Основні школи кримінального права
СОДЕРЖАНИЕ: Історичний шлях розвитку науки кримінального права. Злочин та покарання як основні категорії кримінального права. Класична, антропологічна, соціологічна школи кримінального права: основні погляди представників, їх вплив на розвиток науки та законодавства.Реферат
З кримінального права України
На тему: Основні школи кримінального права
Київ 2011 р.
План
Вступ
Класична школа кримінального права
Антропологічна школа кримінального права
Соціологічна школа кримінального права
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Наука кримінального права пройшла великий історичний шлях розвитку. На цьому шляху суттєво змінювалися погляди на основні категорії кримінального права - злочин та покарання.
Це обумовлювалося не тільки економічною, соціальною, політичною обстановкою на певному етапі розвитку країн, але й поглибленням знань в сфері правової дійсності.
Різні напрямки в розвитку науки мали в своїй основі і різне філософське обґрунтування. Ознайомлення з цими напрямками, які в науці мають ще назву школи, з їх вихідними концепціями становить певний інтерес.
Найбільш поширеними вважаються три школи кримінального права: класична, антропологічна, соціологічна.
Класична школа кримінального права
Основні погляди представників цієї школи були спрямовані проти феодального кримінального права, проти жорстокості, широкого застосування смертної кари і катування, проти релігійної нетерпимості. Класики сформулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права, і цим поклали початок класичній школі. Особливе місце серед представників цієї школи займає Чезаре Беккаріа (1738-1794). Його книга “Про злочин і покарання”, що вийшла в 1764 р., за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Ця книга-памфлет містила нищівну критику жорстокості і несправедливості феодального кримінального права і, водночас, формулювала принципи кримінального права, засновані на ідеях просвітництва і гуманізму. Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіченому світі, витримала ряд видань. У 1765 р. у Швейцарії була викарбувана медаль на честь Беккаріа. Між тим католицька церква, що відстоювала підвалини феодалізму, занесла книгу Беккаріа в Індекс заборонених книг.
Блискучий стиль, пристрасність викладання, стислість і ясність думки, а головне, ідеї цивілізованого кримінального права, що в ній сформульовані, роблять цю книгу актуальною і у наші дні.
Основні ідеї Беккаріа щодо кримінального права можна сформулювати таким чином.
1) Погляди на кримінальний закон. Беккаріа проголошує верховенство закону, причому законодавець не тільки видає закони, але й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають буквальному застосуванню. Закон повинен визначати злочинність і караність діяння. Всі громадяни повинні бути рівними перед законом. Беккаріа різко виступає проти станової нерівності.2) Погляди на злочин. Злочин - це тільки діяння, тобто вчинок людини, виражений зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за голий намір, за слова, думки, єресі і чаклунство, що вважалося одним із найважливіших постулатів феодального права. Беккаріа одним із перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що їм є тільки дія, яка заподіює ту або іншу шкоду суспільству.3) Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважає Беккаріа, не з вимог спокути гріх перед богом або монархом, а з необхідності захистити “загальне благо від посягань окремих осіб”. Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є “абсолютна необхідність”. Беккаріа вимага співрозмірності покарання і тяжкості злочину. Він пропонував створити “точну і загальну сходинку злочинів і покарань”, в якій би “відбивалася їх співрозмірність”.
Покарання, як вважав Беккаріа, повинно бути помірним, гуманним, а не жорстоким. Впевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помірного покарання, створить, пише він, “завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкараність”.
Мета покарання - не відплата, а попередження вчинення винним нового злочину, спричинення нової шкоди суспільству та утримання інших осіб від вчинення злочину. Беккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення злочину, ніж потім карати за нього. Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в тому випадку, коли вона є єдиним засобом втримати інших від вчинення злочину або “коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює закони”. Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовика XVI, в обгрунтування застосування її були покладені погляди Беккаріа.
Погляди Беккаріа мали вирішальний вплив на розвиток науки і законодавства наступного періоду.
Представники класичного напрямку були в багатьох країнах Європи: в Англії - Бентам (1748 - 1832), у Франції - Росі (1787 - 1848), у Німеччині - Кант (1724 - 1804), Гегель (1770 - 1831), А. Фейербах (1775 - 1833), Грольман (1775 - 1829), у Росії - Таганцев (1843 - 1923), Сергієвський (1849 - 1910), вчені, що працювали на Україні: Кістяківський (1833 - 1885), Владиміров (1844 - 1917) і багато інших.
Значний вплив серед прихильників класичної школи мав його німецький напрямок, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.
І. Кант - видатний філософ, що вперше сформулював ідеї правової держави, створив свою теорію кримінального права.
1) Погляди на кримінальний закон. Розум диктує волі людини певні правила належної поведінки. Ці правила Кант називає імперативами. Оскільки розум диктує ці правила безумовно, вони не просто імперативи, а категоричні імперативи. Ті з них, що стосуються етики, моральності, дають поняття морального закону, ті ж, що стосуються права, стають юридичним законом. Таким чином, кримінальний закон - це категоричний імператив. Він є апріорним судженням, що потребує від людини керуватися у своїй діяльності таким правилом: “роби так, щоб твоя свобода могла співіснувати з свободою всіх людей”.2) Погляди на злочин. Злочин - є дії, що порушують кримінальний закон, тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є свобода волі. Воля по Канту не залежить від зовнішніх причин, вона вільна, автономна, індетермінована. Вільна воля - це першопричина всіх вчинків.3) Погляди на покарання. Кант - творець теорії матеріальної відплати. Категоричний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею покарання за неналежну поведінку. Покарання - це є здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети. Покарання - це справедлива відплата, це самоціль. Воно призначається лише тому, хто вчинив злочин. Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. На питання: “Який рід і розмір покарання, яке б відповідало принципам справедливості? Кант відповідає: “ніякий інший, як тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості) - не схилятися ні на один, ні на другий бік. Таким чином, зло, яке ти заподіюєш іншій людині без його вини, ти заподіяв самому собі. Якщо ти його ображаєш, то ти ображаєш самого себе; якщо ти його обкрадаєш, то ти обкрадаєш самого себе; бєш ти його, то бєш себе; вбиваєш його, ти вбиваєш самого себе. Відповідно до цього пропонується і система покарань: за вбивство - страта; за зґвалтування і мужолозтво - кастрація; за аморальні злочини - вигнання з суспільства; за образу - принизливе вибачення перед потерпілим, за майнові злочини - кримінальне рабство (каторга) на різні строки.
Г. Гегель - видатний німецький філософ, творець діалектичного методу, розвивав свої ідеї й в області кримінального права.
1) Погляди на кримінальний закон. Право - це абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон - це теж загальна воля, яку не можна порушувати. Гегель виступає за видання кримінального Кодексу, який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірники звичайного права або права прецедентів. Він вважав, що Кодекс повинний бути написаний у доступній для людей формі і доведений до відома населення.2) Погляди на злочин. Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати тільки вчинене особою злочинне діяння. Гегель був проти обєктивного ставлення, вважаючи, що кримінальна відповідальність можлива лише при наявності умисної вини. Злочин, з точки зору філософа, це порушення права, загальної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Воно являє собою заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза). Якщо злочин нерозумний, то він не повинен існувати, тому що розумне тільки і є дійсним.3) Погляди на покарання. Покарання є відновлення права. Якщо злочин - це заперечення права, то покарання - це заперечення заперечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітарної мети, воно - самоціль. Воно є результатом свободної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю суворістю тяжкості вчинюваного злочину.
А. Фейєрбах переклав філософські концепції німецької класичної філософії на ясну і чітку мову юриспруденції. Він сформулював основні принципи класичної школи кримінального права, що, за його словами, не підлягають будь-якому винятку. Це:
1) немає покарання без закону;
2) немає покарання без злочину;
3) немає покарання без вини. Ці формулювання, що є відображенням в кримінальному праві сутності правової держави, прихильником якої слідом за Кантом був Фейєрбах, служать і в наш час найважливішими критеріями оцінки кримінального права як цивілізованого. Фейербах був упорядником одного з перших Кодексів XIX століття, у якому втілилися його ідеї - Баварського Кримінального Укладення 1813 р., що діяло майже до обєднання Німеччини в 1870 р. Фейєрбах серйозно вплинув на розвиток науки кримінального права не тільки в Німеччині, але й за її межами.
1) Погляди на кримінальний закон. Закон за Фейєрбахом загальний і необхідний, він загрожує кожному, хто винний у злочині. Він слідом за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, що підлягає обовязковому виконанню. Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, за встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в КК Баварії 1813 р.2) Погляд на злочин. Злочин - це дія, небезпечна для суспільства, і хоча вона визивається свободною волею, вона підпорядкована закону причинності, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати задоволення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейєрбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів кримінального права - складу злочину, вини, замаху, співучасті й ін. Він розрізняв обєктивні і субєктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи - умисел або необережність, їх види і ступені).3) Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії психологічного примусу. Злочин виникає, за Фейєрбахом, з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, щоб кожен був переконаний, що за вчинення злочину він понесе більше страждань, ніж ті незадоволення, що він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання виступає в ролі контрмотива. Воно своєю погрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить погрозу покаранням, передбаченим в кримінальному законі, цілком реальною.
Ця теорія загального попередження за своєю суттю являє теорію залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман - відомий сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин. У звязку з цим Грольман був за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні покарання.
6 . Найбільш відомими представниками російської школи класиків були М.С. Таганцев і О.Ф. Кистяківський .
Н.С. Таганцев - автор Курсу кримінального права, над яким вчений працював біля тридцяти років. Останнє видання 1902 р. “Російське кримінальне право. Лекції” у двох томах, перевидане в 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М.С. Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. “Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існував, неможливо, - писав він, - ніяке покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті”. І далі: “Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до девяти, менш діюча, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче здійснюється стосовно будь-якого злочину”. Таганцев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: “Караючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, знищуємо існування усякої свободи”.
Ліберальних поглядів дотримувався й О.Ф. Кистяківський, підручник якого з Загальної частини кримінального права витримав декілька видань. Особливо різко Кистяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах Кистяківський дав переконливу критику антропологічного напрямку і у той же час використовував при дослідженні інститутів кримінального права не тільки юридичний метод, але і соціологічні характеристики.
Класична школа зробила вирішальний вплив на зміст як ранніх кодексів (КК Франції 1791 і 1810 р., Баварське Укладення 1913 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне уложення 1871 р., Голландське Кримінальне Уложення 1881 р., Італійський КК 1889 р., Російське кримінальне уложення 1903 р., головним упорядником якого був М.С. Таганцев). Та й у ХХ ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, але зберегли всі основні положення, розвинуті класичною школою, і властиві кримінальному праву будь-якої цивілізованої держави (наприклад, КК Бельгії 1930, Швейцарії 1950, Швеції 1965, Австрії 1975, Франції 1992, Іспанії 1995 р.).
Антропологічна школа кримінального права
Антропологічна школа виникла на початку 70-х років ХІХ століття. До цього часу розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд інших факторів призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, відшукувало причини злочинності, вимагало розробки відповідних заходів, які б могли хоча б стримати зростання злочинності. Саме тоді і зявилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її зачинателя - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1836-1909). Ідеї Ломброзо отримали свій розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Філософською основою антропологічної школи була ідея біологізації суспільних явищ, в тому числі злочинності. Виходячи з цього основне завдання кримінального права антропологи бачили в вивченні не злочину, а особи злочинця. На підставі цього було створене вчення про природженого злочинця та його типи. Злочинність визнавалась біологічним явищем, тому з нею слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.
Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі “Злочинна людина” (1872-1876 р.): а) злочин таке ж явище “як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби”; б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини; в) головне місце повинно займати не діяння, а діяч - злочинець - його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.
Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця , якому від народження властиві певні клейма - стигмати.
Зовнішні стигмати - це, наприклад, відхилення розміру голови від типу властивого расі, надмірні розміри щелеп, асиметрія обличчя, надмірно малий або великий розмір вух, ніс плоский - у злодіїв, або гострий - у вбивць, велика кількість різних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайве число пальців і т.п. Про окремих злочинців він писав: “Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кровю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті і т.п.
школа кримінальне право злочин
Внутрішні стигмати - знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або муки сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова “арго”.
Природжений злочинець - це явище атавізму, він відтворює риси дикуна. Ці стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, названі Ломброзо стігмати виявилися в багатьох людей, у тому числі у видатних державних діячів, з іншого, - у книзі Моргана “Стародавнє суспільство було показано, що дикуни не мають тих рис, які Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши, що, злочинець - це морально-помішана людина (божевілля в сфері етики), а потім вже стверджував, що злочинець це епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчинювали.
Якщо злочин, як вважали антропологи, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що володіють стигматами злочинця. “Пора перестати жаліти злочинця, - казали антропологи, - треба пожаліти і суспільство”. Вони висували вимоги відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали критики, с точки зору Ломброзо, для злочинця не потрібний суд, а треба діяти за правилом “виміряв, зважив і повісив”. Ломброзо виступав за широке застосування смертної кари; це, на його думку, штучний відбір у суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці. Антропологи - за широке застосування вислання злочинців у колонії, у малярійні місцевості на довічну каторгу, тілесні покарання, розстриг жінок за вчинені злочини і т.п. “Ми повинні, - писав Ломброзо, - відмовитися від сучасного сентиментального відношення до злочинця: вища раса завжди пригнічує і винищує нижчу - такий закон людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалібності”.
Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через свою антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через його біологічні характеристики. В Україні, та й у Росії прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Цікаво відмітити такий факт, що після відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Галявини, Л. Толстой записав у своєму щоденнику: “Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок”. Його погляди Толстой вважав “повною убогістю думки, розуміння і чуття”.
Певну трансформацію погляди антропологів отримали в працях Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи: не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі вважав такими факторами клімат, географічне середовище, а також соціальні фактори, що впливають на злочинність. Він висунув ідею замінити покарання заходами соціального характеру, сформулював кримінально-статистичний закон рівня “кримінальної насиченості злочинності в кожному даному середовищі у визначений момент, випередивши тим самим багато ідей соціологічної школи. Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас відзначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також з’явилася предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не тільки на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство як кінця ХІХ, так і ХХ ст.
Соціологічна школа кримінального права
Соціологічна школа виникла на початку 80-х років ХІХ сторіччя. До цього часу ідеї антропологів встигли себе цілком дискредитувати, злочинність росла, особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в сфері моральної статистики ставили нові проблеми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що “суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”, прямо повязує злочинність з соціальними й іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, що в більшій мірі відповідала б потребам дійсності, і була б підставою для реформ законодавства. До цього часу отримав значне поширення позитивізм - філософський плин, що виходить не з метафізичних умоглядів, а закладає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, що існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла. Проте, незабаром, соціологічна школа претерпіла певну трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до першої світової війни і провела до 1915 р.12 своїх зїздів. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали зближатися. Зрештою, соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття “небезпечного стана”, заходів безпеки й інші свої погляди.
Найбільше значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) - Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946) - Бельгія, Ван-Гамель (1842-1917) - Голландія, Тард (1843-1904) - Франція, Фойницький (1844-1910) - Росія, Чубинський (1870-1944), який працював багато років в Україні. Звичайно, погляди кожного із соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки.
Вчення про причини злочинності. Злочин не є результат свободної волі, як про те писали класики. Злочин - це результат складної взаємодії різноманітного роду факторів, з однієї сторони - індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку - фізичних і соціальних.
Фізичні фактори - це географічне середовище, клімат, пори року, кількість осадків, час доби й ін.
Індивідуальні фактори - стать, вік, хвороби, походження і виховання, освіта, родинний стан, фізичні і психічні властивості.
Соціальні фактори - безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна платня, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін.
Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво жител, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям і ін. Соціологи вважали, слідом за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. “Сама думка, - як писав Ліст, - про можливість знищити злочинність належить до області утопії”.
Вчення про небезпечний стан - це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайності антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи являють загрозу для суспільства. До цих категорій людей відносяться не тільки ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинили конкретно нічого злочинного, але внаслідок зазначених обставин повинні визнаватися такими, що знаходяться в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники суспільних організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевнохворі і т.д.
Підставою для репресії є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан . Невловимість ознак небезпечного стана відчиняє широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Відмова від понять осудності, вини, покарання й інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів
Вчення про покарання і міри безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і, в залежності від цього, рекомендували різні види репресії. До так званих, “випадкових злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, - “відплатне покарання”; у відношенні звичних злочинців (непоправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) - страту або довічне ув’язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також і міри безпеки, превентивне ув’язнення, поміщення в спеціальні заклади, відправлення в заслання, поліцейський нагляд і ін.
Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених вироків, передаючи питання про строк покарання тюремній адміністрації. Водночас вони запропонували ввести в законодавство умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.
Ідеї соціологів мали істотний вплив на законодавство. Так, у Франції в 1885 р. був виданий закон про непоправних рецидивістів, міри безпеки вперше були введені Кримінальним Кодексом Норвегії 1902 р., був прийнятий Закон про попередження злочинності в Англії (1908). Взагалі, майже всі кодекси ХХ ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії - покарання і заходів безпеки (у попередній главі підручника говорилося про ідею “подвійного шляху у нині чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах Латинської Америки.
Ідеї соціологів отримали новий імпульс після закінчення Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, що обєднує юристів, медиків і соціологів більш 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Ірніса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист Марко Ансель (1902-1990), що є представником демократичного напрямку цієї течії. Новий соціальний захист відстоює зберігання основних концепцій класиків, закріплених в КК цивілізованих країн. Це принцип відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину, вимагаючи лише вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, повязаних з “пануванням юридичного апріорізму” класичної школи (наприклад, вчення про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права новий соціальний захист вважає “ресоціалізацію особи з тим, щоб повернути злочинця “велику родину людей”. Ансель і його прихильники виступають за зберігання суду і кримінального судочинства, але пропонують ввести спеціальне “досьє злочинця”, у якому б фіксувалася “біографія” засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального “судді по покаранню”, який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування мір безпеки, у тому числі, і до деяких “предделіктних станів” - до бродяг, жебраків.1 Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту знайшли своє відоме закріплення в новому КК Франції 1992 р.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що у розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський - з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний - з 30-х років XX ст. дотепер. Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (XVII-XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними революціями в Європі.
Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про злочини і покарання. Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск’е та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час “суспільної угоди”, він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують із людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини.
Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.
Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави злочинам. Його висновок реалістичний: “Неможливо попередити все зло”. Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагування держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впливають на теорію кримінального права і практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різними соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності.Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Беккаріа був проти смертної кари. На його думку, метою покарання повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законодавстві багатьох країн світу.
Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст. Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права - відповідно школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці “Про злочини і покарання спеціально були присвячені попередженню злочинів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: “краще попереджати злочини, ніж за них карати”. Найнадійнішим, але й найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.
Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недооцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на “чистий розум і майже не враховувала практики й існуючого фактичного матеріалу про злочини та боротьбу з ними.
Список використаної літератури
1. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред.П. П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. - К., 2008. - 1428 с.
2. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року. // За ред. М.І. Мельникова, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, А.С.К., 2003. - 1104 с.
3. Уголовное право Соединенных Штатов Америки: Сборник нормативних актов. - М., 1986.
4. Уголовный кодекс Франции / Научн. ред. и предисл. Н.Е. Крыловой, Ю.Н. Головко / Пер. с франц. Н.Е. Крыловой. - СПб., 2002.
5. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии) Учебное пособие - 190 с.
6. Крылова Н.Е. Основные черты нового Уголовного кодекса Франции. - М.: Спарк, 1996. - 124 с.
7. Никифоров Б.С., Решетников Ф.М. Современное американское уголовное право. М.: Наука, 1990. - 153 с.
8. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общая часть уголовного права. - М.: Юрид. лит., 1991. - 288 с.
9. Уголовное право зарубежных государств.М., 1973. Вып.3.