Суть кейнсіанської революції в економічній науці

СОДЕРЖАНИЕ: Економічне вчення Дж. М. Кейнса. Методологія макроекономічної теорії Кейнса. Ідеологія кейнсіанства і неокейнсіанства. Концепція ефективного попиту і теорія державного регулювання економіки. Кейнсіансько-неокласичний синтез і його представники.

Міністерство освіти і науки України

Суть кейнсіанської революції в економічній науці

Рівне-2010

План

Вступ

1. Економічне вчення Дж. М. Кейнса

2. Методологія макроекономічної теорії Дж. Кейнса

3. Еволюція кейнсіанства

4. Концепція ефективного попиту і теорія державного регулювання економіки

5. Кейнсіансько-неокласичний синтез і його представники

Вступ

Світова економічна криза 1929—1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши безсилля знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Настав час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції суб’єктів господарювання.

Якщо неокласична теорія кінця XIX — початку XX ст. спиралась, головним чином, на мікроекономічний аналіз, то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття постала необхідність іншого — макроекономічного — аналізу, фундатором якого став видатний економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж.Б. Кларком, В. Парето та їх послідовниками, закінчилась. Вона виявилась не в змозі передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії мала прийти інша, яка б більше відповідала новим реаліям економічного життя. Такою теорією й стало кейнсіанство — економічне вчення Дж.М.Кейнса.

Світова економічна криза зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втратили актуальності й донині, адже основний їх зміст полягав у державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть свій початок два основних теоретичних напрями, пов’язані з вирішенням цієї проблеми: економічний дирижизм, представлений перш за все кейнсіанством, та економічний лібералізм більше з такою альтернативною кейнсіанству течією, як неокласична теорія з усіма її сучасними варіаціями — неолібералізмом, монетаризмом тощо.

1. Економічне вчення Дж. М. Кейнса

Із середини 30-х років XX ст. кілька десятиліть розвиток економічної теорії відбувався під впливом вчення Джона Мейнарда Кейнса.

Дж. Кейнс (1883-1946) — видатний англійський економіст, державний діяч, закінчив університет у Кембриджі, згодом викладав у ньому економіку і математику. Співдиректор Англійського банку, голова багатьох урядових комісій і автор проекту створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку реконструкції і розвитку (СБРР), лорд Англії (за економічні дослідження). Його основні праці — Грошовий обіг і фінанси Індії (1913 p.), Трактат про грошову реформу (1923 p.), Кінець вільного підприємництва (1926 p.), Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей (1936 p.).

З Дж. Кейнс погоджувалися, його концепцію уточнювали й доповнювали, її спростовували, але в будь-якому випадку ніхто із серйозних економістів не міг пройти повз ідеї англійського дослідника.

Появу вчення, що одержало за іменем його творця назву «кейнсіанство», можна датувати 1936 р., коли було опубліковано книгу Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей».

Кейнсіанство набуло світової слави не тільки у зв’язку з теоретичними побудовами і тлумаченнями природи економічний явищ, скільки внаслідок своєї головної політико-економічної настанови — обґрунтування необхідності державного регулювання господарських процесів. Концепція Кейнса склалася після світової кризи 1929—1933 рр. і відображала загальне розчарування в концепції, яка панувала раніше, про ефективну саморегуляцію ринкового господарства.

У центрі уваги Дж.Кейнса були дві проблеми, що виступають на перший план саме в періоди економічних депресій: попиту і безробіття.

До Кейнса прихильники різних економічних напрямів (крім марксистів) відкрито чи мовчазно поділяли доктрину Ж.Б.Сея: кожен товаровиробник продає, щоб купити, отже, пропозиція породжує відповідний попит і загальне надвиробництво, загальна криза збуту неможливі. Дж.М. Кейнс відкидає «закон ринків» Ж.Б. Сея. Оскільки в ринковій економіці обмін здійснюється не за формулою «товар — товар», а за формулою «товар — гроші — товар», продавець може і не стати покупцем, бо ним керує не тільки попит, а й прагнення до заощадження. Тому загальна криза збуту цілком реальна. Кейнс приходить до узагальнення: обсяг національного доходу і його динаміка безпосередньо визначаються не лише факторами пропозиції (тобто факторами, від яких залежить виробництво), а й факторами попиту. Зазначимо, разом із тим, що Кейнс не поділяє концепції множинності факторів виробництва як творців цінності. Він схильний вважати єдиним фактором, що створює цінність, працю (включаючи працю підприємця), а устаткування, оборотний капітал тощо — лише умовами праці.

Кейнс вводить поняття функцій сукупної пропозиції та сукупного попиту. Перша визначається співвідношенням сукупних (для суспільства) витрат і зайнятості. Протягом відносно коротких періодів часу це співвідношення не змінюється. Друга функція відображає співвідношення очікуваних доходів підприємців (у масштабах суспільства) і зайнятості. Вони дуже рухливі. Тому динаміка зайнятості залежить, головним чином, від функції сукупного попиту, що визначає доходи підприємців. Точка перетину двох функцій характеризує обсяг зайнятості. Кейнс називає її точкою ефективного попиту.

Ефективний попит, тобто сукупний платоспроможний попит, що визначає ступінь зайнятості, залежить від очікуваного рівня споживання та інвестицій.

Особисте споживання — це функція приросту доходу. Але темпи зростання споживання нижчі за темпи зростання доходу. Кейнс називає основним психологічним законом падіння частки споживання і підвищення частки заощаджень при зростанні доходу. Наслідком цього закону є відносне зменшення попиту на предмети споживання. Компенсацією такого зменшення може бути тільки зростання інвестиційного попиту, інакше неминуче зростання безробіття і падіння темпів зростання національного доходу.

Інвестиції в будь-яку галузь зумовлюють зростання зайнятості, збільшення доходів і споживання не тільки в цій галузі, а й у суміжних з нею галузях. У свою чергу, зміни в цих галузях породжують зростання зайнятості, доходів і попиту в галузях «другого порядку» (за ступенем віддаленості від сфери первинного інвестування). Виникає ефект мультиплікатора. Поняття мультиплікатора ще до Кейнса (у 1931 р.) ввів в економічну теорію Річард Фердинанд Кан, який досліджував вплив зростання інвестицій на зайнятість. Кейнс розглядає мультиплікатор доходу. Величина цього мультиплікатора М залежить від того, яка частка споживання в доході. Вона визначається за формулою:

М=1/1-К,

де К — гранична схильність до споживання, що виражається через відношення приросту споживання до приросту доходу.

В результаті приріст національного доходу Y дорівнює первісному приросту інвестицій І, помноженому на мультиплікатор:

Y= I*(1/1-K).

Головною проблемою, за Кейнсом, слід вважати перетворення частини доходу, що зберігається, в інвестиції. Якщо очікувана прибутковість інвестицій нижча від норми відсотка або дорівнює їй, інвестування для власника коштів є безглуздим. Чим більший розрив між нормою відсотка й очікуваною прибутковістю капіталовкладень (Кейнс говорить про граничну ефективність капіталовкладень), тим активнішим стає процес інвестування.

Кейнс заперечує поширене уявлення про те, що відсоток — це ціна заощадження. Заощадження роблять лише тоді, коли потреби задоволені, тому підвищення ставки відсотка не стимулює зростання заощаджень. Відсоток, за Кейнсом, — це ціна, яку сплачують за відмову від ліквідності. Тут набирає сили інший психологічний закон: прагнення до ліквідності, тобто бажання тримати свої вільні кошти в найбільш ліквідній формі, щоб мати можливість спрямувати їх у зручний момент у вигідні інвестиції. Відмова від ліквідності сприймається як жертва, що потребує комбільшен. Такою компенсацією слугує відсоток, що виплачується власнику коштів, наданих у борг.

Ступінь переваги ліквідності залежить від характеру угоди, ризику, спекулятивних міркувань. Але є й інший значущий фактор, що входить у взаємодію з прагненням до ліквідності й може впливати на норму відсотка: кількість грошей в обігу. Коли вона зростає, пропозиція в ліквідній формі збільшується, тоді як купівельна спроможність грошей падає (відбувається інфляційний процес), що робить збереження заощаджень у грошовій формі все менш привабливим. Відсоткова ставка знижується, інвестування посилюється. Кейнс у цілому песимістично оцінює можливості капіталістичної системи господарства домогтися стійких високих темпів зростання шляхом ринкового саморегулювання. Гранична схильність до споживання спадає при зростанні доходу (Кейнс вважає це економічним законом).

Відбувається падіння, що прогресує, граничної ефективності капіталу, а від цієї ефективності залежить привабливість перетворення частини доходу, що зберігається, в інвестиції. Відсоткова ставка утримується на занадто високому рівні, що також обмежує інвестиції. Тому необхідне активне державне втручання в економічне життя.

Кейнс виділяє два способи регулювання попиту: грошово-кредитну і бюджетну політику. Грошово-кредитна політика спрямована на стимулювання попиту внаслідок зниження норми відсотка і вплив на прагнення до ліквідності. Кейнс пропонує відмовитись від золотого стандарту і регульованого «накачування» грошової маси в обігу. Кейнс відкидав обвинувачення в тому, що він пропагує інфляцію. Збільшення кількості паперових грошей в обігу призводить до загального підвищення цін лише за повної зайнятості. Поки існує безробіття, збільшення грошової маси стимулюватиме попит, а пропозиція товарів залишатиметься еластичною. Однак Кейнс визнавав, що така концепція вкрай спрощує реальність. Вплив приросту грошової маси на інвестиції може обмежитись зростанням цін і заробітної плати задовго до настання повної зайнятості. Тут може спрацювати безліч факторів: зміна кількості грошей в обігу підхльосне поточний попит перш ніж інвестиції принесуть свої плоди; збільшення числа працюючих призведе, відповідно, до закону зниження граничної продуктивності капіталу, до зростання витрат виробництва, а отже, і цін; різна еластичність пропозиції різних факторів виробництва зумовить порушення виробничого процесу і зростання його витрат тощо. Але не загроза інфляції головне, що ставить під сумнів перетворення грошово-кредитної політики в основний інструмент стимулювання попиту. Інтерес до інвестування визначається оцінкою майбутніх вигід від капіталовкладень. В умовах економічної депресії ця оцінка вкрай низька, а взагалі в ході економічного циклу піддається різким коливанням. Кейнс дійшов висновку про те, що компенсувати ці стрибки впливом на норму відсотка не вдасться. Тому вирішальне значення він надає не грошово-кредитній, а бюджетній політиці.

Сутність бюджетної політики, за Кейнсом, — організація інвестицій. Скорочення або недостатнє зростання приватних інвестицій варто компенсувати за рахунок держави. При цьому не має принципового значення, на що підуть бюджетні кошти. Важливо, щоб вони через ефект мультиплікатора привели до зростання зайнятості та збільшення національного доходу. В довгостроковій перспективі навіть безпосередньо некорисні інвестиції, подібні до будівництва єгипетських пірамід, справляють корисний вплив.

Кейнс виступав за використання бюджетних коштів приватними інвесторами через систему державних замовлень і закупівель. Він наполягав не на державних інвестиціях, а на державному регулюванні обсягу поточних інвестицій.

Кейнс не заперечував можливості державного впливу на споживчий попит, але вважав це другорядною справою. Шляхи такого впливу він бачив у фіскальній політиці, що має забезпечувати рівномірніший розподіл національного доходу. Збільшуючи доходи найбідніших верств, ця політика сприяла б зростанню ефективного попиту на предмети споживання. Нарешті, Кейнс виступав проти політики вільної торгівлі, за протекціонізм. Закриваючи господарство від іноземної конкуренції, державна влада створює умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для підвищення зайнятості, що є умовою зростання національного доходу.

2. Методологія макроекономічної теорії Дж. Кейнса

Методологія Дж. Кейнса базується на визначенні предмета і методів досліджень. Предметом є кількісні, функціональні залежності між макроекономічними змінними. До методів, використаних ученим, належать математичний, субєктивно-психологічний та емпіричний. Він поділив усі економічні змінні на незалежні і залежні. До незалежних макроекономічних змінних належать: маса грошей в економіці, процентна ставка, гранична ефективність капіталу, гранична схильність до заощадження, гранична схильність до споживання, гранична схильність до інвестування. Залежними макроекономічними змінними є національний доход, рівень інвестицій, заощадження, рівень зайнятості, сукупний суспільний продукт.

Дж. Кейнс вивів кілька функціональних залежностей між змінними. Передусім він сформулював пряму залежність обсягу продукту і прибутку від розміру зайнятості у разі незмінних засобах виробництва, а також визначив формулу сукупного суспільного продукту (ССП) з погляду натурально-речовинної та вартісної структури. Для стійкого зростання виробництва повинна бути відповідність вартісної і натурально-речовинної характеристик продукту. Щоб економіка стійко розвивалася, потрібно заохочувати сукупні витрати, а отже, сукупний попит.

На основі виведених залежностей Дж. Кейнс сформулював положення теорії ефективного попиту. Основним завданням економіки визначається досягнення ефективного попиту — такого рівня сукупного попиту, що приведе до рівності загальних доходів і витрат. За ефективного попиту фірми мають максимальний прибуток і зацікавлені в збільшенні зайнятості. Підтримуючи ефективний попит, держава повинна регулювати процентну ставку, наближати її до рівноважного рівня, за якого інвестиції зрівнюються із заощадженнями. Держава має вжити заходів, що забезпечать зростання національного доходу. Це можна зробити, маніпулюючи граничними схильностями населення, насамперед граничною схильністю до споживання, тобто заохочуючи населення купувати товари.

Дж. Кейнс вважав, що із зростанням реальних прибутків починає діяти основний психологічний закон: у людей зростає схильність до заощаджень, а не до споживання. Якщо це відбувається, то обсяг інвестицій скорочується, отже, скорочується і зайнятість. Це стан стагнуючої економіки. Щоб цього уникнути, треба передусім регулювати процентну ставку, у процесі регулювання процентної ставки держава повинна враховувати ефект мультиплікатора. У своїй теорії мультиплікатора вчений виокремив насамперед мультиплікатор прибутку, який означає, що приріст прибутків викликаний приростом інвестицій. Мультиплікатор прибутку прямо залежить від граничної схильності до заощадження.

На основі теорії мультиплікатора економіст розробив теорію капіталу і відсотка. Капітал — це майно, що приносить прибуток. Прибуток вимірюється граничною ефективністю капіталу, і це є граничний прибуток, одержуваний з додаткової одиниці капіталу. Розглядаючи цей показник, фірми будуть зацікавлені в інвестиціях доти, доки гранична ефективність капіталу не зрівняється з процентною ставкою. Держава може прямо впливати на процентну ставку, маніпулюючи масою грошей, і побічно — впливаючи на граничні схильності до заощаджень і споживання. Дж. Кейнс вважав, що фірми зацікавлені в інвестиціях, коли держава здійснює політику дешевих грошей, повязану зі зниженням процентної ставки на основі збільшення маси грошей в обігу. Отже, щоб вивести економіку зі стану стагнації, держава має припускати тимчасове збільшення інфляції (при цьому скорочується безробіття).

Теорія заробітної плати і зайнятості Кейнса є логічним наслідком його теорії капіталу. Розкриваючи основні проблеми зарплати і зайнятості, він обґрунтував політику регульованої інфляції і заробітної плати та сформулював ідею інфляційної спіралі, згідно з якою встановлюється пряма залежність між збільшенням заробітної плати і зростанням цін. Регулюючи інфляцію, держава повинна сприяти зростанню граничної схильності до споживання у такий спосіб, щоб вона перевищувала або дорівнювала граничній схильності до заощадження. Дж. Кейнс вважав, що для розвязання цієї проблеми необхідно знижувати зарплату. Зниження заробітної плати вважатиметься оптимальним, коли воно стимулюватиме інвестиції в реальному бізнесі.

У концепції макроекономічного регулювання Дж. Кейнс запропонував три моделі економіки. На його думку, майже всі проблеми стабілізації стагнуючої економіки вирішуються за допомогою державного регулювання.

Мета державного втручання в економіку полягає в тому, щоб за допомогою бюджетних витрат домогтися рівноважного стану національної економіки. Вчений розробив систему методів державного макрорегулювання економіки. Передусім це регулювання заробітної плати в бік її зниження, вплив на інфляцію шляхом зменшення або збільшення маси грошей, збалансування кредитно-грошового обігу з метою одержання рівноважної ставки відсотка. Причому використовуючи модель національної економіки, він вивів кілька макроеко-номічних пропорцій, дотримання яких дасть змогу державі досягти стійкого зростання зайнятості і водночас регулювати інфляцію.

3. Еволюція кейнсіанства

кейнсіанство неокласичний економічний теорія

Вчення Кейнса згодом розділилося на ліве кейнсіанство і неокейнсіанство.

Найбільш визначним представником лівого кейнсіанства була Джоан Робінсон. Ліві кейнсіанці, погоджуючись із Кейнсом у тому, що основна проблема капіталізму — проблема ефективного попиту, бачать головну причину недостатності попиту в нерівномірному розподілі національного доходу. Засобом підвищення попиту вони вважають обмеження діяльності монополій. Щодо державних витрат як засобу підвищення зайнятості ліві кейнсіанці наполягають на соціальній орієнтації цих витрат: відмові від гіпертрофії військових витрат, збільшенні вкладень у житлове і дорожнє будівництво, охорону здоров’я, освіту, соціальне страхування та ін.

Неокейнсіанство пов’язане, зокрема, з діяльністю англійських вчених Роя Харрода (1900—1978) і Миколи Калрода (1908—1986).

Неокейнсіанці багато в чому пішли далі свого вчителя. Якщо у Кейнса втручання держави розглядається як спорадичне, то в неокейнсіанців як постійне. Кейнс практично відсторонюється від змін, внесених науково-технічним прогресом. У неокейнсіанців вплив НТП включений до аналізу економічних процесів. Неокейнсіанці наполягають на форсованих державних вкладеннях у наукові дослідження, нову техніку, а також на проведення активної політики структурної перебудови господарства у зв’язку з досягненнями науки і техніки.

У неокейнсіанській моделі поряд із мультиплікатором істотну роль відіграє акселератор. Акселератор виражає відношення приросту інвестицій до зумовленого ним приросту доходу. Величина акселератора V виражається формулою:

V = I / Y,

де I — інвестиції; Y — дохід.

Ідея акселератора виходить з висунутого ще в 10-ті роки XX бі. французьким економістом Альбертом Афтальйоном (1874—1956) принципу: кожен приріст доходу викликає більший (у відсотковому виразі) приріст сукупних інвестицій, індукованих цим приростом доходу. Нобелівський лауреат Д. Хікс об’єднав ідеї мультиплікатора й акселератора в рівнянні національного доходу:

Y_t = A_t + (1/1 – K)Y_t-1 + V(Y_{t- 1} – Y_t-2 ),

де А_t — автономні інвестиції; Y — національний дохід (відповідно в період t, t-1, t-2).

Залежно від співвідношення мультиплікатора й акселератора динаміка національного доходу може бути рівномірною або циклічною.

Неокейнсіанці стоять у джерел так званих теорій економічного зростання.

Одна з перших теорій економічного зростання, належала Рою Форбсу Харроду. Він висунув її ще в 40-ві роки. Харрод бачить основний недолік концепції Кейнса в тому, що в ній економічна динаміка розглядається тільки під кутом зору впливу нагромадження капіталу на економічну ситуацію. Харрод включає в аналіз вплив величини національного доходу на розмір інвестицій; він досліджує відношення зростання зайнятості робочої сили, доходу на душу населення і наявного капіталу. Він запровадив поняття «коефіцієнт капіталу», що відображає капіталомісткість національного доходу. Критерій капіталомісткості Харрод використовує, аналізуючи вплив технічного прогресу на економіку. Одні інновації, знижуючи витрати праці, збільшують витрати капіталу в його речовинній формі; інші, навпаки, дають можливість заощаджувати речовинний капітал, але спричиняють додаткові витрати живої праці. Ці зміни співвідношень витрат зумовлюють істотні зрушення і на ринках праці та засобів виробництва. Харрод запропонував систему з трьох рівнянь динаміки, кожне з яких відображає особливий тип економічного зростання: фактичне зростання, гарантоване зростання (яке відповідає очікуванням підприємців) і потенційно можливе зростання (зумовлене обсягом наявних ресурсів).

Інший варіант теорії зростання розробив американський неокейнсіанець Євсій Дейвід Домар (нар. 1914 р.). Погоджуючись із Кейнсом у тому, що інвестиції створюють дохід, який збільшує попит, Домар акцентує увагу на тому, що одночасно інвестиції ведуть до зростання пропозиції товарів. Основна проблема полягає в тому, щоб визначити обсяги інвестицій, які забезпечують зростання доходу, бо це дорівнює збільшенню пропозиції товарів внаслідок збільшення виробничих потужностей. Зайнятість при цьому розглядається як функція відносин доходу до виробничих потужностей. Домар запропонував «головне рівняння зростання», у якому фігурує «темп урівноваженого зростання» — темп приросту інвестицій, за якого врівноважується приріст пропозиції та попиту на товари. На відміну від Р. Харрода Є. Домар включає до аналізу мінливу в ході розширень виробництва місткість ринку.

З критикою кейнсіанських моделей Р. Харрода і Є. До-мара виступив американський економіст Роберт Солоу (нар. 1924 р.), відзначений згодом Нобелівською премією за внесок у теорію економічного зростання. Використовуючи апарат диференціальних рівнянь, Солоу створив модель економічної динаміки. У центрі його уваги — заміщення праці речовинним капіталом. За Солоу, у тривалій перспективі за відсутності технічного прогресу капітал, праця й обсяг виробництва зростатимуть однаковими темпами. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми заощаджень, що визначає капіталовкладення, а від пропозиції праці. Зниження трудомісткості робить зростання виробництва відносно незалежним від зростання пропозиції праці. Тому вирішальним фактором прискорення економічного зростання є технічний прогрес.

4. Концепція ефективного попиту і теорія державного регулювання економіки

Мета державного втручання в економіку полягає в тому, щоб за допомогою бюджетних витрат домогтися рівноважного стану національної економіки. Вчений розробив систему методів державного макрорегулювання економіки. Передусім це регулювання заробітної плати в бік її зниження, вплив на інфляцію шляхом зменшення або збільшення маси грошей, збалансування кредитно-грошового обігу з метою одержання рівноважної ставки відсотка. Причому використовуючи модель національної економіки, він вивів кілька макроекономічних пропорцій, дотримання яких дасть змогу державі досягти стійкого зростання зайнятості і водночас регулювати інфляцію.

Завдання одночасного регулювання інфляції і безробіття вперше було поставлене неокласиком А. Філліпсом — американським економістом, якого називають найважливішим представником посткейнсіанського напряму економічної теорії. Він розробив модель факторів сукупного попиту — так звану криву Філліпса (рис. Д 5).

У процесі планування державної економічної політики треба знайти таку рівноважну точку на кривій Філліпса, де темп зростання інфляції дорівнює темпу зниження безробіття. Це стане орієнтиром для визначення конкретних заходів.

Рис. Д 5. Крива Філліпса

Отже, розглядаючи основні ідеї економічної концепції Дж. Кейн-са, потрібно зазначити, що найголовнішою проблемою стабілізації депресивної економіки вважається збільшення зайнятості на основі приватних інвестицій. Масове хронічне безробіття розглядається як наслідок недостатньо ефективного попиту. Автоматично рівновага сукупних витрат (сукупного попиту) і сукупних прибутків не досягається, отже, держава повинна підтримувати сукупний попит. Саме за це теорію Дж. Кейнса називають теорією нерівноважного аналізу. Оскільки автоматична відповідність між заощадженнями й інвестиціями неможлива, держава повинна забезпечити їх відповідність, впливаючи на основні макроекономічні показники: масу грошей, зайнятість, інфляцію, процентну ставку. Держава повинна також регулювати інфляційні процеси, причому, щоб зупинити інфляцію попиту, необхідно застосовувати зниження заробітної плати. На думку Дж. Кейнса, це практично єдиний засіб регулювання інфляції. Субєктивно-психологічний підхід до дослідження економічних явищ, застосований ним, зближує його з представниками неокласичного напряму. У результаті сформувався так званий кейнсіансько-неокласичний синтез, у якому поєднуються елементи макроекономічного аналізу кейнсіанського і неокласичного напрямів економічної теорії.

5. Кейнсіансько-неокласичний синтез і його представники

Значними представниками кейнсіансько-неокласичного синтезу є Дж. Хікс і П. Самуельсон.

Дж. Хікс (нар. 1904) — англійський економіст, викладач Кембриджського й Оксфордського університетів, лауреат Нобелівської премії з економіки. Його основні праці — Економіка (1935 p.), Теорія економічної історії (1969 p.), Криза кейнсіанської економіки (1974 p.).

П. Самуельсон (нар. 1915) — американський економіст, викладач Массачусетського університету, член Американської економічної асоціації, член Американського економетричного товариства. Його основні праці — Основи економічного аналізу (1947 p.), Проблеми американської економіки (1962 p.).

Згідно з економічною концепцією Хікса — Самуельсона, інвестиції фірм бувають автономні й індуковані. Автономні інвестиції задані заздалегідь і викликають мультиплікаційний ефект прибутку. Індуковані інвестиції утворюються на основі зростання прибутку і приводять до подальшого його збільшення за допомогою ефекту акселерації. Показник акселерації (акселератор Хікса — Самуельсона) визначає множинний ефект, утворюваний самим прибутком, тобто зростання прибутку викликає збільшення інвестицій і власне зростання. Теорію мультиплікатора Дж. Кейнса Дж. Хікс поєднав із теорією акселерації П. Самуельсона, запропонувавши нове рівняння приватної закритої економіки

де ї{ — національний продукт у -му році; Лавт — автономні Інвестиції; (1 - MPS) — питома вага споживання в національному продукті або його прирості; (_^ — національний продукт у -1-му році; — акселератор; Yt_2 — національний продукт у -2-му році.

Дж. Хікс сформулював нову модель сукупного попиту IS—LM, в якій обєднано кейнсіанську модель сукупного попиту у виробничому (реальному) секторі економіки IS з неокласичною моделлю LM, у якій досліджуються умови рівноваги сукупного попиту у фінансовому секторі економіки (рис. Д 6).

Практичне значення моделі IS—LM таке: коли точку рівноваги буде знайдено, то це означає, що в економіці склалася рівновага між фінансовим сектором і реальним, заощадженнями й інвестиціями, пропозицією грошей і попитом на них. Стану рівноваги відповідають норма відсотка г0 і рівень національного доходу F0. Модель IS—LM, запропонована представниками неокласичного синтезу, зумовила появу теорії переваги ліквідності (нині це теорія портфельного вибору Дж. Тобіна). Крім того, Дж. Хікс розглянув два монетарні трактування відсотка: згідно з теорію переваги ліквідності відсоток є наслідком співвідношення попиту і пропозиції грошей; відповідно до теорії факторів, придатних до позики, відсоток визначається як співвідношення попиту і пропозиції фондів грошових капіталів, придатних до позики. В результаті основним обєктом державного регулювання визнається грошовий обіг. Ці трактування стали основними положеннями макроекономічних теорій сучасної неокласики.

Рис. 6. Модель сукупного попиту IS—LM

Висновки

Отже, розглядаючи основні ідеї економічної концепції Дж. Кейнса, потрібно зазначити, що найголовнішою проблемою стабілізації депресивної економіки вважається збільшення зайнятості на основі приватних інвестицій. Масове хронічне безробіття розглядається як наслідок недостатньо ефективного попиту. Автоматично рівновага сукупних витрат (сукупного попиту) і сукупних прибутків не досягається, отже, держава повинна підтримувати сукупний попит. Саме за це теорію Дж. Кейнса називають теорією нерівноважного аналізу. Оскільки автоматична відповідність між заощадженнями й інвестиціями неможлива, держава повинна забезпечити їх відповідність, впливаючи на основні макроекономічні показники: масу грошей, зайнятість, інфляцію, процентну ставку. Держава повинна також регулювати інфляційні процеси, причому, щоб зупинити інфляцію попиту, необхідно застосовувати зниження заробітної плати. На думку Дж. Кейнса, це практично єдиний засіб регулювання інфляції. Субєктивно-психологічний підхід до дослідження економічних явищ, застосований ним, зближує його з представниками неокласичного напряму.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. – К: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1998. – 96с.

2. Юхименко П.І., Лененко П.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник – 3-тє вид., випр. – К: Знання-Прес, 2002. – 514с.

3. Дзюбик С.Д., Ривок О.П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994. — 297 с.

4. Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В.Д. Базилевича. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

5. Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л.Я. Корнейчук, .О. Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

6. Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Скачать архив с текстом документа