Класична школа політичної економії
СОДЕРЖАНИЕ: Характерні особливості класичної політичної економії. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції. Економічна теорія фізіократів у Франції, їх постулати. Економічне вчення А. Сміта. Д. Рікардо - економіст епохи промислової революції.МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ГЕНІЧЕСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
РЕФЕРАТ
з дисципліни „ Історія економічних вчень”
на тему: «Класична школа політичної економії»
Виконала : студентка групи 3зГБ
Перевірив: старший викладач
Генічеськ 2007
ПЛАН
| 1 |
Характерні особливості класичної політичної економії |
| 2 |
Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції. |
| 3 |
Економічна теорія фізіократів у Франції. |
| 4 |
Економічне вчення А. Сміта. |
| 5 |
Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції. |
1. Характерні особливості класичної політичної економії
Класична політична економія — один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.
Класична політична економія виникла тоді, коли підприємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, зявляються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.
Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.
На відміну від меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.
Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.
2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції
Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сімї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Парижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став великим землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парламенту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.
Перший серйозний економічний твір Петті — Трактат про податки і збори (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: Політична анатомія Ірландії (1672 р.), Політична арифметика (1576 р.), Декілька слів з приводу грошей (1682 р.).
Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розрізнював внутрішню вартість, яку і називав природною ціною, і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.
Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати. Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.
Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскільки бачив у ньому джерело зростання цін.
Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.
Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.
Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності.
Він вважав, що рента — додатковий продукт, який залишається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рента і грошова рента, тобто відсоток.
Петті ввів поняття диференціальна земельна рента, причини існування якої вбачав у різній родючості та місцезнаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є сумою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, виходячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)
Позичковий відсоток Петті вважав платою за незручності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.
Пєр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сімї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника судового округу Руана.
У 1696 р. вийшла книга Буагільбера Докладний опис стану Франції, в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці Обвинувачення Франції і Трактат про природу багатства, в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.
Пєр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від У. Петті). У ній величина істинної вартості визначалася витратами праці.
Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття багатство включав не тільки гроші, а й усю різноманітність благ і речей.
Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за істинною вартістю. У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.
Є попередником фізіократів.
Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.
Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.
Французька класична школа вважала, що мета виробництва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа — промислової буржуазії.
3. Економічна теорія фізіократів у Франції
Фізіократія (з гр. — влада природи) — напрям класичної політичної економії у Франції, який центральну роль в економіці відводив сільськогосподарському виробництву.
Фізіократи піддавали критиці меркантилізм, вважаючи, що увага виробництва має бути спрямована не на розвиток торгівлі та нагромадження грошей, а на створення достатку творів землі, в чому, на їхню думку, полягає справжній достаток нації.
Фізіократизм виражав інтереси великого капіталістичного фермерства.
Нейтральні ідеї теорії фізіократії такі.
Економічні закони мають природний характер (тобто зрозумілі кожному), і відхилення від них призводить до порушення процесу виробництва.
Джерелом багатства є сфера виробництва матеріальних благ — насамперед землеробство. Тільки землеробство є продуктивним, оскільки при цьому працюють природа і земля.
Промисловість фізіократи вважали безплідною, невиробничою сферою.
Під чистим продуктом вони розуміли різницю між сумою всіх благ і витратами на їх виробництво. Цей надлишок (чистий продукт) — унікальний дар природи. Промислова праця лише змінює його форму, не збільшуючи розміру чистого продукту. Безплідною вважалася і торгова діяльність.
Фізіократи проаналізували речовинні складові капіталу, розрізняючи щорічні аванси, річні витрати і первинні аванси, які становлять фонд організації землеробського господарства і витрачаються відразу на багато років уперед. Первісні аванси (витрати на землеробське облаштування) відповідають основному капіталу, а щорічні аванси (щорічні витрати на сільськогосподарське виробництво) — оборотному капіталу.
Гроші не зараховувалися до жодного з видів авансів. Для фізіократів не було поняття грошового капіталу, вони стверджували, що гроші самі по собі безплідні, і визнавали лише одну функцію грошей — як засіб обігу. Нагромадження грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші з обороту і позбавляє їх єдиної корисної функції — слугувати обміну товарів.
Фізіократи дали визначення первинних авансів (основний капітал) — витрати на землеробське облаштування — і щорічних авансів (оборотний капітал) — щорічні витрати на сільськогосподарське виробництво.
Оподаткування фізіократи зводили до трьох принципів:
• оподаткування є джерелом прибутку;
• наявність співвідношення між податками і прибутками;
• витрати на стягнення податків не повинні обтяжувати.
Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694— 1774) був придворним медиком Людовіка XV, а проблемами економіки почав займатися у 60 років. Кене — автор економічної таблиці, в якій показано, як сукупний річний продукт, що створюється в сільському господарстві, розподіляється між класами: продуктивним (особи, зайняті в сільському господарстві, — фермери і сільські наймані робітники), безплідним (особи, зайняті в промисловості, а також купці) і власниками (особи, що одержують ренту, — землевласники і король). У цьому творі Кене представив основні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка з трьома вершинами (класами), обєднавши всі акти обміну в масовий рух грошей і товарів, але при цьому виключивши процес накопичення.
Сам оборот річного продукту, на думку Кене, складається з пяти актів:
1) клас землевласників купує у класу фермерів засоби існування на один мільярд ліврів. Внаслідок цього до класу фермерів повертається один мільярд ліврів і одна третина річного продукту виходить з обігу;
2) клас землевласників на другий мільярд ліврів отриманої ренти купує у безплідного класу промислові вироби;
3) клас безплідних на отриманий за свої товари мільярд ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і дві третини продукту виходять з обігу;
4) клас фермерів купує у безплідного класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть на відновлення інструментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості виробленого річного продукту;
5) клас безплідних на цей мільярд ліврів закуповує сировину в класу фермерів.
Таким чином, обіг річного продукту забезпечує відшкодування використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову поновлення виробництва.
Податки, на думку Кене, повинні стягуватися тільки із землевласників у розмірі 1/3 чистого продукту.
Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якої лежать моральні закони держави, тобто інтереси окремої особи не можуть іти врозріз зі спільними інтересами суспільства.
Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) народився у Франції. Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний факультет Сорбонни, але захопився економікою. У 1774— 1776 р. займав посаду генерального контролера фінансів. Співробітничав із просвітителями в Енциклопедії Д. Дідро. Головна праця Тюрго — Роздуми про створення і розподіл багатств (1770 р.).
Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їх погляд на землеробство як єдине джерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині землеробського класу і класу ремісників підприємців і найманих працівників. Тюрго уперше сформулював так званий закон спадної родючості ґрунту, який свідчить: кожне додаткове вкладення капіталу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкладенням ефект, а після певної межі всякий додатковий ефект стає неможливим.
Взагалі вчення Тюрго збігається зі вченням фізіократів, але при цьому слід зазначити такі ідеї:
• прибуток від капіталу поділяється на витрати для створення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата власника капіталу, підприємницький прибуток і земельна рента);
• обмін взаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінностей благ, що обмінюються;
• силача позичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданні позики;
• поточні ціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції, будучи критерієм, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів.
4. Економічне вчення А. Сміта
Адам Сміт (1723—1790) народився в Шотландії в сімї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський університет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою Теорія моральних почуттів, яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сімї видатного політичного діяча. У цей час (1764—1766 рр.) він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею Дослідження про природу і причини багатства народів. У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі, з 1787 р. — ректор університету в Глазго.
Поява книги Сміта Дослідження про природу і причини багатства народів було завершенням етапу становлення політичної економії як науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основу політичної економії як особливої галузі знання.
Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.
Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції економічного лібералізму, основні положення якої такі:
• інтереси окремих осіб співпадають з інтересами суспільства;
• економічна людина, за Смітом, — це особа, яка наділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження багатства;
• неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція;
• полювання за прибутком і вільна торгівля оцінюються Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;
• на ринку діє невидима рука, за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.
Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни.
В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва — це багатство нації, а величина останнього залежить:
• від частки населення, зайнятого продуктивною працею;
• продуктивності праці.
Головний чинник збільшення рівня продуктивності праці — поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:
• економія робочого часу;
• вдосконалення навичок роботи;
• винахід машин, що полегшують ручну працю.
Гроші, за Смітом, — особливий товар, який є загальним засобом обміну.
Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальними, і тому віддавав перевагу паперовим грошам. У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості:
1) вартість визначається витратами праці;
2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва — ні, оскільки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці;
3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибуток і ренту. Це визначення носить назву догма Сміта і лягло в основу теорії факторів виробництва.
Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім прибутків, входить також вартість спожитих засобів виробництва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюється живою працею в інших галузях, тому, зрештою, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми прибутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, зникла.
Сміт вважав, що заробітна плата — це продукт праці, винагорода за працю. Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток — це вирахування з продукту праці, різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента — це також вирахування з продукту праці, який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал — це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.
Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, — ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборотний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним — капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнорував постійний капітал.
Принцип повного невтручання держави в економіку країни — laissez fairе, за Смітом, — є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.
Сміт сформулював чотири правила оподаткування:
• пропорційність — податки мають сплачувати всі громадяни, кожний відповідно до своїх доходів;
• мінімальність — податок має бути мінімальним і встановлюватися за принципом справедливості;
• визначеність — податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;
• зручність для платника — всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.
5. Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції
Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловий переворот.
Почався перехід від мануфактури до великого машинного індустріального виробництва (заводів, фабрик), великого землекористування.
Промислова революція супроводжувалася такими подіями:
• високі темпи економічного розвитку;
• різке збільшення числа міського населення за рахунок міграції із сільської місцевості;
• використання на великих підприємствах некваліфікованої праці робітників, а також жінок і дітей;
• зростання інтенсивності праці з одночасним зменшенням розміру заробітної плати;
• набуття безробіттям масового характеру;
• зростання нерівності серед людей;
• виникнення протистояння між промисловцями і землевласниками ;
• інфляція і швидке зростання цін внаслідок війни між Англією і Францією.
Давид Рікардо (1772 —1823) — економіст епохи промислової революції — народився в сімї біржового маклера в Лондоні. Вчився в торговій школі. З 14 років Рікардо допомагав у торгових і біржових операціях батькові. До 26 років без опіки батька добився фінансового благополуччя і повернувся до занять математикою, природознавством та іншими науками. До 38 років став великим фінансовим магнатом. У 1817 р. Рікардо опублікував головну працю Основи політичної економії і оподаткування. У 1819 р. він залишив бізнес і був обраний членом палати громад парламенту. У парламентській діяльності домагався лібералізації економіки, свободи торгівлі тощо.
Рікардо в Основах... заклав базові принципи модельного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні положення методології дослідження Рікардо такі:
• система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;
• визнання обєктивних економічних законів, тобто законів, що не залежать від волі людини;
• кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо;
• Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаючи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.
Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами.
Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вважав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень.
Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому — витратами на виробництво товару.
Зміна заробітної плати працівників веде до зміни прибутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положення називають системою міжусобиці між класами.
Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари.
Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток найманого робітника, плату за працю.
Література
1. Блауг М. Эк ономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994.—Гл. 1,2,4.
2.Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.
3.Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. — К., 2001. — Розд. III.
4.Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. — Т., 2000. — Розд. III. — Гл. 6—8.
5.Леоненко П.М., Юхименко П.І. Історія економічних учень: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. II. — 4.1—4А.
6.Майбурд Е.М . Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров. —М., 1996. —Гл. 8, 14.
7. Петти У . Избранные работы: Трактат о налогах и сборах. — М., 1997.
8.Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940.
9.Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения // Антология экономической класики. — М.: Экономика, 1991.
10.Смит А . Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. — М.: Экономика, 1991.
11.Ядгоров Я.С. История экономических учений. — М.,1999.—Темы 4—7.