Культура дохристиянської Русі та культура Візантії
СОДЕРЖАНИЕ: Особливості культури стародавніх словян, виникнення словянської писемності, мистецтво дохристиянської Русі. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури, римсько-елліністичне образотворче мистецтво та архітектура.МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Реферат
з дисципліни “Українська та зарубіжна культура”
тема
« Культура дохристиянської Русі та культура Візантії »
2010
Зміст
1. Особливості культури стародавніх слов’ян. Виникнення писемності
2. Мистецтво дохристиянської Русі
3. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури
4. Образотворче мистецтво й архітектура
1. Особливості культури стародавніх словян. Виникнення писемності
Давні слов’яни були язичниками. Вони поклонялися річкам, озерам, болотам, колодязям та силам природи. Найвищий бог виступає під різними назвами: Перун – бог громів, Хорс – сонця, Сварог та його син Сварожич – вогню, Дажбог – добробуту, Велес – худоби, Стрибог – вітру. Були у слов’ян інші боги: Чорнобог та Білобог, Явь та Навь, Лад і Лада, Макош та Ярило. Богам приносили жертви, просили їх про багаті врожаї, дощі, захистити від блискавки та грому. У великій пошані були знахарі й чарівники , що лікували людей й займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами: волхви, кудесники, потворники, відуни, ворожбити . Ворожили і чоловіки й жінки. У повсякденному житті було багато вірувань: у зустріч, у чихання, у птичі голоси, у те, що кінь спотикнувся – все це віщувало лихо. Усі народі свята супроводжувалися ворожбою та магічними обрядами: малювали замкнене коло та зображували дванадцять малюнків, що символізували дванадцять місяців.
У народних обрядах збереглися особливості давніх слов’янських свят. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Русальний тиждень був присвячений русалкам, які, як вважалося, виходили з води й гуляли берегами. Святкували також Мертвецький великдень , присвячений пам’яті померлих предків, свято Купала – ніч чар, коли цвіте папороть і можна бачити заховані скарби й розуміти мову тварин. Під осінь приходило свято Коструба – прощання з літом, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. У вересні урочисто святкувалося свято рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому куштували «дари природи» – сир, мед, кашу. На честь бога Велеса на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку відзначали свято Перуна , якому приносили в жертву биків, баранів. Бог сонця мав декілька назв: Ярило, Кострома, Купало. Його солом’яне чучело палили на багатті. Місця жертвування стародавні слов’яни називали капища .Загробне життяуявляли як рай чи вирій – гарний сад, де щасливо мешкали праведники після смерті. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті після смерті й стати рабами на цілу вічність.
Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлено об’єктивними причинами, основна з яких – необхідність задовольняти потреби у спілкуванні. Слов’яни застосовували «черти» і «рези» , про які пізніше згадував болгарський письменник Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан бачив написи по-руськи на уламках дерев. У Новгороді були знайдені берестяні грамоти , на яких писали про господарські та сімейні справи. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту – стилоса . Мовою письмового спілкування у ті часи була глаголиця – стародавній слов’янський алфавіт, який замінив «рези» і «черти». Найдавнішою пам’яткою стародавніх слов’ян є «Велесова книга» , яка містить події історії слов’янства з кінця ІІ ст. до н.е. до І ст. н.е.
Слов’яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені), та вузелкове письмо , яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов’язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки – так звані книги. Звідси походить відоме висловлення – «вузелок на пам’ять». Таке вузелкове письмо можна побачити на стінах храмів як орнаментальний узор поряд із ліками святих.
У дохристиянські часи склалися перекази про Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега тощо. Широке розповсюдження мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.
2. Мистецтво дохристиянської Русі
Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев’яної скульптури та архітектури. Наприклад, Софійський собор у Новгороді був споруджений з дуба з високими зрубами. У Києві було побудовано кам’яний князівський палац, стіни якого прикрашали фрески, мозаїка, інкрустації з різнокольорових порід порфіру та мармуру.
Ювелірні вироби слов’яни робили зі срібла. Знайдені срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і фігурки чоловіків у слов’янському одязі з вишивкою на сорочці. Під Черніговом, де Чорні Могили, знайдені мистецькі шедеври – ритони (стародавній посуд для вина у вигляді турових рогів). На них зображені фантастичні тварини з крилами. Популярними у ті часи були вироби давньоруських майстрів – браслети, коралові намиста, виготовлені за допомогою техніки черні та скані.
Складну композицію має кам’яна скульптура збруцького ідола, знайдена в гирлі річки Збруч на Тернопільщині. Збруцький ідол – частина унікальної язичницької споруди – святилища.
Популярним у слов’ян було музичне мистецтво. Були знайдені різноманітні музичні інструменти – гудки, свирілі, гуслі, бубни, флейти, труби тощо. Свиріль – інструмент, що складався з кількох сопілок. Гуслі були подібні до арфи.
Під час свят проводили різні ігри та водили танки. Для цього існували спеціальні окремі витоптані майдани, що звалися ігрищами. Стара забава слов’ян – боротьба чоловіків. У народних іграх брали участь митці різного фаху, що мали різні назви: гудець – це разом музика й співак;плясець – танцюрист; півець – співак. Були й окремі музики:свирець (або свирільник), сопільник, трубник. Загальна назва цих народних артистів – скоморохи.
Стародавні слов’яни, як пишуть літописці, мали самобутні весільні обряди, з музикою, співами й танцями. На весіллях було чути бубни, сопілки та різні «бісові дива». Весільні танки супроводжувалися плесканням у долоні. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини. Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали рушники, потім з’явився коровай та обрядове деревце. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною.
Отже, культура дохристиянської Русі мала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством.
3. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше , вона була логічним й історичним продовженням греко-римської античності. По-друге , Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє , мала великий, інколи вирішальний вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури Греції, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії незаперечний). По-четверте , Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і т.д., що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.
Візантійська імперія виникла в ІV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини ХV ст.
Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія (звідси назва держави, що її запровадили гуманісти вже після загибелі імперії). Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійнюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення вважають 395 рік, коли після смерті останнього імператора Єдиної Римської імперії Феодосія І (роки правління – 379-395) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) і Західну Римську імперії.
Імператором Східної Римської імперії було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами – грецькою мовою «ромеями», а свою державу – «Ромейською».
Етнічний склад населення Візантії був дуже строкатий, але переважну роль в економіці, політичному житті й культурі Візантії відігравало грецьке населення. Державною мовою імперії в IV-VI ст. була латинська, а від VII ст. і до кінця існування Візантії – грецька мова.
У 1204 р. Константинополь було захоплено хрестоносцями і на значній території заснована Латинська імперія (1204-1261 рр.). Латиняни переслідували у Візантії грецьку культуру. Через опір місцевого населення хрестоносцям не вдалося поширити свою владу на цілий Балканський півострів і Малу Азію. На нескореній території виникали незалежні грецькі держави: Нікейська імперія (1204-1261 рр.), Трапезундська імперія (1204-1461 рр.) й Емірська держава (1204-1337 рр.).
У 1261 р. Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь і відновив Візантійську імперію. На початку 60-х років ХV ст. вона припинила своє існування, а її територія увійшла до складу Османської імперії.
Культура Візантії – своєрідний «міст» від античності до середньовіччя; без урахування візантійської спадщини неможна адекватно розуміти як стародавнього, так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи. Але культура Візантії – це також «міст» між культурою Заходу і Сходу, особливий вияв їхнього синтезу.
У культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:
Перший (IV-кінець VII ст.) – боротьба віджитої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже народжуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології.
Другий (кінець VII-середина IX ст.) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.
Третій (середина ІХ-Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. Період Македонського відродження.
Четвертий (ХІ-ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст і пов’язаний з епохою правління династії Комнінів.
П ятий (кінець ХІІ-ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії наприкінці ХІІ ст., погіршеного захопленням і варварським пограбуванням Константинополя хрестоносцями в 1204 р.
Шостий (ХІV-початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, котрий залишився обмеженим: головною в ньому стала не боротьба за свободу думки, а формальне відновлення античної освіченості. Слабкість візантійського гуманізму пояснюється обмеженістю ранньокапіталістичного розвитку у Візантії.
До особливостей візантійської культури належить незначний, порівняно з Західною Європою, культурний вплив варварських племен. Разом із тим візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо.
4. Образотворче мистецтво й архітектура
Економічний і політичний розклад Римської імперії ІІІ-ІV ст. християнської доби призвів до культурного (і зокрема художнього) знеособлення включених до її складу народів, з яких деякі славні великим культурним минулим. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалося на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся поділ на грецький Схід і латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву «візантійське». Спільність елліністичних основ у стилістиці і спільність християнської ідеології зумовили значну схожість у сюжетах, формах і технічних прийомах окремих гілок середньовічного мистецтва і зробили кордони між ними не дуже різко окресленими: нерідко памятки «романської» культури (Франції, Іспанії та Італії) визнавалися «візантійськими» і навпаки.
Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – величезна і в той же час глибоко цілісна споруда, найбільш значна памятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Білета.
Від VІІ ст. починається новий цикл історичного розвитку, перші фази якого позначаються поняттям «візантійське мистецтво». Античність дала потужний поштовх самостійному західному розвиткові й надала можливість митцям Заходу далеко просунутися вперед. У Візантії натомість антична традиція ніколи не переривалася і стала тяжким ланцюгом, що прикував візантійське мистецтво до віджилого минулого.
VІІ ст. визначається особливостями розвитку візантійського мистецтва: ним позначено кінець пізньоантичного періоду в культурі й початок середньовіччя.
Настає тяжкий для Візантії час: араби стають господарями всього Сходу і загрожують столиці Візантії, Італія підпадає під владу лангобардів; словяни захоплюють Балкани, загострено проходить класова боротьба всередині імперії.
Боротьба в галузі мистецтва відбиває соціально-політичну боротьбу імператора з церквою; розрив між занепалим імператорським і мистецтвом селянсько-міщанської маси в VІІІ ст. і в першій половині ІХ ст. набуває форми іконоборства. Ікони, що заборонялися імператорською владою як язичницькі ідоли і розповсюджувалися ченцями як святині, стали в центрі політичної боротьби, жорстокої і часто кривавої.
Закінчилася ця боротьба в середині ІХ ст. перемогою іконошанувальників і надзвичайним посиленням сирійського і палестинського впливу. Безпосередньо за цією добою за Василя І (836-886 рр.) настає розквіт візантійського мистецтва, який відбився в формуванні канонічного нового архітектурного типу. Розквіт візантійського мистецтва в другій половині ІХ ст. не можна не визнати завершенням іконоборчого періоду, або, точніше, ранньовізантійської фази історії візантійського мистецтва.
У революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах «Латинської навали» (1204-1261 рр.) народжується так зване мистецтво доби Палеологів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», яке і за часом, і за своїми стилістичними завданнями подібне до західного готичного мистецтва. Пізньовізантійське мистецтво перестає існувати із загибеллю візантійської державності (1453 р.).
Пізньовізантійське мистецтво створило низку циклів оповідань, використавши як тематичний матеріал не тільки оповідання Нового заповіту, але й інші священні й апокрифічні писання, житія святих тощо. Є свідчення про зародження епічного світського живопису.
Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Київські ченці-літописці вивозили всю насаджену на Русі Візантійську культуру безпосередньо із самого Константинополя і як на транзитний пункт вказували на Херсонес.
Література
1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.
3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.
4. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.
5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.
6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.
7. Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.
11. Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.
12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.