Образ Марусі Чурай (за історичним романом Л. Костенко Маруся Чурай)
СОДЕРЖАНИЕ: Особливості та методи змалювання образу легендарної народної співачки Марусі Чурай в однойменному романі Ліни Костенко, відображення моральної краси. Відображення в творі трагічної долі Марусі, причини неприйняття її пісень деякими односельцями.Образ Марусі Чурай (за історичним романом Л. Костенко Маруся Чурай )
У романі Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки, життєвий шлях якої тісно повязаний із всенародною драмою – кривавою боротьбою уярмленого народу проти поневолювачів. Давня легенда доносить нам образ Марусі Чурай. Мелодійність її пісень переконує, що ця дівчина була надзвичайно талановитою, а відома історія отруєння її коханого говорить про сильний характер і палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образу.
Маруся успадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та душевну красу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона звернулася до пісні маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачила виставлену на острах його відсічену голову, і це незглибиме горе вилилося у співі: «А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі…» А остаточно дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батькова слава звучить у кобзаревій думі:
Усе ввижалось: «Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він – орлик, він Чурай.
Особиста драма Марусі Чурай була тісно повязана із всенародною драмою. Поетеса звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі:
Та й те сказати, – що вона співає?
Сама собі видумує слова.
Таких дівок на світі не буває.
Хіба для того дівці голова?
Герої роману по-різному ставляться до її пісень. Одні – захоплюються ними, інші – не люблять, тому що часто відчувають засудження своїх вчинків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі. Це насамперед райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайно ж, Вишняк та його рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикро усвідомлювати, що «у всіх оцих скорботах і печалях… – і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах».
Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в імя народу і тим, якими були її краяни. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дрібязковою і нешляхетною людиною: «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». В розпачі вона приготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у своїй любові, і випалена нею дотла.
Від смерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від Богдана Хмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення народного співця звучать вже не так для Марусі, як для людей, щоб вони зрозуміли, що саме співець дарує їхнім діянням безсмертя.
Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу у Київ. Ми бачимо очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкою гортається велика книга життя українського народу. Перед їхніми очима уявно проходять мученицькі смерті його ватажків, «подвиги» ката Яреми Вишневецького, удовині села, голод на Волині та ще багато такого, про що «у селах ридма плачуть кобзарі».
Ще Україна в слові не зачата.
Дай, Боже, їй родити це дитя!
…Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Проте особиста драма не відвернула її очі від страждань народу. її талант продовжував служити людям – пісні Марусі співає полтавський полк, виходячи в похід. У них виявляється нескорений дух та моральна краса дівчини, котра болісно переживає за долю рідного краю. Тому все сказане нею за її непросте життя їй вже не належить.
Співцям дарована вічність. їм не судилося померти, бо життя, виспіване у піснях, стає легендою. Саме з легенди / прийшла до нас Маруся Чурай. І нехай твердять історики, що ця дівчина – тільки міф, що документальних свідчень про неї немає, та якось у це не хочеться вірити. Бо Ліна Костенко зробила її образ для нас таким живим і зримим, наче подарувала йому друге життя.
Читала роман цієї геніальної поетеси – і здавалося: торкнулась дива, знайшла оту «неопалиму книгу», що «вціліла в… пожарищі», наче магічна «купина», воскресла з руїн Полтави.
До глибини душі схвилював мене роман. Кожен рядок запав у серце, спонукаючи перейнятися долею Марусі, іти разом із нею на страту, всім єством відчуваючи, як воно, коли кілька кроків і кілька хвилин відділяє тебе від безповоротної миті. Переповнює гордість за цю величну стратенницю, яка і в цій – думалося – останній своїй мандрівці викликає в людей шанобливий захват:
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде – а так би й поклонивсь.
Доля обдарувала її рідкісним талантом: чарівним голосом та вмінням творити пісні. Вперше у ній обізвалося слово, народжене з болю і туги за батьком. Старий кобзар виспівував про «орлика Чурая», а в Марусиній памяті кружляв той незабутий сніг, що замітав дочці і матері шлях до чоловіка і тата – Гордія Чурая, якого видали полякам на страту.
А потім їхні голови на палях
Повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
І крик замерз у неї на вустах.
А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі.
Наносить білого снігу у очі його запалі…
З пекучого спогаду народилася перша пісня. І відтоді її зранена, але чутлива і відкрита світові душа співала про любов і ненависть, походи і звитяги, про сумне і радісне, гірке і величне. Маруся й сама не знала, що це все означатиме для людей, для Полтави, для України, що люди сприйматимуть «її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот».
Бог не дав моєму народові долі, але дав силу духу. Невидимого, незбагненного, але відтвореного у Слові. Воно проривалося крізь біль страждань, радість перемог – і лилося піснею. Пісенний український спадок-то наш постійний оберіг. Звертаєшся до нього і думаєш: як добре, що не лише яремами та бобренками, які заплямували свою честь і гідність зрадами, підлотами, не лише примітивними галями та захланними вишняками повниться наша земля. Багата вона і Хмельницькими, остряницями, байдами. І я пишаюся цим. І хоч український народ на довгі роки був позбавлений ворогом-братом історії, незалежності, заможної держави, він мав рятівницю, «те, що не вмирає» і береже національні корені – пісню. І тих, хто мав цей дивовижний хист до її творення.
Кращі моральні риси мого народу, його найвищі духовні злети втілила Ліна Костенко в образі своєї героїні. І цим полонила нас. Справжнє благородство, вірність, душевна краса співачки, її великий дар Любові, чистота і мудрість роблять легендарною і вартою хвали її постать і її творчість. Я вірю: пройдуть роки, століття, але Маруся Чурай промовлятиме до нащадків устами Ліни Костенко, промовлятиме зі сторінок книги, яка непідвладна часові, так само як Пісня, як людські чесноти, як Мистецтво, що зєднує їх воєдино.