Поняття мотивації поведінки, її місце в суб’єктивній стороні складу злочину та у механізмі індивідуальної злочинної поведінки
СОДЕРЖАНИЕ: Проблема мотивації як одна з ключових у соціально-психологічній характеристиці будь-якої людської діяльності. Визначення мотиву і мотивації поведінки і діяльності у психологічній, соціологічній та правовій літературі. Кримінально-правова роль мотивації.Поняття мотивації поведінки, її місце в суб’єктивній стороні складу злочину та у механізмі індивідуальної злочинної поведінки
Проблема мотивації є однією з ключових у соціально-психологічній характеристиці будь-якої людської діяльності. Вона знаходиться на стику багатьох наук, серед яких психологія, соціологія, філософія, право та інші. Така багатоаспектність робить вказану проблему надзвичайно складною, комплексною і разом із тим перспективною.
Не дивлячись на численні праці з мотивації людської поведінки, в літературі зазначається, що загальна теорія мотивації ще недостатньо розроблена й єдиної її концепції не створено, не вироблено всеосяжної теорії мотивації поведінки та діяльності людини [8, с.3-4]. Проте мотиваційна сфера є важливою ознакою, за допомогою якої можна зрозуміти справжній характер правомірної чи протиправної поведінки [9, с. 24], тому основний інтерес у контексті нашого дослідження представляє порівняння та співставлення суспільно корисної мотивації як злочинної, так і правомірної поведінки, з’ясування їх ознак, ролі та місця у запобіганні злочинним проявам тощо. Мотивація є одним із основних понять, які використовуються для пояснення рушійних сил поведінки та діяльності людини.
Людина як соціальна істота формує і спрямовує своє відношення до оточуючого середовища у процесі засвоєння системи соціальних цінностей, накопичення життєвого досвіду. Процес інтерналізації соціальних цінностей складається з декількох основних стадій – знання, визнання, переконання та спонукання [13, с.76-77].
Знання, які отримує особистість у процесі взаємодії із оточуючим середовищем самі по собі не здатні у повній мірі стати орієнтиром у поведінці. Вони мають бути сприйняті свідомістю та засвоєні.
Тому важливою є стадія, на якій будується соціально-ціннісна орієнтація особистості, яка є «відношенням, яке склалося щодо впливу об’єктивної системи соціальних цінностей – матеріальних та духовних, бажаних та необхідних» [1, с. 7].
Важливе значення для формування соціально-ціннісної орієнтації особистості мають потреби, які виступають джерелом активності та виникнення мотиву.
Шляхом усвідомлення потреб та надання їм соціальної спрямованості відбувається побудова програми майбутньої поведінки. Особливого значення на цій стадії набуває вплив норм моралі на свідомість особи та на вказане програмування майбутніх поведінкових актів. Наступною стадією процесу засвоєння соціальних цінностей є вироблення переконань, які сприяють перетворенню соціально-ціннісної орієнтації у поведінку. На цій стадії формується усвідомлена готовність діяти відповідно до поставлених та усвідомлених цілей і задач, реагувати у певній формі на соціальну дійсність. В літературі попередня готовність до діяльності отримала назву соціальної установки [3, с. 79].
Завершується процес засвоєння соціальних цінностей переходом від переконань до спонукань, які полягають у формуванні в особи готовності до діяльності. Таким чином, процес засвоєння соціальних цінностей передбачає ряд етапів, результатом якого є формування у особи соціально-ціннісних установок, які безпосередньо впливають на визначення та характеристику мотивації подальшої діяльності, з приводу чого слушно зазначає В.Г. Асєєв, що мотивація поведінки принципово неможлива поза межами емоційно-ціннісної сфери [4, с. 21].
Стосовно формування особистості злочинця Є.К. Ігошев зазначає, що це не є простою сумою тих чи інших негативних якостей, які найбільш розповсюджені серед осіб, які вчинили злочин. Мова йде про найбільш імовірні для суспільно небезпечної особистості особливості духовного світу, форми їх виявлення у протиправній поведінці, а також фактори, що формують ці особливості [8, с. 11]. Поряд із цим учений пише, що мотиваційна сфера може виступати в якості показника ступеня ефективності кримінально-правових та інших норм [5, с.62]. Із цією думкою варто погодитись, оскільки, виходячи із психологічних особливостей формування мотивації, особа, отримуючи знання про кримінально-правові заборони та усвідомлюючи їх, зіставляє із власними морально-ціннісними орієнтаціями. Якщо вони не суперечать одне одному, ймовірно можна припустити, що особа не вчинюватиме злочин, оскільки рівень заборон, передбачених кримінально-правовими нормами, відповідає рівню морально-ціннісних заборон, які входять безпосередньо до структури його особистості.
Мотивація є фактом поведінки, який безпосередньо не спостерігається, що, однак, не означає її нереальність. Психічні факти й процеси існують реально поряд із фізичними діями та її речовими елементами. Так, мотивація злочинної поведінки, яка є невидимою, є не менш реальною, ніж, наприклад, сліди, знаряддя або результати злочину, які безпосередньо сприймаються через органи чуття [10, с. 40]. Вперше термін «мотивація» було запропоновано А. Шопенгауером у його статті «Чотири принципи достатньої причини», після чого він став вживатися для пояснення причин поведінки [15].
Психологічний словник містить визначення мотивації (лат. motivatio) як системи внутрішніх факторів, які викликають та спрямовують орієнтовану на досягнення цілі поведінку людини [13, с. 221], її також визначають як сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, задають межі і форми діяльності та надають цій діяльності спрямованість, орієнтовану на досягнення певних цілей [6].
Схоже визначення містить навчальний посібник з мотивації, зокрема там вона розглядається як сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності спрямованості, орієнтованої на досягнення особистих цілей. Це сукупність усіх мотивів, які справляють вплив на поведінку людини [7, с. 121].
Є думка про мотивацію як сукупність, систему мотивів, які спонукають до дії та її регулюють [8, с. 111-112]. У той же час паралельно деякі дослідники схильні розглядати мотивацію як процес формування та виникнення мотиву [18, с. 39-40], [8, с. 74], як систему факторів, які детермінують поведінку (потреби, мотиви, наміри, цілі, прагнення, інтереси); характеристику процесу, який підтримує поведінкову активність на певному рівні [9, с.24].
С.О. Тарарухін вважає, що мотивація злочину вживається в двох значеннях: як внутрішній процес виникнення мотиву злочину в результаті взаємодії особистості з оточуючим середовищем та результат формування мотиву злочину [12, с.151]. З таким підходом необхідно погодитись, оскільки він не суперечить психологічному визначенню поняття мотивації [14, с.84].
На думку О.М. Подільчак, мотивацію злочинної поведінки слід розглядати як процес виникнення мотиву на ґрунті актуалізованої потреби, його оформлення й розвитку, вибору протиправного шляху, активації та коригування злочинної діяльності, спрямованої на досягнення поставленої мети [13, с. 7]. Із таким визначенням не погоджується А.П. Закалюк, зазначаючи, що мотивація – це психічна діяльність, предметом якої є мотиви: їх виникнення, формування, реалізація у намірі та рішенні вчинити злочин, тому вона не охоплює весь механізм вчинення і не можна відносити до неї виконання прийнятого рішення, його контроль, корекцію діянь, аналіз наслідків, що настали після злочину [5, с. 291]. Проте мотивація вчинення певного злочину очевидно може поширюватися на всі етапи його вчинення – на поведінку до, під час та після здійснення відповідних дій. На нашу думку, представляється не доцільним взагалі розглядати мотивацію у якості процесу, як це роблять зазначені автори, оскільки процесом може бути відповідне формування або стимулювання мотивації, яка сама по собі є саме психологічним підсумком або результатом, який обумовлює будь-яку діяльність. А.П. Закалюк визначаючи поняття мотивації з одного боку визнає її особистісним феноменом, а з другого розглядає цей феномен як процес формування, розвитку і становлення особистої психологічної готовності та мотивів діяльності певної спрямованості та соціальної значущості [5, с.293]. Тобто, на нашу думку, автор дає визначення процесу формування мотивації, а не їй самій. На відміну від вказаних вище авторів Г.М. Дашковська розглядає мотивацію злочинної діяльності як цілісну систему взаємопов’язаних між собою елементів, що дають кримінологічну інформацію про суб’єкта злочинної діяльності й інших елементів системи злочину, базуючись на вивченні мотиво- та цілеутворюючих процесів [4, с.22]. Аналізуючи запропоноване визначення виникає питання про те, які саме елементи є складовими мотивації як результативного психологічного стану особи. Враховуючи положення науки кримінального права про суб’єктивну сторону злочину та зміст будь-якої внутрішньої психологічної діяльності нам представляється доцільним визнати такими елементами мотив та мету певної діяльності. М. Туркот визначає мотив і мету як відображення внутрішньої, суб’єктивної сторони діяння, які виказують свідоме ставлення особи до цінностей суспільства, які охороняються державою. Крім того, на його думу, мотив відображає рівень антисоціальної ураженості особи, глибину та ступінь її антигромадської спрямованості [19, с. 41].
У психологічній, соціологічній та правовій літературі існують різноманітні визначення мотиву і мотивації поведінки і діяльності, які переважно є суперечливими та наповненими різним змістом. Зокрема, мотиви розуміються як усвідомлені, притаманні особистості спонуки поведінки й діяльності, які виникають при найвищій формі відображення потреб; те об’єктивне, в чому потреба конкретизується в даних умовах і на що спрямовується діяльність, як те, що її спонукає; предмети і явища зовнішнього світу … як рушії поведінки, як її спонукачі, які породжують в людині певні спонуки до дії; це сила, яка спонукає людину до постановки мети, нарешті, до дії для досягнення цієї мети [9, с. 45-47]. Можна зустріти і досить розширене тлумачення мотиву – це матеріальний або ідеальний предмет, який спонукає і спрямовує на себе діяльність або вчинок і заради якого вони здійснюються [1, с. 82]. Мотиви – те, що спонукає діяльність людини, заради чого вона здійснюється. Те, що спонукає і направляє діяльність людини. Мотив – предмет, який, відповідаючи актуальній потребі, тобто будучи засобом її задоволення, організує і певним чином спрямовує поведінку [5, с. 38-39]. На нашу думку мотивом як злочинної так і суспільно корисної діяльності є внутрішнє спонукання, в основі якого лежить відповідна потреба, а мета діяльності визначається тим, що саме – яку цінність або благо людина обрала для задоволення відповідної потреби.
Ми підтримуємо позицією А.Ф. Зелінського, який заперечує проти класифікації потреб, що існує в літературі:
- нормальні потреби, які відповідають характерному для відповідного суспільства образу життєдіяльності;
- деформована система потреб, у якій одні потреби є більш розвиненими за рахунок інших;
- спотворені потреби, задоволення яких суперечить розвитку особистості та інтересам суспільства, зазначаючи, що в основі деформованих та спотворених потреб неважко побачити первинні, нормальні потреби у фізичному та духовному комфорті, у самовизнанні, соціальному статусі. На його думку, потреби як умови, які об’єктивно необхідні для існування і розвитку особистості, не можуть бути антигромадськими [5, с. 59]. Вони набувають такої властивості у разі, якщо спосіб задоволення актуальної потреби є забороненим кримінальним законом [3, с. 50]. І в юридичній психології домінуючою вже стала думка про те, що мотиви самі по собі нейтральні щодо злочинної поведінки. Злочинними можуть бути лише засоби їх реалізації [7, 138].
Класифікація потреб на суспільно корисні та суспільно шкідливі ще має місце: деформовані (викривлені, антисоціальні) потреби зумовлюють і деформовані мотиви, серед яких особливе місце посідають ті, які спрямовані на задоволення потреби в алкоголі та наркотиках.
Між тим, як слушно зауважує Л.І. Казміренко, при користуванні такими класифікаціями виникає низка запитань, що потребують відповіді: 1) що таке «нормальна система особистих потреб» у суспільстві перехідного періоду, яким є Україна, хто визначає цю норму і хто є її носієм? Нормальна тема потреб у вчителя або лікаря, які працюють за мізерні гроші державних установах, чи у вчителя або лікаря, які мають приватну практику і одержують на декілька порядків більше? Зрозуміло, що нормальна система потреб – це певний абстракт, до того ж ідеологізований; 2) «деформовані потреби» – такі, що задовольняються за рахунок інших. Учений наводить такі приклади: молодий науковець має гроші, але недоїдає (інколи йому просто ніколи поїсти) заради досягнення якоїсь вищої мети; батьки-пенсіонери віддають усі свої маленькі гроші сину, який вчиться у великому місті, а самі практично голодують. Факт задоволення одних потреб за рахунок інших наявних в обох випадках, але їх деформація відсутня; 3) «викривлені потреби» – найбільш ймовірно, протиприродні, такі, що пригнічують розвиток особистості. Дійсно, багатьом злочинцям притаманні вищезазначені аморальні пристрасті, але при їх більш детальному аналізі завжди зясовується, що вони «виростають» із первісних, цілком нормальних потреб у фізичному та духовному комфорті, в самоствердженні, соціальному статусі тощо [6, с. 74-75].
На думку А.Ф. Зелінського, джерелом мотивоутворення може стати актуальна потреба, задоволення якої здійснюється у результаті певного способу дій. Вибір злочинного способу дії є джерелом виникнення кримінального мотиву. Тільки після того, як актуальна потреба конкретизувалась у виборі способу поведінки, можна говорити про виникнення мотиву 3, с. 64]. Подібну точку зору знаходимо у В.С. Медведєва, який, досліджуючи кримінальну психологію, під мотивацією розуміє різною мірою усвідомлене особою спонукання до певної активності. Автор зазначає, що мотив як спонукання не може бути гарним або поганим, соціально прийнятним або неприйнятним, і про його кримінальне забарвлення можна вести мову ймовірно від моменту виникнення мети і достовірно – від моменту вибору способу її досягнення [5, с. 41].
Л.І. Казмиренко пише, що мотив, у тому числі – мотив вчинення злочину, нейтральний щодо його соціальності (антисоціальності). Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особи може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані «злочинні» мотиви — суть модифікація загальнолюдських мотивів, коли досягнення мети реалізується за рахунок використання протиправних засобів. Немає мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки. Мотив набуває певного криміногенного звучання ретроспективно, коли ми аналізуємо результати вчинків (поведінки) особи, причому з ним самим у процесі цілепокладання не відбувається ніяких трансформацій. Він призводить до злочину (а не до якогось іншого варіанту задоволення потреби), коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення [6, с. 73].
Зауважимо, що відсутність соціального забарвлення потреби не тягне автоматично відсутність соціального забарвлення мотиву, оскільки, базуючись на певній потребі, саме мотив набуває ознак корисності чи шкідливості, переломлюючись крізь призму морально-ціннісних установок особистості, що обумовлює прийняття особою рішення про засоби його реалізації. Існує проблема того, що структура потреб злочинця відрізняється від законослухняних громадян співвідношенням обєктивно-необхідних та квазіпотреб (потреб-нашарувань). У той час, як соціалізована особистість не може існувати лише на рівні споживання, її розвиток передбачає зміщення центру потреб на самореалізацію та творчість, у правопорушників домінують матеріально-утилітарні потреби нижчого рівня при перевищенні середнього стандарту їх задоволення [9, с. 231].
Потреби конкретизуються у мотивах і визначають їх спрямованість. Окремі вчинки, тим більше поведінка людини в цілому, в тому числі й злочинна, звичайно спрямовується не одним, а декількома мотивами, підпорядкованість яких виглядає як складна ієрархічна взаємодія. Серед них є провідні, що надають поведінці особистісного смислу. Людина не може мати безліч мотивів, але багатство мотиваційної сфери проявляється в їх різноманітті й взаємодоповнюваності. Взаємодіючи між собою, вони підсилюють чи послаблюють один одного, вступають у взаємні протиріччя, результатом чого може стати аморальна чи злочинна поведінка.
У низці юридико-психологічних та кримінологічних досліджень можна знайти підтвердження думці, що діяння набуває сенсу правопорушення або злочину переважно внаслідок вибору способів задоволення потреби – досягнення мети, яка сама по собі є соціально нейтральною чи, навіть, соціально корисною. Це стосується, зокрема, потреб у досягненні високого соціального статусу, що не відповідають встановленому правопорядку чи суспільним можливостям. Кожна особа має потребу в самоствердженні, на основі якої один докладає цілком соціально схвалюваних зусиль у сфері професійної діяльності, інший – вчиняє хуліганські дії. Більше того, цілком позитивний вибір – досягти соціального визнання – може бути досягнутий як «легальними» засобами (професійним удосконаленням), так і за допомогою омани чи зловживань [7, с. 125].
Узагальнюючи проаналізовані точки зору можна дійти висновку, що під мотивацією найчастіше розуміють сукупність внутрішніх психологічних факторів, які детермінують поведінку людини або процес формування мотиву такої поведінки. У нашому дослідженні ми будемо використовувати поняття мотивації в якості процесу для встановлення його ролі й місця в механізмі індивідуальної злочинної поведінки, а також як результат цього процесу для з’ясування його кримінально-правового значення у суб’єктивній стороні злочину. Необхідно розрізняти кримінально-правове поняття злочину та кримінологічне поняття злочинної поведінки. Поняття злочину визначено у ст. 11 КК України і є суспільно небезпечним, винним і караним діянням, ознаки якого передбачені кримінальним законодавством. Злочинна поведінка є поняттям більш ширшим, при дослідженні якого увага звертається не тільки на зовнішнє суспільно небезпечне діяння, але й на його витоки: виникнення мотивів, постановка мети, вибір засобів, прийняття різноманітних рішень суб’єктом майбутнього злочину тощо. Будь-який поведінковий акт, у тому числі і злочинний переважно вчинюється на основі процесу формування мотиву вчинку, планування акуту та прийняття рішення. Зауважимо, що така підготовка практично відсутня в імпульсивних злочинах, злочинах, вчинених з необережності, які також мають власну специфіку психічних процесів та особливості суб’єктивної сторони. Тому зазначений процес найбільш характерно проявляється в умисних злочинах, які свідомо підготовлюються та планується. Таким чином, варто зазначити, що злочинна поведінка є певним процесом, який існує як у просторі, так і в часі. Він містить у собі не тільки дії, які реалізуються на зовні та утворюють об’єктивну сторону складу злочину, але й психічні процеси, які їм передують та визначають ґенезу протиправного акту. В.Н. Кудрявцев розрізняє 3 основних стадії умисного злочину:
1)мотивація злочину – входять потреби особистості, плани, інтереси, які у взаємодії із системою ціннісних орієнтацій особистості породжують мотиви злочинної поведінки;
2) планування злочинних дій – мотивація конкретизується у план протиправної дії. Суб’єкт визначає безпосередні цілі та об’єкти своїх дії, а також засоби, місце та час вчинення злочину, приймає відповідне рішення;
3) виконання злочину та настання суспільно небезпечних наслідків – ця стадія охоплює як злочинні дії (бездіяльність), так і настання злочинного результату [1, с. 32].
Як видно із запропонованої схеми, третя стадія безпосередньо співпадає із зовнішнім суспільно небезпечним актом – злочином.
Протягом усього механізму вчинення злочину відбувається взаємодія особистості із тією соціальною сферою, у якій вона формувалась. І ще до стадії формування мотивації майбутнього злочину, внаслідок негативного впливу соціальної сфери на формування особистості, можна побачити витоки протиправної поведінки.
Та система потреб, соціальних та морально-ціннісних установок, які склались в особистості, визначають у подальшому поведінку особи, у тому числі і злочинну.
Механізм вчинення злочину значною мірою визначається його «якістю» – формою та видом вини, має у кожному випадку свою специфіку і найбільш повно проявляється у так званих передумисних злочинах, тобто таких, що свідомо планувалися субєктом ще до настання ситуації, в якій реалізувався злочинний умисел [6, с. 72].
Під виною прийнято розуміти психічне ставлення особи до вчиненого діяння та його наслідків. У контексті нашого дослідження ми не будемо зупинятись на існуючих точках зору з приводу проблеми вини, лише зауважмо, кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Л.І. Казміренко та О.Л. Мартенко провели вивчення кримінальних справ, результатами чого стала констатація факту: умисна форма вини наявна у понад 90% злочинів [2, с. 82].
Запропонована законодавцем формула умислу може бути застосована лише до таких злочинів, для яких визначальною ознакою є ставлення винного до настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених у нормах Особливої частини КК України. Ставлення до цих наслідків визначає вид умислу – прямий чи непрямий (евентуальний). При цьому з законодавчого визначення умислу не видно розходження між його видами за інтелектуальним моментом, оскільки і для прямого, і для непрямого видів умислу закон вимагає усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків [6, с. 83].
Кримінально-правове значення мотиву та мети полягає в тому, що, входячи в структуру субєктивної сторони складу злочину, вони підлягають доведенню в ході досудового розслідування та судового слідства по кримінальній справі і повинні бути враховані при винесенні обвинувального вироку (статті 64, 334 КПК України).
Входячи в структуру субєктивної сторони складу злочину вказані обставини, на відміну від вини, не виступають як її конструктивні елементи, а є факультативними ознаками.
У деяких випадках, коли вказані характеристики мають особливе значення для визначення злочинного діяння та особи винного, вони використовуються законодавцем для конструювання кваліфікованих (особливо кваліфікованих) або привілейованих складів злочинів, а також враховуються як ознаки, що помякшують або обтяжують покарання. Коли мотив або мета безпосередньо вказані в диспозиції норми Особливої частини Кримінального кодексу, вони набувають обовязкового значення і стають конструктивними елементами складу конкретного злочину. В цьому випадку їх відсутність свідчить і про відсутність відповідного складу злочину в цілому.
Таким чином, мотивація поведінки у структурі механізму вчинення злочину займає важливе місце. Її сутність полягає у тому, що в умисних злочинах вона виступає базовою ланкою, у якій потреби, інтереси, плани особистості, у взаємозв’язку із її соціально-ціннісною орієнтацією породжують мотиви злочинної поведінки та формують їх систему.
Кримінально-правова роль мотивації у суб’єктивній стороні складу злочину проявляється через співвідношення вини та мотивації. Будь-яка винна поведінка є мотивованою, при цьому без вини мотивація не має кримінально-правового змісту та сенсу, і склад злочину відсутній через відсутність одного з його елементів – суб’єктивної сторони, яка виявляється у вині.
Варто вказати на те, що необхідно відрізняти мотивацію злочину від мотивування, оскільки під останнім терміном необхідно розуміти раціональне пояснення особою, яка вчинила злочин, причин своїх суспільно небезпечних дій або бездіяльності, шляхом висвітлення тих прийнятих для неї обставин, котрі спонукали її до вчинення суспільно небезпечного діяння [12, с. 49].
Встановлення істинних мотивів вчиненого злочину є надзвичайно складною та суперечливою проблемою, оскільки в такому разі постає необхідність проникнення у психологію людини. Для правильної кваліфікації діяння, встановлення ступеню суспільної небезпечності особи, призначення справедливого та адекватного покарання, яке здатне буде змінити мотиваційну діяльність особи із негативної на суспільно корисну – вирішення усіх цих завдань потребує спеціальних знань та відповідних спеціалістів.
Правий І.І. Карпець, коли пише про те, що якщо ми хочемо, щоб покарання було ефективним саме для конкретної людини, мають бути викриті ті спонукання та мотиви, які штовхнули її до вчинення злочину [6, с. 170].
Ситуація сьогодення складається так, що через завантаженість суддів у більшості випадків має місце формальне вивчення особистості злочинця та призначення покарань найбільш «вживаних» видів та розмірів стосовно типічних злочинів. Д. Гарбатович пише, що правоохоронні органи, суд у своїй діяльності здійснюють кваліфікацію того чи іншого кримінально-правового діяння не відповідно до дійсного психічного ставлення особи до вчиненого нею злочину, тобто не відповідно до того, що усвідомлювала і бажала особа, а відповідно до того, що, на думку слідчого та суду, знав і бажав суб’єкт, тобто оцінюють свої власні припущення [9, с. 19].
За таких умов мотиваційна сфера злочинця практично не досліджується, кримінологічні та психологічні досягнення не враховуються у правозастосовній діяльності, не враховується можливість впливу кримінально-правових санкцій на виправлення злочинця для досягнення основної мети покарання, не враховується ставлення самого засудженого до призначеного покарання – чи визнає він його справедливим, чи погоджується з ним, чи, навпаки, призначене покарання викликає почуття несправедливості, формує негативні почуття непокори, помсти тощо. Як наслідок, ще до виконання покарання в особи формується негативна установка, що значно ускладнює процес позитивного впливу покарання на свідомість засудженого, в подальшому, після закінчення строку відбування покарання, значно ускладнюється процес ресоціалізації звільненої особи, або зводиться нанівець. Соціально не пристосована особа з негативною установкою після відбуття покарання є потенційним злочинцем і в більшості випадків вчинює злочин повторно. Таким чином, коло замикається.
Слушно в цьому контексті зауважує Є.К. Нурпеісов: «Кримінальне правосуддя у дослідженні мотиву злочинної поведінки визнає вихідну психологічну причину поведінки – потребу. Відповідаючи на запитання, чому людина вбиває, краде, отримує хабар і т.п., зазвичай зазначають – з помсти, прагнення до матеріального збагачення, які є суб’єктивним психологічним уявленням тієї чи іншої потреби. На питання про те, чому ці потреби задовольняються таким, а не іншим способом, практично залишається поза увагою» [12, с. 63]. Аналізуються важливі для юридичної кваліфікації поведінки психологічні фактори, а фактор, що має не менш важливе значення для розробки заходів профілактики правопорушень – негативно-правовий мотив (мається на увазі мотив вибору протиправних засобів досягнення цілей) – не аналізується в системі психологічних факторів останнього [2, с. 63-64].
Окреслена ситуація не відповідає реаліям сьогодення і тому курсу, який взяла Україна на побудову правової держави та громадянського суспільства, де пріоритетом виступає захист прав, свобод та законних інтересів усіх без винятку громадян. Тому необхідно, на нашу думку, з метою повного та всебічного вивчення особи, що вчинила злочин, ще на стадії досудового слідства відповідно до вимог КПК України залучати в усіх випадках до справи експерта-психолога в якості спеціаліста для встановлення психологічного стану та суб’єктивного сприйняття особою, що вчинила злочин, процесу притягнення її до кримінальної відповідальності.
Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. №53/5) психологічна експертиза встановлює ті особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки. Головними завданнями психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотворних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей [6]. В.Я. Марчак, досліджуючи можливості залучення спеціаліста-психолога на досудовому слідстві пише, що встановлений за допомогою професійного психолога факт, що має доказове значення, про психологічні особливості та емоційний стан обвинуваченого в момент вчинення протиправних дій може бути одним із багаточисельних посилань для висновків про суб’єктивну сторону злочину, форму вини, мотиви злочину, тобто для правильної кваліфікації скоєного [3, с. 16].
Н.М. Ахтирська зазначає, що питання щодо встановлення мотивації вчинків із застосуванням судово-психологічної експертизи залишається дискусійним. Основним аргументом противників такого виду судово-психологічної експертизи є те, що мотив – одна із ознак субєктивної сторони злочину і, як ціль та вина, належить до сфери правової науки, тому не може бути предметом дослідження експерта-психолога [5, с. 20].
Але експерт-психолог встановлює не юридичні (хуліганські) мотиви злочину, а психологічні мотиви конкретного вчинку, аналізує особливості мотиваційної сфери особи, що підлягає дослідженню. Такі дослідження не суперечать загальним принципам проведення судової експертизи. Результатом дослідження є встановлення мотиву-стимулу криміногенної поведінки особи, тобто процесів, які спонукали її до вчинення злочину [1, с. 20-21].
Сутність такої діяльності полягає в тому, що шляхом аналізу програм злочинної поведінки психолог має виявити ті внутрішні соціально-психологічні якості особистості злочинця, які складають сутність його ставлення до суспільства, оточуючих, позицію щодо правових норм; з’ясувати стійкість програм злочинної поведінки, їх глибину, тривалість у часі, взаємозв’язок з тим чи іншим видом злочинної діяльності, ретроспективне відношення до скоєного злочину, фактори, які здатні викликати щире каяття, бажання примиритись із потерпілою стороною, відшкодувати завдані збитки на стадії досудового слідства.
Також доцільно встановити можливості виправлення через застосування кримінально-правових санкцій (можливість «перебудови» програм поведінки, формування суспільно корисної мотивації поведінки) у процесі відбування покарання шляхом з’ясування суб’єктивного ставлення та розуміння сутності кримінального покарання, а також вид і міру покарання, які здатні вчинити такий вплив.Орієнтовний перелік вирішуваних питань щодо дослідження мотиваційної сфери особи на момент вчинення злочину може бути таким:
- які індивідуально-психологічні особливості має підекспертна особа?
- чи має підекспертна особа індивідуально-психологічні особливості, які суттєво вплинули на характер її протиправних дій або злочину чи злочинної діяльності (зазначається, що саме має значення для суду чи слідства: підвищена агресивність, підкореність, жорстокість, нерішучість, етичні орієнтації, соціальні установки, мотиваційна сфера)?
- які психологічні особисті якості та провідні мотиваційні чинники поведінки має підекспертна особа? У якому звязку вони перебувають з обставинами, що досліджуються у справі?
- чи могли індивідуально-психологічні особливості підекспертної особи суттєво вплинути на її поведінку під час скоєння нею протиправних дій (або злочину)?
Використання спеціальних психологічних знань у судіє ефективним засобом встановлення обставин події і дозволяє залучати до судового розгляду кримінальних справ увесь арсенал сучасних науково-психологічних методів, а також є основним каналом впровадження в судово-слідчу практику досягнень психології [8, с.8].
За результатами проведеного дослідження експерт-психолог надає суду висновок, в якому зазначаються усі фактори, що характеризують особу злочинця (характер і ступінь суспільної небезпеки), а також рекомендований вид та міру покарання, необхідну та достатню для виправлення особи, що вчинила злочин та формування у неї суспільно корисної мотивації. Вважаємо, що такий висновок, аналогічно висновку експерта, повинен мати для суду рекомендований характер. Остаточне рішення приймає суд на основі всебічного, повного, неупередженого та об’єктивного дослідження матеріалів справи.
мотивація злочинна поведінка кримінальна
ЛІТЕРАТУРА
мотивація поведінка кримінальна правова
1. Колот А.М. Мотивація, стимулювання і оцінка персоналу: Навч. посібник / Колот А.М. – К.: КНЕУ, 1998. – 224с.
2. Кондрат С.С. Правомірна поведінка та правопорядок: взаємозв’язок та взаємообумовленість / С.С. Кондрат // Держава і право. – 2006. - №31. – С. 35-38.
3. Кондратьєв Я.Ю. Юридична психологія / Кондратьєв Я.Ю. – К.: Видавничий дім «Ін Юре». – 1999. – 352 с.
4. Коноваленко О. Особа злочинця корисливо-насильницької спрямованості / О. Коноваленко // Право України. – 2006. - №4.- С. 74-77.
5. Концепція проекту Закону України Про волонтерський рух (схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. N 748-р) // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg
6. Костенко О. Кримінальний кодекс і доктрина / О. Костенко // Право України. – 2004. - №7. – С. 43-47.
7. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч.посібник для юрид.фак. вузів / Котюк В.О. – К.: Вен турі, 1996. – 208 с.
8. Кощинець В.В. Використання спеціальних психологічних знань судом при розгляді кримінальних справ про злочини проти життя, здоров’я та гідності особи. Автореф. дис... канд. юрид. наук: 19.00.06. – К.: 2003. – 17 с.
9. Крижанівський А.Ф. Громадянське суспільство і правопорядок / А.Ф. Крижанівський // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – №2.
10. Криминология / Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е. – Киев-Донецк, 1997. – 398 с.
11. Криминология: приглашение к дискуссии / А.В. Баляба, Э.В. Виленская, Э.А. Дидоренко, Б.Г. Розовский. – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – 318 с.
12. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін., За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2003. – 416 с.
13. Кримінально-виконавчий кодекс України. – К.: Атіка, 2003.– 96 с.
14. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология / Кудрявцев В.Н. – М.: Наука, 1982. – 288 с.
15. Кудрявцев В.Н. Стратегия борьбы с преступностью / Кудрявцев В.Н. – М., 2005. – 366 с.
16. Кудрявцев В.Н. Мотивы преступного поведения / В.Н. Кудрявцев // Юридическая психология. – 2007. - №4. – С. 2-7.
17. Кузнецова Н.Ф. Мотивация преступлений и тенденции ее применения / Н.Ф.Кузнецова // Вопросы советской криминологии. – М., 1976. – Ч. 2. – С. 3–12.
18. Кузнєцов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: Підручник. (2-е вид., перероб.). – К.: КНТ, 2007. – 300 с.
19. Курс уголовного права. Общая часть. Т.1: Учение о преступлении. Учебник для вузов. Под ред. Н.Ф.Кузнецовой, И.М.Тяжковой. – М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1999. – 560 с.
20. Лазарева В.А. Судебная власть и уголовное судопроизводство / В.А. Лазарева // Государство и право. – 2001. - №5.
21. Литвак О.М. Держава і злочинність: Монографія / Литвак О.М. – К.: Атіка, 2004. – 304 с.
22. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність / Литвак О.М. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 275 с.
23. Лобас Н.С. Убийцы. (Некоторые черты психофизики преступников) / Лобас Н.С. – М.: СГА, 2008. – 159 с.
24. Лукашева Е.А. Мотивы и поведение человека в правовой сфере / Е.А. Лукашева // Советское государство и право. – 1972. - №8. – С. 23-27.
25. Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окремі аспекти) / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 2002. - №6.
26. Малько А.В. Юридические поощрительные санкции / А.В. Малько // Юриспруденция. – 1996.- № 6. – С. 3-7.
27. Мантуляк Ю.В. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації як обставина, що виключає злочинність діяння: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Мантуляк Юрій Вікторович. – К., 2006. – 259 с.
28. Марчак В.Я. Використання спеціальних психологічних знань на досудовому слідстві. Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К.: 2003. – 19 с.
29. Махінчук В.М. Адекватність покарання як філософсько-правова проблема: автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / В.М. Махінчук. – К., 2002. – 21 с.
30. Медведєв В.С. Кримінальна психологія: Підручник / Медведєв В.С. – К.: Атіка, 2004. – 368 с.