Литовська доба
СОДЕРЖАНИЕ: 43. Перехід українських земель під литовських князів. Друга половина XIII і потім XIV вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї.43. Перехід українських земель під литовських князів. Друга половина XIII і потім XIV вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всї сили в боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми словянськими, більш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, і затрівожило короля Данила, що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусідніми землями. На спілку з польськими князями і Німцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князівство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князї та знову начали поширювати свою власть над сусідніми землями.
В першій четвертині XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князів і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовські князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землі припетські, Туровопинські. Про якогось князя литовського Вида оповідаєть ся, що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, себто київського Полїся. При князі Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешні князі були нїби під зверхністю татарською (згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федір на імя). Таким чином вибір Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на місце Юрия-Болеслава тільки йшов на зустріч сьому походови литовських князів на українські землї. І вибір сей найкраще показує, на скільки сей похід був мало противний місцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат.
Се поясняєть ся тим, що литовські княжата, засїдаючи по українських та білоруських землях, старались у всїм приноровити ся до місцевого житя, його порядків і культури. Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: „ми старини не рушаємо, а новини не уводимо, було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом—ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династиї, й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведені порядки місцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з пережитими, докучливими княжими відносинами старої династиї, а навіть у громадах, що свого часу виривали ся з-під княжої власти й піддавали ся під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарській Ордї, з кінцем XIII віку. Литовське ж князівство було в повній силї; приймаючи литовського князя, люде могли сподївати ся, що у князїв литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тільки князям зрікати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сї князї зіставали ся на своїх волостях, тільки мусїли признати над собою власть литовського князя, що засідав у столицї їх землї.
Через те й бачимо, що українські землї одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під власть литовських князїв, і навіть в джерелах наших не завеїди про се згадуєть. ся (правда, що місцевих літописей з сього часу не маємо, а в чужі рідко звістки про се залїтали, саме тому що землї прилучали ся литовськими князями „без ґвалту і крику).
І так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засів на столі галицько-волинськім і вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самої смерти своєї, більш як сорок літ.
Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, вмішавши ся в смоленські справи, захопив сусїднє Брянське князівство в північній Чернигівщинї, а далї позабирав і князівства полудневі. В головних городах—в Чернигові, Новгороді Сіверськім, Стародубі позасідали князі з литовської династиі, на меньших волостях зістали ся князї з давньої династиї, під властю князїв литовських.
Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд під свою власть землю Київську, скинувши останнього киїйвського князя, Федора на імя, та посадив на його місце свого сина Володимира. Земля була підупала, сильно спустїла під татарською зверхністю, але величезна, бо до Київа рахувало ся й цїле Задчіпровє, що дав-иїйше належало до Переяслава.
Татари, що вважали Поднїпровє своїми улусами, підвластною землею, схотіли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм підвласником, але Орда тодї була зовсім розбита і безсильна. Ольгерд пішов з військом в полудневу Київщину, погромив татарське військо й забрав під свою власть не тільки Київщину, але Поділе, що теж стояло досі під. властю Орди. Братаничі Ольгер-дові, сини Коріята Гедиминовича, позасідали в подільских городах, почали будувати кріпости від Татар й збирати людей. Ось як оповідає про се записка, писана в другій чверти XV в.:
„Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд, він пішов з литовським війском в поле (степ) і побив на Синій воді Татар, трох братів: князя Качибея, Кутлубугу і Дмитра. А сї три брати, татарські князї, були отчичі й дїчичі Подільскої землї, а від них завідували отамани, а баскаки збірщики доходів приїзжаючи від тих отаманів брали дань з Подільскої землї. А був брат у Ольгерда князь Коріят, що держав Новгород Литовський, і було у нього три сини: князь Юрий, князь Олександре, князь Костентин, князь Федор. І от ті княжата Коріятовичі, три брати: князь К^рий, князь Олександр і князь Костентин за призволеннєм великого князя Ольгерда і з помічю Литовської землї пішли в Подільску землю. А в Подільскій землї тодї не було нї одного города (кріпости) ні з дерева рубленого нї з каменя будованого). Тіж тодї княжата Коріятовичі, прийшовши в Подільську землю, війшли в приязнь з отаманами, почали подільску землю від Татар боронити і баскакам „вихід (данину) перестали давати. І найперше знайшли собі твердиню на ріцї Смотричі і тут собі поставили город Смотрич.А на иньшім місцї жили черцї в горі, і в тім місцї поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленів на той острів де тепер Камінецьке місто стоїть, і вирубавши лїс, вимуровали город Камінець. І так усї городи подільські помурували і всю землю Подільску посіли.
Татарам часом давали дань, щоб відчепити ся від них, і ще якийсь час тутешні землї вважали ся підвластними Татарам, тому от на монетах Володимира Ольгердовича, князя київського, бачимо татарські знаки і написи. Але в тутешні справи Татари вже не мішали ся, й правили всїм нові князі з литовської династії, під зверхнею властю великого князя литовського.
44. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх. Се було щастем литовських князів, що в .своїх заходах коло прилучення східнїх українських земель вони не стрічали сильнїйших перепон. Бо вони могли забирати тільки те, що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої нові здобутки було їм не під силу. Князівство Литовське, невважаючи на свої величезні розміри, було дуже слабко організоване, а крім того тяжіла на нїм люто боротьба з німецькими рицарями балтийськими, пруськими і ливонськими хрестоносцями, що підбивши й поневоливши собі литовські племена Прусів і Лотишів, хотіли підбивати й дальші литовські племена, та хижо нищили набігами литовські землї. На східній границі мусіли крім того литовські князі витримувати боротьбу з московськими князями, що хотіли собі загорнути пограничні землї й не дати їх князям литовським. Через те литовські князі не могли уділити більших сил на оборону українських земель, і коли за західню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною, иньші литовські князі тільки коли не коли могли помогати йому. Галичина, полишена між двома огнями—Польщею і Угорщиною, а не маючи сильнійшої оборони від Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила руки, однаково не сподіваючи ся оборони ся від напастників, і невважаючи на проби Любарта вирвати її з польських рук таки зістала ся в польських руках.
Ми вже бачили, що перші напади Казимира на Галичину були відбиті місцевим боярством під проводом славного Дедька, „начальника Руської землї, і тільки західне пограниче, Сяніччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. Галичина зіставала ся під властю Любарта. Аж 1349 р. Казимир, відвернувши Татар, несподіваним нападом захопив цїлу Галичину і сусїднє волинське пограниче. Та побачивши таку біду, литовські князі взяли ся ратувати Любарта, і їм удало ся звернути назад захоплені Казимиром волинські городи; з галицькими пішло труднійше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по галицьких городах, і литовські князі тільки докучали Казимирови пустошеннєм Польщі. Казимир, щоб відборонити ся, відновив свою умову з угорським королем, випросив грошей від папи, і силкував ся разом з угорським королем Людовиком підбити собі хоч би Белзько-холмські землї. Кілька походів робив він для сього, та мало звісток маємо про них Найбільш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим військом, і ще прибув до нього в поміч король угорський. Разом приступили під Белз і післали до тутешнього воєводи, щоб піддав ся їм; той не відмовив ся,— щоб тим часом зміцнити укріплення та діждати ся помОчи від литовських князів. Цілий тиждень тягнув переговори, тим часом на очах королів крпив свій замок, між иньшим—напустив в рови наоколо замку води, так що вона облила його навколо. Нарешті заявив, що таки не піддасть ся. Королі пішли здобувати замок, але се було неможливе: з рана і до полудня польське і угорське військо силкувало ся добути замок, по горло стоячи в холодній текучій воді, що наповняла рови; богато стратили своїх людей—убито племінника кор.Людовика, і сам Людовик дістав по голові такий удар, що спав з коня і трохи не згинув. Мусїли відступити.
Людовик, стративши охоту до дальшої війни, покинув Казимира; той мусїв також вертати ся з нїчим.
По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовські князї назад на свій бік перетягли. Казимир уложив з ними перемирє: Галичичу полишено за Польщею. Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, і не вдавало ся вже й потім.
Казимир знову перетягнув Татар на свій бік, а за те, що литовські князї стали займати українські землі, котрі давнїйше стояли під зверхністю татарською, Орда й зовеїм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнї: пішов 1366 р. на Волинь, тим часом як Німці вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз, Холм і Володимир; Белз і Холм, правда, знову відірвали ся від Польщі, але Володимир сим разом Казимир держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер він, Любарт знову захопив Володимир і став знову пустошити пограничні землі. Через се Людовик, що став королем у Польщі по Казимирі, вибрав ся походом на Любарта і скінчилось на тім, що землю Белзьку і Холмську прилучено до Галичини, а всі иньші волинські землі зістали ся за Любартом. Людовик, ставши польським королем, не сподївав ся передати польську корону свому потомству, тому хотїв Галичину затримати при Угорщині. Для того передав від себе Галичину як угорську провінцію вірному чоловікови, Володиславу князю опольському (з княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шість літ, як останній галицький князь під зверхністю угорського короля (1372—8). Потім Людовик перевів його на иньше місце, а Галичину обсадив угорськими намісниками й угорським військом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) польські пани вибрали собі королевою його меньшу доньку Ядвігу, відділили ся тим способом від Угорщини і скориставши, що в Угорщині почали ся усобиці, вислали свою молоду королеву з військом відбирати назад Галичину від угорського війська. Се справді й удало ся, Галичину назад прилучено до Польщі (в 1387 р.) і хоч угорське правительство протестувало против сього, але воювати ся за Галичину не осмілило ся, й зістала ся вона таки за Польщею.
45. Унїя Польш,і з Литвою. Хто придивляв ся до тої крівавої, завзятої боротьби, що йшла між литовськими князами й Польщею за галицько-волинські землї, аж до 1380-х років, мабуть і в снї не бачив, чим ся боротьба мала скінчити ся. Такий несподїваний був той кінець: унїя, себто зєдначнє Польщі й Литви під властю великого князя литовського, що засідаючи на польськім троні, мав на віки прилучити всї землї литовські до Польщі, „інкорпорувати, себто влучити їх до Польщі так, що вони переставали бути осібною державою, а переходили на прості провінції Польщі. Видумали се польські пани. Вони вибрали собі королевою меньшу доньку Людовика, аби відділити ся від Угорщини і спекати ся впливів угорських панів, а потім стали розглядати ся для своєї королеви за женихом, щоб був їм на руку—міг би своїми силами і засобами стати в пригодї, а в справи Польської держави не мішав ся та не пе-решкаджав панам польським тут правити. Правда, Ядвіга була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма, але сей їм не підходив, бо не мав ніякої сили і накинули оком молодого великого князя литовського, Ольгердового сина Ягайла, Сподївали ся, що за честь стати королем польським він їм буде несказанно вдячний, на всї умови їх пристане, а силами своїми може їм в кождій хвилі стати в пригодї. І не помилили ся, Ягайло пристав на все що пани польські хотїли: обіцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву і самому перейти на латинство (а перед тим був православний), обіцяв своїми коштами здобувати утрачені Польщею землї, а саме найважнїйше: обіцяв „на вічні часи прилучити свої землї, литовські і руські до корони Польської.Таку умову списано між ними в Креві, на Литві, 15 серпня 1385 р. Се так звана „Кревська унїя, умова незвичайно важна, що рішучо змінила напрям історії не тільки наших країв, а й усеї, можна сказати, Східньої Европи.
Добивши згоди з Ягайлом, польські пани заходили ся оженити його з своєю королевою. Трудности в тім були не малі, бо тим часом мати дала остатню згоду Вільгельмови, він приїхав до Кракова, обвінчав ся з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім. Пропустили якось се пани польські, але тепер, похопивши ся, порішили розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом, нї перед чим не спиняючи ся. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова, Ядвіга хотїла догоняти й вертати його—її приборкали силоміць; шлюб її з Вільгельмом признано неважним, а її саму духовні взяли ся переконувати, що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши сього дїла, насамперед, не боячи ся вже тепер Угорщини, за помічю литовських князїв вернули собі назад Галичину, вигнавши звідти угорське військо, а далї почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки—що він їм на вічні часи прилучить до Польщі всї свої землї литовські і руські, себто білоруські й українські.
Значило се, що велике князівство Литовське як осібна держава не мало на далі істнувати, а всї землі, які були під литовськими князями, українські, білоруські й литовські, мали стати від сього часу землями королівства Польського. Так розуміли се і хотіли сього Поляки. Ягайло, сповняючи їх волю, звелів усім князям литовським, які сидїли в землях українських і білоруських, аби видали записи, що вони будуть вірні Ягайлу, його королевій і дїтям та належатимуть до Польського Королівства. Тому що князі однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя литовського, сї обіцянки нїби й не мали для них особливого значіння і вони такі грамоти видали. Та далї князі та бояре зміркували, до чого воно йде—до того, що ними будуть правити й роспоряжати ся краківські пани польські, і се вже їм не подобало ся зовсім. Тодї задумав скористати з такого їх невдоволення Витовт, син Кейстута, дядька Ягайлового, котрого Ягайло, ставши великим князем, казав звести з сього світу. Двічи вже Витовт підіймав війну на Ягайла, доходячи своєї батьківщини, і нарешті добив ся того, що Ягайло віддав йому в управу і власть все велике князівство Литовське, як свому намісникови. Тепер, користаючи з невдоволення князів і бояр на претенсії краківських панів, Витовт казав окликати себе королем литовським і став ладити ся до нової боротьби з Ягайлом. Так прийшов би мабудь і кінець унїі, тільки стала ся несподівана пригода: Витовт був вибрав ся тодї великим походом в степи, щоб посадити на ханськім престолї свого присяжника, але необережно зарвавши ся, наскочив на сильне татарське військо й страшенно погромило воно його в битві на р. Ворсклї (1399). Ся катастрофа підрізала сили і пляни Витовта і замість повного розірвання з Польщею й Ягайлом стала ся угода (1400 р.): Витовт і Ягайло згодили ся на тім, щоб вел. кн. Литовське зіставало ся осібною державою, під управою свого великого князя, котрим тепер мав бути Витовт, але щоб був він під зверхністю Ягайла і його наступників на престолї польськім. Унія, значить, не зникала зовсім, хоч і зовеїм инакше виглядала тепер, нїж тодї як польські пани з Ягайлом укладали собі кревську умову 1385 р. В кн. Литовське все таки зіставало ся в звязку з Польщею і се богато важило на внутрішнє жите в. кн. Литовського і на українське житє з окрема.
46. Нова політика в великім князівстві Литовськім. Перед усім, маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Витовтом заходили ся касувати більші князївства, які були в землях в. кн. Литовського. Україна майже ціла складала ся з таких більших князівств, і тут ся переміна особливо сильно дала себе віДчути. При кінці 1380-х років, як завела ся унія,—волинські землї Володимирська і Луцька по смерти Любарта зіставали ся в руках його сина Федора, на котрого Волинь дивила ся як на свого прирожденного князя. На Поділю княжив останній з Коріятовичів Федір. Київщина з Заднїпровєм належала Володимиру Ольгердовичу. На Полїсю припетськім було кілька меньших князївств, як Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича. В Чернигівщинї були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгер-дового братанича. Такі просторі князівства жили своїм окремішним житем, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать до великого князівства Литовського. Знали свого князя, а сей князь хоч був з литовської династії, за тих кількадесять лїт, що сидів в сій землї, а часом навіть і родив ся й виріс у ній, встиг зжити ся з своєю землею, приладити ся до Її житя, до її громадянства. Землею правили під його рукою тутешні бояри по старим порядкам і правам, так що як людям не ставало дуже краще під новим правлїннєм, то в усякім разі і зміни великої не відчували, і житє національне не чуло ніякого гнету над собою—ніхто не тіснив на заднїй плян місцевих людей, не стісняв їх мови і книжности. Нові князі що могли і вміли робили для української культури і церкви.
Тепер же в сїм заходить велика відміна: Витовт з Ягайлом скидають головнійших князів з їх столів, переводять на меньші князівства, де вони не могли вже мати такої сили, а їх давні волости або беруть від разу під свою безпосередню власть і управу, або пускають через кілька рук, не даючи новим князям закорінювати ся. Кінець кінцем роблять з сих земель звичайні свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам.
Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигівське князівство від Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своє Брянське князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича відібрано зпочатку Луцьку землю, а далї й цілу Волинь; в заміну давали йому чернигівські волости.
А ся політика після унїї змінила ся різко. Правительство, правда, й далі повторяло по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дїйсности почало перебудовувати свою державу на польський взірець. „Ніби не рухало старого, але заводило нове, яке тому старому зіставляло все меньше спромоги жити й дихати, не то що розвивати ся.
Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, заявляючи, що на будуче всякі права матимуть тільки бояре католицької віри. Заходив ся сотворити привілєґІовану верству панську, з ріжними правами, але сі права признавав тільки католикам. Тільки католики могли засідати в радї княжій, займати вищі уряди в державі і бути допущені до важнїйших справ державних (так постановляв го-родельский привилей 1413 р.). Значить князї й бояре православні, навіть князі з литовської династії, що пообживали ся в білоруських і українських- землях і злили ся з тутешнєю суспільністю, не могли тепер брати участи в політичнім житю—коли не хотіли кидати православної віри. По городах заводжувано самоуправу на німецький взірець, як було в Польщі, по так званому німецькому або магдебурському праву, і се право теж призначало ся тільки для католиків, так що православні Українцї або Білорусини не могли бути вибирані до міської унрави, а часом навіть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самі тільки католики. По головнїйших містах не тільки на Литві, але й на Білоруси та на Українї засновувано епископії католицькі; обдаровувано їх маєтностями, а при тім уривано не одно і від православних, тай взагалі православна церква, що привикла жити під опікою і ласкою правительства, тепер чула себе покиненою, що найбільше тільки терпимою. Особливо богато прикрого переживати приходило ся православному духовенству в тих українських землях, які були прилучені безпосердно до Польщі (в Галичині, Холм-щинї, Волзькій землї), але той же дух зачинав віяти тепер і в вел. кн Литовськім. В Галичині Ягайло, переізжаючи в 1412 роцї через Перемишль, щоб похвалити ся перед католицькими духовними своїм католицьким завзятем, велів відібрати від православих катедральну церкву, викинути з гробів похованих тут давнїх князїв перемишльських, і посвятити церкву на костел; православні духовні й нарід гірко плакали з такої наруги, але так зроблено, як сказав король. Дїтей з мішаних шлюбів (православного з католиком) хрестити на православну віру Ягайло заборонив, а охрещених велїв силоміць перехрещувати на католиків.
Потім Витовт пішов походом на Федора КОрія-товича, відбирати Поділе; але насамперед звернув на Київщину і вигнав з Київа Володимира, а потім уже пішов на Федора. Той пробував боронити ся за по-мочю Волохів і Угрів; але Витовт напав на Поділе, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив своїх намісників (1394).
Таким чином протягом яких небудь двох років зігнано з волостей усїх значнїйших князів. Правда Київську землю віддано иньшому князеви, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернигівські землї дано Свитригайлови, але й той тут довго не посидів. На початках XV в. на Україні зістали ся тільки меньші князівства як от Ратенське, Пинське. Чорторийське. Стародубівське, Острозьке. Се були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значіння. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського.
47. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни). Українцї й Білорусини, невдоволені такою зміною політики, покладали свої надїі на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та білоруських князів та панів. А був він дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського віддано Витовтови: хотів, щоб йому віддано велике князівство, та раз-у-раз через се підіймав повстання на Витовта. Білоруське та українське панство—князі та бояре з усіх сил помогали йому, сподіваючи ся, що Сви-тригайло, ставши великим князем литовським, приверне рівні права православним з католиками. Та Свитригайло при великій рухливости й енергії анї трохи не мав щастя на воєннім полї анї в полїтиї взагалі. Одначе князі й бояре українські й білоруські, невважаючи на се, всюди йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови під катівський меч, коли викривали ся ріжні потаємні пляни Свитригайлові. В 1409 р. Свитригайло, сидячи на дворі Витовта, зачав потайні зносини з його ворогами, німецькими рицарями, але сї зносини викрито і Свитригайла всаджено до вязницї, а двох князів, через котрих він вів зносини з Німцями, стято. Князі зараз же заходили ся, щоб визволити Свитригайла з неволі; тяжко се було, бо Свитригайла тримано потайно й перевожено з місця на місце, щоб не довідали ся й не визволили. Але коли його тримали в Кремінці, українським князям Дашкови Острозькому і Олександру Носови удало ся про се розвідати ся, і вони через своїх людей, що пішли в службу до кремінецької залоги, війшли в зносини з Сви-тригайлом, напали в умовлену голину на замок, побили залогу і вихопили Свитригайла. Потім, зібравши з ним людей, напали на Луцьк і захопили місто, але як Витовт двигнув на них свої сили, мусїли уступити ся й подали ся на Волощину, а відти до короля угорського Жи-ґимонта. Той одначе не міг під ту хвилю помогти Свитрийгалови, тільки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далї і з Витовтом; дали йому чернигівські землї, й тут він сидїв кілька лїг, чекаючи нагоди, а з ним чекала і вся „Русь—українські й білоруські князї і бояре.
І справді здавало ся, що прийшов їх час, як 1430 року вмер їх гнобитель Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподївали ся, що при тій оказії можна буде зробити кінець вел. кн. Литовському і ще міцнійше взяти Литву та Русь в свої руки. Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи, віддав свої землї Ягайлови. Але в Литві ніхто не хотів про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: були за ним не тільки Українці та Білорусини, але й Литва, бо знали, що він міцно стоятиме за самостійність вел. кн. Литовського. Ягайло мусїв згодити ся на вибір Свитригайла. Але слідом відносини між ними так загострили ся, що здавало ся, унії прийде зовсім кінець.
Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витозта прилучити землї вел. кн. Литовського до Польщі, але не бувши певні, що то їм удасть ся, хотіли забрати від Литви ті землї Галицько-волинської держави, які не вдало ся їм здобути за часів Казимира. На першім місці стояло Поділе, що Ягайло був уже навіть і забрав та прилучив до Галичини, але потім мусїв віддати Витовтови. Було умовлено, що пани з Поляків, котрі там дістали маєтки, як тільки довідають ся про смерть Витовта, зараз захоплять камінецький замок та иньші городи подільські й передадуть їх Ягайловим людям. Так справді й зробили: польські пани, що були з Ягайлом при Витовтовій смерти, дали зараз знати тим панам на Поділе, сї виманили начальника камінецькоі литовської залоги, що ще не знав про смерть Витовта, вхопили його, засіли ка-мінецький замок і иньші городи подільські. Коли про се довідавсь Свитригайло, він страшенно розгнівав ся, докоряв Ягайлови й польським панам, що так .підійшли його, і нарешті сказав Ягайлови, що не випустить його, поки йому Поділя не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби Поділе вернули, і з тим поїхав, але польські пани не послухали й подільських городів не віддали Тоді Свитригайлові прихильники обложили Смотрич, напали й забрали пограничні городи, відірвані Поляками від Волини: Збараж, Кремінець, Олесько. І так почала ся війна між Литвою й Польщею.
Поляки, посівши Поділе, задумали скористати з сеї війни, щоб забрати й Волинь. Літом 1431 р. Ягайло з великим військом польським перейшов Буг, взяв Володимир, потім приступив під Луцьк і відігнавши Свитригайла, обложив замок луцький. В замку одначе сиділа сильна залога, під началом Юрші, одного з визначнійших Свитригайлових воєвод. Попробували Поляки здобути замок приступом—не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укріплення і далі відбивав ся потім; се він робив і не раз, і так собі помогав. Облога потягнула ся без кінця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своїх союзників. Полякам нарешті наскучила облога й вони уложили перемирє з Свитригайлом на два роки й пішли назад ні з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що замирив тоді, бо саме його союзники Німцї напали на Польщу і він міг тоді добре докучити Полякам. Більше такої доброї нагоди вже йому не трапило ся.
Перемирє стало на тім, що захоплене Поляками західне Поділе (Камінець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зістало ся за Польщею, а східне—по ріцї Богу, де Браслав і Винниця, зістало ся при Свитригайлї (се так звана потім Браславщина). Так воно й потім зістало ся—західне Поділе, так і зване Поділем, лишило ся при Польщі, а Браславщина при в. кн. Литовськім. І Волинь зістала ся далі при Литві, більше як на сто літ.
Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не дойдуть до порозуміння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що литовські пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнім тїлї, невдоволені тепер на Свитригайла, бо приходить ся їм ділити ся урядами і впливами з українськими та білоруськими князями й панами. От і вислали своїх людей на Литву та зложили з литовських панів змову на Свитригайла, обіцюючи їм всяку поміч з Польщі.
Рішено було проголосити на місце Свитригайла великим князем Витовтового брата Жигимонта. Так і зроблено. Жигимонт напав в ночи на Свитригайла і мало не зловив. Свитригайло ледве з душею утїк до Полоцька. Вся Литва пристала до Жигимонта, а білоруські й українські землї зістали ся з Свитригайлом. Так розкололо ся вел. князівство Литовське.
Маючи за собою землі українські й білоруські, Свитригайло пробував не дати сяЖиги-монтови. Українські й білоруські князї та пани вірно помагали йому. Даремно Жигимонт обіцював, що бояре руські (українські й білоруські) будуть і у нього мати рівні права з католиками: се не було справжнєю рівноправністю, бо все таки державні уряди займати могли тільки католики, і православні покладали надії на Свитригайла. Але в війні з Жигимонтом Свитригайлови не щастило. Стягнув ся він нарешті з усіх сил і разом з Німцями напав на Литву (1435), але ся битва, на р. Святій коло Вилькомира, скінчила ся повним погромом Свитригайлового війська: майже цїле німецьке військо пропало, самих князів в неволю попало 42 душі, а богато наложило головою; Свитригайло ледви втїк. Жигимонт зараз післав своє військо на Білорусь, і білоруські городи піддавали ся йому оден за другим. За Свитригайла стояла ще тільки Україна. Він осїв на Волини і завів переговори з панами галицькими, що точили зуби тепер на Волинь, захопивши Поділе. Між ними стала умова, що як вони відтягнуть Ягай-ла від Жиґимонта, так що він візьме сторону Свитригайла, то Свитригайло віддасть Полякам Волинь. Але Ягайлові дорадники не хотіли розривати з Жиґимонтом і помагати Свитригайлу. Галицькі пани на свою руку помогали Свитригайлови, прислали своє військо й своїх намісників у волинські городи, щоб відборонити їх від Жигимонта. Але тут волинські бояре, побачивши, що так Поляки й справді ще прилучать Волинь до Польщі, не схотіли йти далї сею дорогою: за краще вже вважали піддати ся Жигимонтови й зістати ся при вел. кн. Литовськім. Післали до Жигимонта, щоб прийняв Волинь під свою вдасть (в осени 1438 р.), і Свитригайло зістав ся без усього. Але не надовго. Прихильники Свитригайла зробили скоро кінець Жигимонтови: змовили ся на нього й убили в вербну неділю 1440 р. Про се богато оповідало ся в Литві, і піснї були зложені про те як „Хоробрі князі руські вбили Жигимонта князя литовського.. .
На жаль, знаємо тільки сей оден рядок з піснї. В лїтописях зістали ся ріжні оповідання Справою керували Іван і Олександр Чорторийські, українські князї з литовської династиї, але робили то, як каже літописець—„за волею всїх панів і князїв. В вину Жигимонтови ставили, що він „сильні окрутенства (нелюдські вчинки) чинив над підданими своїми, а особливо над панами: невинно їх карав і мордував, князїв і панів і шляхту, як тільки вимислити міг, і хоч вони терпеливо то зносили, але він не вдоволяючи ся тим, хотїв князїв і панів винищити зовсім, а піднести людей простих. Чимало тримав у вязницї, а ще умисно збирав на сойм всїх князїв і панів, наміряючи ся їх порізати до ноги. Мовляв щоб тому запобігти, князї зробили змову на нього. Змовили ся з воєводою замку троцького, де мешкав Жигимонт, і провезли туди своїх вояків схованих у вози з сїном, що везли нїби то до княжої стайні. Підкупили довіренного слугу його Киянина Скобейка, і той пустив їх в замок, а прийшовши під двері княжої спальнї почали дряпати до дверей, бо Жигимонт держав при собі домашню, освоєну медведицю: вона просила ся до нього, дряпаючи двери кігтьми, і він пускав її. Так пустив і тих князїв до себе, думаючи, що то скребеться медведиця. Вони кинули ся до нього і почав йому кн. Чорторий-ський вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пє; а Скобейко вхопив вила зелїзнї, котрими огонь перегортали в комині, і вдарив тими вилами Жигимонта по голові, так що кров бухнула й заляла стїну. Вмер Жигимонт на місці, і довго потім показували сю кров на стїнї.
Так оповідають літописці, переказуючи ті всякі оповідання, котрими оправдувано убите Жигимонта.
Річ очевидна, що зганяючи Жигимонта з світу, князї й пани хотіли на його місце висадитисво го Свитригайла. Зараз же на вість про смерть Жигимонта він знову приїхав на Волинь, до Луцька, і там його прийняли з великою честю, як свого князя й володаря. В своїх грамотах він знову приймає титул великого князя і робить заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовські не хотїли Свитригайла, щоб не дїлити ся з українською та білоруською Русю своїми урядами і впливами: хотїли тримати все в своїх. руках. Через те на місце Жигимонта вибрали своїм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, а старого Свитригайла зіставили доживати віку на Волини, князем волинським.
48. Проби повстань за помічю московською. Полишивши Волинь під властю Свитригайла і його прихильників, українських князїв і панів, литовські пани, що під іменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбільша, найгильнїйша, і найбільш панська, вся засаджена княжими і панськими маєтками, замками й резиденціями Волинь могла жити своїм житем під управою „свого князя. Але зробили ще й другу, віддали Київську землю її „отчичови, синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на імя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покірний, тримав ся литовських панів, і його син Семен, що наступив по батьку на київськім столі (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був своїм між литовськими панами, і коли заходила мова щоб поставити собі осібного великого князя по тім, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рівноправности, що більша частина українських земель стояла під управою своїх князів, рідних їм по національности. і навіть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стіл.
Литовським правителям треба було Руси, бо відчосини з Польщею були напружені, з початку за землю Дорогичинську, котру хотіли присвоїти польські мазовецькі князі, а литовські правителі не дали,—а потім вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як він собі бажав, проте важили на Волинь і сподївали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завеїди противником Польщі, нїяк не хотів передавати Волини Полякам, і перед смертю післав до литовського правительства, щоб перейняло від нього Волинь Тодї кн. Юрий пинський, Юрша й иньші пани з військом гтішли на Волинь, ще за житя Свитригайла засіли її й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й відказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навіть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив.
З часом справа призабула ся, і взагалі відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князівства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою ніякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотіли всім правити самі, не полишаючи їм нічого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотіли віддати Київського князівства йвго родині. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на війну, га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгороді. Литовські пани завзяли ся не давати Киіва Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семенозій сімі князівство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть ніяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всім головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче-то хоч католика, але княжого роду,—найкраще в такім разі котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Киіва. Але литовські пани завзяли ся, післали з Гаштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.
Ся подія зробила сильне вражіннє на Украінї й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нічого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всім. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетів у Київ на першу вість про смерть брата,-почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм швагром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князі хотіли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича,—адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надію мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання, не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 році. Одному з головних участників. князь) Більськсму (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втік верхи з самою душею, в одній сорочці, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зараз по шлюбі, і так її й не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хогЇли вхопити вел. кн. Казимира і вбити.
Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князів та панів, не вигасає в сих кругах. Коли Дитвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощині й особливо—на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князї литовські хотіли зібрати „всю Русь собі, вел. князї московські—собі. І поки князі литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровлялн ся до нього,—доти землї білоруські й українські самі горнули ся до них, і справді можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь, як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити украінсько-білоруські краї, і сї почали тягнути до Москви, се зараз же підняло дух московського правительства, і по чули се литовські пани—хоч і не хотіли зміняти своєї політики з своїх особистих інтересів.
Особливо се показало ся на пограничніР між Литвою і Москвою Чернигівщинї. Як м вже знаємо, північна Чернигівщина була повна маленьких князівств, в тім роді як звичайні панські маєтки. Там сиділи князї з старої чер-нигівської династії. Вони свого часу добровільно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „відізду— переходу в підданство иньшій державі. Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князівства
Литовського, в 1470, ще більше в 1480-х ророках, сї князівства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрі-воживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо Пограничні землї йому піддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси. Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далі їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжницї віри: саме тодї в. кн. Олаксандр, вивівши на митрополїю податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олександрову княгиню—як їй бути з її православною вірою. І от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литві неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничні князі під Москву. Причиною виставляють, що іх вірі приходить тіснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім раpї дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тісноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князів з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сіверський і Рильськ з волостями. Ціла Чернигівшина переходила під Москву! Великий князь московський тоді порішив кувати зелізо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну вобороні віри—буде,, за християнство стояти, скільки Бог поможе. Вислав військо своє, і воно докінчило прилученнє Сіверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші пруські землї, що були під Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зіставило за Москвою Сіверщину: сподівало ся собі потім її вернути,—але не туди йшло!
За кілька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодїшнїй Київщині, а теперішній Полтавщині—від м. Глинська на Ворсклі пішло їх імя; не був він нічим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цісаря Максиміліана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішній Голяндії), в Італії й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалі освіченого Європейця, приїхав в останніх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нічого не могли вдіяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником і старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки все те від чого вже давно Українці та Білорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськім.
Та Олександр несподівано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта і першим ділом настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотів дійти справедливости—переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн. московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в середині. Ш,о він задумував, не знаємо докладно—не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між його ворогами. Найправдо-подібнійше, що він хотїв за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї, принаймні східні, і утворити з них для себе князївство пія московською зверхністю. І справдї, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожі Литві, не оцінили сього моменту Хан ані рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р.. і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присіло й не відважило ся пристати до Глин-ського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське діло,— до його душі па-ни не вміли знайти дороги. Тільки сусідній Мозир піддав ся Глинсько-му: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи—Слуцьк, Овруч, Житомир не піддавали ся, Глинський міг тільки робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жиґимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,—тодї Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська московського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину.
Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війні—тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українців се не поправило.
49. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи. Тим часом як східне українське панство шукало опори в Московщині, західня Україна—Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долі у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князівство, органїзоване в середині XIV в., в тім часі доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тільки розширити свої землї, але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділе й Галичина, особливо східно-полуднева (земля Галицька), стояли в тісних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в початках XVI бачимо тут і полїтичні рухи. обраховані на поміч молдавську. Молдавські господарі, володіючи українськими землями по ріці Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусіднє галицьке Покутє, пробували його відірвати від Польщі, і в звязку з сим бачимо в полудневій Галичині серед української людности нахил в молдавський бік, подібно як в східній Україні в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичині і в сусідніх сторонах пісні про воєводу Стефана—як от у старій пісні (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею).
Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тільки на жаль дуже мало звіс ний нам в подробицях Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Волощини збунтував Покутє, підняв тутешчіх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землї аж під Галич, і пішов за Дністер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту в загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсім несподівано „більше божою помічю як людською, як пише оден сучасний біскуп, місцевій шляхті польській удало ся несподївано ударити на військо Мухи, коли він переходив Дчїстер; в війську його настав великий пополох, почало тікати, топили одні одних в Дністрі, і так росполошились, що й Муха мусів тікати. Оден письменник пізнійший каже, що Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала його, і та так зробила.
Є також глуха звіства про якогось претендента на Україну, що вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (України) і підіймав повстаннє в Галичині, щоб за помічю султана визволяти її від Польщі, але вхопили його Поляки. Пізнїйше, з перших років XVI в. припадком довідуємо ся, що під час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пішли потім з волоським військом на Молдаву, як похід не вдав ся, а маєтки їх гіоконфісковано. Сі припадкове віднайдені звістки показують виразно, що тут також була, по теперішньому кажучи-
українська іредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помічю близької їй вірою і духом Молдави. Але проби сї не удали ся, бо Молдавія була за слабка для сього, а український елемент у Галичині був придавлений ще далеко гірше, ніж в вел. князівстві Литовськім Се мусїли побачити тут дуже скоро, і тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помічю помічаємо ми в Галичині перші виразнїйші прояви народньої організації для оборони своїх прав і для сотворення підстав для національного житя.
Обставини українського житя були тут справді незвичайно сумні. Не було навіть таких можних українських панів як на Волини або в Київщині, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист і поміч. Все можнійше боярство українське в Галичині пропало в XIV—XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфіскат, або помішавши ся з польською шляхтою і перейшовши на католицтво, а за тим і спольщивши ся (особливо мішані шлюби з католичками часто служили притокою до того —не раз трапляло ся, що жених мусів перейти на католицтво до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотіли приймати, тому й не диво, що не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного. Зістала ся тільки дрібна шляхта, бідна і темна, яка не мала ні впливу ні голосу, при тім не була організована. Церква православна, ся одинока представителька українського національного житя в тім часі, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсім придавлена. З половини XV в. галицька митрополія зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуваннє галицькому старості, а за-відуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць; десятки лїт пізнїйше памятали в Галичині, як крилошан православних „на поворозах водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Дністер—грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся.
І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надії на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слідні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранійше, зайняли кільканадцять літ, поки удало ся добити ся від правительства позволення. щоб митрополит київський поставив владику для галицької єпархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусіли ходити за сим позволеннєм Галичане—шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королівськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусіли Галичане обіцяти королевій Боні дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владиці грамоту...
Головно заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часі добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в місті, окрім як тільки в малім руськім кварталі (де теперішня улиця Руська з сусіднїми переулками), не дозволяли ім по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навіть православної присяги не приймано в судових справах.
Львівські Українці добивали ся скасовання сих заборон через ріж-них впливових панів—між иньшим і через звісного волинського магната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королівськім за його воєнні заслуги, і навіть „як виїмок дали йому воєводство троцьке, оден з важнійших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало що виграли і в старій столиці Галичини зістали ся далі „инородцями, що тільки в своїм кварталі мали сякі такі права.
Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всі перепони, православного владику і осадили його
у Львові (1539). Була се нова опорнаточкадля тодішнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної організації.
Такі брацтва були при церквах здавна—початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святош і ігрищ, куди збирали ся сусіди з доохрестних сіл. Пізнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так звані братчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах.
Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм міст по німецькому праву, також цехові ремісничі брацтва на німецький взірець, починають мішане українські і білоруські реформувати свої старі брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї організації. Найстарші статути таких реформованих брацтв маємо з Білоруси з Бильна, а з України з Львова. Львівське брацтво при головній церкві Успенія, в руськім кварталі, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х років маємо устави кількох иньших брацтв, при иньших церквах львівських, списачі на взірець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть приступати сторонні люде, шляхтичі, а нїхто своєвільно не може з брацтва виступати. Брацтва служили таким чином для організації людей української народности. Львівські мішане, найбільш освічені і сильні, призвичаєні до громадської організації, а заразом найбільш вражені своєю безправністю, дають початок національній організації, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяне були зовсім безправні і майже не могли?брати участи в якімсь навіть культурнім руху). Львівські брацтва, а особливо брацтво успенське—стає центром такого нового руху. Ним інтересують ся й покровителі галицької України—воєводи молдавські: вони присилають ріжні дарунки до церкви і на братські пири ріжні припаси братчикам „своїм приятелям, як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів в натурі. Зі Львова такі брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою національної одности і гуртовання. Змісту для сих гуртів ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пізнійші часи принесли й зміст.
50. Початки козаччини. Тим часом як ото князі та магнати східньої України, програвши повстання, тихо сиділи, запобігаючи ласки литовського правительства, вдоволені тим, що їм ще лишало. а в західній Україні, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до організаційної національної роботи,—на крайнїм пограничу тодішнього українського житя підіймала ся нова сила. Значіннє їі не можна було ще зміркувати по тих початках і певно нїхто не вгадував, що се наростає національна сила, яка перейме на себе те чого не вміли досягти українські князі та пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, анї могло міщанство західньої України, що своїми слабими силами не подужало проломити собі путь серед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодішнього несеріозного пограничного добичництва — козакування, або „козацтва, як його тодї називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила.
Дали грунт і обставини сьому новому ніби, а в дїйсности старому, тільки в нових обставинах відродженому явищу українського житя події дуже сумні, а саме—нове татарське спустошеннє східньої України, що впало на неї з кінцем XV віку, від кримської Орди.
Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся міцно—вже з кінцем XIII в., а потім ще більше в XIV вона розлазить ся, і члени ханського роду та ріжні начальники, беки, починають усобицї, підтримуючи сього чи того. І кінець кінцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV віцї зовсім і західні орди, що кочували в Криму і на низах Дніпра та Днїстра, відірвали ся від неї й утворили осібну орду, котрої хани мешкали в Криму. Перший хто так рішучо відокремив сю орду, був хан Хаджі-герай і довершив він сього почавши від 1430-х років. При тім, відриваючи ся від Золотої орди, шукав він опори та помочи сусіднього вел. кн. Литовського, тільки литовське правитель-ство, зайняте своїми справами, не вміло сеї справи відповідно оцінити і не підтримувало Кримської орди скільки небудь енергічно, а навіть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджі-ґерая Менґлї-герай пошукав собі иньших союзників—піддав ся під зверхність султана турецького і війшов у приязнь і союз з Москвою. Москва ж все підбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, і слухаючи її Менґлї-ґерай починає пустошити українські землї, що належали до вел. кн. Литовського і Польщі. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте війною з Москвою, та й через своє внутрішнє поріжненнє і упадок, не могло і не уміло досить енергічно поставити ся против сих татарських нападів. Боронили ся, як могли, місцеві українські князї та пани, але не маючи від правитель-ства майже ніякої помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Менґлїтерай, заохочений дарунками і надокучаннями московського вел. князя Івана, аби йшов на Поділе, або на Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом післав Іванови золоту чашу і діскос з св. Софії київської. Після того кілька літ пустошив Поділе, а польський король невдалим походом на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Поділе і Галичину. Татари ходили також на Заднїпровє, але Москва, маючи на меті забрати Сїверщину, просила їх туди не ходити. Менглі-герай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, пустошить також землі Білоруські. Часом Татар при тім громили—так славили ся побіди над ними Мих. Глинського і їде більше Константина Острозького; але частїйше орда пустошила землі й виводила здобич зовсім безборонне. Вся Україна, саме повітрє її наповнило ся невільницьким плачем, який нині ще бренить і плаче в наших піснях, на протяті стількох віків.
Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замість боронити ся, хотіло відкупити ся дарунками, згоджувало ся навіть від кождого чоловіка дань щорічну давати—чого й за татарської неволі не бувало; намовляло Татар пустошити Московщину і кінець кінцем осягнуло тільки те, що орда однаково стала пустошити і московські і литовські землі. Київщина по обох боках Дніпра від сих нападів спустіла майже зовсім. На Полісю, коло Овруча, Чорнобиля, сиділи ще села; але від Київа почавши далї на полуднє тільки де котрі замки тримали ся і люде, котрі не повтікали відси далї на північ та захід, в безпечнійші сторони, мешкали тільки при тих замках і відси ходили на лови та господарили. Спустошеннє було гірше від часів Бату. далеко гірше. Зажурилась Україна, що нїде прожити— Витоптала Орда кіньми маленькії діти. Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана пігнала.
Подпїпровє стало просто пусткою. Здичіло і вибуяло за кількадесять лїт, як якийсь дикий край.
Але власне сї роскішні дикі пустині, сей край хрещеного світа, що й прозваний був через те українок), манив до себе людність, тому що не було тут нї господаря нЇ пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебільшених оповідань про тутешнє дозвіллє й богацтво дикої запушеної природи. Земля, кажуть, дає там неймовірні урожаї, вертає посів до сто раз; сїяти що року не треба—од ного року посіяти, уродить і на другий, а дасть одного року і другий і третій урожай; лишити плуг на полї, то він за два—три днї так обросте. що тяжко його знайти. Трава на пастівнях така висока, що волів ледви видко в ній, як пасуться: часом навіть і рогів з трави не видко. Бжоли така сила, що не тільки в дуплах дерев, а навіть в ями наносить меду, і не раз доведеть ся провалити ся в таку медову криницю. Ріки повні рибою, нечувана сила осетрів і иньшої риби йде з моря в ріки, так що під час того її руху списа можна встромити в воду—буде стер-чати як у землі у тій масї риби. Звіря в лісах і степах така сила, що диких биків, коней та оленей бють тільки задля шкіри, а мясо кидають. Диких кіз стільки набігає з степів в ліси на зиму, що бити можна їх-тисячами. Птахів сила неймовірна, так що весняною порою хлопцї цїлі човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлїв, лебедїв. І таке иньше...
В сих оповіданнях богато переборщено. Але вони дають нам по-нятє про се київське дозвіллє. І воно притягало до себе людей смілих і відважних, котрі не бояли ся йти в дикі степи, на зустріч Тата-ринови—готові були бити ся з ним, аби тільки користати з богацтва й свободи тої безпанської землі. З Київського Полїся і з дальших земель-з Волини, з Білоруси, кождої весни сунула силалюДейдо Київщини і росходила ся по тутешніх просторах, займаючи ся ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові „уходи, щоб там господарити до пізньої осени, а потім з запасами мс,іу, риби, шкір, коней чи иньшої худоби вертали „на волость. Але на волости чекали їх урядники старостинські і за право користання л ..ухилів відбирали добру паііку на замок, і то найкращої здобичи. Тому сміливійші не вертали ся на зиму до замків, а зимували в степу. Иньші зіставали ся зимувати при подніпровських замках, иньші вертали ся до дому. Для одних сс був спосіб поправити своє господарство, вибравши ся раз -другий в степи на здобич; иньші втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку, іі вони лишали ся поблизу, при котрімсь замку, або і в степах.
Звало ся се козацтвом, а ті що ним промишляли козаками. Офіціально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. Але з такої офіціальної стежки воно звичайно переходило на неофіціальну, що звала ся „лупленнем чабанів татарських або турецьких. Вистерігаючи ся Татар в степах, в кождій хвилі приготовані відборонити ся від їх нападу, наші промисловці не минали також нагоди поживити ся і собі від Татар, коли по своїй стороні чули силу й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши її де небудь в пригіднім місці, відогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купців турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, післаного „з подарунками, або й городок турецький чи татарський погромити. Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половцїв і досі вживаєть ся у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й роз оокм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських.
Назва була новою в приложенню до українських степовиків: вони звуть ся козаками в наших джерелах тільки з кінцем XV віку; але саме явище—те степове добичництво у нашого народу на степовім пограничу давнє-давене. Се ті колишнї Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землі візантийські. Се ті бродники, що волочили ся по степах подонських та поднїпрянськик в часах половецьких. Се берладники та „вигонці галицькі, що товкли ся над Дністром та Дунаєм в XII XIII в., займаючи ся рибальством,
150. Київські руїни: Десятинна церква.
а при оказії—і війною. Се ті „хоробрі кметї пограничники, прославлені Словом о полку Ігоревім, де Всеволод князь курський хвалить своїх вояків.
Явище старе, дістає тільки нову назву, і в нових обставинах— через те що такий величезний простір вийшов з звичайних порядків житя, громадських і політичних, з під нагляду правительства, з володіння боярського і панського,—могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнїйше ніж коли небудь давнїйше.
51. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в. Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народности. Такі звістки, де говорить ся безсумнівно про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, що Кияне й Черкасці погромили татарський корабель під Тягинею, і в кн. литовський Олександр обіцяє пошукати того межи козаками на Україні. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками. В уставній грамотї Київу, виданій 1499 р., згадують ся козаки, що з верхових городів ідуть в степи по рибу і потім відти вертають ся через Черкаси й Київ з рибою .свіжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козаків в ріжних ділах: як степових промисловиїв, як самовільних добичників і як дружину погра-ничного старости, що з ним іде громити турецький город. В подібних обставинах виступають вони і в иньших звістках з початку XVI віку.
Але загалом згадують ся козаки з початку рідко. Се тому що козацтво тодї—тільки зайняте, а не якась осібна верства людей. Хо-тять в козацтво міщане, селяне, старостинські служебники, бояре і паничі. Але дуже мало ще людей, які о спеціально козацтву віддавали ся, які б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалі людности на Дніпровій дорозї від Київа на полуднє, де осідала козаччина, в тім часі дуже мало.
В пізнїйших переказах з козаччиною звязують ся спеціально імена деяких старост і намісників пограничних, особливо Остапа Дашковича, що був намісником канівським і черкаським десь від року 1510 і до смерти своєї 0535), і Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Поділю в тих же часах. Вони попали потім вреєстр козацьких гетьманів, як найперші гетьмани, але на правду були тільки пограничними старостами, що місцевих козаків, то значить людей охочих до козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькі городи: такі походи називали ся „козацтвом. Займали ся тим майже всї пограничні старости, почавши від згаданого вище Богдана Глинського, а також ріжні пани пограничні з Українців і навіть з Поляків (з Поділя), під головним проводом найбільшого майстра сеї пограничної боротьби кн. Конст. Острозького. Дїйсними ватажками козацькими вони не були, і навіть давали ся козаччинї не раз луже в знаки, обкладаючи її великими поборами за право ходити в степові уходи, забираючи від неї здобич то що. Але про них в наших тодїшнїх джерелах більше чувати як про дійсних козацьких ватажків, що лиш де не де припадком згадують ся, як провідники сміливих козацьких походів на татарські улуси, на городи турецькі- напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Браслава і Лесун, що виступають в звістках 1540 років, їх ділами не цікавили ся сучасні літописці, і погром Очакова Карпом з товаришами навіть не згаданий в них. Тим часом похідЛянцкороньского на Очаків. походи на Татар Дашковича гучно прославляли ся і тому пізнїйші історики козаччини взяли іх за перші виступи козацькі^хоч сучасники навіть не згадують при тім імени козацького (його прикладено вже пізнїйше).
Але козаччина правдива— се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди небудь в Африку абоАзію)-був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старав ся яко мога вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобідно і тісно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще мало. Немо жучи свобідно орґанїзувати ся в пограничних городах, або як тоді називали—„на волости, козаки де далі все міцнійше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах—живуть там завсїди, на мясї, на рибі, на меду з пасік, і ситять там собі мід як дома (не платячи старостам нічого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподівано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті.
52. Початок Січи. В таких суворих обставинах не моіла ширити ся козаччина панська, тільки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпіти навіть ту біду степову-аби на свободї.Вона держала ся в степах і ставала в них все твердшою ногою.
Козаки ставили собі для безпеки від Татар „городці й засїки чи ..січи в придатних місцях, звязували ся у все більші звязки між собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цілим так .званим „Низом Дніпровим, а центром ного стає Запороже, дніпровські околиці понизше порогів, добрі тому що за віддаленнєм були зовсім неприступні старостам литовським і польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням і лісам очеретів неприступні й з моря, для галєр турецьких.
В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневенький пробуваючи між козаками, дає почин до постійного укріплення на Запорожу, яке б служило міцною точкою опертя для всеі козаччини, та хоче з неї зробити силу політичну, з якою б рахували ся сусідні держави і правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуванням, як иньші пограничні паничі, він не закинув козацтва й далі, як то робили вони—щоб зайняти ся звичайними панськими ділами. Навпаки, серіознійше розглядаючи ся в українських обставинах, рішив він звязати свою долю з Низом і Ного козаччиною. Перед усім задумав поставити за порогом кріпость, котра б дала опору проти Тагар ї помогла б опанувати міцно Дніпровий Низ, вибивши відти Татар і Турків. Гадка про побудованнє такої кріпости на Низу Дніпровім підіймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українські старости й намісники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козаків і поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей і так справа пропала. Потім, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нічого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе і сповнив дійсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справді поставив замок на Хортицї й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя і короля тодішнього Жигимонта-Августа просив, щоб запоміг його припасом і всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозуміння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його під свою зверхність та не уступала ся за Татарами і не мішала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тоді Вишневецький. Чи договорив ся він до чогось з Турками, не знаємо, але від польсько-литовського правительства таки не міг добити ся помочи: на такі справи там ніколи не було грошей, та й з Татарами зачіпати ся боялись, і навіть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та післати його з козаками на війну.
Тоді Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москві з Литвою та спільними силами знищити Кримську орду, що нищила і литовські і московські володіння, ще й брала від обох держав річну данину! За його радою московське пра-вительство рішило ся спільно з козацьким військом ударити на Крим і 1556 р. вислало своє військо, що зійшовши ся на Дніпрі з козаками ударило на кримські городи Аслам-Кермен і Очаків (див карту 158). Замків одначе не взяло, тільки побило та в неволю забрало багато Татар та Турків. Се розгнівало хана і він напосів ся знищити нове козацьке гніздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пішов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, але ж не зміг узяти й пішов назад нї з чим. Вишневецький, сповіщаючи про се короля, просив прислати йому людей і стрільби всякої, але король боявсь устрявати в се діло. Тим часом хан на літо прийшов знов, і вже не сам: прийшло на човнах військо турецьке, прийшла поміч волоська, обложили Хортицю, і Вишневецький не міг утримати ся: не стало провіанту, козаки стали розбігати ся; мусів уступити ся до Черкас.
Побачивши, що нема помочи від Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою і до боротьби з Кримом. Час був для того справді дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм війском на Крим; хан не відважив ся стати против і забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зістав ся лїтувати в Аслам-Керменї й збирав ся відси йти з козаками і Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотіли далі його тримати на Дніпрі: післали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далі й зовсїм відложили гадку про війну з Кримом. До згоди між Литвою і Москвою не прийшло—навпаки, вони розсварили ся за Ливонію і між ними скоро зачала ся за се війна, і знов кождий почав запобігати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що і в Москві нічого не дібеть ся і вернув ся назад на Україну (1561). Замішався потім в усобицю молдавську і вибрав ся туди з козацьким військом; покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; відіслали його до Царгорода і там убили. На Україні і в сусідніх краях ходило богато оповідань про сю несподівану смерть.
Оповідали, що Вишневецького повісили за ребро на гак, і він висїв так три дні, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмівав ся з Турків та лаяв Магомета їм на злість, так що вони, не витримавши, застрілили його й тим скоротили йому сих і иньших ще переказів, оспівавши Вишневецького під іменем Байди і зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода.
Так Вишневецький згинув марно, не здійснивши своїх плянів.Але діяльність його не пройшла дурно. Не тільки його гадка про сотво-реннє міцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пізнїйшій запорозькій Сїчи, котрої він був немов духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій політиці чують ся відгомони смілих гадок Вайди про можливість для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву, Волощину і навіть саму Туреччину, грати ширшу політичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свій політичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. І в сім були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, що надавали козаччині незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміцняли її небувалим притоком свіжих сил. Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого „луплення чабанів татарських брала ся вона до широких політичних плянів, до незвичайно сміливих діл.
53. Організація козацької верстви. Мусимо собі представити. яке незвичайне вражіннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи ні кріпостями, ні запасами зброї, ні грошевими засобами, так сміло хапала ся пащі хижого бісурменського звіря, що дер сучасну Україну, смоктав кров з неї і сусідніх земель і в страху держав сусіднї держави, які перед тим вважали себе такими сильними, побідними, могутними. Не тільки Україна, а вся східня Европа, всї сусідні землі жили під тяжкими вражіннями турецьких завойовань, котрим ніщо не могло противстати, і татарських спустошень, які зробили цілу східню Европу одною невільницькою кошарою, з котрої татарські загони свобідно і незборонно гнали табуни невільників на кримські торги, наповняючи звідти невільником Туреччину, Італію, Францію, Іспанїю, африканське побереже, трохи не весь світ тодішній.
„Торгують невільником у всіх містах Криму, але найбільше в Кафі, пише литовський письменник з половини XVI в. „Трапляєть ся там, що цілі юрби нещасливців, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблі, бо місто лежить коло дуже доброї морської пристани, і тому Кафу можна назвати не містом, а ненаситною, поганою безоднею, що пожирає нашу кров.
Думки про полоненників, невільників, їх нечувані, безвихідні страждання, їх тугу за рідним краєм опанували сучасну творчість, відтиснувши на далекий плян иньші теми. Чоловік став іграшкою долі, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невільника, з побожних християн недовірків бісурменських, кидає сестру в обійми по-турнака брата, стару мати в неволю її сина, що потурчив ся й забув уже рідний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сї теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки поколінь до наших часів, так щ) вони дають і нам понятєпро страшенні гнітючі образи, під вражіннєм котрих жив, котрими був опанований тодішній Українець. Се невільницькі псальми, як їх називали наші кобзарі.
Сей голяка в лихій семирязі (сермязі) і вязових постолах-се та козаччина гола і боса, яка нї з чим кидаєть ся на бісурмена, що вже встиг зробити з ловів на укоаїнського невільника зовсім звичайний про мисел: богаті Татари й Турки з чорноморських міст позичають голоті татарській гроші на коней грають їх собі невільником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посіли степи, громить чорноморські городи—осідки бісурменства, оселї тих торговців турецьких, ринки невільничі, та визволяє ватаги невольника На тихі води, на ясні зорі, у край веселий, в городи християнськиї.
Страшенне се робило вражіннє взагалі, а особливо в народі українськім, так—здавало ся—вже безповоротно забитім і задавленім.
І не так ті перші походи, де козаки йшли, завербовані старостами чи богатими пограничними панами, а пізнїйші самовільні походи козацькі, що починають ся в середині XVI в., власними засобами, не тільки вже без панської помочи, але навіть і против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та й саме правительство литовське довідувало ся, що невважаючи на заборони, пограничні старости й пани таки помагають далі козакам і покривають їх, ділячи ся з ними добичею так як турецькі купці з Татарами. Але ся поміч чи покриваннє мало було звісне і не грало особливої ролї в козацьких походах—не від того вони залежали.
Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспівували ся в піснях і виростали в надлюдські образи в переказах. І разом з тим, як люде переймали ся вірою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все більше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й відокремляла ся ціла осібна верства козацька. І не хотячи зовсім—приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походів козацьких та ріжними заходам коло того, аби їх перепинити.
В почдтках правительство піддало ся гадкам місцевих урядників, що за помічю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, і думало про те, якби розложити козацькі залоги на Низу й спинити ними напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків переписати на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська—тих суворо карати.
Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду—то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальці на козацькі походи—правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справді козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осїдали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справді були козаками й більше нічим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд- з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу до замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всій козаччині і в тій—котру взято було на платню і службу королївську, і в тій яка собі далі лишала ся без платні. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королівським козачим полком і промишляло собі далі як уміло. Далі йшла жвава війна на пограничу: Татари набігали, козаки їм відвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарські й городи турецькі, мішали ся в волоські усобиці—стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сек) боротьбою на Україні поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен. Його то, як думають, оспівує пісня.
Між ватажками, що водили козаків на Молдаву, вславив ся особливо Іван Підкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потім його вхопити і стято його у Львові, на заспокоєннє Турків, але се не відстрашило козаччину від дальших таких походів.
Польське правительство писало листи до козаків, забороняючи тих походів, грозило карами та наставляло все нових начальників і поручало їм набирати козаків в королївську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та від наїздів на землі турецькі й татарські стримували. Особливої слави по між тими розпорядженнями набрала потім реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з неї виводили всякі пізнїйші порядки козацькі, які Баториєви і не снило ся заводити. НадїлїБаториєві розпорядження мало ріжнили ся від попереднїх і пі-знїйших, які робили королї, щоб завести порядок між козаками. Порядку одначе, з них не виходило ніякого, а виходило що иньше:
Настановляючи над козаками осібних начальників, правительство виймало їх заразом з-під власти звичайних властей: старост і міських урядів. Козаки на тій підставі виводили, що коли хто козак, то над ним нема нїякої власти, тільки козача. Але при тім своєю властю признавали не тих начальників, що їм правительство наставляло, а своїх виборних.
Правительство брало собі в службу козаків і обіцяло їм платню платити (хоч звичайно не платило). Козаки всї покликали ся на те, що вони служать королеви, становлять військо королївське, і на тій підставі домагали ся тих самих прав, які мало військо польське, або які воно собі присвоювало.
Посилаючи ся на королівські постанови, та по своєму їх толкуючи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королівських розпорядженнях, що видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсії свої на ріжні свободи і привилеі козацькі. Далі-далі виростають понятя такі, що козак має бути чоловік вольний, нікому не підвлас гний, до нічого не обовязаний крім боротьби з ворогами пограничними. Хто пристав до козаків, той стає чоловіком вільним, не підлеглим нікому окрім виборної власти козацької.
Сих своїх прав і претенсій боронять козаки всілій способами, а що стає їх все більше і всї їх боять ся на Україні і до оборони від Татар потрібують, то по трохи таки права козацькі починають признавати ся і місцевими панами і начальством.
Так творить ся з кінцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, і сила народу починає приставати до козаків на те, щоб користати з прав і свобід Козацьких. А козаччина з тим стає силою суспільною, соціальною.
54. Прилученнє східнїх українських земель до Польщі. Саме під ту хвилю як козаччина починає набирати сили і підіймати голову, претендуючи на ріжні права і свободи, і під покров „присуду козацького починає удавати ся міщанська й сільська людність, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги панської,—стали ся важні події, які погнали широкою хвилею народ український з Західньої України в козацькі сторони і в ряди козацькі і піднесли незмірно силу і значіннє козацтва. На сих подіях мусимо спинити ся, щоб порозуміти сю зміну в житю України: як раптом оживають східно-українські пустині, як на них зростає поволї необорна сила козацька, і під її покров переносить ся те національне житє, що почало розвивати ся в західній Україні. але стріло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання.
Перша важна подїя—що Україну східню, поднїпрянську звязано тїенїйшим звязком з західньою, через прилученнє земель волинських і київських і задніпрянських до Польщі, 1569 році. Подїя ся спала не-сподївано не тільки на українську суспільність, але й на саме правительство, і тому тільки згодом дала почути свої наслідки.
Після того як стара суперечка за Волинь відшуміла, ніщо, як здавало ся, не віщувало великих змін у відносинах Литви і Польщі (див. гл. 47). Литовські пани раді були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремішність вел. кн. Литовського була задержана.аби в нім правити собі по своєму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тоді потрібувала литовської помочи на Турків, пани литовські добили ся навіть, що списано нову грамоту унії з пропущеннєм тих слів про прилученнє і інкорпорованнє Литви, що були в старих грамотах. І великі князї литовські, бувши заразом королями польськими. зміркували, що для їх роду се вигіднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осібною державою, бо так великокняжий стіл переходив дідично.з батька на сина, а в Польщі шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, і не дуже можна було покладати ся на її вибір. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягай-ловим давало заручку і на польську корону, і се було їм на користь. І так стояли діла до 1560-х років. Аж тоді виходить у тім зміна. Тодїшнїй король і великий князь Жигимонт-Август синів не мав і вже не сподївавсь, так що про наступників йому було байдуже А Литву під той час війна з Москвою дуже притисла, і король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею—буде їй лекше. Також і шляхта литовська, що незадовго перед тим дістала голос в соймі (парляментї) литовськім, стала добивати ся тїснійшого зєднання з Польщею, щоб дістати від неї поміч в війні й собі тягарі воєнні полекшитп. Та й більших прав собі з того надїяла ся. як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщі шляхта вже визволила ся майже від всяких тягарів і обовязків. І от король і шляхта зверху і знизу починають натискати на литовських панів, щоб не противили ся тїснїйшому зєднанню Литви й Польщі. Король, починаючи від р. 1562, раз-у-раз скликає спільні сойми Польщі й Литви у сій справі та настає на литовських панів. Але ті держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливів на шляхетських депутатів, не допускали їх до безпосередньої участи в справі, а навіть дещо попустивши на соймі 1564 р..потім свої уступки взяли назад. Коли ж на соймі, що почав ся з кінцем 1568 р. в Люблинї, вони помітили, що король, під намовою польських своїх дорадників, хоче на них натиснути, щоб засіли разом з Поляками всі в спільнім соймі, то литовські пани в ночи під 1 марта 1569 р. тихенько виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом „зірвати сойм і перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсїм не сподівали ся.
Поляки, помітивши з тих переговорів, яке трудне становище литовських панів, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрій литовських панів,—порішили тепер не упускати такої користної хвилі. Вони представили королеви, що литовські пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, і треба справи рішати без них далї заочно. Одначе рішили почати їх з иньшого кінця. Побачивши, як литовські пани стоять за окремішністю своєї держави, зміркували, що до повного скасовання Литовської держави і прилучення всїх литовських земель до Польщі мабуть таки не прийде. Отже порішили вернути ся до старої справи, яку вже раз підіймали в подібних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщі решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодї, так що зістали ся вони при Литві. По утечі литовських панів пішли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщі Волинь і землю Підляшську, бо вони мовляв належали до Польщі і тільки через поблажливість короля Казимира Ягайловича, як вік був заразом великим князем Литви, литовські пани присвоїли ті землї собі. Се була неправда. Волинь Поляки кілька разів пробували забрати, але се їм досї не вдавало ся ніяк. На Підляше гострили зуби сусїднї польські князї Мазовецької землї і два рази дїйсно діставали собі в державу від князїв литовських, але всього на кілька років. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрібної шляхти з Мазовії (в МазовіЇ сила силенна була тої дрібної шляхти, такої ж убогої як селяне). Король на те заявив польським сенаторам і депутатам, що він зовсїм з ними згоджуєть ся: Волинь і Підляше справді повинні належати до Польщі, і він зараз накаже сенаторам і депутатам з сих земель (що були вибрані на той спільний сойм), аби засіли в соймі польськім. Справді зараз вислано такі накази; волинські й підляські сенатори і посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приїде на останній час, буде маєтки й уряди відберати—тодї приїхали. Не хотїли одначе присягати на вірність Польщі, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знає, тодї таки присягли і в соймі з Поляками позасідали. При кінці мая справа була скінчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими війнами і всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королівськими—тому що й Литва ослабла через внутрішнє роздвоєннє своє й прийшла за сей час до повного занепаду, і українські пани кінець кінцем не тримали ся Литви так сильно, через те що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значіння.
Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде і Литва, прибита війною, маючи против себе і короля і шляхту, не важить ся оружно боронити своїх земель—забрала їх ще більша охота до нових зривків. Стали думати про иньші українські землї, а в тім підтримували їх і волинські посли, бо коли вони вже попали до Польщі, то не хотїли, щоб границя лягла між ними й иньШими українськими землями.
Першим ділом порішили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по відірванню від неї західньоГо Поділя взагалі жила одним житем з Волинею, і там волинські пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори польські й король: рішили включити Браславщину в гралюту про прилученнє Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам і послам, щоб зложили присягу Польщі й засіли в соймі польськім, і се вже по попе-реднїй історії з Волинею пішло легко: за яких небудь два тижні справа з прилученнєм Браславщини була скінчена.
Не так легко пішло, коли посли польські заговорили про прилученнє Київщини: і король і богато сенаторів тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях і чим небудь прикривали справу. Лякали їх величезні простори Київщини, відкритої від Москви і Криму: оборона таких величезних і в тім часі ще майже зовсїм порожнїх земель мусїла принести великі тягарі, великі видатки, непосильні для Польщі з її дуже лихою орґанїзацією фінансовою, з вічно порожнім скарбом державним і зовсїм незначним військом. Тому король і сенатори противили ся довго—та на рештї уступили під натиском польських послів, котрих підтримували депутати волинські й браславські. Дня 3 червня король подав ся і заявив, що надумав прилучити Київську землю до Польщі і накаже київському воєводї кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщі, як воєвода київський. Тим днем 3 червня підписано й грамоту про прилученнє Київщини,—мовляв вона також здавна належала до Польщі.
Литовські пани, побоявши ся, що так далі й цілу Литву розберуть без них, приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не відважили ся рішучо протестувати против відірвання від Литви її старих провінцій. Просили не відривати більше нічого і не касувати їх держави, бодай щось зіставити з їх окремішности. Де в чім їх гюслухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собі осібного вел. князя, не буде мати осібних сеймів, тільки разом з Поляками; але матиме своїх осібних міністрів, свій скарб і своє військо.
Після сього Литва стратила всяке значіннє як осібна держава, стала частиною держави Польсько-литовської. Повідірванню Київщини з українських земель зістала ся в вел. кн. Литовськім тільки Берестейщина і Пинщина (з них зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщі, бо після 1569 р. в устрою Польщі й Литви було дуже мало ріжниць. Поза тим зістали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперішня Буковина, що належала тодї до Молдави, і закарпатські українські землї, що були під Угорщиною (Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собі здобула від Москви, сорок лїт пізнїйше, і так хоч не надовго (бо тільки до Хмельнищини) можна сказати, що цїла Україна спинила ся під Польщею й польським правом—бо з виїмком тільки маленької Буковини й чималої, але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньші українські землї перед Хмельнищиною були під польським правом.
55. Переміни в житю і устрою громадськім. Прилученнє до Польщі українських земель в 1569 роцї мало важне значіннє, бо завершило перестрій їх громадського устрою на польський взір. В західнїх українських землях, що були прилучені до Польщі ранїйше: в Галичині, в Холмщинї і на Поділю, се стало ся скорше. Формально там заведено польське право і польський устрій в 1434 р., але ще перед тим польське панство, наплинувши сюди, перемінило все на польський лад. В українських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрій і всї обставини житя від самої вже унїї 1385 р. правительство литовське наближало і раз-у-раз нагинало до польських взірцїв. Литовський Статут—збірник законів вел. кн. Литовського, виданий вперше в 1529 р., в тій першій редакції задержав в собі богато з старого права українських і білоруських земель, що в них зістало ся з часів іще Київської держави. Але вже в другій редакції Литовського Статута, 1566 р., все се значно змінено на польський взір, і в устрою держави та в управі земель заведено важні зміни на взірець Польщі. Зіставало ся одначе чимало й ріжниць, а їх знесло і покрило отеє при-лученнє решти українських земель до Польщі.
Правда, грамоти 1569 р., прилучаючи їх до Польщі, полишили дещо з старого: зіставили українську мову в урядованню і в зносинах правительства з сими землями, зіставили дотеперішнє право—власне той Литовський Статут 1566 р.; заведено тому й осібний апеляційний суд для сих земель. Але сї відміни довго не продержали ся, по части тому, що загальне житє держави втягало в себе все сильнійше наші землі, а також і тому ще, що з прилученнєм до Польщі сюди посунула велика сила Поляків, які позаймали уряди, ріжними способами подіставали маєтки і—ополячили тутешнє житє. До 1569 р. в землях сих Полякам не можна було нї діставати посад, нї володіти маєтками, а тепер стало можна, і се була друга велика зміна, яку приніс 1569 рік.
Українське житє наломано на польські взірцї і ополячено. Був се повний, перестрій зверху і донизу, який не зіставив каменя на камені в українськім житю. Він перемінив його на польські взірці, і на самий спід його зіпхнув українську людність, яка тримала ся своєї української народности. Зазначимо тепер головнїйші прикмети нових порядків, принесені ними зміни і їх значіннє для українського житя.
Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою,—хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далї високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднїйшої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права До неї належало законодавство на соймах і вона кермувала ним на свою користь; шляхта вибирала зпоміж себе судів і иньших урядників; коронні землї роздавали ся шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного. Шляхта правила всїм, всім кермувала собі на користь, і король мусів робити, чого вона хотіла Вдасть королівська, взагалі всяка публична власть була дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стіснено нї в чім. Не було на шляхту ніякого суду нї управи, так що шляхтич міг собі робити що хотів, не боячи ся ніякої кари навіть за найтяжші вчинки—навіть заподіяні шляхтичеви, а не казати вже коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправности і безсудности шляхтичі привикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили нераз чисті битви між собою, і се знов особливо давало ся в знаки не-шляхтї, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську.
Міста (городи), які в давнїйших часах були центрами політичного житя, стратили тепер в нїм всяке значіннє. З наданнєм самоуправи по німецькому праву вони виключали ся з загального складу землі, а знов самі між собою не були звязані ніякою орґанїзаиією. Кожде місто було само для себе маленькою осібною республікою. Так мало бути, а на практиці таке відокремлене становище віддавало майже всіх міщан без виїмку в повну залежність від шляхетської управи, чи від поміщиків. На напрям законодавства міщане не могли мати нїякого впливу, бо не мали участи в соймах; законодавство лежало в руках поміщиків. шляхти, а та систематично кривдила міщанство на користь свого поміщицького господарства. Все се кінець кінцем зруйновало міста і культурно і економічно, позбавило край того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати міста, і наповнило їх нарешті зайшлим народом, особливо жидівським, бо Жиди краще нїж иньші вміли приноровити ся до тих неможливих обставин, в які поставило міщан шляхетське хозяйство Польщі. А особливо українська людність в містах була поставлена в тяжкі умови, бо навіть звичайними .міщанськими правами Українці не могли користувати ся.
Ще більше одначе потерпіло селянство, народня маса українська. Давнє невільництво, що так було широко розвинуло ся в останніх віках державного житя, тепер поволї вигинуло (в XV- XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство спинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невільництва. Все селянство стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землі панській або королівській (властиво се було те саме, бо всї землі королївські були роздані в доживотні держави панам, які правили ними так як і поміщики). Селянина приковано до того панського маєтку, де він уродив ся, і позбавлено права свобідного переходу: не тільки селянин-господар. але й дїти його не могли відійти від свого поміщика без його дозволу, хіба крадькома - але за ним гонили і розшукували тодї як дикого звіря, як раба-утїкача давніх часів. Пан мав повне право над житем і маєтком свого підданого: міг його вбити, забрати грунт, маєток, як хоч укарати і за се нї перед ким не відповідав, і навіть не можна було на нього скаржити ся: сам король не мав права мішати ся в відносини між паном і його підданим (на сїм пунктї була до кінця значна ріжниця між правом литовським і польським, і значна переміна зробила ся з прилученнєм українських земель до Польщі). Тільки селяне королівських земель мали право скаржити ся до королівського суду, але суд сей був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столиці, судили в нїм такіж пани-поміщики, а як рішеннє й випадало на користь селян, то пан-державець звичайно не слухав ся його, і тому селяне дуже мало користали з сього суду навіть в Галичині, а з дальших земель і зовсім до нього не звертали ся.
Так селянина кінець кінцем позбавлено всяких прав не тільки політичних, а й горожанських, людських, і для виходу з сього невимовне тажкого становища йому не зіставало ся нїякої законної дороги: не було йому нї якого виходу з сього життя крім повстання і втїкачки— і з сеї останньої дороги він головно й мусів користати.
56. Зміни в господарстві і заселенне східньої України. Крім безправности і поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в першій половинї XVI віку, друга половина сього столітя принесла з собою ще незвичайне обтяженнє його, нечуваний визиск його робучої сили. Розвинув ся попит на збіже й иньші хліборобські продукти й приніс з собою запотрібованнє селянської працї до роботи на панських дворах та фільварках. Перед тим з України на захід вивозили головно тільки шкіри, мед, віск, рибу, худобу; волів почавши від XV віку виганяли на Шлезк великі гурти, і в західній Україні став був одиницею міновою: рахували волами якби червоними золотими. Пізнійше прийшов попит на дерево, в районі сплавних балтийських рік; коли ж тут ліси понищили, з другої половини XVI в. почавши стали рубати ліси на дерево, на матеріал, а ще більше палити на поташ і в дальших околицях; селянам казали возити за панщину дерево й поташ до найблизших сплавних місць, нераз за десятки миль Далі, в середині, а потім ще більше в другій половинї XVI віку починає все більше захоплювати українські землі вивіз з^жа: знов таки насамперед в краях близших до сплавних рік балтийських— Висли, Сяну, Буга, Німана—бо збіже, як і лісові товари, йшло тільки в балтийські порти і відти вивозили ся далї на захід, в Англію, Нїдерлянди, Францію, Іспанію. Але в міру того як попит збільшав ся і цїни на збіже зростали, починають його возити і з дальших околиць до пристаней річних.
Отсей вивіз збіжа робить великі переміни в господарськім житю. Перед тим на збіже не було попиту, сіяли стільки, щоб тільки прогодувати ся; через те пани не вели великого рільного господарства, не забирали під свої поля великих просторів і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин—медом, шкірами, худобою, вівсом для коней, також ріжним збіжем. З певного грунту, т. зв. лану або волоки (ЗО моргів, коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певні данини, і звичайно вони держали ся досить трівко, зростали дуже поволї; коли участок селянський дїлив ся, дїлили ся й данини між новими господарями, через те поміщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великі, многолюдні. Колиж прийшов попит на збіже і стало користно сіяти його на продаж, на вивіз, все се зовеїм змінило ся. Поміщики збільшають своє господарство орне, розробляють і засївають все більші й більші поля. Для збільшення своїх фільварків забирають від селян грунти, переводять їх з більших грунтів на меньші, дроблять селянські господарства. Не дбають про чинші й данини, заміняють їх панщинною роботою селян на панських грунтах, а що селянин звичайно меньше цїнить свою працю нїж її продукти —гроші чи збіже, то пани користаючи з сього маленькі уступки в данинах чи грошах заміняли величезним побільшеннєм панщини. Тому що панщина відбувала ся з господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбільше: відбирали від селян грунти й присаджували „загородників і „халупників, що поля не мали зовсім або дуже мало і не платили чиншу, а робили „пішо панщину. Взагалі пани користували ся всіми способами, щоб побільшити панщину, і вона в західній Україні, близше до вивозу збіжа, вже в другій половині XVI. в. підіймаеть ся незвичайно, так що місцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з того панщинного хомута, і житє селянське стало справжнім пеклом. І се теж змушувало селянство тутешнє шукати кращої долі, мандруючи на схід, далі від того фільварчаного пекла.
Так всї оті подїї: скасованнє границї між Галичиною і дальшою Україною, розвій панського господарства, поневоленнє селянства в західній Україні, забираннє селянських грунтів і обтяженнє панщиною— все се викликало велику хвилю кольонізаційну з західньої України, а також і з північно-західнього тісно залюдненого Полїся в східноукраїнські простори, що ще так недавно (в переписях 1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неї кількома замками. В останній чверти XVI і потім в першій половині XVII в. вигляд її зміняєть ся так що й не пізнати: засідають міста на недавніх шляхах татарських, широко роскидають ся села серед недавніх козацьких уходів, зявляють ся панські замки і замочки, ріжна панська служба. Польське право і польські порядки сунуть туди, де ще недавно пасли ся дикі конї й шуміла степова тирса.
Півстолїтня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона ослабила Татар і показала, що з ними можна боротись і відборонятись. І от слідом за козаччиною починають осідати хліборобські оселї, помалу висуваючи ся все далі й далї від охоронних замків. Правда, набіги татарські йшли далї; приходило ся господарити з великою обережністю, обзираючи ся на всї боки, щоб серед господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Еріх Лясота, що їхав до козаків 1594 р. через Браславщину, оповідає, як тут серед ланів він бачив маленькі домки з стрільницями: туди тїкають селяне, як їх несподївано запопаде Орда, і відстрілюють ся з тих стрільниць; про таку оказію селянин іде в поле не инакше як з рушницею та шаблею, бо Татари тут раз у раз крутять ся й ніколи не можна почувати себе безпечним від них. І піснї народні наші памятають таке господарство, як господар на своїм полі міг здибати ся з Татарином та спинити ся в руках татарських. Але біда робила людей відважними! Роздражнені нечуваним збільшеннєм панщини, зігнані з своїх грунтів селяне з Галичини тікали на Волинь і на Поділе, звідти на київське пограниче і в Браславщину. Що далї йшли на полуднє і схід, тим лекші обовязки селянські знаходили, але кінець кінцем чутка про сво-бідні, зовсім безпанські землї тягли їх на сї подніпрянські та побожські, адалі й задніпрянські пустарища. Вони осідали ся тут і господарили оружною рукою, під захистом козацьким, готові разом з ними кождої хвилі відбитися від Орди. Орали скільки і де хотіли, нїкого не питаючи ся, закладали собі пасїки і городи, і о скільки Господь милував від аркана і стріли татарської, розживали ся достатнє і заможно.
Але скоро виявляло ся, як марна була їх надїя, що бодай тут, на краю світа хрещеного, в пащі татарській вони не стрінуть ся з панами чи панськими посіпаками, десятниками і орендарями і всякою иньшою челядю панською, що так уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся, що і тут сидять вони на землї панській, а не божій, і що пан от-от лише чекає, аби вони осіли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе кріпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навіки від нього втікли, але дарма—пани і панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послІднїх землі.
Пани, котрі близше до тих сторін жили або уряди в тих краях займали, самі чи через своїх служебників уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерігати, що ті закинені простори побожські та поднїпрянські починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помітили, що сюди суне народня хвиля з заходу, і зміркували, що ті землї можуть з часом мати велику вартість. Починають отже випрошувати від короля надання на сі пустині, або коли на них були якісь хозяєва— змушують їх, аби свої права їм продали, і потім беруть у короля потвердження. Я сказав уже, що то були можні пани, воєводи, старости, гетьмани, що мали в своїх руках вдасть, військо, полки служебників, отже могли кождому доїхати так, що не тільки землі, а й самого себе зрік ся б. Отже як напосіли ся на кого, щоб їм свої землі „продав, то мусїв їм за що небудь оддати.
В першім ряді йдуть пани тутешні, з сусідної Волини; так напр. оден з князів Вишневецьких, що старостував у Черкасах, змусив спадкоємців князів Глинських. щоб продали йому свої права на землі по р. Сулі, і випросив собі у короля потвердженнє на „пустиню звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю від московської границі аж до устя в ріку Дніпро. Так здобули Вишневенькі ті величезні маєтности, де потім осадили місто Лубни й багато инь-ших. Великі маєтки придбали собі кн. Острозькі, Ко-рецькі. Збаразькі, Ружинські. Пізнійше починають випрошувати собі у короля та иньшими способами добувати маєтки й ріжні магнати польські-Жолкевскі, Казановскі, Потоцкі. Меньших поміщиків вони відси витискали, і так згодом всі сі колишнї пустині зібрали ся в руках найможнїйших панів, що володіли ними або правом власности, дїдичности.або правом доживотнім, як старости-державці, й правили тутешнми землями через своїх служебників самовластно, не знаючи над собою нїякої впасти, нїякого закону, ніякого права, як правдиві „королевята, як називав їх Хмельницький.
Захоплюючи тутешні землі, вони не спішили ся в них хозяйну-вати. Давали людям час осісти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навіть про данини й чинші, вдоволяючи ся тим, що продавали тутешні лїси на поташ, віддавали в державу рибні лови, мости і гати, коршми й млини, обОвязуючи селян, щоб не мололи де инде і не брали в чужих коршмах горілки та пива та не варили самі; згодом заводили податок від худоби та бжіл—десятину від волів і улів.Було се, як порівняти з панщинним пеклом західніх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли світами, через всякі перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут під грозою татарською, аби тільки втікти від панської власти й не бути нїчиїми кріпаками,-вони з великим невдоволеннєм стрічали навіть такі перші претенсії панські. Тим більше, що переходячи по дорозі ріжні сторони України, вони бачили на своїх очах, як потім за такими скромними жаданнями зявляли ся більші, а в кінці приходила і сама правдива панщина Тому не раз від перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся ріжно, шукаючи безпанськоЇ землі. А побачивши кінець кінцем, що пани й їх посіпаки йдуть за ними по слідам на край світу всюди, селянство хапаєть ся козацтва.
57. Зріст козаччини з кінцем XVI в. Вище вже було сказано, що саме під, ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтві, за короля ЖиґИмонта-Авґуста, Стефана Баторія і Жиґимонта III, витвор юєть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Короні польській і за сю свою службу не має підлягати нїякій власти, окрім своєї виборної старшини козацької, і не має нести ніяких обовязків крім сеї воєнної служби—не давати податків державних ні панських, ні робити панщини, ні корити ся власти своїх поміщиків або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони мають право збирати ще собі з иньшої людности все потрібне для прожитку війни—з міщан і людей панських і королівських.
Правительство дещо з сього признавало, але за тими тільки козаками, котрих воно брало й своє військо, на свою плату, і записувало в реєстр козацький. Одначе воно їм однаково платні не платило, тож реєстрове, королівське козацтво раз-у-раз мішало ся з рештою козаччини. Гіравительство почавши від першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нічого. Реєстрові і нереєстрові однаково воювали з Татарами й однаково уживало їх на свої воєнні потреби правительство і його урядники. Через те козаччина не допускала нїякої ріжницї в „правах і свободах між реєстровими і нереєстровими: хто козак і діло козацьке сповняє, має бути від усього свобідним і тільки до присуду козацького належним. Значить, хто піддав ся під присуд козацький і з козаками в походи ходить, до того вже нїхто ніякого права не повинен мати: ні пан, нї староста, нї уряд міський. І от коди утворив ся такий погляд, то мішане й селяне, які не хотіли піддавати ся панським претенсіям і панській впасти, вони „козачать ся. Піддають ся під вдасть старшини козацької, заявляють себе козаками і кажуть, шо вони пана слухати і ніяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнійше богато козакувало, але не спішило себе заявляти козаками, бо се було званнє зовсім не почесне, означало неприкаянного чоловіка,—так тепер навпаки: люде, яким зовсім не війна була в голові, а хотіло ся тільки господарити на свободі,—і такі записують ся в козаки, аби не слухати ся панів. Козаки в тім часї се „непослушні мішане й селяне. У нас нема докладнійших переписей тутешніх сторін ранїйш як з 1616 р., але сі кидають цікаве світло й на попередні десятиліття. Бачимо, як залюд-неннє східньоі України незмірне зросло, як поширило ся-під саму границю московську, на полуднє до самих „Диких степів, яка маса міст, місточок і сіл поосідало за останні десятилїтя—і яка маса в них люду „непослушного, инакше сказавши—козаків. Єсть міста де на кількадесять „послушних дворів—сотні „непослушних, а вся земля наоколо міста зайнята козацькими хуторами, що нїякої власти панської не признають, нїякої повинности не сповняють.
Се тим більше кидаєть ся в очи, що і від „послушних поміщики, вважаючи на такі обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких місцях від міщан вимагали тільки, щоб вони служили військову службу (а міст та містечок осаджувано тут дуже богато, трохи не більше як сїл). В війську козацькім служити і тут служити, здавало ся о, що все одно і меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди. щоб спекати ся панів, не хотіли мати діла анї з ними анї з їх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими, і писали ся в козаки, щоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини житя були такі, що край жив в воєннім станї, кождий мусїв бути воєнним чоловіком і жити зі зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в війську козацькім і в походах козацьких, та піддавали ся воєнній старшині козацькій, аби не знати вже над собою ніякого иньшого начальства.
Такий оборот народнього житя надавав нову силу і вагу козаччинї: вона ставала вже не простим побутовим явищем східно-українського житя, яким була в печатках, а великою соціальною силою, що ставила ся против цілого шляхетського устрою Польської держави, обіцювала народнім масам визволеннє від нього, а йому самому руїну.
Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, даючи йому незвичайну силу притягання на народні маси, так з другого боку приготовляв тяжку боротьбу з польською державністю і шляхетським суспільством. Бо правительство польське, і так не приймаючи того толковання козацьких прав і свобод, яке витворило ся серед козаччини,—тим меньше могло згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народні маси українські, під покровом козацьким вибиваючи ся з-під панської власти. Але перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство і міщанство стає великою, все більшою силою. Рух народніх мас під козацький присуд незмірно скріпив козаччину. За останню четвертину XVI і першу четвертину XVII в. вона незвичайно швидко росте і своїм числом, і в поглядах на неї громадянства, і в почутю своєї власної сили й значіння.
Збільшеннє козацтва чисто воєнного, сих степових вояків, для котрих війна була промислом, а здобич—джерелом прожитку, прояв-ляєть ся в частих і сильних походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим добичництвом, а забирають все Чорноморє своїми сухопутними походами, а далї починають і морські наїзди, попереду на сусїдні городи кримські та дунайські, а потім і на дальші—-на околицї Царгороду і малоазійський берег Чорного моря. Наші відомости про сї походи бідні, скупі, неповні і дають мало інтересних подробиць. Було б нудно вичисляти рік за роком сї напади, тим більше що далеко не всї й знаємо,—так само і заходи, які правительство польське повторяло, щоб приборкати козаччину і стримати її від нових походів. Як тільки правительство не займало козаччини якимсь своїм походом, так неминуче зачинають ся звістки про те, що козаки воюють Татар, Турків, Волохів. Напр. по Баторієвім наборі як козаків пушено до дому з московської війни, куди їх було вивело польське правительство,—зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви гроші ха-нови. На весну козаки вибрали ся на Волощину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся між ними. Баторій, боячи ся, що з того може вийти війна з Турцією, наказав їх завернути: тоді козаки здобули турецьке місто Тягиню (тепер Бендери на Днїстрі), розграбили всю околицю, забрали гармати турецькі й велику здобич: казали, що продали її потім на ярмарку за 15 тис. золотих. Королівське військо погнало ся за ними—вони кинули гармати і втїкли за Днїпро. Щоб утихомирити Турків, наловлено кілька-десять козаків, нїби головних провинників, і стято у Львові на очах турецького посла. та поручено зробити новий набір козаків на королівську службу— 600 козаків взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, і вже з кінцем того ж року козаки спалили Очаків і наробили великої шкоди Туркам. Король післав до них свого післанця, шукати провинників—козаки його утопили в Днїпрі.
Баторій вмер, не встигши їх укарати за се, козаки ж далі громили Турків і Татар. Від Москви брали гроші за те що воюють Татар, ханови ж татарському посилали сказати, що готові йому помагати на Турків, з котрими у нього вийшла тодї незгода. Коли Татари пішли весною 1586 р. на Україну, козаки заступили їм дорогу на Днїпрі, відгромили й змусили вернути ся назад. Потім пішли знову на Очаків, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирізали залогу й спалили місто. Рушили знову на Волощину, але господар дістав поміч від Турків, і козаки вернули ся. Вибрали ся за те човнами на море, прийшли під Козлів (тепер Евпаторія), здобули кілька турецьких ко-раблїв, погромили місто, розбили кількасот крамниць. Поспів на те калга татарський і), стала ся битва, але козаки стративши небогато товаришів вийшли цїло. Напали потім на Білгород (тепер Акерман), попалили місто. Розгніваний султан готовив великий похід; але козаки заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Турків в поміч; самого хана пострілили й богато Татар побили. По сім і Туркам пропала охота до війни й вони замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок.
Правительство знов наказало набрати козаків на службу, сим разом тисячу чоловіка, щоб стояли на Днїпрі й стерегли границь (1590 р.). Своєвільників велїло з Низу вивести й більше не пускати на Низ і в степи, анї не продавати їм ніякого припасу, і всїх зловлених на добич-ництві якнайтяжше карати. Але з сих наказів нічого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, і вони далі разом з своєвільними промишляли собіздо-бичею, як могли, походами на землї татарські, турецькі, молдавські. Поруч з проявами такої воєнної енергії козацької ще важ-нїйше було розширеннє козацтва по Україні. Після того як козаччина стала вважати ся визволеннєм від панської неволї, козацький присуд починає поширювати ся все далї й далї в глубину так званої волости, то значить— оселого залюднення. Ватаги козацькі під проводом своїх гетьманів, полковників і всяких иньших ватажків розташовують ся серед панських маєтностей Київщини й Браславщини, а далї—і в дальших околицях: то тут то там виникають панські скарги на них, даючи нам вісти про се поширеннє козацтва. Ватажки козацькі збирають всякий припас на військові потреби, чинять наїзди на маєтки панів, .котрі їм противлять ся, а людність наоколо „козачить ся—пристає до козаків і не хоче більше панам своїм бути послушна, часом і бунтуєть ся на панів. Голосне було наприклад повстаннє в Браславщинї, де міщане браслав-ські з козаками здобули замок, забрали гармату і так кілька лїт жили собі самоправне. Такі події дуже гнївали шляхту, що накликала правительство, аби приборкало козаччину, аби їм не бунтувала підданих.
Але правительство, зайняге иньшими справами, не спішило ся і кілька лїт східно-полуднева Україна аж до Полїся була, можна сказати, цїла в руках козаків, на ласці козацьких ватажків, а з ріжних зачіпок тутешнїх панів з козаччиною де далі розгоріла ся цїла війна і козаки давали вже панам без церемонїї почути свою силу і перемогу.
58. Козацькі війни 1590-11. рр. Привідцею першої більшої козацької війни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Він Дістав від сойму в 1590 р., разом з кількома иньшими визначними отаманами козацькими маєтність на Роси, за свої служби, а Януш Острозький, бувши старостою білоцерківським, а властиво його намістник загорнув сї землї до староства, мовляв до нього належали. Розгніваний тим Косинський зібрав козаків і напав на Білу Церкву, нограбив і забрав майно кн. Острозького і його намістника, що ту справу підстроїв, погромив теж иньші замки Острозьких, позабирав гармати і засїв з ними в Трипільськім замку. Король вислав своїх комісарів ріжних панів місцевих з полками їх, аби козаків утихомирили. Козаки їх слухати не схотіли, приготовили ся битись, але комісари не відважили ся стати з ними до бою й уступили ся. Л козаки після сього далі розпочали свої походи, здобуваючи замки, що були в руках Острозьких і иньших панів, які з козаками зачіпали ся; здобули Київ, Переяслав й иньші городи. Опанувавши майже цїлу Київщину, перекинули ся далі на Волинь, підбиваючи під свою руку міста, змушуючи панів, аби признавали вдасть козацького присуду над своїми маєтками і підданими: давали припаси на військом й не боронили піддавати ся під власть козацьку і козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з синами й иньші пани, побачивши, що козаччина їх знищить, почали ладити ся на війну з усїх сил; правительство польське не хотіло іх ратувати, гніваючи ся за те, що не йшли йому на руку в справах віри, отже мусїли самі собі радити. Найняли військо в Галичині й на Угорщині, зібрали шляхту волинську і з сими силами удало ся їм розбити військо Косинського під містечком Пяткою. Козаки обіцяли вернути гармати і всяку стрільбу, скинути з гегьманства Косинського і дати спокій панам.
Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на ново, і весною і593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотїли порахувати ся з кн. Вишневецьким, що вмішав ся в попередню війну і взагалї уїв ся козакам, як пограничний староста черкаський, що держав в руках головну дорогу козацьку. Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив засідку і Косинського вбито хитрим підступом, а при тім багато й иньших козаків. Козацьке військо по сїм відступило, але літом козаки приступили з новим військом до Черкас. Вишневецький злякав ся, що козаки йому кінець кінцем відомстять ся тяжко, пішов з ними на згоду й уложив з ними таку умову, що надалі вже дасть свобідну дорогу козаччині через своє староство і нїчим не буде притісняти: инакшими словами пообіцяв, що законів виданих на козаків не буде сповняти. А в його руках була єдина власть на цїлій отсїй дорозі Дніпровій. По сїм козаки стали справжнїми панами всеї східньої України Найможнїйші пани, як от князї Острозькі, мусїли скорити ся перед ними, годити їх ватажкам і сповняти їх жадання, щоб дали їм спокійно господа-рити. Кипіло у деяких панів проти козаччини, що руйновала всі їх пляни, вносила дух бунту супротивлення між підданство, виривала величезні маси „непо-слушних з-під панської власти. Але мусїли сидїти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи від пра-вительства, зайнятого иньшими справами. Мусїли чекати догідної хвилї коли польське військо буде нарешті мати для них час.
Запанувала козаччина; але несподівано й скоро прийшовши до сеї небувалої сили, не вміла знайти ся в нових обставинах, не вміла скріпити міцно свого становища на волости. Займаючи ся ріжними за-граничними походами та добичництвом, не використала сього свого пановання в східній Україні, щоб організувати трівкі підстави свого козацького устрою, не журила ся боротьбою з правительством, і тому справді дала себе зараз же зігнати з волости, коли правительство звернуло против неї свої сили. Під ту пору, по смерти Косинського на перше місце між ватажками козацькими виступив Григорий Добода, чоловік поважний, добрий і досвідчений вояка, але їде без ширшої полїтичної програми, яка взагалї тільки дуже поволї наростала в головах козацьких. Поруч сеї властивої козаччини, низової запорозької, збираеть ся на браславськім і волинськім пограничу друга, самосійна козаччина коло Семерина Наливайка, міщанина Острозького, сміливого і удатного ватажка. Сїмя Наливайків славила ся в Острозі як завзяті Українцї. Брат Семерина піп Дамян був визначним членом православного острозького кружка; Семерин вибрав собі воєнне, козацьке ремесло. Гарний з себе, майстер на всі руки, славолюбний і амбітний, ще молодий, не хотів іти в лад гетьманам низової козаччини, і так між сими двома групами козаччини була певна неохота і навіть ворожнеча. Запорожцї пригадували Наливайкови, що під час війни Косинського з Острозькими Наливайко був в війську Острозького й бив ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодїшня війна захопила його несподївано, коли він був звязаний з Острозькими і не міг виступити з їх служби; він заявляв, що піддасть ся судови військовому в тій справі, і кінець кінцем справа та була полагоджена, але неохота між обома військами зістала ся й далі, і кожде собі на власну руку робить і воює в сих роках.
В тім часї володарі західньої Европи, особливо папа римський і цїсар німецький, як володар завойованої Турками Угорщини, заходили ся коло великої війни на Турків. Прочувши, що козаки могли б дати в тім велику поміч, заходив ся папа на свою руку, а цїсар на свою, вербувати до тої війни козаків, виславши для того на Україну своїх висланників з грошима й дарунками. Папський висланник, хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козаків, вів переговори через правительственного старшого, котрого козаки зовеїм не слухали, і з тих переговорів нічого не вийшло. Цісарський же висланник Лясота забрав ся на саме Запороже (з того полишив нам дуже цїкаву опись сеї подорожи і побуту в Січи, в 1594 р.). Віддав козакам від цїсаря клейноти: корогви з гербом цїсарським, срібні труби, і 8 тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у війнї з Турками. До сього ж намовляв їх і московський посол, що теж приїхав з московською „казною (грошима), бо цїсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав і в Москву, щоб там не боронили козакам помагати цїсареви. Цісарські висланники хотїли, щоб козаки на здогін ішли за Татарами на Волощину, аби не дати їм пройти до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволені з малої суми грошей їм присланої, але обіцяли помагати, тільки не хотїли йти на Волощину, а казали, що краще підуть на Перекоп, або човнами на Килїю та на Бабадаг, турецькі городи. Але до чого не взяли ся козаки низові, те взяв на себе Наливайко: ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок і Волохів, потім відступив назад, коли прийшло більше турецьке військо, але знову, вже з Низовцями разом пішов у друге. Рахували козаків в тім поході разом до 12 тисяч, і вони страшенно знищили Молдаву, спалили Яси і господар молдавський відступив від Турків і пристав по сїм до цїсаря. Шсар був тим дуже втішений, поручав надалї господареви вести справу против Турків спільно з козаками, і козаки разом з сими новими союзниками ходили ще раз громити турецькі городи: Тягиню, Білгород, Килїю.
Польське правительство задумало скористати з сеі нагоди для себе: посадило на господарстві волоськім свого чоловіка, Єремію Могилу, і післало козакам сказати, щоб не чіпали більше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не мали під ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, і коли польське правительство випросило їх з Молдави, вони пустили ся „на спочинок у внутрішнї краї. Було се в осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Україну пройшов на Волинь, приступив під Луцк під час ярмарку, коли пани позїздили ся на судові засідання. Налякані мішане й шляхта виїхали йому на зустріч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не чіпав міста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся і ще пограбив передмістя. Потім пройшов звідти на Білорусь, здобув Слуцький замок, забрав відти гармату, а міщанам .за місто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов відти далї, здобуваючи що трапляло ся по дорозї і збираючи здобичу і окупи; погромив велике місто Могилїв, а як по тім усім зібрало ся на нього литовське військо, Наливайко оборонною рукою, маючи велику артилерію, відступив собі порядно назад на Волинь. Низове ж військо під той час, хоч і далеко скромнїйше, попасало в Київщині, на Полїсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собі на Білорусь. При тім, мішаючи ся в ріжні панські сварки і наїзди, що одні пани на других робили, помагали і Наливайківцї й Низовцї православним панам, Острозькому й иньшим, громити й докучати противникам православних, уніатським владикам і їх прихильникам, що заходили ся коло унїї.
59. Війна 1596 р. Се не минуло козакам дурно. Правительство польське дивило ся мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й иньшими, не милими йому православними панами, але не стерпіло, як козаки почали докучати тим, що під покровом правительства саме переводили тоді унїю церковну. Тай своїми погромами волинських і білоруських міст козаки перебрали мірку терпеливости.
Військо польське саме було досить свобідне під ту пору і на початку 1596 р. король дав наказ гетьману польному (помічникови гетьмана коронного, головного начальника військ польських) Станіславу Жолкевскому, аби йшов на козаків і приборкав їх. Наказав также шляхтї галицькій і волинській, щоб ішла теж на козаків загальним походом, бо військо польське було невелике і сильно підірване молдавською війною.
Жолкевский через те задумав взяти швидкістю: козацькі війська були роскидані, Наливайко стояв в полудневій Волини, Лобода коло Білої Церкви, иньші Запорозцї з арматою під проводом Шаули були на Білоруси. Жолкевский хотїв заскочити їх, перше ніж вони зійдуть ся разом, і погромити кождого з окрема. Лишивши обоз і тяжше військо, він з легкою кіннотою кинув ся насамперед на Наливайка. Трохи не захопив його, але Наливайко таки вимкнув ся і чим дуж поспішив у Браславщину, до своїх давнїх приятелів. Жолкевский ішов за ним слідом, побиваючи відсталих і уриваючи що запопав. Наливайко хоч ішов спішно, але в великім порядку, з арматою; по дорозї вів переговори з Жолкевским, але разом з тим переговорював ся і з Лободою.- Ждав вісти з Браслава, чи приймуть його там. Але Блаславляне незадовго перед тим покорили ся під страхом погрому від польського війська і тепер бояли ся приймати Наливайка. Жолкевский ледве не захопив його тут, але Наливайко, знищивши гати на одній переправі, затримав польське військо, затопив в ріці гармати, закопав в землю порох і на легко умкнув в степи за р. Соб. Туди Жолкевский за ним не посмів іти, і Наливайко пересидівши в „Уманськім лїсї (тоді Уманщина ще лежала пусткою), потім пройшов у Київщину. Лобода за той час, поки Жолкевский гонив за Наливайком, щасливо зійшов ся з Шаулою; що до Наливайка, то довго вагали ся, чи приймати його до себе, чи нї, і Жолкевский силкував.ся їх розвести, впевняючи Лободу, що головним провинником уважає Наливайка і його хоче знищити, а Запорозцї аби вийшли з волости на низ, то нїчого їм не буде. Запорозцї одначе не послухали, гору взяла гадка про одність козаччини: рішили Наливайка прийняти до себе. Під Білою Церквою Шаула зійшов ся з Наливайком і трохи були вони не знищили тут передове польське військо, що загнало ся під проводом кн. Кирика Ружинського, Богданового брата: сей князець теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горів бажаннем пімстити ся козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Паволоцьку волость. Та Жолкевский наспів в час і виручив його з біди. Козацьке військо стало відступати, Жолкевский погнав ся за ним, і на урочищу Гострий Камінь стала ся битва. Козаки заложилися в таборі з возів, і Полякам не удало ся того табору розбити. Вбито богато козацької старшини: видко не ховали ся за чужі плечі. Самому Шаулї відірвала руку гарматна куля. Але й Поляки понесли великі страти і Жолкевский не важив ся йти далї за козакаМи, а вернув ся під Білу Церкву та післав до короля, просячи прислати поміч і припаси. І доперва діставши, з кінцем квітня розпочав наново боротьбу з козаччиною.
Козацькі війська за той час посходили ся під Переяслав і туди ж звезли козаки своїх жінок і дїтей, щоб не попали в руки польського війська. Ріжні гадки виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жінок і дїтей, перед лицем живого ворога, що вже розлив стільки козацької крови. Одні хотїли йти в глубину Заднїпро-вя, на московську границю, иньші—віддати ся під протекцію хана і з ним воювати Польщу, иньші радили зістати ся під Переяславом і бороти ся до загину; були й такі, що радили піддати ся Жолкевскому, але сих не слухали. Поки козаки радили ся про се, Жолкевский роздумував, як би йому перебрати ся за Днїпро. Помогли йому міщане київські: щоб прислужити ся, подіставали човни поховані від козаків в водї і в иньших місцях та приготовили для переправи. Козаки заставили своїми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкєвский здурив їх, піславши частину човнів під Трипіллє,—мовляв там хоче перейти, а як козаки пішли туди боронити переходу, перейшов під Київом. Тодї козацьке військо постановило йти під московську границю, сподїваючи ся, що Жолкєвский не посміє йти за ними туди, як не посмів іти за Наливайком. Але Жолкєвский завзяв ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свіже військо литовське і він почував себе тепер дужчим від козаків. Бояв ся тільки, щоб козаки не перейшли за московську границю або на Дін; для того розпочав з ними знову переговори, а тим часом частину своєї кінноти з старостою Струсем післав, аби зайшов козаків з тилу і перепинив їх похід в степи. Се порученнє було дане так секретно, що навіть самі Поляки не знали, куди їх ведуть; не знали нїчого й козаки. Вони переходили тодї Сулу між річкою Солоницею і Лубнами; стерегли ся тільки від Жолкевского, і як би чати дали знати про його військо, хотїли знищити міст на Сулї та поки він буде там ладити переправу, сподївали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся Жолкєвский і на те вислав Струся. Той потиху заступив їм дорогу за Лубнами, і коли надтягнув Жолкєвский, він несподївано ударив з другого боку. Збентежило се козаків, і вони рішили ся зістати ся на місці, над р. Солоницею і боронити ся.
Місце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всї боки. З одної сторони боронили його непролазні болота Сули, з иньших сторін обгородили ся козаки кількома рядами возів, за ними валами і шанцями. По середині поставили деревляні зруби, набиті землею, і на них умістили гармати. Табор був міцний і приступом узяти його було неможна. Доброго війська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стільки ріжного народу неспосібного, жінок, дїтей то що. Жолкевский задумав томити козаків облогою, не даючи вигоняти худоби і коней на пашу, та мучив гарматною стрільбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розеднати козаків: викликати між ними підозріння і незгоду. Ся інтригантська робота дійсно не зістала ся без успіху. Стара ворожнеча Запорозцїв і Наливайківцїв ожила наново серед такого тяжкого настрою Почали ся сварки, далі кріваві розрухи. На одній раді розпочала ся бійка, і серед неї убито Лободу; але На-ливайкови не удало ся взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцї не могли забути Наливайкови убийства Лободи. В козацькім таборі було гірко; худоба здихала без паші; кулі польських гармат забивали людей і коней, трупи гнили серед табору і серед гарячого літа робили повітре неможливим. Трудно було підтримати порядок і завзяте в таких обставинах, і велика то річ, що козаки таки тримали ся ще.
Жолкевскому одначе також було не легко. Припасу для війська було дуже тяжко дістати, і він переконав ся, що скорше його військо вигине з голоду нїж козацьке: вояки його змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Дніпром громадили ся нові полки козацькі під проводом Підвисоцького та умисно пустошили Подніпрове, щоб тим відтягнути Жолкевского від облоги, а з Запорожа йшли нові полки козацькі човнами, ратувати козацьке військо під Лубнами. Жолкєвский силкував ся їх відвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не має против них нічого, нехай не встрявають тільки до бунту,-але ті не послухали. Як би вони надтягнули під Лубни—Жолкевскому була б біда. Але козаки в солоницькім таборі, відрізані від світу, не знали, що ратунок такий близький.
Жолкевскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козаків і змусити їх до піддання. Він розпочав знову страшенну стрілянину, став ладити всякий припас нїби до рішучого приступу, а заразом намовляв козаків, щоб піддали ся: аби тільки видали головних проводирів, то нічого їм не буде: 1 не витримали козаки, маючи перед очима півживих жінок і дїтей своїх. Не додержали свого завзятя козацького, не діждали ся поратунку. По двох днях тяжкої канонади прийняли умови Жолкевского: видати проводирів, гармати і всякий припас гарматний, корогви і клейноди цісарські. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотів утікати; Наливайківці боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й видали Полякам. Разом з ним Шаулу і ще декотрих.
Але коли вони се зробили, тоді Жолкевский зажадав, щоб кождому панови вільно було ще забрати з поміж них своїх підданних. На се козаки не могли згодити ся, бо се трохи не всїх їх віддавало на ласку їх панів. Тодї польське військо кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенної уже згоди, і счинили огидну різню. „Так Їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі,—оповідає сучасник Поляк.
Тільки частина козаків під проводом Кремпського відбила ся й пішла собі оружною рукою на Запороже. Козаки Підвисоцького і Запорожцї завернули ся теж. Жолкевский вже не мав сил дотримати свого заміру—знищити козаччину до кінця. Лекше було пімстити ся на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали в вязницї сливе рік і раз у раз брали на муки, випитуючи про його зносини з сусїднїми державами і ріжними людьми. Нарешті стяли і тіло його четвертували. А між польською суспільністю і між Українцями пішли зараз поголоски про дивні муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого зелїзного коня, на голову положили зелїзну корону—за те що він, мовляв, назвав себе „царем Наливаєм, хотів бути королем України.
60. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсім, але дїйсно придавив та зігнав з „волости на Низ і тим мав чимале значіннє не тільки для самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмірнотяжкій хвилі дляУкраїни, коли все громадянствоукраїнське, бачучи удар занесений над своєю головою (в видї церковної унії), заметушило ся шукаючи способів боротьби і відпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу і за неї почали ся вже чіпляти ся ріжні національні і релїгійні рахунки—відчули се й вороги, прозиваючи православних „Наливайками та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтівниками козацькими. На правду сього ше не було або ще тільки зачинало ся, але мусіло б піти в сім напрямі, бо громадянство українське і білоруське шукало собі помочи і ратунку, де могло, і як би не той погром солоницький, певно вже з кінцем XVI в козаччина взяла б в національнім житю подібну участь, яку через свій розгром взяла тільки чверть віку пізніше
Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на житє і на смерть в боротьбі з грозою спольщення, що насувало ся на нього.
Ми бачили, в які обставини поставило український нарід польське панованнє. Українським масам народнім принесло воно поневоленнє і економічну руїну. Міста привело до упадку, українському міщанству загородило дорогу до промислу і торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу і впливів в політичнім житю, але й її польське панованнє відсунуло від всякої політичної ролї і значіння і звело в дїйсности її політичні впливи на нїщо. Українські шляхтичі не організовані, розбиті від разу і затоплені польським шляхетським потопом, в західній Українї від початку побачили себе збитими з усїх позицій, затертими й відогнаними від усього, так що тільки приноровленнєм до своїх польських панів, польщеннєм і католиченнєм могли дійти фактичної рівноправности. І справді, як я вже згадував,—до початку XVI ввсе що було трохи значнішого, амбітнїйшого між українською шляхтою Галичини, Холмщини, Поділя-з невеличкими виїмками вже спольщило ся, а в XVI віцї се саме зачинаєть ся й на Волини та на Поднїпровю. Хоч грамоти 1569 року пообіцяли місцевому православному панству, що буде воно користувати ся у всїм рівними правами з католиками, але ся обіцянка зістала ся порожнїм словом, і не задовго так само й тутешнї пани побачили, що їм без покатоличення і ополячення нема ходу. І тутешнє панське житє—навіть на Волини, в сім гнїздї українського панства, княжат та магнатів, справді починає швидко польшити ся, а з тим українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати якийсь вплив і значіннє та служити опорою українського національного житя.
В сих часах, в XV—XVI віках під польсько-литовським пано-ваннєм українське культурне житє дуже підупадає. Знаємо, що воно було тїсно звязане з житем церковним, а церква і духовенство православне привикли стояти під особливою опікою і покровом державної власти. Тепер українського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнім тїлї і не раз дуже болючо давало відчувати їй свою католицьку побожність. Через те церква підупадає, а з церквою й стара культура, з нею звязана. Все меньше стає освічених людей між духовенством, загибають старі школи, слабне й письменство, й артистична творчість. Правда, там де ще міцно стояла православна аристократія, українські пани й магнати,— вони могли підтримати церковне житє й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильні против того розстрою, який вносило в українське церковне житє вороже вому правительство. Вел. князї литовські й королї польські присвоїли собі „право подавання, себто роздавання посад церковних; кандидати на владик і на архимандритів мусіли від них діставати надання на сї посади церковні, а ті не журили ся, чи кандидати підхожі чи нї, давали за „чолобите, просто сказавши—за гроші, хто більше дав, або чимсь підслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православні попадали люде, які не мали ніякої охоти до духовного житя, навіть посвящення не приймали, ро-страчували духовні гроші й маєтки, збогачали ними своїх свояків і дітей. Против сього не могли нічого зробити нї пани нї прості люде й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони що маєтки, скарби, дорогоцїнности, жертвувані на окрасу церкви, на вихованнє учених людей, на поміч калїкам і убогим, марнували ся і рострачували ся роспустниками, піяками, що з церковних дорогоцінностей справляли ріжні річи для своїх доньок, улюбленців і бозна для кого.
XVI вік був часом найгіршого розстрою й упадку православної церкви української наслідком отого королівського подавання (инакше званого патронатом). Даремно українські пани просили, щоб король дав їм право вибирати на сї уряди людей відповідних—королї не хотїли випустити з своїх рук такого лакомого права. А сей розстрій церковного житя відбивав ся незвичайно тяжко на національнім і культурнім житю українськім. Православна церкава була єдиним національним представительством української народности, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури. І ся національна культура тепер упадає й не може витримати конкуренції з культурою польською.
Культура польська XIV—XV вв. сама по собі теж не була висока —була слабеньким і відсталим відгомоном сучасної німецької й італійської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, то перед усім тому, що була культурою державною, офіціальною, була більш приладжена до обставин громадського і державного житя Польщі, а також тому ще, що за нею стояла сильнІйша, а близька, созвучна католицько-латинська культура німецька чи італійська, до котрої латинська мова шкільна і письменська відкривала дорогу, а українсько-візантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нї до чого по за церковним ужитком; її візантийські джерела давно висохли і вона повторяла тільки бозна колишні зади, не йдучи за віком і за часом. Се позбавляло її можности конкуренції з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живійше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI віці (аж до останньої чверти) також було в великім розстрою,—але зате під впливом німецького реформаційного, противкатолицького руху творить ся в Польщі письменство і культура світська, протицерковна, чисто-шляхетська по духу, і їй Українцї знову немалинїчого противставити. Сомостійного реформаційного, протицерковного руху на українськім грунтї не розвинуло ся: хто підпадав впливу тих ідей відриваючи ся від єдиного українського церковного грунту, приєднував ся до культури польської і відривав ся від української народности. Українське громадянство чуло і бачило, що єдиний грунт, на котрім можна згуртувати всї верстви і части українського народу—се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме понятє українського, або як тоді говорили (постарій традиції Руської держави)—руського житя. І як же трудно було на тім церковнім грунті, знищенім і розбитім польським панован-нєм, удержати когось—особливо вищі українські верстви перед спокусами польської шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо від половини XVI в., під час найгіршого упадку української церкви.
Той розвій панського хозяйства. великий вивіз за границю лісових товарів, худоби, збіжа, що в другій половині XVI в. доходить найбільших розмірів своїх, збогатив шляхту, перед тим призвичаєну до житя дуже скромного, навіть убогого. Великі суми, що пішли в шляхетські кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на річи господарські, анї на культурні властиво, тільки на зверхній блеск, перед усїм на дорогі убори, далї на пяне і сите роскішне житє. Сучасні писання наповняють ся жалями на нечувані перед тим забаганки панського житя, роскіш і погоню за модами. Дещо одначе перепадало і на річи справдї культурні. Але й зверхній блеск потягав до себе також мало культурне панство українське і білоруське, яке починає переймати польські звичаї, польську мову, дає дїтей до шкіл польських або заграничних,—а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою віру і ставали Поляками.
61. Освітний рух. Зі страхом бачили українські білоруські патріоти той упадок свого житя—що як так піде, то далї все що є богатого, заможнїйшого, цїкавійшого між їх суспільністю, пропаде для свого народу, втїче від нього. Болїло їх серце від того, що їх „Русь стала предметом зневаг і погорди, як некультурна, груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другої половини бачимо людей, які, очевидно, глубоко задумують ся над справою піднесення „руського, то значить українського і білоруського житя— освіти, школи, книжности. їх заходи йдуть переважно по старій, церковній дорозї. Се не вдоволяє сучасного громадянства в потребах культури світської, приладженої до потреб політичного і громадського житя Польсько-литовської держави, але як я вже сказав—тодїшнї патріоти вважали православну віру тим одиноким Грунтом, на котрім можна ще утримати останки української чи білоруської інтелігенції: що сходило з того Грунту, пропадало для народнього житя.
Протягом другої половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкі огнища такої роботи над відродженнєм культури, -книжности й освіти; мало про них знаємо, не всї їх знаємо, але й ті, які знаємо, дають понятє, в яких напрямах ішла та робота.
Так на українськім пограничу в Заблудові, в маєтностях українського магната (з Київщини родом) гетьмана литовського Григорія Ходкевича (властиво Ходковича) в 1560-х рр. засно-вуєть ся друкарня і в нїй друкують книжки прийняті Ходкевичом перші моськовські друкарі—Іван Федорович і Петро Мстиславець, що мусіли тїкати з Москви від розпиваного друкарською новиною московського народу. 1569 р. вийшло тут Учительне Євангеліє (збірник поученьнаєвангельські тексти), 1575 псалтир. Але далї Ходкевич стратив охоту до сього діла, й Іван Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий московський виходень, князь Курбський, що втїк від лютости царя Івана Грізного, основавши ся на Волини, в Ковлю, громадив там в тімже часі (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких отцїв, вів зносини і листував ся з виднїйшими людьми на Україні й Білоруси, накликаючи їх, аби міцно тримали ся своєї віри, не лакомили ся на католицьку культуру. Третїй такий кружок збираєть ся в Слуцьку на дворі кн. Юрия Слуцького, потомка київських князїв Олельковичів; тут також збирали ся ріжні книжні люде, а потім, як оповідає оден сучасник (в 1581 р.), була тут друкарня і школа, тільки, на жаль, більше нічого про них не знаємо.
Значно важнїйшим і тривкійшим центром такої нової культурної роботи був Острог на Волини, князівство князїв Острозьких. Князі Острозькі, потомки київського княжого роду, визначили ся здавна тим, що міцно і вірно стояли при своїй народности. Нераз стрічали ми князів з сього роду в такій ролї. Князь Консгантин Іванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу головним оборонцем своєї народности і віри (помер в р. 1530). Його син Василь-Константин, воєвода київський, пан величезних маєтків, споріднений з першими домами Польщі й Литви, не грав визначної полїтичної ролі, але прославив ся також як покровитель українського культурного житя і оборонець православної віри; міг би, як на свої величезні засоби, дожити на то далеко більше, але все таки й те, що дав він, було найзначнїйше з того, що взагалі українське житє дістало від свого тодішнього магнацтва.
Відомости наші знов таки дуже бідні й тут. Очевидно, в Острозї громадить ся здавна учене духовенство, веде школу, і в 1570-х роках пильнує зробити з неї школу вищу, на взір польських академій. Сучасники називають її „триязичним ліцеєм (тому що вчили в нїй по словянськи, по грецьки і по латини), або „школою грецькою, „грецько-словянською, також і академією. Одначе наладити тут вишу науку все не удавало ся як слїд, бо не ставало учительських сил: у себе дома і в грецьких землях трудно було таких знайти, а з західніх сторін неправославних учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу.
Можна було б, розумієть ся, виховати учених з своїх учеників, посилаючи їх в західнї університети, але до сього якось не додумували ся. Часами тільки удавало ся залучити сюди Греків з вищою сучасною західно-європейською освітою (як Лукаріс, пізнїйший патріарх, або протосінкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, і тим ворогам православних, які доводили, що на православнім грунті неможлива наука, неможлива освіта,—острозька школа була доброю відповідю на самім дїлї. Від неї починаєть ся поворот до вищої освіти на Українї.
При школї й по за нею громадили ся в Острозї учені люде і творили свого рода учене товариство; тут були такі славні на той час богослови й учені як Герасим Смотрицький і його син Максим, в чернецтві Мелетій, Василь автор важного богословського трактата „про єдину істину православну віру, Філялєт-Бронський, Клирик Острозький, й иньші. Першим важним дїлом сього ученого кружка було виданнє друкованої біблії. До кн. Острозького перейшов 1575 р. їв. Федорович зі Львова, наладив тут друкарню, і власне першим дїлом для неї Острозький замислив виданнє біблії. Се було по тодїшнїм часам велике дїло: цілої біблії майже нїде не можна було знайти, тільки поодинокі її части. Острозький розсилав своїх людей по ріжних сторонах — розшукувати грецькі тексти і словянські переклади, кілька років ішла робота над виправкою сього перекладу, кілька лїт друкували її, і 1580 року вийшов у світ сей найбільший твір словян-ського друкарства. Пізнїйше, в 1580 і 1590-х рр. учених Острозьких займає головно письменська оборона православної віри, боротьба з новим календарем, що хотіло силоміць звести правительство, а православні не приймали, а потім боротьба з церковною унією (такі були писання Василя, Гер. Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького).
Українська суспільність дуже високо цінила діяльність острозь-кого кружка і острозької школи; але тим більше мусїло смутити її, коли бачила, як непевне було се істнованнє. Сини князя Константина були католики, тільки оден був православний—Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш, що мав би дістати острозькі маєтки, перейшов на католицтво—за те й дістав найвищий уряд в державі: каштелянство краківське. Невелика була надія, щоб при нїм щкола острозька могла далї розвивати ся, і справді по смерти кн. Константина підупала вся острозька робота. Теж саме було і в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли маєтки княжі в католицькі руки й завмерли всі ті початки просвітної роботи, що були почали ся. І взагалї мала надія була на панів: запізно почала ся та освітня робота і занадто бідна була ще вона, щоб могла їх привязати до свійського ґрунту. Панські дїти далї йшли до католицьких шкіл, особливо до єзуітів, що з кінцем XVI в. закладають свої школи в ріжних містах (в Вильнї, Ярославі, Люблині й ин.): до них приманюють вони, як дуже зручні виховувачі, саме дітей панських, шляхетських—і виховують їх на завзятих католиків.
„Не надїйте ся на князі, сказали собі громадяне, дивлячи ся на се все, та брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша. І перед у тім повело міщанство—на Українї львівське, на Білоруси виленське.
62. Брацтва. Ми вже бачили, що ще в 1530—1540-х роках українське і білоруське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації й організовання иньшої суспільности, скористало для сього з старинної організації брацької. Зреформувало її на взірець брацтв ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну брацьку організацію до нового міського устрою й житя, принесеного польським панованнєм. Зміст в сих нових брацтвах зістав ся старий, небогатий: опіка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности заповняла житє брацтва оборона своїх національних прав: особливо так було у Львові, де більш ніж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою, і брацтво стало головним огнищем і органом сеї боротьби.
Середину XVI в. зайняла у Львові боротьба за відновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибіскуп львівський заявляв далї свої претенсії. Пізнїйше, з 1570 роком здіймають українські міщане міста Львова нову боротьбу за рівноправність: ріжні обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, що протягом XVI віку українське міщанство тут дуже зросло і числом і достатком і культурною силою. Але і сим разом йому удало ся вибороти тільки деякі досить незначні полекші, а давня нерівноправність лишила ся далї. Слїдом захопила Львовян боротьба за календар: власне у Львові більше нїж де правительство і католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православні вважали се замахом на своє церковне житє і стояли на тім, що доки вони добровільно не приймуть нового календаря, нїхто не може їх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Українців, приходило до ріжних насильств від католицьких панів, духовенства і уряду—бійок, арештів,—але Українці таки справу свою одстояли й добили ся признання своєї автономії в справах церкви і культури.
Коли в українськім громадянстві почала виясняти ся потреба національної культурної й освітної роботи для охорони і піднесення національного житя, сї гадки опановують також і львівських братчиків. Серед них виступають найбільш горячі оборонці освіти, школи, письменської роботи—а перед усім своєї української школи, школи і школи, як єдиного ратунку від національної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони-церква без освіти, а значить без школи—безсильна. І в тім напрямі розпочинаєть ся жива робота серед львівського громадянства.
Вже в 1570-х роках удав ся під крила львівського брацтва Іван Федорович, покинувши Заблудів. Але братчики, зайняті будовою нової церкви брацької на місцепогорілої, не спромогли ся на значнїйшу матеріальну поміч йому. Друкарня Федоровича скоро спинила ся в заставі у Жидів, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну книгу—Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потім вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню, та так і вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купці з чужих сторін. Але Львовяне не хотіли її пустити з свого міста, і владика львівський ґедеон Балабан з братчиками видали Жидам векслї й викупили друкарню, а на сплату почали збирати гроші по всїй Україні, аби не упустити з рук той „скарб особливий.
Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дім брацький, щоб у нїм примістити і ту школу і друкарню, і шпиталь для убогих і калїк. Коли з кінцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохийський Йоаким, братчики удали ся до нього з прошеннєм, щоб від себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи „для научення дїтям всякого стану— аби не був рід їх наче безсловесний задля ненаучення. Патріарх послухав, видав окружну грамоту в сїй справі, а так само і владика ґедеон, закликаючи як найгорячійше всіх православних.
Заразом, ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючи ся до християнських і національних почувань своїх земляків, братчики вважали потрібним і своє брацьке житє відповідно до того поставити на вищу ступінь. Вони порішили скасувати зовсім брацькі пири. Від сього часу брацькі сходини мали служити до поучування в вірі і освітї: полагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм добрих книг і поважними розмовами; мали слїдити за добрим житем своїх членів, напоминати їх, а непоправних і упертих зпоміж себе виключати. Вся устава була перейнята духом віри і самовідречення.
Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патріарх, надививши ся перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утїшений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови, а як би єпископ їм противив ся і не поступав по закону—то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усї иньші брацтва були послушні сьому львівському успенському брацтву.
Се були занадто великі права, які перевертали всі порядки церковні, і були дані брацтву непотрібно і необережно, бо мусіли його привести до непорозумінь з духовенством. Але не тільки Йоаким так зробив, а й патріарх константинопольський Єремія, що приїхав два роки пізнїйше, потвердив сї постанови. Брацтво львівське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькі заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разі користний наслідок, що розбудило живий рух серед міщанства українського. По містах більших і меньших люде починають закладати брацтва, або переміняти давнїйші на взірець львівського, піддають ся під зверхність і опіку його; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учителїв, або посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких брацтв зараз за львівським не тільки в Рогатинї. Городку, але і в таких зовсім маленьких місточках як Гологори. Сатанів. По всїх більших містах також засновують ся брацтва—в Перемишлі, Берестю, Луцьку й ин. І головно всї інтересують ся школами.
Письменська і видавнича діяльність при львівськім брацтві не розвинула ся замітно— бракувало для сього засобів, котрі мав острозький кружок завдяки помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своєю видавничою і письменською діяльністю до початків XVII в., а потім, від другого десятилїтя XVII в. кружок київський, що мав в своїм роспо-рядженню богаті скарби лаврські. За те школа львівська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителів і учених з людей місцевих і приїзжих Греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по книжному перехрещений на Зизанія, його брат Лаврентий, Кирило Транквілїон - Ставровецький — все визначні учені і письменники, Іван Борецький (з Бірчі), пізнїйший київський митрополит і ин. Сї успіхи львівської школи, що мала бути школою вищою, в тім роду як школа острозька, дуже .втішали громадянство і заохочували до закладання по иньших містах шкіл меньших, які б служили ступенем до школи львівської. Так наприклад перемишльський владика і міщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованнє школи. „Ся наша сторона і повіт дуже оскудїли в наученню, а люде з благородного стану (тутешня дрібна шляхта українська) дуже бажають мати учителя і давати дїтей своїх до науки письменної, писали вони до братчиків львівських, і просили прислати їм учителями своїх виучеників, мабуть Перемишлян з роду. Вся ся шкільна наука, як у тих школах низших, так і вищих мала виразний релігійний характер: науку починали від церковних книг і метою її ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся між українським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто відбігають від православного преданія, бо вчать своїх учеників трохи й світських предметів, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся їм також, що для зрозумілости церковні книги толкуються на сучасну українську мову їм здавало ся, що треба як найвірнїйше, найщільнїйше держати ся церковно-славянської мови і самої тільки церковної науки, бо инакше, хоч трохи відступивши, вже підпадуть під спокусу сучасної світської мудрости і католицької культури. Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський монах Іван з Вишні (з Галичини), найвизначнїйший письменник і публіцист того часу. Він спорив ся з львівськими братчиками і в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім його не слухали: всї мали те глубоке переконаннє, що тільки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мові народній,—може виратувати українське громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзі „Пересторога, що вийшла з львівських брацьких кругів.
63. Унїя. Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й єпископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і накликали між иньшими причинами також і сим велику біду—що православні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархії як повні хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою єпархію у короля, привик правити нею без контролі, нікого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завів ся)—„прості хлопи, шевці, сідельники, кожемяки, як відзивали ся владики про братчиків,—беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!
Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном—і зовсім непотрібно! ґедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи брацтва,—але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішеннє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Україні потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив ґедеону за його суперечку з брацтвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далі буде противити ся брацтву. ґедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на імя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав дїло на місці і став рішучо по стороні брацтва та вийняв його з власти владики,—владика Гедеон був тим так гірко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського—просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так зпоміж владиків українських став він „чиноначальником відступлення від патріархів. Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень.
Але не в сім однім патріархи мали несщасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалі відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останні столїтя майже зовсїм перестали—от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав властиво ніякої впасти над собою крім правительства, владики—також. Аж тут—річ небувала—приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошів своїх тїсних обставинах; українські справи їх цікавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали ся дуже рішучо. А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешнїх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики і на иньші церковні степені люде, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволеним, і патріархи вважали таких священиків поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалі чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завеїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча ріжних грецьких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архієпископами, патріаршими післанцями, то що. Владикам, що відзвичаїли ся були від всякбї духовної впасти, все се здало ся за напасть незносну: і сї грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського.
Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими землями—з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унїї—й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тоді Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далі істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під вдасть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під вдасть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разї—збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. І так справа тягла ся. В 1439 р., на соборі в Фльоренції, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всї грецькі владики, і цїсар візантийський, що хотїв тим способом дістати поміч від папи на Турків. Але нї в Греції, нї в Ісидорових єпархіях тої унїї не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусїли відступити від неї. Всї заходи в. кн. Казимира Ягайловича зістали ся без успіху. Потім дуже горячо взяв ся був до унїї в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тої „тїсноти вірі православній, почала відривати від в. кн. Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителів литовських і польських, що вони полишили сю справу.
Та минуло з того часу кількадесять лїт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщі в другій половинї XVI віку вийшла з непорядків, устаткувала ся, і бачучи розстрій і упадок православної церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителі далі будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православній церкві тільки сором і біда. Наприклад Василь-Константин Острозький висловляв такі гадки. Але він і иньші все ж таки стояли на тім, що се треба зробити за порозуміннєм з патріархами, всім миром православним.
Але владики, котрі тепер задумали піддати ся під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і зєднати ся з католиками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се дїло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство. Першим пішов на ту стежку Балабан, розгніваний тим, що патріарх так неделїкатно взяв сторону брацтва. Він порозумів ся ще з иньшими владиками, і за кілька місяцїв, в 1590 р., зібрало ся вже їх четверо: крім Балабана ще владика луцький Терлецький, турівський Пельчицький, холмський Зборівський. Вони списали постанову, щоб піддати ся папі, але вести дїло далі потайки. Згодом і иньших владиків до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього .змайстрував оден грецький пройдисвіт—нїби то Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 року вони списали заяву до папи і до короля, де звіщали про свою постанову піддати ся під власть папи і привести до того иньше духовенство і громадянство, з тим щоб устрій церковний і обряд православний зістали ся не рушані, а владиків православних зрівняно в усїх правах з єпископами католицькими.
Король був тим дуже утїшений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім з кінцем 1595 р. Терлецький і новий владика володимирський Потїй поїхали до папи і дня 23 грудня на святочнім засіданню, перед усїм двором і кардиналами зложили перед папою свою покору і присягу на вірність католицькій церкві іменем всїх владиків, і так прийнято їх до церкви католицької.
64. Боротьба з унїею. Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трівожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тоді Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб нЇ в якім разї не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унїю всїми силами. Грамота ся, видрукована і розіслана по всїм православнім світі українськім і білоруськім, зробила сильне вражіннє на своїх і чужих. Балабан, побачивши, який гнів підіймаєть ся на владиків, завагав ся й відступив від унії: написав, нїбито його без відомости підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемиський Копистенський. Але з тим більшим завзятем рішив ся підтримувати владиків-унїатів король. На біду православних, в царгородськім патріархаті настало замішаннє по смерти Єремії (вмер р. 1594) і звідти православні Українці й Білорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсінкеля царгородськогоНикифора.уповажненого патріаршого, але й того перехоплено на Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, і всаджено на вязницї. Неоден рахував на козаків, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильників унїї і правительство бояло ся мабуть непомалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нїчим помогти сьому ділови: саме взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православні з напруженою увагою готовили ся до рішучої стрічі з владиками уніатами.
Кінець кінцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора і він організував собор: викликав кількох вищих духовних достойників грецьких і дав провід справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявлення унїї, і православні подали ся теж туди: духовні і світські, депутати брацтв, міст, шляхти, ріжні пани і магнати, які ще зістали ся при православію, і в головах сам кн. Острозький д сином Олександром, воєводою волинським, що зістав ся при православній вірі. Тим часом як уніатські владики з духовними католицькими і делегатами королівськими розпочали свої засідання в соборній церкві, православні, не маючи приступу до церков—бо була то єпархія Потія, унїата,— зібрали ся в одній господї і тут урядили свій собор. Кілька день пересилали ся сї два собори між собою, кликали одні одних до себе, кінець кінцем повели кождий своє діло. Уніатські владики проголосили унію, а всіх духовних, що від неї відстали, прокляли: православні під проводом Никифора проголосили проклятими й ізверженними всіх, хто пішов на унію й постановили просити короля, аби відставив владиків, які самовільно прийняли унію.
Але король анї в гадцї не мав слухати православних. Навпаки він і вся католицька сторона стояла на тім, що владики поступили правильно: се їх дїло—рішати в справах віри, а низше духовенство і громадянство повинні йти за ними. На сім пунктї завязала ся суперечка літературна, полеміка. Православні доказували, що владики не можуть самі рішати без вірних, се дїло собора, значить уніати поступили беззаконно і стратили через те право до своїх єпархій. На сю тему вийшло з їх боку чимало дуже важних і сильно написаних річей. Своєю ученістю визначала ся особливо книга „Апокрізіс Філялєта (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову—писання Івана Вишенського. Не вважаючи на своє старовірство в справах просвітних, се був чоловік з незвичайним талантом публіцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичайною силою ударяв він на владиків, що „втїкли на унїю: на їх нечесне житє, на їх забаганки панські і охоту до роскоші та вигоди, за для котрої пішли на ласку королівську, на їх зневагу до простого народу, до братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду .селянську і утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цілім тогочаснім письменстві. Невважаючи, що вони не були друковані і ширили ся тільки в рукописях, сї писання Вишенського мусїли робити великий вплив на сучасне громадянство.
Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй стороні короля і всяку власть. Король, правительство і пани польські стояли на тім, що православні повинні слухати ся своїх „законних владиків, і силою власти своєї змушували їх до сього: силоміць відбирали церкви й віддавали у власть владиків-унїатів, помагали владикам карати непослушних священиків, всякі духовні посади давали тільки унїатам, а від православних духовних відбирали, і взагалі тиснули православних як тільки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню йшло де далї то все сильнїйше. З владиків особливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, незвичайно енергічний, а притім суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потїй настав на митрополії 0599) і. протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в в своїх маєтках „презенти (рекомендації до владики) давали тільки унїатам, а православних священиків силоміць змушували до унїї, відбираючи від них церкви то що.
Православні боронили ся як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, щоб владиків унїатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, бо між сенаторами, що засїдали в верхнїй палаті сеймовій, православних було всього кілька чоловіка—та й ті вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї нижній, посольській, де засїдали депутати шляхетські, православних також була незначна меньшість. Але громадянство українське і білоруське справді показало величезну енергію брацтва, міщане, духовенство, шляхта вели агітацію і всїми способами впливали на шляхетські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних. Зєднали ся для сього з протестантами Поляками і Литвинами, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його. щоб відступило від унї. Щирого поважання справді варті були сї недобитки шляхетські, що махнувши рукою на ласку королївську і всіх, можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх понятях була справою національною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаємо, підставою цїлого національного житя і здавало ся що з упадком православної церкви впаде до решти все житє національне.
Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р.) вирвали від нього закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздавати ся тільки православним. Вже помирили ся з тим, що відібрати владицтв від владиків унїятів їм не вдасть ся, і раді були, що на місце уніатів прийдуть православні. Та щож—король Жигимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його і далі роздавав владицтва самим унїатам, і всякими способами їх підтримував, а православних нагинав під їх власть.
Православні бороли ся. Не признавали владиків-унїатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймні мала те щастє, що тутешні обидва владики-львівський і перемишльський, зістали ся при православних; а найгірше було на Побужу і в Холмщинї, бо вони були в руках панів католиків і владиків уніатів. На Волини і в Київщині против владиків уніатів помагали пани православні. Коли король захотів відібрати від православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру—сей найбогатший монастир і взагалі найсильнїйшу твердиню православну, то, київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королівський наказ. Коли ж король післав свого дворянина, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту-унЇату,— Туроружною рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними „Наливайками, як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотїв відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир—найбільший з волинських монастирів.
Але страх переймав православних, коли вони думали про будучність. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовні, посади самими унїатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі тримали ся при православній вірі, чи на їх місце прийдуть унїати? Хто ставитиме священиків православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зістали ся вірними православній вірі і своїй народности українській? Король всї виднїйші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи сой-мові все меньше зіставало ся надій, бо шляхта все більше польщила ся і католичила ся, і все меньше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхнїй палаті (сенаті), але і в палаті посольській.
Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в коренї всї надії й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзі „Тренос або плач східньої церкви, виданій 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища-зради найвизначнійших родів православних своїй вірі і народности. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні організації. Берестейське брацтво наприклад король з Потієм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнї, найбільшім тодішнім центрі білоруського церковного і культурного житя, силоміць, військом відбирано від православних церкви, розбивано замки й двери й віддавано унїатам. Король під ту пору трапив ся в Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дітьми на коліна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совісти, не відбирано їм церков,—але се не спинило тих огидних насильств.
Останній одчай огортав православних. І з тим більшою увагою звернули вони очі, коли побачили, або скорше—духом відчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськім погромі потроху відживала і з кінцем першого десятилїтя XVII віку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, осмілений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столицї, Київ та післав туди свого намістника,—гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важив ся неволити духовних і підбивати під вдасть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намістника „де небудь здибавши як пса вбити (1610). Се зробило вражіннє на Потієвого намістника: він не мішав ся нї в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит і сповняє владичі функції: святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов анї митрополит ані правительство не важили ся зачіпати його, аби не стрінути ся з козаками.
Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов ся для нього міцний грунт під ногами, і що там, на далекім краю української землї, під ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.