Конституційні обов’язки громадян України

СОДЕРЖАНИЕ: Загальна характеристика обовязків як складової правового статусу особи. Головні конституційні обовязки громадян України: рівність обовязків, додержання Конституції та законів України, захист Вітчизни та інші. Правові наслідки невиконання обовязків.

ЗМІСТ

ВСТУП.. 2

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБОВ’ЯЗКІВ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ.. 3

1.1 Загальні засади правового статусу особи. 3

1.2 Звязок прав і обовязків. 8

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ.. 12

2.1 Рівність обов’язків. 12

2.2 Додержання Конституції та законів України. 13

2.3 Захист Вітчизни. 13

2.4 Охорона культурної спадщини. 17

2.5 Обов’язок по охороні довкілля. 17

2.6 Повага до честі та гідності інших людей. 18

2.7 Обовязок набуття повної загальної середньої освіти та піклування про дітей 18

2.8 Сплата податків. 22

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ.. 25

ВИСНОВКИ.. 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 29

ВСТУП

Актуальність теми. Самовизначення народу, що є передумовою його вільності, самою по собі недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Вкрай важливою підвалиною можливості їх реалізації є формування громадянського суспільства і побудова правової держави, яка забезпечує використання прав і свобод людини в законодавчо встановлених, достатньо гнучких межах, що обумовлені як природою самого права, так і суспільними обставинами. Мова йде про підкріплення особистих прав, свобод, обовязками людини і громадянина, що є соціальними за своєю суттю.

Тому в “Загальних засадах” Конституції введені в дію вкрай важливі положення; головним обовязком держави є утвердження й забезпечення прав і свобод людини та встановлення такого правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Об’єктом роботи є правовідносини, що складаються між особами та іншими державними та неурядовими інституціями щодо забезпечення виконання конституційних обов’язків.

Предметом курсової роботи є норми Конституції України, міжнародних актів у сфері прав людини, сучасного вітчизняного законодавства, а також праці науковців.

Методи дослідження. Для вирішення завдань дослідження в роботі використовується комплекс методів наукового пізнання: системний метод; історико-правовий метод; формально-юридичний метод; порівняльно-правовий метод; системно-функціональний метод; статистичний метод; метод спостереження.

Розвиток України як сучасної демократичної держави вимагає подальшого дослідження фундаментальних засад конституційних положень, які в тому числі визначають конституційні обов’язки осіб та громадян.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБОВ’ЯЗКІВ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

1.1 Загальні засади правового статусу особи

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обовязків, відповідальності, відповідно до яких індивід як субєкт права (тобто як такий, що має правосубєктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними[1] .

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обовязком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві[2] .

Особа перетворюється на субєкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обовязків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії[3] . Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес передує правам і обовязкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обовязків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обовязків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосубєктності і правового статусу: одні вчені вважають правосубєктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосубєктність більш обємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосубєктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обовязки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосубєктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосубєктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосубєктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосубєктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосубєктність» застосовується до субєктів права — учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність правосубєктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про субєкта права (його права, свободи, обовязки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосубєктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу[4] .

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства безпосередньо виражає його правосубєктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобовязані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно субєктивного юридичного обовязку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: правосубєктність; права; свободи; обовязки; відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в звязку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).

Види правових статусів особи: загальний; спеціальний; індивідуальний.

Загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обовязків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних субєктивних прав, покладення обовязків і несення відповідальності.

Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обовязками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер.

Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обовязки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоровя, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох видів статусів у одного субєкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій[5] .

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосубєктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за субєктами:

- статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

- статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

- статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних обєктах, секретних виробництвах) та ін[6] .

1.2 Звязок прав і обовязків

Обовязок це забезпечена законом міра належної поведінки, якій слідує зобовязана особа відповідно до правомірних вимог. Навряд чи є необхідність включати у визначення вказівку на те, що зобовязана особа слідує належній поведінці не тільки відповідно до вимог, але і в цілях задоволення що визнаються законом інтересів правомочного. Включення інтересу в поняття субєктивного права викликає заперечення. В ще більшій мірі це відноситься до визначення поняття обовязку. Включення поняття інтересу правомочного у визначення обовязку могло б служити підставою для субєктивної оцінки зобовязаних інтересів правомочного, що не сприяє визначенню звязку прав і обовязків.

Навряд чи доцільно включати у визначення обовязку і вказівку на те, що правомочна особа може вимагати виконання обовязків, спираючись на апарат державного примусу. Можливість застосування заходів державного примусу для здійснення правовідносин виділяє його з інших видів суспільних відносин. Проте немає потреби підкреслювати таку можливість при визначенні кожного з елементів правовідносин. Вимагаючи дотримання обовязків, правомочний суб’єкт спирається на своє право. Це означає, що у разі потреби для реалізації права можуть бути застосований заходи державного примусу.

На відміну від права тобто заходів можливої поведінки, обовязок є належною поведінкою, яка перетворюється на дійсне залежно від волі правомочного суб’єкту здійснити своє право. Таким чином, може скластися враження, що обовязок теж є певною мірою можливості, яка реалізується насправді по волі правомочної особи[7] .

Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі правомочного. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обовязків спонукає правомочного до реалізації свого права. Отже, обовязок в переважній більшості випадків є соціальною реальністю. Це знаходить своє віддзеркалення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обовязку.

Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обовязку. У виконанні дій, що становлять зміст обовязку, може бути вкладена ініціатива, і, навпаки, виконання обовязку може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обовязку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобовязаної особи в належному виконанні обовязку.

Як правило, порушення обовязку (його невиконання або неналежне виконання) призводить до певного правового результату — застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найефективнішими виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобовязаної особи у виконанні обовязку. Так, заходи заохочення, перспектива просування працівника залежно від виконання ним своїх трудових обовязків мають істотне значення для їх виконання. Зацікавленість у виконанні обовязку може бути різною: для одних це матеріальне заохочення, для інших — можливість просування на більш цікаву роботу хоча і не повязану з матеріальною вигодою, для третіх — умови для самостійної творчої праці і т. і. Про це свідчать дані конкретних соціальних досліджень[8] .

Нерозривний звязок державної і суспільної оцінки поведінки має велике і все зростаюче значення в стимулюванні до виконання громадянами і організаціями їх обовязків в різних правовідносинах.

Специфічним правовим засобом, направленим на те, щоб веління норми реалізувалося в актах реальної поведінки, є встановлюваний в правовідносинах звязок прав і обовязків. Цей звязок залежить від характеру регульованих відносин і відрізняється великою різноманітністю.

Безпосередній, прямий звязок права з точно відповідаючим йому обовязком характеризує далеко не всі правовідносини. У правовій науці розрізняються два види звязку прав і обовязків: абсолютні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обовязок невизначеного кола субєктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обовязок конкретної особи або осіб вчинити певні дії або утриматися від них.

Розрізнення двох типів звязку прав і обовязків — абсолютного і відносного, активного і пасивного — має безперечне практичне значення, але є лише першим наближенням до класифікації звязку прав і обовязків і не охоплює всього багатства конкретних видів звязку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав. Так, в деяких відносинах правомочна особа може здійснити своє право шляхом своїх дій, не потребуючи при цьому дій інших осіб. Виконання обовязку утримуватися від порушення права реалізується у всіх випадках незалежно від поведінки зобовязаної особи.

У деяких випадках поєднання прав і обовязків, інтересів правомочних і зобовязаних не створює ефективного стимулу для того, щоб дана поведінка дала оптимальний для суспільства результат[9] .

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

2.1 Рівність обов’язків

Обовязки є невідємною складовою частиною (елементом) конституційно-правового статусу людини і громадянина. Обовязки тісно повязані з правами та свободами. Це підтверджує і закріплення прав, свобод і обовязків людини і громадянина в єдиному розділі Конституції України.

Закріплені в Конституції обовязки визначаються як конституційні обовязки людини і громадянина України.

Як і права людини, конституційні обовязки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються здійснення прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності.

Рівність обовязків торкається кожного громадянина і безпосередньо повязаний з рівністю прав і свобод. В практичному плані він означає, що жоден громадянин не повинен звільнятися або ухилятися від обовязків, цей тягар в рівній мірі розповсюджується на всіх громадян.

Проте в Україні перебуває та проживає багато осіб, що не є громадянами. Конституція не звільняє їх від деяких обовязків (платити податки, зберігати природу), в той же час за ними закріплено багато прав і свобод.

Але деякі обовязки на цих осіб не розповсюджуються, вони властиві тільки громадянам (захищати Вітчизну і ін.)[10] .

2.2 Додержання Конституції та законів України

Обовязок додержувати Конституції і законів України є одним із найважливіших обовязків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обовязок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.

Цей конституційний обовязок передбачає додержання насамперед Конституції України як акта прямої дії, тобто дотримання конституційної законності.

Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства, тобто дотримання принципу законності.

Крім загального обовязку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції України низкою інших статей передбачається обовязок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичні партій та громадських обєднань, програмні цілі або дії яких спрямовані ні ліквідацію незалежності України.

На території України, як передбачено ст. 17 Конституції України, забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні[11] .

2.3 Захист Вітчизни

Обовязок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Захист Вітчизни насамперед регулюється Законом України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ним передбачається, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобовязаній захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.

Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обовязок та військову службу».

Загальний військовий обовязок встановлюється для підготовки населення до захисту України, а також з метою комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки, Прикордонної служби, Цивільної оборони, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військовій формувань. Він включає підготовку громадян до військової служби, приписки до призовних дільниць, призов на військову службу, проходження за призовом або добровільної військової, альтернативної служби та ін[12] .

Крім того необхідно зазначити, що економічна та інформаційна безпека є важливими складовими національної безпеки України, під якою прийнято розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від реальних та потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз у державно-політичній, економічній, соціальній, екологічній та інформаційній сферах.

Обовязок, передбачений ч. 1 статті 17 Конституції, покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, на всіх громадян України та їх обєднання. Конституція також визначає у ст. 107 спеціальний орган - Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Спеціальне завдання щодо оборони України у ч. 2 даної статті покладається на Збройні Сили України, які згідно з Законом України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні (ст. 13). Принципи побудови Збройних Сил України, їх чисельність та склад, порядок комплектування, дислокації та мобілізації визначаються Законом “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р. та іншими актами законодавства України. Вони складаються з таких видів: сухопутні війська (війська наземної оборони), військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору), військово-морські сили.

Справу державної безпеки Закон “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. покладає на Службу безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення. Цей закон уточнює: “На Службу безпеки покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб” (ст. 2)[13] .

До завдань Служби безпеки України також входить попередження та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. державний кордон України є недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються. Закон визначає, що охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на війська повітряної оборони України. Правовий статус Прикордонних військ України визначається Законом “Про Прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 р.

У межах своєї компетенції у забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону беруть участь (сприяють) внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначається Законом “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. з наступними змінами, міліція, правовий статус якої визначається Законом “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. з наступними змінами, та деякі інші державні структури, правовий статус яких нині визначається підзаконними актами.

Конституція передбачає, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з іншою антиконституційною метою.

Згідно з Конституцією створення і функціонування будь-яких незаконних збройних формувань заборонено. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп. Зокрема, в останній розяснено, що під воєнізованим слід розуміти формування чи групу, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність і підпорядкованість, дисципліну, а також в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка[14] .

Положення про неприпустимість розміщення іноземних військових баз зумовлено специфікою виникнення нашої держави. Воно цілком відповідає тому принципу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., за яким проголошено про її намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою.

2.4 Охорона культурної спадщини

Обовязок охорони культурної спадщини, відшкодовувати завдані збити передбачений ст. 66 Конституції України.

Дбати про збереження культурної спадщини зобовязує громадян ст. 11 Основ законодавства України про культуру. Вимоги щодо охорони памяток історії та культури, які належать громадянам та знаходяться на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок памяток археології та щодо інших випадків користування даного роду памятками визначаються Законом “Про охорону і використання памяток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоду памятці історії та культури або її охоронній зоні, зобовязані відновити в попередньому стані памятку або вказану зону, а при неможливості цього - відшкодувати заподіяні збитки[15] .

2.5 Обов’язок по охороні довкілля

Обовязок не заподіювати шкоди природі передбачається в Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Це повязано зі значними негативними наслідками, до яких призводить невиконання екологічних вимог.

Обовязок, що покладено на кожного члена суспільства ст. 66 Конституції, урегульований в чинному законодавстві. Так, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий 25 червня 1991 р., зобовязує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища. Якщо обєктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за спеціальними таксами відносно обєктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушеннями порядку використання і охорони природних ресурсів, памяток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку[16] .

2.6 Повага до честі та гідності інших людей

Обовязок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні праве і свободи. Цей конституційний обовязок є найважливішою умовою дотримання законності і правопорядку в суспільстві та державі. Він закріплений у ст. 68 Конституції України і передбачає обовязок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Дотримання цього обовязку значною мірою унеможливлює конфлікти між окремими особами або мінімізує їх.

2.7 Обовязок набуття повної загальної середньої освіти та піклування про дітей

Нарівні з визначенням права кожної особи в Україні на освіту, ст. 53 Конституції України передбачає обовязок кожного мати повну загальну середню освіту. Цей обовязок забезпечується насамперед державою та батьками неповнолітніх дітей.

Відповідно до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція визнає право на освіту за кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоровя та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.

З метою забезпечення певного рівня освіти в Україні ст. 53 Конституції встановлює вимогу щодо обовязкового отримання повної загальної середньої освіти. Держава бере на себе обовязок щодо забезпечення доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої та професійної освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Це здійснюється шляхом створення різних типів дошкільних, середніх загальноосвітніх, професійно-технічних закладів, які в залежності від свого призначення падають можливість отримати освіту всім дітям незалежно від віку, фізичного і розумового стану, життєвого рівня сімї, а також забезпечують виховання і навчання дітей-сиріт, дітей і підлітків, що потребують соціальної реабілітації. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних і закордонних освітніх, культурних центрів і т. ін.)[17] .

До конституційних обовязків держави відноситься забезпечення розвитку вищої і післядипломної освіти. Вищі заклади освіти незалежно від форми власності підрозділяються на чотири рівні акредитації, кожен з яких дає змогу готувати фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня. В державних і комунальних закладах громадяни згідно зі ст. 53 мають право безоплатно отримати вищу освіту. Прийом громадян в ці заклади здійснюється на конкурсній основі відповідно до здібностей.

Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів.

Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніш здобутої у закладах освіти) здійснюється закладами післядипломної освіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації та ін.) на договірних засадах з підприємствами і організаціями з урахуванням державного контракту (замовлення).

Розвиваючи демократичні здобутки, відображені в чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., де гарантувалося створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, та закону “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року, ст. 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представникам національних меншин у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тобто Конституцією встановлено положення, яке можна розцінити більш демократичним у порівнянні з міжнародно-правовими угодами, що здебільшого містять тільки вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову в приватному житті.

Обовязок піклування про дітей та про непрацездатних батьків передбачено всі. 51 Конституції України. Батьки зобовязані утримувати дітей до їх повноліття. Сімейним кодексом України передбачає обовязок батьків у вихованні дітей, обовязок утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги.

Рівність жінки і чоловіка полягає в тому, що вони мають однакові за кількістю і змістом права та обовязки. Але в одних випадках кожен з подружжя має права незалежно від прав іншого подружжя, в інших - можливість використання прав одним подружжям залежить від поведінки другого. Так, хоча подружжя має рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, яке є їх спільною сумісною власністю, кожен з подружжя розпоряджається спільною власністю за взаємною згодою.

У Сімейному кодексі України міститься ряд норм, які безпосередньо передбачають рівність кожного з подружжя у вирішенні питань життя сімї. Так, питання виховання дітей та інші подібні вирішуються подружжям спільно, кожен з подружжя має право на вільний вибір занять, професії і місця проживання. В інших випадках рівність чоловіка і жінки (батька і матері) забезпечується встановленням для них однакових прав і обовязків.

Діти зобовязані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу.

Утримання непрацездатних батьків (пенсіонерів, інвалідів І і II групи), які потребують допомоги, є обовязком їх повнолітніх дітей. При ухиленні від цього обовязку кошти на утримання батьків стягуються в судовому порядку. Повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, та ін.). Діти можуть бути звільнені від обовязків щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними, лише коли судом буде встановлено, що батьки свого часу ухилялися від виконання батьківських обовязків.

Сімя, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Держава виявляє піклування про сімю шляхом створення і розвитку широкої мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, шкіл-інтернатів та інших дитячих закладів. організації і вдосконалення служби побуту та громадського харчування, виплати допомоги в разі народження дитини, надання допомоги і пільг одиноким матерям і багатодітним сімям, а також інших видів допомоги сімї у відповідності із Законом України “Про державну допомогу сімям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. Охорона інтересів матері і дитини забезпечується спеціальними заходами по охороні праці і здоровя жінок: створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством: правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання відпусток по вагітності і пологах, по догляду за дитиною та інших пільг вагітним жінкам та матерям.

2.8 Сплата податків

Обовязок сплати податків і зборів вперше передбачений у ст. 67 Конституції України. Конституція зобовязує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни зобовязані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за кожен минулий рік у порядку, визначеному законодавством.

Система оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обовязкових платежів й інші питання податкового характеру регулюються Законом України «Про систему оподаткування».

Що стосується особливостей сплати податків громадянами, то вони визначаються законодавством України.

Одним з конституційних є обовязок осіб, які отримують доходи від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, брати участь у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Указом Президента України від 22 серпня 1996 р. на базі податкових інспекцій утворюються державні податкові адміністрації.

Загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети - заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями.

Прибутковий податок з громадян, податок на фонд оплати праці членів колективних сільськогосподарських підприємств, плата осіб за патенти на зайняття індивідуальною підприємницькою діяльністю, плата з власників транспортних засобів, плата за землю та деякі інші податки і збори зараховуються повністю до місцевих бюджетів.

Громадяни сплачують прибутковий податок у відповідності з Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”. У його основу покладено принцип: рівні доходи - рівні податки. Декретом застосовується рівний підхід до оподаткування доходів громадян незалежно від того, з яких джерел їх було отримано. Досягається це шляхом обчислення податку з сукупного річного доходу за єдиною шкалою ставок податку. Декретом встановлені і пільги окремим категоріям громадян у сплаті податків. Ці пільги полягають у звільненні від сплати податків або ж у зменшенні їх розмірів[18] .

Контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавством України, здійснюється державними податковими адміністраціями. Їх функції і компетенція, в тому числі у питаннях притягнення злісних неплатників податку до адміністративної відповідальності, визначені Законом “Про державну податкову службу в Україні”.

Відповідно до Конституції всі громадяни України зобовязані здавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи в минулому році. На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходів податкові адміністрації в разі виявлення порушень податкового законодавства вимагають їх усунення, а за наявності підстав накладають адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або несвоєчасному поданні декларацій про доходи чи включенні до декларацій перекручених даних та в інших порушеннях податкового законодавства.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ

Закріплений обовязок неухильного додержання Конституції і законів України тісно звязаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності - особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності - охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.

Юридична відповідальність може бути (в залежності від правопорушення) кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності становлять передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність повязано з незадовільним рівнем загальної правової культури, навіть з правовим нігілізмом, коли принижується абсолютна цінність державної організації суспільства та правової системи. Про це свідчать непоодинокі спроби ігнорування законодавчих вимог для досягнення певних особистих чи корпоративно-ідеологізованих цілей. Обєктивні причини правового нігілізму лежать у відсутності глибоких демократичних традицій, в стійкому консерватизмі значної частини населення, поєднаному з негативним ставленням до права, юриспруденції взагалі, наголосом на вольові та інші позаправові дії.

У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними:

1) за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості);

2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.

Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності такі.

1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.

Державний примус — це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство — можливість добровільного виконання обовязків (відшкодування заподіяної шкоди).

Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не повязані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).

Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до субєктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах.

2. Виражається в обовязку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обовязком, що не існував до правопорушення.

3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обовязковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Субєктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.

Акцентуємо увагу на тому, що юридична відповідальність настає за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України). Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.

4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.

5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою[19] .

Порядок притягнення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичної відповідальності.

ВИСНОВКИ

Слід підкреслити, що закріплені і гарантовані у всьому розділі II Конституції України права, свободи і обовязки людини та громадянина - реальний шлях побудови правової держави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості і забезпечення дійсно правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та інших осіб між собою. Демократичний режим конституційної законності і сталого правопорядку не може будуватися лише на правосвідомості громадян та інших осіб, впевненості в тому, що вони знають закони України. Держава доводить до їх свідомості, їх відома закони, але людина, з свого боку, повинна в першу чергу в своїх інтересах прагнути знати ці закони. Тому Конституція встановлює загальновідоме ще з часів римського права правило - незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Необхідність розділу II зумовлена тим, що у випадку, коли правам, свободам і обовязкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному Законі, вони скоріш за все залишаться символами. Розміщення даного розділу слідом за “Загальними засадами” і перед розділами про органи влади має підкреслити його важливість та нове співвідношення між людиною і державою, що встановлюється: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи мають визначити зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема тих її органів, про які мова піде у подальших розділах Конституції. Нарешті, комплекс закріплених у розділі прав, свобод і обовязків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини і громадянина в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України від 13 липня 1996 року.

2. Закон України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради – 1991. - N 34 - Ст. 266

3. Закон України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обовязок та військову службу» // Відомості Верховної Ради – 1999. - N 14 - Ст. 186

4. Закон України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради – 1992. - N 21 - Ст. 181

5. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради – 1990. – N12 - Ст. 86

6. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий 25 червня 1991 р // Відомості Верховної Ради – 1991. - N 16 - Ст. 199

7. Декларація прав національностей України: Прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 року// Відомості Верховної Ради. №53. Ст. 799.

8. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990// Відомості Верховної Ради Української РСР. 1990. № 3. Ст. 429.

9. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. - 248 с

10. Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. — Донецьк, 2000

11. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К.: Український центр правничих студії 1999. — 376 с.

12. Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К., 1999.

13. Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

14. Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997.

15. Конституція незалежної України. У трьох книгах. Книга перша. Документи, коментарі, статті. Українська правнича фундація.-К., 1995.- 380 с.

16. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – 88 с.

17. Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – 208 с.

18. Основи конституційного права України: Підручник. Видання друге, доповнене /За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998 – 288 с.

19. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

20. Сравнительное конституционно право.- М., “Манускриптъ, 1996.- 730 с.

21. Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.— 328 с

22. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. - Симферополь, 1997

[1] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.248

[2] Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997. – С.174

[3] Общая теория прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. — М., 1996. - С.29-30.

[4] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.249

[5] Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. – С.89

[6] Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. — Донецьк, 2000 – С.143

[7] Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. – С.145

[8] Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – С.123

[9] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.171

[10] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.152

[11] Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – С.126

[12] Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К.: Український центр правничих студії 1999. — С.201

[13] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.106

[14] Конституція незалежної України. У трьох книгах. Книга перша. Документи, коментарі, статті. Українська правнича фундація.-К., 1999.- С.188

[15] Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. – С.46

[16] Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.—

[17] Основи конституційного права України: Підручник. Видання друге, доповнене /За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998 – С.89

[18] Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997. – С.187

[19] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.144

Скачать архив с текстом документа