Основні риси перехідної економіки України

СОДЕРЖАНИЕ: Перехідна економіка як об’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин. Рівень продуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень в економічному житті України. Перспективи становлення ринкової економічної системи.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Перехідна економіка як об’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин

1.1 Причини і передумови перехідної економіки України

1.2 Характерні риси перехідної економіки України

1.3 Специфіка дій об’єктивних економічних законів в перехідний період

Розділ 2. Характеристика рівня продуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень в економічному житті України

2.1 Результати змін у відносинах власності

2.2 Якісні зрушення в продуктивних силах як матеріальні бази економічної системи

2.3 Роль держави в забезпеченні соціально-економічних перетворень в перехідній економіці

Розділ 3. Перспективи становлення ринкової економічної системи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У багатьох публікаціях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків стверджується, що в Україні відбувається або повинен відбутися перехід до ринкової економіки та її різних моделей і що цей період триватиме довго (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декілька десятиліть). Інші учені стверджують, що головними ознаками перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки; від одного способу виробництва до іншого, від одного базису до іншого; від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії, від одного стану економіки до іншого. Залежно від цього по-різному визначають зміст перехідної економіки, характеризуючи його як перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, формування реальних ринкових відносин, створення відкритої національної ринкової економіки, побудову основ постіндустріального суспільства, процеси капіталізації суспільно-економічного ладу чи створення дикого капіталізму.

Саме в цьому полягає актуальність обраної нами теми «Основні риси перехідної економіки України».

По-різному тлумачаться економіка, економічна система від яких потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість авторів називають її адміністративно-командною системою, окремі – плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності [1;201]. Водночас більшість авторів визнають, що період зміни одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо) іншим (ринковою економікою та ін.) є перехідним періодом. Останній можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні розпочався 1991 р.

Розділ 1. Перехідна економіка як об’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин

1.1 Причини і передумови перехідної економіки України

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з’ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого. Найбільш розповсюдженою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах, колишніх республіках СРСР, є поняття «адміністративно-командна система», проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи – її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначально синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

В СРСР 92 % власності було зосереджено в руках держави. Звідси випливає висновок, що невід’ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об’єкти інтелектуальної власності і частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; по-третє, від характеру самої праці; по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично взаємопов’язані між собою [12; 90].

Управління виробництвом і власністю в СРСР мало адміністративно-командний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав’язувались значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалось заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країн Заходу.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це було зумовлено тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалось існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта – вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалась на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо 1908 р. ця частка становила 54,8%, 1928 р. – 58,1, то 1988 р. – 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77-е місце в світі.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти, охорони здоров’я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, розподілу житла, пенсійного забезпечення, дитячого дошкільного та позашкільного виховання, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Завдяки цим елементам соціалізму змінювався і капіталістичний устрій у розвинених країнах світу. З цього приводу навіть Папа Римський Іоанн Павло II зазначав: «Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі діяння, здійснені за комунізму, – боротьбу з безробіттям, власність бюрократично номенклатурної еліти, таку систему найлогічніше назвати «державно номенклатурним соціалізмом». Проте у післясталінський період ця система економічно була набагато гуманнішою і демократичнішою, ніж в Україні кінця 90х років XX ст. – початку XXI ст.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (поділ останніх на аграрні, індустріальні і постіндустріальні) є поверхневою, оскільки ігнорує тип власності, системну характеристику продуктивних сил, має інші вади.

Недостатньо обґрунтованою є також характеристика економічної системи СРСР як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі елементи соціалізму) видається за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

Що стосується визначення поняття «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово стихійна, стихійна) заміняє визначальний для характеристики економічної системи критерій – тип економічної власності. Залежно від останнього формувався тип юридичної власності – передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.

Якщо згрупувати існуючі положення щодо вектора наступних перетворень, то можна виділити такі основні моделі: 1) ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Розглянемо коротко кожну з них передусім у методологічному аспекті.

Серед перелічених моделей ринкової економіки найбільш недосконалою є модель руху до ринку. У підручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг» [2;128]. Американський економіст П. Хейне стверджує, що ринок – це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів [3;56]. Можна давати й ґрунтовніші визначення ринку, але його невід’ємними найважливішими атрибутами все одно залишаться процес купівлі-продажу товарів і послуг та механізм його забезпечення відповідно до вимог певних законів.

З погляду структури суспільного відтворення ринок є одним з елементів сфери обміну. З методологічної точки зору, зокрема з боку вимог системного підходу, це положення означає зведення цілісної системи (яка існувала тоді в СРСР та Україні) до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сферою домінантою суспільного відтворення є безпосереднє виробництво.

Друга модель ринкової економіки – це рух до ринкової економіки або ринкової економічної системи. Між цими моделями істотних відмінностей немає, оскільки, по-перше, поняття «економіка» в онтологічному сенсі означає народне господарство, що включає галузі матеріального виробництва і сфери нематеріального виробництва. Іншим важливим аспектом (гносеологічним) цієї категорії є те, що це наука, яка вивчає народне господарство, способи його ведення людьми, відносини між людьми у процесі виробництва і обміну товарів, закономірності цього процесу [4;102].

По-друге, економічна система також характеризується як сукупність економічних відносин між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Відмінність між поняттями «економіка» та «економічна система» полягає у тому, що перше з них місткіше (оскільки включає наукову дисципліну, що вивчає народне господарство), а також у тому, що економічна система вказує на наявність окремих підсистем, елементів, взаємодія між якими формує єдину цілісність. Ці відмінності, у свою чергу, випливають із поняття «система», яка розглядається як «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність».

Для характеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознаками є типи власності (а в їхніх межах – окремі форми) і господарський механізм, який є комплексом основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв’язання суперечностей, реалізації власності, а також розвитку людини та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власності є приватна (передусім приватна капіталістична) та комплекс ринкових форм, методів і важелів, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції, стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм і методів.

Ринкова економіка, або з позицій системного підходу – ринкова економічна система, створює для цього на пізніх етапах своєї еволюції такі відсутні в ній органи, як різні види бірж (на попередніх етапах такими органами були центральні банки, комерційні банки та ін.).

Ця модель існувала впродовж кількох століть (з початку XVI ст.), еволюціонуючи від менш розвинених до більш розвинених форм. Наприкінці XIX ст. вони стали доповнюватись такими якісно новими ознаками, як колективна капіталістична власність (формою розвитку якої стали акціонерні компанії) та монополістична планомірність. Остаточного краху ринкова економіка зазнала під час світової кризи 1929 – 1933 рр.

Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно нової економічної системи капіталізму стають державна власність та державне регулювання. З погляду господарського механізму це означає, що замість ринкових важелів регулювання відбувається їх поєднання з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринкової економіки вирішувати низку макроекономічних проблем, які вона сама породила, постійно зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Стає зрозумілим, що без активної ролі держави як регулятора неможливе саме існування економічної системи капіталізму.

1.2 Характерні риси перехідної економіки України

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, є змішана економіка, початково обґрунтована американським економістом Е. Хансеном. Від соціально орієнтованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передбачає, по-перше, розширення меж державної власності (на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитні інститути, об’єкти інтелектуальної власності та ін.), причому залежно від моделей самої змішаної економіки питома вага державної власності змінюється. В цій моделі держава навіть може в окремих випадках «контролювати галузі економіки за допомогою націоналізації підприємств». По-друге, передбачається впровадження систем національного планування та регулювання. По-третє, модель змішаної економіки передбачає певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через систему прогресивного оподаткування та соціального законодавства.

Тупиковість вектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному та практичному аспектах чітко окреслив І. Лукінов: «Поняття “ринкова економіка взагалі” також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методів регулювання майже нічого не залишилося» [5;236].

У теоретико-методологічному аспекті некоректними виглядають твердження про перехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обґрунтовано доводять існування процесу первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такого нагромадження капіталу є подальший розвиток капіталістичного способу виробництва.

У доповіді Президента України Л. Кучми у жовтні 1997 р. двома моделями векторних перетворень в Україні були названі моделі соціально орієнтованої та змішаної економіки. З методологічної точки зору це означало відсутність концептуальної єдності таких перетворень, образно кажучи, сидіння на двох стільцях. На Всеукраїнській нараді економістів у вересні 1998 р. йшлося про державно регульовану, соціально спрямовану ринкову економіку [6]. Якщо врахувати, що Л. Кучма неодноразово висловлювався про необхідність побудови «ринкової економіки», «цивілізованого ринку», то концептуальна розбіжність його програм ще більше поглиблювалась. На практиці це дозволяло всіляко експериментувати над економікою і народом (розвалювати державне управління, збагачувати жменьку «нових українців» шляхом розкрадання державної власності тощо), що впродовж 90х років XX ст. – на початку XXI ст. і відбувалось в Україні.

Ґрунтовно критикувалися ці засади багатьма провідними економістами України, проте не всі побачили їхню методологічну хибність, що випливала з принципів ринкової економіки, а деякі дотепер вважають ринкову модель вектором трансформаційних перетворень.

Модель змішаної економіки не повинна стати вектором стратегічних перетворень. По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних); по-друге, розвинені країни світу для досягнення сучасного рівня розвитку витратили понад п’ять десятиліть, а Україна, відкинута реформою 90х років на декілька десятиліть, не може собі дозволити витратити стільки часу. Більше того, у випадку реалізації моделі змішаної економіки цей шлях буде ще тривалішим, оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували у різних країнах Заходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості й організованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культури тощо). По-третє, це чужа, запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальною власністю західної економічної науки. По-четверте, сам термін «змішана економіка» не є взірцем вербальної досконалості. Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства (суспільство, яке прийде на зміну капіталістичному способу виробництва). Оскільки вітчизняні та російські економісти теж проголошують цю модель як адекватну для України, необхідно коротко проаналізувати її.

Двома попередніми стадіями постіндустріального суспільства, згідно з цивілізаційним підходом, як зазначалося, є аграрна та індустріальна. В основу такої класифікації покладено насамперед розвиток техніки і суспільний поділ праці.

Найважливішими структурними елементами постіндустріального суспільства стають університети, наукові інститути та дослідницькі організації, а матеріальні продуктивні сили перестають відігравати вирішальну роль.

Методологічними вадами цієї теорії є, по-перше, характеристика суспільства лише з боку одного з елементів продуктивних сил, тобто науки, до того ж передусім теоретичної; по-друге, ігнорування власності як визначального критерію класифікації суспільства і зведення її до юридичної фікції, до майнових прав.

Певного поширення серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні набула концепція розбудови національної економіки. У наведеному визначенні національна економіка, по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних господарств. По-друге, це суто формальне визначення, яке можна застосувати до інших економічних явищ і процесів.

Виходячи з викладеного, а також із висновків міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища щодо тупиковості ринкової економіки та приватної власності, аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху до нового тоталітаризму, найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки [7;145].

Народна економіка – це економічна система, яка розвивається в інтересах народу, передбачає використання усіх типів та форм власності (при домінуванні трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. В центрі такої економіки знаходиться людина.

Основою народної економіки є передусім народні підприємства. Народна економіка відкриває широкий простір для розвитку малого та середнього підприємництва, на основі якого формуватиметься середній клас.

Управління народною економікою здійснюватиметься на основі планів, обов’язкових для державного сектору (його частка має становити 30-35 %) та рекомендаційних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати близько 45-50 % сукупної власності, на приватну – 15-20 %), наукових прогнозів, передусім за допомогою економічних важелів. Засобами побудови такої економіки є народні (а не кланово-номенклатурні) роздержавлення і приватизація.

Національне економічне планування супроводжується складанням цільових комплексних програм розвитку народного господарства з переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого.

Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтовані промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає насамперед у тому, що їх активною рушійною силою стають інтереси всіх працівників, внаслідок чого виникає наймогутніший синергічний ефект. На відміну від цього на приватних підприємствах такою силою є інтерес тільки приватного власника.

Як свідчить досвід, трудова колективна власність – найефективніша форма власності на сучасному етапі. Суб’єктом трудової колективної власності є трудовий колектив, члени якого – залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо – володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові суми дивідендів.

Для трансформаційних процесів в Україні у сфері малого підприємництва характерна вища продуктивність дрібних колективів, а не приватних підприємств. Приватна власність за сучасних умов не спроможна забезпечити розвиток науки.

Народна економіка передбачає створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації, раціонально поєднуючи індивідуальні, колективні та суспільні інтереси.

1.3 Специфіка дій об’єктивних економічних законів в

перехідний період

З кожним роком у світі посилюється розуміння того, що намагання досягти економічного росту без приділення достатньої уваги соціальним проблемам не може служити основою для подальшого розвитку суспільства. Виконання урядом важливих функцій регулювання ринкової економіки повинно поєднуватися з вкладанням коштів у розвиток людського капіталу. Така роль не перешкоджає економічному зростанню, а навпаки, придає йому прискорення та забезпечує його сталість.

Досвід багатьох країн з перехідною економікою свідчить, що Уряд дійсно виконує важливі обов’язки в управлінні економікою таким чином, щоб забезпечити стабільність та згуртованість суспільства. Ці життєво необхідні цілі являються важливими не просто самі по собі, а у випадку їх досягнення, можуть сприяти зменшенню соціальних конфліктів, а також прискоренню економічного зростання.

Ринкова економіка потребує наявності розвинутих демократичних інструментів та інституцій. Головне завдання Уряду у довготерміновій перспективі полягає у тому, щоб перетворитися в ефективну установу, спроможну простежувати дотримання демократичних принципів і практики на усіх рівнях і в усіх сферах життя суспільства з метою сприяння створенню умов для загального процвітання, шляхом забезпечення справедливого доступу до можливостей суспільства, а також для ефективного розподілу суспільних благ в умовах розвинутого ринку [12;256].

Одним із напрямків забезпечення економічної трансформації України є проведення реформи системи державного управління, актуальність якої зумовлюється наступними обставинами:

Нинішня ситуація у системі державного управління характеризується відсутністю прозорості в процесах прийняття та виконання урядових рішень.

Уряд не зовсім відійшов від ролі, яка була притаманною державним органам адміністративно-командної системи, а саме – від керівництва економікою та управлінням господарською діяльністю, хоча в ринковій економіці головною функцією уряду має бути встановлення інституційних та правових рамок, в межах яких економічні агенти одержали б можливості для діяльності за принципами ринку.

Структура апарату центрального уряду побудована відповідно до галузевої структури національної економіки; діє велика кількість виконавчих органів, функції яких не сумісні з моделлю ринкової економіки і які дублюють один одного.

Створення ефективної та прийнятної для суспільства системи державного управління, яка спроможна оперативно діяти в умовах ринкової економіки, забезпечувати сталий баланс економічних інтересів у державі – є однією з ключових умов забезпечення економічної безпеки.

Стан економічної безпеки має стати головним критерієм оцінки ефективності державної економічної політики і діяльності владних структур у ході реформування економіки.

Трансформація методів державного управління покликана змінити і принципи роботи центральних органів виконавчої влади [11;401].

Верховна Рада України прийняла проект Закону “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, який дозволить створити цілісну систему прогнозів економічного і соціального розвитку на різні періоди та систему програмних документів економічного і соціального розвитку.

Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади та органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програма економічного і соціального розвитку - це документ, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення; формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку та досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Розбудова соціально-орієнтованої ринкової економіки потребує удосконалення методів державного регулювання соціально-економічними процесами [13;16].

Перш за все, на мою думку, необхідними умовами удосконалення державного регулювання соціально-економічними процесами мають бути:

· впровадження відкритості і прозорості бюджетного процесу, створення механізму ефективного контролю за виконанням бюджету, використанням бюджетних коштів;

· недопущення погіршення показників у життєво важливих секторах економіки і особливо в тих, стан яких наближається до критичних значень;

· недопущення переважання групових або регіональних інтересів над загальнонаціональними в процесі формування державних цільових програм та Державного бюджету.

Важливим інструментом реалізації державної соціально-економічної політики в Україні є впровадження адекватного економічній ситуації програмно-цільового управління. Шляхом концентрації обмежених бюджетних ресурсів на реалізації державних цільових програм, спрямованих на вирішення пріоритетних проблем і завдань, можливо у стислі терміни забезпечити подолання кризових явищ в економіці і суспільстві.

На сьогодні ці важелі використовуються недостатньо ефективно. Ситуація з розробки і затвердження державних програм в країні набула складного і до певної міри неконтрольованого характеру, що в значній мірі є наслідком відсутності або недосконалості існуючої законодавчої, нормативної та методичної бази.

Відсутність механізму контролю за розробкою, прийняттям та реалізацією програм спричинила затвердження великої кількості програм, значна частина яких не фінансується. Тому важливим питанням є впорядкування механізму формування, прийняття та контролю за реалізацією програм, що фінансуються з державного бюджету, ефективного використання та повернення бюджетних коштів шляхом прискореного впровадження результатів реалізації програмних заходів.

Мінекономіки розроблений проект Закону України “Про державні цільові програми”, який, на нашу думку, дозволить вирішити переважну більшість питань, зокрема щодо принципів, умов, обовязкових вимог, етапів формування програм та їх складу, повноважень органів державного управління та субєктів формування і виконання програм, запровадження системи комплексної державної експертизи, контролю і звітності, визначення порядку фінансування програм і контролю за використанням бюджетних коштів, а також припинення виконання програм, в. т.ч. дострокового. Зараз проект Закону знаходиться у Кабінеті Міністрів України і готується для подання Верховній Раді.

Потребують змін і організаційні механізми підготовки рекомендацій. На перше місце виступає не кулуарна підготовка рішень з наступним узгодженням позицій інших відомств, а процес постійного (крок за кроком) обговорення проблемного питання з метою виявлення проблем, розбіжностей, суперечностей.

У цьому процесі знайде своє місце і такий важкий для виконання на сьогодні захід, як залучення до обговорення незалежних експертів, представників громадських організацій, представників інших гілок влади.

Лише розгорнута система комунікацій здатна забезпечити ефективність політики, досягнення економічного зростання.

Головна мета будь-якої реформи – економічна свобода громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи, здатної забезпечити динамічний розвиток народного господарства і гідний рівень добробуту громадянам держави, подолавши відставання від інших країн.

При проведені ж реформ економічної системи України не були навіть визначені та проаналізовані основні комплексні моделі, які можуть забезпечити економічне зростання. Ці перетворення не сприймаються суспільством і здійснюються незалежно від його потреб, тобто мають самодостатній характер їх проведення в соціальному плані, що коштує народу дуже дорого.

Політичне й економічне реформування буде успішним лише тоді, коли само воно буде психологічно і соціально обумовленим, а методи його здійснення – реалістичними та ефективними. Інакше нам ще довго доведеться виживати на звалищах минулого.

Метою реформ в умовах сьогодення не може бути стабілізація економіки. Адже, по суті, це означало б нижню рівновагу, коли спад призупинився, а економічне зростання ще не почалось. Але при цьому зберігаються всі диспропорції, які склалися за роки кризи і економічної деградації, а також ціла низка руйнівних чинників, програм та моделей. Таке становище не може зберігатися довго, оскільки в подальшому воно призведе до ще більшого застою і деградації [11; 3].

Проблема нашої економіки в першу чергу полягає не в тому, щоб швидко перейти від планових до ринкових засад, а в переході від економіки, що базується на екстенсивному способі розвитку шляхом інтенсифікації виробництва, до економіки, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основі ми повинні побудувати новий господарський механізм.

Глобальні зміни полягають у тому, що завтра головним фактором суспільного розвитку стає не науково-технічний прогрес (шлях, на який ми нещодавно ступили і нині долаємо), а якості людини, і це вже багатьма державами визнано. Якщо відбудувати схему країн за рівнем економічного розвитку, досягненнями і результатами, рівнем життя і т.д., то вони будуть знаходитись у прямій залежності від якості людського капіталу.

Використовуючи найкращий світовий досвід, маючи необхідне наукове підґрунтя, ми повинні трансформувати існуючі відокремлені частини, розірвані інформаційні потоки і створити новий макроекономічний господарський механізм, що забезпечить поступовий підйом та розквіт нашої багатої, незалежної держави.

Господарський механізм не існує окремо від виробничої та організаційної діяльності людей, суспільства. Він підпорядкований визначеним об’єктивним суспільним закономірностям. Це активна самодостатня система, якій властива організація, втілена в охоплюючу весь виробничий простір мережу самостійних суб’єктів. Це соціальна система, і її головними компонентами є господарюючі суб’єкти, а, отже, люди. Для них властива певна форма існування, обумовлена їх особистими інтересами, бажаннями та намірами. Отже, якщо система не в змозі задовольняти першочергові потреби своїх суб’єктів, а саме – людей, то навіщо вона взагалі потрібна.

Суспільний продукт господарської системи знаходиться у постійному русі, проходячи стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання. Система становить організм, котрий має два основних зустрічних потоки, один з яких – потік товарів, продукції, робіт, послуг, а інший – грошовий. Збалансованість цих потоків і є здоровим функціонуванням економіки. Як і в будь-якому живому організмі, порушення кровообігу в економіці неминуче призводить до больового шоку та загибелі.

Зараз Україна переживає складний період саме цього шоку – фінансового колапсу. Грошові потоки розірвано, замість них з’являються грошові сурогати (взаємозаліки, векселі, бартер тощо). Фінансові установи, що мають бути серцем збалансованих грошових потоків, не здатні забезпечити відтворення цього процесу, бо вони зайняті насамперед підтриманням ліквідності та вкладанням своїх коштів у облігації внутрішньої державної позики. Витрати, які несе держава з введенням грошового сурогату, чи взаємозаліки, чи вексельний обіг, чи бартер, який на сьогоднішні день становить 50% фінансового потоку, наносять невиправної шкоди, відкидають нас у епоху середньовіччя [8;168].

Необдумана монетарна політика уряду та Національного банку України призвела до зниження рівня монетаризації економіки, її знекровлення. Зниження рівня монетаризації у 2001 році до 13,4% проти 70% нормативних зумовлене випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняно з темпами зростання грошової маси, внаслідок чого було розімкнуто товарні та ресурсні потоки.

Відірваність господарської системи від виробництва, ринку продуктів і ресурсів, відсутність інформації про її діяльність – все це призводить до необхідності терміново налагодити побудову макроекономічної системи України, негайно вирішити питання: що виробляти і в якій кількості; з якими витратами і для кого; як розподіляти вироблений суспільний продукт.

Основною ланкою системи повинно стати виробництво з його основним елементом – господарським саморегулюючим суб’єктом. При всій значимості виробництва, воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Лише споживання робить необхідним виробництво, а виробництво заради виробництва – безглузде. Споживання створює мету виробництва і водночас його мотив, формує соціальне замовлення виробництву, обсяг, структуру і якість суспільного продукту. Задоволена потреба часто народжує нову, часто більш складну потребу. Зростання і ускладнення потреб є потужною рушійною силою розвитку виробництва, яке можливе за умови максимального використання вітчизняними підприємствами високих технологій, створення стратегічного ешелону НТП, випереджаючого розвитку сфери промислової переробки сировинних ресурсів.

У загальній макроекономічній системі особливу увагу слід приділити зовнішньоекономічним зв’язкам. На етапі складання міжгалузевих балансів, розробки планів розвитку держави та визначення її виробничих потужностей необхідно сконцентрувати всі наявні фінансові джерела у експортноспроможному виробництві, яке здатне у стислі терміни окупити вкладені у нього кошти і отримати прибуток, забезпечити необхідні фінансові надходження до бюджету. Разом з тим необхідно запобігти відпливу капіталів з економіки України до інших країн світу через офшорні зони тощо, використовуючи ці кошти для забезпечення власного економічного зростання. Лише за приблизними розрахунками акумулювання та використання цих капіталів надасть можливість відродити економіку і досягти рівня валового внутрішнього продукту 1990 року вже у 2007 році. При цьому імпортна частка валового внутрішнього продукту повинна складатися лише з тих товарів, які з поважних причин не виробляються на цей час в Україні, але мають стратегічно важливе значення [12;306].

Глибока інституціональна і організаційно–структурна криза виявляється у стагнації мікроекономіки та її інфраструктури, управлінському вакуумі, втраті керованості. Політика щодо подолання кризи повинна ґрунтуватися на концепції та стратегії мікроекономічного розвитку як частини загальноекономічної стратегії реформування. При цьому важливо розробити модель переходу до нових механізмів організації, управління й господарювання.

Сьогоднішня ситуація вимагає негайного перегляду та формування стратегії промислового розвитку на основі використання досягнень НТП, активізації інвестиційного процесу та докорінної структурної перебудови виробництва шляхом прискореного розвитку наукомістких галузей. Адже промислова сфера досі залишається основною ланкою соціально-економічного прогресу, вирішальним фактором економічного зростання. Високотехнологічні промислові сфери виступають потужним каталізатором технологічного оновлення усього національного товаровиробництва, визначення першочергових точок зростання і забезпечення конкурентоспроможності промислової продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках. Стратегія і тактика розвитку цієї сфери повинна бути визначена структурною і промисловою політикою держави.

Структурна перебудова економіки має відбуватись послідовно, поетапно, з розгортанням інвестиційної та інноваційної діяльності, забезпечуючи оздоровлення виробничої структури економіки при посиленні ролі внутрішнього банківського капіталу і власних коштів підприємств.

На першому етапі структурної перебудови економіки увагу слід зосередити на галузях, що визначають життєзабезпечення населення. Важливо відновити інвестиційний попит на оновлення і розвиток товарного виробництва, забезпечивши його достатніми внутрішніми накопиченнями й інвестиційною підтримкою держави. Такими паростками економічного зростання можуть стати галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і стійким ринковим попитом – агропромисловий комплекс, харчова та легка промисловості, сфера послуг.

Таким способом буде зупинено спад рівня життя населення. Із зупинкою спаду виробництва, стабілізацією систем життєзабезпечення населення та відродженням позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності активізується процес економічного відтворення й пожвавлення.

Другий етап структурної перебудови економіки може початись тільки за умов відтворення фінансової системи на засадах нової економічної системи, формування надійного ринку цінних паперів і капіталу, введення науково обґрунтованої амортизаційної діяльності, регулювання темпів зміни співвідношень руху фондів накопичення і споживання.

За прогнозними оцінками зарубіжного досвіду, для нормалізації відтворення основних фондів питому вагу накопичень в національному доході слід підтримувати на рівні не нижче 20%.

Третій етап структурного оновлення економіки – це перехід до нормального функціонування економіки, яке передбачає узгоджену взаємодію як ринкової економіки з конкуренцією у всіх сферах бізнесу під регулюючим впливом держави, так і планової, де державні муніципальні накопичення й інвестиції під структурні зміни формуються залежно від загальнодержавних і місцевих потреб та замовлень в єдиному руслі національних інтересів України.

Підприємливість і ринкова активність на третьому етапі будуть залежати не тільки від потреб, попиту і платоспроможності внутрішнього ринку, а й значною мірою від зовнішніх ринків, інтеграції економіки у світовий економічний простір.

Враховуючи те, що країна 7 років йшла до економіки ринкового типу, необхідно взяти всі ті надбання, якими вона володіє сьогодні, і додати ті нові форми та інструментарії, якими користується світова економічна наука і не відштовхує світова економічна система [26;15].

Ми повинні створити всі умови переходу від економіки, яка базується на екстенсивному способі розвитку, до економіки, яка розвивається шляхом інтенсифікації виробництва, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основі ми повинні побудувати новий господарський механізм, нову господарську систему.

Крім того, ми повинні чітко визначити своє місце у системі світової економічної безпеки, орієнтуючись в першу чергу на досягнення власних економічних інтересів, водночас враховуючи інтереси світової спільноти.

Розділ 2. Характеристика рівня продуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень в економічному житті України

Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.

2.1 Результати змін у відносинах власності

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо).

Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як:

а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна;

б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності;

в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу [10;112].

Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій:

1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;

2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї;

3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей;

4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби);

5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку;

6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими його розділами є:

1) загальні положення щодо підприємництва (субєкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);

2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність субєктів, припинення діяльності);

3) стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).

Для дальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня 2001 року № 456/98.

Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами:

формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;

створення сприятливих умов для використання субєктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;

запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів для субєктів малого підприємництва;

фінансова підтримка інноваційних проектів.

Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державну програму підтримки малого підприємництва на 2002-2003 роки [12;23].

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації (акціонерні товариства).

Одноосібна власність

Підприємство, власником якого є фізична особа або сімя.

• Простота заснування

• Повна самостійність, свобода та оперативність дій підприємця

• Максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного господарювання

• Гарантоване збереження комерційних таємниць

• Труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням кредитів

• Повна відповідальність за борги

• Неможливість спеціалізованого менеджменту

• Невизначеність терміну функціонування

Господарське товариство (партнерство)

Обєднання власних капіталів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однакового розподілу ризику і прибутку; спільного контролю результатів бізнесу; безпосередньої участі в здійсненні діяльності.

• Широкі можливості виробничої та комерційної діяльності

• Збільшення фінансової незалежності й дієздатності

• Велика свобода дій та більша продуманість управлінських рішень

• Можливість залучення до управління товариством професійних менеджерів

• Загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність, тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з партнерів

• Збільшення ймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності

Корпорація (акціонерне товариство)

Підприємство, власниками якого є акціонери, котрі мають обмежену відповідальність (у розмірі свого внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються прибутком.

• Реальна можливість залучення необхідних інвестицій

• Більша можливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг

• Існування тільки обмеженої відповідальності акціонерів

• Постійний (тривалий) характер функціонування

• Наявність розбіжностей між правом власності і функцією контролю діяльності

• Сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів

• Існування потенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації у власних інтересах

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобовязання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя [15;56].

Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з використанням техніко-технологічних новацій, більш якісних характеристик продуктів праці, нових елементів організації виробничих процесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуванням часткових інновацій. Коли ж виробництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту з принципово новими властивостями чи навіть сферами використання.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльності.

Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних то варів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів.

Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер — посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовленості. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власника товару). До комісійних відносять також операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення.

Як субєкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції, виступають:

1) оптово-роздрібна фірма (база) — безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів;

2) торговий дім — здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах;

3) дистрибютор — придбання безпосередньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм постійним клієнтам;

4) дилер — перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок;

5) комівояжер — продаж товарів із доставкою покупцям.

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів і нерухомості, а міждержавна — періодично і стосується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції:

1) товарні — оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами;

2) фондові — купівля-продаж цінних паперів;

3) валютні — купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти;

4) праці (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) — облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання [15;59].

Специфічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є:

а) фючерсний контракт — контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного в договорі терміну;

б) опціон — договірне зобовязання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, фючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як субєкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого — надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спеціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях [26;15].

Формування і функціонування соціальне орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесового середовища треба вважати:

1) стабільність національної кредитно-грошової системи;

2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців);

3) державну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва;

4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності;

5) науково обґрунтоване й ринкове спрямоване ціноутворення;

6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів;

7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір;

8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

• створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

• практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва).

2.2 Якісні зрушення в продуктивних силах як матеріальні бази економічної системи

З другої половини 2002 р. українською статистикою фіксуються тенденції економічного зростання (табл. 1). Стратегічні цілі для нового етапу економічного розвитку були визначені під час науково-практичної конференції у Пущі-Озерній під Києвом у 2002 р. Як зазначив на конференції Президент України, „у наступному десятиріччі мають бути створені необхідні економічні, науково-технічні та соціальні передумови утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до технологічно розвинених країн світу”. Для першого етапу (2002-2003 рр.) стратегічними завданнями було визначено: радикальну податкову реформу, ослаблення податкового тиску, стимулювання нагромадження капіталу та інноваційного оновлення виробництва; зміцнення банківської системи та зниження ціни банківського кредиту; широкомасштабну грошову приватизацію із залученням іноземних інвесторів; ефективну амортизаційну політику, забезпечення максимально сприятливих умов для розвитку малого й середнього підприємництва; легалізацію значної частки “тіньової” економіки; істотне підвищення рівня використання виробничих потужностей. Загальною метою етапу було встановлено формування умов для інвестиційного забезпечення структурної перебудови економіки.

Таблиця 1

Динаміка основних економічних показників України у 2002-2006 рр.,

(темпи приросту, %)

Показник	2002	2003	2004	2005	2006 р.
ВВП	-0,2	5,9	9,2	4,6	7,3
Промислове виробництво	4,0	12,4	14,2	7,0	12,4
Індекс споживчих цін	19,2	25,8	6,1	-0,6	4,6
Капіталовкладення в основний капітал	0,4	14,4	20,8	8,9	23,1

Роль “пускового механізму” економічного зростання в Україні відіграли, як це не парадоксально, наслідки фінансової кризи 2001 р. Девальвація гривні створила сприятливі умови для конкурентоспроможності національних підприємств і вони вчасно змогли скористатися поліпшенням кон’юнктури на традиційних для країни експортних ринках. До того ж компенсація збільшення попиту на гроші у зв’язку з девальвацією гривні (і зростанням імпортних цін) спонукала до суттєвого збільшення грошової пропозиції [11;19].

Зростання грошової маси у 2002 р. перевищило темпи інфляції. Грошова маса М2 збільшилася за рік на 40%, а номінальна девальвація гривні становила 48% при інфляції 19,2%. Отже, спостерігалися як певна ремонетизація економіки, так і реальна девальвація гривні. Зазначені процеси найактивніше відбувалися саме у другому півріччі. Це дозволило дещо пом’якшити дефіцит ліквідних ресурсів, від якого потерпали підприємства, збільшити номінальні доходи населення, що одразу підвищило споживчий попит. У результаті економічне зростання у 2002 році розпочалося, насамперед, саме з галузей, безпосередньо повязаних із споживчим ринком: у легкій і харчовій промисловості – на 5,7% та 7,8% відповідно. Зазначимо, що в реальному вимірі доходи населення у 2002 р. зменшилися приблизно на 5%, отже, позитивний ефект було досягнуто лише за номінального збільшення доходів. Посиленню позитивного ефекту сприяло й те, що завдяки зростанню цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників кошти, які надходили на споживчий ринок, сплачувалися переважно за товари вітчизняного виробництва. Поліпшення становища підприємств відбилося на інвестиційних процесах. Після тривалої стагнації почалося зростання обсягів капіталовкладень в основні фонди, які збільшилися на 14,4%. Щоправда, лідерства набули інвестиції у сферу торгівлі, які збільшилися на 59,1] % [12;24].

На жаль, тенденції економічного зростання не привели до зміни засад економічної політики, пріоритетним завданням якої, як і раніше, залишалася монетарна стабілізація. Після суттєвої ремонетизації восени 2002 р., за 11 місяців 2003 р. грошова маса М2 зросла на 35%, у той час як інфляція підвищилася до 24%. Згідно з формальним розрахунком, враховуючи темпи зростання ВВП, підвищення коефіцієнта монетизації склало близько двох процентних пунктів. Проте, забезпечення податкових надходжень живими грошима та зменшення бартерних відносин у 2003 р. загострили проблему дефіциту ліквідних ресурсів в Україні. В цей час обсяг грошових розрахунків в українській економіці збільшився на 60%, 99% податків було зібрано у грошовій формі. В номінальному виразі доходи Зведеного бюджету зросли у 2003 р. до попереднього року на 49,8%. Це значно збільшило дійсну потребу суб’єктів господарювання в грошових коштах та суттєво підвищило реальну дефіцитність гривні. У другій половині 2003 р. відбулося різке погіршення стану наповнюваності Державного бюджету та проплат за енергоресурси. Тому протягом одного лише грудня місяця грошову масу М2 було збільшено на 10% (загалом за рік зростання в результаті склало 45%). Внаслідок такої ударної ремонетизації коефіцієнт монетизації ВВП підібрався до позначки 20%. Проте вже у січні 2004 р. урядом і Нацбанком було розгорнуто мережу заходів щодо стерилізації зазначеного грошового викиду [26;16].

Ознакою дефіциту платіжних ресурсів у 2003 р. стало продовження платіжної кризи. Хоча приріст заборгованості порівняно з 2002 р. сповільнився, кредиторська заборгованість все ж зросла на 30,3 млрд. грн. і сягнула 305,1 млрд. грн., що складало 176 % ВВП. Отже, близько п’ятої частини виробленої за рік доданої вартості не була оплачена українським субєктам господарювання і витрачені на її виробництво продуктивні ресурси не було відшкодовано. Цілком очевидно, що за таких умов коректне виконання оборотними коштами підприємств відтворювальних функцій, необхідних для поширення ефекту економічного пожвавлення, було неможливе. Звертає на себе увагу структурна динаміка заборгованості. Так, якщо протягом грудня 2003 р. кредиторська заборгованість за всіма видами платежів зменшилася на 11,5 млрд. грн., 42 % цього зменшення відбулося за рахунок однієї галузі - електроенергетики, що свідчить не про поліпшення становища розрахункової системи, а, скоріше, навпаки - про мобілізацію ліквідних ресурсів підприємств на виплати цьому сектору економіки [26;16].

Незважаючи на те, що у 2003 р. середня ставка комерційних банків за кредитами у національній валюті склала близько 35 % за річних темпів інфляції 26 %, нерівномірність темпів інфляції фактично звела нанівець ефект зниження реальних ставок. Так, якщо у першому та другому кварталах реальний відсоток по кредитах комерційних банків у річному вимірі був від’ємним та становив, відповідно, близько 7 та 2%, протягом липня-листопада рівень інфляції скоротився до 10,4% у річному вимірі, в той час як середньозважена ставка за кредитами не сягала нижче 30%. Внаслідок цього частка довгострокових кредитів зменшилася до 19% проти 22,4% у 2002 р. Їхній обсяг становив лише 3,4 млрд. грн. [26;16].

Гострі платіжні проблеми підприємств посилилися внаслідок жорсткого фіскального тиску. Про це свідчать введення додаткових нарахувань (зокрема виплат у Пенсійний фонд), скасування податкових пільг для 12 тисяч українських підприємств, збільшення заборгованості з повернення ПДВ експортерам та передусім - посилення жорсткості контролю над виконанням наявних податкових та інших зобов’язань підприємств перед бюджетом. За оцінками експертів, вага податкового тягаря в Україні визначається насамперед саме дефіцитом ліквідної складової оборотних коштів підприємств. Хоча частка грошових коштів у оборотних коштах підприємств зросла за 2003 р. з 2,2 до 3,5%, в той час як частка дебіторів - зменшилася з 67,1 до 65,9%, загалом оборотні кошти зросли у промисловості в номінальному виразі лише на 3,8% при інфляції понад 25%. Посилення мобілізації ліквідних ресурсів на фіскальні цілі призвело до відпливу їх з інших сфер господарського обороту [26;14].

Мобілізація валютних коштів для обслуговування зовнішнього боргу (за 2003 рік він скоротився на 2,1 млрд. дол., причому заборгованість перед МВФ скоротилася на 900 млн. дол.) змусила Національний банк здійснювати протягом року значне збільшення гривневої пропозиції. З метою вилучення надлишкового приросту грошової маси на вимогу Національного банку було поновлено боргові зобов’язання Мінфіну перед Нацбанком за придбаними останнім державними цінними паперами, що збільшило розмір внутрішнього боргу майже на 10 млрд. грн., причому 2,44 млрд. грн. з них було сплачено Мінфіном вже у 2003 році. Таким чином, бюджетні видатки використовувалися як засіб стерилізації приросту грошової пропозиції. [26;18]

На відміну від попереднього року, у 2003 р. спостерігалася реальна ревальвація гривні. За підрахунками експертів, гривня ревальвувала на 17,2%. На перший погляд те, що ревальвація відбувалася на тлі зниження дисконтної ставки НБУ, тобто здешевлення грошей на внутрішньому ринку, цілковитий парадокс з точки зору положень класичної економічної науки. Пояснюється він тим, що, як буде викладено нижче, збільшення товарних оборотів відбулося переважно за рахунок зовнішніх чинників, в той час як відсутність достатнього поширення економічного пожвавлення всередині країни не забезпечила генерування адекватних гривневих грошових потоків. Внаслідок цього на тлі незначного збільшення грошової пропозиції зріс дефіцит гривні, який викликав збільшення її ціни. Якщо на кредитному ринку через неплатоспроможність та неліквідність більшості його учасників ціна гривні, виражена відсотковою ставкою, навіть скорочувалася, на валютному ринку, учасники якого володіли ліквідними ресурсами внаслідок проведення експортних операцій, реальне подорожчання гривні все ж відбулося. Дискретність ринкового простору України обумовила слабкий взаємозв’язок між рівнем відсоткових ставок та міжнародними потоками капіталів, тому ринковий механізм встановлення рівноваги не спрацьовував належним чином.

У той час як, згідно з даними статистики, номінальні доходи населення зросли у 2003 р. на 40,5%, а реальні - на 9,9%, реальна заробітна плата скоротилася на 0,9%, а пенсії - на 15,5%. За розрахунками аналітиків, зростання середнього рівня реальних доходів відбулося за рахунок збільшення доходів від підприємницької діяльності та продажу продуктів сільського господарства (на 21% в реальному вимірі). Зниження реального розміру заробітних плат та пенсій свідчить про зменшення платоспроможного попиту саме на нескладні та недорогі товари вітчизняного виробництва з боку отримувачів цих видів доходів. Зростання ж доходів більш високооплачуваних категорій населення підвищує попит здебільшого на товари елітного асортименту, які в переважній більшості не стосуються української промисловості. Необхідно також враховувати зростаюче відволікання коштів населення на комунальні, транспортні та інші послуги, ціни на які збільшилися. Отже, таке зростання реальних доходів населення не привело в кінцевому результаті де-факто ні до підвищення добробуту, ні до помітного збільшення платоспроможного попиту та місткості внутрішнього ринку [26;18].

Зазначене пояснює суттєве зниження ваги внутрішнього попиту серед чинників забезпечення економічного зростання. Випереджаюче зростання експорту продукції основних галузей (включаючи орієнтовані на споживчий попит) порівняно з темпами зростання виробництва в цих галузях (див. табл. 2) свідчить про зменшення частки продукції, яка спрямовується на внутрішнє споживання.

Таблиця 2

Динаміка галузевих темпів приросту виробництва й експорту за 2003 р.

Галузі	Приріст виробництва, %	Приріст експорту, %
Чорна металургія	20,7	31,7
Кольорова металургія	18,8	32,9
Машинобудування	16,8	36,8
Хімія, нафтохімія	5,0	40,7
Деревообробна та ц/п промисловість	37,1	35,9
Харчова промисловість	26,1	47,5
Легка промисловість	39,9	19,7
Інші галузі	-	0,8
Всього промисловість	12,9	25,8

Причому компенсації споживання за рахунок збільшення імпорту не відбулося: з 4,6 млрд. дол. приросту імпорту 3,5 млрд. було витрачено на приріст імпорту нафти, нафтопродуктів і природного газу. Імпорт продукції харчової промисловості зріс лише на 0,8% за зростання експорту на 47,5%. Збільшення продажу продовольчих товарів за рік становило (в порівнянних цінах) лише 4,8%. При цьому темпи зростання цін на продовольчі товари перевищували загальний індекс споживчих цін і склали 28,4%. Темпи зростання в харчовій промисловості також поступово знижувалися у міру того, як давався взнаки ефект бази для порівняння, а позитивний ефект, спричинений девальвацією і зростанням доходів населення в другій половині 2002 р., вичерпувався. Темп збільшення обсягів виробництва в легкій промисловості, удвічі більший за збільшення експорту, навряд чи свідчить про наявність протилежної тенденції через украй незначну питому вагу галузі в структурі промислового виробництва та складність схем включення підприємств галузі до міжнародного поділу праці.

Отже, головним чинником економічного зростання, зафіксованого 2003 року, слід вважати значне збільшення експорту. Темпи зростання експорту становили 25,8% і вдвічі перевищували темпи зростання промислового виробництва та більш ніж у чотири рази – ВВП. В цілому зовнішньоторговельний оборот України досяг у 2003 р. рівня майже 90% ВВП [15;123].

Між тим порівняно з 2000 роком структура експорту суттєво погіршилася. Частка матеріало- та енергоємних галузей у зовнішньоторговельному обороті країни склала близько 60%, причому 40% експорту припадало на одну галузь - чорну металургію. Загалом на експорт було спрямовано 70% продукції цієї галузі, яка виробляла 28% усієї промислової продукції в Україні. У вартісному вимірі з 3 млрд. дол. річного приросту українського експорту 1,4 млрд., за даними митної статистики, було одержано за рахунок збільшення експорту продукції чорної металургії і виробів з чорних металів.

Через те, що галузі, які забезпечили збільшення експорту своєї продукції, відрізняються й більш високою платоспроможністю, відбувся перерозподіл на їхню користь матеріально-сировинних (насамперед енергетичних), фінансово-кредитних, грошових ресурсів. Зокрема чорна металургія – практично єдина галузь, що майже не збільшила у 2003 році розміри своєї кредиторської заборгованості. У той же час важливо зазначити, що серед кредиторів галузі не спостерігаються в масовому порядку ані підприємства, що виробляють товари народного споживання, ані галузі з високим рівнем переробки. Відтак підстав для поширення ефекту зростання грошових надходжень до цієї галузі (у вигляді активізації виробництва у суміжних галузях та збільшення доходів їхніх працівників) практично немає. Більше того, оскільки у збільшенні експорту провідні позиції посідали саме енергоємні підприємства, приріст імпорту енергоносіїв у вартісному виразі перевищив у 2003 р. загальний приріст надходжень від експорту. Згідно з даними Держкомстату, в той час як видобуток власного газу і нафти в Україні знизився, виробництво в електроенергетиці скоротилося на 2,9%, а в паливній промисловості – на 4,1%. Відзначено суттєве зростання імпорту нафтопродуктів і природного газу (в 1,4 і 2,7 разу у вартісному виразі відповідно). Таким чином, зовнішні чинники, що забезпечили промислове зростання в Україні у 2003 р., водночас створили загрозу втягнення економіки у “глухий кут” самодостатнього зростання сировинних галузей [15;125].

Вельми незвичайним економічним явищем 2003 року стало прискорене зростання експорту на тлі ревальвації гривні. Адже, як правило, подорожчання національної грошової одиниці веде до відносного подорожчання вітчизняної продукції і здешевлення імпортної. Пояснення цього феномену – у високій питомій вазі в експорті базових енергоємних галузей, що безпосередньо залежать від імпорту енергоносіїв. Ревальвація гривні (в реальному вимірі) дозволила здешевити значну частину собівартості їхньої продукції, а отже – зміцнити позиції цих галузей на зовнішніх ринках. З іншого боку, галузі з високим рівнем переробки, основна маса собівартості яких формується на базі внутрішніх цін, за таких умов втрачали свою конкурентоспроможність як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках.

Слід наголосити ще на одному суттєвому чиннику прискорення офіційно зареєстрованих темпів економічного зростання у 2003 р. Активізація діяльності урядових та фіскальних органів, спрямована на забезпечення виконання плану надходжень до бюджету держави, зниження обсягів негрошових розрахунків, усунення інших джерел живлення “тіньової” економіки сприяли більш повному виявленню існуючої економічної активності. На відміну від традиційної ринкової економіки, в якій економічне зростання веде до збільшення податкових надходжень внаслідок розширення податкової бази, в українській фіскальній економіці, навпаки, збільшення податкових надходжень привело до реєстрації більш високого економічного зростання. Зокрема, коментуючи зростання харчової промисловості у 2003 р., прем’єр-міністр В. Ющенко прямо зазначив, що така динаміка пояснюється тим, що кошти було виведено з “тіньової” сфери на світло. Попри безперечну важливість процесу “детінізації” економіки, слід зазначити, що такого роду збільшення офіційного виробництва не є зростанням за економічним сенсом і не може бути подане як показник сприятливості урядової економічної політики для економічного зростання. Більше того, вилучення частини “тіньових” коштів на потреби поточного споживання означає розмивання цієї складової національного інвестиційного потенціалу.

Є значні підстави припускати, що й левова частка згаданого вище збільшення доходів населення від підприємницької діяльності, яке, власне, й забезпечило показник реального зростання доходів у 2003 р., також є відображенням висвітлення доходів, які раніше отримувалися в “тіньовому” секторі, зокрема - завдяки поширенню спрощених механізмів оподаткування малого бізнесу. В такому разі цей показник не свідчить ні про збільшення платоспроможного попиту населення, ані про поширення підприємницької активності в Україні [26;17].

Таким чином, економічне зростання, яке розпочалося в Україні у 2002-2003 рр., не лише не стало наслідком цілеспрямованої економічної стратегії, але й відбулося всупереч низці негативних тенденцій, які продовжували розвиватися в українській економіці. Зростання стало наслідком стимулюючого впливу зовнішньоекономічної кон’юнктури, який потрапив на сприятливий грунт, закладений девальвацією гривні, та зміг бути реалізований завдяки сформованій внаслідок трансформаційної політики інституційній структурі. Позитивні явища у монетарній сфері, які сприяли пом’якшенню дефіциту платіжних ресурсів, відбувалися вимушено, під дією зовнішніх чинників, тому були непослідовними та мали обмежений характер.

2.3 Роль держави в забезпеченні соціально-економічних перетворень в перехідній економіці

Зміни, що відбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошення незалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодні притаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише як наслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємо справу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати «недореформованою» економікою, або посткомуністичною економічною системою.

Така економічна система в Україні має досить чіткі характеристики — притаманні й іншим перехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насамперед економіка України не вийшла з кризового стану, який характеризується продовженням падіння виробництва [10;25].

Економічні функції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягнення визначених цілей. При усій їх різноманітності вони поділяються на дві великі групи — адміністративні та економічні. Адміністративними методами державного регулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави на господарську діяльність, що прямо регламентують поведінку господарюючих субєктів (тому їх називають ще прямими методами). їх найхарактерніша ознака у тому, що вони є обовязковими для виконання тими субєктами, яким вони адресовані, тобто мають обовязкову силу. До таких методів, насамперед, належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність. Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок, оскільки законами та нормативними актами визначаються правила ведення економічної діяльності усіма її субєктами. Визначаючи законодавчі норми, держава не тільки спрямовує економічну діяльність в організоване русло, а й орієнтує її на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваються відповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.

До адміністративних методів державного впливу на ринок належить і система державних замовлень. Державне замовлення — це замовлення держави виробнику на певну кількість продукції, яку держава зобовязується викупити за узгодженою з виробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобом задоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого — є засобами адміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певної продукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливу на економічну діяльність досить поширений. Так, лише у США держава здійснює закупки товарів та послуг на суму, що дорівнює майже пятій частині загального обсягу виробництва. Використовується цей метод і в країнах Європи, Південно-Східної Азії та Японії. Накопичено певний досвід його використання і в Україні. Правову базу цього процесу закладено законами «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» та «Про державне оборонне замовлення» [10;25].

Адміністративними методами здійснення економічних функцій є і заходи щодо прямого регулювання цін. Воно здійснюється спеціальними державними органами у сферах з високим рівнем монополізації. Але не тільки в них. Управління та контроль над цінами здійснюються також в аграрному секторі, електроенергетиці, транспорті та інших галузях. Так, в аграрному секторі кілька десятків років функціонує система, що дає можливість державі періодично переглядати ціни залежно від ринкових умов. Такий підхід дозволяє підтримувати відносну стабільність роздрібних цін на продукти харчування. Застосовуються адміністративні методи регулювання цін у галузях з високим рівнем монополізації, а також; на такі життєво важливі товари, як продукти харчування, житло, медичну допомогу тощо. Прикладом широкого використання методів регулювання цін є Франція.

До групи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки господарюючих субєктів. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивована модель дій, створена на основі конюнктурного прогнозування економічного середовища та визначення цілей. Особливістю планування у країнах ринкової економіки є те, що воно носить не директивний, а індикативний, тобто рекомендаційний, характер, бо визначені в його процесі показники є рекомендаційними для субєктів економічної діяльності. Великий досвід такого планування накопичено у Франції, Японії, країнах Південно-Східної Азії (так званих нових індустріальних країнах, або азійських тиграх). У Франції, наприклад, за період після Другої світової війни розроблено понад 10 перспективних планів. 11 планів було здійснено в Японії. Тут держава має можливість планувати діяльність великих корпорацій, між; якими встановлена розгалужена система угод. Тому навіть зявився вислів, що економіка Японії — це єдина державна корпорація — «Japan Incorporated». До речі, це один з факторів японського економічного дива. Практично в усіх розвинутих країнах розробляються розгалужені плани та прогнози на різних рівнях національної економіки. У кожній з них існує спеціальний урядовий орган, що займається розробкою планів, прогнозів та програм економічного розвитку, а також: методичним та практичним керівництвом організації планування. Тому не можна вважати ефективним становище в Україні, коли практично відмовилися від планування, яке могло б бути дійовим важелем реформування економіки на ринкових засадах [10;26].

Друга група методів державного впливу на ринкову економіку — економічні, або непрямі, методи. Це засоби опосередкованого впливу на економічну діяльність людей. Вони не носять характеру обовязкової норми, яку адресат повинен виконувати, але впливають на його економічні інтереси, тобто ставлять його у таке становище, щоб він для реалізації своїх інтересів здійснював діяльність у напрямі, до якого його спонукає той чи інший метод. До цих методів належать такі економічні важелі, як ціна, податки, процентні ставки, дотації та субсидії, грошова емісія тощо.

Одним з найефективніших економічних методів державного регулювання ринкової економіки є податки. Це обовязкові платежі, визначені чинним законодавством країни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і субєктів підприємницької діяльності. І як такі використовуються державою для впливу на економічну діяльність. Наприклад, є потреба у збільшенні виробництва якоїсь продукції. Щоб створити заінтересованість у її виробництві, держава може застосовувати пільгове оподаткування, що зробить виробництво такої продукції вигіднішим для виробників. Тому без адміністративного впливу держава реалізує свою мету, впливаючи через податки на інтереси підприємців. У разі необхідності обмежити економічну активність виробника можуть бути змінені умови оподаткування так, що подальша діяльність стане невигідною для нього.

Важливим економічним методом регулюючої ролі держави є субсидії, або дотації. Це платежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробника через низьку ціну товару. Тобто, це платіж, який держава сплачує виробникові, щоб підвищити його доход, бо за низької ціни він не заінтересований у виготовленні товару. Прикладом таких субсидій може бути аграрний сектор США. Щоб підтримати рівень виробництва сільськогосподарської продукції, з федерального бюджету спрямовуються кошти для прямих виплат фермерам, які вирощують зернові культури та бавовну. Для різних культур субсидії становлять від 15 до 35 % ринкової ціни. Саме за рахунок цих субсидій досягається ситуація, коли ціни на сільськогосподарську продукцію забезпечують попит на неї і одночасно створюють сприятливі умови фермерам для виробництва продукції. Практика субсидування аграрного сектора характерна для багатьох країн світу. Субсидії використовуються для підтримки низьких або стабільних цін як антиінфляційний захід держави. Застосовуються субсидії і для усунення негативних наслідків зовнішніх факторів, або екстерналій.

Ефективним економічним методом державного впливу на ринкову економіку є відсоткова ставка. її регулювання є, як правило, прерогативою держави, яка використовує її у своїй кредитно-грошовій політиці. Змінюючи її рівень, держава впливає насамперед на інвестиції, збільшуючи або зменшуючи їх залежно від економічної конюнктури і таким чином регулюючи ринкову конюнктуру. При цьому держава використовує і такий метод, як грошова емісія, бо, збільшуючи або зменшуючи обсяг грошової маси в обігу, впливає на рівень економічної активності господарюючих субєктів.

Слід зазначити, що у реальному житті при регулюванні ринкової економіки державою обидві групи методів використовуються у взаємодії, взаємно доповнюючи один одного, що і забезпечує ефективність економічних функцій держави.

Розділ 3. Перспективи становлення ринкової економічної системи

Перехід до сталого розвитку, необхідність якого вже усвідомили країни світу, є дуже важливим і для нашої країни. Справа в тому, що для реалізації його принципів в Україні є всі підстави. І це не тільки суттєво деградоване природне середовище та високий рівень забруднення, але і кризовий стан економіки. Життя вимагає здійснення докорінних економічних, державно-правових та технологічних змін в промисловості та сільському господарстві, а також у світогляді суспільства. На думку провідних фахівців нашої держави, криза економіки має бути використана для будівництва нової структури господарства на абсолютно нових принципах господарювання.

Для умов України сталий розвиток може бути визначений як процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення принаймні мінімально необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи і вимогами людей усіх поколінь [2;42].

З урахуванням особливостей перехідного періоду, який переживає Україна, цілями сталого розвитку держави повинні стати:

1. Соціальна справедливість — встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя.

2. Економічне процвітання — забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян, якості життя, функціонування ефективної економіки та раціонального споживання матеріальних ресурсів.

3. Забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища — створення умов всім громадянам для життя в здоровому навколишньому середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття.

4. Раціональне ресурсокористування — створення системи гарантій раціонального використання всіх видів ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни та збереження ресурсів для майбутніх поколінь.

5. Демографічна стабільність — формування ефективної державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення України, надання всебічної підтримки молодим сімям, охорона материнства і дитинства.

6. Міжнародне співробітництво — активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою досягнення загальнопланетарної стабільності та злагоди [2; 25].

Для реалізації завдань сталого розвитку необхідною є раціональність територіальної організації природокористування, що відповідає місцевим природним умовам та природно-ресурсному потенціалу території. Також важливою є паритетність використання природних ресурсів для сучасних і прийдешніх поколінь. Необхідно переорієнтувати та збалансувати галузеву і внутрігалузеву структури господарського комплексу у відповідності до нових соціальних і економічних умов [10;27].

Для переходу на принципи сталого розвитку необхідними є економічні реформи, стратегічним напрямом яких має стати посилення їх соціально-екологічної спрямованості, що реалізується через вирішення наступних основних завдань:

— покращання соціально-економічних та виробничих умов праці;

— підвищення реальних доходів населення на базі державного регулювання заробітної плати та пенсійного забезпечення;

— зростання освітнього і культурного рівня населення;

— створення сприятливих умов для охорони здоровя, материнства і дитинства.

Виходячи з безумовного пріоритету розвитку людини, необхідності полегшення тягаря економічних реформ і водночас забезпечення їх підтримки з боку широких верств населення, держава повинна забезпечувати зайнятість працездатного населення та підтримувати непрацездатні верстви. Важливим є також забезпечення безкоштовних базових медичних послуг та гарантування отримання безоплатної освіти.

Зміни в соціально-економічній сфері та екології потребують реформування суспільно-політичної системи й адекватних інституційних перетворень, що покликані забезпечити соціальну стабільність держави. Одним з найближчих завдань у цій галузі є забезпечення прав і свобод громадян, що здійснюється в рамках формування відкритого суспільства. Таке суспільство покликане забезпечити посилення ролі основних груп населення в формуванні соціально-економічних перетворень за умови існування правової держави та ринкового господарства.

Першочерговим завданням трансформації українського суспільства при переході до сталого розвитку є активізація найширших верств населення, їх творча участь у здійсненні реформ. Основним важелем виступає демократизація суспільних відносин, що є вагомим компонентом перехідного процесу [2;33].

Важливою ознакою розвитку процесу демократизації в Україні є підвищення ролі неурядових організацій, які являють собою авангард подальшого руйнування монополізму в політиці, управлінні, соціальній та екологічній організації суспільства, формуванні держави відкритого демократичного типу.

Перехід до сталого розвитку повинен відбуватися в рамках раціонального поєднання ефективного функціонування ринкової системи та державного регулювання економіки, шляхом координації дій у всіх сферах життя суспільства, переорієнтації суспільно-політичних відносин, соціальних, економічних, екологічних і політичних інститутів держави.

Реалізація цілей сталого розвитку перш за все повязана з активною структурною політикою в сфері матеріального виробництва. Вона полягає в створенні високорозвиненого народногосподарського комплексу і відповідає вимогам ринкового господарства і екологічної безпеки. Екологічно орієнтована структурна політика держави має реалізовуватись через цільові комплексні програми [3; 43]. На їх базі потрібно досягти збалансування виробництва й споживання, а також видової, технологічної, галузевої, відтворювальної і територіальної структури продуктивних сил. Основою структурної політики держави мають стати:

- побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, що дозволить забезпечити належний рівень життя населення;

- екологізація виробництва, зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище і матеріалоємності, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;

- підвищення рівня збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на задоволення потреб населення [2; 37].

Сталий розвиток потребує формування ефективного виробництва в поєднанні із зміною структур споживання, в першу чергу — в промисловості, аграрному секторі, енергетиці. Це дозволить забезпечити економічне зростання при одночасному зменшенні витрат енергії, сировини і відходів.

Формуванню основ сталого розвитку сприятиме стабільне енерго- та ресурсозбереження. Воно виступає як передумова пожвавлення і піднесення розвитку промисловості, механізм для ефективного та економного використання палива й енергії. Основними напрямами розвязання проблем енергозбереження є:

— розробка та впровадження механізмів економії енергії, в тому числі вдосконалення цінової політики;

— модернізація, реконструкція і заміна технологій, що сприятиме зменшенню енерговитрат;

— ефективне використання власної бази енергоресурсів.

Одним з основних завдань і передумов сталого розвитку є формування належних умов для забезпечення сталого використання природно-ресурсного потенціалу в інтересах сучасного і майбутніх поколінь. Воно передбачає проведення таких заходів:

- скорочення до оптимальних обсягів виробництва і споживання природних ресурсів, у першу чергу — металів, енергоносіїв, лісу, прісної води, використання земель в обробітку тощо;

- оптимізація співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, що має поряд з екологічним також і важливе соціально-економічне значення;

- формування ефективної інвестиційної політики, спрямованої на розробку, освоєння та використання природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій, виробництво екологічно безпечних видів продукції [5; 43].

Значна питома вага земельних ресурсів визначає необхідність збалансованого розвитку агропромислового напрямку економіки, збереження та раціонального використання земельних ресурсів.

Для успішного вирішення зазначених завдань потрібно зменшити розораність земель та підвищити родючість грунтів, одночасно припинивши їх деградацію. Необхідним також є досягнення екологічно збалансованого співвідношення угідь в зональних системах землекористування. Потрібно якомога швидше оптимізувати і підвищити ефективність використання та охорони земельних ресурсів України.

Перехід до сталого розвитку вимагає визначення головних напрямів збалансованості водокористування, покращання водозабезпечення населення, збереження водоресурсних систем як унікальних складових природного середовища.

Основними засобами для організації збалансованої системи водозабезпеченості і водокористування є:

— пріоритетність у водокористуванні соціальної сфери, забезпечення прав людини на якісну питну воду та сприятливе водне середовище;

— цілісність в управлінні водогосподарською та водоохоронною діяльністю за басейновим принципом у взаємозвязку з іншими компонентами навколишнього середовища;

— екологічно адаптований за водним фактором розвиток економічного потенціалу областей і регіонів;

— запровадження водозберігаючих форм розвитку економіки;

— надання переваги використанню водоресурсних обєктів у природному стані;

— оптимальне поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів з урахуванням екологічної місткості водо¬ресурсних джерел;

— пріоритетність економічних важелів регулювання водокористування та охорони вод [2, 38].

Забезпеченню ефективної системи відтворення навколишнього середовища і сталого розвитку сприятиме оптимальна лісистість території. Пожвавлення розвитку лісового господарства, встановлення збалансованості між обсягами відтворення і експлуатації лісових ресурсів має досягатись на основі удосконалення економічного механізму. Йдеться, зокрема, про розширення джерел фінансування заходів по відновленню лісових ресурсів і поліпшенню їх використання; удосконалення нормативів плати і розмірів платежів за використання лісів та нанесення їм збитків.

Реалізація зазначених заходів дозволить:

збільшити площі лісів як за рахунок лісового фонду, так і заліснення неугідь та вилучення з сільськогосподарського користування низькопродуктивних земель (понад 1 млн. га);

розширити в кожній природній зоні мережу природоохоронних територій за рахунок найбільш цінних ділянок, що залишились у природному стані і найменш порушені господарською діяльністю;

забезпечити належну охорону та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилити природоохоронні функції лісів, здійснити комплекс лісогосподарських заходів щодо зниження радіоактивного забруднення лісового фонду [2;40].

Важливе значення повинно приділятись охороні атмосферного повітря. Потрібно розробити стандарти якості атмосферного повітря, які будуть узгоджені з міжнародною системою стандартів. Необхідно модернізувати очисні споруди на підприємствах, встановити основні вимірювальні прилади контролю за якістю повітря.

В Україні, яка є одним з найбільш насичених мінеральними ресурсами регіонів світу, за відсутності адекватних природоохоронних заходів розвиток гірничопромислового комплексу прийшов у протиріччя з вимогами сталого розвитку. Хоч в той же час за обсягом розвіданих запасів і резервного фонду родовищ мінерально-сировинний потенціал виступаю чинником стабільності соціально-економічного розвитку країни. Завдання переходу до сталого розвитку в цій сфері полягають у заміні невідновлюваних ресурсів відновлюваними [5; 52], оцінці наявної мінерально-сировинної бази стосовно нових критеріїв та з урахуванням використання нових видів корисних копалин. Причому слід зважати на довготривалий характер дефіцитності щодо нафти, газу та окремих кольорових і рідкісних металів.

Для досягнення мети в цій сфері необхідно гарантувати паритетність використання ресурсів як сучасними, так і прийдешніми поколіннями. Потрібно визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах, виходячи з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки. Необхідною також є розробка екологічних вимог щодо охорони та раціонального використання у нових економічних умовах [3; 45].

Для забезпечення належної роботи механізму реалізації переходу України до сталого розвитку необхідним є виконання його головних принципів:

максимальна орієнтація на власні можливості, особливо природно-ресурсні умови, науково-технічний та інтелектуальний потенціал;

використання програмно-цільового планування та розроблення щорічних програм, планів і прогнозів соціально-економічного розвитку з урахуванням вимог екологічної безпеки;

поєднання державного впливу і ринкових регуляторів розвитку економіки [2; 44].

Для забезпечення поетапного переходу до сталого розвитку необхідно здійснити реформування законодавчо-правової бази на основі нової Конституції держави, прийняти цілий ряд законодавчих актів, що будуть основою для соціально-економічних перетворень, обґрунтованого вирішення проблем народного господарства і збереження навколишнього середовища.

Для послідовної реалізації в Україні процесу сталого розвитку була створена при Кабінеті Міністрів України Національна комісія сталого розвитку України, яка повинна забезпечити формування основ національної політики сталого розвитку та здійснення координації діяльності міністерств відомств, наукових та громадських організацій в цьому напрямі.

Підсумовуючи розгляд особливостей переходу України на принципи сталого розвитку, то потрібно відзначити, що його принциповими рисами є:

по-перше — переважно державне регулювання процесу сталого розвитку, максимальне використання власних можливостей економіки України, особливо її природосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу;

по-друге — врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави;

по-третє — поєднання державного впливу з ринковими формами сталого розвитку, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам сталого розвитку.

Висновки

Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.

По-перше, система господарювання вирішує проблему задоволення потреб, і цьому сприяють різні моделі, у рамках яких їсти можливість успішно вирішувати цю проблему. Їхнє вивчення дозволяє створити прийнятну для кожної країни модель розвитку. Знайомство з моделями дозволило визначитися з розумінням домашнього господарства як економічного агента, що виступає економічною одиницею, що приймає фінансові рішення і постачального економіку вихідними виробничими ресурсами.

По-друге, сучасна економіка будь-якої країни є ринкової. Ринок - найбільша цінність, створена людством, і йому немає заміни. Що стосується держави, те його втручання в економіку бажано, але тільки у визначених рамках, обкреслених ринком. Пошук цих рамок, практичні ради, що випливають з цих вишукувань дають широке поле діяльності для досліджень.

По-третє, у даний час велика увага вчених залучає інституціональні аспекти економічних систем. Інституціоналізм вивчає поводження індивіда і діяльність людських інститутів (домогосподарств, фірм, корпорацій, профспілок, державних організацій і ін.). Саме рух інститутів і є чинником змін.

По-четверте, економічна цілісність є узагальненою характеристикою існуючих економічних реальностей. Розгляд деяких з них дозволяє вникнути в цікаву сторону економічних відносин. Рішення проблем економічної цілісності можливо на основі їхнього розгляду як системи.

Україні, в сучасних умовах, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодо ціноутворення.

Конкуренція, а також вільне ціноутворення – необхідні інститути ринку, не можуть функціонувати через відсутність бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату, культури введення ринкової економіки. Відсутність введення культури ринкової економіки пов’язане з нестачею досвіду роботи і кадрів.

Так створення ринкової інфраструктури відбувається дуже повільно, з великим відхиленням.

Для того щоб субєкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

Список використаної літератури

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. — М.: Юрист, 2004. – 548 с.

2. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія: Підручник. — К.: Ніка-Центр, 2003. – 402 с.

3. Белорус О.Г., Лукьяненко Д. Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. — К.: Орияне, 2003. — 424 с.

4. Бодров В.Г. Державне регулювання трансформаційних процесів в економіці: інституціональний підхід // Вісник УАДУ. — 2005. — № 3. – С. 24.

5. Бодров В.Г. Державні та ринкові регулятори економічного оновлення // Україна: поступ у XXI століття: Науково-методичний посібник. — К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 362 с.

6. Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій // Вісник УАДУ. — 2004. — № 4. С.12-18

7. Бодров В.Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, 2005. – 428 с.

8. Бодров В.Г., Кредисов А.І., Леоненко П.М. Соціальне ринкове господарство: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998. — 128 с.

9. Волков А. 800 триллионов в пустую потраченных карбованцев // Финансовая Украина.—1999.—13 февраля.

10. Волков А. Внешний долг Украины растет. И будет расти // Финансовая Украина. — 1999. — 30 января.

11. Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2004. — 320 с.

12. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основи, 1998. — 154 с.

13. Голос України. — 1999. — 6 квітня.

14. Державний бюлетень про приватизацію. — 1999. — №2. — С.16.

15. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2003. — 316 с.

16. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В.М. Гейця. — Харків: Форт, 2003. – 362 с.

17. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. — К.: Фенікс, 2006. – 284 с.

18. Економічна енциклопедія: У 3-х т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — Т. 2. — К.: ВЦ «Академія», 2004. — 848 с.

19. Кощий В. Параллельные экономические миры// Финансовая Украина.—1999. — 20 февраля.

20. Кучма Л. Економіка України та шляхи її подальшого реформування. – К., 1999.

21. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. – 2002. – № 5. – С. 8-15

22. Милль Дж. С. Основы политической экономии. — Кн. 1. — Т. 4. — М.: Экономика, 2000. — 450с.

23. Основи економічної теорії: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Рибалкін В. О., Хмелевський М. О., Біленко Т. І., Прохоренко А. Г. — К.: ВЦ «Академія», 2005. — 352 с.

24. Урядовий кур’єр.—1999. — 29 червня.

25. Урядовий кур’єр.—1999. — 8 лютого.

26. Чухно А.А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки // Економіка України. – 1999. – № 4. – С. 15-20.

27. Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур’єр. — 1999. — 2 квітня.

Скачать архив с текстом документа