Конституція про правовий статус особи в Україні
СОДЕРЖАНИЕ: Контрольна (залікова) робота з основ конституційного права України ТЕМА: “Конституція про правовий статус особи в Україні” План 1. Вступ. 2. Висновки.
Контрольна (залікова) робота
з основ конституційного права України
ТЕМА: “Конституція про правовий статус особи в Україні”
План
1. Вступ.
2. Висновки.
3. Використана література.
Конституція про правовий статус особи в Україні.
Кожна людина живе в тій чи іншій державі і має звязки з суспільством, в якому вона живе. Кожна держава визначає характер взаємозвязків суспільства та особи, держави і громадянина. Держава як офіційний представник суспільства юридично закріплює, насамперед в Конституції, права та обов’язки людини й громадянина.
Світовий і національний досвід дав змогу встановити ряд основоположних принципів у сфері прав людини і громадянина, які дістали закріплення в Конституції України:
І. Рівноправність громадян
У Конституції України (ст. 24) записано «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Отже, кожний громадянин України має однаковий обсяг прав, і всі ми незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови, роду і характеру занять маємо рівний юридичний статус, тобто на рівних засадах повинні виконувати закони та нести відповідальність за їх порушення. Законодавчі акти мусять застосовуватися до кожного з нас залежно від вчинків та обєктивних обставин, а не від посади чи майнового стану.
Люди рівні у правах, але це не означає, що вони однакові або схожі одне на одного з точки зору фізичних чи розумових здібностей, талантів тощо. Рівноправність (юридичну рівність) не слід ототожнювати з однаковістю (фактичною рівністю).
Принцип рівноправності фіксує неприпустимість встановлення з будь-яких соціальних чи особистих підстав привілеїв і обмежень. Цей принцип має бути еталоном у процесі здійснення людських прав.
2. Єдність прав та обовязків громадян
Права і свободи не відокремлюються від обовязків громадянина. Ми маємо розуміти, що реальними права людини стають лише тоді, коли вони невідривне звязані з виконанням нею обовязків. Така єдність прав та обовязків складає основу кожного суспільства. І в такому сенсі обовязки людини —це вимоги, які ставляться суспільством до неї для того, щоб не порушувалися права людини і суспільство нормально функціонувало. Права й свободи людини не можуть зробити її незалежною від суспільства, в якому вона живе, і тому права людини не звільняють особу від обовязків, насамперед від обовязку поважати права інших людей, їх обєднань і суспільства в цілому. Крім того, ряд обовязків логічно випливають із наявності відповідних конституційних прав. Адже право на безпечне для життя й здоровя довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди невідривне від обовязку не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки.
3. Неприпустимість зловживання правом
Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина мусить зважати на певні обмеження, запроваджені в інтересах здійснення прав і свобод інших людей. Нехтування такими обмеженнями вважається зловживанням правом. За перевищення меж свого права передбачається відповідальність. Це цілком зрозуміло й справедливо, бо, як влучно зауважив американський філософ Р. Емерсон, «Моя свобода розмахувати руками завершується там, де починається ніс мого ближнього».
4. Гарантованість конституційних прав і свобод
Держава не лише проголошує права й свободи людини, а й бере на себе зобовязання їх реалізації. Вона законодавче гарантує забезпечення дотримання й захист цих прав. Конституція України закріплює принцип гарантованості прав людини у ст. 3: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» та у ст. 22: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».
5. Взаємна відповідальність людини і держави
Зміст цього принципу полягає в тому, що держава бере на себе відповідальність за забезпечення прав людини, але й людина також несе відповідальність перед державою. У ст. З Конституції України визначається: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави», а ст. 68 зазначає: «Кожен зобовязаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».
Галузі прав людини
Кожна держава забезпечує права та свободи особистості за допомогою норм національного права, внутрішніх механізмів і процедур. Але вже після першої світової війни стало ясно, що силами окремої держави важко захистити права людини, тут потрібні міжнародні гарантії. В 1919 р. була заснована Ліга Націй, під егідою якої виникла серія міжнародних договорів, що передбачали захист національних меншин в окремих країнах.
Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини тоталітарними режимами як на власній, так і на окупованій території, масового знищення мирного населення за ознаками релігійних переконань, расової і національної належності, що підтвердило необхідність забезпечення ефективного міжнародного захисту прав людини. Зусиллями держав світу було створено Організацію Обєднаних Націй (1945), одним з головних завдань якої є здійснення міжнародного співробітництва в «заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (Статут ООН, ст. 1). Сам Статут ООН є вихідним міжнародно-правовим документом, у якому сформульовано принцип поваги до прав і свобод людини. Усі держави —члени ООН повинні виконувати взяті за Статутом зобовязання, зокрема заохочувати повагу до прав людини та їх додержання.
Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. було створено комісію ООН з прав людини, в обовязки якої входила підготовка міжнародних документів з прав людини. Вже 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини «як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави».
Загальна декларація прав людини має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх людей вільними та рівними у своїй гідності і правах. Вона є першим міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який базується на десяти відомих християнських заповідях, англійських, американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо прав людини.
Загальну декларація прав людини складається з преамбули та 50 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У першій статті викладені загальні положення, на яких базується Декларація, — невідємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.
Загальна декларація прав людини не є юридичне обов’язковим документом, проте відбиває загальну домовленість народів світу і є моральним зобовязанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави використовувати Декларацію в юридичному, моральному та політичному плані як на міжнародному, так і на національному рівні.
Загальна декларація прав людини стала складовою частиною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. на розвиток Загальної декларації прав людини, — Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації кожний пакт має обовязкову силу для держав, які його підписали. Міжнародні пакти поклали на держави зобовязання дотримуватися проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поширюють і конкретизують її положення. Але є розбіжності в реалізації норм цих Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобовязується поважати й забезпечувати права, що містяться у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна держава зобовязується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово забезпечити визнані у Пакті права. До Хартії прав людини належить ще один документ — Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього пакту.
Класифікація прав і свобод людин
У сучасній політико-право-вій теорії є декілька варіантів класифікації прав і свобод людини, серед них найбільш поширеною є класифікація за Міжнародними пактами на такі групи: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні. Громадянські права людини ототожнюють з особистими правами людини, тому що вони регулюють суспільні відносини особи в конкретному суспільстві. Іноді економічні, соціальні та культурні групи обєднують в одну групу соціально-економічних прав. У науковій літературі порушувалося питання про винесення в окрему групу так званих «фізичних прав» (право на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання тощо).
Статус громадянина складається не лише з прав і свобод, оскільки до нього входять також і конституційні обовязки людини й громадянина, закріплені у ст. 65— 68 Конституції України. Це обовязки додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей; захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність; шанувати державні символи; сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом; не завдавати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані їм збитки. Ці обовязки спрямовані на забезпечення реалізації всіх видів прав і свобод кожної особи, що проживає в Україні.