1 мм на 1 м висоти, але не більш як 5 мм на всю висоту приміщення
від горизонталі 15 мм на всю довжину приміщення 2 мм на 1 м довжини, але не більше ніж 10 мм на всю довжину приміщення 1 мм на 1 м довжини, але не більше ніж 7 мм на всю довжину приміщення
Відхилення кутів, віконних і дверних укосів від вертикалі та горизонталі 10 мм на весь елемент не більше ніж 5 мм на весь елемент більше ніж 3 мм на весь елемент
Відхилення ширини поштукатуреного укосу від проектної Не перевіряють 3 мм 2 мм
Відхилення карнизу від прямої лінії між їх перехрещенням та кутами 3 мм 2 мм

2. Провішування поверхонь

Поверхні будинків (стіни, стелі) майже завжди мають деякі відхилення по вертикалі і горизонталі. Тому перед виконанням високоякісної штукатурки для визначення конкретних відхилень від вертикалі або горизонталі поверхні її провішують. Потім за встановленими відхиленнями визначають мінімальну товщину штукатурного шару.

Провішування поверхонь — відповідальна робота, яка потребує від штукатура акуратності й точності виконання. Неправильне провішування може збільшити товщину штукатурного шару, а це призведе до збільшення вартості штукатурних робіт, перевитрати матеріалів і зниження продуктивності праці штукатура.

Провішують спочатку стелю (за потреби), а потім стіни. Для провішування поверхонь використовують водяний рівень, ватерпас, рівень з рейкою, висок, контрольну рейку з виском (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Інструменти для провішування поверхонь: а — ватерпас; б — рівень з рейкою; в — водяний рівень; г — висок; д — контрольна рейка з виском

Стелю провішують за допомогою водяного рівня або ватерпаса (рис. 2.7).

Розглянемо провішування за допомогою ватерпаса (рис. 2.3). Спочатку на стелі відбивають натертим об крейду чи інший пігмент шнуром лінії на відстані 1,2... 1,5 м одна від одної, вздовж яких встановлюватимуться марки або маяки. Це роблять так. Два штукатури беруть натертий пігментом шнур і натягують по всій довжині стелі, потім відтягують шнур пальцем униз, одночасно різко відпускають. Паралельно стінам на відстані 20...ЗО см від них відбивають крайні лінії. Потім в одному з кутів стелі на такій самій відстані від стін забивають цвях 1 так, щоб він виступав над поверхнею на товщину майбутнього підготовчого шару штукатурки. Далі, користуючись ватерпасом, по периметру стелі на лініях маяків забивають цвяхи таким чином, щоб їхні головки були в одній горизонтальній площині.

Якщо головка останнього цвяха 10 (див. рис. 2,2), забитого на відбитій лінії, не збігатиметься з рівнем першого, то провішування треба починати спочатку, але рухаючись у протилежному напрямку. Потім з протилежних кутів стелі по діагоналях натягують шнури так, щоб вони дотикались до головок цвяхів, і перевіряють, чи немає в площині стелі горбиків, які не закриються шаром штукатурки. Невеликі горбики зрубують, а якщо їх зрубати неможливо, то забиті цвяхи витягують настільки, щоб шар штукатурки міг закрити виступну частину поверхні.


Рис. 2.2. Схема провішування стелі



Рис. 2.3. Провішування стелі за допомогою ватерпаса

Після цього натягують шнур між цвяхами 2 і 8 та 3 і 7 на вибраній до початку провішування відстані один від одного і забивають проміжні цвяхи 11 і 12. Головки цих цвяхів мають торкатися натягнутого шнура.


Рис. 2.4. Провішування стелі за допомогою водяного рівня

Для провішування стелі можна також користуватися водяним рівнем (рис. 2.4), що є міцною гумовою трубкою потрібної довжини, в кінці якої вставлені скляні трубочки з нанесеними на них поділками. Якщо в трубку налити воду і зєднати разом трубочки, то вода в них буде точно на одному рівні (поділках)стелі положення головки цвяха фіксують відносно рівня води в скляній трубці водяного рівня. Провішування стелі водяним рівнем значно прискорює цей процес. Користуючись рівнем, спочатку фіксують положення чотирьох цвяхів, розміщених у кутах стелі (див. рис. 5.10, цвяхи 1, 4, 6, 9). Потім, натягуючи шнур між цвяхами І і 6 та 4 і 9, перевіряють, чи правильно взято майбутню товщину штукатурного шару. Якщо так, то натягують шнур і по лініях маяків забивають інші цвяхи.

3. Види та призначення звичайних штукатурок

Залежно від товщини штукатурного шару, способу його нанесення та якості опорядження звичайну штукатурку поділяють на просту, поліпшену і високоякісну.

Просту штукатурку застосовують для штукатурення поверхонь у підвалах, складах, тимчасових будівлях, а також у підсобних приміщеннях громадських і виробничих будівель. Проста штукатурка завтовшки не більше ніж 12 мм складається з двох шарів (рис. 3.1, а). Після нанесення розчину на поверхню його розрівнюють соколом, напівтерком і затирають теркою.

Поліпшену штукатурку («під правило») застосовують у житлових і громадських будівлях (дошкільні заклади, лікарні, школи тощо). Така штукатурка складається з трьох шарів (рис. 3.1, б). Загальна товщина її не перевищує 15 мм. Затерту теркою штукатурку перевіряють контрольним правилом 2 м завдовжки.

Високоякісну штукатурку («маячну») застосовують у будівлях першого класу: театрах, клубах, музеях тощо. Вона складається з трьох шарів і має бути завтовшки не більше ніж 20 мм (рис.6.1, в). Виконують її по маяках, тобто попередньо закріплених на поверхні тонких рейках або зроблених із розчину смугах, товщина яких відповідає товщині майбутнього підготовчого шару штукатурки. Розрівнюють нанесені між маяками шари штукатурки правилом, якщо маяки були з розчину, або малкою при застосуванні інвентарних маяків.

Правильність виконаної штукатурки перевіряють контрольним правилом, рівнем, ватерпасом або рейкою з виском.

Рис. 3.1. Товщина і послідовність нанесення шарів звичайної штукатурки залежно від її призначення: а — проста; б — поліпшена; в — високоякісна; 1 — основа; 2 —набризк; 3 — грунт; 4 — накривка

4. Штукатурні розчини та їхні властивості

Склад розчинів. Розчини, які застосовують при обштукатурюванні мокрим способом, є раціонально підібраною однорідною сумішшю вяжучої речовини з дрібним заповнювачем і водою.

Вяжучі речовини — головна складова розчинів, яка забезпечує їх твердіння і зчеплення з основою, на яку наносять розчин.

За своїми властивостями та умовами твердіння вяжучі речовини поділяють на дві основні групи: повітряні, здатні тверднути і зберігати міцність тільки на повітрі (повітряне вапно, гіпс тощо), та гідравлічні, здатні тверднути і зберігати міцність на повітрі та у воді (наприклад, гідравлічне вапно, цемент, портландцемент, шлакопортландцемент).

Штукатурні розчини бувають прості і складні. Якщо у складі розчину один вяжучий матеріал, то розчин називають простим (вапняний, цементний, гіпсовий тощо), два і більше вяжучих — складним (цементно-вапняний, вапняно-гіпсовий тощо).

Заповнювачі — це кістяк затверділого розчину, вони зменшують усадку розчину і витрати вяжучого. Основним заповнювачем для звичайних штукатурних розчинів є природний пісок, розмір зерен якого наведено у табл. 2.

Таблиця 2. Допустимі розміри зерен заповнювача

Вид штукатурки

Штукатурні

шари

Розмір зерен піску,

мм

Штукатурка для стін:

зовнішня

внутрішня

Штукатурка для стель

Набризк

Ґрунт

Накривка

Набризк

Ґрунт

Накривка

Набризк

Ґрунт

Накривка

0...7

0...5

0…7

0...7

0...3

0…2

0…5

0...3

0..2

Для декоративних розчинів, крім природного піску, як заповнювачі використовують роздроблені декоративні гірські породи (мармур, вапняк, туфи тощо), а також шлаки.

Вода для приготування розчинів не повинна містити шкідливих домішок (значної кількості солей, кислот, органічних домішок), непридатні також стічні й болотні води.

Крім того, для надання штукатурним розчинам певних властивостей використовують різні домішки: пластифікуючі, розріджувальні, протиморозні, уповільнювачі тужавлення тощо.

Основними властивостями розчинової суміші є: легкоукладальність, водоутримувальна здатність розчину, міцність на стискання, морозостійкість, пластичність.

Легкоукладальність характеризується рухливістюрозчину, тобто здатністю розтікатися під впливом власної ваги або зовнішніх зусиль.Ступінь рухливості визначається спеціальним приладом і вимірюється глибиною(см) занурення у розчин металевого конуса масою 300 г, заввишки 145 мм, діаметром основи 75 мм з кутом при вершині 30° (рис. 4.1.). У момент нанесення на поверхню штукатурного розчину його рухливість має бути не менше ніж, см: для набризку 9... 14, грунту 7...8, накривки 7...8, з вмістом гіпсу 9... 12.

Водоутримувальна здатність, розчину полягає в утримуванні надлишкової води при відсмоктуванні, завдяки чому вона не втрачається при нанесенні розчину на пористу основу, а також під час транспортування розчин не розшаровується.

Рис. 4.1. Металевий конус для визначення рухливості розчину

Міцність на стискання, яка визначається випробуванням стандартного зразка (розміром 7,07 х 7,07 х х 7,07 см) розчину, затверділого за температури 15...20 °С протягом 28 діб. Відповідно до границі міцності на стискання розрізняють розчин таких марок: 4; 10; 25; 50; 75; 100; 125; 150; 200 і 300. Марки і склади цементних і цементно-вапняних розчинів залежно від марок цементу наведено у табл. 3.


Таблиця 3. Марки і склади цементних і цементно-вапняних розчинів залежно від марок цементу

Марка Марка розчину
цементу 10 75 100 125 150
Цементні розчини (цемент :пісок)

200

300

400

500

600

1:3

1:4

1:5

1:6

1:3

1:4

1:4,5

1:5

1:2,5

1:4,5

1:6

Цементно-вапняні розчини (цемент:вапно : пісок)

200

300

400

500

600

1 : 7,7 : 12

1: 0,2 : 3

1: 0,3 : 4

1 : 0,5 . 5

1: 0,4 : 4,5

.

1: 0,2 : 5

1 : 0,3:4

1: 0,5 : 6

1: 1,2:9

1: 1,7 : 12

1 : 0,1 : 2,5

1: 0,4 : 4,5

1: 0,7 : 6

1:1:8

1 : 0,7 : 6

Морозостійкість визначається здатністю зразка розчину витримувати у насиченому водою стані певну кількість циклів поперемінного заморожування і відтанення.

Пластичність. Пластичним називають розчин, який легко розрівнюється на поверхні штукатурним інструментом, не утворюючи щілин. Пластичний розчин добре прилипає до поверхні і зчіплюється з нею.

Пластичність залежить від співвідношення у розчині вяжучого матеріалу і заповнювача. У пластичних розчинах міститься 25...35 % вяжучого матеріалу, для економії якого в розчин додають пластифікатори: глину, пластифікатор БС тощо. Розчин з недостатньою кількістю вяжучого матеріалу називають пісним, а з надмірною кількістю — жирним.

Аби визначити пластичність (жирність) розчину, його досить пригладити кельмою. Якщо під кельмою утворюється гладенька, без щілин, смуга, то розчин пластичний. З цієї самою метою можна занурити у розчин і витягнути деревяну рейку або ручку лопатки (якщо вона не прооліфлена). Якщо розчин прилипне до них, то він пластичний, має достатню жирність.


5. Нанесення штукатурних розчинів на стелю

Штукатурні шари. Штукатурні розчини наносять на поверхні окремими шарами розпиленням розчину по поверхні за допомогою форсунок (механізований спосіб) або накиданням чи намазуванням розчину на поверхні вручну.

Набризк — перший шар штукатурки. Товщина набризку при нанесенні його на деревяні поверхні не повинна перевищувати 9 мм, а на камяні, цегляні та бетонні — 5 мм.

Для набризку застосовують рідкий, сметаноподібний розчин (до 60 % води від маси вяжучого) з осадкою стандартного конуса 12 см при нанесенні набризку вручну та 9...14 см при механізованому нанесенні.

Ґрунт — другий шар штукатурки. Ґрунт може бути виконаний у кілька шарів, прийомів. Товщина кожного шару ґрунту мас бути не більше ніж 7 мм при влаштуванні його з вапняних чи вапняно-гіпсових розчинів та не більш як 5 мм — з цементного розчину.

Для ґрунту готують тістоподібний розчин, тобто густіший, ніж для набризку (до 35 % води від маси вяжучого). Незалежно від способу нанесення ґрунту (вручну чи механізовано) осадка стандартного конуса має бути 7...8 см.

Накривка — третій шар штукатурки. Товщина шару накривки після її вирівнювання та затирання для всіх видів штукатурок, крім декоративної, становить не більше ніж 2 мм, для декоративної штукатурки — 7 мм.

Розчин для накривки повинен мати рухомість по осадці стандартного конуса 7...8 см для розчину, який не містить гіпс, та 9... 12 см — для того, що містить гіпс.

Штукатурні розчини для набризку і ґрунту проціджують крізь сито з чарунками 3x3 мм, а для накривки — додатково крізь сито з чарунками 1,5 х 1,5 мм, гіпс просівають крізь сито з чарунками 1x1 мм.

Склад і марка розчинів для набризку та ґрунту залежать від складу й марки розчину накривного шару, цементну накривку можна наносити тільки по цементному ґрунту та набризку, а вапняну — по вапняно-цементному, вапняному та вапняно-гіпсовому ґрунту й набризку. Марка розчину для набризку має бути вища від марки (міцності R) розчину для ґрунту, а марка розчину для ґрунту — вища від марки розчину для накривки. Шари штукатурки наносять з дотриманням технологічних перерв (табл. 4): при вапняно-гіпсових, вапняно-цементних і цементних розчинах — після за тужавлення попереднього шару; при вапняних — після побілення попереднього шару. Свіжу штукатурку оберігають від намокання, замерзання, пересушування, ударів і струсів.

Таблиця 4. Тривалість технологічних перерв за нормальних умов тужавлення розчинів

Розчин Термін витримування, год Термін остаточного витримування, діб
Набризк Накривка

Цементний

Цементно-вапняний Вапняний

Вапняно-гіпсовий

Гіпсовий

2...3

6...12

24... 36

0,5...1

8...12хв

6...12

12...24

2...3

0,5...1

10...20хв

6...7

10...15

20...30

15

3...5


На поверхню штукатурний розчин уручну можна накидати або намазувати. Розчин, що накидають, заходить у пори, щілини, борозни та інші нерівності поверхні, ущільнюється і добре зчіплюється з нею. Намазаний розчин значно гірше пристає до поверхні. Набризк слід накидати, а не намазувати, щоб весь шар штукатурки надалі міцно утримувався на поверхні. Накидання розчину здійснюють штукатурною лопаткою з сокола, соколом, штукатурним ковшем і совком. Штукатурною лопаткою з сокола накидають розчин на стіни, стелі, карнизи та інші елементи опорядження. Накидають розчин на стелю через голову, над собою і від себе (рис. 5.1).



Рис. 5.1. Нанесення розчину на стелю способом: а — через голову; б— над собою; в — від себе

Інструменти

Кельма, або штукатурна лопатка (ГОСТ 9533—71) Рис. 5.2. складається з міцного сталевого полотна завтовшки до 1,5 мм, колодочки з коліном (висота деревяної ручки, насадженої на колодочку, 50 мм). Лопатки виготовляють з полотном двох розмірів — 180x150 і 200x150 мм. Колодочку до полотна кріплять зварюванням або, рідше, клепанням. Ручки виготовляють одного стандартного розміру. В місцях кріплення колодочки на полотні збирається розчин, його потрібно періодично очищувати. Більш зручні лопатки з суцільнотягненим полотном і колодочкою, тому що з них легко очищується розчин. Чим легше лопатка, тим менше стомлюваність робітника.

Сокіл — це щит з ручкою всередині (Рис. 5.2.). Виготовляють щит з дерева або дюралюмінію. Сокіл слугує для перенесення розчину від ящика до місця утримування розчину в руці під час накидання його на поверхню, а також для розрівнювання штукатурки.

Деревяний щит виготовляють з 3—4, 10—15-міліметрових дощок. Дошки між собою кріплять на шпонках за допомогою паза «ластівячий хвіст» або цвяхами. Шпонка має виступати над площиною щита на 15—25 мм. Вона перешкоджає жолобленню щита і є упором для кінця кельми під час намазування чи розрівнювання розчину.

Ручка кріпиться в середині щита за допомогою подвійного шипа та цвяха. Шипи ручки мають бути на 1—2 мм нижче ніж площина щита. Це необхідно для того, щоб лопатка не чіплялася за шип ручки. Щит можна виготовити і з 8—10—міліметрової фанери на водостійких клеях, але до нього також треба прибити шпонки. Щит сокола бажано просочити оліфою і просушити.

Рис. 5.3.

Деревяні соколи повинні мати рівний гладкий щит. Вони зручні тим, що на них не налипає і з них легко очищується розчин.

Дюралеві соколи легкі, але на них дуже налипає розчин, а це затримує ковзання лопатки по полотну. До того ж вони не мають шпонок, що були б упором для кінця кельми. Кінець кельми може зісковзнути з полотна і поранити руку. Притискати сокіл рукою чи ручкою штукатурної лопатки не завжди зручно.

Іноді штукатури одягають на ручку лопатки гумовий ковпачок, і ручка менше сковзає по металу щита. Проте упор кінцем лопатки зручніший, тому що лопатку не доводиться перевертати. Найліпше до щита сокола приклепати шпонки.

Тарілчастий сокіл буває квадратний та круглий. їх застосовують переважно для утримання великої порції рідких декоративних чи звичайних розчинів. Виготовляють їх з будь-якого матеріалу з ручкою по середині або збоку.

6. Дефекти штукатурки

У будівельних організаціях на основі технічних умов вироблені показники якості опоряджувальних робіт. Оцінка роботи залежить від кількості помічених дефектів на оздобленій поверхні і може бути відмінною, доброю і посередньою. При великій кількості дефектів роботу бракують і робітник її переробляє.

При штукатуренні жирними чи пісними розчинами або правильно приготовленими розчинами, але по сирих чи недостатньо шорстких поверхнях штукатурка матиме дефекти і пошкодження. Тому перед фарбуванням поверхні ці дефекти слід усунути.

Найпоширеніші дефекти штукатурки

Щілини на поверхні зявляються від штукатурення до закінчення повного осідання будівлі, якщо в місцях стиків деревяних і камяних поверхонь немає металевої сітки, а також від штукатурення дуже тонким шаром і застосування в роботі жирних розчинів.

Дутики утворюються при використанні в штукатурному розчині недостатньо погашеного вапна. Малі недогашені грудочки вапна, потрапляючи в шар штукатурки, продовжують у ній гаситись. Під час погашення вапно збільшує свій обєм, порушує штукатурний шар і утворює на поверхні горбочок, який через деякий час відпадає. На місці дутика утворюється раковина, всередині якої завжди помітна біла грудочка вапна (рис. 11).

Груба фактура (шорсткість) на поверхні штукатурки може залишатись у вигляді слідів від терки, подряпин частинками піску борозен та інших дефектів, що утворилися внаслідок неякісного затирання, а також застосування в штукатурних розчинах крупнозернистого піску.

Відшарування штукатурки виникає в окремих місцях або на великих ділянках поверхні внаслідок штукатурення вологих чи недостатньо шорстких (без насічки) поверхонь, використання маломіцних розчинів, приготовлених із застосуванням вяжучих матеріалів низької якості, штукатурення обмерзлих поверхонь тощо.

Механічні пошкодження штукатурки зявляються, якщо недотримана послідовність у виконанні будівельних робіт. Неприпустимо, наприклад, після штукатурення виконувати санітарно-технічні або електромонтажні роботи, під час яких доводиться руйнувати штукатурку. Штукатурка руйнується також від намокання при протіканні даху, водопровідних труб тощо.

Підготовляючи поверхню під фарбування, дрібні дефекти штукатурки (щілини, дутики, шорсткості) усувають затиранням з розрізанням і підмазуванням.

Якщо штукатурка неміцна або має великі пошкодження, то доводиться в окремих місцях замінювати штукатурний шар новим відповідно до технічних вимог.


7. Організація робочого місця

Продуктивність праці робітника залежить і від правильної організації його робочого місця. Робочим місцем робітника називають ділянку, у межах якої він працює і може доцільно розміщувати потрібні для роботи пристрої, інструменти і матеріали.

Робочі місця можуть бути стаціонарними і пересувними. На будівництві майже немає стаціонарних робочих місць; робітник разом з пристроями і матеріалами під час виконання роботи пересувається з однієї ділянки на іншу. Бригадир і кожний член бригади мають заздалегідь турбуватися про підготовку робочого місця, щоб не було простоїв. Кожний робітник повинен виконувати роботу на своїй ділянці, не заважаючи працювати іншому робітникові.

Механізми, пристрої, інструменти і матеріали на робочому місці розміщують так, щоб під час роботи не доводилось робити зайвих рухів. Ручний інструмент, який беруть правою рукою, повинен лежати справа, а той, що беруть лівою рукою,— зліва. Столик встановлюють так, щоб з місця його встановлення можна було виконати якнайбільший обсяг робіт.

На робочому місці не повинно бути будівельного сміття, зайвих матеріалів, які заважатимуть пересуванню робітника. Під час роботи слід користуватись лише справними інструментами та механізмами і якісними матеріалами.

Для виконання робіт на висоті потрібно встановити на робочому місці необхідні пристрої, а на них у зручних для роботи місцях — ящики для розчину.

Велике значення в організації робіт має своєчасне підготування потрібних матеріалів.

Під час виконання робіт обовязково слід додержуватись усіх правил техніки безпеки і виробничої санітарії. Працювати на висоті можна лише на справних пристроях. Робоче місце повинно бути добре освітлене, природним світлом. У приміщеннях має бути кімнатна температура (18...20 °С). Для роботи з нітроемалевими фарбами або іншими сумішами, що виділяють шкідливі для здоровя людини леткі пари, слід забезпечити штучну або природну (через відкриті вікна) вентиляцію приміщень. Вентиляція повинна забезпечити не менше ніж дворазовий обмін повітря в приміщенні протягом години.

Після закінчення роботи треба прибрати своє робоче місце, вимити і сховати в шафу інструменти, перевірити і вимкнути струм, підведений до електроустаткування, і закрити пускові пристрої на замок.

8. Економічні розрахунки

У будівництві діють єдині норми і розцінки (ЕНиР), відомчі норми і розцінки (ВНиР) та місцеві норми і розцінки. Норми розробляють і періодично видають спеціальними збірниками. Норми на опоряджувальні роботи вміщено в збірнику Е8. Для вимірювання кількості витраченої праці передбачені такі норми: часу, виробітку, трудомісткості.

Нормою часу (Нч) називають кількість робочого часу, яка надається робітникові відповідної професії і кваліфікації за умови повного використання засобів виробництва, правильно організованої праці для виконання одиниці продукції (1 м2 штукатурення, 1 м2 облицювання тощо).

При визначенні норми часу враховують не тільки час, витрачений на виконання основної роботи, а й час, потрібний для перемішування будівельних розчинів, підготовку й чищення інструментів і механізмів, їх переміщення, а також на підготовку робочого місця. Норма часу (норма витрати праці) виражається у людино-годинах. Наприклад, норма часу, за який штукатур 3-го розряду наносить грунт на 4.1. м2 стіни вручну при простому штукатуренні, становить 20 люд.-год. Це означає, що штукатур 3-го розряду має нанести ґрунт на 4.1. м2 поверхні вручну за 20 год.

Нормою виробітку (Нв) називають кількість готової продукції, яку має виробити за одиницю часу (1 год) робітник відповідної кваліфікації або ланка.

Норма виробітку тісно повязана з нормою часу. Чим більше продукції виробляє робітник за одиницю часу, тим меншою буде норма часу, і навпаки. Залежність між ними обернено пропорційна і подається формулою Нч=1/Нв.

Знаючи норму часу, легко визначити виробіток робітника за 1 год. Для нашого прикладу на 4.1. м2 нанесення ґрунту Нч = 20 люд.-год, звідки норма виробітку становитиме Нв=4.1./Нч= 4.1./20 = 5м2, а змінна норма виробітку на одного робітника 5-8 = 40 м2.

Щоб визначити трудомісткість певного виду робіт, потрібно обсяг цих робіт помножити на норму часу. Наприклад, трудомісткість наклеювання облицювальної плитки (4.1. х 4.1. мм) на поверхню основи при товщині шва 3 мм обчислюють так: 1,6 люд.-год • 4.1. м2 = 160 люд.-год, де 1,6 люд.-год — норма часу наклеювання плитки.

Якщо технічно обґрунтовані норми дають змогу визначити кількість якісно витраченої праці, то за допомогою тарифної системи оцінюють її якість, диференціюючи розміри заробітної плати залежно від кваліфікації (майстерності) працівника і складності роботи.

Основними елементами тарифної системи є: тарифно-кваліфікаційний довідник — основа всієї тарифної системи. У ньому всі види робіт у виробництві розподілено за розрядами залежно від їхньої складності, з характеристикою робіт, що є основою тарифікації і визначення кваліфікації працівників при порівняльному оцінюванні виконаних робіт. Тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій робітників, зайнятих у будівництві й ремонтно-будівельних роботах, установлює, до якого розряду за складністю належать окремі види будівельних робіт, а також вимоги, що ставляться до робітника-будівельника для присвоєння йому кваліфікаційного розряду. Для більшості професій будівельних працівників передбачається шість розрядів кваліфікації;

тарифна сітка — це шкала, що встановлює співвідношення в оплаті праці робітників різної кваліфікації (розрядів) з метою більш високої оплати праці кваліфікованих будівельників порівняно з менш кваліфікованими і некваліфікованими;

тарифний коефіцієнт — співвідношення (число), що показує, у скільки разів ставка відповідного розряду вища від ставки 1-го розряду:

Тарифний розряд робітника 1 2 3 4 6 6

Тарифний коефіцієнт 1,0 1,12 1,27 1,42 1,61 1,8

Як бачимо, будівельник 6-го розряду в 1,797 (~ 1,8) раза кваліфікованіший за будівельника 1-го розряду і, отже, його заробітна плата відповідно вища.

Тарифні ставки визначають розмір оплати праці за одиницю часу: за годину (годинні ставки), за день (денні ставки), за місяць (місячна ставка).

У будівництві застосовують дві основні форми заробітної плати: відрядну і погодинну, що поєднується з різноманітними преміями.

Найпоширенішою формою є відрядна оплата праці, за якої заробіток будівельника безпосередньо залежить від фактично виконаного обсягу робіт і установлених відрядних розцінок за одиницю якісної продукції. За цією системою оплачується праця близько 90 % будівельників.

Основна форма оплати праці — пряма відрядна оплата, коли кожна одиниця виробленої продукції оплачується за однією розцінкою незалежно від ступеня виконання норм виробітку і термінів закінчення роботи.

Ефективнішою, ніж пряма відрядна, є відрядно-преміальна (акордна) оплата праці, при якій праця оплачується за весь комплекс робіт, а не за окремі його види.

Оплата здійснюється за акордною розцінкою в одиницях кінцевої продукції (наприклад, 1 поверх, 1 квартира, весь будинок).

За відрядно-преміальної системи, крім оплати за прямими відрядними розцінками, робітників преміюють за виконання акордного завдання у визначений термін або достроково. Розмір премії встановлюють від 0,5 до 3 % відрядного заробітку за нарядом за кожний відсоток скорочення нормативного часу. Якщо завдання у визначений термін не виконано, то премію не виплачують.

Погодинна форма оплати праці, тобто оплата за фактично відпрацьований час за тарифною ставкою, що відповідає розряду робітника, не встановлює залежності між виробітком і заробітком будівельника і, отже, мало стимулює підвищення продуктивності праці. Цю форму оплати праці застосовують тоді, коли робота не піддасться обліку і нормуванню або відрядна оплата не відповідає потребам виробництва і може вплинути на зниження якості робіт. Погодинно-преміальну систему вводять за якісне і своєчасне виконання завдань будівельниками за умови дотримання певних умов, передбачених положенням. Розмір премії становить до 40 % тарифної ставки. Робітників преміюють із фонду матеріального стимулювання за результатами роботи за рік. Основним документом, що визначає заробітну плату робітників, є наряд-завдання, в якому зазначаються роботи, що треба виконати, розцінки і норми часу, планована заробітна плата, враховуючи премію.

9. Охорона праці

У сучасних ринкових умовах на виробництві дедалі більше впроваджуються передові технології, нові матеріали, машини, механізми, автоматизовані лінії. Полегшуючи працю, підвищуючи її продуктивність, вони водночас несуть у собі небезпеку для життя та здоровя працівників — ось чому питанням охорони праці в нашій країні приділяється першочергова увага. 14 жовтня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про охорону праці». Він має вагоме соціально-економічне значення, оскільки торкається життєвих інтересів громадян України і насамперед молоді, адже під час виробничої практики щорічно травмується чимало учнів професійно-технічних навчальних закладів.

Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоровя і працездатності людини в процесі праці. Система правових норм, які регулюють охорону праці, передбачається будівельними нормами і правилами «Техника безопасности в строительст-ве» (СНиП ІП-4-80), а також державними стандартами.

Головною метою охорони праці є створення на кожному робочому місці безпечних умов праці, умов безпечної експлуатації обладнання, зменшення або повна нейтралізація дії шкідливих і небезпечних виробничих чинників на організм людини у процесі праці.

Кожна будівельна організація щороку складає плани заходів щодо охорони праці, а також колективний договір, згідно з яким працівники мають право на:

здорові й безпечні умови праці;

відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки;

матеріальне забезпечення як соціальне страхування через старість, хворобу, у разі втрати працездатності, а також безробіття;

обєднання у професійні спілки;

розвязання колективних трудових конфліктів.

За загальний стан охорони праці на будівництві обєкта відповідають начальник і головний інженер тресту або управління. Охорона праці на будівництві охоплює:

умови праці;

правила техніки безпеки на будівельному майданчику;

правила техніки безпеки під час безпосереднього виконання певних будівельних робіт;

протипожежні заходи на будівництві;

гігієну праці й виробничої санітарії;

першу допомогу у разі нещасних випадків;

охорону праці учнів на будівельних обєктах.

Контроль за виконанням правил техніки безпеки і здійсненням організаційно-технічних і санітарно-гігієнічних заходів щодо запобігання випадкам травматизму і професійним захворюванням покладено на осіб, призначених адміністрацією будівництва з-поміж інженерно-технічного персоналу, а також громадських інспекторів. Ці працівники контролюють виконання наказів, інструкцій, розпоряджень з питань техніки безпеки, проводять інструктажі робітників, беруть участь у періодичних випробуваннях машин, механізмів, приладів, риштувань, а також працюють у комісіях, що розслідують причини аварій і випадки травматизму на будівельному майданчику.

У професійно-технічних навчальних закладах за загальний стан охорони праці навчального закладу відповідає директор, за безпосередню роботу щодо заходів з питань безпеки праці учнів, пожежної безпеки та гігієни праці — заступник директора з навчально-виробничого процесу. За охорону праці в навчальних майстернях відповідає старший майстер та майстри виробничого навчання.

Державний нагляд за станом охорони праці в будівельних організаціях здійснюють: Державний комітет України з нагляду за охороною праці; органи державного пожежного нагляду Управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України і органи санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоровя. Вищий нагляд за дотриманням законодавства про охорону пращ здійснює Генеральний прокурор України.

Раніше в Україні управління охороною праці ґрунтувалося на галузевому принципі. Керівництво галузі опікувалося своїми підприємствами, забезпечувало їх матеріально-технічними засобами охорони праці, розробляло галузеву нормативно-правову документацію, контролювало виконання її вимог. У сучасних умовах господарювання діяльність у галузі охорони праці передбачає взаємну відповідальність держави, власника підприємства і працівника за створення й забезпечення здорових і безпечних умов праці.

Умови праці на підприємстві

У разі влаштування на роботу працівник має бути проінформований власником про умови праці на підприємстві, про наявність на робочому місті, де він працюватиме, небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які ще не усунено, та про можливі наслідки їх впливу на здоровя; про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Умови праці — це сукупність чинників виробничого середовища і виробничого процесу, які впливають на здоровя і працездатність людини під час її професійної діяльності.

Працездатність — це здатність людини до праці, яка визначається рівнем її фізичних і психофізіологічних можливостей, а також станом здоровя і професійною підготовкою.

Умови праці характеризують: стан безпеки технологічних процесів, роботи механізмів, машин, устаткування та інших засобів виробництва; стан засобів колективного та індивідуального захисту; санітарно-побутові умови; характер робіт, повязаних з фізичною витратою праці (легкі роботи, роботи середньої важкості, важкі роботи); наявність шкідливих та небезпечних чинників; незручність пересування та поза працюючого (робота стоячи і робота сидячи); відпочинок тощо.

Небезпечний виробничий чинник — це чинник, дія якого на працюючого у відповідних умовах призводить до травми або іншого раптового ушкодження, погіршення здоровя.

Шкідливий виробничий чинник — це чинник, вплив якого на працюючого спричинює професійне захворювання.

За впливом на людину шкідливі та небезпечні чинники поділяють на такі:

фізичні (шум, вібрація машин, механізмів; загазованість,запиленість повітря);

хімічні (токсичні, мутагенні, шлунково-кишкові, шкірнонаривні);

біологічні (дія бактерій, вірусів, грибків);

психофізіологічні (фізичні й нервово-психічні навантаження та одноманітність і монотонність праці).

Ураховуючи фізичні, фізіологічні і психологічні особливості неповнолітніх, їм надаються додаткові гарантії у сфері трудової діяльності. Так, забороняється брати на роботу осіб, які не досяг-ли 16 років. Однак проходити виробничу практику

10. Правила техніки безпеки

До опоряджувальних робіт, які складаються як із «мокрих», так і «сухих» процесів, допускаються особи, які досягли вісімнадцяти років і пройшли:

- професійну підготовку;

- попередній медичний огляд відповідно до вимог Міністерства охорони здоровя України;

- вступний інструктаж з безпеки праці, виробничої санітарії, пожежної та електробезпеки.

При підготовці поверхонь та матеріалів до опорядження велику увагу слід приділяти дотриманню безпечних методів роботи з електроінструментом (корпус має бути заземленим, електропровід справним).

Працювати з ручним інструментом (зубилом, троянкою, бучардою тощо) при насіканні камяних поверхонь, розрізуванні та натягуванні металевої сітки потрібно в рукавицях, щоб не поранити руки. Працюючи будь-яким ударним інструментом, слід обовязково одягати окуляри.

Очищати поверхні кислотами опоряджувальник повинен у захисних окулярах і міцних прогумованих чи брезентових рукавицях. Соляну кислоту дозволяється зберігати на робочому місці тільки розведеною у посуді з кришкою, яка щільно закривається. Треба памятати, що соляна кислота може спричинити серйозні опіки.

Такі самі вимоги ставляться до зберігання хлорного вапна, що застосовується як протиморозний компонент штукатурного розчину. Готувати хлоровану воду та гасити вапно можна лише на відкритому повітрі або в приміщенні з примусовою вентиляцією.

Розпаковуючи та дозуючи сухі будівельні суміші, а також приготовляючи розчинові суміші, слід уникати пиління та розсипання їх і працювати у респіраторах.

Під час безпосереднього виконання штукатурних робіт ручний інструмент має бути справним. Деревяні ручки штукатурної лопатки, ковша і сокола добре обробляють, прошлі-фовують і міцно зєднують з інструментом. Ручки терок і напів-терків улаштовують так, щоб у них вільно проходила рука штукатура в рукавичці. Ручка інструмента має бути без гострих кутів і кромок. Категорично забороняється брати руками розчини, в складі яких є вапно і цемент.

Потрібно остерігатися потрапляння вапняного розчину або вапна в очі. Якщо це сталося, то слід негайно промити очі розчином борної кислоти (1 чайна ложка на 1 склянку кипяченої води) і звернутися до лікаря.

При механізованому нанесенні на поверхню звичайного розчину за допомогою форсунки і при торкретуванні поверхонь опоряджувальник має працювати в гумових чоботах, захисних окулярах і рукавицях.

Усі машини та механізми, що працюють під тиском, перед початком роботи перевіряють на тиск у півтора раза більшим від робочого.

Робоче місце оператора штукатурного агрегату обладнують світловим або звуковим звязком з робочим місцем штукатурів. Очищають форсунку лише після зупинення агрегату.

ПРОТИПОЖЕЖНІ ЗАХОДИ НА БУДІВНИЦТВІ

Відповідальність за стан і організацію протипожежної безпеки на будівельних обєктах тресту або іншого будівельного обєднання покладається на заступника начальника тресту (управління) по кадрах і побуту або виконавця робіт (виконроба), на останнього обовязок покладається наказом по тресту. Контроль за додержанням правил протипожежної безпеки на будівництві здійснюють Управління державної пожежної охорони МВС України і члени добровільних протипожежних формувань, які повинні створюватись на кожному будівельному обєкті.

Причинами пожежі можуть бути: несвоєчасне прибирання з робочого місця відходів легкоспалимих матеріалів (стружка, обрізки шпалер, ганчіря тощо); неправильне зберігання легкозаймистих матеріалів (бензин, оліфа, мастика» смола тощо); необережне поводження з вогнем у вогненебезпечних місцях, несправність електропроводки та електрообладнання тощо.

Горіння — це хімічний процес взаємодії горючого матеріалу з киснем повітря, внаслідок чого виділяється велика кількість тепла. Але для того, щоб матеріал загорівся, його треба нагріти до певної температури займання, яка для кожного матеріалу різна. Такі матеріали, наприклад, як бензин, ацетон, оліфа, займаються при більш низьких температурах, ніж деревина і вугілля. Температура займання залежить від природи матеріалу, вмісту кисню у навколишньому просторі, атмосферного тиску, вологості повітря і матеріалу та інших причин.

Вогненебезпечність будівельного матеріалу залежить від його температури займання і умов, за яких він зберігається. Деякі матеріали (тирса, вугілля, будівельне сміття з відходів органічних речовин) здатні за певних умов, особливо при підвищенні навколишньої температури по сямояаймання, шо часто призводить до виникнення пожеж. Тому на будівництві матеріали потрібно зберігати так, щоб не спричинити до підвищення температури матеріалу і його займання.

Крім займання, пари летких речовин (бензин, ацетон тощо) у певній суміші з повітрям викликають вибух, який може статися внаслідок іскри від вогню, тертя, удару та з інших причин.

За ступенем вогнестійкісті всі матеріали і будівельні конструкції поділяють на горючі, важкогорючі і негорючі.

Горючі матеріали (деревина, толь, картон, лак, мастика, розчинники) займаються від вогню і продовжують горіти або тліти навіть після усунення джерела вогню.

Важкогорючі матеріали (волокниста суха штукатурка, фіброліт, повсть, змочена у глині, тощо) горять або тліють тільки при наявності джерела вогню. Якщо ж усунути його, то горіння матеріалу припиняється.

Негорючі матеріали (природні і штучні камяні матеріали, сталь, бетони тощо) при високих температурах не займаються і не тліють.

Під час організації будівельного майданчика і розміщення на ньому будівельних матеріалів треба залишити спеціальні проїзди для пожежних машин. Від території будівництва до магістралі прокладають дорогу з твердим покриттям. Для проїзду пожежних машин уздовж будівель понад 18 м завширшки повинні бути зроблені проїзди з двох поздовжніх боків, а понад 100 м завширшки — з усіх боків будови. Відстань від краю проїжджої частини до стін будівель не повинна перевищувати 25 м.

Перед початком будівництва будівельний майданчик слід забезпечити водою. Воду підводять від міської водопровідної мережі і встановлюють один або декілька пожежних гідрантів. Якщо водопровідної мережі немає, то можна користуватись природними водоймами, до яких треба зробити автотранспортні підїзди.

Для зберігання легкозаймистих матеріалів на території будівельного майданчика обладнують підземні або напівпід-земні склади, в яких водночас може зберігатись не більше 5 м3 цих матеріалів. Лісоматеріали можна складати на відстані не менше 24 м від будинку, що зводиться. Для тимчасового зберігання відходів легкогорючих матеріалів на території будівництва встановлюють металеві ящики з кришками або викопують спеціальні ями.

На будівельному майданчику слід обладнати протипожежний пост. Тут мають бути: щит з протипожежним інструментом (лопати, ломи, вогнегасники тощо), пристрій для подавання тривоги звуком, ящик з піском і бочки з водою.

В усіх вогненебезпечних місцях вивіщують попереджувальні написи: «Палити заборонено», «Вогненебезпечно» тощо.

Під час роботи з електроінструментом плиточник має дотримуватись правил безпеки праці, працювати в захисних окулярах та рукавицях.

(підвищеної вологості. Більш безпечним, за умов додержання відповідних правил техніки безпеки, вважається струм з напругою 12—36 В.

До роботи по обслуговуванню будівельних машин і обладнання з електроприводом допускаються особи віком від 18 років. Вони проходять попередній і періодичні медичні огляди у строки, встановлені органами охорони здоровя України. Особи, допущені до роботи з машинами з електроприводом, повинні мати кваліфікаційну групу з техніки безпеки не нижче II, а допущені до роботи з ручним електроінструментом — І. Особи, що мають І кваліфікаційну групу, проходять інструктаж через кожні 3 міс. Для контролю за електробезпекою організації призначають відповідального інженерно-технічного працівника.

Пульти управління машинами, а також пускові пристрої (рубильники, магнітні пускачі), віддалені від машин, що працюють від електродвигунів, повинні знаходитись у спеціальних шафах або ящиках, які закриваються на замок. Пробкові запобіжники мають відповідати певній силі струму.

Корпус електродвигуна слід заземлювати, якщо він працює при напрузі більше 36 В. Проводи і кабелі, що підводять до машини електричний струм, повинні бути добре ізольовані. Після закінчення робочого дня, а також у вихідні і святкові дні на території будівництва вимикають і закривають на замки всі пускові пристрої до машин.

Під час роботи з ручним електроінструментом слід додержуватись таких правил техніки безпеки:

до початку роботи привести в порядок спецодяг;

уважно оглянути електроінструмент, перевірити ізоляцію кабеля і заземлити корпус інструмента;

під час роботи стежити за справністю кабеля і проводів, не допускати їхнього перекручення та перегрівання електродвигуна;

працюючи у вологих місцях, користуватись гумовими рукавицями і чобітьми (при цьому напруга не повинна бути вище 36 В);

замінювати будь-які деталі тільки після зупинки інструмента і вимкнення вилки з розетки;

під час перенесення інструмента тримати його тільки за ручки або корпус, а не за кабель;

не відходити від робочого місця, якщо інструмент увімкнений в електричну мережу;

не працювати з механізованим інструментом з приставних драбин.


Перелік використаної літератури

1. Добровольский Г.М. Штукатурні і облицювальні роботи: Підручник для учнів проф.- техн. навч. закладів освіти.-К.: Техніка, 1997.-304с.: іл.

2. Штукатурні і облицювальні роботи: Підруч. для учнів проф.-техн. навч. закладів освіти.— К.: Техніка, 1997.— 304 а: іл,-\Бібліогр.: с 296.

3. Карапузов Є.К., Соха В.Г., Остапченко Т.Є. матеріали і техннології в сучасному виробництві: Підручник. – К.: Вища освіта, 2006. – 495с.: іл.

4. Остапченко Т.Є. Технологія опоряджувальних робіт: Підручник. – К.: Вища освіта, 2003. – 384 с.: іл.

Скачать архив с текстом документа