Міжнародні економічні відносини
СОДЕРЖАНИЕ: Особливості формування світового господарства на рубежі XIX - XX століть. Нові індустріальні країни та їх проблеми. Шляхи й перспективи інтеграції України у світову економіку. Міжнародна торгівля і валютно-фінансові відносини, ціни світового ринку.СВІТОВА ЕКОНОМІКА
Світове господарство сформувалося на рубежі XIX — XX століть на основі поглиблення міжнародного поділу праці і складається із сукупності національних господарств у їх взаємозвязку та взаємодії. Формування світового господарства було започатковане Великими географічними відкриттями XV — XVI століть і звязаним із ними розвитком світового ринку. Переростання світового ринку у світове господарство відбувалося на основі розвитку великого машинного виробництва, яке зумовило збільшення масштабів концентрації виробництва і капіталу. Внаслідок цього посилилась тенденція до формування міжнародних економічних відносин не тільки через обмін товарами, а й безпосередньо на основі виробничих звязків між окремими фірмами і державами.
В останні десятиліття процеси взаємодії національних економне у світовому господарстві надзвичайно посилилися під впливом науково-технічної і технологічної революції!. Вплив інформаційних технологій виявляється, зокрема, у тому, що вони створюють матеріальну інфраструктуру світового господарства. Без існуючих телекомунікаційних мереж, без устаткування, яке базується на мікроелектроніці, неможливою була б узгоджена координація процесів виробництва та управління, притаманна сучасному світовому господарству. Інформаційні технології впливають і на структуру світової економіки, оскільки галузі, що їх продукують, розвиваються найбільш швидкими темпами.
Переваги, що їх дає використання сучасних технологій у сфері підвищення ефективності виробництва та якості продукції, сприяють поглибленню процесів інтернаціоналізації господарського життя, прагненню використати кращі досягнення людського інтелекту кожною країною. А це, в свою чергу, можливо на основі подальшого зближення держав, їх інтеграції.
Фактором посилення цілісності світової економіки стала і необхідність спільного вирішення таких глобальних проблем, як екологічна, продовольча, енергетична та ін.
Структура світового господарства включає ряд елементів, серед яких можна виділити сукупність національних економік та їх відносин; транснаціональні корпорації; механізм функціонування світового господарства, елементами якого є світові ринки товарів, капіталів, робочої сили, валюти, науково-технічної інформації.
Складність проблем розвитку світового господарства, різноспрямованість інтересів його учасників спонукала окремі групи країн створювати інтеграційні обєднання, метою яких було посилення взаємодії національних економік. Прикладом одного із таких обєднань може бути Європейське економічне співтовариство («Спільний ринок»), що виникло у 1957 році і стало з часом основою більш високої форми інтеграції — Європейського Союзу (1993 р.). З початку утворення ЄЕС його учасники виступали за поступову відміну мита та імпортних квот на всі товари, якими торгують країни-учасниці; встановлення спільної системи мит щодо товарів з країн, які не входять до «Спільного ринку»; досягнення вільного руху капіталів і робочої сили у межах ЄЕС; розробку спільної економічної політики з питань, у вирішенні яких зацікавлені країни-учасниці.
Аналізуючи тенденції розвитку світового господарства за останні десятиріччя, слід мати на увазі істотну роль транснаціональних корпорацій (ТНК)— національних за капіталом і контролем, але міжнародних за сферою діяльності. Про масштаби діяльності ТНК свідчить той факт, що на 2 тис. ТНК припадає 75 % виробництва країн із ринковою організацією економіки, 500 найбільших із них контролюють 80 % усіх капіталовкладень за кордоном, а деякі перевищують за могутністю невеликі європейські країни.
ТНК виступають основними субєктами інтернаціоналізації виробництва і конкурентами на світовому ринку. У їхній конкурентній боротьбі відзначаються дві суперечливі тенденції: з одного боку, посилення такої боротьби, з другого — переплетення інтересів, взаємодія у формі кооперування, особливо у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).
Значним є вплив ТНК на слаборозвинуті країни, які залучають інвестиції із європейських держав, США і Японії для вирішення своїх економічних та соціальних проблем, прискорення інтеграції у світове господарство. Наслідки діяльності ТНК у цьому випадку не є однозначними. З одного боку, через ТНК до латиноамериканських, азіатських і африканських країн надходить сучасна технологія, створюються підприємства, на яких виготовляються технічно складні і конкурентоспроможні товари. ТНК використовують можливість створення спільних із національним капіталом підприємств для виготовлення не лише трудомісткої, а й наукомісткої продукції. Однак поряд із цим ТНК мають і власний інтерес, переводячи до країн «третього світу» екологічно шкідливі виробництва, використовуючи їх дешеву робочу силу. Приваблює ТНК і можливість використання природних ресурсів, земельних ділянок, відсутність жорсткого законодавства у сфері охорони праці, що дає змогу зменшувати витрати виробництва і збільшувати прибутки.
Оскільки найновіші технології, якими володіють ТНК, є одним із головних факторів конкурентоспроможності продукції, вони, як правило, не продаються іншим країнам. Понад 60 % нових технологій реалізуються через внутрішньофірмові канали, не змінюючи власника. В окремих випадках обмеження на передачу технологій викликаються міркуваннями збереження міжнародної безпеки і стосуються ядерних, хімічних, ракетно-космічних та деяких інших технологій. Але в цілому у діяльності ТНК у «третьому світі» нині переважають цивілізаторські, а не колоніалістичні тенденції.
У світовому господарстві можна виділити кілька груп країн, які істотно відрізняються за рівнем доходів населення.
До першої групи відносять індустріально розвинуті країни, а саме США, Японію, Канаду, Австралію, Нову Зеландію та більшість країн Західної Європи. Економічна система цих країн базується на ринкових засадах, застосуванні прогресивних технологій і кваліфікованої робочої сили.
До другої групи відносяться кілька країн — експортерів нафти (Саудівська Аравія, Кувейт, Лівія та ін.), які мають досить високі показники валового національного продукту (ВНП) на душу населення завдяки експорту рідкого палива, але не належать до індустріально розвинутих.
До третьої групи належить більшість країн Азії, Африки і Латинської Америки, які відносять до економічно відсталих держав. Близько сотні цих країн ще не пройшли стадію індустріалізації, рівень грамотності їхнього населення низький, їм властиве високе вимушене безробіття. Населення зайняте переважно у сільському господарстві, яке є головним постачальником продукції на експорт — кави, бананів, цукру, бавовни-сирцю тощо. Також експортується сировина для окремих галузей промисловості (олово, руди рідкісних металів та ін.). У багатьох країнах, де мешкає 3/4 населення світу, панують злидні і голод, там висока смертність населення, у тому числі дитяча.
Шляхи прискорення економічного зростання і подолання бідності слаборозвинутих країн слід шукати на двох напрямках:
1) більш ефективному використанні і розподілі економічних ресурсів;
2) нагромадженні доходів, яке дасть змогу розширити виробничі можливості країн на новій технічній і технологічній основі.
Основними перешкодами для слаборозвинутих країн вирішенні їхніх економічних і соціальних проблем є внутрішні причини, у тому числі соціально-культурні умови, в яких вони перебувають. Вплив останніх виявляє. через зміни у мисленні людей, їх поведінці прагнення до розвитку. Соціокультурні перешкоди для такого прагнення можуть бути повязані, наприклад із домінуванням племінних відносин над загальнодержавними, коли міжплемінні чвари заважають розвивати ефективну спеціалізацію і торгівлю в країц іншому випадку дотримання релігійних звичаїв та обрядів може істотно обмежувати тривалість робочого днявідволікати кошти населення від їх продуктивного використання. Так, мешканці сільської місцевості Інді витрачають на церковні обряди 7 % свого особистого до ходу. Поряд із внутрішніми факторами, які визначають місце слаборозвинутих країн у світовому господарстві, діють і зовнішні, повязані із впливом розвинутих країн, їх концентрованим виявом є криза заборгованості по кредитах, отриманих країнами, що розвиваються. У 1991 році зовнішня заборгованість дорівнювала 1351 млрд. доларів, що становить близько 50 % їх ВНП.
Слід мати на увазі, що тягар заборгованості визначається не абсолютною величиною боргу, а сумою платежів для його обслуговування. Джерелом останніх можуть бути вироблений ВНП і експорт, тому застосовується показник відношення платежів по боргових зобовязаннях до ВНП і експортної виручки. Так, на обслуговування заборгованості в кінці 80-х років країни, що розвиваються, витрачали 20 % і більше своїх експортних надходжень (критична межа — 25 %).
Криза заборгованості спричиняє негативний зворотний вплив на розвинуті країни і все світове господарство. Тому комерційні банки США, європейських та інших держав змушені були списати певну частину боргів слаборозвинутих країн.
Радикальне вирішення своїх проблем у світовій економіці слаборозвинуті країни бачать у встановленні «нового світового економічного порядку», який би дав змогу прискорити їхнє економічне зростання, перерозподілити на їхню користь частину світового доходу.
При цьому пропонується встановити преференційний митний режим, тобто нижчі митні тарифи на товари слаборозвинутих країн порівняно з тими, якими обкладаються товари індустріально розвинутих держав, усунути «ножиці цін» на експортовану й імпортовану слаборозвинутими країнами продукцію та ін.
Нові індустріальні країни. На тлі проблем, які стоять перед багатьма молодими державами, особливо вражаючими є результати розвитку «нових індустріальних країн» (НІК). До них відносяться Тайвань, Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Бразилія, Мексика, Аргентина та ін. У процесі індустріалізації цих держав, які у 50-ті роки мало чим відрізнялися від інших слаборозвинутих країн, можна виділити три етапи:
І — розвиток імпортозамінних галузей;
ц — створення експортного потенціалу і базових галузей промисловості;
III — розвиток наукомістких галузей.
На всіх етапах розвиток НІК відбувався за активної участі капіталу і ТНК розвинутих країн, перш за все США та Японії, які сприяли формуванню в них сучасної ринкової економічної структури.
На відміну від більшості країн, що розвиваються, НІК вдалося найефективніше використати іноземні інвестиції та нові технології, отримати максимальний ефект від переваг, що їх надає взаємодія із ТНК. При цьому у найбільш розвинутих із числа НІК країнах утворилися власні ТНК, які не поступаються за масштабами своїх операцій провідним ТНК Європи й Америки (наприклад, «Самсунг», «Лаккі голдстар» у Республіці Корея та ін.).
За рівнем і характером економічного розвитку Республіку Корею і Тайвань уже зараз можна віднести до розвинутих держав, оскільки вони мають набагато більше спільних рис із ними, ніж з країнами, що розвиваються.
Зростає роль НІК у світовій торгівлі. З середини 80-х років основний приріст світового експорту забезпечувався за рахунок динамічного вивозу товарів переважно із азіатських НІК. За сукупною вартістю експорту НІК перегнали Японію; пять із них (Тайвань, Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур і Бразилія) входять до числа 20-ти найбільших експортерів світу. Торговий дефіцит США із новими індустріальними країнами Азії більший, ніж з усіма країнами Європейського Союзу, а в перерахунку на одиницю ВНП вони експортують до США товарів і послуг у 3 рази більше, ніж європейські експортери.
НІК не можуть уникнути певних суперечностей, кризових явищ, властивих країнам з ринковою організацією економіки. Разом з тим активна роль державного регулювання і саморегулюючої функції ринку дають змогу забезпечувати загальну рівновагу їхніх економічних систем.
Вивчення досвіду НІК, які за відносно короткий час змогли завоювати міцні позиції на світовому ринку, може бути корисним для України, перед якою постало завдання модернізації суспільства, органічного входження на правах рівноправного партнера у світове господарство.
Інтеграція України у світову економіку. Інтеграція у світову економіку ускладнюється певними обставинами. По-перше, Україна входила до складу колишнього СРСР, який був закритою економічною системою. У світовій економіці діяли закони ринкового господарства, тоді як в Україні економіка регулювалась адміністративно-командними методами. По-друге, Україна лише почала формувати суспільні інститути для проведення самостійної ефективної зовнішньоекономічної політики. Відсутність досвіду у цій сфері діяльності заважає повною мірою використати потужний технологічний, інтелектуальний та ресурсний потенціал України і заявити про себе на світовому ринку. Про потенційні можливості України свідчить той факт, що її частка в загальному експорті СРСР у 80-ті роки становила 20 %. Товари експортувались у 123 країни світу із 1400 підприємств.
Важливим шляхом активізації міжнародного співробітництва з Україною є залучення до неї іноземних інвестицій. Головними напрямками інвестування на початку 90-х років стали створення спільних підприємств і підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам; придбання рухомого і нерухомого майна; придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користування землею та концесій на використання природних ресурсів. Разом з тим економічна і політична нестабільність не сприяє великим інвестиціям, підвищує ступінь ризику для інвесторів. Тому одним із найважливіших завдань для України є поліпшення інвестиційного клімату.
Велику перспективу має створення в Україні вільних економічних зон (ВЕЗ), які забезпечують необхідні умови для лібералізації експортно-імпортних операцій, надання різноманітних пільг іноземним підприємцям. Вже розробляються перші проекти створення таких зон, зокрема Іллічівської спеціальної економічної зони, Одеської портової зони, технополісу в м. Києві та ін.
Активна участь України у світових економічних відносинах сприятиме реформуванню її економіки, динамічному розвитку і піднесенню на цій основі добробуту народу.
МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ І ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ
Міжнародна торгівля є найдавнішою формою відносин між країнами, яка виникла вже на початку становлення світового господарства. Але чому взагалі різні країни торгують між собою? Причинами цього, по-перше, є те, що економічні ресурси (природні, людські, інвестиційні) розподіляються між ними нерівномірно. По-друге, тому, що виробництво різних товарів потребує різних технологій або комбінацій ресурсів. Для розуміння суті проблеми розглянемо приклад. Відомо, Ш° Україна має велику кількість кваліфікованої та освіченої робочої сили, ціна якої відносно невелика, тому вона може із низькими затратами виготовляти товари, для виробництва яких потрібна велика кількість кваліфікованої праці. Такі товари називаються трудомісткими (фотокамери, програмне забезпечення для ЕОМ та ін.). Туркменістан, навпаки, володіє значними земельними угіддями, але людських ресурсів і капіталів не вистачає. Тому він може з вигодою для себе виготовляти «землемістку» продукцію — вовну, бавовну, овочі та ін.
Загальний принцип, який визначає необхідність міжнародної торгівлі, базується на тому, Що спеціалізація й торгівля знижують витрати при одержанні потрібних товарів. Він є основним у концепції порівняльних переваг,яка доводить, що сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожний товар виготовлятиметься тією країною, у якої нижчі економічні витрати. Так, Україні вигідніше спеціалізуватися на виготовленні телевізорів і завозити бавовну з Туркменістану, ніж одночасно виготовляти силами українських підприємців обидва види продукції. Туркменістан одержує вигоду. Умови спеціалізації на вирощуванні бавовни, у чому він має порівняльну перевагу і в обмін на яку купує українські телевізори. В результаті виграють обидві і світова економіка в цілому, оскільки спеціалізація сприяє більш ефективному розподілу світових ресурсів і збільшенню виробництва різноманітних товарів. Тобто ефект міжнародної спеціалізації і торгівлі можна порівняти із володінням більшим обсягом кращих за якістю ресурсів або з упровадженням досконалої техніки і технології У виробництво.
Хоча принцип «свободи торгівлі» домінує в сучасному світовому господарстві, на практиці У міжнародній торгівлі доводиться долати цілий ряд перешкод. Вони повязані із проведенням протекціонізму — системи відкритих або прихованих заходів, спрямованих на заохочення національного господарства та його захист від іноземної конкуренції. Протекціоністська політика особливо активізується в періоди економічних криз, коли широко застосовуються такі її інструменти, як мито, експортні та імпортні квоти, нетарифні барєри, добровільні експортні обмеження та ін.
Протекціоністським митом обкладаються товари імпортерів, що змушує їх піднімати ціни на внутрішньому ринку країни, яка застосовує мито. Високі ціни скорочують попит, знижують конкурентоспроможність імпортної продукції і ставлять її виробників у невигідне становище. Завищені ставки мита можуть використовуватись і як одне із джерел надходження коштів до державного бюджету.
Експортні та імпортні квоти встановлюють максимальні обсяги товарів, які можуть бути експортовані або імпортовані за певний проміжок часу. У багатьох випадках імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито, тому що повністю забороняють імпорт певного товару понад визначену квотою кількість.
Нетарифні барєри застосовуються у вигляді системи ліцензування, створення системи невиправдано завищених стандартів якості продукції, безпеки, екологічної чистоти. Досить ефективними є методи бюрократичних обмежень у діяльності митниць, коли останні вимагають від імпортерів отримання ліцензій. Оскільки кількість виданих ліцензій обмежується, відповідно скорочується імпорт.
Добровільні експортні обмеження виявляються в обмеженні іноземними фірмами за власною ініціативою свого експорту до певних країн. «Добровільні» обмеження відіграють роль, подібну імпортним квотам, але фірми погоджуються на них, прагнучи уникнути більш жорстких торгових санкцій. Так, японські автомобільні фірми під загрозою запровадження американським урядом більш високих тарифів або низьких імпортних квот погодилися на добровільне обмеження експорту своїх автомобілів до США. В цілому емпіричні дані свідчать, що втрати у світовій торгівлі від протекціоністської політики перевищують її вигоди.
Для сприяння розвитку міжнародної торгівлі 23 країни у 1947 році підписали Генеральний акт про тарифи і торгівлю (ГАТТ). Основними принципами діяльності ГАТТ є: недискримінаційний режим у торгівлі для країн-учасниць; зниження мита шляхом проведення багатосторонніх переговорів; усунення імпортних квот. Нині до ГАТТ, діяльність якої сприяла лібералізації світової торгівлі, входять близько 100 країн. -і
З 1936 по 1993 рік продовжувався складний переговорний процес у рамках «уругвайського раунду» ГАТТ, метою якого були розгляд пропозицій про усунення торгових барєрів і субсидій у сільському господарстві; зняття барєрів у торгівлі послугами (на них припадає нині 20 % світової торгівлі); ліквідація обмежень на іноземні інвестиції; запровадження на міжнародній основі патентних, авторських прав, прав на торгову марку. Успішне завершення цього раунду має інтенсифікувати міжнародний торговий обмін і усунути протекціоністські обмеження, що почали відроджуватись у 80-ті роки.
На початку 90-х років у міжнародній торгівлі переважає частка розвинутих країн (вони забезпечують понад 70 % світового експорту товарів). Продовжує зростати роль країн — членів Європейського Союзу (33,5 % світового експорту у 1960 р. і 40 % у 1991 р.); знизилась частка США (з 16 % у 1960 р. до 12 % у 1991 р.), швидко збільшилася частка Японії (з 3 % у 1960 р. до 9 % у 1987 р.).
Розвинуті країни торгують переважно між собою, оскільки взаємно зацікавлені у продукції високих технологій. Торгівля країн, що розвиваються, орієнтована, як і раніше, на ринки розвинутих країн, незважаючи на неодноразові спроби збільшити взаємний товарооборот для піднесення національних економік. Зменшується у світовій торгівлі роль ОПЕК (Організації країн — експортерів нафти) і найменш розвинутих держав.
Протилежна тенденція спостерігається у нових індустріальних країнах Азії. У щорічній доповіді ГАТТ про «Розвиток міжнародної торгівлі» відзначається, що у 90-ті роки та наступне десятиріччя на цю групу держав припадатиме більша частка приросту світового експорту та імпорту. Для Тайваню, Республіки Корея та країн АСЕАН темпи зростання експорту становитимуть 10— 20 %, імпорту — 8—10 %.
Ціни світового ринку. Міжнародна торгівля здійснюється за світовими цінами, які складаються на основі національних вартостей у ході міжнародної конкуренції. На практиці світова ціна конкретного товару виступає як ціна головних продавців і покупців або ціна значних за обсягом експортно-імпортних угод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі. Вона встановлюється під час здійснення регулярних і великих за обсягом операцій з даним товаром за вільно конвертовану валюту (ВКВ). Так, світові ціни на машини, устаткування встановлюються європейськими, американськими та японськими виробниками; на вугілля світовими є імпортні ціни у західноєвропейських портах; на цинк, свинець, олово, алюміній, нікель — ціни Лондонської біржі кольорових металів.
Оскільки рух цін окремих категорій товарів може бути різноспрямованим, для оцінювання становища країни або групи країн у світовій торгівлі застосовується показник співвідношення між індексами цін експортних та і імпортних товарів — «умови торгівлі». Протягом кількох останніх десятиліть «умови торгівлі» промислово розвинутих країн поліпшувались, а країн, що розвиваються,— погіршувались. Одна із причин цього — «ножиці цін» — відмінності у динаміці цін на сировинну й готову продукцію. Тому для оплати готових виробів із розвинутих країн економічно відсталі держави повинні збільшувати фізичні обсяги експорту.
Валютні відносини і валютні системи. Відносини між учасниками світової торгівлі, здійснювані на основі використання національних грошей (валют), утворюють один із елементів світового господарства — валютні відносини. Окремі їх елементи зявилися ще в античному світі — Стародавній Греції та Стародавньому Римі у вигляді міняльної справи. Сукупність валютних відносин формує валютну систему, підвидами якої є національна й світова валютні системи.
Національна валютна система нерозривно звязана із світовою, але між ними є певні відмінності. Якщо національна валютна система базується на національній валюті, то світова — на одній або кількох резервних валютах або міжнародній розрахунковій грошовій одиниці. Резервна валюта — це особлива категорія конвертованої валюти однієї з провідних країн світу, яка служить базою визначення валютного курсу для інших країн, широко використовується для валютного регулювання. Обєктивними передумовами надбання статусу резервної валюти є пануючі позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, у золото-валютних резервах, розвинута мережа банківських установ (у тому числі за кордоном), вільний обмін валюти, що забезпечує попит на неї інших країн. Субєктивним фактором висунення національної валюти на роль резервної можуть служити політичні прагнення і настановлення правлячих кіл країни, оскільки цей статус дає країні-емітенту ряд переваг. Відповідальність емітента визначається необхідністю підтримувати відносну стабільність валюти, не вдаватися до валютних і торгових обмежень.
Поряд із резервною валютою у світовій торгівлі застосовуються міжнародні розрахункові грошові одиниці як умовний масштаб для встановлення валютного курсу. Такими одиницями є спеціальні права запозичення (СПЗ) і європейська валютна одиниця (ЕКЮ). Це порівняно нові міжнародні засоби, які використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках країн у Міжнародному валютному фонді (МВФ) та Європейському фонді валютного співробітництва (ЄФВС). їх умовна вартість обчислюється на базі середньозваженої вартості і змінах курсів кількох провідних валют.
Одним із елементів міжнародної валютної системи є ступінь конвертованості національних валют і умови їх взаємної оберненості. За цим критерієм серед валют виділяють вільно конвертовані, які без обмежень обмінюються на будь-які валюти і до яких відносять долар США, марку ФРН, англійський фунт стерлінгів та деякі інші, і не конвертовані валюти країн, де для громадян і юридичних осіб введена заборона обміну валюти.
Ключовим елементом валютних відносин є валютний курс — ціна продажу національної грошової одиниці, виражена у грошових одиницях інших країн. Курс національної валюти формується на валютному ринку під впливом законів попиту та пропозиції на неї. Попит на валюту, як правило, залежить від попиту на товари і послуги, вироблені у даній
Державне сховище золота ^аїні - Наприклад, якщо
споживачі в Україні купуватимуть більше російських товарів і послуг, їм додатково будуть потрібні російські рублі. Попит на рублі зросте, і їх курс підвищиться. Якщо ж в Україні російських товарів купуватимуть менше, попит на рублі впаде і курс рубля в українських карбованцях знизиться.
Для громадян України коливання курсу їхньої національної валюти означає, що за однакову суму своїх грошей вони можуть придбати більше або менше грошей (а отже, і товарів та послуг) іншої країни. Наприклад, при зростанні курсу у вигідних умовах були б туристи з України, у невигідних — українські експортери.
Одним із головних факторів, за якими можна прогнозувати зміни валютного курсу, є стан платіжного балансу країни. Платіжний баланс включає різницю між національним експортом та імпортом товарів, іноземні позики та розрахунки по них, величину золотих резервів. Стан платіжного балансу свідчить про очікувані зміни попиту і пропозиції валюти на ринку, а відтак і валютного курсу.
Головними субєктами сучасного валютного ринку є світові транснаціональні банки, які формують валютні курси у ході міжбанківських операцій. Статистика щорічних обсягів операцій на валютному ринку відсутня, але за існуючими оцінками сукупний обсяг обороту валютних ринків досягає астрономічної величини — 100 трлн. доларів на рік. Нині найбільшими валютними ринками є ринки у Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Цюріху, Гонконгу, Токіо та ін. Усі вони підключені до єдиної мережі телекомунікаційного звязку, яка утворює глобальну структуру світового валютного ринку.
Сучасна світова валютна система — Ямайська — сформувалася внаслідок глибоких структурних змін у світовому господарстві, послаблення позицій СІНА і виникнення трьох центрів суперництва — СІНА, Західної Європи, Японії. її основоположні принципи були оформлені угодою країн — членів МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у 1976—1978 роках. Основні з них: запровадження стандарту спеціальних прав запозичення (СПЗ) замість золото-доларового стандарту на основі пяти валют; юридичне завершення відмови від золота як світових грошей; право вільного вибору країнами будь-якого режиму валютних курсів; посилення міждержавного регулювання валютної системи через МВФ.
У 1996 році в Україні запроваджено нову національну валюту — гривню —і робиться все, аби забезпечити її стабільність та конвертованість. Це крок надзвичайно важливий, відповідальний і складний для реалізації. Разом з тим необхідність його була очевидна. Адже нова конвертована грошова одиниця потрібна для макроекономічної стабілізації, демонополізації економіки, її структурної перебудови, забезпечення збалансованості зовнішньоекономічних звязків, активної інтеграції у світове господарство.
У процесі підготовки грошової реформи в Україні пропонувалися різні варіанти переходу до гривні. Загальними передумовами цього процесу було проведення комплексу антиінфляційних заходів; забезпечення необхідного рівня валютних резервів для впливу на валютний курс; підтримка балансу між конкурентоспроможністю української продукції та соціальними ускладненнями внаслідок падіння курсу; посилення жорсткості бюджетних обмежень для українських виробників з метою їх швидкого пристосування до ринкових цін як усередині країни, так і на міжнародних ринках.