Особливості цивільного правовідношення
СОДЕРЖАНИЕ: Місце правовідносин в системі суспільних відносин. Поняття та ознаки цивільного правовідношення. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, специфіка їх правового регулювання. Зміст, види та елементи цивільних правовідносин.Зміст
Вступ
1. Поняття цивільного правовідношення
1.1 Місце правовідносин в системі суспільних відносин
1.2 Поняття та ознаки цивільного правовідношення
2. Особливості цивільного правовідношення
2.1 Специфіка правового регулювання цивільних правовідносин
2.2 Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
2.3 Види цивільних правовідносин
3. Елементи цивільного правовідношення
3.1 Субєкти цивільного правовідношення
3.2 Обєкти цивільного правовідношення
3.3 Зміст цивільних правовідносин
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
З розвитком правової, демократичної держави та становленням ринкової економіки, особливо актуально полягає вивчення цивільних правовідносин – відносин, що ґрунтуються на правовій ініціативі, в яких їх учасники виступають як юридично, економічно рівні та відокремлені субєкти, є важливою передумовою розвитку громадянського суспільства.
Обєктом дослідження даної роботи є цивільне правовідношення, яке розглядається тут не відокремлено від інших правовідносин, а як один із видів правовідносин, який має ряд особливостей, що повязано загалом зіспецифікою правового регулювання галузі.
Загалом, вивченню даного питання було приділено дуже багато уваги.
Проблема цивільного правовідношення є надзвичайно складною. Це пояснюється тим, що вона носить не тільки галузевий, а й комплексний характер. В підтвердження цього можна сказати, що концепції щодо розуміння обєктів і юридичних фактів, що розроблялися, головним чином, в теорії цивільного права, потім були прийняті загальною теорією держави і права.
Проте, питання обєкта цивільних правовідносин залишається надзвичайно складним. Досі так і не існує єдиного підходу до його розуміння. Така невизначеність негативно впливає на реалізацію цивільних правовідносин, тобто проблема цивільного правовідношення не носить суто теоретичний характер.
Також не існує єдиних взятих за основу підстав класифікації цивільних правовідносин.
Метою дослідження є на основі методів порівняння і аналізу, певним чином, узагальнити та систематизувати різні підходи до розуміння цивільного правовідношення.
Дуже ґрунтовно проблема цивільного правовідношення розглядалася у радянській юридичній літературі. За основу в роботі взяті праці О. С. Іоффе. Правоотношение по советскому гражданскому праву, Сенчіщева В. І. Объект гражданского правоотношения, Яковлєва В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования, Халфіної Р.О. Общее учение о правоотношении, Власової А.В. Структура субъективного права, Тархова В.А. та ін. Дані праці використані в роботі з урахуванням положень чинного цивільного законодавства та сучасного стану розвитку суспільства.
1. Поняття цивільного правовідношення
1.1 Місце правовідносин в системі суспільних відносин
В юридичній літературі більшість авторів розглядають правовідношення як особливий вид суспільних відносин, які не віддалені від інших суспільних відносин, а знаходяться в тісному і безпосередньому звязку з останніми.[1] Проте існує і протилежна позиція, Р. О. Халфіна називає правовідношення лише формою у якій певні суспільні відносини можуть здійснюватися, тобто це конкретне суспільне відношення, виражене в правовій формі.[2]
За О.С. Іоффе, правововідношення є способом перетворення або умовою існування суспільного відношення. Поряд з цим, воно в той же час само по собі є відношенням суспільним, наділеним цілим рядом особливостей, сукупністю специфічних, лише йому властивих ознак і рис, завдяки яким воно стає здатним до виконання цих функцій.
При цьому деякі суспільні відносини спочатку існують самі по собі і лише за певних умов перетворюються в правові відносини або виступають як одна з підстав їх виникнення тоді як інші суспільні відносини лише і можуть існувати як відносини правові, припиняючи своє існування разом і одночасно з тим, як вони втрачають юридичний характер.[3] З цим погоджується і Р.О. Халфіна: Деякі суспільні відносини можуть виступати лише як правовідносини.[4]
Будь-яке суспільне відношення, як тільки воно стає правовим відношенням, набуває всіх властивих останньому ознак, закріплюється нормами права, якими воно регулюється і забезпечується всіма умовами необхідними для його реального здійснення.
Як видно,нерідко правовідносини визначаються як суспільні відносини, врегульовані нормами права.[5] Саме по собі таке визначення сумнівів не викликає, проте відразу ж, як тільки воно піддається аналізу, виникають серйозні заперечення. Справа в тому, що суспільні відносини не завжди регулюються правовими нормами взагалі, а тим більше не завжди безпосередньо, передбачаються ними. Можуть існувати і правовідносини, предмет яких не передбачений законодавством і регулюється угодою сторін, що спирається на норми права (ст. 7, 8, 11 ЦКУ)[6] . Тому В.А. Тархов правовідношення визначає як суспільне відношення засноване на правових нормах.[7]
Проте у більшості випадків відносини можуть існувати або як правовідношення, або як суспільне відношення, не врегульоване нормою права.[8] Таким чином, не всі суспільні відносини обовязково мають бути правовідносинами, а, отже, правовідношення не є ні обовязковим, ні єдино можливим способом реалізації інших суспільних відносин.
Але навіть в тих випадках, коли суспільне відношення з потреби повинне набути правової форми, воно стає не взагалі правовідношенням, а відношенням, врегульованим певною галуззю права. Тому поряд із спільними ознаками будь-якого правовідношення, останнє набуває ряду специфічних рис, що зумовлюються характером тієї галузі права, до сфери регулювання якої воно належить. Такими специфічними рисами характеризується і цивільне правовідношення, які виявляються для того, щоб з цілої сукупності найрізноманітніших правових звязків виділити відносини врегульовані нормами цивільного права.
1.2 Поняття та ознаки цивільного правовідношення
На всіх етапах розвитку юридичної науки проблеми правовідношення привертали пильну увагу вчених, що працюють не лише в області загальної теорії держави і права, але і в галузевих науках. У кожній з галузей робилися спроби визначити специфіку правовідношення обумовлену предметом і методом правового регулювання даної галузі суспільних відносин.
Особливості різних галузей правового регулювання виражаються в структурі правовідносин, співвідношенні прав і обовязків, складі учасників і їх правовій характеристиці, засобах дії на поведінку учасників правовідносин. Дослідження правовідносин в різних галузях правового регулювання дає можливість глибше розкрити звязки предмету і методу, розкрити обєктивні закономірності співвідношення окремих видів суспільних відносин і їх правової форми. Дослідження особливостей різних видів правовідносин збагачує загальну теорію правовідношення, допомагаючи розкрити суть і зміст правовідносин у всіх їх виразах.
Деякі автори трактують правовідношення саме як поняття, повязане з визначеним колом цивільно-правових відносин.
Цивільні правовідносини – один з видів правовідносин. Через це їм властиві як спільні риси і ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і специфічні обумовлені тим, що цивільні правовідносини виникають в результаті цивільно-правового регулювання майнових і деяких особистих немайнових відносин. Інакше кажучи, специфічні риси і ознаки цивільних правовідносин зумовлені особливостями самого цивільного права.
Існує ряд зовнішніх ознак, що відрізняють цивільне правовідношення від інших видів правових відносин. До них відносяться наступні:
По-перше, субєкти цивільних правовідносин відокремлені один від одного як в майновому, так і в організаційному плані, через що вони самостійні, незалежні один від одного, співвідносяться один з одним як рівні;
По-друге, рівність учасників суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання, закладено в даних відносинах, іманентно властиво ним. Цивільне право всіма засобами і способами, наявними в його арсеналі, юридично забезпечує таку рівність. Внаслідок цього цивільні правовідносини формуються як правовідносини між рівноправними субєктами, як правовідносини особливого структурного типу, в яких обовязок кореспондує субєктивному праву як право вимоги, а не як веління. При всій полярності субєктивних прав і обовязків в цивільних правовідносинах зобовязаний субєкт у всіх випадках знаходиться в рівному положенні з уповноваженим субєктом, тобто в стосунках координації, а не субординації.
По-третє, самостійність учасників суспільних відносин, що підпадають під цивільно-правове регулювання, диспозитивність зазначеного регулювання обумовлюють ту обставину, що основними юридичними фактами, що породжують, змінюють і припиняють цивільні правовідносини, є акти вільного волевиявлення субєктів – угоди.
По-четверте, в якості юридичних гарантій реалізації цивільних правовідносин застосовуються властиві тільки цивільному праву заходи захисту цивільних прав і міри відповідальності за невиконання обовязків, що відрізняються, головним чином, майновим характером.
Нарешті, останнью ознакою можуть являтися особливі способи припинення цивільних правовідносин. Такі способи припинення правовідносин, як передання відступного, зарахування, новація, прощення боргу та інші відомі тільки цивільному праву. Однак ця ознака не є досить точною, наприклад, ст. 601 ЦКУ містить перелік випадків, за яких не допускається зарахування зустрічних вимог. 601 ЦКУ містить перелік випадків, за яких не допускається зарахування зустрічних вимог.
На підставі вищенаведеного можна стверджувати, що цивільні правовідносини – це юридичний звязок рівних, майново та організаційно відокремлених субєктів майнових і особистих немайнових відносин, що виражається в наявності у них субєктивних прав і обовязків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників державнопримусових заходів майнового характеру.
2. Особливості цивільного правовідношення
2.1 Специфіка правового регулювання цивільних правовідносин
цивільний правовідношення
В теорії цивільного права не існує єдиного підходу до розуміння галузевого методу правового регулювання. Одні автори розкривають метод правового регулювання в аспекті обєктивного права; інші підходять до сутності методу з позиції характеру конкретних правових звязків, що складаються між субєктами; треті звертають увагу на органічну єдність елементів галузевого методу і на його нерозривний звязок зі змістом галузі права.
Своє безпосереднє вираження метод цивільно-правового регулювання отримує як в специфіці цивільно-правових норм, так і в структурних особливостях і в змісті цивільних правовідносин.
З позицій змісту обєктивного права цивільно-правовий метод є дозвільним, то з точки зору суті правових звязків, що складаються між учасниками цивільних правовідносин його головна особливість полягає в забезпеченні їх правової самостійності.[9]
Найбільш повно зміст цивільно-правового методу правового регулювання можна розкрити через такі його властивості як дозвільність, диспозитивність, правова ініціатива та юридична рівність сторін.
Цивільно-правовий спосіб впливу по-перше характеризується тим, що дана галузь визнає за субєктами право на певну поведінку. Цивільно-правове регулювання має в цілому дозвільний характер, і в цьому полягає головна сутнісна риса цього методу. Він наділяє учасників відносин субєктивними правами як засобами задоволення визнаних законом інтересів і забезпечує права відповідними юридичними заходами.
Ще однією відмінною рисою цивільно-правового методу є здатність здійснювати правосубєктність на власний розсуд. Конкретно мова йде про можливість субєктів цивільного права на свій розсуд набувати субєктивні цивільні права і обовязки, визначати у відомих межах їх зміст, здійснювати їх та розпоряджатися ними. Ця можливість, що іменується в теорії права диспозитивністю, являє собою один з основних прийомів методу цивільно-правового регулювання.
Диспозитивність в цивільному праві аж ніяк не зводиться лише до можливості вирішення на власний розсуд в частині здійснення або нездійснення субєктивного права. Вона значно ширша за змістом й означає надання субєкту можливості здійснювати в цілому правоздатність на свій розсуд, набувати субєктивні права або не набувати, вибирати конкретний спосіб їх набуття, регулювати на свій розсуд у встановлених рамках зміст правовідносин, розпоряджатися наявним субєктивним правом, вдаватися чи не вдаватися до заходів захисту порушеного права і т. д.
Перш за все, диспозитивність проявляється в у значній кількості диспозитивних норм, в цивільному праві.
Диспозитивність з позицій конкретних правовідносин виражається, далі, у наданні субєктам свободи в тій чи іншій мірі для здійснення ними свого субєктивного права. Розпоряджаючись правом, особа, якій воно належить, має можливість приймати рішення щодо здійснення права, його припинення, зміни, передачі іншій особі.
Наступний прийом цивільно-правового регулювання полягає в наділення учасників відносин правової ініціативою, яка використовується цивільним правом як вихідне положення у становленні та розвитку цивільних правовідносин. Названа риса цивільно-правового регулювання характеризується здатністю субєктів цивільного права своїми цілеспрямованими діями створювати для себе права і обовязки, змінювати їх і припиняти. Використання цивільним правом цілеспрямованих дій учасників відносин у якості основної рушійної сили можливо і необхідно внаслідок особливостей відносин, що регулюються цивільним правом.
І остання ознака, яка, найбільш повно, характеризує метод цивільно-правового регулювання є юридична рівність субєктів цивільного права.
Юридична рівність – як ознака цивільно-правового методу, дозволяє у повній мірі виявити дозвільну сутність цивільно-правового методу, і особливості правонаділення, властивого даній галузі.
Цивільне право, регулює відносини, кожна зі сторін яких володіє майново-розпорядчою самостійністю. Воно наділяє учасників відносин рівними правовими можливостями, що забезпечують самостійність субєктів. Юридична рівність субєктів цивільного права відображає ту економічну рівність, характерну для відносин власності, яке полягає в наявності у всіх сторін майново-розпорядчого самостійності.
Іоффе, бачить специфіку побудови цивільних правовідносин саме на засадах юридичної рівності. Характеризуючи рівність сторін цивільних правовідносин, Іоффе повязує її з загальним цивільно-правовим статусом субєктів цивільного права.[10] Рівність у загальному становищі субєктів цивільного права полягає в тому, що вони володіють принципово однаковою здатністю створювати права і обовязки своїми діями і не мають здатність владного встановлення гра і обовязків інших осіб.[11]
Цивільно-правова рівність – рівність правоволодіючих субєктів, наділених також правовою ініціативою і диспозитивністю. Відступи від засад юридичної рівності тягнуть за собою обмеження прав і інтересів однієї зі сторін цивільних правовідносин, деформують нормальний розвиток відносин. 111
Отже, метод цивільно-правового регулювання - це спосіб впливу на відносини, що є дозвільним, характеризується наділенням субєктів на засадах їх юридичної рівності здатністю до правоволодіння, диспозитивністю та ініціативою, забезпечує встановлення правовідносин на основі правової самостійності сторін.
2.2 Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
Підставами для виникнення правовідносин виступають норма права, правоздатність та юридичний факт.
Юридичні факти у цивільному праві – це такі обставини, з наявністю або відсутністю яких норма цивільного права повязує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
В юридичній літературі вказувалося на те, що норма права лише створює юридичну можливість виникнення, зміни та припинення цивільно-правового відношення, вказуючи на ті умови, обставини (факти), за наявності яких правові звязки приходять в рух. Наголошувалося на тому, що саме юридичний факт є однією з основних передумов виникнення цивільних правовідносин. Завдяки юридичним фактами реалізуються створена нормою права можливість руху цивільних правовідносин.[12] Отже, з цього робилося помилкове твердження про те, що жодне правовідношення не може виникнути безпосередньо із закону.[13] Ст. 11 ЦКУ прямо вказує на те, що цивільні права та обовязки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 11 ЦКУ прямо вказує на те, що цивільні права та обовязки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Загальновизнаним є розрізнення двох основних груп юридичних фактів – дій і подій. За підставу поділу тут приймається відношення юридичного факту до волі людей.
Дії являють собою певну форму поведінки субєктів права. У переважній більшості юридичні факти полягають саме в діях.
Подія – це обєктивне явище зовнішнього світу, незалежно від причин, з якими повязується його виникнення, з якими правові норми повязують виникнення, зміну або припинення правових відносин. Але заперечення вольового походження подій не можна визнати правильним стосовно всіх випадків цього роду.Тому прийнято розрізняти події за ступенем визначеності волі субєктів на абсолютні , що не залежать від будь-якої волі та відносні, - обєктивно повязані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій.
О.С. Іоффе взагалі дотримується думки, що Іоффе взагалі дотримується думки, що події мають правове значення не самі по собі, а лише остільки, оскільки вони зумовлюють необхідність забезпечення поведінки людей. Тому подія становить умову виникнення права, але його результатом завжди є не події, а дії.[14] Як видно з визначення події, вона не залежить від волі людей, але її настання або ненастання може мати істотне значення для розвитку правовідносин.[15]
Дії, у свою чергу, як юридичні факти можуть бути поділені на правомірні і неправомірні.
В юридичній літературі можна побачити класифікацію правомірних дій на юридичні акти, тобто правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правового результату; та юридичні вчинки. Юридичними вчинками називають такі правомірні дії, в яких воля спрямована на досягнення певного, розташованого поза правом результату, але які породжують і певні правові наслідки.
За наслідками, до яких призводить юридичний факт – правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі юридичні факти.
У багатьох випадках для виникнення правовідносини недостатньо настання одиничного юридичного факту, необхідно, щоб настала сукупність юридичних фактів, яка носить назву юридичного складу. Сукупність юридичних фактів, повязаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності.
Сукупність юридичних фактів, повязаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності.
В якості особливої групи юридичних фактів виділяють юридичні стани. Юридичні стани — це обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки.
Схожі на юридичні факти, але відрізняються від останніх за своєю сутністю і правовою природою, так звані юридичні умови. Юридичні умови у цивільному праві — це обставини, що внаслідок припису цивільно-правової норми мають певне значення для виникнення, зміни цивільних правовідносин, але безпосередньо не породжують їх, не спричиняють зміну і не припиняють правововідносини. Особливість юридичних умов у тому, що вони мають юридичне значення для настання правових наслідків, але повязані з ними не прямо, а через одну або кілька проміжних ланок.
2.3 Види цивільних правовідносин
Існує велика різноманітність цивільних правовідносин, що ускладнює їх вивчення. Тому в науці цивільного права для таких випадків розроблена їх класифікація метою більш глибокого їх аналізу.
Класифікація цивільних правовідносин може проводитися за різними підставами:
1) Виходячи з їх змісту, цивільні правовідносини можуть бути розділені на майнові і немайнові. Майнові цивільні правовідносини спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб. Майнові цивільні правовідносини спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб. Більшість цивільних правовідносин носить майновий характер. У майнових відносинах, обєктами яких виступають речі, велике значення набуває, перш за все, врегулювання правового режиму речі. Майнові права, в силу тісного звязку зі своїми обєктами – речами (майном), здебільшого передаються.
Немайнові цивільні правовідносини існують з приводу задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин. Особисті немайнові права не мають економічного змісту, тісно повязані з їх власником та є невідчужуваними (ст. 269 ЦКУ).
2) Поділ цивільних правовідносин на абсолютні і відносні заснований на тому, що в абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобовязаних осіб, а у відносних – певний визначений субєкт (зобовязальні відносини). Для будь-якого абсолютного права характерна найбільш, в порівнянні з іншими субєктивними цивільними правами, ступінь повязаності уповноваженої особи з належним їй правом. Це виявляється в тому, що в процесі здійснення абсолютних прав на перший план виступають власні дії їх носіїв. В основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки. Тому одне і те ж правовідношення може бути одночасно абсолютним, речовим або відносним, зобовязальним. Абсолютними є немайнові та речові правовідносини, відносні правовідносини збігаються в цивільному праві з зобовязальними. Розподіл цивільних правовідносин на речові і зобовязальні засновано за критерієм способу задоволення інтересу. Носій права у речових правовідносинах може здійснювати це право без сприяння зобовязаних осіб, через свої активні дії, а для здійснення ж зобовязальних прав, необхідне виконання обовязків боржником. Речові правовідносини, природно, є майновими, абсолютними, зобовязальні – здебільшого відносні, майнові, але можуть бути і немайновими.
3) За своєю структурою цивільні правовідносини поділяються прості, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій тільки обовязок та складні – при яких сторони мають як права, так і обовязки. за своєю структурою цивільні правовідносини поділяються прості, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій тільки обовязок та складні – при яких сторони мають як права, так і обовязки.
4) активні і пасивні цивільні правовідносини. Вони розрізняються за характером поведінки зобовязаної сторони. Якщо на останню у правовідношенні покладено обовязок активної поведінки, то субєктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного права. Цим вони відрізняються від абсолютних відносин субєктивного права (у випадку невиконання обовязку). При цьому, субєктивне право покликане забезпечити виконання обовязку, тобто досягнення активної діяльності зобов’язаної сторони. До активних правовідносин належать зобовязальні відносини. В них боржник зобовязаний вчинити на користь уповноваженої особи певну дію. У пасивних правовідносинах змістом суб’єктивного о6овязку є пасивна поведінка: зобовязана сторона повинна утримуватись від порушення субєктивного права уповноваженої сторони. Уповноважена сторона у пасивних правовідносинах, навпаки, має, так би мовити, повноцінне субєктивне право з його трьома правомочностями: право вимоги, право на захист порушеного субєктивного права і право на свої активні дії, активну поведінку. В цих відносинах субєктивне право набуває головного і самостійного значення. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо;
5) за характером нормативного спрямування цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні цивільні правовідносини. В основу регулятивних правовідносин покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин їх учасників,тобто це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин і особистих немайнових відносин. Тобто, за допомогою регулятивних відносин здійснюється рівномірна діяльність громадян і організацій. Охоронні цивільні правовідносини виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із субєктів цих відносин і спрямовані їх відновлення.
3. Елементи цивільного правовідношення
3.1 Субєкти цивільного правовідношення
Субєктами правовідносин є особи, персонально і майново відокремлені, що наділені правами і обовязками у правовідносинах. Слово особи вживається у широкому значенні для позначення будь-яких субєктів права. Учасниками цивільних відносин є фізичні, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші субєкти публічного права (ст. 2 ЦКУ).
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦКУ). Фізичними особами вважаються не тільки громадяни України, але іноземні громадяни і особи без громадянства.
Передумовою вступу субєкта права як учасника цивільних правовідносин є його цивільна правосубєктність, тобто наявність цивільної правоздатності та дієздатності.
Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та обовязки, яку мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється зі смертю. Щоправда, здатність мати окремі цивільні права та обовязки може повязані з досягненням фізичною особою відповідного віку. Варто зауважити, що правоздатність є лише основою для правоволодіння, вона ще не означає фактичну наявність в особи передбачених законом прав і обовязків. Тобто, правоздатність реалізується за наявності певного юридичного факту, з яким повязується виникнення субєктивного права, яке до цього носило абстрактний характер.
Дієздатність, як і правоздатність, - це юридична категорія, але на відміну від першої, вона не є природними правами людини, а наданими їй в силу закону. Зміст дієздатності включає в себе наступні елементи: здатність особи своїми діями набувати цивільні права та створювати для себе цивільні обовязки; здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обовязки; здатність нести відповідальність за цивільні правопорушення.
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільна дієздатність як і правоздатність є невідчужуваною. Обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб залежить від їх віку та психічного здоровя. Виходячи з цього цивільне законодавство України розрізняє наступні види дієздатності: повну цивільну дієздатність, неповну цивільну дієздатність, часткову цивільну дієздатність, обмежену цивільну дієздатність, або визнає фізичну особу недієздатною.
Повна дієздатність настає з досягненням фізичною особою повноліття.
Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи).
Часткова цивільна дієздатність характерна для осіб віком до чотирнадцяти років (малолітні), які мають право вчиняти дрібні побутові правочини.
Обмежена цивільна дієздатність встановлюється судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоровя, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або керувати ними). Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування. Обмежено дієздатна фізична особа самостійно, без згоди піклувальника може вчиняти лише дрібні побутові правочини.
Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого, психічного розладу здоровя не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у звязкку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин.
Отже, кожен із видів дієздатності включає в себе різний обсяг цивільних прав і обовязків.
Правовою формою обєднання фізичних осіб для участі в цивільному обороті є юридична особа.
Юридичною особою згідно з законом є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80 ЦКУ).
Як будь-який субєкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обовязки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обовязки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині – тобто юридичні особи наділені загальною правоздатністю.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (дня її державної реєстрації), і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи.
Цивільні права і обовязки юридична особа набуває та здійснює через свої органи. За обсягом цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи збігаються у часі.
Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Дані субєкти цивільних правовідносин здійснюють свої права та обовязки через відповідні органи. Що стосується опосередкованої форми участі держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад у цивільно-правових відносинах, то вона забезпечується можливістю зазначених субєктів створювати юридичні особи як публічного, так і приватного права.
Специфіка прояву участі у цивільних правовідносинах держави полягає у тому, що, з однієї сторони, держава є владним субєктом публічних відносин, а з іншої – вона виступає учасником цивільних правовідносин на засадах диспозитивності.
Тому прийнято розрізняти події за ступенем визначеності волі субєктів на абсолютні , що не залежать від будь-якої волі та відносні, - обєктивно повязані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій.
3.2 Обєкти цивільного правовідношення
Проблеми обєктів цивільних прав займають одне з центральних місць у теорії та практиці цивільного права. Тут все піддається сумніву починаючи з того, чи потрібна взагалі така категорія як обєкт правовідносини, і закінчуючи питанням, що ж слід розуміти під обєктом правовідносин.
Категорія обєкт використовується в цивільному праві в декількох термінологічних комбінаціях. Це і обєкти цивільних прав, і обєкти субєктивних прав, і обєкти правового регулювання, і, нарешті, обєкт цивільних правовідносин. Питання про співвідношення даних категорій є складним і неоднозначно вирішуються у цивілістиці. Найбільші труднощі полягають у розумінні того, як в дійсності співвідносяться поняття обєкти цивільних прав і обєкти цивільних правовідносин. Сенчіщев В.І. ототожнює поняття обєкта цивільних прав та обєкта цивільних правовідносин: Зміст понять обєкт цивільних прав і обєкт цивільних правовідносин, якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні суперечити одне одному, оскільки те, що не є обєктом цивільних прав, очевидно, не може стати обєктом цивільних правовідносин, і навпаки.[16] В.А. Лапач займає протилежну позицію. 2Лапач займає протилежну позицію.[17]
Вважаємо, що найбільш правильним був би підхід, за яким обєкт цивільних правовідносин і обєкт цивільних прав єдині. Очевидно, що говорячи про обєкт цивільних прав, ми маємо на увазі саме обєкт цивільних прав. Субєктивні цивільні права, виникають і реалізуються в рамках правовідносини, поза ним вони просто не існують – до моменту виникнення правовідносини можна говорити лише про правосубєктность, але ні в якому разі не про субєктивні цивільні права.
Тепер необхідно перейти до питання про те, що ж являє собою загальне поняття обєкта цивільних правовідносин.
З питання про поняття обєкта правовідносини в юридичній науці викристалізувалися, в основному, дві точки зору. Відповідно до першої з них, обєктом правовідносин є те, з приводу чого субєкти прав вступають в правовідносини, або те, з приводу чого правовідносини встановлюються. Згідно з другою – під обєктом слід розуміти те, на що правовідносини спрямовані.
В.А. Тархов називає обєктом правовідносин те благо, з приводу якого субєкти вступають в правовідносини, те, на що спрямовано правовідносини. Аргументуючи це тим, що суперечка про те, з приводу чи на що, носить скоріше граматичний, формальний характер, ніж юридичний. Автор вважає, що по суті правильно і те, і інше.[18]
Моя власна позиція, що обєктом цивільних правовідносин є те, на що спямовані, а не з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Адже, цивільні правовідносини можуть виникати, наприклад, із заподіяння шкоди.
Так,В науково-практичному коментарі ст. 177 ЦКУ зазначається, що обєктами цивільних прав є те, на що спрямовано права й обовязки субєктів цивільних правовідносин. 4 у науково-практичному коментарі ст. 177 ЦКУ зазначається, що обєктами цивільних прав є те, на що спрямовано права й обовязки субєктів цивільних правовідносин.[19]
Отже, існує безліч різноманітних теорій розуміння обєкту правовідносин: перша – визнає у якості такого предмети матеріального світу (речі); друга – присвоює властивість обєкта фактичному суспільному відношенню, тобто врегульованій правом поведінці, що спрямована на зміну предмета матеріального світу; третя – дуже абстрактно описує обєкт як взагалі будь-яке благо; четверта – взагалі заперечує необхідність самої категорії обєкт правовідносин і виділяє, на противагу загально філософському та спеціально-юридичному розумінню обєкта, два інших поняття: обєкт інтересу і обєкт правової діяльності, а пята – кваліфікує обєкт правовідносин (обєкт прав) як обєкт панування уповноваженої особи, в якості якого можуть виступати в ряді випадків речі або люди, що неприпустимо ні в першому ні, тим більше, в другому випадку.
З наведеного вище можна побачити, що розуміння обєкта цивільних прав – як предмета матеріального світу, і як певного блага сприймаються (розуміються) як різні поняття. З наведеного вище можна побачити, що розуміння обєкта цивільних прав – як предмета матеріального світу, і як певного блага сприймаються (розуміються) як різні поняття.
Тоді як в ЦКУ закріплено, що обєктами цивільних прав є речі, як предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обовязки, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуг, результати інтелектуальної творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177, 179). Тоді як в ЦКУ закріплено, що обєктами цивільних прав є речі, як предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обовязки, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуг, результати інтелектуальної творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177, 179). Тобто законодавець визначає речі, саме як матеріальне благо. Тобто законодавець визначає речі, саме як матеріальне благо.
Таким чином обєктом цивільних прав (правовідносин) є матеріальні та нематеріальні блага на які спрямовано права й обовязки субєктів цивільних правовідносин. Таким чином обєктом цивільних прав (правовідносин) є матеріальні та нематеріальні блага на які спрямовано права й обовязки субєктів цивільних правовідносин.
3.3 Зміст цивільних правовідносин Зміст цивільних правовідносин
Змістом цивільного правовідношення є субєктивне цивільне право та субєктивний цивільний обовязок. Наука цивільного права розглядає цивільні правовідносини як відносини між певними субєктами, встановлені у звязку з певним обєктом, на які спрямовано права й обовязки субєктів цивільних правовідносин.
Тобто змістом цивільного правовідношення є субєктивне цивільне право та субєктивний цивільний обовязок .
У юридичній літературі зазначається безліч різних визначень субєктивного цивільного права. Більшість цивілістів визначає субєктивне цивільне право як засновану на законі міру можливої поведінки конкретної особи з метою задоволення свого інтересу. Про міру можливої поведінки говорять аж ніяк не для порівняння одного субєктивного права з іншим, а для визначення тих меж, у яких уповноважений може діяти.[20]
Варто враховувати, що субєктивні права особи не є абсолютними, вони мають певні межі. Межі права визначаються, перш за все, договором, законом (ст. 13 ЦКУ). Варто враховувати, що Субєктивні права особи не є абсолютними, вони мають певні межі . межі права визначаються, перш за все, законом. ЦКУ
Субєктивне цивільне право являє собою складне правове явище. У його складі прийнято виділяти юридичні можливості, надані субєкту правовою нормою, іменовані повноваженнями.
Аналізуючи складові повноваження субєктивного права , І. Колер відзначав, що повноваження в залежності від виду прав різні і повинні описуватися у поєднанні з ними.[21] Дійсно, повноваження, що входять до складу абсолютного субєктивного права, за своїм матеріальним змістом відмінні від повноважень, що становлять відносне субєктивне право. Однак і абсолютні і відносні субєктивні цивільні права з необхідністю включають в себе два повноваження: можливість вчинення певних дій самою уповноваженою особою і можливість уповноваженого вимагати певної поведінки від зобовязаної особи.
У правовідносинах пасивного типу, елементом яких є абсолютне субєктивне право, яскраво проявляється повноваження на власні дії власника права і менш помітний обовязок інших осіб утримуватися від порушення цього права, яка повязана з останнім через повноваження вимоги. У правовідносинах активного типу, елементом яких є відносне субєктивне право, навпаки, на перший план виступає повноваження вимоги.
З урахуванням сказаного, А.В. Власова визначає субєктивне цивільне право як надану особі з метою задоволення її законного інтересу міру можливої поведінки, яка полягає у можливості вчинення певних дій самим уповноваженим і в можливості уповноваженого вимагати певної поведінки від зобовязаної особи чи осіб.[22]
Права та обовязки у правовідносинах нерозривно повязані. Праву на одній стороні правовідносини обовязково кореспондує обовязок на іншій стороні і навпаки. Якщо субєктивне право визначається як можливість, то субєктивна обовязок повинен бути визначений як необхідність відповідної поведінки. Відповідно до цього, субєктивний обовязок може бути визначений як міра належної, необхідної поведінки зобовязаної особи з метою задоволення інтересів уповноваженої особи. У цивільних правовідносинах існує два види обовязку — активний та пасивний. цивільних правовідносинах існує два види обовязку – активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату – для виконання обовязку. Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обовязку. Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обовязку. Слід зазначити, що більшість цивільних правовідносин мають комплексний характер, тобто субєкти цивільного правовідношення наділені одночасно як правами, так і обовязками, тому одночасно відіграють і активну і пасивну роль. Слід зазначити, що більшість цивільних правовідносин мають комплексний характер, тобто субєкти цивільного правовідношення наділені одночасно як правами, так і обовязками, тому одночасно відіграють і активну і пасивну роль.
Висновки
Цивільні правовідносини є особливим видом правовідносин, тому вони мають як спільні ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і особливі, притаманні лише їм. До таких ознак відносяться: майнова самостійність учасників цивільних правовідносин, їх юридична рівність, ініціативність сторін у правовідношенні, особливий порядок припинення цивільних правовідносин. Забезпечення такого положення субєктів у цивільних правовідносинах, є можливим, перш за все, завдяки особливостями цивільно-правового методу регулювання.
Основною підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти. Хоча, як зазначалося, цивільні правовідносини можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, рішень органів державної влади та суду. Всі юридичні факти поділяються на дві великі групи: дії та події. В основу цієї класифікації покладено відношення юридичного факту до волі людей. Дії, в свою чергу, поділяються на правомірні (юридичні акти, юридичні вчинки) та неправомірні. Також юридичні факти класифікують за наслідками до яких вони призводять тощо.
Цивільні правовідносини не є однорідними за своєю структурою, змістом, характером взаємозвязку між уповноваженою та зобовязаною стороною, їх поведінкою у правовідносинах, тому вони класифіковані за даними ознаками у відповідні групи, з метою їх більш глибокого вивчення.
Розглядаючи структурні елементи цивільного правовідношення, можна сказати, що вони перебувають у тісному взаємозвязку. Правосубєктність учасників цивільних правовідносин (субєктів) впливає на обсяг їх субєктивних прав та обовязків (зміст цивільних правовідносин). А свої повноваження субєкти цивільних правовідносин спрямовують на певні матеріальні та нематеріальні блага (обєкт цивільних правовідносин), з метою задоволення свого інтересу.
Список використаних джерел
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356;
2. Алексеев С.С. Предмет советского социалистического гражданского права. – Свердловск 1960. – 688с.;
3. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.:1950. – с. 367;
4. Власова А.В. Структура субъективного права. – 1998. – 49 с.;
5. Егоров И.Д. Гражданско-правовое регулирование правовых отношений. – Л.: 1988. – 176 с.;
6. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л: 1949. – 144 с.;
7. Лапач В.А. Система объектов гражданских прав: теория и судебная практика. – Санкт-Петербург. 2002. – 544 с.;
8. Онищенко Ганна. Проблема встановлення межі здійснення субєктивного цивільного права // Юридичний журнал. – 2006. - №5;
9. Сенчищев В.И. Объект гражданского правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. М.И. Брагинского. – М: 1998. – 464 с.;
10. Суханов Е.А. Гражданское право. В 4 т. Общая часть учеб. перераб. и доп. – 704 с.;
11. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. 1997. – 331с.;
12. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Ленинград: Из-во Ленинградского Ун-та. –1959. – 281 с.
13. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М: Юридическая литература, 1974. – 290 с.;
14. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. – Свердловск. –1972. – 200 с.;
15. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика хозяйственного права. – Иоффе О.С. – Москва – 2000. – 777 с.;
16. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : У двох томах // За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. -2-е вид., перероб. і доп. -Київ: Юрінком Інтер. – 2006. – Том 1. – 831 с.
[1] Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л: 1949. - С. 3
[2] Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М: Юридическая литература, 1974. - С. 31
[3] Иоффе О. С. Вказана робота. – С. 14
[4] Халфина Р.О. Там само
[5] Халфина Р.О. Вказана робота. – С. 23
[6] Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356;
[7] Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. 1997. – С. 99
[8] Халфина Р.О. Вказана робота. – С. 31
[9] Алексеев С.С. Предмет советского социалистического гражданского права. – Свердловск 1960. – С.275
[10] О. С. Иоффе. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – М: 1949. – С. 33
[11] Яковлев В.Ф.Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. –Свердловск. –1972.С. 104
[12] Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М: Юридическая литература, 1974. – С. 285
[13] Толстой Ю.К. К теории правоотношения. –Ленинград: Из-во Ленинградского Ун-та. –1959. – С.13
[14] Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л: 1949. - С. 120-121
[15] Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М: Юридическая литература. – С. 288
[16] Сенчищев В.И. Объкт гражданского правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. М.И. Брагинского. – М: 1998. – С. 112
[17] В.А. Лапач. Система объектов гражданских прав в законодательстве России. Автореферат диссертации на присвоение ученой степени доктора юридических наук. Ростов-на-Дону: 2002. – С. 24.
[18] Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. 1997. – С. 111
[19] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : У двох томах /За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. -2-е вид., перероб. і доп. -Київ :Юрінком Інтер,2006.
[20] Толстой Ю.К.К теории правоотношения. –Ленинград: Из-во Ленинградского Ун-та. –1959. – С. 41
21Власова А.В. Структура субъективного права. – 1998.
[22] Там само