Необхідна оборона

СОДЕРЖАНИЕ: КУРСОВА РОБОТА “Необхідна оборона” ПЛАН : Вступ 1. Види обставин, що виключають злочинність діяння 2. Необхідна оборона А)поняття необхідної оборони

КУРСОВА РОБОТА

“Необхідна оборона”

ПЛАН :

Вступ

1. Види обставин, що виключають злочинність діяння

2. Необхідна оборона

А)поняття необхідної оборони

Б)умови необхідної оборони

В)перевищення меж необхідної оборони

3. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екст­ремальних для неї, ситуаціях присвячується розділ VIII Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо повязане із зясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у діян­ні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на шкоду, на­несену особі, власності, правам і законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розгляда­ються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках - як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кри­мінальної відповідальності.

Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають злочинність діяння тому, що вони за певними зовнішніми ознаками, схожі із злочинами.

Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами перш за все полягає в тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової або моральної шкоди, які настають від перших і других проявів, співпадають (настання смерті, нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна тощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненого діяння для його правильної правової оцінки і відпові­дного, такого, що базується на законі, рішення компе­тентного органу відносно його правомірності чи зло­чинності. Отже, мова Йде про схожість обставин, що виключають злочинність діяння, саме із злочинами, а не якимись іншими правопорушеннями.

Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:

1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним;

2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свого права або виконання службових чи громадських обов’язків;

3) мають важливе профілактичне значення.

Указані обставини випливають із конституційних положень, відповідно до яких людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю[1] , ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності[2] .

1. Види обставин, що виключають злочинність діяння

КК у розділі VIII Загальної частини формулює такі види обставин, що виключають злочинність діяння:

1. необхідна оборона (ст. 36);

2. уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ст. 37);

3. затримання особи, що вчинила злочин – не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи(ст. 38);

4. крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності(ст. 39);

5. фізичний або психічний примус – не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками(ст. 40);

6. виконання наказу або розпорядження - дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження(ст. 41);

7. діяння, повязане з ризиком - не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42);

8. виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності(ст.43).

Кримінальне право, крім передбачених у розділі VIІI Загальної частини обставин, передбачає і деякі інші обставини, що виключають злочинність діяння і тісно повязані з його іншими інститутами:

1) діяння, яке хоча формально і містить ознаки злочину, але че­рез малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК);

2) діяння, вчинене особою, яка не має всіх ознак субєкта злочину (ст. 18 КК);

3) добровільна відмова при незакінченому злочині (ст.ст. 17, 31);

4) у статтях Особливої частини КК може бути вка­зівка на те, які обставини вчинення конкретного діян­ня, передбаченого відповідною статтею, виключають його злочинність (наприклад, ч. 4 ст. 331).

2. Необхідна оборона

А)поняття необхідної оборони

Кожен має право захи­щати своє життя і здоровя, життя і здоровя інших людей від про­типравних посягань[3] . Також кожен має право будь-якими не забороненими зако­ном засобами захищати свої права й свободи від по­рушень і протиправних посягань[4] . Право на оборону визнано одним із фундаментальних прав людини.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтере­сів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспіль­но небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[5] .

Необхідна оборона - найбільш поширена на прак­тиці обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який за­кон дає можливість застосовувати кожній людині, не­залежно від її соціального статусу і спеціальної підго­товки. Ще стародавні юристи вказували на те, що са­мозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбите у праві писаному.

Слід підкреслити, що закріплене Конституцією та КК України право кожного на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань на свої права і свобо­ди, своє життя і здоровя, життя й здоровя інших лю­дей є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини й громадянина, про невідємність права кожної людини на

життя, про недоторканність її житла й майна, а та­кож забезпечує умови для захисту громадських і дер­жавних інтересів[6] .

Необхідна оборона є субєктивним правом людини, а не її обовязком. Вона може реалізувати його в ме­жах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.

Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб[7] .

Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36. поширю­ються не тільки на звичайних громадян, але з певними особливос­тями, що стосуються правил застосування вогнепальної зброї, спе­ціальних засобів і фізичної сили, — і на працівників правоохорон­них, розвідувальних органів, військовослужбовців.

При цьому для певних осіб необхідна оборона є обовязком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобовязаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом України Про міліцію та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати обєкт, що охо­роняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., на­приклад, розділ III Закону Про міліцію).

Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону Про участь гро­мадян в охороні громадського порядку і державного кордону члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізо­ваної охорони, які у звязку з виконанням службових обовязків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.

Дії громадян, які при виконанні громадського обовязку по підтриманню правопорядку заподіяли шкоду особі у звязку із вжиттям заходів по припиненню її суспільно небезпечного посягання, затриманню з метою передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання[8] .

Отже, необхідна оборона є вимушеним спричинен­ням шкоди тому, хто посягає, при правомірному захи­сті правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.

Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої злочинної по­ведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло спричинити суспільно небезпечне діяння.

Також слід сказати, що особа не підлягає кримінальній від­повідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відпо­відність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту[9] .

Б)умови необхідної оборони

Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визна­чених законом. Ці умови характеризують як посягання, так і захист від нього.

Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних зако­ном:

а) прав та інтересів особи, яка захищається;

б) прав та інтере­сів іншої особи (фізичної чи юридичної);

в) суспільних інтересів;

г) інтересів держави.

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вва­жаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований потерпілим з метою здобути собі перева­ги особи, яка обороняється.

Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щоб втягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної оборони розправитись з нею. За створення провокуючої обста­новки і наслідки, що настали в результаті дій злочин­ця, які він маскував під необхідну оборону, настає від­повідальність на загальних підставах;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечно­го посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке посягання злочином, оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-право­вому розумінні є злочином, а й від суспільне небезпечного пося­гання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відпо­відальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного субєкта не визнається злочином. Суспільно небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі захисту зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбив­ство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної обо­рони, а як умисне вбивство (ст. 115);

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчас­ною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання.

Стан необхідної оборони виникає не лише в момент сус­пільне небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для зясування цього не­обхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував в стані необхідної оборони[10] .

Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоровю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вва­жатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

Проте якщо особа, знаючи, що на неї. її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з ме­тою його відбиття встановлює такий охоронний пристрій або при­водить у бойовий стан, і цей пристрій в момент нападу спрацьо­вує проти нападника, то вчинене, з урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто захищається, за обставинами справи не міг усві­домити, що посягання закінчилось, його дії (хоча б і після обєктив­ного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані необхід­ної оборони. Перехід зброї чи інших предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання[11] .

У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були вчинені в умовах явного припинення посягання, осо­ба, яка оборонялась, несе кримінальну відповідальність за заподія­ну шкоду на загальних підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі захисту від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загаль­них підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки то­му, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) необхідна оборона може здійснювати­ся для захисту охоронюваних законом прав та інте­ресів особи, яка захищається, або іншої особи, а та­кож суспільних інтересів та інтересів держави. Тоб­то особа вправі захищати не тільки власні інтереси, але й інтереси

інших громадян, суспільства та держави, а від­повідні службові особи зобовязані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюва­них кримінальним законом суспільних відносин.

Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю сус­пільної небезпеки не можуть припинятись шляхом не­обхідної оборони (обман покупців та замовників, да­вання хабара тощо).

7) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для не­гайного відвернення чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засоба­ми і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що обєктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і виб­рати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто обо­ронявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане переви­щенням меж необхідної оборони.

У випадках, коли має місце посягання групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоровя, для захисту ці особи мають право застосовувати такі засоби, які мають в наявності[12] . .

В)перевищення меж необхідної оборони

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід ви­знавати явною тоді, коли це з урахуванням обставин справи є оче­видним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити кра­діжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа за­подіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можли­вість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди і усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони на­стає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілес­ного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке пере­вищення меж необхідної оборони передбачена ст. ст. 118 і 124 КК. В ін­ших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.

Слід зазначити: щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, потрібно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих І тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоровя) та інші обставини.

Вирішуючи питання про правомірність заподіяння

шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільне небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні[13] .

Також при розгляді справ потрібно зясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості.

Якщо в діях особи визнається перевищення меж необхідної оборони, то слід вказати, в чому полягає перевищення та які засоби захисту в конкретній ситуації не були використані винним, щоб уникнути тяжких наслідків[14] .

3. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності полягає в таких ознаках:

1. Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої необхідності – дії людей, сил природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.

2. В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані крайньої необхідності – непричетним до події третім особам.

3. Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При необхідній обороні такої умови немає.

4. Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була меншою ніж відвернута. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути і більшою ніж відвернута.

5. На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає стан крайньої необхідності.

6. Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності зобов’язана відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна[15] .

Висновок

На завершення своєї роботи я хотів би коротко підбити висновки.

Кожна особа має право на необхідну оборону неза­лежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з ме­тою захисту охоронюваних законом прав та інтересів осо­би, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяних тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Умови правомірності необхідної оборони :

1. посягання повинно бути суспільно не­безпечним;

2. посягання повинно бути наявним;

3. при необхідній обороні заподіяння шко­ди можливе тільки тому, хто посягає;

4. необхідна оборона може здійснювати­ся для захисту охоронюваних законом прав та інте­ресів особи, яка захищається, або іншої особи, а та­кож суспільних інтересів та інтересів держави;

5. у процесі необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто перевищення її меж.

Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані необхідної оборони (якщо не було перевищення її меж), під­лягає закриттю за відсутністю події злочину (п. 1 ст. 6 КПК).

Список використаної літератури

1. Конституція України – Київ, 28.06.96р.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс від 28.12.60р.

3. Цивільний Кодекс від 18.07.63р.

4. Закон України Про міліцію від 20 грудня 1990р.

5. Закон України Про Службу безпеки України від 25 березня 1992р.

6. Закон України Про державну податкову службу в Україні в редакції від 24 грудня 1993 р.

7. Закон Україна Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб від 4 березня 1998 р.

8. Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р.

9. Закон України Про розвідувальні органи України від 22 березня 2001 р.

10. Постанова ПВС № 4 від 28 червня 1991р. Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпеч­них посягань.

11. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р.

12. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.

13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.

[1] Конституція України – ч. 1 ст. 3

[2] Конституція України – ч. 2 ст. 41

[3] Конституція України – ч. 2 ст. 27

[4] Конституція України – ч. 5 ст. 55

[5] Кримінальний кодекс України – ч.1 ст.36

[6] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91

[7] Див. ч. 2 ст. 36 ККУ

[8] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 8

[9] Див. ч. 4 ст. 36 ККУ

[10] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

[11] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

[12] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 6

[13] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 4

[14] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 5

[15] Див. Цивільний кодекс – ст. 445

Скачать архив с текстом документа