Ліндон Джонсон
СОДЕРЖАНИЕ: В опитуваннях суспільної думки про діяльності й особистість президентів, починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, Ліндон Б. Джонсон постійно займає одне з останніх місць. Більшість американців вважають 36-го президента одержимим владою і хитрим опортуністом, пытавшимся домінувати і маніпулювати і що впутали страну в єдину війну, що Сполучені Штати коли-небудь, програвали.Ліндон Джонсон
В опитуваннях суспільної думки про діяльності й особистість президентів, починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, Ліндон Б. Джонсон постійно займає одне з останніх місць. Більшість американців вважають 36-го президента одержимим владою і хитрим опортуністом, пытавшимся домінувати і маніпулювати і що впутали страну в єдину війну, що Сполучені Штати коли-небудь, програвали. Травматичні події затьмарили його президентство, що почалися з насильницької смерті Джона Ф. Кеннеді і сопровождавшиеся студентськими безладдями і важкими расовими хвилюваннями. Воно закінчилося убивством афро-американського борця за цивільні права і лауреата премії світу Мартіна ЛютераКинга і Роберта Ф. Кеннеді, що був надією молодого покоління. Далека війна в джунглях перекреслила обіцянку світу, волі і добробуту, дана Джонсоном, - Вєтнам став Немезидою Америки, а президент - зрадником американської мрії. Майже цілком забуті його соціально-законодавчі досягнення і заслуги в області цивільних прав.
Ліндон Бейнс Джонсон народився 27 серпня 1908 року недалеко від Стоунуолла, Техас, рівно 100 кілометрів на західОстина. Його батько, Сэмьюэл Джонсон молодший, був фермером, маклером, що пізніше служить залізниці. Тимчасово - депутатом демократичної партії в палаті представників Техаса. МатиРебеккаБейнс після заміжжя залишила професію журналістки. Ліндон Джонсон, його три молодші сестри і брат не росли в бідності, як потім він постійно затверджував. Умови були скромними, але електрики і водопроводу не було в перших десятиліттях XX століття ніде в горбкуватій місцевості Техаса, до цього ландшафту Джонсон був привязаний усе своє життя. Роки юності наклали на нього свій відбиток: економічні можливості родини були ограниченны, і вона страждала від постійного падіння цін на сільськогосподарські продукти. Родина змушена була влізти в борги, щоб Ліндон Джонсон зміг одержатиутворення в Південно-західному педагогічному коледжі штату Техас. Для честолюбної, тямущої, чуттєвої і невпевненої молодої людини, постійного нужденного в самоствердженні, коледж нс був стимулом. Підсумки спеціалізації по історії й англійській мові були середніми. Свою майже безмежну енергію і неприборканий робочий напір, що до кінця життя рідко давав йому спати більше 4 годин на добу, він уперше виявив під час шкільної практики в 1928-29 роках. Найвищою мірою успішно викладав дітям мексиканських переселенців в одній сегрегаційній школі в Котулле, Техас. На місцеву знать і викладачів коледжу це зробило велике враження. Коли демократичний депутат палати представників Ричард Клебер наприкінці 1931 року шукав асистента, то вибір припав на Ліндона Джонсона. Під час діяльності як начальника бюро у Вашингтонові, що у цей час знаходився під знаком світової економічної кризи, він нагромадив значний досвід і завязав численні контакти. Як би між іншим у вересні 1934 року познайомився зКлаудиейАлтойТейлор, що у родині називали леді птах. Вони одружилися, на настійну вимогу Джонсона, два місяці спустя. У 1935 році був призначений директором Національної молодіжної адміністрації в Техасі, установи по справах безробітної молоді. Його репутація активного, ліберального прихильника нового курсу і прекрасного організатора забезпечила 28-літньому Джонсонові на додаткових виборах 1937 року місце в палаті представників. Як ревний поборник інтересів свого техаського виборчого округу і рідного району, Джонсон направив більш 70 млн доларів на заходи щодо працевлаштування і проект будівництва греблі, завоювавши цим симпатії всіх шарів населення. При цьому Джонсон одержав і особисту користь. Доход, яким він підтримували всю родину, значно зріс завдяки подарункам і морально сумнівним указівкам для капіталовкладень. У 1941 році йому не удалося ввійти в сенат у результаті маніпулювання на виборах його конкурента.
Як член Комітету збройних сил палати представників і старший лейтенант запасу Джонсон у 1942 році був нагороджений за бойові дії на Тихому океані, у яких брав участь як спостерігача. У 1948 році при різкій зміні в розподілі голо сов між партіями він зміг на попередніх виборах у сенат, що супроводжувалися також незаконними діями, перемогти з незначною перевагою в 87 голосів свого конкурента. Він зумів у програмному плані ніде не викликати невдоволення. Бєдним виборцям обіцяв розширення соціального страхування і дотації для сільського господарства, нафтової промисловості пропонував себе як захисника її інтересів, консерваторам натякав на свій опір прогресивній політиці цивільних прав президента Трумена. В зовнішній політиці виділявся своїм категоричним антикомунізмом, енергійно виступав за підвищення бюджету оборони і схвалював план Маршалла і НАТО. Ця програма була характерної для політики Джонсона. Він намагався полюбовно враховувати окремі інтереси, знайти обєднуючий середній шлях і як сенатор, а пізніше як президент, бути представником, та й слугою всіх американців.
У вересні Джонсон швидко зробив карєру. Вже в 1951 році став парламентським організатором демократичної фракції, рік по тому - лідером фракції меншості, а після виборів у Конгрес у листопаду 1954 року лідером більшості. Він наскрізь, як ніхто іншої, бачив складні переплетення влади в Конгресі і відносини між сенатом, палатою представників і президентом. Видатний тактик, він став одним із влиятельнейшихосіб у Вашингтонові. Повага і вплив йому створювали не публічні виступи, а дії за кулісами. Найважливішими результатами його діяльності в сенаті були дискредитація сенатора Джозефа Маккарти, що розвязало антикомуністичну полювання на відьом, що зайшла занадто далеко навіть з погляду Джонсона, видання закону про космонавтику в 1958 році й участь у створенні Національного керування по аеронавтиці і дослідженню космічного простору (НАСА). Як особливий успіх Джонсона розглядалося здійснення закону про цивільні права 1957 року. Цейзапропонований президентом Дуайтом Д.Ейзенхауером і відносно неефективний закон повинний був забезпечити афро-американцям на Півдні виборче право, чому до цього широко перешкоджали. Без активної участі Джонсона не був здійснено навіть цей скромний початок на шляху до повного цивільного права. Він розбавив первісний проект Ейзенхауера, що передбачав особливу підсудність, за допомогою якої афро-американці могли заперечувати своє виборче право. Як і інші депутати з Півдня, Джонсон розглядав це як односторонньо спрямовану проти південних штатів дискримінацію. Коли він викреслював цей пункт із проекту, те уже виступав як прихильник давно назрілих реформ цивільних прав. Його помірна позиція знайшла в Конгресі широку підтримку, розрядила кризу, що розбухає, між Північчю іПівднем, між консервативними і ліберальнимидемократами, і проклала шлях першому закону про цивільні права з часівреконструкції.
На виборах 1960 року політичні спостерігачі відводили Джонсонові гарні шанси на висування кандидатом на посаду президента від демократів. Однак розрахунок на те, що він буде вичікувати і сподіватися, поки різні претенденти взаємно виключать один одного і наприкінці він залишиться єдиним фаворитом, не виправдався. Коли 5 липня 1960 року за кілька днів до початку демократичного конвенту він виставив свою кандидатуру, було вже занадто пізно. Не він, а Джон Ф. Кеннеді став виразником надій внутрішньо розєднаної конфліктами партії. Щоб завоювати голосу на Півдні, Джонсон був змушений задовольнятися почесним, але політично не впливовим другим місцем віце-президента при Кеннеді. Наступні роки характеризувалися розчаруванням. Випускник Гарварда й упевнений у собі, що явно насолоджується своєю посадою Кеннеді викликав у техаському ковбої від політики найсильнішу непевність і почуття неповноцінності. Примушений до чистого представництва, Джонсон дарма намагався додати своєї посади політичні обриси. Кеннеді не використовував його контакти із сенатом і не залучав, за невеликим винятком, до процесів прийняття політичних рішень. Але в області космонавтики і питанні цивільних прав Кеннеді визнавав за своїм заступником визначену власну відповідальність. Також численні закордонні поїздки не надавали йому можливості розгорнутися політично, а служили представництву Сполучених Штатів і їхнього президента. Серед інших поїздок він 19 серпня 1961 року, кілька днів спустя після спорудження стіни, відвідав Західний Берлін, щоб продемонструвати блокованому місту тривалу і необмежену підтримку Америки. Його захоплено прийняв мільйон берлінців.
Убивство Кеннеді відразу вивело Джонсона в центр влади. 22 листопаду 1963 року його машина йшла прямо за автомобілем Кеннеді, коли були зроблені смертельні постріли в президента. Співробітники служби безпеки кинули його на стать автомобіля, що з божевільною швидкістю випливала за умираючу Кеннеді в лікарню. У 14 годин 39 хвилин, біля двох годинспустя після трагічних подій, Джонсон був приведений до присяги на борті військового літака. Першою дією нового президента, приведення до присяги якого одним показалося дивною зайвою поспішністю, а іншим - обеспечиванием американської дієздатності, був наказ: Злітаємо нагору. Як і переважна більшість американців, вона був глибоко вражений подіями в Далласі. Стосовно вдови і колишніх співробітників Кеннеді він поводився тактовно і великодушно. Більшості успішно запропонував залишитися в уряді. Але особисту участь сполучив з тонким чуттям на людей влади. Популярність Кеннеді, його міф і атмосфера заціпеніння після убивства можна було відмінно перетворити в політичний капітал. Нарешті зявився привід стати рівним ідеалу Франкліну Д. Рузвельтові. Програма Джонсона полягала в кадровій і політичній безперервності. Понад це він рішуче виступив за зміцнення і розширення існуючої соціальної політики. Так, у своїй першій урядовій заяві 8 січня 1964 року він проголосив беззастережну війну проти бідності.
Як ніякий інший президент до нього, Джонсон розбирався в законодавчих процесах і слабких і сильних сторонах американської урядової системи. З часів Рузвельта був прибічником активного федерального уряду і сильного інституту президента. Не тільки зовнішню політику він розглядав як вотчину президента: у внутрішній політиці надавав Конгресу функцію політичного засобу виправлення, влади, що править з ініціативи президента. Техаський шкільний учитель, що добрався за довгі роки в Конгресі до рівня лідера більшості, розглядав свій уряд як родину, як свою власність. У цій сфері особистої влади, де всюди панувало скорочення ЛБД, він правил безмежно. Він доводив себе і своїх співробітників до крайності, контролював всі урядові справи й особисто стежив за кожним політичним процесом. За перші два роки президентства він затьмарив всі інші конституційні органи - один став пануючим політичним фактором.
Закон про виборче право 1965 року подвоїв протягом одного року участь у виборах на Півдні афро-американців. Іншою законодавчою віхою зявилося створення страхування на випадок хвороби для літні і бідних, а також заходи щодо розвитку шкіл, університетів, музеїв і інших освітніхустанов. Було стимульовано житлове будівництво усередині міст, видані радикальні закони по захисту навколишнього середовища і створений захист прав споживачів. Новий імміграційний закон скасувавположення, що дискримінує, 20-х років проти азіатських іммігрантів і благоприятствовалвнешнеамериканской імміграції. На тлі процвітаючої економіки Джонсон змогло навіть провести плановані ще Кеннеді зниження податків для приватників і фахівців. Середній доход американських родин зріс за 60-і роки реально на 85%. Однак вже в 1967 році були скорочені численні соціальні програми і знову підвищені податки, тому що війна у Вєтнаму поглинала величезні суми. Такі заходи, як продуктові картки для бідних, у перспективі виявилися тяжким тягарем для федерального бюджету. Незважаючи на всі недоліки і відхилення, успіхи великого суспільства вражають: якщо в 1965 році рівно 90% живучих на півдні афро-американців не могли брати участь у виборах і тільки кілька сотень з них займали високі державні посади по всій країні, те двадцять років спустя участь чорних у виборах відповідало в процентному співвідношенні участі білих американців, і 6000 афро-американців займали значні державні посади. Якщо в 1965 році більш половини всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила нижче офіційної риси бідності, то двадцять років спустя ці соціальні феномени були усунуті. Число американців , що живуть нижче прожиткового мінімуму, знизилося з 17% у 1965 році до 11% у 1973 році, а якщо врахувати державні продовольчі посібники, то в 1973 році це число складало не більш 6,5%. Потім, однак, тенденція розвитку повернула назад.
В зовнішній політиці Джонсон орієнтувався на напрямок Кеннеді. Він обережно виступав за краще співробітництво з Радянським Союзом. Усупереч значному опору в Конгресі, але до радості американських фермерів він надав Москві великі кредити на закупівлю зерна: у 1968 році підписав договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а наприкінці свого президентства працював над вступом у переговори про обмеження атомного озброєння (ОСВ-1). Однак введення американських військ у Домініканську Республіку, що трясеться політичними кризами, (1965 рік) показав його, нарешті, як традиційного поборника політики стримування і привів до втрати симпатій до США в Латинській Америці. Джонсон інтерпретував заклик до реформ як спробу керованого Кубою комуністичного підриву. Його відоме як Доктрина Джонсона обґрунтування участі у воєнних діях говорило, що Сполучені Штати повинні скрізь захищати своїх громадян (2 травня 1965 р.). Американо-німецькі відносини усе більше обтяжувалися проблематикою валютної компенсації. Відхиленавимога Джонсона до федерального уряду під керівництвом Людвіга Эрхарда як винагороду за розміщення американських військ посилено закуповувати озброєння в Сполучених Штатах, щоб стабілізувати співвідношення обмінного курсу між доларами і маркою ФРН, сприяло скиненню канцлера восени 1966 року. У шестиденній війні (5-10 червня 1967 року) адміністрація Джонсона встала на сторону Ізраїлю й у такий спосіб сильніше, ніж уряд Кеннеді, відхилилося від нейтральної лінії, який намагався дотримувати Ейзенхауер у близькосхідному конфлікті.
Його закостеніле мислення друг - ворог і побоювання того, що він протистоїть, світовому дсоммуниетическому змові, стали для Джонсона фатальними. Не соціальна, а зовнішня політика стала центром його президентства. Кричущі помилкові рішення й інформаційна політика, що навмисно ховала масштаб американської активності у Вєтнаму, вилилися в 1967 і 1968 роках у важку кризу суспільстваз безладними і кривавими зіткненнями. Після убивства президента НгоДиньДьема в листопаду 1963 року вєтнамськими військовими, котріскладалися в звязку з агентами ЦРУ, у Південному Вєтнаму загострилося внутрішньополітичне положення. Національний фронт звільнення (НФО), союз з комуністів і орієнтованих на реформи буржуазних сил, міг політично і військовою силою узяти владу і грозив узяти під свій контроль країну, керованувійськовими хунтами, що змінюються. Джонсон відреагував на це відсиланням чергових військових радників і озброєнням південно-вєтнамських військ. Дотепер не зясований військовий інцидент у Тонкинском затоці, у якому американські військові кораблі були обстріляні северовьетнамскими морськими зєднаннями, він використовував 7 серпня 1964 року як привід, щоб провести через Конгрес без всякої опозиції вже підготовлену резолюцію про Тонкинском затоку. Це рішення дало президенту право застосовувати підходящізасоби, щоб відбиватинападу на американські частини. Зрозуміла Конгресом як рішення про оборону в окремому випадку, Тонкинская резолюція представляла для Джонсона і його найважливіших радників, міністра закордонних справ ДинаРаска, міністра оборони Роберта Мак-Намары і радника по безпеці МакджорджаБанди свого роду повноваження бланко і функціональний еквівалент оголошення війни. Число американських солдатів у Південному Вєтнаму постійно росло в наступні роки і досягло навесні 1968 року 550 000, хоча наприкінці 1964 року там знаходилося 23 000 американських військових. Громадянська війна в Південному Вєтнамупридбала міжнародний характер і стала війною Сполучених Штатів проти комуністичного Північного Вєтнаму на чолі зХоШиМином і його пособниками на Півдні. Масовані бомбардування, у яких на Північний і Південний Вєтнам було скинуто в три рази більше вибухових речовин, чим у другій світовій війні (всего 7,5 млн тонн), повинні були принести перемогу над комуністами. Сотні тисяч чоловік цивільного населення були убиті, цілком зруйнувалися інфраструктура й економіка Півночі, але проти партизанської тактики НФО і легендарного генерала В НгуенЗиапа, як і проти недовіри сільського населення, засобуведення звичайної війни були неспроможні.
Після того як 12 березня демократичний супротивник війни і критик Джонсона Юджин Ф. Маккарти зненацька виграв попередні вибори в Хэмпшире і перспективний Роберт Кеннеді чотири дні спустя вступив у боротьбу за президентство, 31 березня 1968 року Джонсон оголосив про припинення бомбардувань Північного Вєтнаму і про відмовлення брати участь у виборах як президента. Його надія, незважаючи на війну, на просування вперед і фінансування великого суспільства, виявилася оманної і небезпечною. В очах багатьох американців Джонсон став невартим довіри. Для них більше не узгоджувалася боротьба проти бідності у власній країні і війна проти бідної країни далеко від Америки. В обумовленоїрадикализированными думками політичній атмосфері 1968 року середня позиція була вже неможлива. Джонсона критикували з усіх боків. Одинвважав його марнотратом суспільних грошей, що було б краще направити на подолання бідності, для іншого його військова політика у Вєтнаму була занадто нерішучої і легкодухою. Як президент-невдаха він очолював уряд, що знаходиться під погрозою агонії.
В зовнішній політиці Сполучені Штати потрапили у важке положення завдяки узятій на себе міжнародної політичної відповідальності - у Вєтнаму американська влада наштовхнулася на свої границі. Глобалізація американської зовнішньої політики значно обмежила дії Сполучених Штатів при придушенні Празької весни військами Варшавського договору (21 серпня 1968 року). Внутріполітично 1968 рік характеризувався важкими хвилюваннями. Після убивства Мартіна ЛютераКинга 4 квітня 1968 року в 125 містах Сполучених Штатів пройшли важкі расові хвилювання, що до підстави потрясли підвалини американського суспільства. Демонстрації сотень тисяч американців зєднувалися зрухом протесту афро-американців і зрештою вилилися в загальну критику молодим поколінням соціальних недоліків, суспільних норм і системи як такий.
Джонсон намагався політично захистити свою спадщину, підтримавши висування свого віце-президента ХьюбертаХэмфри, що після смерті Роберта Кеннеді хотів виграти на виборахполітики радості, що доходитьдо смішного кампанією ,. За пять днів до президентських виборів 30 жовтня 1968 р. Джонсон оголосив про початок мирних переговорів з Північним Вєтнамом. Цим він хотів залучити до Хэмфри численних виборців, але для перемоги демократів на виборах цього вже було мале.
Джонсон і його популярна дружина леді птах, що в успішні роки великого суспільства також енергійно виступала за поліпшення умов життя бідних американців, повернулися в січні 1969 року на своє ранчо в Техасі. Фізично втомлений, без ілюзій і психічно надламаний, Джонсон майже не зявлявся на суспільній сцені до самої смерті 22 січня 1973 року. В останні роки свого життя він піклувався про дітей своїх обох дочок, складав мемуари і займався будівництвом бібліотеки ім. Ліндона Б. Джонсона в Остине.
Історичні описи намагаються зараз справедливо оцінити його особистість і справа його життя. Як соціальний реформатор Ліндон Б. Джонсон поряд з Авраамом Линкольном і Франкліним Д. Рузвельтом відноситься до великих президентів Сполучених Штатів. Однак людина, що майже двадцять років як сенатор, віце-президент і президент значною мірою формувала долю своєї країни, назавжди залишиться нелюбимою фігурою. Його імя залишиться нерозривно звязанимз американською катастрофою у Вєтнаму. Як і вєтнамська війна, Джонсон був довге время витиснутий з колективної памяті Америки, і навіть його заслуги зазнавали критики в консервативній Америці 70-х і 80-х років.