Класифікація об єктів по ступенях безпеки

СОДЕРЖАНИЕ: Реферат з дисципліни: Тема: Класифікація об’єктів по ступенях безпеки Київ-2004 Тема: Класифікація об’єктів по ступенях безпеки Зміст № п/п Стор. Радіаційно небезпечні об’єкти

Реферат з дисципліни: БЖД

Тема: Класифікація об’єктів по ступенях безпеки

Київ-2004

Тема: Класифікація об’єктів по ступенях безпеки

Зміст

№ п/п		Стор.
1. 2. 3. 4. 5.	Радіаційно небезпечні об’єкти Хімічно небезпечні об’єкти Пожежо- та вибухонебезпечні об’єкти Об’єкти комунального господарства Література	3 6 8 11 12

Радіаційно небезпечні об’єкти

Об’єкти, на яких використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються небезпечні радіоактивні, хімічні й біологічні речовини, пожежовибухові, гідротехнічні й транспортні споруди, транспортні засоби, а також інші обєкти, що створюють загрозу виникнення НС є потенційно небезпечними обєктами. Особливу небезпеку для людей і навколишнього середовища становлять радіаційно небезпечні обєкти (РНО).

До РНО належать: атомні електростанції (АЕС), підприємства з виготовлення і переробки ядерного палива, підприємства поховання радіоактивних відходів, науково-дослідні організації, які працюють з ядерними реакторами; ядерні енергетичні установки на обєктах транспорту та ін.

В Україні діють 5 атомних електростанцій з 16 енергетичними ядерними реакторами, 2 дослідних ядерних реактори та більше 8 тис. підприємств і організацій, які використовують у виробництві, науко­во-дослідній роботі та медичній практиці різноманітні радіоактивні речовини, а також зберігають і переробляють радіоактивні відходи.

З усіх можливих аварій на РНО найбільш небезпечними є радіа­ційні аварії на атомних електростанціях з викидом радіоактивних речовин у навколишнє середовище.

Радіаційні аварії — це аварії з викидом радіоактивних речовин або іонізуючих випромінювань за межі, непередбачені проектом для нормальної експлуатації радіаційно небезпечних обєктів, у кілько­стях понад установлену межу їх безпечної експлуатації.

Потенційною небезпекою для України є можливі аварії на АЕС інших держав з викидом радіоактивних речовин.

При аваріях на АЕС можуть бути пошкодження конструкцій, тех­нологічних ліній, пожежі, викиди в навколишнє середовище радіоак­тивних речовин. У 1998 р. на АЕС було 44 надзвичайних подій обєктового характеру.

Прогноз і оцінювання радіаційної обстановки передбачають два види можливих аварій: гіпотетична аварія і аварія з руйнуванням реактора.

Гіпотетична аварія — це аварія, для якої проектом не передбача­ються технічні заходи, що забезпечують безпеку АЕС. Може утвори­тись небезпечна радіаційна обстановка при викиданні в атмосферу радіоактивних речовин, що може призвести до опромінення насе­лення;

Аварія з повним руйнуванням ядерного реактора може відбути­ся в результаті стихійного лиха, вибуху боєприпасів, падіння повітря­ного транспорту на споруди АЕС та ін. Така аварія може бути з розривом трубопроводів із теплоносієм, ушкодженням реактора і герметичних зон, виходом з ладу систем керування і захисту, що може призвести до миттєвої втрати герметичності конструкцій реактора, сплавлення тепловидільних елементів і викиду радіоактив­них речовин з парою в навколишнє середовище, можливе розкидан­ня радіоактивних осколків, уламків конструкцій паливних елементів.

З 26 квітня по б травня 1986 р. з ядерного палива вийшли всі благородні гази, приблизно 10—20 % летючих радіоізотопів йоду, цезію і телуру і З—6 % більш стабільних радіонуклідів: барію, строн­цію, цезію, плутонію тощо.

На 6 травня 1986 р. викинуто близько 1,9 • 10¹⁸ Бк, або 63 кг радіонуклідів, що відповідає 3,5 % кількості радіонуклідів у реакторі на момент аварії. А при вибуху атомної бомби потужністю 20 кт, ски­нутої на Хіросіму у 1945 р., утворилося 740 г радіоактивних речовин. Під час аварії і незабаром після неї від радіаційного ураження заги­нуло 29 осіб, із 30-кілометрової зони евакуйовано 115 тис. осіб. Ве­ликі площі сільськогосподарських угідь і лісу забруднені радіоактив­ними речовинами, що зробило неможливим їх подальше використан­ня для сільсько- і лісогосподарського виробництва.

Це зумовило те, що на переважній території України, країн ближ­нього і далекого зарубіжжя радіоактивне забруднення ґрунту, води, продуктів харчування, сільськогосподарської і лісогосподарської си­ровини та кормів у багато разів перевищувало нормативні показ­ники.

Виходячи з цього, розробку заходів захисту населення в районах розміщення АЕС необхідно проводити на основі розрахунків на най­важчий варіант розвитку аварії. При такому варіанті в атмосферу може бути викинуто до 100 % благородних газів, йоду, цезію і телуру, 10—30 % стронцію і до 3 % рутенію і лантану. На момент аварійного зупинення або руйнування реактора загальна активність викиду радіонуклідів може становити до 10% загальної активності реактора.

На території України розташовано понад 8000 різних установ і організацій, діяльність яких призводить до утворення радіоактив­них відходів (РАВ).

Виробниками і місцями концентрації радіоактивних відходів є:

1) АЕС (накопичено 70 тис. м³ РАВ);

2) уранодобувна і переробна промисловість (накопичено 65,5 млн м³
РАВ);

3) медичні, наукові, промислові та інші підприємства і організації. Збирання, транспортування, переробку і тимчасове зберігання радіоактивних відходів та джерел іонізуючого випромінювання (ДІВ) від цих підприємств і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості здійснює Українське державне обєднання Радон (накопичено 5 тис. м³ РАВ);

4) зона відчуження Чорнобильської АЕС (понад 1,1 млрд м³ РАВ).

Всі підприємства і організації (крім АЕС) незалежно від відомчої належності передають радіоактивні відходи на міжобласні спеціалі­зовані комбінати (МСК) державного обєднання Радон, яке має у своєму складі 6 спецкомбінатів: Київський, Львівський, Донецький, Дніпропетровський, Одеський і Харківський.

Львівський, Харківський, Одеський і Дніпропетровський спецкомбінати приймають і ховають низько- і середньоактивні радіоактивні відходи. Донецький спецкомбінат не має вільних сховищ для збері­гання та поховання РАВ. Київський комбінат може приймати для тимчасового зберігання відходи низької та середньої активності.

На Київському і Харківському державних міжобласних спеціалі­зованих комбінатах через недосконалі конструкції старих сховищ для радіоактивних відходів виникло забруднення підземних вод поза межами сховищ радіонуклідами тритію. Причиною поширення ра­діонуклідів поза межами сховищ РАВ, у тому числі законсервова­них, є недосконалість конструкції сховищ. Міграція радіонуклідів зі сховищ відбувається внаслідок порушення гідроізоляції. У схови­щах радіоактивних відходів і джерел іонізуючого випромінювання накопичується вода, яка проникає з атмосферними опадами та утво­рюється внаслідок конденсації.

На території України розташовані 2 дослідні реактори (у Києві та у Севастополі) та одна критична збірка (в Харкові), яку на цей час зупинено. Можливі аварії на цих реакторах з радіоактивним за­брудненням є загрозою насамперед містам, у яких вони розташовані. Небезпекою є й те, що реактори знаходяться в зоні польотів повітря­ного транспорту. На Київському реакторі були аварії у 1968, 1969 і 1970 рр.

У 1968 р. у навколишнє середовище було викинуто 40 кюрі радіо­активного йоду, що перевищувало допустиму норму в 400 разів. 4 лютого 1970 р. у результаті аварії на реакторі було опромінено 17 осіб.

Важливим завданням є поховання джерел іонізуючого (гамма-та нейтронного) випромінювання (ДІВ) тільки у спеціалізованих сховищах шляхом безконтейнерного розвантаження джерел (в Украї­ні ДІВ ховають здебільшого у захисних контейнерах), а також необ­хідно переховати тверді радіоактивні відходи зі сховищ.

Потребують особливої уваги як потенційно небезпечні обєкти і підприємства з видобутку і переробки уранових руд, розташованих у Кіровоградській, Миколаївській та Дніпропетровській областях. Ви­добування уранової руди головним чином проводиться на Жовто­водському, Смолінському та Кіровоградському рудниках. Новокостянтинівське, Давлатівське та Братське родовища (Дніпропетровська та Миколаївська області), передані для промислового виробництва, де­кілька років не експлуатуються.

Для отримання закису-окису урану проводиться переробка ура­нових руд на гідрометалургійному заводі ВО СГЗК, що розташова­ний у промзоні міста Жовті Води Дніпропетровської області. Ха­рактерним для уранодобування є те, що майже всі його відходи є джерелами радіоактивного забруднення навколишнього середовища.

У сільському господарстві, в медицині, промисловості й наукових дослідах використовуються ДІВ. В Україні є близько 8000 підприємств та організацій (тільки в Києві близько 400), які використовують по­над 100 тис. джерел іонізуючого випромінювання.

Експертами Міжнародного Агентства з атомної енергії та Агент­ства з ядерної енергетики Організації економічного співробітництва та розвитку створена міжнародна школа ядерних подій, яка викорис­товується для оперативного та узгодженого оповіщення про значен­ня з погляду безпеки подій на ядерних установах.

Хімічно небезпечні обєкти

Хімічні речовини та біологічні препарати природного чи штучно­го походження, які виготовляють в Україні чи отримують з-за кор­дону для використання у господарстві та побуті, що негативно впли­вають на життя та здоровя людей, тварин і рослин, обовязково вно­сяться до державного реєстру потенційно небезпечних хімічних ре­човин і біологічних препаратів.

За Міжнародним реєстром, у світі використовується в сільському господарстві, промисловості та побуті понад 6 млн токсичних речо­вин, 60 тис. з яких виробляються у великих кількостях, у тому числі понад 500 речовин, які належать до групи сильнодіючих ядучих речовин (СДЯР), токсичних для людей.

Особливо небезпечні аварії на підприємствах, які виробляють, використовують або зберігають СДЯР, вибухо- і вогненебезпечні матеріали. До них належать заводи і комбінати хімічної, нафтохі­мічної і нафтопереробної промисловості, підприємства, оснащені хо­лодильними установками (молокозаводи, мясокомбінати, холодильники), котрі як холодоносії використовують аміак, підприємства з виробництва добрив і пластичних мас.

Обєкти господарювання, на яких використовуються СДЯР, є потенційними джерелами техногенної небезпеки. Це хімічно небез­печні обєкти.

У 1999 р. виникло 27 аварій з викидом (загрозою викиду) СДЯР. Внаслідок цих подій 4 особи загинуло та 33 особи постраждали.

У результаті аварії на обєкті, де виробляють або використовують СДЯР, обслуговуючий персонал і населення, яке проживає поблизу обєкта, сільськогосподарські тварини, посіви та лісові насадження можуть бути уражені ядучими речовинами.

Викид (розлив) небезпечних хімічних речовин на хімічно небез­печному обєкті, що може призвести до загибелі чи хімічного уражен­ня людей, констатується як аварія на хімічно небезпечному обєкті.

У разі таких аварій можуть виникати масові ураження людей, тварин, сільськогосподарських та лісогосподарських рослин і наса­джень.

До хімічно небезпечних обєктів (підприємств) належать:

1) заводи і комбінати хімічних галузей промисловості, а також окремі установки та агрегати, які виробляють або використовують СДЯР;

2) заводи (або їхні комплекси) з переробки нафтопродуктів;

3) виробництва інших галузей промисловості, які використовують СДЯР;

4) підприємства, які мають на оснащенні холодильні установки, водонапірні станції й очисні споруди, які використовують хлор або аміак;

5) залізничні станції та порти, де концентрується продукція хімічних виробництв, термінали та склади на кінцевих пунктах переміщення СДЯР;

6) транспортні засоби, контейнери і наливні поїзди, автоцистерни, річкові та морські танкери, що перевозять хімічні продукти;

7) склади і бази, на яких містяться запаси речовин для дезінфекції, дератизації сховищ для зерна і продуктів його переробки;

8) склади і бази із запасами отрутохімікатів для сільського господарства.

Основні причини аварій на хімічно небезпечних обєктах такі:

— організаційні помилки людей;

— несправність в системі контролю і забезпечення безпеки виробництва;

— поломки вузлів, устаткування, трубопроводів, ємностей або окремих деталей;

— пошкодження у системі запуску і зупинки технологічного процесу, що може призвести до виникнення вибухонебезпечної обстановки;

— несправності у системі контролю параметрів технологічних процесів;

— акти-диверсій, обману або саботажу виробничого персоналу або сторонніх осіб;

—дія сил природи і техногенних систем на обладнання.
Значні аварії можуть виникнути при витіканні (викиданні) великої кількості хімічно небезпечних речовин. Це може статися за таких обставин:

— при втраті енергії, відмові в роботі машин і механізмів;

— витікання хімічно небезпечних речовин із труб;

— використання непридатних матеріалів;

— виникнення екзотермічних реакцій через вихід з ладу системи безпеки й контролю;

— розриву шлангових зєднань у системі розвантажування;

— полімеризації хімічно небезпечних речовин у резервуарах для їх зберігання.

Факторами ураження при аваріях на хімічно небезпечних обєктах є хімічне ураження людей, сільськогосподарських тварин, зараження місцевості, ґрунту, води, урожаю, продуктів харчування, кормів і по­вітря.

В Україні функціонує 1810 обєктів господарювання, на яких зберігаються або використовуються у виробничому процесі понад 283 тис. т сильнодіючих ядучих речовин, у тому числі — 9,8 тис. т хлору, 178,4 тис. т аміаку.

Ці обєкти розподілені за ступенями хімічної небезпеки.

Перший ступінь хімічної небезпеки (у зонах можливого хімічного зараження, в кожному з них мешкає більше 75 тис. осіб) — 76 обєктів;

Другий ступінь хімічної небезпеки (у зонах можливого хімічного зараження, в кожному з них мешкає від 40 до 75 тис. осіб) — 60 обєктів;

Третій ступінь хімічної небезпеки (у зонах можливого хімічного ураження, в кожному з обєктів мешкає 40 тис. осіб) — 1134 одиниці;

Четвертий ступінь хімічної небезпеки (зони можливого хімічно­го зараження, кожна не виходить за межі обєкта) — 540 одиниць.

У зонах можливого хімічного зараження від цих обєктів прожи­ває близько 20 млн осіб.

321 адміністративно-територіальна одиниця (АТО) віднесена до певного ступеня хімічної небезпеки: до першого ступеня віднесено 154 АТО (в зоні можливого хімічного ураження перебуває більше 50 % мешканців), до другого ступеня віднесено 47 АТО (де перебуває від 30 до 50 % населення), до третього ступеня — 108 АТО (від 10 до ЗО % населення).

Правилами техніки безпеки і контролю суворо регламентуються виробництво, транспортування і зберігання СДЯР. Але аварії, катас­трофи, пожежі й стихійні лиха можуть призводити до руйнування виробничих споруд, складів, місткостей, трубопроводів, технологічних ліній. Тому СДЯР можуть потрапити в навколишнє середовище — на ґрунт, різноманітні обєкти, в повітря і поширитися на населені пун­кти, що може призвести до масового отруєння людей і сільськогос­подарських тварин. У 1998 р. було 22 аварії з викидом (і загрозою викиду) небезпечних хімічних речовин, через що загинув 1 та по­страждало 26 осіб.

Потенційно небезпечним є накопичення, зберігання і ліквідація хімічної зброї.

Пожежо- та вибухонебезпечні обєкти

В Україні є понад 1200 великих вибухо- та пожежонебезпечних обєктів, на яких знаходиться понад 13,6 млн т твердих і рідких вибухо- та пожежонебезпечних речовин. Ці обєкти розташовані в центральних, східних і південних областях країни, де сконцентро­вані хімічні, нафто- і газопереробні, коксохімічні, металургійні та ма­шинобудівні підприємства, розгалужена мережа нафто-, газо-, аміакопроводів, експлуатуються нафтогазопромисли і вугільні шахти.

За певних умов, у процесі виробництва стають небезпечними і легко спалахують деревний, вугільний, борошняний, зерновий, амо­нієвий, торфяний, льняний та бавовниковий пил.

Вибухи і пожежі трапляються на обєктах, які виробляють або збе­рігають вибухонебезпечні та хімічні речовини в системах і агрегатах під великим тиском (до 100 атм), а також на газо- і нафтопроводах. Найбільше (у 1999 р.) НС повязаних з пожежами (вибухами) було на підприємствах вугледобувної — 42, хімічної, нафтохімічної і нафтопереробної галузей промисловості — 12, транспорті — 16.

Причиною загоряння, вибухів, руйнувань і пожеж може бути на­явність у виробничих приміщеннях парів легкозаймистих рідин або газів і джерела запалення. Імовірність вибуху і його небезпечність визначаються такими характеристиками парів, рідин і газів, які бувають у виробничих приміщеннях агропромислового комплексу: межами вибухової концентрації в повітрі парів (у відсотках до обє­му); щільністю парів і газів відносно щільності повітря, яка прий­мається за одиницю; температурою самоспалахування парів і газів; температурою самозагоряння парів і газів; точкою загоряння парів рідин — нижня межа температури, при якій можливе спалахування від стороннього джерела запалювання.

Пари деяких рідин і газів можуть загорятися від відкритого вогню, електричної іскри, розжареного предмета, сигарети. Більш небез­печні рідини з низькою точкою загоряння (табл. 1) — тому що їхні пари можуть спалахувати при температурі навколишнього повіт Небезпечні важкі гази, які можуть збиратися до вибухової концентрації в підвалах, погрібах, ярах, долинах; менш небезпечні гази, і мають щільність меншу від щільності повітря, вони швидко: піднімаються і розсіюються у верхніх шарах атмосфери.

Таблиця 1. Характеристика деяких рідин і газів, що загоряються

Назва рідин і газів	Межі вибухової концентрації, обєми, %	Точка загорання парів, °С	Відносна щільність парів і газів (щільність повітря)	Максимум тиску вибуху, кН/м2	Температура спалахування, °С
Ацетилен	2,5—100	—	0,91	1035	305
Ацетон	2,6—12,8	-18	2,00	573	535
Аміак	15,0—28,0	—	0,58	—	630
Бутан	1,8—9,0	—	1,9—2,01	669	410
Етиловий спирт	3,3—19,0	13	1,59	684	365
Етилен	2,7—36,0	—	0,98	821	425
Водень	4,0—75,0	—	0,07	697	585
Метан	5,0—15,0	—	0,55	—	538
Лігроїн	1,3—6,0	-43	3,0—4,0	—	250—400
Пропан	2,2—10,0	—	1,4—1,56	662	450

При складанні планів цивільної оборони і прогнозуванні можли­вої обстановки необхідно звернути увагу на проведення заходів, які зменшують імовірність виникнення спалахування і вибухів легко­займистих рідин і газів, що є на конкретному виробництві. Імовірність спалахування і вибуху зменшують: ефективна вентиляція обладнання приладів, які попереджують виділення парів і газів і збирання вибу­хових концентрацій, вилучення потенційних джерел запалювання (електроприлади та ін.), ізоляція або відокремлення вибухонебезпеч­них приміщень, встановлення пристроїв для придушення вибуху, встановлення полумягасних металевих сіток, перфорованих листів ме­талу, сотових структур із гофрованих металевих стрічок і коробів, заповнених галькою або керамічними кільцями, винесення вибухо­небезпечних робіт на відкрите повітря, обладнання вихідних отворів кришками і перегородками, які легко відкидаються або руйнуються, іскроутворююче обладнання (вимикачі, рубильники та ін.) слід вста­новлювати з пристроями, які гасять іскри (занурювання у мастило). Температура зовнішніх поверхонь електроустаткування має бути нижчою температури спалахування вибухонебезпечних парів і газів, апаратура має бути герметичною, щоб не допускати атмосфери, що спалахнула до нагрітих деталей, а також викидання полумя та іскр у навколишнє середовище.

Залізницею у цистернах перевозять хлор, кислоти, зріджені гази, нафту, бензин та багато інших отруйних, легкозаймистих і вибухо­вих речовин. Лід час аварій відбуваються розгерметизація місткос­тей, потрапляння у навколишнє середовище небезпечних речовин. Такі аварії небезпечні не тільки для працюючих на цих підприєм­ствах і залізницях, а й для розміщених поблизу підприємств, на­вчальних закладів, установ, населених пунктів, сільськогосподар­ських полів і лісових масивів.

Дуже часто великі жертви, руйнування і пожежі спричиняються вибухами промислового пилу. Швидкому спалахуванню і великій швидкості горіння сприяє те, що пил, завислий у повітрі, має велику площу поверхні на одиницю маси. Полумя швидко поширюється, утворюючи попереду себе хвилю тиску гарячих газів, яка руйнує на своєму шляху перепони, піднімає в повітря шари пилу, що лежить, і це призводить до більш сильних, ніж перші, повторних вибухів.

Спалахування і вибух пилу залежать від розміру і форми части­нок. Зі зменшенням розміру частинок плоскої форми підвищується можливість спалахування.

Пил вибухає при концентрації в повітрі не нижче певної межі. Для більшості матеріалів межею вибуху є 20—40 г/м³ , з максималь­ним тиском вибуху від 7,3 до 450 кПа і температурою спалахуван­ня 400—600 °С, за винятком цирконію, який спалахує при 20 °С, та сірки — при 190 °С.

Пил, що знаходиться в шарах, спалахує при нижчій температурі, ніж хмара пилу. Чим товщий шар пилу, тим нижча температура його спа­лахування (різниця досягає 200 °С). Спочатку тліюче горіння виникає в шарі пилу, а потім, якщо пил піднімається в повітря, відбувається вибух.

Спалахування пилу в хмарі сільськогосподарських продуктів відбу­вається при температурі від 480 до 550 °С. Зі збільшенням шару товщини пилу до 1,25 см температура займання знижується на 210— 350 °С (табл. 2).

Таблиця 2. Температура спалахування хмари і шару пилу

Вид продукту	Температура спалахування хмари, °С	Температура спалахування шару товщиною 1,25 см, °С
Борошно пшеничне	480	250
Соєве борошно	540	190
Порошкове молоко	490	200
Сіно мелене	550	220
Дріжджі	520	260

Відомі випадки виникнення великих аварій на підприємствах внаслідок утворення вибухонебезпечних сумішей та їх спалахуван­ня. Наприклад, у 1974 р. на Бременській борошняній фабриці стався вибух, який повністю зруйнував будівлі й спричинив загибель лю­дей. Для вивчення невідомого явища провели дослідження: 4 кг куку­рудзяного крохмалю розпилили в повітряному замкнутому просторі, за допомогою електорозапалу була проведена детонізапія суміші. Утво­рилася вогняна куля діаметром 4 м з температурою понад 3000 °С.

Понад 1/3 усіх зареєстрованих випадків вибуху пилу сталися на деревообробних підприємствах, 1/4 випадків — це вибухи розпиле­них частинок продовольства, жирів і олії; вибухи комбікормового пилу в бункерах — 20 %. Встановлено, що пилові частинки розмі­ром не менше 0,5 мм за своїми вибуховими можливостями набли­жаються до вибуху парів палива. Розвиток пилового вибуху також подібний до вибуху газової суміші.

У сільському господарстві вибухонебезпечними є млини, олійниці, комбікормові цехи та ін., у лісовому господарстві — цехи переробки деревини.

У 1995 р. було зареєстровано 182 пожежі й вибухи техногенного характеру, в результаті чого загинуло 173 і постраждало 528 осіб.

Газо-, нафто-, продуктопроводи. На території України про­тяжність магістральних газопроводів становить понад 35,2 тис. км, магістральних нафтопроводів — 3,9 тис. км. їх роботу забезпечують 31 компресорна нафтоперекачувальна і 89 компресорних станцій. Протяжність продуктопроводів становить 3,3 тис. км.

Існуюча мережа на сьогодні виробила свій ресурс і без відновлення в найближчий час може призвести до підвищення аварійності в цій галузі. 4,79 тис. км (14 %) лінійної частини магістральних газопро­водів відпрацювали свій амортизаційний строк, а 15 тис. км (44 %) мають малонадійні та неякісні антикорозійні покриття з полімер­них стрічкових матеріалів, що призводить до інтенсивної корозії металу труб. Необхідність оновлення лінійної частини магістраль­них газопроводів становить 500 км на рік. Виконання робіт капі­тального ремонту та реконструкції газотранспортної системи фак­тично у 10 разів менше від потреби.

Залежно від виду транспортного продукту розрізняють аварії на газо-, продукто- та інших трубопроводах.

Аварія на трубопроводі — це аварія на трасі трубопроводу, повя­зана з викидом (розливом) небезпечних хімічних чи пожежо-вибухонебезпечних речовин, що призвела до загибелі людей чи отриман­ня ними тілесних ушкоджень або завдала шкоди навколишньому середовищу.

У 1999 р. на магістральних трубопроводах було 32 НС.

Об ’ єкти комунального господарства

Щорічно бувають аварії на обєктах комунального господарства. Так, у 1999 р. сталися 73 аварії на комунальних системах та очис­них спорудах (загинуло 2 та постраждало 7 осіб), 31 аварія на елек­троенергетичних системах.

Основними причинами, що призводять до аварії на будівлях і спорудах, є низька якість проектів і виконання робіт, порушення тех­нологічної дисципліни, знос основних будівельних фондів, наявність на ринку будівельних послуг малокваліфікованих дослідних, проект­них, будівельних структур, недосконалість нормативної бази, залучення в господарське використання значних територій зі складни­ми інженерно-геологічними умовами, недостатній контроль відповід­ними органами, відсутність нормативної бази та ін. В Україні в ко­мунальному господарстві склалося критичне становище. Водопровід­но-каналізаційне господарство характеризується незадовільним тех­нічним станом споруд, обладнання, недосконалістю структури управ­ління та нормативно-правової бази для надійного і ефективного функціонування.

Без попереднього очищення у водойми скидається 250 м³ стічних вод.

Більше 1250 сільських населених пунктів забезпечуються привізною питною водою.

Існує небезпека виникнення та поширення інфекційних захворю­вань із-за обмежених технічних можливостей очищення питної води і забезпечення нею населення Автономної Республіки Крим, Одесь­кої, Миколаївської, Херсонської, Дніпропетровської, Луганської, До­нецької, Івано-Франківської та ряду інших областей, міста Севасто­поля. Крім того, ця загроза породжена надходженням у водні ба­сейни небезпечних і отруйних речовин, скиданням міських і про­мислових стічних вод, зливових стоків із забруднених територій, промислових обєктів та сільськогосподарських угідь, пошкоджен­нями на водопровідних та каналізаційних мережах. Все це значно погіршує економічний стан водопостачання. Із 344 870 обєктів ко­мунального господарства непридатними для подальшої експлуатації є 900, з них 250 обєктів та 4370 км інженерних мереж перебувають у вкрай загрозливому технічному стані.

В Україні експлуатується понад 17 000 мостів, які не мають відпо­відного нагляду і їх стан не контролюється, у тому числі 34 % мостів побудовані до 1961 р., а розрахунковий термін їхньої експлуатації — 30—40 років.

На теплових електростанціях України 80% енергоблоків відпрацювали розрахунковий ресурс, а 48% перевищили граничний ресурс. Практично відпрацювали цей ресурс 40-50 тис. км електричних мереж, які введені в експлуатацію до 1970 р.

Будівлі та споруди в основних галузях промисловості – чорній металургії, машинобудівній, суднобудівній, вугледобувній, енергетичній, нафтогазовій, хімічній, а також у сільському господарстві введені в експлуатацію 50-70 років тому, а також ті, що введені в останні 10-20 років, не мають відповідної системи кваліфікованої експлуатації.

Література

1. Стеблюк М.І. „Цивільна оборона” (підручник), К., 2003р.

Скачать архив с текстом документа