Поняття методів навчання та їх класифікація

СОДЕРЖАНИЕ: Метод навчання — спосіб упорядкованої взаємоповязаної діяль­ності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання І розвитку в процесі навчання.

Метод навчання — спосіб упорядкованої взаємоповязаної діяль­ності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання І розвитку в процесі навчання.

З поняттям «метод навчання» повязане поняття «при­йом навчання».

Прийом навчання — деталь методу, часткове поняття щодо за­гального поняття «метод».

Наприклад, розповідь — метод навчання, але в лекції вона може бути прийомом активізації уваги учнів. Педа­гогічна майстерність учителя потребує не лише знання ним свого предмета, а й володіння методами і прийомами навчання.

Методи навчання повязані з рівнем розвитку суспіль­ства, науки, техніки й культури. У давні часи і на почат­ку середніх віків, коли багата верхівка готувала своїх на­щадків лише до світського життя, а не до трудової діяль­ності, у навчанні використовувалися догматичні методи, що ґрунтувалися на заучуванні навчального матеріалу-Епоха великих відкриттів і винаходів покликала до життя потребу в знаннях, украй необхідних людині. Формуються і розвиваються методи, що спираються на наочність, ме­тоди, звернені до свідомості й активності учнів у навчан­ні, практичні методи навчання.

Сучасна школа висуває свої вимоги до методів навчан­ня. Це стосується і розбудови української школи взагалі, й удосконалення методики навчання зокрема. Не випад­ково в Державній національній програмі «Освіта» («Ук­раїна XXI століття») одним із шляхів реформування за­гальної середньої школи названо науково-дослідну та ек­спериментальну роботу щодо впровадження педагогічних інновацій, інформатизації загальної середньої освіти.

Ефективність навчання в сучасній школі залежить від уміння вчителя обрати метод чи прийом навчання в кон­кретних умовах для кожного уроку.

Класифікують методи навчання з урахуванням того, що вони мають вирішувати дидактичне завдання. У кла­сифікації повинна виявлятися внутрішня сутність методу, форма взаємоповязаної діяльності вчителя та учнів як за­сіб управління їх пізнавальною діяльністю.

У дидактиці існують різні критерії, підходи до класи­фікації методів навчання:

За джерелами передачі й характером сприйняття інформації: словесні, наочні та практичні (С. Петровський, Е. Талант).

За основними дидактичними завданнями, які необхід­но вирішувати на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями, формування умінь і навичок, засто­сування отриманих знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов).

За характером пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, част­ково-пошукові, дослідницькі (М. Скаткін, І. Лернер).

Відомий дослідник педагогіки Ю. Бабанський виділяє три великі групи методів навчання (кожна передбачає де­кілька класифікацій), в основу яких покладено:

а) організацію та здійснення навчально-пізнавальної ді­яльності;

б) стимулювання і мотивацію навчально-пізнавальної діяльності;

в) контроль і самоконтроль навчально-пізнавальної ді­яльності.

Звісно, ця класифікація, як і попередні, недосконала, оскільки має недоліки, зокрема те, що в практиці навчан­ня метод застосовують не ізольовано, а в певному взаємо­звязку і взаємозалежності з іншими методами і прийома­ми. Проте вона найпослідовніша й найзручніша.

Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності

Методи організації навчально-пізнавальної діяльності — сукуп­ність методів, спрямованих на передачу І засвоєння учнями знань, формування умінь І навичок.

До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

Словесні методи навчання

Пояснення — словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термі­нів тощо. Наприклад, починаючи вивчення нового тексту з іноземної мови, вчитель пояснює групу нових слів. До початку уроку він може пояснити принцип дії приладу, який на уроці буде використано вперше. Учитель географії перед викладом нового матеріалу може пояснити учням за­писані на дошці нові назви, терміни. Метод пояснення пе­реважно використовують під час викладання нового мате­ріалу, а також у процесі закріплення, особливо тоді, ко­ли вчитель бачить, що учні щось не зрозуміли. Успіх по­яснення залежить від його доказовості, логіки викладу, добору аргументації. Вагоме значення мають чіткість мов­лення, його темп, образність мови.

Розповідь — послідовне розкриття змісту навчально­го матеріалу.

Розповіді поділяють на: художні, наукові, науково-по­пулярні, описові. Художня розповідь — образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (наприклад, розповіді про географічні відкриття, написання художніх творів, ство­рення мистецьких шедеврів та ін.). Науково-популярна розповідь ґрунтується на аналізі фактичного матеріалу, то­му виклад повязаний з теоретичним матеріалом, з абст­рактними поняттями. Розповідь-опис дає послідовний вик­лад ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичних памяток, музею-садиби та ін.). Кожен тип розповіді повинен відповідати певним вимогам: забезпечувати виховну спрямованість навчання; оперува­ти тільки достовірними і перевіреними наукою фактами — не містити фактологічних помилок; спиратися на достат­ню кількість яскравих і переконливих прикладів і фактів, що доводять правильність теоретичних положень, сприя­ють кращому сприйманню нового матеріалу; будуватися за планом (чіткий поділ на частини); передбачати зрозумі­лість головної думки та основних моментів; передбачати повторення найважливіших положень, містити висновки й узагальнення; бути унаочненою; доступною і простою щодо мови; бути емоційною за формою і за змістом, особ­ливо на уроках географії, біології, історії, літератури.

Лекція — усний виклад великого за обсягом, склад­ного за логічною побудовою навчального матеріалу, її практикують у старших класах. Лекції читають на виз­начені теми. Наприклад, про життєвий і творчий шлях письменника — з курсу літератури; з історії — на теми, присвячені аналізу причин та наслідків важливих істо­ричних подій; з природничих дисциплін — на теми, які потребують розкриття сутності певних теорій тощо.

Метод лекції передбачає ознайомлення учнів з її пла­ном, що допомагає їм стежити за думкою вчителя, за по­слідовністю розкриття теми. Важливо навчити школярів тезисно занотовувати зміст лекції, виділяти в ній голов­не. Доцільно хоча б вибірково перевіряти конспекти лек­цій, знайомити учнів з допустимими скороченнями слів.

Успішне читання лекції залежить від підготовки до неї вчителя: складання чіткого плану; добору матеріалу, який змістовно розкриває тему; добору наочного матеріалу для демонстрування учням відповідних технічних пристроїв та ін. Важливо під час лекції володіти увагою учнів. Цього досягають різними прийомами: незвичний початок лекції (короткий факт, що має стосунок до змісту лекції, деталь з біографії людини, про яку розповідатимуть). Увага уч­нів активізується, коли до них звертаються з пропозиція­ми на зразок «уявіть собі...», коли вони нібито стають співучасниками подій, про які йдеться на лекції. Підтри­мують увагу слухачів цікаві приклади-ілюстрації теоре­тичних положень, а також наочність, технічні засоби нав­чання, проблемний виклад матеріалу. Вчитель може вда­тися і до таких простих прийомів, як риторичні запитан­ня, підвищення голосу, паузи та ін.

Методи пояснення, розповіді й лекції використовують здебільшого при повідомленні нових знань і меншою мі­рою в процесі закріплення, їх перевага полягає в тому, що учням за порівняно короткий час може бути повідомлено значний обсяг знань. Проте ці методи не дають змоги ви­значити активність учнів, їх участь у роботі, вчителеві важко виявити, як в учнів з його слів формуються уявлен­ня про обєкти, що є предметом вивчення. Тому існує не­безпека, що засвоєні учнями знання будуть формальними.

Бесіда — метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, повторення, кон­трольну. Вступну бесіду проводять з учнями як підготов­ку до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення ново­го матеріалу. Бесіда-повідомлення базується переважно на спостереженнях, організованих учителем на уроці за до­помогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків, також на матеріалі текстів літературних тво­рів, документів. Бесіду-повторення використовують для закріплення навчального матеріалу. Контрольну бесіду — для перевірки засвоєних знань.

За характером діяльності учнів у процесі бесіди виді­ляють такі їх основні види: репродуктивна, евристична, катехізисна. Репродуктивна бесіда спрямована на відтво­рення раніше засвоєного матеріалу, її проводять з вивче­ного навчального матеріалу. Відповідаючи на запитання вчителя, учні повторюють пройдений матеріал, закріплю­ють його, водночас демонструючи рівень засвоєння. Така бесіда може бути супутньою, поточною, підсумковою, сис­тематизуючою.

Суть евристичної (сократівської) бесіди полягає в то­му, що вчитель уміло сформульованими запитаннями ске­ровує учнів на формування нових понять, висновків, пра­вил, використовуючи набуті знання, спостереження. До неї вдаються лише за умови належної підготовки вчителя, досконалого володіння ним методикою навчання й відпо­відного рівня мислення учнів. Цей метод цінний у тому разі, якщо вчитель за допомогою правильно дібраних за­питань і правильного ведення всієї бесіди вміє залучити всіх учнів класу до активної роботи. Для цього необхідне знання психологічних особливостей кожного учня й від­повідний добір різних шляхів запитально-відповідальної форми навчання.

Катехізисна бесіда спрямована на відтворення відпо­відей, які потребують тренування памяті, її використову­вали ще в середньовічних школах. За таким самим прин­ципом побудований церковний підручник, в якому релі­гійні істини поділено на запитання й відповіді. Цей метод вимагав від учнів середньовічних монастирських шкіл за­учування без розуміння й осмислення запитань і відпові­дей, у сучасних школах він використовується таким чи­ном, що учнів підводять до самостійної розумової діяльно­сті, до самостійного мислення. Катехізисна бесіда дає змогу проконтролювати розуміння учнями вже вивченого ма­теріалу, сприяє розвиткові мислення й тренує память.

Готуючись до бесіди будь-якого типу, вчитель складає її план, щоб забезпечити строгу послідовність розвитку те­ми, намічає основні запитання для учнів. У досвідченого вчителя вони короткі й точні; ставляться в логічній послі­довності; пробуджують думку учня, розвивають його; кіль­кість запитань — оптимальна. Ефективність методу бесі­ди залежить від уміння вчителя формулювати і ставити запитання. Залежно від складності їх поділяють на: запи­тання про факти; запитання, які передбачають порівнян­ня і відповідний аналіз явищ; запитання про причинові звязки і значення явищ; запитання, на які можна відпо­вісти, розкривши зміст понять, обґрунтувавши загальні висновки, за допомогою індуктивних та дедуктивних вис­новків; запитання, які потребують доведень.

Під час бесіди важливо звертати увагу на якість відпо­відей учнів і за змістом, і за стилем. Вони мають бути пов­ні (особливо в молодших класах); усвідомлені й аргумен­товані; точні й чіткі; літературно правильно оформлені. Якщо учень неправильно відповідає на запитання, його формулюють зрозуміліше для нього, якщо ж він і в тако­му разі не може відповісти, ставлять легше запитання, від­повідь на яке допоможе підійти до правильного висвітлен­ня питання в першому його формулюванні. У процесі бе­сіди доцільно спершу ставити запитання до всього класу, відтак викликати для відповіді учня; здійснювати дифе­ренційований підхід до учнів; опитувати не тільки тих, хто бажає, її перевага в тому, що вчитель може працювати з усім класом і з окремими учнями, не знижуючи контро­лю за станом їх знань.

Робота з підручником — організація самостійної робо­ти учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Існують різні види самостійної роботи з підручником. Найпоширеніший — читання тексту підручника з ме­тою закріплення знань, здобутих на уроці. Розпочинаю­чи читання підручника, учень повинен пригадати матері­ал, який вивчався на уроці. Це допоможе йому глибше проникнути в зміст прочитаного. Дуже важливо навчити учнів схоплювати порядок викладу і в процесі читання подумки складати план. Прочитавши текст, учень повинен подумки відтворити основні положення теми.

Інша форма самостійної роботи з підручником — відповіді на запитання, подані в підручниках після тексту. Це привчає учнів до уважного читання тексту, виокрем­лення в ньому головного, допомагає встановлювати при-чинно-наслідкові звязки, виявляти й запамятовувати найістотніше.

Учень може вивчати певний матеріал за підручником і самостійно. Досвідчені вчителі спеціально виокремлюють питання навчального матеріалу для самостійного їх вив­чення учнями (вони повинні бути нескладні, щоб діти мог­ли впоратися з ними). Але такий вид самостійної роботи практикують нечасто, оскільки більшість учителів переко­нана, що учнів треба вчити на уроках.

Ще один вид самостійної роботи з підручником — за­учування текстів (правил, законів, віршів та ін.). Його слід починати з уважного читання матеріалу, відтак необ­хідно продумати прочитане й у довільній формі відтворити його зміст. Цілісне заучування невеликого матеріалу дає кращі результати, ніж заучування його частинами. Якщо ж текст великий, його ділять на смислові частини. Для активізації мислительної діяльності до кожної частини до­цільно придумати заголовок. Це полегшить учневі поєд­нання окремих заучуваних частин.

Окремим видом самостійної роботи є розгляд і аналіз учнями таблиць, малюнків та інших ілюстрацій, вміще­них у підручнику. Щоб така самостійна робота мала ос­мислений характер, учням пропонують повязувати роз­гляд і аналіз із текстом підручника та знаннями, здобути­ми на уроках.

Для успішної роботи з підручником учнів слід навчи­ти різним формам занотовування опрацьованого матеріа­лу (план, конспект, тези, виписування цитат, графічні за­писи тощо). План — логічно послідовні заголовки, що є основними питаннями тексту. Конспект — короткий пись­мовий запис змісту прочитаного. Тези — запис стисло сформульованих думок, які передають основні положення прочитаного. Цитата — дослівний запис окремих думок автора. Графічний запис — складання схем, діаграм, гра­фіків за текстом підручника.

Учитель повинен вдаватися до різноманітних форм ро­боти з підручником на різних етапах уроку. Зокрема, у процесі вивчення нового матеріалу доцільно використову­вати: попереднє ознайомлення з темою майбутнього уро­ку, що має на меті відновлення в памяті учнів раніше за­своєних знань, на які спиратиметься вивчення нового ма­теріалу, або введення учнів у коло питань, які вивчатимуться на уроці; самостійне вивчення за підручником ок­ремих питань програми; складання простих і розгорнутих планів, виписування з підручника прикладів, цитат, скла­дання порівняльних характеристик виучуваних явищ, процесів та ін.; читання художньої і науково-популярної літератури, хрестоматій, документів тощо; підготовка по­відомлень, рефератів і доповідей з окремих питань виучу­ваної теми в класі та вдома.

Під час закріплення матеріалу також слід дбати про урізноманітнення форм самостійної роботи з підручником: читання й складання простих і розгорнутих планів з ок­ремих параграфів чи розділів підручника; читання підруч­ника й підготовка відповідей за планом викладання нового матеріалу вчителем; підготовка відповідей і розгорнутих виступів за спеціальним завданням учителя; виконання практичних завдань і вправ за підручником або навчаль­ним посібником.

Узагальнювальне повторення потребує таких форм самостійної роботи учнів з підручником: повторення важ­ливих частин і розділів підручника; конспектування йо­го узагальнювальних розділів; підготовка відповідей за ос­новними запитаннями пройденого матеріалу; складання порівняльних характеристик, схем, таблиць; підготовка доповідей, рефератів.

Наочні методи навчання

Ілюстрування — оснащення ілюстраціями статис­тичної наочності, плакатів, карт, рисунків на дошці, кар­тин та ін.

У навчальному процесі нерідко ілюструють предмети в натурі (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.), зображення обєктів, що вивчаються (фотографії, карти­ни, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вив­чення (географічні, історичні карти, графіки, схеми, діа­грами тощо). Такі ілюстрації допомагають учням ефектив­ніше сприймати навчальний матеріал, формувати конкрет­ні уявлення, точні поняття.

Демонстрування — використання приладів, дослідів, технічних установок та ін. Цей метод ефективний, коли всі учні мають змогу сприймати предмет або процес, а вчи­тель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає ви­ділити істотні сторони предмета, явища, роблячи відповід­ні пояснення. Під час демонстрування дію складного ме­ханізму розчленовують на елементи, щоб докладно ознайо­мити учнів з окремими процесами, які відбуваються одночасно. Демонструючи діючі моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід подбати про дотримання правил тех­ніки безпеки.

Використовуючи розглянуті вище методи, вчитель по­винен забезпечити всебічний огляд обєкта, чітко визна­чити головне, детально продумати пояснення, залучати уч­нів до пошуку потрібної інформації.

Самостійне спостереження — безпосереднє сприйман­ня явищ дійсності. «Ніщо не може бути важливішим у житті, як уміти бачити предмет з усіх боків і серед тих відносин, в які він поставлений. Якщо ми вникнемо глиб­ше в те, що звичайно називається в людях визначним або навіть великим розумом, то побачимо, що це головним чи­ном є здатність бачити предмети в їх дійсності, всебічно, з усіма відносинами, в які вони поставлені. Якщо навчан­ня має претензію на розвиток розуму у дітей, то воно по­винно вправляти їх здатність спостереження», — писав К. Ушинський.

Школа має великі можливості для організації спосте­режень, їх можна вести на уроці (особливо у процесі ла­бораторних і практичних занять), використовуючи наоч­ні посібники, під час екскурсій. Наприклад, за завданням учителя біології учні тривалий час спостерігають за рос­том рослин. Формування складних географічних понять (клімат, погода) потребує самостійних спостережень упро­довж року за атмосферою. Такі спостереження привчають учнів глибше аналізувати їх, порівнювати, робити виснов­ки, занотовуючи все це в свої щоденники.

Методика організації будь-якого виду самостійного спостереження потребує послідовного використання його елементів. Це — інструктаж учителя про мету, завдання і методику спостереження (повторення або вивчення нав­чального матеріалу, необхідного для свідомого виконання завдань спостереження), здійснення спостереження, фік­сація, відбір і аналіз його результатів учнем, узагальнен­ня і формулювання висновків (вивчення вчителем поданих учнями матеріалів спостереження, їх аналіз і оцінка вико­наної роботи).

Процес формування міжпредметної спостережливості яскраво описав у своїй книзі «Школа просто неба» В. Сухомлинський: «...Лютий. Зимова холоднеча. Але ось ви­пала сонячна днинка. Ми йдемо в тихий, засніжений сад.

«Придивіться, діти, уважно до всього, що оточує нас, — чи бачите ви перші ознаки наближення весни? Навіть найнеуважніший з вас може помітити дві—три ознаки, а той, хто не тільки подивиться, а й подумає, побачить двадцять ознак... Дивіться, слухайте, думайте», — кажу я учням. Я бачу, як придивляються діти до засніженого віття, до кори дерев, прислухаються до звуків... Потім ми приходимо в сад через тиждень, знову через тиждень, і щоразу перед допит­ливими дитячим поглядом відкривається щось нове»1.

Ефективність методу спостереження значною мірою за­лежить від того, якою мірою зібрані під час спостереження матеріали вивчають і відповідно обробляють під керівниц­твом учителя й на їх основі роблять певні висновки, уза­гальнення.

Практичні методи навчання

Передбачають різні види діяльності учнів і вчителя, але потребують великої самостійності учнів у навчанні.

Вправи — багаторазове повторення певних дій або ви­дів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на ро­зуміння і супроводжується свідомим контролем і коригу­ванням. Використовують такі види вправ: підготовчі — готують учнів до сприйняття нових знань і способів їх за­стосування на практиці; вступні — сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених по­нять і дій; пробні — перші завдання на застосування щой­но засвоєних знань; тренувальні — набуття учнями нави­чок у стандартних умовах (за зразком, інструкцією, зав­данням); творчі — за змістом і методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій; контроль­ні — переважно навчальні (письмові, графічні, практич­ні вправи). Кількість вправ залежить від індивідуальних особливостей школярів і має бути достатньою для форму­вання навички. Вправи не повинні бути випадковим набо­ром однотипних дій, а мають ґрунтуватися на системі, чіт­ко спланованій послідовності дій, зокрема поступовому ускладненні, їх не слід переривати на тривалий час. Ефек­тивність вправляння залежить і від аналізу його резуль­татів.

Лабораторні роботи — вивчення у шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання. Цінність лабораторних робіт у тому, що вони сприяють звязку теорії з практикою, озброюють учнів одним із ме­тодів дослідження в природних умовах, формують навич­ки використання приладів, вчать обробляти результати ви­мірювань і робити правильні наукові висновки і пропо­зиції. Організаційно такі роботи проводять у формі фрон­тальних занять або індивідуально.

До початку лабораторної роботи вчитель інструктує уч­нів: формулює її мету, знайомить їх з обладнанням, пояс­нює, в якій послідовності і як виконувати роботу, вести за­писи і оформляти результати. Для лабораторних робіт скла­дають картки-інструкції, з якими учні можуть ознайоми­тись індивідуально. Вчитель стежить за виконанням роботи кожним учнем й у разі потреби дає консультацію. Під час виконання лабораторної роботи учні повинні дотримуватися правил техніки безпеки. Завершується лабораторна робота усним або письмовим звітом кожного учня.

Практичні роботи — за характером діяльності учнів близькі до лабораторних робіт. Вони передбачені навчаль­ними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Практичні роботи мають важливе навчаль­но-пізнавальне значення, сприяють формуванню вмінь і навичок, необхідних для майбутнього життя та самоос­віти. Виконання таких робіт допомагає конкретизації знань, розвиває вміння спостерігати й пояснювати яви­ща, що вивчаються. Зміст і методика виконання прак­тичних робіт залежать від специфіки навчального пред­мета. Етапи проведення практичних робіт: пояснення вчителя (теоретичне осмислення роботи) — показ (інст­руктаж) — проба (2—3 учні виконують роботу, решта спостерігає) — виконання роботи (кожен учень виконує роботу самостійно) — контроль (роботи учнів приймають і оцінюють).

Графічні роботи — роботи, в яких зорове сприймання поєднане з моторною діяльністю школярів, креслення і схеми, замальовки з натури або змальовування, робота з контурними картами, складання таблиць, графіків, діа­грам. Техніку графічного зображення учні опановують не тільки на уроках креслення і малювання, а й математики, фізики, хімії, географії, історії, біології під час виконан­ня різних завдань. Наприклад, на уроках біології учні ма­люють схему сівозміни на пришкільній ділянці, що допо­магає зрозуміти суть чергування культур на полях і про­ведення необхідної обробки ґрунту; на уроках географії — наносять на контурні карти розміщення корисних копа­лин в різних регіонах України, на уроках історії — складають хронологічні таблиці, що сприяє кращому засвоєн­ню дат історичних подій.

Дослідні роботи —пошукові завдання і проекти, що пе­редбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, їх застосовують у процесі вивчення будь-яких предметів, передусім на факультативних і гурткових за­няттях. Учні складають звіти про свої спостереження за розвитком рослин, життям тварин, природними явищами; пишуть огляди науково-популярної літератури, твори на вільну тему; роблять схеми дій приладів, верстатів, ма­шин; вносять пропозиції щодо вдосконалення технологіч­них процесів. Елементи пошуковості, дослідницької діяль­ності сприяють вихованню у них активності, ініціативи, допитливості, розвивають їхнє мислення, спонукають до самостійних пошуків.

У практичній діяльності вчителя словесні, наочні та практичні методи навчання тісно взаємоповязані. На­приклад, під час розповіді, лекції чи бесіди вчитель вико­ристовує методи ілюстрування і демонстрування, на лабо­раторних і практичних заняттях здійснюється інструктаж за допомогою методів пояснення та розповіді. Завдання вчителя — знайти оптимальне поєднання цих методів, не припускаючи необґрунтованого превалювання одних і не­хтування іншими.

Скачать архив с текстом документа