Остарбайтерство, як складова частина нацистського нового порядку в окупованій Україні в роки Другої світової війни
СОДЕРЖАНИЕ: Аналіз проблеми остарбайтерів, як складової частини втілення фашистського нового порядку на окупованій українській землі, як жертв нацистського і сталінського тоталітарних режимів в історії України. Вирішення проблеми остарбайтерів у післявоєнний час.Зміст
Вступ
1. Регіональний аспект досліджувальної проблеми
2. Насильницьке використання мешканців району у мілітаристській економіці Німеччини
3. Вирішення проблеми колишніх остарбайтерів у післявоєнний час
Висновки
Література
Вступ
24 серпня 2008 року у нашої Батьківщини – України 17-а річниця незалежності. Сімнадцять років тому здійснилося те, про що мріяли багато поколінь українських патріотів – на політичній карті світу постала вільна, суверенна, соборна Україна. Усі ці роки наша держава переживає складний, суперечливий період розбудови. На цьому шляху ми маємо як успіхи, так і невдачі. Болісно і повільно формується нова Українська держава в умовах складної громадсько-політичної обстановки, нестабільного економічного становища.
Та все ж, на всі перипетії і складнощі державотворчого процесу, можна впевнено констатувати, що в Україні будується цивілізоване громадянське суспільство.
А з розбудовою нового демократичного суспільство зростає актуальність осмислення її минулого, того важкого й неоднозначного шляху, який пройшла вона протягом своєї історії, необхідність заповнення “білих плям” на сторінках. Важливою частиною цього шляху є Друга світова війна як один з найскладніших, найтрагічніших і водночас найгероїчніших періодів історії України. Багато її епізодів, зокрема, й ті, що стосуються українського питання та українського народу, довгий час свідомо замовчувалась і фальсифікувалися радянською ідеологією та історіографію. 22 червня 2009 року в нашому календарі скорботна дата – 68-а річниця з дня початку Великої Вітчизняної війни. Чи всі наші однолітки усвідомлено схилять голови цього дня, якщо з українських підручників фактично зникла назва “Велика Вітчизняна”?
У зв’язку з цим хотілося б звернутися до виступу академіка П.Т.Тронька на XI Всеукраїнській науковій конференції “Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події”: Сьогодні багато говориться про переосмислення вітчизняної історії, про її нове бачення, нові підходи. Нове бачення полягає не в тому, щоб паплюжити героїв і події великої Вітчизняної війни, плюндрувати нашу пам’ять про подвиг народу, як це робиться в деяких публікаціях, а в тому, щоб донести до нинішнього і майбутніх поколінь правду про війну, про мужність і героїзм народу, який вистояв і переміг у битві с нацизмом.
Очорнення минулого, як і замовчування фактів, що сьогодні є “невигідним” з погляду політичної кон’юнктури – це злочин перед історією. Молоді люди, що вступають у життя, які не пережили страшного воєнного лихоліття і не знали, що таке війна, мають знати минуле в усі його складності та неоднозначності”( 1.с.2)
Питання остарбайтерства як складової частини нацистського “нового порядку” в окупованій Україні в роки війни недостатньо розкрито в нашій історії, а тому у світлі вищевказаних доленосних дат нашої історії його вивчення набуває значної суспільно – політичної актуальності.
Актуальна робота і в науковому плані з тієї ж причини явної недостатності висвітлення цього питання в історії.
За умов національного відродження, що так неоднозначно сприймається різними прошарками населення в різних регіонах України, важливий є донесенням до суспільства необхідність усвідомлення трагедії українського бездержав’я. А це яскраво відслідковується на прикладі питання про остарбайтерів, яке нерозривно взаємопов’язано з визначенням державного статусу України як у 1941, так і сьогодні.
Робота має значну актуальність і з моральної точки зору. У значній мірі для нашого сьогодення характерні песимізм, апатія, втрата громадянських цінностей. У цій праці мова піде про людей, які, пройшовши через тяжкі випробування війною, неволею, нерозумінням, зуміли зберегти людяність, віру, надію, любов до своєї Батьківщини.
Певне значення це дослідження має і для учителів історії, учнів Перевальського району, оскільки на регіональному рівні це питання ще не досліджувалось.
І, звичайно, велику актуальність ця робота має для нашого молодого музею Історії школи, так як узагальнює пошукову роботу про мешканців району – остарбайтерів, а отже, поповнює його матеріали.
Актуальне це дослідження і тим, що,на мій погляд, відсутня фундаментальна розробка питання остарбайтерів. А це питання розглядається, зокрема, в шкільному курсі історії України.
Об’єктом даної роботи є проблема остарбайтерів як складової частини втілення фашистського “нового порядку” на окупованій українській землі, як жертв нацистського та сталінського тоталітарних режимів в історії України, історії рідного краю та школи.
Предметом дослідження є долі земляків – остарбайтерів – випускників нашої школи та жителів її мікрорайону.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 12.06.1942- x до 3.09.1943 період окупації Перевальського району німецькими військами.
Виходячи з вищесказаного, метою даної роботи є розкриття проблеми остарбайтерства в українській історії в усіх доступних дослідникам аспектам та конкретизація її на краєзнавчому матеріалі.
Вказана мета передбачає доступні завдання:
- визначити час виникнення, умови і зміст поняття “остарбайтер”;
- охарактеризувати становище остарбайтерів у гітлерівській Німеччини та Австрії як жертв нацистських переслідувань;
- проаналізувати ставлення до колишніх остарбайтерів – невинних жертв війни – з боку сталінської тоталітарної держави;
- висвітлити розвиток проблеми остарбайтерів та її вирішення в XX ст.. як торжество ідей гуманізму, історичної справедливості, пріоритету прав людини;
- дослідити питання остарбайтерства на скрижалях регіональної історії;
- віднайти у своєму краї остарбайтерів, познайомитися з їхніми долями, документами та знайти в їх долях підтвердження загальних висновків з трагедії остарбайтерів;
- поповнити фонди Музею історії школи матеріалами про випускників – остарбайтерів та сприяти ознайомленню з ними усіх учнів школи, батьків, громадськості;
- через Раду суспільно корисних добрих справ “Учнівської парламентсько-президентської республіки” гімназії №1 організувати необхідну волонтерську допомогу колишнім остарбайтерам, взяти їх під опіку.
У ході дослідження використані наступні прийоми: порівняльно – історичний, статистичний, зіткнення різних джерел, ілюстративний, пошуково – практичний. У процесі пошуково – практичного методу використані наступні прийоми: екскурсія до місцевого історичного музею, зустрічі й інтерв’ювання остарбайтерів, збір та аналіз документів, їх систематизація, волонтерські акції.
Складною є історіографія даного питання. У новітній історичній науці незалежної України явно недостатньо приділяється уваги питання історії України в роки Другої світової війни загалом і питанням окупаційного режиму та поняттю остарбайтерів зокрема. Відсутня фундаментальна академічна праця з цього питання, що, звичайно, викликає певні труднощі.
У першу чергу, труднощі історіографії даного питання пов’язані з замовчуванням чи фальсифікацією цих питань у радянській історіографії. Вона односторонньо характеризує окупаційний режим, встановлений гітлерівцями на окупованій території України, в ній відсутнє поняття “остарбайтер” через специфічне, підозріле ставлення сталінського режиму до населення, що залишилося на окупованій території, а тим більше до тих, хто був інтернований фашистським режимом. Найбільш об’єктивною серед радянських історичних праць з точки зору характеристики гітлерівського плану “Ост”, “нового порядку” є енциклопедичне видання “Великая Отечественнаяв война 1941- 1945”, видане в перебудов чому 1985 році. Щодо населення окупованих територій, тут згадується про “запровадження трудової повинності для населення від 18 до 45 років, встановлення робочого дня до 14-16 годин, трудової мобілізації, чому присвячена окрема стаття”Угон на роботу в Германию” (2с.508), але терміну “остарбайтер” не вводиться, як не згадується і про переслідування останніх сталінським режимом.
Традиційні шкільні підручники, де в темі “Україна під час Другої світової війни” розглядається питання “Окупаційний режим в Україні” , приділили йому дуже мало уваги. Це стосується, зокрема, третього і четвертого видання підручника Ф.Г. Турченка. У них добре висвітлено питання “ розчленування України”, але не йде мова про плани фашистського керівництва щодо неї.
Менше абзацу присвячено вивезенню в нацистське рабство “2,3 млн. найпрацездатніших чоловіків і жінок…Це становило майже 80% депортованих з СРСР”(3 С293). Поняття “остарбайтер”, як і характеристика їх становища, відсутні. На ті ж вади хибує і посібник М.В. Коваля, хоча дещо ширше дає характеристику “нового порядку”, з використанням цитувань гітлерівських гнобителів, як, наприклад, Е.Коха: “ Україна стане місцем утілення творчого духу германців”(4.с341).
На відміну від вітчизняних істориків, набагато ширше аналізує досліджуване питання історик О.Субтельний. У його популярній історії України розділ “Нацистська влада України” розглядає два варіанти в планах нацистського керівництва щодо України, їх трансформації та практичне втілення в життя, вводить поняття “остарбайтер” (хоча й не зупиняться на характеристиці становища), показує різне ставлення українців до окупантів у різних регіонах і в різних проміжках часу.
Відзначає Субтельний і різну ступінь фашистського режиму в різних регіонах України: “Аби осягнути нацистське управління на Україні у належній перспективі, необхідно усвідомити те, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх найбільш екстремальних форм”.(5.с571) Історики пролили світло ще на одну групу жертв Другої світової війни – людей, яких примусово вивозили на роботу до Німеччини. Я вже зазнавала , що остарбайтери ставали об’єктами найбезжалістної експлуатації, брутального ставлення хазяїв.
“Довідник з історії України” дає чітке визначення “остарбайтер”, визначає причини вивезення робітників до Німеччини, умови праці лаконічно, але змістовно. Тут же вперше, порівняно з попередніми працями, зустрічаємо висновок: ”Більшість остарбайтерів після війни була насильно репатрійована до СРСР, де майже всіх звинувачено у “зраді батьківщини” і “репресовано”.(6.с542)
Хоча спірними тут є твердження “насильно” і “майже всіх”. Новизна даної наукової роботи втому, що це спроба системно розглянути проблему остарбайтерства як аспект трагедії бездержавності, показати остарбайтерів як жертв подвійного терору – з боку гітлерівської та сталінської тоталітарних держав – і перша спроба пов’язати це питання з краєзнавчим матеріалом. Не була б ця робота повною без матеріалів спогадів і болю остарбайтерів.
Це дослідження носить значне суспільно – гуманітарне навантаження, а, отже, може мати практичне значення з точки зору наукової, краєзнавчої, виховної роботи.
Основні положення цього дослідження пройшли апробацією: використані під час тематичного інформування учнів гімназії та під час екскурсії в експозиції музею Історії школи “Школа і суспільство. Вони навчалися в нашій школі. Вони живуть у нашому мікрорайоні”.
1. Регіональний аспект досліджуваної проблеми
Усе більше років віддаляє нас від Великої Вітчизняної війни, все менше очевидців того лихоліття. Війна торкнулася кожної сім’ї, скалічила не одну людську долю. Час стирає з пам’яті багато подій життя, але ніколи не забудуться важкі воєнні роки. У кожного доля склалася по різному: одні брали участь у бойових діях , другі були партизанами, а третіх насильно вислали з рідної землі до фашистської Німеччини.
Давно позаростали травою місця колишніх боїв. Час невблаганний. Але й досі болять рани тих, кого ця війна не обійшла стороною, в кого вона влучила раз і назавжди. Жодні документи, вражаючі цифри не розкажуть про ті нелюдські умови існування, в яких опинилися мої співвітчизники краще за них самих.
Своє дослідження я побудувала на основі фактів, документів, спогадів очевидців. В першу чергу через районний історичний музей я проаналізувала період з 12червня 1942р по 3вересня 1943р. Це період окупації Перевальського району німецько-фашистськими загарбниками в роки війни. За цей період на примусові роботи до Німеччини було вивезено 1180 чоловік. В основному це були мешканці району віком з 5-ти до 30 років. Цю категорію людей називали остарбайтерами (східні робітники). Через управління соціального захисту населення я зібрала багато інформації про колишніх остарбайтерів, познайомилася з списками, адресами людей які через Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення” одержали компенсацію від Німеччини за примусову працю.( Додаток 1.2) Я розшукала і зустрілася з багатьма колишніми остарбайтерами, про долю декількох дізналася від їхніх дітей, родичів або знайомих. Ті спогади крають душу, навертають сльози на очі. Минуле досі, ніби лещатами, стискає серце . Більшість цих людей під час своїх розповідей не стримували сліз; дехто, не стримуючи душевного болю, досить грубо висловлювався на адресу своїх катів. Мені ставало шкода цих людей, важкий камінь лягав на душу. І мимоволі я починала картати себе за те, що потривожила незагоєні рани, примусила цих сивочолих героїв знову страждати. Спілкуватися з колишніми остарбайтерами було дуже важко, іноді хотілося припинити роботу, бо ці добрі привітні люди, коли розмова торкалася їхнього минулого, раптом ставало замкнутим і навіть ворожими. І навіть з цього можна зробити висновок – доля цих людей була нічим не кращою за долю тих, хто наближав перемогу на передовій або в тилу.
Людина народжена бути вільною, для творення, і тільки в цьому вона невмируща. Спілкуючись з остарбайтерами я постійно ставила перед собою запитання, чому ж наша пам’ять така коротка, чому на травневих святах до Дня Перемоги згадуємо лише воїнів – фронтовиків, партизанів, медиків?
Невже ми все ж таки про когось забули? А мабуть це варто. Ми повинні пам’ятати про все і про в сих, бо це частина нашої історії і певною мірою, частина нас самих. Адже добре відомо – щоб будувати майбутнє, ставити перед собою й успішно здійснювати великі завдання, потрібно знати минуле – героїчні й трагічні сторінки нашої історії. Тому моя робота присвячена одній із таких трагічних сторінок.
Однією з форм наукової роботи було і проведення соціального опитування. Я визначила запитання, з якими зверталася в першу чергу до перехожих:
1.Чи знаєте Ви, хто такі жертви нацизму?
2.Чи знаєте Ви, хто такі остарбайтери?
3. Як Ви ставитися до остарбайтерів?
На перше питання відповіді респондентів були такими:
- всі ті, що постраждали під час Другої світової війни;
- ті, що Гітлер і його прибічники знищували;
- це всі люди, які постраждали від голодомору;
- люди, які пережили Велику Вітчизняну війну;
- жертви, які потрапили під гніт, тортури фашистів;
- люди, що загинули під час громадської війни.
На друге питання найбільш яскравими були наступні відповіді:
- люди, які були вивезені за кордон під час війни і праця яких використовувалася безкоштовно;
- люди, яких насильно вивезли в Німеччину для роботи;
- цивільне населення працездатного віку, яке було примусово вивезене до країн Третього рейху ( Німеччини, Австрії) під час Другої світової війни і використовувалось на підприємствах у якості недорогої робочої сили;
- східні люди, які під час Другої світової війни перебували в Німеччині, працювали в хазяїв і на заводах. Лише через деякий час їм виплатили плату;
- ті, що потрапили до концтаборів;
- ті, що пережили німецькі концтабори і лишилися живими;
- люди, що в часи війни були вивезені з України в Німеччину і працювали там задарма;
На третє питання відповідали переважно так:
- відчуваю співчуття, це люди, які були жертвами свого часу, були змушені їхати у Німеччину; в іншому випадку були б знищені;
- дуже співчуваю, бо вони були відірвані від своєї батьківщини і багато хто з них втратив свою родину;
- мені шкода остарбайтерів, бо їм було тяжко в Німеччині, вони були змушені виконувати важкі роботи;
Як свідчить опитування, більшість же дорослого населення поінформовано достатньо. Більше того, приємно, що у нашому суспільстві, незважаючи на всі матеріальні і політичні труднощі, спостерігається позитивне ставлення до людей цієї категорії.
Але деякі перехожі не змогли відповісти на мої запитання. І це я розумію, тому що проблема “остарбайтерів” замовчувалась з різних причин в СРСР. Та і в наш час великого інформування населення на мій погляд не було. Мої здогадки підтверджували колишні остарбайтери під час моїх зустрічей.
Що об’єднує всіх? Це люди похилого віку, більшість мають хронічні й тяжкі хвороби. На вигляд дехто з них молодцюватий. Розповідаючи про своє минуле, дуже хвилюються. Майже в усіх погляд затуманений слідами минулого.
Багато чого вже не можуть пригадати, не пам’ятають людей на багатьох фотографіях. Та й не дивно – пройшло 63 роки.
Усі однаково неохоче пригадують, як ставилася до них радянська держава і їх сусіди, як тільки – вони повернулися з неволі. Таке згадувати в нашому суспільстві незручно. Вони нікого ні в чому не звинувачують – вони в такий час виховувались, коли звинувачувати простим людям було не дозволено. Вони просто глибоко порядні люди з понівеченою долею, із закатованою молодістю і пошматованим серцем. Вони – колишні остарбайтери.
Дослідження обізнаності старшокласників щодо проблеми “остарбайтерів”, я провела серед учнів своєї гімназії№1.
Тема соціологічного опитування – «Що я знаю про остарбайтерів?»
Проблема дослідження – досліджується, чи обізнані старшокласники з проблемами остарбайтерів.
Мета дослідження – вивчення зазначеної проблеми.
Завдання – збір об’єктивної інформації з даної теми.
Об’єкти дослідження – учні 10-11 класів Перевальської гімназії №1.
Інструментарій – анкета.
Гіпотеза – припускається, що учні старших класів мають поверхові уявлення про особливості перебування остарбайтерів на примусових роботах на благо рейху.
Для того, щоб дізнатися, наскільки сучасна молодь обізнана про проблеми остарбайтерів своє дослідження я провела у два етапи.
На першому етапі методом анкетування я здійснила опитування – 28 учнів 10-го класу Перевальської гімназії №1. (Додаток 1)
На перше питання анкети учні відповіли так:38% респондентів цікавляться історією, більшість опитаних(56%) – тільки в межах навчальної програми. А 6% не цікавляться.
На запитання “Чи читаєте, окрім підручників з історії, передбачених навчальною програмою, додаткову літературу?” – 60% десятикласників відповіли ствердно, а 40% заперечило, не цікавляться предметом – 6%, цікавляться в межах навчальної програми – 53%.
Про другу світову війну багато сказано і написано, кожен знає принаймні щось про цю історію. Я поцікавилася з яких джерел учні знають про це. Більшість з цих на уроках ще в початкових класах(75%), значна частка – з книг (43%) та розповідей дідусів і бабусь(43%),25% - кінофільми, Інтернет,ЗМЇ.
Якщо про другу світову війну учні обізнані, то про остарбайтерів багато з них навіть не чули. Так на запитання “Чи відомо Вам щось про остарбайтерів?” Заперечно відповіли 98%.А 2% все – таки знають щось з даного приводу. На поставлене запитання “Хто такі остарбайтери”, вони за
мислилися, оскільки це слово чули вперше. Це підтвердило опитування і відповіді були такі:
-Не знаю;
-Люди, які працювали в других країнах нелегально;
- Мешканці нашого району;
- Люди, яких змушували працювати.
З відповідей на наступне запитання анкети можу зробити висновок, що практично всі учні не мали змоги контактувати з колишніми остарбайтерами, так як серед рідних і знайомих немає остарбайтерів.
Це підтвердилося і у відповідях на запитання”Що Вам відомо про перебування остарбайтерів на примусових роботах за кордоном?” Учасники анкетування відповіли так:
-Не відомо нічого-95%;
-працювали-3%;
-працювали на багатих людей-2%.
Минуло 63 роки від тієї страшної війни. Багато пробачено і забуто. Невпинно очевидці йдуть від нас у вічність – як переможці. Більшість німців усвідомили свої помилки, помилки своїх батьків і дідів, тому й прагнуть хоча б зараз надати колишнім невільникам матеріальну допомогу, компенсувати їм роки важкої праці. Яким же уявляють ставлення сучасних німців до остарбайтерів учні? На це питання учні не відповіли.А чи підтримує наша держава остарбайтерів? Відповіді були різними. Не підтримує – 19%,підтримує- 62%, не знають – 19%.
Моє припущенне, що десятикласники дуже мало знають про проблему остарбайтерів підтвердилося. Це я можу підтвердити на своєму досвіді. Якщо б я не займалася цією проблемою, не читала багато літератури з цього дослідження у мене також були б низькі знання. Ознайомившись з різноманітною літературою, зустрічаючись з остарбайтерами я багато чого усвідомила для себе.
На другому етапі дослідження я провела опитування серед 30 учнів 11 класу Перевальської гімназії №1, аби дізнатися, що знають про проблеми остарбайтерів випускники. Одинадцятикласники на початку навчального року, вивчаючи на уроках історії Другу світову війну, мають розглядати і проблему остарбайтерів, оскільки це передбачено навчальною програмою.
З відповідей на запитання “Чи цікавитися Ви історією України та всесвітньою історією?” я дізналася, що 6% випускників не цікавляться історією, 31% любить пізнавати її сторінки, а 63% цікавляться лише в межах навчальної програми.
Читаючи різноманітну літературу, людина стає більш ерудованою, у неї краще розвивається мислення та збагачується світогляд. Як виявилося, 50% опитаних читають додаткову історичну літературу, а 50% - лише передбачену навчальною програмою.
Про Другу світову війну 81% респондентів знають з уроків історії, 5% - з книг,3% - з розповідей дідусів і бабусь, 50% - із засобів масової інформації.
Незважаючи на те, що одинадцятикласники вивчали таке явище, як примусове вивезення людей за кордон у роки Другої світової війни, 50% з них про остарбайтерів не мають ніяких відомостей, та 50% з них про остарбайтерів знають принаймні щось.
Визначення “остарбайтери” учні трактували так:
- люди, які під час війни працювали в Німеччині;
- люди, які перебували на примусових роботах за кордоном.
Чотири респонденти не відповідали взагалі.
Відповіді на запитання “Якого віку були люди, яких вивозили на примусові роботи за кордон?” були різними. По 38% припало на 20 – 30 та 18 – 40 років, по 12% - на 16 – 60 та 30 – 50 років.
Хоча депортація працездатного населення торкнулося майже кожної української сім’ї, лише 2% старшокласників мають рідних чи знайомих остарбайтерів, 98% їх не мають.
Можна здогадатися, як нелегко було невільникам за кордоном. Опитані вважають, що:
- над ними знущалися;
- вони важко працювали.
Одинадцятьом учням невідомо нічого про перебування співвітчизників на примусових роботах.
Кожен із респондентів уявляє, якими нещадними могли бути умови праці і проживання остарбайтерів, і тому 75% переконані, що умови були дуже погані і важкі, 50% - над ними знущалися, 6% - у комфортних і залежно від місця перебування.
На запитання “Скільки людей з України було вивезено на примусові роботи?” досить багато опитаних (57%) дали правильну відповідь:2,4 млн., 25% - 3тис., 12% - 10млн., 6% - 5млн.
Керуючись високими моральними якостями людини, мало хто може подумати, що багатостраждальні люди після кількарічних поневірянь на чужині почують не слова співчуття від земляків, а будуть нерідко засудженні. 44% респондентів вважають, що остарбайтерам усі співчували, 30% - до них ставилися підозріло, 15% - їх засуджували, 8% - байдуже, 3% - власний варіант:”до них ставилися по різному”, “виплачували гроші”.
Коли я запитала у старшокласників “Яке ставлення сучасних німців до остарбайтерів?”, 63% опитаних вирішили, що вони шкодують про помилки своїх предків, 25% - байдуже ставляться, 6% - засуджують, ще 6% - виплачують гроші.
Держава повинна дбати про кожного громадянина. Особливо про тих, хто найбільше потребує цієї допомоги. До такої категорії відносяться і остарбайтери. 62% респондентів переконані, що наша держава підтримує остарбайтерів, 19% - що ні, ще 19% - не знають. Ті, які дали позитивну відповідь, вважають, що допомогою з боку держави є:
- виплата грошей;
- підвищення пенсій;
- надання пільг;
На думку респондентів, остарбайтери потребують пільг, житла, роботи, безкоштовної медицини. Надати цю допомогу можуть держава та люди, які мають таку можливість.
Проводячи дане дослідження у два етапи, я мала на меті порівняти рівень обізнаності про остарбайтерів учнів 10 – х та 11 – х класів. Логічно, що глибше знання про остарбайтерів повинні мати учні 11 – го класу, оскільки вони вивчали це на уроках історії. Та чи це дійсно так, покаже порівняльний аналіз результатів дослідження в обох класах.
Якщо порівняти зацікавленість учнів історією, то 10- му класі вона більша, оскільки предметом цікавляться 38% опитаних, в 11-му – 31%,не цікавляться по 6% учнів у кожному класі, у межах навчальної програми у 11-му класі 63%, у 10-му – 53%.
Але саме у цьому в обох класах і вийшов певний парадокс, оскільки цікавляться історією близько 30% опитаних у кожному класі, а читають, окрім підручників, передбачених навчальною програмою, додаткову літературу по 50% учнів у кожному класі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що майже 20% учнів, які читають додаткову літературу, роблять це без найменшої цікавості, або ж вони дали неправдиву відповідь і насправді не читають додаткову літературу.
Основним джерелом знань про Другу світову війну в учнів як 10-го, так і 11-го класу є уроки історії. Але якщо вони так багато дізнаються про події війни з уроків історії, чому ж про остарбайтерів бодай щось знають лише 50% одинадцятикласників, і 2% десятикласників?
На питання “Хто такі остарбайтери?” учням обох класів було важко дати відповідь. Склалося таке враження, щось десь краєм вуха вони щось про це чули, але де і що – вони й самі не знають. Надані відповіді були схожими:
- люди, яких змушували працювати;
- люди, які працювали в Німеччині;
- люди, яких вивозили на примусові роботи за кордон.
З деяких відповідей одразу видно, що учні не знають, хто такі остарбайтери, а отже, їм нічого не відомо про їхнє перебудування на примусових роботах за кордоном. Багато учнів так і писали, та дехто від незнання примусову працю за кордоном порівнював із сучасністю, з тим, що коїться у світі нині, тому й писав, що остарбайтерам обіцяли добре жити, працюючи офіціантами, а вони займалися проституцією. Решта учнів вважають, що остарбайтери тяжко працювали на багатих людей, які з них знущалися.
Більшість старшокласників переконані, що невільники жили і працювали в дуже поганих і важких умовах.
Багато одинадцятикласників -57% знають, що на примусові роботи було вивезено 2,4 мільйона людей з України, а 50% десятикласників думають, що було вивезено лише 3тисячі чоловік.
У наступному питанні помиляються учні обох класів, вважають, що всі співчували остарбайтери, коли ті повернулися на Батьківщину. У 10-му класі так думають 69% учнів, в 11-44%.
У питанні “Яке ставлення сучасних німців до остарбайтерів?” більшість учнів як 10-го, так і 11-го класів вважають, що сучасні німці шкодують про помилки своїх предків. Одностайними виявилися думки старшокласників про те, що наша держава підтримує остарбайтерів. Вони вважають, що остарбайтерам надаються пільги та фінансова допомога з боку держави.
Подібні відповіді надали учні 10-го і 11-го класів щодо допомоги, якої потребують колишні остарбайтери – пільги, безкоштовна медицина, увага і турбота.
З даного дослідження можна зробити висновок, що учні 11-го класу знають трохи більше про остарбайтерів, ніж десятикласники. Але глибоких знань по даній темі не мають ані одні, ані другі, і це є проблемою. Отже, моя гіпотеза, що учні старших класів мають поверхові уявлення про особливості перебудування остарбайтерів на примусових роботах на благо рейху, підтвердилися.
Якщо проаналізувати як ставало українське населення жертвами нацистських переслідувань я встановила, що не тільки з нашого району вивозили людей. Все Україна була під гнітом Німеччини
Усі роки окупації України йшли до Німеччини ешелони з українськими невільниками.
Радянські цивільні робітники, яких називали “Ostarbeiter”, мали позначки “OST”(“схід”) на грудях з правого боку, були віднесені в рейху до найнижчої категорії в ієрархії примусових робітників. Їх утримували переважно за колючим дротом у спеціально побудованих таборах. Табори були створені по всій території рейху. О.Святун вказує на їх кількість – 30 тис. [7 с51], “Книга Пам’яті України” – 20 тис. [8 с217].
По всій Німеччині були розкидані “ринки збуту робочої сили” – “арбайтсамт” (у спогадах їх колишні остарбайтери називають біржами праці), де легально відбувався продаж привезених зі сходу підприємцям і бауерам (фермерам).
Ці ринки скоріше нагадували Грецію і Рим перед початком нової ери, ніж Європу середини XX століття: робочу силу вибирали, як худобу, заглядаючи в зуби і пробуючи м’язи, продавали по ціні дешевого пальта та черевиків на дерев’яній підошві. Ось у цьому випадку знову зустрічаємося зі злочином – торгівлею людьми.
Більше шансів на виживання мали ті, хто працював у бауєрів, власників майстерень, магазинів. Тут усе часто залежало від людських взаємин.
Життя остарбайтерів у неволі строго регламентувалося інструкціями гестапо, господаря. Кожному вручали “Пам’ятку” з правилами поведінки, що складалися із суцільних заборон. Кожен німець, який виявив остарбайтера без знаку “OST”, зобов’язаний був здати його в поліцію, де останнього “провчали”: били, штрафували, саджали в карцер.
Але найгірше в неймовірно тяжкому житті “східних робітників” – це непосильна праця. Робочий день становив 14 – 16 годин на добу без відпусток, без елементарної охорони праці, а часто й без вихідних, без перерв на обід. Тяжка праця та нікчемне харчування при цьому досить швидко приводили людей до виснаження і смерті. Праця остарбайтерів оплачувалась набагато нижче, ніж праця інших категорій населення, а то й не оплачувалася взагалі. Часто плату за остарбайтерів одержували СС, які вважались офіційними власниками того чи іншого табору.
Працювали невільники під постійним наглядом. За мінімальні порушення, за відволікання, розмови наглядачі били. За особливо тяжкі порушення, як втеча, непокора адміністрації, підбурювання до повстання, остарбайтерів чекав концтабір. Багато в’язнів гинуло під час бомбардувань німецьких міст та промислових об’єктів.
Примусово вивезені в Німеччину люди повинні були жити в тяжких умовах. Скупченість у бараках, антисанітарія, напівголодне існування, виснажуюча праця, необмежений робочий день, суворе покарання, терор гестапо були постійними факторами їх життя. Гітлером був призначений генеральний уповноважений обер группенфюрер СС Фріц Заукель відповідальним за виконання робочої сили, який відправляв мільйони людей із окупованих країн на примусові роботи в Німеччину, зробивши все, щоб кожен з примусових працівників вироблявся до смерті.
“Першими жертвами масових нацистських злочинів проти людства стали діти. Саме з них почалось знищення людей у великих масштабах «індустріальним засобом». (9 с.41)
Остарбайтерам дозволяли листування з рідними. Однак листи, які не повинні перевищувати 4 сторінки, можна було відіслати лише двічі на місяць. Листи слід було здавати відкритими і оплаченими за німецьким внутрішнім тарифом керівництву табору, звідки вони передавались на пошту.
Але листи були єдиною формою зв’язку з домом, з рідними, Батьківщиною. Тому й писали в них не завжди правдиво, завуальовано, щоб не травмувати рідних, щоб пропустила цензура, щоб прийшла така очікувана відповідь.
До своєї роботи я залучаю листа, який довгі роки зберігається як сімейна реліквія Надії Дорофієвої (Мамонової). Цей лист був написаний в Німеччині. Це історична память про любов до своєї Вітчизни наших співвітчизників, які в муках і стражданнях пронесли віру у своє визволення з неволі. Зміст листа дуже патріотичний. До цього часу зберегли листа внуки Надії Дорофієвої (Мамонової), який був привезений з Німеччини. (Додаток 4).
Знаходячись далеко від рідної землі всі згадували свою Вітчизну, рідних. Дізнатися про подробиці написання листа і юні роки Надії Дорофієвої я не зміг. Декілька років тому її не стало. Далися взнаки роки перебування на важких роботах у Німеччині.
У наш час відкритої демократії, можливо молодь не замислюється над тими трагічними сторінками в житті українського народу, які винесли на своїх плечах такі ж діти, як і ми. Цього не потрібно викреслювати з нашої історії, пам’яті. Це наша біль і разом з тим гордість за наш народ, за нашу рідну Україну
Цікаві думки В.Литвинова про відношення обох країн до категорії дітей в’язнів, у з’язку з чим він піднімає і тему провини сталінського режиму:”Правда о страданиях этой категории жертв войны была нежелательной, неудобной как для побежденных, так и для победителей. Это позорный компромат на два тоталитарных режима. Немецкой стороне следовало признать факты неслыханой жестокости: расстрелы, каторга, бесчеловечные опыты над людьми, голод, унижения. С другой стороны вставал вопрос: как могло случиться, что тысячи детей оказались на оккупированной территории? Целые детские дома оказались брошенными на
произвол судьбы. Их никто не собирался спасать. Подпункт б пункта 2 постановления ЦК ВКП(б) Совнаркома СССР от 27июня 1941 г. четко указывает: эвакуации подлежат “квалифицированные рабочие, инженеры и служащие вместе с эвакуированными с фронта предприятиями, население, годное для военной службы, ответственные партийные работники”.
Остальные – не в счет. Так их предали в первый раз…”(10с39). Я вказую на цю цитату, щоб акцентувати увагу на ще одному винуватцю трагедії остарбайтерів – сталінському тоталітарному режиму, тобто ще раз повернутися до трагедії української бездержавності.
Кинуті напризволяще однією державою – загарбником, стали жертвою іншої.
Жодного разу за роки війни сталінське керівництво не поцікавилося долею “остарбайтерів”, не висловило протест. Хіба лише на Потсдамській конференції, коли вимагало видачі всіх громадян СРСР із зони окупації союзників. Зі списку благонадійних осіб їх викреслили ще в 1941 році, коли кинули на окупованій території, коли зрадили вперше. “Во второй раз Родина – мать стала мачехой, когда истерзанные, больные, прошедшие все круги ада, они стали изгоями в своей стране. Немногие смогли получить образование, в основном их уделом стал неквалифицированный тяжелый труд. Из них, призванных в армию, комплектовали подразделения для испытаний образцов нового оружия, в т.ч. ядерного, химического, бактериологического”(11.с340).
Так, усі, хто перебував на окупованій території(а хто винен?), сталінським режимом ставились під підозру, а то й звинувачувались у зрадництві. Були й зрадники, були й ті, хто виїхав добровільно (отже, щоб не повертатися), але ці, певно, прагнули залишитися в Німеччині, в Західній Європі, емігрували в США, Канаду, Австрію. Можливо, це був знак протесту проти сталінської системи, а може, й передчуття обов’язкових репресій.
“В Україні в прикордонній зоні було створено шість збірно – переселенських пунктів, а також сімдесят обласних приймально – розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 року через них пройшли 1334 тис. чоловік, з них 1129 тис. цивільного населення. Усього ж з 1942 по 1950 рр. в Україну повернулося 1850 тисяч колишніх “остарбайтерів”. Близько 150 тисяч скористалися можливістю залишитися на Заході . Приблизно 30% вивезених у неволю не повернулися”.(2.с219)
Ніхто не досліджував, від скількох громадян – колишніх “остарбайтерів”, відмовилась Батьківщина, скільки їх не повернулося до рідної домівки вже з вини радянської тоталітарної системи. А скільки підкошених ще однією неволею, так і не змогли піднятися з колін.
“З 1850тисяч остарбайтерів у 1945р. на 1993р. їх залишилося в Україні 670 тисяч. Третя частина… Чи тільки через німецьку неволю згасло їх життя? Певно, що є в цьому й вина сталінського режиму.
Обмеження в правах, необґрунтовані покарання, ув’язнення чи примусова трудова повинність – усе це прояв репресій. Виходячи з цього, можна твердити, що остарбайтери стали подвійними жертвами – не лише нацистського, але й сталінського режимів”.(12.с38)
2. Насильницьке використання мешканців району у мілітаристській економіці Німеччини
Своє дослідження долі моїх однолітків періоду окупації німцями Перевальського району я почала безпосередньо з особистих зустрічей з ними. Досвід такої роботи у мене вже був. У пошуках людей насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини мені допомагали колишні остарбайтери, вони раділи тому, що про них пригадали з хорошої, поважної сторони. Адже не по добрій волі вони опинилися в Німеччині, і в певний період часу наша держава негативно оцінювала таке положення. Хто в цьому винен? Час і життя розставив все по своїх місцях. Відновлені чесні імена. Але моральна травма остарбайтерів залишилася на все життя, не дивлячись не фінансову компенсацію з боку Німеччини. Ніякі гроші не замінять втрачену молодість, здоров’я.
12 липня 1942 року Перевальський район був окупований німцями. 419 днів панував режим кривавого терору і насильства. Для придушення населення німцями був створений величезний каральний апарат. Поліція і німецький комендант знаходилися в будівлі тресту “Ворошиловград вугілля”. Окупанти встановили комендантську годину, заборонялося збиратися групами, проводити збори і інше. Для узяття на облік працездатних була встановлена обов’язкова реєстрація населення на біржах праці. Робочий день для промислових робочих був встановлений 12-14 годин. Найголовніше, що цікавило німців – вугілля. Шахти знаходилися зовні в робочому стані. Німці намагалися їх відновити. Диверсії на шахтах району продовжувалися повсюдно. Багато робітниківбули схоплені і розстріляні, але до приходу радянських військ так і не вдалося німцям добути вугілля. Жителям району довелося пройти через безліч випробувань: терор, голод, відсутність магазинів, аптек, лікарень, шкіл, масовий угін на роботу до Німеччини. Тільки з Перевальська було вивезено 1180 чоловік. Остарбайтерами ставали не тільки дорослі але і діти. Багато хлопців і дівчат ховалися від угіну в підвалах, на горищах будинків, в шурфах і шахтах. Викликали штучно різні шкірні захворювання, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини
Страшна біда прийшла в кожний дім. “Масовий угін до Німеччини – це сльози, смерть, насильство, розорення, стогін і ридання на вокзалах, завантажені колонами невільників дороги, останні квапливі поцілунки, початок страшної смуги”.(10.с465)
Не тільки до Німеччини відвезли на примусові роботи. У нашому районі біля села Бугаївка був обладнаний німцями табір. Жінки містилися в двоповерховій будівлі, чоловіки в бараках. Обидві будівлі були обгороджені колючим дротом, а по периметру стояла охорона. На протязі вже ряду років колишній в’язень незареєстрованого табору Белікова Галина Василівна в різних інстанціях добивалася свого визнання, що вона була “остарбайтером”. Проте до нашого часу позитивної відповіді вона не одержала. Я зустрілася з нею і вона повідала мені свою гірку долю дитячих років.
“Це був 1942 рік, мені було 15 років, в район прийшли нові “господарі”. Табір розташувався в Малокостянтинівці Бугаївської селищної ради, куди в бараки зігнали декілька сот людей місцевого населення. Рили протитанкові рови до самої Михайлівни. У будь – яку погоду, в нелюдських умовах. Били просто так, ні за що, спускали на людей спеціально навчених церберів. Я носила воду з Бугаївки. І всякий раз, коли проходила мимо німців, вони забирали воду собі. Тому мені по декілька разів доводилося ходити туди і назад. Знущання доводилися до відчаю. Суп навпіл з комарами застрявав у горлі. Іноді, правда, коли під бомбардування потрапляв кінь, перепадало по шматочку м’яса. А то ще зрідка мама приносила оладки з трави з додаванням муки.
І сама не знаю, як зважилася на втечу. Не встигла заскочити в свій будинок, як на вулиці заторохтів мотоцикл. Ось і вся ілюзорна свобода. Мене сильно побили і знову повернули в табір. Там били ще, потім кинули в підвал
Паніка в стані ворога почалася в серпні 1943 року. Відчуваючи, що вже на п’яти наступають радянські війська, німці зняли табір по тривозі і в швидкому порядку погнали арештантів на станцію Ясіноватая. Швидше за все, для відправки до Німеччини. Опинилася на цьому етапі і я з своєю сестрою Вірою. Ніякого передиху і привалів – тільки вперед: швидше, швидше! Підтримуючи один одного, арештанти ледве пересували ноги. Ніч застала в Дебальцеві. І тут немов розірвалося небо, висипаючи на землю – матінку тонни смертоносного металу, - наші бомбили ворожі розташування…”
Насправді тягнуться до Михалівки окопи, наполовину присипані землею і порослі густою травою, потім і кров’ю поливали їх зовсім ще дівчатка під дулами автоматів і зле гарчання псів. Не заживають ці рани – рови в серцях і душах живих свідків.
НІЯК не може відновити справедливість Г.В. Белікова: так був все-таки табір або не було?
Через районну газету “Народна трибуна” мені допомогли звернутися до живих свідків тих грізних подій 1942 роки з метою встановлення істини в існуванні незареєстрованого табору. Виявилося, що до теперішнього часу в районі проживають в’язні цього табору.
Мені вдалося поспілкуватися ще з одною людиною, на яку вказала Белікова Г.В.Я з великою увагою вислухала та записала сповідь Есауленко (Висоцької) Параски Петрівни, яка до цього часу мешкає в м. Перевальськ, вул. Амурська, 13/1.
“Влітку 1942 року Степанівну зайняли німці. Нашу сім’ю з 6 чоловік викинули на вулицю, а в хатині влаштувалися ворожі солдати. Вони поверталися сюди на відпочинок с передової з-під Іллірії, де стримували натиск окупантів радянські воїни. На ті часи у нас було велике господарство:
кури, качки, гусаки, свиня і велика пасіка. Все забрали іроди, не пошкодували навіть дітей малих. До самої осені 1943-го нашу сім’ю, як і інших, тримали у таборі, колишньому будинку інвалідів, за колючим дротом. Ми так і не дізналися, куди німці поділи тих людей. Мене, старшу сестру і батька ганяли під конвоєм з собаками рити бліндажі і протитанковий рів. Працювали з ранку до вечора. Того, хто не виконував норму, нещадно били. А мене більше за всіх діставалося, тому що я була дуже слабенька, та і років замало - всього 13. За мене вступали старші, допомагали рити окопи.
У серпні 43 – го нас підняли серед ночі і під автоматами погнали на станцію Ясіновата для відправки до Німеччини. Потрапивши під бомбардування, ми розбіглися хто куди – в основному сховалися в зруйнованих будинках. Потім нас звільнили радянські війська. Чоловіків же всіх погнали до Німеччини, зокрема моїх батька, братів і інших.
З березня 1995 року пишу в Луганський обласний архів х надією знайти сліди табору, в якому ми працювали. А нам просто відповідають: табір не зареєстрований. На запити з Німеччини прийшов лист: повідомте прізвище працедавця. Абсурд якийсь: невже б ми посміли питати її у коменданта табору?
Роки такі, що я постійно хворію, не можу ходити. Виховую внука- сироту, якому вже 16 років. Так хочеться справедливості добитися, хоча б ради внучка.”
У селі Михайлівна проживає Петренко Микола Іванович, 1928 рока народження, який підтверджує, що табір дійсно був, оскільки він проживав в селищі шахти №5, який знаходився поряд біля с. Бугаївка.
“Нас теж німці збирали підлітків, людей похилого віку і гнали рити окопи. Ми проходили мимо тих таборів, коли йшли на роботу. Жіночий табір знаходився в двоповерховій будівлі, а чоловічій в бараках. Коли ми поверталися з роботи, то нас годували в цьому таборі. У серпні 1943 із з двоповерхової будівлі вигнали жінок і погнали в Ясиноватую. А в цю будівлю загнали людей похилого віку і підлітків, які працювали на окопах. Переночувавши ніч, на ранок теж погнали на Ясиноватую для відправки до Німеччини. У Німеччині я пробув два роки в таборі Маутхаузен, поки не звільнили союзники. Повернувшись додому до 1957 року проживав в селищі шахти№5, а потім переїхав в Михайлівку”.
У нескінченному ланцюгу всенародної трагедії, що її принесла в Україну війна з Німеччиною та ворожа окупація, була травма неосяжних масштабів, біль від якої не вгамовується й досі. Примусова депортація працездатних людей торкнулася майже кожної сім`ї, практично всього українського народу.
Друга світова війна ввела в лексикон народів Європи нові поняття – «жертва нацизму» та «остарбайтер».(12.с21)
Проаналізувавши доступні джерела, я встановила основні передумови виникнення проблеми примусової праці: поширення експансії фашистської Німеччини ( з 1939 року); зростаюча потреба у військовій силі для ведення війни вимагала нових мобілізацій, що привело до вилучення робітників з промисловості і виникнення дефіциту робочої сили, з іншого боку, армія і промисловість потребували продовольства, для постачання якого теж потрібна була робоча сила. Ускладнення становища німецької армії з початком війни загострило всі існуючі проблеми і стало останньою передумовою використання в рейху праці остарбайтерів.
Крім того, потреба в робочій силі постійно зростала в зв’язку з поразками планів гітлерівців у війни з СРСР. Ознайомившись з документами рейху, що регламентували вилучення робочої сили з окупованих східних територій. Я встановила основні етапи вивезення остарбайтерів до Німеччини та склала на основі цього таблицю.
Етапи вивезення до Німеччини остарбайтерів у роки Другої світової війни
| № |
Регламентуючий документ |
Характер |
Методи |
| 1 |
5 серпня 1941 – закон про трудову повинність. 7 листопада 1941 – наказ Герінга про масове використання робітників с СРСР |
Добровільні вербування |
Частково добровільні: дезорієнтація, спокуса |
| 2 |
6 березня 1942–циркуляр Розенберга. 21 березня 1942 – декрет Гітлера про створення Імперського бюро з використання робочої сили на чолі з Ф.Заукелем |
Масове насильницьке вивезення – депортація |
Насильницькі: «полювання», облави, пастки, розстріли, спалення сіл. |
| 3 |
Вересень1943–директива німецького командування на Україні «Про відхід та евакуацію» |
Тотальна депортація – «евакуація» |
Насильницькі: примус, розстріли, спалення |
Час стирає сліди історії, з роками все менше залишається живих учасників страхітливих подій, і те, що ми збираємо данні, пізнаємо внесок нашого народу у Велику Перемогу над фашизмом не з підручників, а від живих свідків – це останнє шанування, знак глибокої вдячності живим і мертвим героям. При написанні цієї роботи я провела велику пошукову роботу по виявленню людей депортованих у німецький рейх на примусові роботи.
Я записала багато спогадів колишніх остарбайтерів Ось про що розповіла мені Дорохова Марія Іванівна, якій на той час було 15 років.
“Привезли нас потягом до Мюнхена, на біржу праці (як я дізналася потім) й по черзі викликали у великий зал, де знаходилися кілька німкень. Мене вибрала худесенька фрау Ренненбаум, дружина мюнхенського адвоката . Так я стала служницею. Мій розпорядок дня був таким: підйом о 6 ранку, відбій о 10 – 11 годин вечора. У школі в мене з німецької мови було “5”, але як погано я її знала. І все ж, знання, набуті в школі, мені дуже допомогли й дуже скоро я навчилася розуміти їхні розмови, а поступово й сама вільно розмовляла німецькою. Весь день, з ранку до ночі, був зайнятий. У неділю я мала право 3-4 години використовувати як хотіла. Значна частина радянських дівчат працювала на фабриці “Штауфер”.
А цю інформацію доповнила Турова Валентина Василівна, якій було 16 років.
«У Мюнхені я була поселена у карантинний табір для «восточних народов» на Шванзейштрассі, а потім перевели до табору на Баланштрассі. Працювати примусили на підприємстві фірми «Штейнхель й брати”. Ми відчували себе рабами магнатів німецької промисловості. На роботу й з роботи нас возили під конвоєм, і тільки заради виняткової “милості” у неділю дозволяли виходити з табору до міста. Заводські наглядачі дуже знущалися з нас, били. У лютому 1945 року на заводі я познайомилася із контрольним майстром Робертом Цурлем, а через нього – з робітницею Кароліною Штейн. Була у неї вдома й, замкнувшись у кімнаті, всі, разом з чоловіком фрау Штейн, Юрганом Штейн, слухали радіопередачі з Москви. Зведення Радінформбюро та інші важливі відомості, що повідомляло радіо з Москви, ми потайки передавали нашим дівчатам”.
Були поодинокі випадки де до остарбайтерів відносимося поблажливо.
“Головин Василь Іванович, 1925 року народження. В 1942 році, був вивезений до Німеччини. Його привезли в місто Равенстург. Відправили на працю до багера Йозефа Ротта в село Дорорбеккер – валле. Працював на сільськогосподарських роботах. Годували добре. У хазяїна було чотири сина на фронті, з котрих один загинув, а троє повернулися додому. Хазяїн не знущався, а била частіше німка-працівниця.
Звільнили американські війська в квітні 1945 року. Пройшов перевірку в контррозвідці та був направлений на службу в роту охорони в місто Володимир-Волинський для боротьби з оунівцями. Повернулися додому під Новий рік – 1946 р. хворів малярією. Вилікувався. У серпні 1993 року по визові разом із онуком гостював у сина хазяїна Ервіна Ротта, 1923 року народження. Батько Йозеф Ротт помер у 1974 р. Син – пенсіонер, живе краще, ніж переможці. Возили нас у Швейцарію. Ми з онуком дивувалися і не могли повірити, побачивши на власні очі життя людей в західних країнах. Які ми бідні. Соромно нам за наше керівництво СРСР, а тепер і України, яке не змогло, а може і не хотіло, щоб наш город жив гідно. Ми побували там, де до свого народу відносяться з повагою та створюють всі необхідні умови для покрашення життя та побуту…”
Багато людей, яких відправили до Німеччини на підприємства, стали псувати виготовлену продукцію. Так мешканка м. Перевальська Андрєєва (дівоче прізвище Короніна) Ольга Олександрівна за випущений брак опок у літейному цеху (завод Юнкерса) стала ув’язненою Освенціума під номером 75026. У цьому таборі знаходилось ще 5 наших земляків, а одна з них – Суровцева Алла – народилась в страшному пеклі людських страждань. Бідна дівчинка, яка на диво вижила, багато років носила сукню тільки з довгим рукавом, щоб люди не бачили номера, котрим клеймили кати немовля.
Остарбайтер з Чорнухіно Лямцев Петро Андрійович при невдалій спробі втечі з Німеччини був ув’язнений у табір Бухенвальд. На другий день на його одежу пришили номер. Він перестав бути Лямцевим. Ганяли працювати з командою в кам’яний кар’єр, де 28 полонених впрягалися у вагонетку, навантажену камінням, і тягли вгору на каміння дробилку. Кожного дня поверталися в’язні, несучи 8-10 своїх товаришів, вбитих охороною: на перевірці на апель- плаці повинні бути як живі, так і мертві в’язні.
Крім того, з кожного населеного пункту району відправляли на примусові роботи молодих матерів з дітьми.
«Мій батько був комуністом, - згадує колишній остарбайтер Дементьєв Володимир Іванович, - і коли почалась війна, нашу родину одну з перших відправили до Німеччини. Привезли до концтабору Дахау, в якому ми пробули десь близько місяця. Потім нас взяла до себе родина німців, яка мешкала біля Мюнхена в місті Марнграфінг.
Німці дуже суворо ставилися до крадіжок – карали людей. Одного разу я зірвав з огороду три огірка і приніс матері, але вона мене побила і змусила викинути їх за огорожу. Вона дуже боялась гніву хазяїна. На плантації була побудована шибениця, де за крадіжки вішали людей. Якось я похвалився німецьким дітям, що якби у мене був автомат, то я би перестріляв багатьох німців. Коли я вранці прийшов на плантацію, то побачив, як моя мати стояла на колінах і благала хазяїна не відвозити мене до гестапо.
Пройшли роки, біль згас, але десь, у глибині душі, ще є образа за наших людей, які винесли знущання, приниження.”
Ось що зміг розповісти Гуценко Микола Іванович, не зважаючи на хворий стан.
«Після невдалої втечі з фабрики, де я працював, мене відправили до Бухенвальду. Барак, колючий дріт – весь табір неначе пливе у тумані. У цьому тумані на плацу люди від виснаження і холоду були схожі на примар, ледве пересували ноги. Поряд – крематорій із високою трубою з клубами диму, що вириваються з неї. Страшенний сморід паленого людського м’яса. Вікна камери смертників… полонені, приковані до великих кілець біля стін, і лунає страшний крик… На плацу лунає команда: «Мітцен ауф!» і крокують стомлені люди. Всі без віку і без нації. Із вас ніхто не відчував і не дай Боже відчути, почуття голоду, коли сили зовсім зникають і гадаєш, що жити залишилось тільки останні хвилини… у таборі був наглядач, який міг заснути тільки тоді, коли вбивав в’язня і клав його труп собі під ліжко.
Усі, хто переніс фашистську неволю, пам’ятають як, відчуваючи близьку загибель, обмінювались адресами, як просили товаришів, яким пощастить повернутися на батьківщину, у рідний край, передати близьким останнє передсмертне прохання.»
В селі Уткіно нашого району мешкає Коротчук Леонід Павлович, який примусово був вивезений до Німеччини. В свій час навчався в нашій школі. Стан його здоров’я дуже поганий, але мене він прийняв. Свою сповідь висловлював не послідовно, але я змогла записати його сповідь. “Народився, Коропчук Л.П. в 1925, коли німці зайняли наш район, то багато молоді було відправлено на примусові роботи в німецький рейх. Мене теж забрали. З дому дали продукти та одяг. В вагонах для худоби привезли в Німеччину, а потім перевезли до Австрії. Працював по 14-15 годин. Моя вага була 28 кг. Я вже не думав, що виживу. Мені все було байдуже. В думках я прощався з рідними. Звільнили мене американці. Я лікувався, щоб набрати вагу. Найбільша радість була, коли я повернувся додому, ще й вдома було багато неприємностей через те, що я був у німців. Мене довго не приймали на роботу. Роки проведені в неволі погіршили моє здоров’я”.
Довгий час під завісою секретності було те, як поводились в нашій країні з тими, хто повертався з німецьких таборів, остарбайтери”. Були утворені фільтраційні табори де перевіряли кожну людину. Після перевірки видавали довідки. Але було дуже багато випадків, коли людей відправляли не додому, а на заслання в Сибір. Сама назва ”фільтраційний табір” сигналізує: влада, мабуть, продовжує рахувати, що вона має право сортувати людей, визначати, хто з них корисний, а хто шкідливий, хто гідний жити, а хто ні. І, не важливо, чим вона керується, визначаючи критерії для фільтрації: расовими, класовими або чисто матеріальними міркуваннями. Жертви війни виявилися між молотом і наковадлом, вирвавшись з ”чужого” полону, не рідко потрапляли ув’язнення до “своїх”. Їх піддавали тортурам, вимагаючи признатися у співпраці з ворогом. Така політика була створена за життя Сталіна, для цієї мети були створені фільтраційні табори.
А ті, що їхали додому, повинні були пройти принизливі процедури виявлення обставин відправки до Німеччини, поведінки у фашистській країні та благонадійності й лояльності до радянської влади. До всіх остарбайтерів радянські органи безпеки ставили з підозрою, проводили неодноразові допити, виявляли можливих шпигунів.
Для більшості репатріантів це все ж таки було повернення додому, зустріч зі своїми рідними та близькими.
Прискіпливо розбиралися з усіма тими, хто перебував на тимчасово окупованих ворогом територіях, хто, повіривши в обіцянку недоторканість, добровільно повертався на Батьківщину з таборів для переміщених осіб. Головним у ставленні до таких співвітчизників була горезвісна презумпція ”винуватості”.
3. Вирішення проблеми колишніх остарбайтерів у післявоєнний час
Людина живе в суспільстві. Для того, щоб якнайповніше реалізувати свої права, вона повинна відчувати себе захищеною. Цю функцію бере на себе держава. Якщо суспільство демократичне…
Про яку турботу за колишніх остарбайтерів можна було говорити в СРСР, коли сталінський режим ініціював переслідування цих людей, створював атмосферу їх меншовартості.
Згадуючи з високих трибун загиблих на полі бою, керівництво СРСР протягом багатьох років викреслювало з людської пам’яті тих, хто був у полоні, хто пройшов концентраційні табори та витримав тягар нелюдської примусової праці на нацистський уряд. Прикро, але на своїй батьківщині колишні невільники знайшли не співчуття і допомогу, а приниження за не скоєний гріх. На їх долю випала ще одна несправедливість – вони були позбавлені грошової компенсації за примусову працю і перенесені страждання, яку за рішенням міжнародного трибуналу антигітлерівської коаліції в Нюрнберзі виплачувала Німеччина .
При цьому найбільш постраждала категорія – остарбайтери з СРСР- до 1990 року навіть не фігурувала в списках осіб, які мали право на компенсацію. Це становище було змінено тільки після підписання угоди 1990 року про об’єднання Німеччини, що не тільки зміцнювало міжнародні відносини, а й було сприйнято у світі як мирний договір.
У 1993 році уряд ФРН надав одноразову гуманітарну допомогу Україні в розмірі 400 млн. марок. Її одержали близько 670 тис. колишніх остарбайтерів.”(13.с.21)
“У незалежній Україні почало змінюватися ставлення до цього воєнного покоління як самої держави, так і громадськості. 1993 року було прийнято закон “Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту”, згідно якого громадян, що були вивезені на рабські і примусові роботи, прирівняно до ветеранів війни з наданням певних пільг. У 2000 році вже прийнято окремий закон “Про жертви нацизму”, яким визначено політичний статус, гарантовано соціальний захист особам, які в роки Другої світової війни стали жертвами націонал-соціалізму внаслідок переслідувань із політичних, релігійних і расових мотивів.
“У наступні роки продовжується тенденція до піднесення в суспільстві статусу цієї категорії. Виникають нові громадські всеукраїнські й міжнародні організації жертв нацизму, в яких активно обговорюється питання недостатності компенсації остарбайтерам з України. Адже фактично отримані ними суми були в 15-20 разів нижчими за аналогічні виплати, здійснені урядом ФРН в інших країнах. Теми компенсації громадянам Східної Європи – колишнім жертвам нацизму обговорюються також на Міжнародних Лондонській (1997 р.) та Вашингтонській (1998р.) конференція з проблем нацистського золота.”(14.с.15)
16 лютого 1999 р. кілька великих німецьких підприємств заявили про готовність створити фонд для здійснення відшкодувань колишнім своїм примусовим працівникам. Ця дата вважається початком переговорного процесу, який завершився 12 серпня 2000 р. прийняттям закону ФРН про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”.
“Паралельно відбувалися переговори і з австрійським урядом. 27 листопада 2000 р. було прийнято Закон “Про Фонд добровільних виплат Австрійської республіки Австрія колишнім рабським та примусовим робітникам нацистського режиму”. (14.с.8).
До кінця 2005 року здійснення виплат з обох фондів в основному були завершені . Від німецького фонду такі компенсації отримали 464,9 тис. осіб, від австрійського – 43 тис., що, певно, свідчить про кількість колишніх остарбайтерів в Україні – менше 510 тис.
Крім цих виплат, надані допомоги на медичне, санітарно – курортне обслуговування, здійснені і розробляються далі десятки гуманітарних проектів. Протягом останнього десятиріччя значно зросли контакти між конкретними підприємствами, містами ФРН і Українським фондом “Взаєморозуміння і примирення”, спрямовані на соціальний захист жертв нацизму. Успіх у цій справі здійснений і за рахунок громадських організацій самих ФРН і Австрії, за рахунок зусиль окремих їх громадян, які усвідомлюють відповідальність за майбутнє, необхідність взаєморозуміння і примирення.
Слід зауважити, що думки людей з якими я спілкувалася з оцінки останніх матеріальних компенсацій розходяться.
Все ж можна твердити, що в незалежній Україні було зроблено значний крок по піднесенню статусу колишніх остарбайтерів на тлі повного ігнорування цього питання в тоталітарній радянській державі. Але ж чи є це заслугою саме її?
Не можна сказати, що питання остарбайтерів вирішені. По – справжньому вирішити цю проблему можливо лише за умов економічного піднесення, стабільності та розвитку демократичної соціальної держави.
“Дуже схвально, що в Берліні зусиллями Євангелістської церкви Німеччини відкритий перший меморіал жертвам нацизму з Східної Європи. Це своєрідне визнання провини церкви перед “остарбайтерами”. За словами епіскопа Вольфгана Хубера, з 1942 по 1945 р на території кладовище Єрусалимської общини Берлінського району Нойкельн діяв трудовий театр, в якому на церкву працювати більше ста підневільний робітників третього рейху, «вивезених з України, Росії і інших східноєвропейських країн” (15.с 12).
Висновки
Опрацювавши відповідну літературу, проаналізувавши документи та опитавши колишніх жертв нацистського режиму – остарбайтерів я встановила, що:
- сталінський тоталітарний режим опосередковано був винуватцем окупації України гітлерівською Німеччиною;
- нацистський “новий порядок” завдав безповоротних втрат українському народові, а тому його необхідно розцінювати як злочин проти нації з метою її знищення;
- причинами виникнення “остарбайтерства” були : расова людиноненависницька ідеологія фашистської Німеччини; зростаючи агресивні плани Німеччини, необхідність забезпечення при цьому зростаючих потреб армії і промисловості; перемоги СРСР, що завдали ударів німецькій армії; надлишок лишок людської робочої сили на території України; відсутність української державності, здатної за будь-яких умов відстоювати інтереси народу;
- остарбайтери були позбавлені батьківщини, стали об’єктом работоргівлі, расової дискримінації, масового знищення;
- за умов відсутності своєї держави після звільнення з фашистської неволі остарбайтери стали жертвами і тоталітарного сталінського режиму, будучи обмеженими в правих, ув’язненими, висланими на примусові роботи;
- у наступні після війни роки комуністичне керівництво СРСР не намагалося вирішити чужі йому проблеми остарбайтерів, забезпечити їх інтереси, як повинна була діяти держава щодо своїх громадян;
- лише в умовах незалежної Української держави проблема остарбайтерів знайшла свій шлях до вирішання;
- розв’язання цієї проблеми можливо лише в демократичній соціальній державі, де існує громадське суспільство;
- усі попередні висновки підтверджуються словами і долями опитаних остарбайтерів;
- жертви і поневіряння українського народу в роки Другої світової війни безпосередньо пов’язані з невирішеним українським питанням, відсутністю держави, тобто є прямим наслідником трагедії української бездержавності, заручниками якої були українці в XX столітті;
- трагедія бездержавності в повній мірі присутня і в нашому районі. Жертви і поневіряння українського народу в роки Другої світової війни безпосередньо пов’язані з невирішеним українським питанням, відсутністю держави, тобто є прямим наслідником трагедії байдужості, заручниками якої були українці у XX столітті;
Безпосередньо в ході пошуку жертв нацистських переслідувань – остарбайтерів – поповнено фонди музею копіями документів у кількості 70 шт., фото(сучасні) – 15,на основі матеріалу дослідження проведено екскурсії для учнів, системно надається волонтерська допомога остарбайтерам. Головним правилом нашого волонтера є:
Не чекай заклику і наказу, прагни сам побачити, де потрібні твої умілі руки, твоє добре серце, зумій зробити все спокійно і скромно, не розраховуй на похвали і нагороду, а просто радій, що всім навколо добре.
- Учні нашої гімназії пишаються своїми випускниками, які в роки війни заслужити вищі державні нагороди. Їх імена написані на меморіальні дошці шкільної будівлі.
“В цій школі навчались:
Герой Радянського Союзу Косінов Володимир Єгорович
Герой Радянського Союзу Поляков Микола Федорович
Герой Чехословацької соціалістичної республіки Ясіок Рудольф Рудольфович.
Загинули в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни в Великій Вітчизняній війні”.
Це дослідження можна використати для проведення тематичних інформацій, виховних годин, а також на уроках історії України в XI класі.
Цінним воно може бути і для місцевих краєзнавців. Корисне кожному справжньому громадянину, тому що за умов національного відродження особливо важливою є необхідність усвідомлення трагедії української бездержавності.
Дослідження про Перевальських остарбайтерів буде продовжуватися.
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле, тому що не треба повторювати минулих помилок.
Майбутнє – це наше життя. І нам, молодому поколінню, творити нове життя в Україні
Література
1. Тронько П. Внесок Народу України в перемогу над гітлерівськими загарбниками// Історія України. – 2005.-№43.с2
2. Великая Отечественная война. 1941-1945: энцеклопедия.-/Глру.М.М.Козлов. Редколегия: Ю.Я Барабаш, П.А.Жилин (зам,глред.),В.И.Канатов (отв. секретарь) и др. М.:Сов.Єнцеклопедия,1985.-с.508,219
3. Турченко Ф.Г., Панченко П.П, Тимченко С.М. Новітня історія України(1939-2001):Підручник до 11-го кл.серед.загальноосв.закл.Вид.4-те, допрацьоване й доповнене.-К.:Ґенеза,2001.-с.293
4. Коваль М.В. та інші. Історія України. Матеріали до підручника для 10 -11 кл.серед.шк., - к.”Райдуга”,1992.с341
5. Субтельний Орест. Україна:історія/Пер.з англ..Ю.Г. Шевчука;Вет.ст.С.В.Кульчицького.-3-те вид, перероб. і доп. – К.:Либідь, 1993.-с571
6. Довідник з історії України (А-Я): посібник для серед. Загальноосв. нав. зак./За заг. Ред..І.Підкова,Р.Шуста.-2-ге вид,, доп. і доповк.-К.:Ґенеза,2001.-с.542
7. Святун О.Остарбайтери//Політика і час.-2001.-№4.с51
8. Безсмертя. Книга пам’яті України.1941 -45. Головна редакційна колегія (голова І.О. Герасимов, заступник голови І.Т.Муковський і П.П.Панченко, відповідальний секретар Г.Г. Вишневський) - К.:Пошуково – видавниче агентство “Книга Пам’яті України”,200.-с.217
9. Николав И. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Юридическая література М.1987.с41
10.Стрижова Галина. Забудьте слово “остарбайтер”.-к.2001-с.39.465
11. Костюк Г.О. Сталінізм в Україні: (Генеза і наслідки):Дослідження і спостереження сучасника /Пер. з англ..-К.:Смолоскип,1995.с.340
12.Яровий І. Остарбайтери і людолови//Зоря.-1999.-№36.с38.21
13.Петренко М. Бранки з України//.-1996.- 17липня.,с.21
14.Моторна В.Н Порядок здійснення виплат.-К.2002.-с. 15,8
15.Палта В.В:Про Австрійський фонд Примирення. –2001.К.-с.12