Мовознавство стародавнього світу.

СОДЕРЖАНИЕ: Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 р., інші — початком XIX ст.. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну - мовознавство в Давній Греції та Римі, давньоарабську.

Реферат на тему

Мовознавство стародавнього світу.

План

1. Мовознавство в Давній Індії

2. Давньокитайське мовознавство

3. Мовознавство в Давній Греції та Римі

4. Давнє арабське мовознавство

5. Використана література


Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком — виходом «Універсальної грама­тики», інші — початком XIXст. — появою порівняль­но-історичного мовознавства, визначаючи весь попе­редній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важли­вих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, звязок мови з мисленням, звязок мовного знака зі зна­ченням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класич­ну, арабську.

1. Мовознавство в Давній Індії

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійсь­ка. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумов­лене суто практичними потребами. Із покоління до по­коління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхід­но оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозу­мілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту — літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінг­вістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються де­які мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини IIIст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIXст.

Найвідоміпіим давньоіндійським мовознавцем є Па­ніні (V—IVст. до н. є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва­жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запа­мятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтак­сичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо­вило введення ним понять фонеми та нульової морфе­ми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIXст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вва­жав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються сло­ва, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за­кінченнями. З часом це було перенесено і в лексико­графію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну фор­малізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також повязаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у бага­тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз­ком опису класичного санскриту.

(.Інші давньоіндійські граматисти Яска ( V ст. до н. е.), Вараручі ( III або II ст. до н. е.), Катьяяна ( III ст. до н. е.), Патанджалі ( II ст. до н. е.), Бхартріхарі (V—VIст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чо­тири частини мови — імя, дієслово, прийменник і част­ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль­ний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але нази­вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич­ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен­ня. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував^юрівняльно-історичний метод задовго до то­го, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в Vст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед — пояс­нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни­ком є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid - «знати», tud «штовхати»,рас- «варити», bhar - «нести».

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю­вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт­ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов­лення).

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду­сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].

2. Давньокитайське мовознавство

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти­сячоліття до н. е. Так, у Vст. до н. є. зявилися тлума­чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра­ці про звязок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У IIIст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно повязана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль­ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо­відно до назви цього становища.

У IIст. до н. є. було укладено перший ієрогліфіч­ний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.

Першим класиком китайського мовознавства вва­жають Сю Шеня ст. н. е.). Він здійснив класифіка­цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко­ристуються до наших днів).

Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—IIIст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів зявився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви­магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене та­кож великою кількістю ієрогліфів, запамятовування яких перевищує потенції людської памяті.

На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла­довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич­ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек­сики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали­шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль — приголосний, з якого почина­ється склад, а фіналь — усе інше (голосний + приголос­ні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро­пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по­вязаний із жорсткою структурою китайського складу [Алпатов 1998: 34].

З IIIст. н. є. зявляються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIIIст. укладено великий слов­ник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.

Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не­значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід­ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік­сації (правда, є службові слова, але їх описували в лек­сикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само повязано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай­ської мови, він не став обєктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIXст. Перша граматика китайсь­кої мови зявилася 1898 р. і то під впливом європей­ської традиції.

Досліджували китайські мовознавці й питання діа­лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло­гію китайських імен.

Китайське мовознавство аж до кінця XIXст. розви­валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві­стичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро­пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.

Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.

3. Мовознавство в Давній Греції та Римі

У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз­няють два періоди: філософський (V—IIIст. до н. є.) і александрійський ( III ст. до н. є. — IV ст. н. е.).

Філософський період. У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи звязок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei). Так, Геракліт (VI—Vст. до н. є.) стверджував, що кожне імя нерозривно повязане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IVст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати­ся; 5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 pp. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли­вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє імя і дієслово.

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 pp. до н. е.) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо-міжні слова (сполучники та звязку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з субєктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла­тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у звязку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего­рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко­вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож­на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.

! Арістотелю мовознавство завдячує також введен­ням поняття початкової форми (для імен — форма на­зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра­матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед­ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Подальша робота з уточнення мовних категорій по­вязана з філософською школою стоїків (від назви пор­тика Stoa в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IVст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при­страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи­фікацію частин мови (встановили пять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз­ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін­ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив­ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни­ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло­гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу­вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.

Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми­лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір­ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство­рення нормативної граматики, де поряд із граматични­ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й

аномалістами була настільки популярною, що привер­нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо­вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.

Александрійський період, ^рхливого розвитку кла­сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (IIIст. до н. є. — Vст. н. є.) — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо­фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер­претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі­тературної мови всієї Греції — так званого койне.

|іайвідомішими мовознавцями александрійської ніколи є Арістарх Самофракійський (217—145 pp. до н. е.), Діонісій Фракійський (170—90 pp. до н. є.) і Аполлоній Діскол ( II ст. н. е.). Арістарх Самофра­кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво­дились до розбору текстів і виправлення помилок ^Най­більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство­рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: імя, дієслово, дієприкметник, займен­ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар­тикль), і класифікація набула завершеного вигляду. (

Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра­кійський створив підручник граматики. У цьому під­ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор­фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по­няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину­лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо­лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та імя. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль­них граматик.

Крім граматики александрійські мовознавці глибо­ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос­ні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назвуГ7

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна­льних праць. Римські мовознавці переповідали погля­ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116 — 27 pp. до н. е.), де описано граматичну систему латинсь­кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла­тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматич­ну термінологію, яка стала основою термінології су­часного мовознавства. Пізніше зявляються два варіан­ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 pp. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutiooratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 pp. н. е.).

4. Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціо­нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю­вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі­ренейський півострів. Державна політика була спря­мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї­ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо­ротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен­нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють пять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі — «книга») басрійського граматис­та Сібавейхі (прибл. 753 — 796 pp.). Це повна грамати­ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце­си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв­ляли факти невідповідності між звучанням і написан­ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: імя, дієслово, службові слова. Виявили специфіч­не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа­рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре­тичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси­кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни­ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела­ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на­зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло­вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено пятсот сино­німів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши чо­тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук­нув: «Імена бід самі по собі біда!»

Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед­ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 pp., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 pp.), що є своєрід­ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен­ня. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910—1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен» [Звегинцев 1964: 21].


Використана література

1. Кондратов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — О 7—36.

2. Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и из­влечениях. — М., 1964. — Ч. I. — С. 7—27.

3. Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. — М., 1974. — Вып. I. — С. 7—41.

4. Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 5—36.

5. История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.

6. История лингвистических учений. Средневековый Восток. — Л., 1981.

7. История лингвистических учений. Средневековая Европа. — Л., 1986.

8. История лингвистических учений. Позднее средневековье. — Л., 1991.

9. Античные теории языка и стиля. — М. — Л., 1936.

10. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

11. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.

12. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її звязках з російською та білоруською. — К., 1980.

Скачать архив с текстом документа