Особливості формування правової держави в Україні

СОДЕРЖАНИЕ: Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТЯ ГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства

1.2 Структура громадянського суспільства

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2.1Історія виникнення та розвитку правової держави

2.2 Поняття і ознаки правової держави

2.3 Основні принципи правової держави

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

3.1 Розвиток громадського суспільства в Україні

3.2 Шляхи формування правової держави в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідношення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного процесу формування правової держави.

Природна хода цього процесу започатковується індивідуальними інтересами, які консолідуються інституціями громадянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерогативу держави як організації публічної влади в масштабі суспільства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питому вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утворень компенсується повсякденним втручанням у суспільні взаємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство й держава являють собою дві невідємні складові частини одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної форми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади.

Більш конкретно ознайомитися з поняттями громадянське суспільство та правова держава, їх особливостями та характерними рисами дозволить формулювання поняття та визначення їх суттєвих ознак.

У роботі поставлені наступні завдання:

- дати теоретичний аналіз суті громадського суспільства та правової держави;

- сформулювати поняття та ознаки громадського суспільства та правової держави.

Поставлені завдання знайшли віддзеркалення в трьох розділах курсової роботи. Загальний обєм роботи викладений на 48 сторінках.

При написанні роботи були використані джерела: навчальні посібники, підручники, статті наукових журналів, нормативно - правові документи. Загальна кількість використаних джерел - 17 штук.

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На перший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.

Поняття громадянського суспільства (англ. civil society) має довгу і складну історію. Це поняття увійшло до вжитку у XVII-XVIII ст., і головний його зміст полягав у тому, що спільнота громадян повинна мати свої закони і не залежати від грубої сваволі з боку держави. Історично поняття сходить до сімї латинських слів civis, civilic, civitas (громадянин, цивільний, місто, держава), з чим повязані такі аспекти громадянського суспільства, як громадянство, громадянські обовязки й чесноти, цивілізовану поведінку.

Категорія «громадянське суспільство» історично відображає особливий зріз розвитку людства, що характеризується прагненням мислячих людей кожного часу створити модель ідеального суспільного устрою, де панували б розум, свобода, благополуччя і справедливість. Завжди формування громадянського суспільства так чи інакше погоджувалося з проблемами вдосконалення держави, піднесення ролі права і закону.

Уявлення про громадянське суспільство сягають корінням глибоко в історію. У стародавньому світі цьому обєктивно служила ідея держави Платона. Так само слід розглядати вислів Аристотеля про те, що держава є достатня для самодостатнього існування сукупність громадян, тобто не що інше, як громадянське суспільство. Цицерон, обгрунтовуючи правову рівність людей, писав: «... закон є сполучна ланка громадянського суспільства, а право, встановлене законом, однаково для всіх ...»[1] . На даному етапі розвитку людства громадянське суспільство повністю ототожнювалося з державою. Це тривало досить тривалий час і було обумовлено рівнем розвитку економічних та соціально-політичних відносин (примітивні форми поділу праці, початковий етап розвитку товарно-грошових відносин, одержавлення суспільного життя, кастовий характер соціальної структури).

Послідовний розвиток суспільних відносин зумовило і трансформацію поглядів вчених про громадянське суспільство. На межі XVI-XVII ст. в роботах Н. Макіавеллі, Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск є, Ж.-Ж. Руссо вже мотивувалося відповідність громадянському суспільству не всіх, а лише прогресивних, на їхню думку, форм державного устрою, заснованих на природно-правових, договірних засадах. Зокрема, Дж. Локк вважав, що «абсолютна монархія ...несумісна з цивільним суспільством і, отже, не може взагалі бути формою громадянського правління»[2] . Макіавеллі вважав найкращою формою держави змішану, що складається з монархії, аристократії і демократії, кожна з яких покликана стримувати і оберігати інші.

Філософську характеристику засад громадянського суспільства ми знаходимо у І. Канта. Головними він вважав такі ідеї:

- людина все повинен створювати власними силами і повинен відповідати за створене;

- зіткнення людських інтересів та необхідність їх захисту є спонукальними причинами самовдосконалення людей;

- громадянська свобода, законодавчо забезпечена правом, є необхідна умова самовдосконалення, гарантія збереження і піднесення людської гідності.

Ці ідеї можна безумовно покласти в основу теорії громадянського суспільства. Кант, перенісши концепцію антагонізму між індивідами як стимулу їх саморозвитку на відносини між державами, робить висновок про те, що для людства найбільшою проблемою, вирішити яку його змушує природа, є досягнення загального правового цивільного суспільства.

В.Гумбольдт, приймаючи філософське вчення І. Канта, на конкретних прикладах постарався показати суперечності та відмінності між громадянським суспільством і державою. До першого він відносив:

- систему національних, громадських установ, які формуються самими індивідами;

- природне і загальне право;

- людину.

Держава, на відміну від громадянського суспільства, полягає, на його думку з системи державних інститутів, позитивного права, видаваного державою та громадянина.

Вперше термін «громадянське суспільство» був введений Гегелем у його роботі «Філософія права». Гегель запропонував розглядати суспільство як діалектичну сукупність відносин між сімєю, громадянським суспільством і державою. У наш час під громадянським суспільством найчастіше розуміють особливу сферу відносин (майнових, ринкових, сімейних, моральних), які перебувають у відомій незалежності від держави. При цьому мають на увазі невтручання влади в «цивільні справи» особистості, в приватне життя людей, в сферу вільного підприємництва, ініціативи, підприємливості. У такому трактуванні громадянське суспільство - це, по суті, синонім суто ринкових відносин та інших видів діяльності, безпосередньо не підвладних державній машині. У такому суспільстві держава розглядається лише в ролі арбітра, свого роду «наглядача», що встановлює «правила гри» та стежить за їх дотриманням усіма ринковими гравцями.

Згідно з Гегелем, громадянське суспільство - це, насамперед, сукупність потреб, а також релігія, сімя, стан, державний устрій, право, мораль, борг, культура, освіта. З первинного «некультурного» стану люди повинні вступити в громадянське суспільство, тобто перейти на вищий щабель розвитку цивілізації. Громадянське суспільство Гегель протиставляв дикості, не цивілізованості, нерозвиненості. Без сумніву, Гегель мав на увазі під громадянським суспільством класичне буржуазне суспільство. У центрі всієї суспільної системи - людина. Його діяльність спрямована на задоволення власних потреб, природних і суспільних. У той же час, особистість може задовольняти свої потреби, тільки перебуваючи в певних відносинах з іншими людьми.

Карл Маркс у своїх наукових працях часто використовував уявлення Гегеля про громадянське суспільство. Надалі він замінив нечіткий, на його думку, термін «громадянське суспільство» на такі категорії, як спосіб виробництва, продуктивні сили і виробничі відносини, базис і надбудова, суспільно-економічна формація. Ці поняття лягли в основу радянського суспільствознавства. Концепцію громадянського суспільства замінила радянська політична економія. Інтерес - це головне, що зєднує один з одним членів громадянського суспільства в його сучасному розумінні. Інтерес особистий, який не може реалізуватися у відриві від суспільного інтересу. З одного боку, тісний взаємозвязок і взаємозалежність індивідів, а з іншого - протиріччя між інтересами особи і суспільства. У цьому виявляється вся складність сучасних уявлень про громадянське суспільство.

Аналіз історичних даних і наведених суджень показує, що процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий. Він охоплює десятки століть. Становлення громадянського суспільства залежить від ступеня розвиненості економічних і правових відносин, реальності особистої та економічної свободи індивідів, дієвості механізму громадського контролю за державно-владними структурами. Якості громадянського суспільства закладені в будь-якій суспільній системі, але можуть мати різну ступінь розвитку. Так, на певному відрізку часу вони перебувають у зародковому стані, в умовах тоталітарної держави вони можуть бути тимчасово пригнічені, перебувають у стані стислої пружини, при яскраво вираженому класовий характер суспільного ладу вони дозуються і лише при досягненні соціальної рівноваги і в умовах демократичної правової державності отримують розвиток і стають переважаючими.

Громадянське суспільство суто відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечуються свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного вїзду і виїзду, широкий і постійний обмін інформаційними, освітніми технологіями з іншими країнами, культурне та наукове співробітництво із зарубіжними державними і громадськими організаціями, сприяння діяльності міжнародних та іноземних обєднань відповідно до принципів і норм міжнародного права. Воно прихильне гуманістичним принципам і відкрита для взаємодії з аналогічними утвореннями в планетарному масштабі.

Громадянське суспільство — це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.

Громадянське суспільство та його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські обєднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального звязку між індивідами.

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі - політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства становлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Таким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних стосунків між людьми, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно відокремлену сукупність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відносини, які опосередковують процеси формування загально національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відносини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відносин, де здійснюються основні права людини - на життя, свободу, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний обєкт владних відносин, а й як субєкт права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сімю, задовольняє культурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, зявляється необхідність реального втручання з боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням обєднань індивідів.

Серед цих інститутів — сімя, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, обєднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого - на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх обєднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громадського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний звязок між державою та індивідом. Тому, звісно, громадянин є передусім субєктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільно-правових засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

1.2 Структура громадянського суспільства

Структура - це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Системним початком, що генерує інтелектуальну і вольову енергію суспільства, є людина з її природними потребами та інтересами, зовні вираженими в юридичних правах і обовязках. Складовими елементами структури виступають різні спільності та обєднання людей і стійкі взаємозвязки між ними.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді пяти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, духовно-культурна та інформаційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність обєктивно сформованих спільностей людей і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства, який надає визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.

Передусім тут треба позначити блок відносин, повязаних з продовженням роду людського, відтворенням людини, продовженням його життя, вихованням дітей. Це інститути сімї та відносини, зумовлені її існуванням, що забезпечують зєднання біологічного і соціального початків в суспільстві.

Другий блок складають відносини, що відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (клубах, громадських обєднаннях тощо).

Третій блок утворюють опосередковані відносини між великими соціальними спільнотами людей, а саме: групами, верствами, класами, націями, расами тощо.

Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів і відносин, в які вступають люди в процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну та споживання сукупного суспільного продукту.

В якості первинного рівня тут виступають відносини власності, які пронизують всю тканину економічних відносин і весь цикл суспільного виробництва і споживання. У кожній розвиненій державі визнаються і захищаються так само приватна, державна, муніципальна й інші форми власності.

Відносини виробництва матеріальних і нематеріальних благ складають другий найбільш важливий для суспільної системи структурний рівень. В основі виробництва лежить творча праця членів суспільства, тому невідємною частиною економічних відносин є трудові відносини. Більш опосередкований і абстрактний характер носять виробничі відносини, які в силу своєї специфіки стають незалежними від волі і свідомості конкретної людини. Структурними елементами економічної системи виступають приватні, муніципальні, акціонерні, кооперативні підприємства, фермерські господарства, індивідуальні приватні підприємства громадян.

Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою складовою частиною економічної системи, хоча вони певною мірою функціонують і в рамках іншої системи - соціальної.

Політичну систему становлять цілісні саморегулюючі організації - держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи, обєднання та відносини між ними. Саме тут індивід виступає в якості громадянина, депутата, члена партії, організації.

Глибинним, сутнісним рівнем тут є відносини з приводу влади, які пронизують політичну систему в усіх її середовищах, на всіх етапах її існування. Владні відносини дуже різноманітні: це відносини між державою та іншими структурними елементами, між державними органами та установами і т.д. Особливе місце займають відносини, що складаються в звязку з діяльністю політичних партій, кінцевою метою якої виступає завжди державна влада. Крім суто владних існує ціла гама політичних відносин, що охоплюють проблеми обєднання громадян у суспільно-політичні організації, свободи слова, гарантій виборчих прав громадян, функціонування форм безпосередньої демократії та інше.

Духовно-культурна система утворюється з відносин між людьми, їх обєднань, державою і суспільством в цілому з приводу духовно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, а також освітніх, наукових, культурних і релігійних установ, через які реалізуються ці відносини.

Базовий блок у цій сфері становлять відносини, повязані з освітою, тому що саме освіта є фундаментом у справі розвитку людської особистості. Його стан характеризує перспективи розвитку конкретного суспільства. Без освіти не може дійсним чином функціонувати не тільки духовно-культурна сфера, але і суспільна система в цілому. Життєво необхідні для людини і суспільства відносини, які зумовлюють виникнення і розвиток науки, культури і релігії. Різноманітні шляхи формування цих відносин, неоднозначний їх вплив на людину, але консолідуючими чинниками є їх спрямованість на збереження історичного досвіду, загально гуманістичних традицій, накопичення і розвиток наукових, морально-духовних, культурних цінностей.

Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати громадські, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх обєднання, що здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізний характер, вони пронизують всі сфери громадянського суспільства.

Структурні частини, що відображають сфери життєдіяльності суспільства, тісно взаємоповязані. Обєднуючим фактором, епіцентром різноманітних звязків між ними виступає громадянин як сукупність суспільних відносин і міра всіх речей. При вивченні соціальної, економічної та інших систем як відносно самостійних явищ не можна недооцінювати і інші структурні складові, такі як: ідеї, норми, традиції тощо.

РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2.1 Історія виникнення та розвитку правової держави

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, повязаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Наприкінці XVIII століття, коли зявляються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.

Термін «правова держава» в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера та Р. фон Моля, що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Грацій, Дж. Локк, Ш. Монтескє, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава, найбільш відомим представником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і обєктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і субєкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невідємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтескє у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невідємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтескє та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших правових актів[3] .

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» повязане з імям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи, а саме: М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін. Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вільний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно повязане з додержанням прав людини. Обгрунтування взаємозвязку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський писав, що правова держава це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку[4] .

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було задекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи, їх співвідношення та взаємозвязок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну ціль.

2.2 Поняття і ознаки правової держави

При характеристиці правової держави необхідно памятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом починаючи від ліберальної закінчуючи соціальною моделлю. З цього випливає те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невідємних прав і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємоповязані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав, такі, як: політичні, соціально-економічні, культурні тощо. Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний звязок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а отже - досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх обєднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.

Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що обєктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають передумовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої соціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади тощо. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання державної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самостійно обмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Повязаність усіх субєктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх обєднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно повязаними між собою, по-перше, генетично, наприклад, в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного, а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством обєктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином, можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держави, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний звязок, який існує між громадянським суспільством і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства, наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «великого суспільства» Л. Джонсона в США.

Принцип поділу влади вперше сформулював Ш. Монтескє, традиційно вважається обовязковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової. При цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади. А по-друге - існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять:

- здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормативної творчості;

- чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення;

- здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо.

Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і повноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням премєр-міністра і призначення дострокових виборів.

Слід виділити наступний принцип – принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охорону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обовязків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозвязків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними обєднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх субєктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

Правові відносини грунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обовязків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина, наприклад, видавати загальнообовязкові норми, збирати податки та ін. Але в конкретних правовідносинах держава і громадянин мають рівні права і відповідні їм обовязки.

Створення стабільного правового статусу громадянина, системи його прав і обовязків і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загально дозвільного правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»[5] . Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобовязана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх обєднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні субєкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними установами.

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обовязків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обовязків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством обєктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення повязати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей, таких як свобода, справедливість, солідарність тощо, на яких повинна бути заснована ця держава.

2.3 Основні принципи правової держави

Принципи - це основні ідеї, що визначають у своїй сукупності ідеальну модель держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене обєктивними і субєктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим; існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових засад у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою.

З урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики та з позицій сучасних наукових знань можна виділити такі принципи правової держави:

1) Принцип пріоритету права.

2) Принцип правової захищеності людини і громадянина.

3) Принцип єдності права і закону.

4) Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади.

У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, повязано з англійським «rull of low» - «правління права» або «панування права». Пріоритетність права допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища. Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно повязане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, втілює в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього суспільства, сформоване через референдуми, якого положення, що сформувалися в ході суспільної практики, зокрема судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлень в суспільстві з метою його нормального функціонування.

Підходимо до висновку, що пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону, б) зєднання людських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимної публічної владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій тощо).

Розглядаючи другий принцип, одразу слід підкреслити, що він носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер. Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава похідні від людини. Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозвязків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних обєктів.

Неминущий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоровя та інше. Іншими словами, право виникло і існує як розумна сторона буття, міра свободи людини.

Абсолютність цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою, її органами та посадовими особами повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, протиправним насильством, ігноруванням потреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це:

1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина. Нормальні правові стосунки передбачають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами, вже тому має величезним обсягом прав і обовязків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих прав, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальнообовязкові норми, стягувати податки і т. д.). І все ж підстав для твердження, що держава має в своєму розпорядженні великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівні права та відповідні їм обовязки. Причому в правовій державі повинен бути відпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконання обовязків;

2) особливі тип правового регулювання і форма правовідносин. Оскільки правова держава і громадянин - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозвязків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т. д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави. Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються по загально дозвільному типу, що дозволяє робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом.

3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення.

Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обовязків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.

Наступний принцип – принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та інше.

Останній принцип - принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлювати одна людина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для пануючих неважливо, яким чином вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки відповідно до права, закону. Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно до сучасних державам повинна розумітися не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада, обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада, призначувана представницьким органом влади, займається реалізацією законів та оперативно-господарською діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних. В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реальному поділу влади поклала судова реформа 1864 р. У історико теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного підвищення судової влади, споконвіку відокремленої із зразками неупередженості та справедливості.

Поряд з викладеними правової державі властиві й принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акта, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму тощо.

громадянський суспільство правовий держава україна

РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

3.1 Розвиток громадського суспільства в Україні

Проблеми громадянського суспільства були предметом інтересу і дореволюційної політико-правової думки в України. Ці питання розглядали таки представники суспільства як Шевченко, Франко, Грушевський, Драгоманов тощо. Розвиваючи основоположні ідеї східної школи, вони в той же час внесли національний елемент у розуміння громадянського суспільства.

Після жовтневої революції в Росії в 1917 році в Україну спочатку намітився процес формування громадянського суспільства. Але він був перерваний у другій половині 20-х рр. ХХ ст. встановленням тоталітарно-бюрократичної системи в СРСР.

Після проголошення в 1991 році державної незалежності в Україні концепція громадянського суспільства прийнята як загальнолюдська цінність. Вона знайшла відображення в Декларації про державний суверенітет України 1991 року і Конституції України 1996 року.

Відповідно до сучасного поданням громадянське суспільство є самостійною соціально організованою структурою для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не ставитися всупереч державі, а взаємодіє з ним для досягнення спільних цілей. Структурними елементами громадянського суспільства є різноманітні обєднання громадян, політичні партії, масові рухи, тощо. До інститутів громадянського суспільства віднесено[6] :

- громадські організації;

- професійні та творчі спілки;

- організації роботодавців;

- благодійні релігійні організації;

- органи самоорганізації населення;

- недержавні засоби масової інформації;

- інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.

Таким чином, вперше в історії незалежної України інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політичною категорією, а були унормовані як система субєктів, наділених правами і обовязками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні та участь в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різних векторів тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством.

Громадянське суспільство є двигуном будь-якої демократії. Демократію не можливо насадити згори, вона проростає знизу, із зростання рівня свідомості, із активності громадян, із діяльності громадянських організацій.

Якщо у суспільстві відсутній достатній рівень демократичної свідомості, будь-які спроби насадити демократію приречені вироджуватись у складні анархічні або авторитарні гібриди.

В кожному з цих випадків суть політичної системи відмінна від декорацій в світлі яких її виставляє влада. Таким чином, швидкий «відкат» демократії, коли крок за кроком нова влада відсуває власний горизонт повноважень в бік зменшення прав та можливостей громадян, свідчить не тільки про якість і суть нової влади, а, в тому числі, про слабкість громадянського суспільства.

За даними Інституту соціології НАН, кількість членів громадських обєднань коливається в межах 12-17% громадян. Із цієї кількості на членство в громадських організаціях припадає 7%[7] .

Окрім цього, тільки 2,2% з цих членів беруть активну участь в діяльності своїх обєднань. Слабкість громадських організацій підтверджує і дослідження творчого центру Каунтерпарт, в якому зазначається, що 75% громадських організацій мають менше 100 членів[8] .

Низький рівень членства найбільше позначається на спроможності громадських організацій. Так, 57% ГО протягом року виконують від 1 до 3 проектів[9] .

Найбільша кількість громадських організацій головним чином фінансується з грантів міжнародних організацій - 55%. Надзвичайно низький відсоток вихідців з громадянського суспільства у політичній еліті - 2,8%.

І, нарешті, дані, які остаточно змушують задуматись на перспективами громадянського суспільства в Україні: майже 50% громадян не довіряють громадським організаціям.

Така прикра ситуація з громадянським суспільством багато в чому пояснює причини демократичних провалів в Україні. Водночас, незважаючи на важке комуністичне минуле, умови розвитку громадянського суспільства важко назвати не сприятливими.

Починаючи з моменту встановлення перших дипломатичних стосунків, всі без винятку демократичні країни визначали зростання кількості та ролі громадських організацій пріоритетом розбудови демократії.

Аналіз стану громадянського суспільства та умов його розвитку дає підстави вважати, що ключовою проблемою були невірно встановлені пріоритети. Фактично, і західні донори, і помаранчева влада діяли за принципом дати рибу, а не вудку.

Зокрема, для донорів пріоритетами були навчання та створення організаційних умов. В підсумку, це призвело до того, що багато сучасних громадських активістів володіють високим інтелектуальним рівнем, досвідом закордонних поїздок, хорошим офісом, але, водночас, вони маргіналізовані і віртуалізовані.

Для більшості з них громадська діяльність носить локальний проектний характер. Відповідно, такі організації не можуть жити без зовнішніх вливань, і ні зростання сум, ні час не збільшують їх організаційну спроможність.

Подібним чином, діяла і помаранчева влада долучаючи громадянське суспільство до діалогів, слухань, експертних оцінок, але так і не прийнявши необхідні законодавчі зміни для зростання їхньої самостійної ролі та запиту у суспільстві.

Насправді, єдиним, що робить громадянське суспільство сильним і є самі громадяни. Жодна зовнішня фінансова допомога і державне замовлення не зрівняється з підтримкою, яку можуть надати громадяни своїми коштами чи участю.

Залучення громадян та формування довіри у суспільстві мали і мають бути основними пріоритетами розвитку громадянського суспільства. Від самого початку свого створення громадські організації мали формувати солідарність між громадянами, активізувати їх у відстоюванні власних прав, у здійсненні тиску і контролю за владою.

Організація і мережа - це основні форми існування активних громадян. Тільки за таких умов можна перетворити суспільне невдоволення у громадянський тиск, а, відповідно, викликати політичні зміни.

Наявність ефективної всеукраїнської структури вже давно б перетворило локальне невдоволення законом про місцеві вибори на масштабний протест. Зрештою, саме так це відбувається в таких країнах як Греція.

Зміна пріоритетів - обовязкова умова виживання громадянського суспільства. Новими пріоритетами, зокрема, мають стати: виникнення великої кількості локальних організацій, розбудова громадянських структур, зростання членства, охоплення значної кількості громадян проектами, організація довгострокових кампаній та участь у коаліціях.

Громадські організації України мають вийти на рівень самостійного функціонування та самофінансування, що можливо виключно при досягненні нових пріоритетів.

Процес формування громадянського суспільства - справа дуже складна. Він буде постійно стикатися з певними труднощами. По-перше, громадські структури схильні до небезпеки перетворитися в інститути обслуговування егоїстичних, деструктивних індивідуальних або групових інтересів. По-друге, їх завжди намагатиметься прибрати до рук владу бюрократичного апарату. І, нарешті, третя небезпека - це структури громадянського суспільства можуть бути або занадто аморфними, нездатними приймати конструктивні рішення, або надто організованими, де окремі члени асоціацій не можуть проявити свою самостійність.

Словом, проблем багато, але вирішувати їх можна буде лише тоді, коли ми вступимо на шлях формування громадянського суспільства. Причому цей процес необхідно підштовхувати хоча б тому, що наша держава молода і далеко не всі жителі нашої країни зробили свідомий вибір на користь українського громадянства. Тобто підданих в Україну набагато більше, ніж повноцінних громадян. Процес формування Української громадянської нації необхідно починати вже зараз. І можливий такий процес тільки при одночасному розвитку автономних від держави структур громадянського суспільства.

Особливу роль у формуванні нової загальноукраїнської ідентичності має відіграти поширення в Україні «культури солідарності», створеної світової соціал-демократією.

Громадянське суспільство не створюється протягом одного дня і навіть протягом одного року. Воно не створюється за вказівкою згори. Сучасна демократія немислима без розвиненого громадянського суспільства.

3.2 Шляхи формування правової держави в Україні

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити своє місце і в Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демократичної традиції в українському конституціоналізмі — концепція демократичної, соціальної, правової держави стала складовою частиною української державницької ідеології. Проголошення в Конституції України як соціальної, правової держави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної уваги не тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в цілому. Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні відмінності в баченні її сутності.

Поняття «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоретичне і як практичне поняття, таке, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція, проголосивши Україну соціальною правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створені лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку цієї концепції.

Формування соціальної, правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, що, у свою чергу, потребує завершення правової, політичної, економічної та соціальної реформ.

Метою проведення правової реформи повинно стати:

- скасування тих законів які не відповідають потребам суспільного життя;

- розробка нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і обєктивно існуючими потребами правового регулювання;

- здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що обумовлено намірами України інтегруватися в єдину Європу;

- формулювання чіткої правової політики держави тощо.

Її результатом мають бути: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки деякі підзаконні нормативно-правові акти, різні інструкції, розпорядження тощо, приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою правової реформи стало завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої влади.

Однак слід мати на увазі, що правову державу неможливо побудувати, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма субєктами: державою, державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави є підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є - налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законодавче закріплення процедури формування і функціонування парламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту й уряду щодо розробки та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливим для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обовязків, уміння їх правильно реалізовувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості, який необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановлення такої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість.

Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обовязковості його виконання - необхідна умова створення правової держави. З цього випливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до права і закону. З огляду на це слід зазначити, що значна частина суспільства досі скептично ставиться до такої думки, що закріплені в Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації можна досягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної правової держави стане цільовою постановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.

ВИСНОВКИ

Суспільство і держава, їх співвідношення – це кардинальна для науки теорії держави і права проблема, яка, незважаючи на її безперечну важливість і актуальність, вивчена недосконало. Довгий час наукова думка взагалі не робила різниці між суспільством і державою. Лише з настанням буржуазної епохи вчені почали розділяти політичну державу й суспільство, громадянське суспільство й правову державу, розглядати деякі аспекти їх взаємодії.

Суспільство виникло задовго до держави і тривалий час обходилося без нього. Обєктивна потреба в державі зявилася в міру ускладнення внутрішньої будови суспільства, його соціального розшарування, загострення в ньому протиріч через розбіжність інтересів соціальних груп і збільшення кількості антигромадських елементів. Отже, держава прийшла на зміну відживаючої свій вік родової організації як нова форма організації суспільства. Процес виникнення держави був, мабуть, напівсвідомо, напівстихійно. Весь досвід світової історії доводить, що суспільству зі складною структурою внутрішньо притаманна державна організація. В іншому випадку йому неминуче загрожує саморуйнування. Таким чином, держава є організаційна форма структурно складного суспільства, яке тут виступає як державно-організоване.

Громадянське суспільство в його сучасному розумінні та значенні - це суспільство, здатне протистояти державі, контролювати його діяльність, здатне вказати державі її місце, тримати її «у вузді». Кажучи іншими словами, громадянське суспільство - це суспільство, здатне зробити свою державу правовою. Між тим, це не означає, що громадянське суспільство тільки тим і займається, що бореться з державою. У рамках принципу соціальності, тобто соціальної держави, громадянське суспільство дозволяє державі активно втручатися в соціально-економічні процеси. Інша справа, що воно не дозволяє державі підімяти себе, зробити соціальну систему тоталітарною.

Громадянське суспільство - суспільство з розвинутими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і звязками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення інтересів, прав і свобод людини і громадянина.

Громадянське суспільство і правова держава логічно припускають один одного - одне немислимо без іншого. У той же час громадянське суспільство первинне: воно є вирішальною соціально-економічною передумовою правової держави.

Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невідємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпосередньо поєднує його громадські та правові засади.

Правова держава є одним з істотних досягнень людської цивілізації. Правова держава - такий спосіб організації держави, при якому воно підпорядковане праву, а головною метою його діяльності є забезпечення прав і свобод людини. Його основними якостями є:

- визнання і захист прав і свобод людини і громадянина;

- верховенство правового закону;

- організація та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади.

Розглядаючи сучасний стан ідей правової держави, слід уникати перебільшення їх ролі і ступеня поширення. В теперішній час правова держава виступає ідеалом, гаслом, конституційним принципом і не отримує свого повного втілення в будь-якій країні. Реальна політична практика держав, які проголосили себе правовими, нерідко розходиться з нормами конституції.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обовязків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де і можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

Отже, самостійність держави врівноважується, обмежується контролем суспільства за його діяльністю, а також оцінкою цієї діяльності.
Якщо політика держави відповідає потребам суспільства, то її результати будуть суспільством схвалені. Навпаки, діяльність держави, що суперечить названим потребам, може заподіяти шкоду суспільству, викликати в ньому кризові явища. Сказане означає, що держава вийшла за межі своєї самостійності, його політика стає антисоціальної.

Зазначене стосується насамперед громадянського суспільства і правової держави. Громадянське суспільство як система соціальних, соціально-економічних, соціально-політичних обєднань громадян, що діють на засадах самоврядування, і правова держава, де державна влада функціонує на правових засадах, в рамках закону, логічно взаємоповязані між собою. Правова держава самостійна в тій мірі, в якій вона служить інтересам громадянського суспільства, яка в свою чергу стимулює розвиток демократичної держави та здійснює гнучкий контроль за його діяльністю.

З відносною самостійністю повязане вплив держави на суспільство і суспільства - на державу. У цьому випадку провідна роль, безперечно, належить суспільству, яке виступає соціально-економічною основою держави, що визначає його природу, могутність і можливості.

Нерозвиненим суспільствам відповідають і нерозвинені держави, міць яких зосереджується в виконавчо-примусових і каральних органах. Такі держави нерідко знаходять силу, яка значно перевищує обєктивні потреби суспільства, отримують надмірну самостійність, стають центром політичного, економічного і духовного життя, підносяться над суспільством. Всемогутня безконтрольна влада тут концентрується в руках диктатора і його оточення чи групи осіб. Так складалися тиранічні диктаторські держави, а в сучасну епоху - авторитарні й тоталітарні держави.

Демократичному суспільству відповідає розвинута тобто демократична держава, що забезпечує цілісність суспільства, порядок і організованість суспільного життя на основі матеріальних та моральних стимулів і методів і в якому повний розвиток отримують органи та установи конструктивно-творчого характеру.

Цивілізоване громадянське суспільство забезпечує демократичний порядок формування найважливіших державних органів, здійснює гнучкий контроль за їх діяльністю на основі закону і права, а в кінцевому рахунку ставить на службу собі і людині весь творчий потенціал правової держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, ВРУ № 254к/96-ВР вiд 28.06.1996;

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» від 05.11.08 № 976;

3. Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. М., 1998г.;

4. Андрусів В. «Громадянське суспільство: між рибою і вудкою» // Українська правда, 26 липня 2010 року // http://www.pravda.com.ua;

5. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002;

6. Зимина Е. Д. Место государства в жизни гражданського общества // Электронный информационный портал «Русский интеллектуальный клуб» 2009-2010;

7. Кульчицький В. Історія держави і права України. Київ: Львів, 1996 р.;

8. Литвин В. Громадянське суспільство: міфи і реальність // Дзеркало тижня. -2002.;

9. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. —Донецьк, 1999.;

10. Попович М. Гражданское общество Украины: итоги ХХ века // Ежедневная украинская газета «День» №244, 31 декабря 1999г. // http://www.day.kiev.ua;

11. Прутник Э. «В Украине гражданское общество и бизнес долгое время развивались параллельно» // «Кіевскій телеграфъ» №38 (488) 18/24 сентября 2009г.;

12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.;

13. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1997.;

14. Теория государства и права. Учебник для вузов. / Под общ. ред. В.К. Бабаева. М., 2002. ;

15. Третьяков В. Гражданское общество на Украине неструктурировано и поделено пополам // Политический класс 30.09. 2005 г.;

16. Фельдблюм В. «Гражданское общество (c позиций современной общеэкономической теории) // ВЕСТНИК ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА «CIVITAS» 25.12.2008г.// http://vestnikcivitas.ru;

17. Ференц В. «Перекошенное гражданское общество» // Украинская правда, 21.02.2008г. http://www.pravda.com.ua.

[1] Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. М., 1998г.

[2] Той самий

[3] Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. М., 1998г.

[4] Дністрянський С. «Загальна наука права і політики», Прага, 1923 р.

[5] Конституція України, ВРУ № 254к/96-ВР вiд 28.06.1996

[6] Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» від 05.11.08 № 976.

[7] Андрусів В. «Громадянське суспільство: між рибою і вудкою» // Українська правда, 26 липня 2010 року // http://www.pravda.com.ua

[8] Той самий

[9] Той самий

Скачать архив с текстом документа