Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико-

СОДЕРЖАНИЕ: Реферат на тему: Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико- методологічні проблеми даного фаху Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикоз-навства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття про жур­налістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут.

Реферат на тему:

Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми даного фаху

Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикоз-навства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття про жур­налістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут. Журналістика як історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність журналістики. Обєкт і предмет журналістики. Журналістика як наука (журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія журналістики. Мімснародпа Федерація Журналістів. Творча спілка журналістів України. Періодичні журналістські видання

Усі дисципліни нашого навчального плану, зосереджені навколо оволодіння спеціальністю, можуть бути обєднані однією назвою — Теорія, історія і практика журналістики. Так називається і державний іспит, який студенти-журналісти складають наприкінці навчання.

Теорія журналістики представлена майже виключно курсом Ос­нови журналістики, хоча окремі її положення висвітлюються і в курсах Етика журналістської творчості, Психологія журналістської твор­чості, Правові основи діяльності ЗМІ та ін., вивчаються також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації.

Історія представлена курсами Історія української журналістики, Історія зарубіжної журншгістики, Сучасна зарубіжна журналістика.

Практика журналістики вивчається в курсах Паблік рилейшнз, Журналістський маркетинг і менеджмент, Основи рекламної діяль­ності, Першооснови журналістської творчості та деяких інших, а та­кож набувається в творчих майстернях.

Таким чином, Основи журнашстики є головною навчальною дисцигоііною, предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми даного явища. Водночас цей курс є своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й положення, які ще будуть при потребі поглиблено висвітлюватися в інших дисциплінах жур­налістського профілю.

Курс Основи журналістики вивчається у першому семестрі в обсязі чотирьох годин на тиждень, дві з яких лекційні, дві — практичні заняття. На практичних заняттях, крім колоквіумів за лекційним кур­сом, відбуваються зустрічі з відомими журналістами нашого міста, вив­чення друкованих та електронних ЗМІ Харкова та України, макетуван­ня номера молодіжної студентської газети та інші практичні завдання.

Завершується курс іспитом.

Завдання курсу — дати студентам знання з головних георетико-методологічних проблем журналістики, підготувавши їх там самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого навчального посібника. Тут же зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журнащстів, шо Діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою Основи журналістики чи Теорія журналістики не існувало. Це не значить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у партійно-ра­дянській політичній системі, де З МІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна преса. Усі те­оретичні питання в цій концепції, навіть питання журналістської май­стерності, зводилися передусім до засвідчення вірності партійним ідеа­лам і вірношдданства тому партійному комітету, чиїм органом був ЗМІ.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан В.А. Предмет, завдання і метод курсу Теорія і практика партійно-радянської преси. К., 1966; Теория и практика советской периодической печати. М., 1980 тощо. (Підкреслення наші. — І.М.). У самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська (партійна) жур­налістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним аначогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених на­прикінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохо­ров Е.П. Ведение в журналистику: Учебник (М., 1988) чи Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москаленко А.З. Основи журналістики: Тексти лекцій (К., 1994); він же. Вступ до журналісти­ки (К., 1997); він же. Теорія журналістики (К., 1998); Масова ко­мунікація (К., 1997); Владимиров В. М. Основы журналистики (Лу­ганск, 1998) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного каналу навчального книгопостачання в Ук­раїні роблять ці книжки малодоступними для наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990-х роках підручники, навчальні посібни­ки з курсу Основи журналістики або теорії журналістики;

б) сучасні теоретнко-методологічні дослідження з проблем жур­налістики, як монографічного типу, так і статті в періодичних видан­нях, як-от: Збірник праць науково-дослідного центру періодики, що його видає Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; Вісник Київського університету. Серія: Журналістика, що видається Інститу­том журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; Вестник Московского университета. Серия 10: Журналис­тика та аналогічні видання Львова, С-Петербурґа та інших універси­тетів, де традиційно існують факультети журналістики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українськії! куль­турі відноситься відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костома­рова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверсткжа, М. Ше-стопала та багатьох інших.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Журналістська освіта, яка власне й викликала його до житія, — набуток XX століття. Саме відкриття факультетів журналістики в про­відних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у пелюшковому стані. Як уже мовилося, — зазначають автори авто­ритетного дослідження, — науку про журналістику слід вважати доволі молодою галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьо­годні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета.

Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Зойцеха Цісака. В польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки, — твердить він. — Питання про пре-сознавство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям масова комунікація. І хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як на­вчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики .

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикології в зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості субєктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важлива думка про інтердисциплінарний характер журнаггісти-кознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і на­ука про неї є наукою наук, обєднуючи тут зусилля філологів, істориків, політолдогів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та пред­ставників ін. наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в спе­цифічні умови, що мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвившися на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Ра­дянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для ви­користання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознав­ства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебу­вання її за радянською залізною завісою, тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні за­рубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передпла­чувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася кла­сика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загаль­нолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну не­залежність, Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, з а якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоташтарному) суспільстві, а на­томість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розвязують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журнашстики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розвязують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово журналістика багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом

створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це

1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, об­робці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, кіно, фото;

2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби ма­сової інформації, включаючи електронні;

3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це значення виразно простежується в такому словосполученні, як кафедра журналістики; більш точними для вираження даного значення нам уявляються терміни журналістикознавство або журналістиколо-гія, які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктив­на незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;

4) професія журналіста; це значення простежується у висловах займатися журналістикою, навчатися журналістиці12.

Теорія журналістики в Україні перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналісти­ку як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні Засоби масової інформації, вживаному синонімічне до терміну Журналістика) прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і перегля­нути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журналістику ли­ше як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе ви­разніше проступає та головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність зорієнтована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як

самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове виз­начення журналістики, спрямоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попе­редня концепція журналістики як певного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпе­чується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут — про­дукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспіль­них відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникають соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церк­ви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство ут­ворило на порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут — журналістику, її призначення — забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонтшіь всебічними й точ­ними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сфе­ру соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення жур­налістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її кон­ститутивних ознак. Отже:

Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою за­безпечення всебічного й обєктивного інформування всіх субєктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптималь­ного функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналісти­ки забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка скла­дається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ.

Під субєктами суспільного життя розуміються органи влади, ор­ганізації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та гро­мадські організації, а також окремі громадяни. Субєкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних ре­ципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) ор­ганізація інформаційного простору держави.

Усі субєкти суспільного життя неспроможні функціонувати й ре­алізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. Своєрідність журналістики як соціального інститу­ту, — відзначено в авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності. Обєктивна й всебічна інформація потрібна всім субєктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та анта­гоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової ко­мунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи серед­ньовічної темряви, розєднаності й герметичної замкнутості окремих ссраїн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілко­витий колапс цивілізації.

За чотири століття свого існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайваж­ливішим субєктом соціального управління. У тоталітарному суспіль­стві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто пере­давання готової, створюваної в партійних комітетах інформації спожи­вачам. У вільному демократичному суспільстві роль журншгістики нез-мірно зростає, вона сама nq^eTBopioeTi^ на фабрику новин, її праців­ники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого субєкта суспільної дійсності. Та­ке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

Серед запропонованих визначень слова журналістика є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як су­купності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення жур­налістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як допов­нення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення. Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні пояснення.

Журналістика — це історія сучасності. З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто мо­гутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періоди­ки Теофрасту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. Якщо острах не сподобатися сучасникам, — пи­сав він у зверненні до читачів першого номера своєї Ля газетт 30 трав­ня 1631 року, — перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію то­го самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?

Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха Історія австрійської революції 1848 р. Середина XIX століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочи­наючи виклад, науковець зізнається: Події трьох березневих днів де­тально описані у багатьох брошурах, що зявилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також в газетах15. А сам виклад по­чаткового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, на­писаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної ба­зи для своїх наукових праць.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обме-

жені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх, моти­вацій вчинків історичних героів та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування істо­ричної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовиць­кою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи са­мостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлен­ня про журналістику. Журналістика — це бізнес. Від перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення ЗМІ були на­справді обєктивними, вони не повинні підлягати втручанню або кон­тролю якоїсь однієї групи, організації чи уряду; така незалежність мож­лива лише за умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що постачає новини, залежить від ринко­вої ситуації, від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задо­воленням споживача та вигодою ЗМІ непряма. Новини мають бути укла­дені так, щоб продаватися; прибуток повинен гадвищуватися не безпосе­редньо від читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи гля­дачів, кожен з яких не витрачає більших коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, обєктив­ності пропонованої читачам інформації, ЗМІ здійснює другий економіч­ніш крок: продає на цей раз рекламодавцю зшгучену до свого видання чи­тацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть приваби­ти більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуаль-

ної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний (епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, пере­робляє і використовує інформацію про світ і про саму себе. Будь-яка пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її матеріальних і духовних потреб.

В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного використання інформації. Більше того, у порівнянні із за­гальним віком людського суспільства пізнавально-інформаційна ак­тивність людини — риса порівняно молода. Властивість людини пізна­вати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію форму­валася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середнь­овіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами людей (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є невідємним атрибутом людини. Журналістика ви­никла на певному етапі розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині численні ЗМІ.

Епістемологія розрізняє обєкт, субєкт і предмет пізнання. Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати обєктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається субєктом пізнання. У ролі субєкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група (наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і суспільство в цілому. Обєкт зазвичай володіє безкінеч­ними властивостями, звязками і відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й предмет — певні цілком визна­чені властивості, аспекти, структури обєкта.

Обєктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя — у політиці, науці, культурі, побуті, — якої б не торкалося слово жур­наліста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тоб-

то такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри це запропонована нами формула зберігає принципову пра­вильність, оскільки державна таємниця — поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики писати про все іманентний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її пред­мет — вужчу сферу дійсності, конкретну частину обєкта, яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьо­му сенсі журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній. Відповідно предметом пізнання для жур­наліста, — вважають автори спеціального дослідження, — виступають конкретні ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти — по­зитивні чи негативні, але обовязково значущі для багатьох (підкрес­лення авторів. — І. М.).

Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найваж­ливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ни­ми існує якнайтісніший звязок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики — це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ як друкованих, так і електронних органів масо­вої інформації. Але праця історика журналістики неможлива без вико­ристання основних положень, термінологічного апарату, головних за­сад теорії журналістики, вироблених в межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку жур­налістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод жур­налістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виро­стає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в історичній ретроспектив! та перспективі? Ось питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті, хто вважає наукову теорію зібранням су­хих, умоглядних положень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її пред­мет — журналістика — завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється пере­дусім за тим, якою розяснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики — порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням жур­налістської освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в ра­дянську добу і в комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створено чимало цікавих теоретичних кон­цепцій журналістики, але через відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовикдючними ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком мінус, цілко­вито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду їхнього розвязання, адаптації цього досвіду до української дійсності, створення такої наукової дис­ципліни, яка б відповідача реаліям демократичної правової держави, що нею стає наша Батьківщина.

Журналістика існувала давно, але лише в XX столітті для захис­ту своїх професійних інтересів журналісти обєдналися в творчі спілки. У 1926 році в Парижі була заснована Міжнародна Федерація Жур­налістів (МФЖ) як обєднання національних журналістських профспілок і організацій. У 1952 році перезаснована, що повязано з пе­рервою в її діяльності під час другої світової війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.

МФЖ — найбільша організація такого профілю, обєднує жур­налістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права жур­налістів, що працюють у різних типах ЗМІ. Федерація визнана ООН та

Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган жур­налістів усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні офіїтііигі представшщтва в Азії, Європі, Латинській Америці.

У 1946 г році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну ор­ганізацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що обєднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська організація соціалістичної орієнтації. Організація обєднувала національні спілки й групи жур­налістів. Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видава­ла англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мо­вами щомісячний журнал Демократичний журналіст. З 1958 року що­річно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припинила свою діяльність.

У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР, тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий зїзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим зїздом спілки як самостійного обєднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи жур­налістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналісти­ки Львівського університету ім. І.Я. Франка професор В.Й. Здоровега, зїздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію.

Зїзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів Ук­раїни вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, теле­бачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації, що діє на за­садах повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держа­ви, окрім покликаних стежити за дотриманням конституційної закон­ності, рішуче відкидаються.

У квітні 1997 року Спілка провела свій Третій зїзд. На ньому го­ловою Спілки обраний відомій журналіст Ігор Лубченко. СЖУ видає журнал Журналіст України, що виходив у 1975 1982 роках як інфор­маційний бюлетені), а з березня 1982 року як місячник. Журнал

висвітлює творчу діяльність спілки, її обласних організацій, досвід ро­боти редакцій, подає матеріали з теорії та історії журналістики. Про­фесійне свято українські журналісти згідно з указом Президента Ук­раїни від 1993 р. відзначається щороку (з 1994) 6 червня.

Київський університет з 1976 року видавав міжвідомчий науковий збірник Журналістика: преса, телебачення, радіо. До 1982 року вихо­див двічі на рік, з 1983 року — щорічник. З 1994 року на його базі засно­вано щорічне видання Вісник Київського університету. Серія: Жур­налістика. Головні його теми — теорія, історія і практика ЗМІ. З 2000 року Інститут журналістики Київського національного університе­ту їм. Т. Шевченка розпочав видання нових часописів: Наукові записки Інституту журналістики, Українське журналістикознавство, Акту­альні питання масової комунікації, Стиль і текст, Образ. Факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка так само видає Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. Тут виходить і періодичне видання Наукові записки кафедри періодичної преси. Позитивні зрушення в науковій періодиці з проблем журналісти­ки засвідчують те місце, яке займає журналістика в демократичному суспільстві, зростання авторитету журналістської освіти в нашій державі.

У Росії видається місячник Журналіст як орган СЖ Росії, до 1991 року — СЖ СРСР. Московський, Санкт-петербурзький, Ростовсь-кий-на-Дону та інші університети, де є факультети журналістики, ма­ють, як правило, серію журналістики в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно вісниками.

Молодий журналіст мусить знати про ці видання й використову­вати їх для розширення свого творчого діапазону, збагачення про­фесійного досвіду.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

РЕПОРТАЖ (від французького reportage, що в свою чергу походить з латинського reporto — повідомляю) — інформаційний жанр журналісти­ки, предметом якого є цікаві для громадськості події дня. Автор повинен бу­ти очевидцем, а ще краще — учасником події, що може являти собою яск­равий епізод чи факт дійсності (мітинг чи демонстрацію, військовий па­рад, спортивні змагання, сесію Верховної Ради чи органу місцевого самовря­дування, ліквідацію аварії чи наслідків стихійного лиха тощо).

Виникнувши в надрах друкованих органів масової інформації, особли­вого розвитку репортаж набув на радіомовленні та телебаченні, де його часто транслюють у прямий ефір. У такому випадку репортаж — завжди імпровізація, потребує від журналіста глибоких знань, фахових навичок, винахідливості й дотепності. Але імпровізаційний характер не виключає, а навіть передбачає попередню підготовку до репортажу, наприклад, вив­чення питань, що виносяться на сесію, підготовлених у комісіях доповідей і проектів рішень; вивчення складу команд, що виходять на змагання, їхньо­го турнірного становища тощо.

Репортаж: може включати в себе діалоги з учасниками події, ав­торські відступи й коментарі, мальовничі описи окремих елементів події, характеристики її героїв, пейзажні картини тощо.

У жанрі репортажу створюються і художні твори, наприклад, повість Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) Планета людей (1939), повість Юліуса Фучика (1903-1943) Репортаж:, писаний під шибеницею (опубл. 1945).

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Скачать архив с текстом документа