Структура будівельних матеріалів Основні технічні властивості
СОДЕРЖАНИЕ: Загальні положення. Класифікація. Структура Надійність споруд і техніко-економічна ефективність будівництва значною мірою залежать від правильного вибору матеріалів. Сучасне будівництво має у своєму розпорядженні широку номенклатуру матеріалів, вибір яких визначається характером конструкцій, умовами їхньої роботи і техніко-економічними показниками.Структура будівельних матеріалів. Основні технічні властивості
Загальні положення. Класифікація. Структура
Надійність споруд і техніко-економічна ефективність будівництва значною мірою залежать від правильного вибору матеріалів. Сучасне будівництво має у своєму розпорядженні широку номенклатуру матеріалів, вибір яких визначається характером конструкцій, умовами їхньої роботи і техніко-економічними показниками.
Однієї з основних задач будівельного матеріалознавства є розробка шляхів керування властивостями і створення матеріалів з необхідними якісними показниками.
До будівельних матеріалів відносять природні і штучні речовини і вироби з них, які застосовують для зведення будинків і споруд. Усе різноманіття будівельних матеріалів можна класифікувати по ряду ознак: походженню, структурі, найбільш характерним властивостям, призначенню, способу виготовлення і т.д. (табл. 2.1).
Таблиця 2.1.Класифікація будівельних матеріалів
| Походження | Структура | Властивості | Спосіб виготовлення | Призначення |
Неорганічні: металічні, неметалічні Органічні: низькомолекулярні, високомолекулярні (полімерні), Змішані (органо-мінеральні) |
Конгломератні, неконгломератні, щільні, пористі, волокнисті, кристалічні, склоподібні, аморфні | Важкі, легкі, пластичні, пружні, морозо-, водо-, кислото-, термо-, вогнестійкі; легкоплавкі, тугоплавкі, вогнетривкі | Безвипалювальні: отримані фізико-механічною обробкою гірських порід, деревини й іншої сировини, формуванням сумішей, що включають в’яжуче і заповнювачі, одержувані випалом: до спікання, до плавлення | Стінові, покрівельні, лицювальні, гідроізоляційні, теплоізоляційні. Спеціальні: для дорожніх покрить, зведення гребель, прокладки трубопроводів, сантехнічні та ін. |
Якість будівельних матеріалів визначається сукупністю їхніх технічних властивостей, знання яких необхідно для зведення довговічних споруджень і ефективного виконання будівельних робіт. Звичайно головними при оцінці якості матеріалів є показники призначення (склад, структура, транспортабельність і ін.) і надійності (безвідмовність, ремонтопридатність, зберігаємість і ін.). Основним економічним показником є витрати на розробку і виготовлення матеріалу з необхідними властивостями.
Властивості будівельних матеріалів визначаються їх хімічним і фазовим складами, що характеризують відповідно процентний вміст хімічних елементів чи оксидів і окремих складових частин (фаз). Так, хімічний склад мінеральних неметалічних матеріалів – найбільш великої групи будівельних матеріалів – включає звичайно наступні оксиди: SiО2 , CaО, MgО, Na2 O, К2 О, Аl2 O3 , Fe2 O3 , FeО, H2 O. Фазовий склад їх представлений різноманітними природними чи штучними силікатами, алюмосилікатами, алюмінатами, феритами, оксидами і їх гідратами.
Поряд зі складом істотний вплив на властивості матеріалів чинить їхня структура, тобто будова, що характеризується величиною, формою і просторовим розташуванням складових часток. Більшість матеріалів і твердих речовин, що їх складають, мають кристалічну будову (рис. 1.1), що характеризується правильним розташуванням часток у просторі. Для кристалічної будови характерна анізотропія, тобто неоднаковість властивостей у різних напрямках, наявність певної температури плавлення і т.д. Деякі речовини при однаковому складі можуть мати різну кристалічну структуру і різко відмінні властивості. Це явище називається поліморфізмом. Наприклад, кристали графіту містять шари, складені з правильних шестикутників, а кристали алмаза мають вид куба. Різна кристалічна структура вуглецю в цих матеріалах приводить до різкого розходження їхніх властивостей.
Поліморфізм характерний для кварцу, багатьох силікатів і інших речовин, що складають матеріали. У реальних кристалах можливі різні відхилення від ідеальної будови чи дефекти, що істотно впливають на фізико-механічні властивості матеріалів.
Речовини, що не мають кристалічної будови, називають аморфними. До них можна віднести багато полімерів і деякі види гірських порід. Аморфні речовини - ізотропні, тобто мають однакові властивості у всіх напрямках, не мають строго визначеної температури плавлення, хімічно більш активні. Проміжним між аморфним і кристалічним станами є склоподібний стан, характерний для будівельного скла, шлаків, деяких гірських порід.
Деякі з будівельних матеріалів можна розглядати як дисперсні системи, що складаються з дрібних часток однієї речовини (дисперсної фази), розподілених в іншій (дисперсійному середовищі). Грубодисперсні системи мають розмір часток дисперсної фази більше 100 мкм. Прикладами їх є порошкоподібні матеріали, суспензії й емульсії, стійкі в зваженому стані.
Колоїднодисперсні системи з розмірами часток 1…100 мкм стійкі до седиментації, тобто розшарування під дією сил ваги. Частки їх світяться в світлі,що проходить, переміщаються до електродів при проходженні електричного струму (електрофорез). Прикладами колоїднодисперсних систем можуть служити глиняне, цементне, вапняне тісто, кольорове скло, латекси, пігменти й ін.
У виробництві будівельних матеріалів важливе значення мають такі колоїдно-хімічні процеси, як набрякання, розчинення, гелеутворення, коагуляція, пептизація, адсорбція і т.п.
Гелі – системи, що утворилися в результаті дії молекулярних сил зчеплення між колоїдними частками. Гелеутворення відбувається при твердінні цементу і виробництві різних полімерних матеріалів. Під дією механічних зусиль гелі розріджуються. Це явище називається тиксотропією і виникає, наприклад, при вібруванні бетонних сумішей.
У колоїдних системах довільно протікають процеси злипання й укрупнення часток, що називаються коагуляцією. Процеси, зворотні коагуляції, називають пептизацією, вони відбуваються, наприклад, при введенні в бетонні суміші пластифікуючих добавок.
Концентрування і поглинання речовин на поверхні розділу фаз називається адсорбцією. Речовини, що адсорбуються, чи так звані поверхнево-активні речовини, широко застосовують у технології будівельних матеріалів для пластифікації розчинних і бетонних сумішей, їхньої гідрофобізації, одержання стійких емульсій і суспензій і т.д.
Технологія будівельних матеріалів є різновидом хімічної технології. Вона включає процеси подрібнення, перемішування, формування, термічної обробки і т. д. Для створення сучасних будівельних матеріалів застосовують надтонке подрібнення, вібраційну й акустичну технології, високі тиски і температури, електро- і паророзігрів, полімеризацію й інші способи обробки.
Для випробування матеріалів широко використовують новітні методи хімічного аналізу, рентгеноструктурний, петрографічний, диференційно-термічний, електронно-мікроскопічний аналізи, ультразвуковий, радіаційний і інші методи контролю.
Витрати на матеріали, що використовуються при зведенні будинків і споруджень, складають більше половини загальної вартості будівельно-монтажних робіт і біля однієї третини капітальних вкладень у народне господарство України. Застосування ефективних матеріалів і конструкцій є одним з найбільш важливих напрямків технічного прогресу в будівництві. До ефективних будівельних матеріалів відносяться конструкції і деталі підвищеної заводської готовності, що дозволяють здійснювати будівництво будинків і споруджень індустріальними методами. Найбільшим резервом підвищення ефективності будівельних матеріалів є також зниження їхньої матеріалоємності за рахунок впровадження нових полегшених деталей і конструкцій, комплексного використання сировини і відходів промисловості, зменшення питомої витрати сировини, палива й електроенергії, втрат при транспортуванні і збереженні і т.д.
Основні фізико-механічні властивості матеріалів
Властивості будівельних матеріалів класифікують по характеру їх відношення до різних впливів навколишнього середовища. В окремі групи виділяють звичайно властивості, що характеризують відношення матеріалів до хімічних, фізичних і механічних впливів. Похідними від хімічних, фізичних і механічних властивостей є технологічні властивості, що характеризують відношення матеріалу до сприйняття технологічних операцій (розколювальність, зварюваність, формівність і ін.). Властивості матеріалів взаємозалежні й обумовлені їхнім походженням, складом, структурою, способом одержання. Найбільш важливими для будівельних матеріалів, що застосовуються у будівництві, є фізичні і механічні властивості, що характеризують стан матеріалів, їхнє відношення до води і температури, а також механічних впливів.
Густина і пористість. Густина характеризує масу речовини в одиниці об’єму. Розрізняють дійсну густину речовини () і середню густину матеріалу з урахуванням наявних у ньому пор і порожнин (0 ). Густину речовини і матеріалу обчислюють по формулах:
де m – маса; Va – об’єм речовини, з якого складається матеріал, в абсолютно щільному стані; V – об’єм матеріалу.
Відношення середньої густини матеріалу 0 до дійсної густини речовини характеризує ступінь заповнення об’єму матеріалу твердою речовиною і називається відносною щільністю:
Пористість показує ступінь заповнення об’єму матеріалу порами:
Для сипучих матеріалів по наведеній вище формулі, де 0 – насипна густина, можна знайти міжзернову порожнистість.
Пористість – найважливіший показник структури матеріалів, з нею тісно зв’язані їхні технічні властивості. При цьому значення має не тільки величина загальної пористості, але і будова порового простору, наявність відкритих і закритих, капілярних і некапілярних пор і т.д. Наприклад, морозостійкість бетону при збільшенні обєму відкритих, заповнюваних водою пор зменшується, а при збільшенні закритих, навпаки, зростає.
Капілярні пори на відміну від некапілярних заповнюються водою, що піднімається за рахунок тиску, який викликаний поверхневим натягом рідини. Від обсягу капілярних пор залежать водопоглинання, морозостійкість, водонепроникність і ряд інших властивостей матеріалів.
Спосіб визначення пористості залежить від її виду і розмірів пор. По приведеній вище формулі знаходять загальну, пористість, а відкриту (уявну) пористість знаходять по водонасиченню матеріалу.
Гідрофізичні властивості. Поводження матеріалів у конструкціях, які підлягають зволоженню, залежить від їхньої здатності змочуватися водою і поглинати її, змінювати при зволоженні механічні властивості і пропускати воду під тиском. Кількість води, що міститься в порах і на поверхні матеріалу, виражена у відсотках стосовно його маси в сухому стані, називають вологістю.
Змочуваність водою, чи гідрофільність матеріалу характеризується ступенем розтікання краплі води на його поверхні. Кількісно вона визначається крайовим кутом, утвореним дотичною до поверхні краплі з поверхнею твердого тіла, чи його косинусом. Для гідрофільних матеріалів крайовий кут гострий. Добре змочуються водою матеріали з речовин з вираженим полярним зв’язком молекул – природні і штучні кам’яні матеріали, скло й ін. Надати матеріалам водовідштовхувальні властивості можна гідрофобізацією, тобто створенням на їхній поверхні адсорбційного шару поверхнево-активних речовин (ПАР). Таким способом одержують гідрофобний цемент, гідрофобні покриття на ряді матеріалів. Молекули ПАР при гідрофобізації, адсорбуючись на поверхні, орієнтуються таким чином, що їхні полярні групи звернені до поверхні матеріалу, а вуглеводневі ланцюги – у повітря. За допомогою спеціальних ПАР можна домогтися і зворотного ефекту – гідрофілізації гідрофобних матеріалів.
Гігроскопічність – здатність матеріалу поглинати водяні пари з повітря в результаті адсорбції. Кількість адсорбованої води росте з підвищенням відносної вологості, зниженням температури і збільшенням тиску. Гігроскопічність може супроводжуватися утворенням нових сполук – гідратів і кристалогідратів. Так, при поглинанні води оксидом кальцію утвориться гідроксид. У мікрокапілярах пористих матеріалів з радіусом менш 10–5 см пари води конденсуються. Відношення кількості води, поглиненої матеріалом, до загальної кількості цього матеріалу називається гігроскопічною вологістю. Максимальна гігроскопічна вологість різна для різноманітних пористих матеріалів: 4…9 % – для піску, 14…28 – для сосни, 9…25 % – для фіброліту. Вона росте з підвищенням капілярної пористості і зменшенням радіуса капілярів. Гігроскопічність змінює інші властивості матеріалів, приводить до втрати активності цементів, викликає зміну густини, розмірів і міцності деревини, збільшує теплопровідність.
Для капілярно-пористих матеріалів характерна здатність зволожуватися за рахунок підйому і переміщення води під дією капілярного тиску (капілярне всмоктування). З нею зв’язаний підйом води в матеріалах, прямо пропорційний косинусу крайового кута змочування, тобто ступеню гідрофільності, і протилежно пропорційний радіусу капілярів. Капілярне всмоктування мінералізованих вод може супроводжуватися відкладенням у порах солей (сольова корозія). Капілярне всмоктування використовується для просочення пористих матеріалів, наприклад, просочення бітумом залізобетонних конструкцій.
Водопоглинання – здатність матеріалів поглинати й утримувати воду. Розрізняють водопоглинення по масі Wm і по об’єму W0 :
де m1 , m2 – маси сухого і насиченого водою матеріалу.
Водопоглинання по об’єму показує ступінь заповнення об’єму матеріалу водою, тобто відкриту уявну пористість. Зміна водопоглинання може вказувати на зміну й інших властивостей матеріалів, наприклад міцності, морозостійкості, хімічної стійкості, тому даний показник часто нормується. Так, глиняна цегла повинна мати водопоглинання не менш 6 чи 8 % (у залежності від марки), а силікатна – не більш 16 % (14 % – лицьова). Для звичайних торф’яних плит водопоглинання повинне бути не більш 180 %, а водостійких – 50 % і т.д. Водопоглинання визначається витримуванням зразків у воді при нормальній температурі чи при кип’ятінні протягом визначеного часу.
При насиченні матеріалу водою міцність його знижується в результаті розчинення контактів зростання кристалів, розклинюючого ефекту адсорбційних водяних шарів, хімічної взаємодії води з окремими компонентами, набрякання глинистих матеріалів і інших процесів. Здатність матеріалів зберігати міцність при насиченні водою називається водостійкістю. Показником водостійкості служить коефіцієнт розм’якшення :
де Rн.в – міцність матеріалу, насиченого водою; Rс – міцність сухого матеріалу.
Коефіцієнт розм’якшення наближається до нуля для глинистих невипалених матеріалів і до одиниці – для металів, скла, полімерів. Для водостійких матеріалів Кр = 0,75…0,8. Підвищення його досягається гідрофобізацією, а також технологічними прийомами, що сприяють зниженню розчинності і пористості матеріалів. Наприклад, коефіцієнт розм’якшення гіпсових виробів можна підвищити майже в 2,5 рази (від 0,3 до 0,7), замінивши будівельний гіпс на змішане гіпсоцементнопуцоланове в’яжуче.
Стійкість матеріалу, насиченого водою, до поперемінного заморожування і відтаювання називається морозостійкістю. Морозостійкість обумовлена опором матеріалів високому тиску, що виникає в їхніх порах при заморожуванні води. Кристалізація льоду супроводжується збільшенням обєму приблизно на 8 % і розвитком тиску до 200 МПа. При чергуванні циклів заморожування і відтаювання в матеріалах накопичуються залишкові деформації, що приводять до руйнування (рис.2.2). Розходження коефіцієнтів термічного розширення компонентів, що входять у матеріали, також приводить до напруженого стану. Показником морозостійкості є число циклів (для деяких матеріалів – відємна температура), що витримують зразки при припустимому ступені руйнування. Для більшості будівельних матеріалів після іспиту їх на морозостійкість зниження міцності допускається не більш 25 %, а втрати маси – 5 %. Морозостійкість залежить від складу, пористості і структури порового простору; вона знижується зі зменшенням водостійкості і ростом водопоглинення матеріалів.
Для зниження тиску льоду ефективне утворення в матеріалі замкнутих повітряних пор, що виконують роль амортизаторів.
Випробування матеріалів на морозостійкість ведуть у морозильних камерах звичайно при –15...–18 °С, коли в більшості капілярів вода переходить у лід. Подальше зниження температури веде до істотного зменшення морозостійкості, що пояснюється залученням у процес руйнування усе більш тонких капілярів.
При роботі пористого матеріалу в умовах визначеного тиску води спостерігається її фільтрація. В залежності від структури порового простору можливі в’язкісний, капілярний чи дифузійний переноси води.
При в’язкісному переносі вода переміщається тільки у вигляді рідини, при капілярному вона може переноситися й у вигляді пари, а при дифузійному – у вигляді окремих молекул. Здатність матеріалів не пропускати воду під тиском називають водонепроникністю. Практично водонепроникними вважаються матеріали, відносна щільність яких наближається до одиниці (метали, скло, полімери). Високу водонепроникність мають матеріали із замкненими порами, а також ті, що вміщують в основному мікрокапіляри (кераміка, тонкодисперсні глини й ін.). Порівняно низька водонепроникність характерна для матеріалів зі сполученими капілярами.
Водонепроникність матеріалів виміряється трьома методами: тиском води, що витримує зразок протягом заданого часу без появи ознак фільтрації; часом, необхідним для проходження заданого обєму води при постійному тиску; кількістю води, яка просочилася протягом заданого часу при встановленому тиску. Найбільш розповсюджений перший метод. Він застосовується для оцінки водонепроникності бетону, рулонних гідроізоляційних матеріалів, асфальтових мастик і т.д.
Теплофізичні властивості. У цю групу входять властивості матеріалів, що характеризують їхнє відношення до зміни температури. Здатність матеріалу поглинати теплоту при нагріванні на 1 градус називають теплоємністю. Питома теплоємність (теплоємність одиниці маси матеріалу) знаходиться по формулі
де Q – кількість теплоти, кДж; m – маса, кг; t1 і t2 – температура до і після нагрівання, °С.
Питома теплоємність залежить від походження й особливостей структури матеріалів, їхньої вологості і температури. Так, для природних і штучних кам’яних матеріалів с = 0,754…0,921, для скла с = 0,335…1,047, для лісових матеріалів с = 2,394…2,73 кДж/(кг·°С).
Питому теплоємність використовують при розрахунку теплотривкості огороджень, термічної тріщиностійкості матеріалів, необхідного підігріву матеріалів при зимовому бетонуванні і т.д.
Матеріали здатні як поглинати, так і передавати теплоту. Один з видів теплопередачі, при якому перенос теплоти здійснюється за рахунок коливання атомів чи руху і взаємодії електронів, називаєтьсятеплопровідністю.
Питома теплопровідність , Вт/(м·°С) характеризує кількість теплоти Q, що проходить в одиницю часу t через одиницю поверхні матеріалу F при зміні температури t на 1 °С:
де – товщина матеріалу, м.
Теплопровідність більшості будівельних матеріалів збільшується з підвищенням температури, причому ця залежність в інтервалі від 0 до 100 °С має характер близький до лінійного. Різко підвищується теплопровідність також зі збільшенням вологості матеріалів. В міру підвищення пористості, особливо обєму дрібних замкнутих пор, теплопровідність матеріалів понижується. Це обумовлено заповненням їх повітрям, що у нерухомому стані має найменшу питому теплопровідність (при 20 °С = 0,025 Вт/(м·°С). Знижується теплопровідність і в міру ускладнення хімічного складу матеріалу, переходу від кристалічного до аморфної будови.
Значення питомої теплопровідності , Вт/(м·°С): для міді – 350, сталі – 58, граніту – 2,8…3,4, важкого бетону – 1,3…3,4, цегли звичайної – 0,7…0,8, пористого бетону – 0,15…0,4, мінеральної вати – 0,042…0,081, поропластів – 0,035.
Теплопровідність – найважливіший критерій теплоізоляційних властивостей матеріалів. При впливі на матеріали високих температур важливе значення мають їхня теплостійкість, термо- і вогнетривкість, вогнестійкість.
Теплостійкість– властивість матеріалу зберігати експлуатаційні характеристики (наприклад, міцність, пластичність, ударну в’язкість) при механічному і хімічному впливі в умовах високої температури. Жаростійкість – це здатність матеріалу витримувати тривале нагрівання до 1000°С без зміни експлуатаційних характеристик. До жаростійких відносять різні керамічні і металеві матеріали, ситали, спеціальні бетони.
Термостійкість – це здатність матеріалів витримувати без руйнування циклічні зміни температури. Підвищену термостійкість мають матеріали з низьким коефіцієнтом термічного розширення (плавлений кварц, спеціальне скло), високою теплопровідністю і низьким модулем пружності (метали).
Здатність матеріалів зберігати свої експлуатаційні властивості при впливі вогню в умовах пожежі називають вогнестійкістю. Межею вогнестійкості є тривалість опору впливу вогню до втрати несучої здатності (суттєвого зниження міцності і значних деформацій). Наприклад, у бетону межа вогнестійкості 2…5 год., у залізобетону – 1…2 год., у металевих конструкцій – 0,5 год.
Вогнетривкість – це здатність матеріалів протистояти впливу високих температур не розплавляючись. Вона характеризується температурою, при якій зразок усіченої піраміди розм’якшується так, що його вершина, нахиляючись, торкається основи. Для вогнетривких матеріалів (динас, шамот, корунд і ін.) ця температура не нижче 1580°С.
Міцнісні властивості. У цю групу механічних властивостей входять: міцність, твердість, стиранність і ударна в’язкість матеріалів.
Міцність – це опір матеріалів руйнуванню під дією зовнішніх навантажень. Вона обумовлена взаємодією часток (атомів, чи молекул іонів), що складають матеріали. Фактична міцність матеріалів нижча теоретичної через наявність домішок і дефектів структури.
В залежності від будови й умов випробування руйнування матеріалів може бути крихким чи пластичним. Перше характерно для природних і штучних кам’яних матеріалів, скла, друге – для металів, сплавів, полімерів.
Процес руйнування матеріалу починається з виникнення в ньому мікротріщин, що під дією навантаження розвиваються до критичного розміру, від чого матеріал руйнується. Максимальна напруга, при якій матеріал руйнується під дією зростаючого навантаження, називається межею міцності. При тривалому прикладанні, а також багаторазовому повторенні навантаження, руйнування можливе і при напруженнях, менших межі міцності. Міцність залежить також від температури, характеру середовища і виду напруженого стану (стиску, розтягу, вигину, зрізу, крутіння чи комбінованого впливу). Міцність матеріалів зменшується зі збільшенням їхньої пористості, що приводить до зниження кількості зв’язків між структурними елементами і нерівномірного розподілу навантаження.
У лабораторних умовах міцність визначають руйнуванням контрольних зразків за допомогою гідравлічних пресів, розривних і інших випробувальних машин. Для крихких матеріалів основними міцнісними характеристиками є границя міцності при стиску (Rст ) і при згині (R3 ), а для пластичних – при розтягу (Rр ). Границю міцності при стиску і розтягу визначають за формулою:
де Рmах – максимальне навантаження, Н; F0 – початкова площа поперечного перерізу зразка, м2 ; – перевідний коефіцієнт від міцності випробовуваних зразків до міцності зразків стандартної форми і розмірів. Для границі міцності при згині
де М – найбільший згинальний момент, Н·м; W – момент опору перерізу зразка, м3 .
Наприклад, при згині балки прямокутного перерізу й одному зосередженому зусиллі
де 
– відстань між опорами, м; b і h – ширина і висота поперечного перерізу зразка, м.
Прогресивними способами визначення міцності матеріалів безпосередньо у виробах і конструкціях є неруйнівні способи за допомогою ультразвукових, механічних і інших методів.
Опір матеріалів руйнуванню чи деформуванню в поверхневому шарі при місцевих силових впливах характеризує твердість. Твердість матеріалів можна розглядати як їх міцність при вдавлюванні. Для визначення твердості використовуються методи вдавлювання наконечників різних типів і вимірювання відбитків. Відношення навантаження до площі поверхні відбитку називають числом твердості. Для приблизного визначення твердості гірських порід застосовують метод Мооса, заснований на дряпанні матеріалу еталонним мінералом. Першим у шкалі Мооса стоїть тальк, що має твердість 1, а останнім – алмаз із твердістю 10.
Для ряду матеріалів важливими властивостями є також стиранність і ударна міцність. Стиранність характеризується втратами маси зразка, що віднесені до одиниці поверхні, і визначається на спеціальних приладах, а ударна (динамічна) міцність – роботою, витраченою на руйнування зразка при ударі, тобто при короткочасних навантаженнях високої інтенсивності.
Деформативні властивості. Ця група механічних властивостей характеризує деформації матеріалу, тобто їхню здатність змінювати форму і розміри без зміни маси. Розрізняють пружні, або цілком оборотні, необоротні або пластичні, а також складні пружнопластичні чи пружнов’язкопластичні деформації.
Пружність – властивість матеріалу відновлювати форму й обєм після припинення дії деформуючих сил. Вона обумовлено прагненням часток, що складають матеріал, повернутися у вихідний стан. Найбільша напруга, при якій практично не виявляються залишкові деформації, називається границею пружності. В області пружних деформацій справедливий закон Гука – деформація матеріалу прямо пропорційна діючому напруженню :
де Е – модуль пружності при розтягу (модуль Юнга), що характеризує міцність міжатомних зв’язків у кристалічних ґратках. Модуль пружності зв’язаний з міцністю і твердістю матеріалів і змінюється зі зміною складу, температури й інших факторів.
Для природних і штучних кам’яних матеріалів, скла, металів пружна деформація незначна.
Пластичність – властивість матеріалів змінювати під дією зовнішніх сил, не руйнуючись, свою форму і розміри і зберігати пластичні деформації після зняття навантажень. Пластичні деформації настають при напруженнях, що перевищують границю пружності. Здатність до пластичних деформацій без помітного збільшення навантаження називають текучістю. За певних умов для ряду матеріалів (бетону, металів, кераміки) характерна повзучість – безперервне повільне зростання деформації при постійному навантаженні.
Здатність матеріалів руйнуватися без помітної пластичної деформації називають крихкістю, а їх опір розвитку пластичних деформацій – в’язкістю. Один і той самий матеріал в залежності від вихідних умов: виду напруженого стану, температури, середовища, швидкості деформування – може знаходитися в крихкому чи пластичному стані. Наприклад, багато металів, асфальт і інші матеріали при нормальній температурі - пластичні, а при низькій – крихкі.