Інститути і норми конституційного права

СОДЕРЖАНИЕ: РЕФЕРАТ на тему: “Інститути і норми конституційного права” План Інститути конституційного права: поняття, види, значення. Норми конституційного права

РЕФЕРАТ

на тему:

“Інститути і норми конституційного права”

План

1. Інститути конституційного права: поняття, види, значення.

2. Норми конституційного права

3. Висновок

4. Використана література

1. Важливим елементом структури конституційного права є його інсти­тути. Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємоповязаних відносин. Останні (і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу. Голов­ним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.

З позицій системного підходу можна виділити три різновиди кон­ституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно вхо­дять до складу загальних; в) початкові, які, як правило, включають кілька правових норм. Усі вони різняться ступенем узагальнення. Влас­не це три рівні систематизації конституційно-правових норм[1] .

Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед нале­жить інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними застережен­нями) самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі консти­туційного права конкретної країни. Значення загального інституту начал організації і діяльності державного механізму не можна недооцінювати, оскільки основна частина всього обсягу конституційно-правового регулю­вання має своїм призначенням регламентацію відповідних питань.

До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-тери­торіальний устрій і власне державна територія. І хоча конституції нерідко не містять спеціальних розділів, присвячених тому чи іншому із зазначених інститутів, останні завжди існують як реальність на основі відповідного нормативного регулювання.

Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі го­ловні інститути, як громадянство та основні права і свободи особи.

Наприклад, громадянство України є одним з інститутів конституційного права.

Відповідно до нього громадянин України має право змінити гро­мадянство і не може бути позбавлений права на гро­мадянство, не може бути вигнаним за межі України або виданим іншій державі. Україна гарантує піклування й захист своїм громадянам, які перебувають поза її межами.[2]

Передумовою, підставою виникнення в особи прав та обовязків громадянина є її належність до грома­дянства будь-якої держави. Тому, перше ніж розгля­нути основні права та обовязки громадян, треба да­ти визначення громадянства.

Громадянство України — постійний правовий звязок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обовязках.

Громадянство в Україні регулюється Конститу­цією, Законом України Про громадянство України від 16 квітня 1997 р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.

Закон України Про громадянство України складається з преамбули й 9 розділів (41 стаття)[3] . У преамбулі дається визначення громадянства. Воно розуміється як постійний звязок особи та Україн­ської держави, що знаходить свій вираз у взаємних правах та обовязках.

Наведена класифікація конституційно-правових інститутів має уза­гальнюючий характер і не є вичерпною щодо кожної конкретної країни. Роль і значення того чи іншого головного інституту в структурі загальних інститутів і галузі в цілому визначаються особливостями теорії і практи­ки окремих країн. При цьому головні інститути відрізняються від загаль­них більшою рухомістю та індивідуалізованістю.

Зміст конституційно-правових інститутів не слід повязувати з пев­ною структурною частиною конституції. Норми, що входять до складу то­го чи іншого інституту, можуть розміщуватися в різних розділах і главах конституції, а також у різних законах та інших джерелах, незалежно від найменування тієї чи іншої глави або закону. Однак у сукупності вони ста­новлять змістовну єдність, що забезпечується єдністю відповідної групи суспільних відносин. Роль кожного конкретного конституційно-правового інституту в загальному процесі нормативного регулювання визначається не кількістю обєднаних у ньому норм, а соціальною значущістю, характером регламентованих суспільних відносин, місцем серед інших інститутів.

2. Суттєвим елементом системи конституційного права є його норми. Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників дер­жавно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоно­ване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов — примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе­редковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл[4] .

Звичайно механізм узгодження цих воль має складний характер. Разом з тим конституційно-правові норми можуть безпосередньо відобра­жати суспільну волю. Це, зокрема, має місце тоді, коли на референдумі вирішується доля конституції або законодавчого акта. Проте і в цих ви­падках суспільна воля звичайно формується під активним впливом тих політичних сил, які контролюють механізм здійснення державної влади.

Кожна конституційно-правова норма діє в системі інших норм га­лузі. Тільки в такій взаємодії всі вони виявляють свою справжню приро­ду і зміст. Конституційно-правові норми містяться в різних джерелах, го­ловним з яких є конституція. Норми самих конституцій нерідко відрізня­ються своєю узагальненістю, відсутністю деталізації. Більше того, у ба­гатьох країнах конституційне регулювання частково здійснюється і за до­помогою найбільш узагальнених норм — так званих норм-принципів, які звичайно фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи іншій країні політико-правової теорії. Наприклад, у ст. І Конституції Іспанії проголошено: «Іспанія — соціальна, правова і демократична держава, ви­щими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм». Нерідко норми-принципи визначають форму держави. «Політичний режим Греції — режим парламентарної республіки», — за­значається в ст. І Конституції Греції.

Наявність норм-принципів характеризує передусім конституції і конституційне право в цілому, хоча подібні норми можна знайти і в дже­релах, віднесених до інших галузей права. Окремі з конституційно-пра­вових норм-принципів мають значення для всієї правової системи[5] .

Конституційно-правові норми різняться внутрішньою структурою. Вони нерідко не мають чітко виражених типових елементів такої струк­тури. У багатьох конституційно-правових нормах відсутня гіпотеза. У більшості з них немає і санкції.

За функціональною направленістю конституційно-правові норми можна класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Переваж­на їх більшість належить до установчих і регулятивних.

Установчі норми за своєю суттю не є конкретними правилами по­ведінки і тому не завжди індивідуалізовані. Вони звичайно фіксують са­мих субєктів конституційного права, насамперед вищі органи держави. Прикладом може служити положення ст. 55 Конституції Італії: «Парла­мент складається з палати депутатів і сенату Республіки». Або: «Палата депутатів обирається на основі загальних і прямих виборів» (ст. 56).

Регулятивні норми спрямовані безпосередньо на регулювання дер­жавно-політичних відносин владарювання. На їх основі субєкти цих відно­син наділяються правами і обовязками. Як приклад можна навести одне з положень ст. І Конституції США: «Віце-президент Сполучених Штатів е го­ловою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяються нарівно». В іншому положенні тієї самої статті зазначено, що «жодна особа, яка займає будь-яку оплачувану або почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той або інший дар, винагороду чи титул... від іноземної держави». На основі регулятивних норм формується зміст конституційно-правового статусу субєктів галузі.

Дія охоронних норм повязана із встановленням юридичних заборон. Так, у ст. 18 Основного закону ФРН сказано: «Кожний, хто використовує свободу вираження думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу зборів, свободу створення спілок і товариств, таємницю листуван­ня, поштовий, телеграфний, телефонний та інший звязок, власність або право притулку для боротьби проти основ вільного демократичного порядку, позбавляється цих основних прав». Охоронні норми іноді прямо перед­бачають застосування санкцій.

За природою предмета регулювання конституційно-правові норми можна поділити на матеріальні і процесуальні. Процесуальні норми можна знайти в багатьох конституціях, законах та інших джерелах галузі. Напри­клад, вони містяться в ст. 48 Конституції Франції, де йдеться про засідан­ня палат парламенту. Процесуальні норми становлять головний зміст тако­го джерела конституційного права, як парламентські регламенти.

Норми конституційного пра­ва мають програмний характер щодо інших галузей права. Наприклад, конституційні норми про недоторканність особи та деякі інші програму­ють основний зміст кримінально-процесуального права.

На основі норм конституційного права легітимується державний механізм та його головні ланки, створюються юридичні підстави для їх функціонування. Тим самим конституційне право набуває своєрідного ус­тановчого значення.

Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини на­родовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як ці­лісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні заса­ди правового статусу людини і громадянина, терито­ріальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого само­врядування в Україні.

Конституційно-правова норма — загально­обовязкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми специфічни­ми ознаками є те, що вони:

• регулюють особливе, з огляду на його важли­вість, коло суспільних відносин, що безпосеред­ньо стосується здійснення народовладдя;

• встановлюють порядок створення інших право­вих норм, який є обовязковим для інших галу­зей права;

• мають вищу юридичну силу щодо інших право­вих норм;

• відрізняються особливою структурою в тому ро­зумінні, що для них не є характерною тричлен­на структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають ли­ше диспозицію.

Джерелами сучасного конституційного пра­ва України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

• Конституцію України — основне джерело права;

• конституційні закони — закони, що вносять змі­ни й доповнення до Конституції;

• звичайні закони, що містять конституційно-пра­вові принципи і норми;

• інші акти Верховної Ради України та акти все­українського референдуму;

• певні нормативні акти Президента України;

• деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

• окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.

Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані врегулювати основи національ­ного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національно­го законодавства, наприклад, у Законі України Про мови в Україні від 28 жовтня 1989 р.

Хотілося б зауважити, що норми Кон­ституції України є нормами прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими субєкта­ми не вимагають їх дублювання й конкретизації ін­шими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма, а держава гаран­тує можливість звернення до суду за захистом кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

Характер конституційного права як центральної галузі системи національного права повязаний і з тим, що виконання норм цієї галузі за­безпечується практично усіма існуючими формами юридичної відповідаль­ності. Зокрема, порушення окремих норм конституційного права може призвести до кримінальної відповідальності і застосування відповідних санкцій. У цьому відношенні відповідальність за порушення норм консти­туційного права сприймається як юридична відповідальність взагалі[6] .

Висновок

Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємоповязаних відносин. Останні (і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу. Голов­ним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.

Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту.До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-тери­торіальний устрій і власне державна територія. І хоча конституції нерідко не містять спеціальних розділів, присвячених тому чи іншому із зазначених інститутів, останні завжди існують як реальність на основі відповідного нормативного регулювання.

Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників дер­жавно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоно­ване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов — примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе­редковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.

Використана література:

1. Закон України “Про громадянство”.

2. Конституція України. – К., 1996.

3. Конституційне право. Підручник. – К., 2000.

4. Юридична енциклопедія. – Харків, 2002.

[1] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.57.

[2] Закон України “Про громадянство”.

[3] Там же.

[4] Юридична енциклопедія. – Харків, 2002. – С.107.

[5] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.152.

[6] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.178.

Скачать архив с текстом документа