Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст.

СОДЕРЖАНИЕ: Реферат Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст. ПЛАН Вступ. 1. Особливості культури Київської Русі. 2. Література й освіта Київської держави. 3. Літописи.

Реферат

Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст.

ПЛАН

Вступ.

1. Особливості культури Київської Русі.

2. Література й освіта Київської держави.

3. Літописи.

4. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.

Висновок.

Використана література.

Вступ.

Культура України-Русі ІХ-ХІІІ ст. характеризувалась подальшим розвитком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від творів Арістотеля до засобів кладки кам’яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов’янських племен -- і породив самобутній характер культури України-Русі, яка, незважаючи на певну .етнічну і мовну спорідненість слов’янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави мала апозитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Проте, не безмучасті великодержавних російських шовіністів, київська к ультурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, ‘’єдиной и неделимой’’, а потім, з метою формального «примирення» народів,-‘’колискою’’ російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного грунту і підгрунтя. Це сталося тому, що тривалий час в історії панівною була політика, а не історіографія, не власне наука.

Після здобуття Україною державної незалежності російськими істориками знову піднято гамір навколо «колиски» з висновками, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, в тому числі й українці, повинні знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через пять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний «старший брат» взяв собі спо­чатку назву Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над «і» розставлено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.

Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм- Левицьким, В. Істриним. М. Грушевський зазначав, що «культура XI—XIII ст. була українською, як ми говоримо тепер, або «южно- русской», як можуть сказати ті, для яких назва «український» і звучить дико в застосуванні до старого часу. Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і новішої київсько-галицької ; літератури і пришивати під назвою «общеруської» знов-таки до «русской» — великоруської — це завжди лишиться операцією не науковою, яка суперечить науковим інтересам». Витоки давньоруської культури. В чому ж полягає самобутність культури України-Русі?

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм походженням і характером була європейською, але із значним впливом куль­тур Сходу. Русь підтримувала різносторонні звязки з багатьма країна­ми, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культуру і через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому самобутність і неповторність.

Особливості культури Київської Русі

Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі культури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто протидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно у господарській діяльності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мислив­ство й рибальство зберігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина, як початкова форма феодальної ренти, залишається провідною формою надходження прибутків. Розви­ваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня . Проте всередині країни господарство ще довго було натуральним.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім бо­ротьби старого й нового культура Русі чітко відрізняє культуру кияжо-дружинної верхівки та культури низів міст і сіл. Це виявляється в побуті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжо-дружинна характеризується деякою єдністю, то культура низів все ще проникнута старими, племінними відмінностями. Богатир з простих ко­жумяк ще може ввійти в княжу дружину і стати «великим мужем», але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і цурається деревяних. У XI — XIII ст. протилежність цих двох тенденцій у культурі Русі виявляється ще з більшою силою.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; зявились чис­ленні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книж­ною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодаль­них відносин, сприяло входженню Київської Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Київська Русь не втра­тила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукра­їнців, повязані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами повязані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

Література й освіта Київської держави.

Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і Взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві — резиденція мит-рополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037— 1039 рр., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамените «Слово про закон і благодать», яке вражає глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до цього часу — Руська правда»; створено «Ізборник Святослава» (1073 і 1076 рр.); написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю «Послан-Митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми та ін.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходили з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й великої бібліотеки Печорського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва й серед простого люду. Для ствердження про час, умови та обставини, виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних Тому одні вчені визнають наявність письма в Русі ще задовго до хрещення, інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття християнства.

Водночас численні археологічні і деякі писемні джерела свідчать на користь перших, бо вже в середині І тис. словянські племена користувались примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує «черти і рези». Отже, існувало своєрідне письмо, так звані «руські письмена». Звичайно, таке письмо непридатне було для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Про раннє ознайомлення Русі з писемністю засвідчує також літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами».

Словянську азбуку створили Кирил і Мефодій (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у ІХ-XI ст. — кирилиці і глаголиці, більшість дослідників вважають саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам памят­ки давньоруської літератури.

Особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявле­на на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась з 27 букв: 23 грецьких і 4 словянських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не кириличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорнори­зець Храбр. Більшість учених вважають, що ця азбука відображає один з перехідних етапів східнословянської писемності, коли до грець­кого алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особ­ливостей мови русичів. Не виключено, що це алфавіт, яким користува­лись ще в часи Аскольда і Діра.

Цікавою памяткою словянської писемності є «Влесова книга», нав­коло якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визна­ють її першоджерелом словянської писемності. «Влесова книга» на­писана алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. е. до часів Аскольда (кінець IX ст.) Причини такого ставлення до цього джерела крилися в непевності обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти «Влесової книги» скопійовано з деревяних дощечок, на яких вони були написані. ґі Перші публікації, що зявилися тільки в 1966—1978 рр., були зроблені з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фальсифікації потрібні були якісь джерела. Очевидно, що «Влесова книга» є одним з найдавніших описів східнословянської історії».

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури, збільшується кількість освічених людей з’являються книжки, школи при церквах та монастирях.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, та надписи на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, Де поряд з богословям вивчались філософія, риторика, граматика. При цьому використовувались твори античних авторів, грецька природнича література.

Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. Природничі науки цікавили мало і обмежувались практичними потре­бами. Серед творів, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, є твори, присвячені природі: «Фізіолог» — збірник коротких роз­повідей про реальні та фантастичні тварини й рослини; збірник «Шестоднев», присвячений окремим явищам природи, відповідно до днів створення їх. Є деякі збірники зі статтями на природничі теми. Можна констатувати зародки медичних знань. При дворі Володимира Мономаха працював лікар-вірмен, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував «зіллям» і вмів робити хірургічні операції.

Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню старо­давньої літератури як церковної, так і світської, як перекладів, що дійшли на Русь з Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого харак­теру, написаних переважно кирилицею, яка була доступна всім словян­ським народам.

Певну своєрідність на фоні перекладів мала давньоруська література. Характерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра публістична спрямованість. Літературні памятки Х-ХIIст., а особливо XIII ст., є одночасно пам’ятками громадсько-політичної дум­ки, оскільки зумовлені вони були потребами утвердження політичної влади. Практично всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської.

На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні памятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — історія, а тема — сенс людського життя. Серед них — проповіді мит­рополита Іларіона, повчання, послання й полемічні записки Клима Смолятича й Кирила Туровського, інші праці.

Чудовою памяткою лицарської поезії XII ст., відомою ще з шкільної лави, є славнозвісне «Слово о полку. Ігоревім». Ця поема є чи не найбільшою культурною і літературною цінністю України-Русі.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців, палітурників над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі. Літописи свідчать, що у X—XIII ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати «книголюбами». Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав («Ізборник» Святослава 1073 та 1076 рр. були укладені на підставі його книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Святослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монастирю, коли став його ченцем. «Патерик» Печерський розповідає також про ченця Григорія, який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крали, а він знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю.

Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недоступними для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й твор­чого духу для русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, хрис­тиянських цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами за незалежність.

В Україні-Русі розуміли значення історії для нащадків, тому ство­рювали умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантійських хронік, болгарських літописів та деяких європейських історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі.

Літописи.

Давньоруські літописи — явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів України-Русі є «Літопис Аскольда», сліди якого збереглися в Ни-конівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід — літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі; «Повість временних літ», яку створив на початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі літописець Нестор. Крім Києва літописання процвітало в Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі та в інших містах.

У XII—XIII ст. поряд з традиційними зявляються лові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи мо­нахів та князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його вузькоземельна прив’яззаність. Виняток — Київське літописання, яке і в цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей в стилі викладання, мові, меншій кількості відомостей з релігійного життя, у відчутному впливі європейських хронік.

У IX—XI ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак подальші події стерли його в памяті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що входили у Північно-Східну Русь. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх витіснили «думи» з новою тематикою.

Самобутність культури Київської Русі виявляється також у приматі естетичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не було власної так званої «шкільної філософії», а тому вона не мала таких творів, як «Джерело знань» Іоанна Дамаскіна або «Суми Бого­словя» Фоми Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось у специфічній формі — у формі мозаїк, фресок, буді­вель, ікон. Не силогізми і дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції, які в Інших культурах брало абстрактне мислення.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі.

Давньоруські зодчі талановито зводили складні деревяні та камяні споруди, які вражали сучасників своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід памятати, що хоч в будівлях, у розписах та Іконах того часу відчувався вплив візантійської культури, поступово складались свої своєрідні український живопис та архітектура.

Найдавніших пам’яток київської архітектури не збереглося, бо це були в основному деревяні будівлі. Збереглася невелика кількість кам’яних споруд часів розквіту Русі: Софійський собор, Золоті ворота в Києві, деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича, Холма та інших міст.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для монументальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в Інтерєрі мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опоря­дження та ікони.

Своєрідністю відзначалось на Русі художнє різьблення по каменю. Найбільшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням рослинно-геометричного орнаменту. Цікавою памяткою пластики є ба­рельєф, знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Соборі Чернігова, в Михайлівському Золотоверхому і Києво-печерському монастирях.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх Русинів. Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з нього виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, броню, кольчуги, які, до речі, зявились на Русі раніше, ніж у Західній Європі. Гончарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з кольоровою поливою. Поширеними були також професіїї кравця й шевця. Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю. Вироби художнього ремесла Русі багато вивозили закордон. Речі, виготовлені в Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливими елементами давньоруської духовної культури були му­зика, пісня, танок. Мелодії звучали під час свят, на князівських бенкетах і в походах, при виконанні обрядових дій і церковній службі. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

Висновок .

Отже, доба середньовіччя — новий крок у поступальному культур­ному розвитку людства, наповнена важливими здобутками в науці, мис­тецтві, в господарській діяльності.

Середньовіччя в культурному розвитку Європи — це час формуван­ня європейської цивілізації, європейських держав і народів з їх національними традиціями, мовами, культурами.

Подальший розвиток продуктивних сил, поява нових міст, досягнен­ня в науці, літературі, мистецтві — це крок у розвитку світової культу­ри. Поряд з цим — війни, людські страждання, втрата матеріальних і духовних цінностей.

Культурні надбання давніх східнословянських народів були досить високими, сягали європейського рівня, відзначались безперервним роз­витком. Багато царин культури — прикладне мистецтво, народна твор­чість, вірування — мали глибокі вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі пояснюють тісними звязками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Проте їхній вплив був значним, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зроста­ти в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних словян, насамперед полян.

Високий рівень культури Київської Русі мав вплив на розвиток куль­тур сусідніх народів. Так, давньоруські літописи і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх сферах виявила яскраву самобутність, заклала підвалини для розвитку культури України доби пізнього середньовіччя.

Посилення інтересу в Західній Європі до східнословянського світу після тривалої перерви, викликаної монголо-татарською навалою, спо­стерігається в XV—XVI ст., тобто за доби Відродження. Цей процес був тісно повязаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки.

Література:

1. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - Москва, 1991. Кисильов С.О.
2. Середньовічна культура як перехідний тип. Ети­ка, естетика і теорія культури. - Вип. 35.

3. Культура Византії. Вторая половина VІІ-ХІІ вв. Отв. ред. З.В.Удальцова. - Москва, 1989.

4. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. - Харків, 1990. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Київ, 1992.

Скачать архив с текстом документа