Повноваження Верховної Ради

СОДЕРЖАНИЕ: Міністерство освіти України Львівський національний університет ім. І. Франка Економічний факультет з Конституційного права на тему: Повноваження Верховної Ради

Міністерство освіти України

Львівський національний університет ім. І. Франка

Економічний факультет

з Конституційного права

на тему: “ Повноваження Верховної Ради ”

Виконав:

Студент групи Екі-11з

Дмитрів Тарас Степанович

Львів-2000

План:

1. Стан парлементаризму

2. Парламент – Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади України

3. Повноваження Верховної Ради

4. Функції Верховної Ради

1. С тан парла Парламент — Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади України

ментаризму

Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законо­давчої влади, легіслатурами (від латинського Lex — за­кон). Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші, окрім законодавчої, функції, зокрема представ­ницька, установча, парламентського контролю, бюджет-но-фінансова, міжнародних звязків тощо.

Парламенти як інститути державної влади за фор­мою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своє­рідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обгово­рюються і вирішуються найважливіші суспільні та дер­жавні справи- Вони мають різні назви — Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конг­рес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Ге­неральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мек­сика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, — але для усіх них властиві загальні принципи парламента­ризму.

Сучасний парламентаризм характеризується наявніс­тю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм ста­тусом розрізняють парламенти президентських парла­ментських, і змішаних (напівпрезидентських, парламент­сько-президентських) республік та монархій.

Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розгарантією проти диктатури. Організація влади на заса­дах парламентаризму дає можливість залучити до участі в управлінні державою найбільш підготовлених дгія цього представників народу. Парламенти діють від імені народу, виражають його волю й інтереси.

На відміну від органів виконавчої і судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Парламенти теж допускають помил­ки. Але безсумнівним є те, що без парламентів, без пар­ламентаризму — демократія неможлива. Тому питання нині полягає не у доцільності парламентаризму як тако­го, а у його вдосконаленні.

Розвиток сучасного українського парламентаризму здійснюється у руслі зазначених вище загальносвітових процесів і тенденцій. Одночасно йому властиві і певні національні особливості. Вони обумовлені не тільки специфікою сучасних соціально-економічних процесів і державного устрою України. Важливе значення тут ма­ють також історичні передумови і традиції становлення українського парламентаризму.

2. Парламент — Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади України

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархіч­ної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації дер­жавної влади — принцип поділу її на законодавчу, вико­навчу і судову.

Органи державної влади України стали рівноправ­ними і незалежними один від одного.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України — єдиного, загальнонаціонального, пред ставню »ького, ко­легіального, виборного, однопалатного, постійно діючо­го органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдиюгість, виключ­ність, універсальність в системі органів державної вла­ди, що зумовлено насамперед унітарним характером на­шої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих — крім її Верховної Ради. До 1992 р. в період між сесіями Верхов­ної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законо­давчих актів,

Верховна Рада є загальнонаціональним представ­ницьким органом державної влади, оскільки вона пред­ставляє увесь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — Верховна Рада України.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламен­ту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депу­татів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови об­рання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосу­вання (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Вер­ховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він фор­мується виключно шляхом виборів народних депу­татів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократич­ними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Однією з істотних особливостей українського пар­ламенту є його однопалатність. Така структура,як зазна­чалось вище, не є типовою для великих і середніх дер­жав, але в Україні на це є вагомі причини обєктивного і субєктивного характеру. Однопалатна структура укра­їнського парламенту зумовлена насамперед тим, що Ук­раїна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), ста­новлення парламентаризму в Україні (в його класич­ному розумінні) перебуває на початковому етапі, укра­їнське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є лише відносно структурованими, а органі­зація державної влади за принципом її поділу на за­конодавчу, виконавчу і судову утвердилася в Україні далеко ще не в усіх відношеннях та іншими об­ставинами.

Звичайно, однопалатний характер парламенту по­роджує і може породжувати згодом певні проблеми, зо­крема, щодо темпів законотворчості і якості законодав­чих актів, місця законодавчої функції в системі функцій парламенту, щодо його відносин з іншими органами державної влади, звязків парламентаріїв з виборцями і з парламентами інших країн тощо.

Але при відсутності достатніх зовнішніх передумов для двопалатної структури наш парламент на цьому шляху має пройти певну відстань свого внутрішнього розвитку, визрівання, структуризації.

Оскільки в найближчі 5—10 років передбачається ви­конання парламентом значного обсягу робіт , практич­но створення нової системи законодавства і права, то ймовірно, що протягом цього часу відбуватиметься ін­тенсивний розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроектних робіт органів виконавчої і судової влади, наукових установ і навчальних закладів, істотне зміцнення законодавчих, інформаційних, науко­вих та інших основ діяльності парламенту.

Постійно діючий характер українського парла­менту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада, за Конституцією (ст. 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються пер­шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кож­ного року (ст, 83). Новообрана Верховна Рада збира­ється на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пле­нарні засідання не можуть розпочатися, то Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради.

Постійно діючий характер Верховної Ради є одним з найістотніших результатів реформування держави, дер­жавної влади, в тому числі законодавчої, яке здійс­нюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада як орган законодавчої влади остаточно перетвори­лась на парламент, який став реальним органом законо­давчої влади.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у форму­ванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з субєктами політичної системи: політичними партіями тощо.

Найбільш тісними і багатогранними є відносини парламенту з Президентом. Це зумовлено їхніми функ­ціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією та законами, системою отримань і противаг один щодо одного та іншими обставинами.

Вихідним повноваженням Верховної Ради у взаємо­відносинах з Президентом є право парламенту призна­чати вибори Президента у строки, визначені Конститу­цією (ст. 85). Новообраний Президент, заступаючи на свій пост, складає присягу народові України на урочис­тому засіданні Верховної Ради (ст. 104 Конституції), виявляючи тим самим повагу як безпосередньо до наро­ду, так і до парламенту України.

Але головним змістом взаємовідносин парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.

Зокрема, Верховна Рада заслуховує щорічні та поза­чергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст. 85 Конституції), направляє но­воприйняті закони Президентові (ст. 94 Конституції);

надає у встановленому законом строки згоду на обовяз­ковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України, які укладає, як прави­ло, Президент.

Парламент затверджує укази Президента про вве­дення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її регіонах, про загальну або часткову мобіліза­цію, про оголошення окремих місцевостей зонами над­звичайної екологічної ситуації.

Чільне місце у взаємовідносинах Президента з пар­ламентом посідають питання формування органів дер­жавної влади. Так, парламент надає згоду на призначен­ня Президентом Премєр-міністра, Голови Антимоно-польного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіо­мовлення, Генерального прокурора України, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади тощо.

Є випадки, коли роль парламенту щодо призначень та інших дій відносно посадових осіб значно вагоміша, хоча це відбувається також за поданням Президента, а іноді й без нього, як-от призначення чи обрання части­ни складу колегіальних органів державної влади тощо. Зокрема, за поданням Президента парламент призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку України, призначає на посаду та припиняє повно­важення Центральної виборчої комісії.

Широко передбачена Конституцією участь парла­менту у формуванні органів державної влади на пари­тетних засадах з Президентом та іншими органами дер­жавної влади. Зокрема, Верховна Рада призначає трети­ну складу Конституційного Суду; призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку, призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 85 Конституції) тощо.

Окрім того. Верховна Рада приймає рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верхов­ної Ради, попередньо підтриману не менш, як третиною конституційного складу Верховної Ради; має право усу­нути Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому Конституцією (ст. 111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ра­ди — парламенту — з Кабінетом Міністрів, який під­контрольний і підзвітний Верховній Раді (ст. 113 Конс­титуції). Верховна Рада дає згоду на призначення Премєр-міністра, розглядає і приймає рішення щодо схвалення (не схвалення) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю.

За пропозицією не менш як третини народних депу­татів від її конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міні­стрів та прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради, наслідком якої є відставка Кабінету Міністрів.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади є прийняття нею законів про організацію і діяль­ність органів виконавчої влади, основи державної служ­би та ін.

Багатогранними є відносини Верховної Ради з орга­нами судової влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду, обирає суддів су­дів загальної юрисдикції, надає згоду на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади, призначає трьох представників до Вищої ради юстиції.

Парламент як орган законодавчої влади визначає за­конами України судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організацію та діяльність прокуратури.

Багатогранною є взаємодія парламенту з органами правосуддя і прокуратури у процесі здійснення парла­ментського контролю.

обираються, призначаються чи затверджуються Верхов­ною Радою, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Радою відповідних висновків щодо цих кан­дидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, при­значення яких відповідно до законодавства погоджуєть­ся з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб;

4) попередній розгляд та підготовка висновків і про­позицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів та угод, проектів державних програм еко­номічного й соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розгляда­ються Верховною Радою;

5) здійснення контролю за дотриманням та реаліза­цією Конституції та законів України, інших норматив­них актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.

При здійсненні законопроектних робіт комітет, виз­начений головним розробником з певного законопроек­ту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради.

Комітети, як і постійні комісії, мають певні обовяз­ки насамперед щодо якісної і вчасної підготовки зако­нопроектів, висновків та рекомендацій, а також вико­нання доручень Верховної Ради.

Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати і тимчасові спеціальні комісії для підготовки й попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що станов­лять суспільний інтерес, Верховна Рада може створюва­ти тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради, її тимчасових спеціальних та слідчих комісій вста­новлюється законом.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини при­значається Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина (ст. 101 Конституції).

Рахункова палата створюється для контролю за ви­користанням коштів Державного бюджету від імені Вер­ховної Ради (ст, 98 Конституції).

Для успішного функціонування нових і оновлених структур Верховної Ради першочерговим є істотне зміц­нення їхньої правової бази, зокрема: прийняття законів про регламент, комітети Верховної Ради, про статус на­родного депутата та інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; широке залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради всіх субєктів законодавчого, бюджетного, контрольного й установчого процесу; за­безпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та ц орга­нів з іншими органами державної влади, органами міс­цевого самоврядування й обєднаннями громадян.

3. Повноваження Верховної Ради України

Конституція закріплює широкі повнова­ження Верховної Ради України, які визначають її місце і роль у державі. Ці повноваження за сутністю і призна­ченням можна поділити на декілька груп. Найважливі­шими є повноваження щодо: внесення змін до Консти­туції України; прийняття законів; визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку; взаємовідносин Верховної Ради і Президента України; формування інших державних органів; організації адміністративно-територіального устрою нашої краї­ни; здійснення зовнішніх функцій держави, а також бюджетні та контрольні повноваження.

Верховна Рада може розглядати питання про відпо­відність Кабінету Міністрів України та прийняти резо­люцію недовіри, що спричиняє його відставку. Питан­ня про відповідальність Кабінету Міністрів може бути розглянуто за пропозицією не менш як 150 народних депутатів України (однієї третини від конституційного складу Верховної Ради). Резолюція недовіри Кабінету Міністрів України вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як 226 народних депутатів, тобто більшість від конституційного складу Верховної Ради.

З метою забезпечення певної стабільності в роботі Кабінету Міністрів можливості Верховної Ради щодо розгляду питання про його відповідальність обмежу­ються. Конституція забороняє розглядати це питання більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів. Ці правила є, по суті, одним із проявів принципу поділу влади. Адже в них нарівні із закріпленням певної форми контролю однієї гілки влади над іншою (повноваження Верховної РадиУкраїни розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів) гарантовано обмеження впливу однієї гілки влади на іншу (встановлення певних умов, за яких це питання може розглядатися).

Конституція України (ст. 92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів. Це стосується:

1) прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій;

2) засад використання природнкїресурсів і освоєн­ня космічного простору; зовнішніх відносин, зовніш­ньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; місцевого самоврядування;

3) територіального устроюУкраїни;

4) основ національної безпеки, організації Зброй­них Сил України і забезпечення громадського порядку;

5) бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валют на території України;

6) одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних стандартів;

7) амністії та низки інших питань.

4. Функції Верховної Ради України

Верховна Рада здійснює чимало функцій і має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Консти­туцією. Визначення парламенту як органу законодавчої влади зумовлене насамперед назвою однієї з його функ­цій (законодавчої функції), яка є пріоритетною, провід­ною, але далеко не єдиною.

Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади. Вона зумо­влена тим, що парламент, як і інші органи державної влади, у властивих їй формах бере участь у здійсненні багатьох функцій держави, як обєктних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, со­ціальної, культурної, екологічної), так і інших функцій, зокрема технологічних, владних функцій (законодав­чої, установчої тощо).

Головними функціями Верховної Ради є:

1) законодавча;

2) установча (державотворча, організаційна);

3) функція парламентського контролю.

4.1 Законодавча фунція

До функцій Верховної Ради часом зараховують та­кож бюджетно-фінансову та зовнішньополітичну функ­ції. Верховна Рада, як правило, здійснює ці функції, але вони не вважаються її головними функціями.

Пріоритетною функцією Верховної Ради є, природ-ньо, законодавча. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх та­кими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії.

Складовою частиною цієї функції є також законо-проектна робота, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а також видання за­конів, проведення відповідних наукових досліджень, зо­крема, з проблем ефективності і розвитку законодавства, наукової експертизи законопроектів тощо.

Тривалий час до законодавчої функції Верховної Ра­ди належали й інші види законодавчої діяльності: прий­няття Конституції, офіційне тлумачення законів, їх оп­рилюднення тощо.

Нині прийняття Конституції визнане пріоритетним правом народу, офіційне тлумачення Конституції та за­конів України, відповідно до ст. 150 Конституції, здійс­нює Конституційний Суд, а підписання законів і їх офіційне оприлюднення — Президент (ст. 94).

Пріоритетним напрямом законодавчої функції Вер­ховної Ради є внесення змін до Конституції у межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, та прийняття законів (ст. 85).

Законопроект про внесення змін до Конституції мо­же бути поданий до Верховної Ради Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради (ст. 154 Конс­титуції). Законопроект про внесення змін до Консти­туції України, крім розділу І Загальні засади, роз­ділу III Вибори. Референдуми і розділу XIII Вне­сення змін до Конституції України, попередньо схва­лений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черго­вій сесії Верховної Ради за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Вер­ховної Ради.

Порядок внесення змін до розділів І, III і XIII Кон­ституції значно складніший, оскільки ці розділи стосу­ються основ конституційного ладу і стабільності самої Конституції. Відповідно до ст. 156 Конституції, законо­проект про внесення змін до розділів І, III і XIII по­дається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і, за умови його прийняття не менш як двома тре­тинами від конституційного складу Верховної Ради, за­тверджується всеукраїнським референдумом, який при­значається Президентом.

Законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради не менш як через рік від дня прийняття такого рішення щодо даного за­конопроекту.

З метою забезпечення стабільності Конституції Вер­ховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції (ст. 158).

Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради є, звичайно, прийняття законів.

Їз змісту Конституції випливає, що Верховна Рада може приймати закон з будь-якого питання за винятком тих, які вирішуються виключно всеукраїнським рефе­рендумом. Проте Конституцією передбачається коло пи­тань, які вирішуються виключно законами України. Згідно зі ст. 92 Конституції, виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини й гро­мадянина, гарантії цих прав та свобод; основні обовяз­ки громадянина; громадянство; правосубєктність гро­мадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок за­стосування мов. Основну групу питань виключно зако­нодавчого регулювання складають екологічні, соціальні, культурні та економічні питання. Так, виключно зако­нами України визначаються: засади використання при­родних ресурсів, виключної (морської) економічної зо­ни, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, тран­спорту і зв язку; основи соціального захисту, форми й види пенсійного забезпечення; засади регулювання пра­вд і зайнятості, шлюбу, сімї, охорони дитинства, мате­ринства, батьківства; виховання, освіти, культури й охо­рони здоровя; екологічної безпеки; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва;

правила конкуренції та норми антимонопольного регу­лювання; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономіч­ної діяльності, митної справи; засади регулювання демо­графічних і міграційних процесів.

Виключно законами визначаються основи політичної системи, організація і діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема; засади утворення й діяльності політичних партій, інших обєднань грома­дян, засобів інформації; організація і порядок проведен­ня виборів та референдумів; організація й порядок ді­яльності Верховної Ради, статус народних депутатів; ор­ганізація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики; судоустрій, судочинство, статус суддів, за­сади судової експертизи, організація і діяльність проку­ратури, органів дізнання й слідства, органів та установ виконання покарань; основи організації і діяльності ад­вокатури.

Виключно законами визначаються також територі­альний устрій України; засади місцевого самоврядуван­ня; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; правовий режим державного кордону; основи на­ціональної безпеки, організації Збройних Сил і забезпе­чення громадського порядку; правовий режим воєнного й надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації.

Традиційним є законодавче визначення засад ци­вільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушен­нями та відповідальність за них.

Крім нього, виключно законами встановлюються:

Державний бюджет і бюджетна система України; систе­ма оподаткування, податки й збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а та­кож статус іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення внутрішнього та зовніш­нього боргу; порядок випуску й обігу державних цінних паперів, їх види тощо. Законами встановлюються також порядок використання і захисту державних символів; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні нагороди; державні свята; одиниці ва­ги, міри й часу, порядок встановлення державних стан­дартів; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний або міграційний режим, відмінний від загального, й оголо­шується амністія (ст. 92 Конституції).

4.2 Установча функція

Іншою, не менш важливою, функцією Верховної Ра­ди серед її головних функцій є установча (державо­творча, організаційна) функція. Пріоритетними на­прямами діяльності парламенту по здійсненню цієї функції є, звичайно, формування або участь у фор­муванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур; при­значення чи обрання на посади, звільнення з посад, на­дання згоди на призначення і звільнення з посад осіб інших органів державної влади та державних організа­цій, сприяння формуванню органів місцевого самовря­дування; вирішення питань, що стосуються інших еле­ментів (атрибутів) механізму держави: територіального устрою, Збройних Сил та інших складових механізму держави.

Таким чином, основними напрямами діяльності Вер­ховної Ради по здійсненню установчої функції є:

1) участь у формуванні органів виконавчої влади;

2) формування органів судової влади;

3) створення парламентських структур;

4) участь у формуванні інших органів державної вла­ди та державних організацій;

5) вирішення питань територіального устрою Украї­ни і забезпечення формування органів місцевого са­моврядування.

Пріоритетним напрямом установчої функції парла­менту є призначення виборів Президента у строки, пе­редбачені Конституцією. Обрання Президента, відповід­но до ст. 103 Конституції, здійснюється громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на пять років.

Роль парламенту у формуванні органів виконавчої влади за чинною Конституцією істотно змінилася, але він не усунутий від цього напряму державотворчого процесу. Верховна Рада вирішує, зокрема, питання про надання згоди на призначення Президентом Премєр-міністра, може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка має наслідком відставку Кабінету Мі­ністрів (ст. 87, 115 Конституції), розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; вирішує питання про надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Прези­дентом Голови Антимонопольного комітету. Голови Фонду державного майна; Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення.

Але найширші і найвагоміші державотворчі функції і повноваження має Верховна Рада у формуванні органів судової влади та прокуратури. Відповідно до ст. 85 Кон­ституції, вона обирає суддів безстрокове; призначає тре­тину складу Конституційного Суду; вирішує питання щодо надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлює недовіру Ге­неральному прокуророві, що має наслідком його від­ставку з посади.

Верховна Рада здійснює також чимало установчих функцій по формуванню власних, парламентських ор­ганів та інших структур, які здійснюють не лише внут-рішньопарламентські, а й загальнодержавні функції. Зо­крема, Верховна Рада призначає по посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; призначає на посади та звільняє з посад голову та інших членів Рахункової палати; обирає зі свого складу Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голо­ви Верховної Ради та відкликає їх; затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів; створює тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії, призначає на посаду й звільняє з посади керівника апа­рату Верховної Ради України, затверджує структуру цього апарату.

Важливе місце в установчій діяльності Верховної Ра­ди має формування, поряд з органами законодавчої, ви­конавчої і судової влади, інших органів державної влади та державних організацій. Зокрема, Верховна Рада при­значає на посаду та припиняє повноваження членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, яка є позавідомчим органом державної влади; призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку України за поданням Президента України; призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України.

Поряд з цими видами державотворчої (установчої) діяльності Верховна Рада затверджує відповідно до Кон­ституції (п. 22 ст. 85) загальну структуру, чисельність та визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ.

Багатогранні державотворчі (установчі) функції Вер­ховної Ради й у сфері територіального устрою та місце­вого самоврядування. До повноважень Верховної Ради України у цій сфері належать, зокрема, утворення й ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів та міст, зарахування населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів та районів. Інші найважливіші питання територіального устрою загальнодержавного й місцевого значення ви­рішуються референдумами.

Відповідно до ст. 73, 85 Конституції України ви­ключно всеукраїнським референдумом вирішується пи­тання про зміну території України, який призначає Вер­ховна Рада України.

Крім того, Верховна Рада приймає закони про: тери­торіальний устрій України, правовий режим державного кордону, статус столиці України та спеціальний статус інших міст.

Верховна Рада має право достроково припиняти повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду Ук­раїни про порушення нею Конституції України або законів України; призначати позачергові вибори до Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим

Істотними повноваженнями Верховної Ради в галузі місцевого самоврядування є призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самовряду­вання і прийняття законів про засади місцевого само­врядування.

Багатогранною за змістом і формами є бюджетно-фінансова діяльність Верховної Ради. її місце в системі функцій Верховної Ради визначається не однозначно: вона вважається як однією з основних функцій Верхов­ної Ради, так і складовою цих функцій.

Верховна Рада України затверджує законом Держав­ний бюджет та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання (ст. 85 Конституції).

Відповідно до Конституції (ст. 95) бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупе-редженого розподілу суспільного багатства між громадя­нами і територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загально­суспільні потреби, розмір і цільове призначення цих ви­датків.

Держава прагне до збалансованості бюджету Украї­ни. Поряд із Державним бюджетом і бюджетною систе­мою Верховна Рада встановлює грошову одиницю Укра­їни, якою за Конституцією (ст. 99) є гривня.

Оскільки Державний бюджет, бюджетна система й грошова одиниця України є органічними атрибутами держави, то діяльність, повязана з їх встановленням (введенням, затвердженням), обєктивно є складовою частиною державотворення, тобто установчої функції Верховної Ради.

Багатогранність і значний обсяг бюджетно-фінан­сової діяльності зумовлюють й можуть зумовлювати за­рахування її до самостійної основної функції Верховної Ради, але обєктивно ця діяльність є органічною складо­вою частиною її установчої (державотворчої), а також законодавчої та контрольної функцій.

4.3 Парламенський контроль

Важливе місце в діяльності Верховної Ради України, як і парламентів інших країн, посідає парламентський контроль. Контрольна діяльність парламенту досить ба­гатогранна. Якщо установча (державотворча) діяльність, за чинною Конституцією, значною мірою відійшла від Верховної Ради до Президента як глави держави, особ­ливо щодо формування органів виконавчої влади, то традиційна її функція — функція парламентського кон­тролю не лише залишилась, а й певною мірою збагати­лася.

Основними напрямами контрольної діяльності Вер­ховної Ради є:

1) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів Ук­раїни;

2) парламентський контроль за додержанням кон­ституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист;

3) бюджетно-фінансовий контроль;

4) прийняття Верховною Радою рішення про на­правлення запиту до Президента України;

5) запит народного депутата України на сесії Вер­ховної Ради;

6) парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури;

7) здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.

Одним із пріоритетних напрямів парламентського контролю є контроль за діяльністю Кабінету Міністрів, який підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. Це зумовлено функціями і повноваженнями Кабінету Міні­стрів як вищого органу у системі органів виконавчої влади. Відповідно до ст. 116 Конституції Кабінет Мі­ністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зов­нішньої політики держави, виконання Конституції і за­конів України, актів Президента України.

Основною формою парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України є розгляд й зас­луховування звітів Кабінету Міністрів про свою діяль­ність.

Одними з найважливіших напрямів діяльності Вер­ховної Ради по здійсненню парламентського контролю є бюджетно-фінансовий контроль і контроль за додер­жанням конституційних прав та свобод людини й гро­мадянина. Відповідно до ст. 9 Конституції контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата.

Парламентський контроль за додержанням консти­туційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Однією з основних традиційних форм парламент­ського контролю є запити — парламентські та депу­татські- Зокрема, відповідно до Конституції України (ст, 85) Верховна Рада може прийняти рішення про на­правлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верхов­ної Ради України, попередньо підтриману не менш як третиною конституційного складу Верховної Ради.

Народний депутат України має право на сесії Вер­ховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, а та­кож до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від під­порядкування і форм власності. При цьому керівники органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ і організацій зобовязані повідомити народного депутата України про результати розгляду його заяви (ст. 86 Конституції).

Поряд із законодавчою, установчою та контрольною функціями, як головними функціями парламенту. Вер­ховна Рада України, як і парламенти багатьох країн, здійснює й чимало інших функцій. Це насамперед функції, аналогічні функціям держави, зокрема, з числа обєктних функцій, тобто тих, що опосередковують зміст діяльності держави.

Оскільки ці функції держави здійснюють насамперед органи державної влади, в тому числі законодавчої, то, природньо, всім цим органам державної влади або при­наймні їх переважній більшості властиві функції, ана­логічні основним обєктивним функціям держави.

Зокрема, Верховна Рада як орган законодавчої влади здійснює серед внутрішніх функцій: політичну, еко­номічну, соціальну, культурну та екологічну функції, а серед зовнішніх — оборонну, зовнішньополітичну, зов­нішньоекономічну та інші зовнішні функції.

Не всі з цих функцій і відповідних повноважень Вер­ховної Ради закріплено в Конституції і законах України достатньо системно, але в цілому вони мають норма­тивно-правове закріплення, насамперед конституційне.

Про політичну функцію Верховної Ради свідчать, зо­крема, такі її повноваження, передбачені Конституцією України, як: 1) визначення засад внутрішньої і зов­нішньої політики; 2) заслуховування щорічних та поза­чергових послань Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України; 3) розгляд і прийняття рішення що­до схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів (ст. 85 Конституції) тощо.

Про наявність у Верховної Ради економічної, соці­альної, культурної та інших відповідних внутрішніх функцій свідчать такі її повноваження, як: 1) затверд­ження загальнодержавних програм економічного, науко­во-технічного, соціального, національно-культурного розвитку і довкілля; 2) затвердження переліку обєктів права державної власності, що не підлягають прива­тизації; визначення правових засад вилучення обєктів права приватної власності; 3) прийняття відповідних за­конів, зокрема, про правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; з основ со­ціального захисту, про форми й види пенсійного за­безпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сімї, охорони дитинства, материнства, батьків­ства; виховання, освіти, культури і охорони здоровя, екологічної безпеки (ст. 85 Конституції).

Про зовнішні функції Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як надання Верховною Радою у встанов­лений законом строк згоди на обовязковість міжнарод­них договорів України та денонсацію міжнародних дого­ворів України; затвердження протягом двох днів з мо­менту звернення Президента України указів про запро­вадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію; оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, на­правлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил ін­ших держав на територію України.

Підтвердженням наявності у Верховної Ради відпо­відних зовнішніх функцій є її законодавчі повноваження щодо засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; щодо основ національної безпеки, організації Збройних Сил України; щодо пра­вового режиму воєнного і надзвичайного стану, які ви­значаються виключно законами України.

5. Основні форми діяльності Верховної Ради України

У становленні парламентаризму майже кожної краї­ни одним із найскладніших, найтриваліших і найважчих є встановлення певної системи, порядку в роботі її пар­ламенту. Це зумовлено багатьма факторами: змістом і формами його роботи, складом та структурою, статусом й навіть особистими рисами парламентаріїв тощо.

Першочергове значення у встановленні порядку ро­боти парламенту має його нормативно-правове визна­чення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її орга­нів та посадових осіб визначається Конституцією, Регла­ментом Верховної Ради, а надалі Законом про Регламент Верховної Ради, законами України про комітети Вер­ховної Ради, про статус народного депутата, іншими за­конодавчими актами. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і засідання.

Верховна Рада, зазначається у чинній Конституції, працює сесійно (ст. 82). Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Вер­ховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У звязку з такою конститу­ційною визначеністю початку роботи парламенту чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням по­рядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від кон­ституційного складу Верховної Ради або на вимогу Пре­зидента. У разі запровадження воєнного чи надзвичай­ного стану в Україні Верховна Рада збирається у дво­денний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ра­ди під час воєнного чи надзвичайного стану її повнова­ження тривають до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Проекти законів, постанов та інші документи поши­рюються серед депутатів під час їх реєстрації.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради за­тверджується на кожну чергову сесію. Цей документ включає, як правило, два розділи: у першому — питан­ня, повністю підготовлені для включення до розгляду на пленарних засіданнях; другий — питання, підготовку і доопрацювання яких Верховна Рада доручає здійснити комітетам, тимчасовим комісіям чи відповідним органам або особам.

Рішення про зміну чи включення питань із за­твердженого в цілому порядку денного сесії приймається не менш як 2/3 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі, коли із зазначеного пи­тання є пропозиція погоджувальної ради депутатських фракцій, груп, рішення щодо неї приймається без обго­ворення більшістю голосів депутатів від конституційного складу.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо).

Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкрито. Закрите засідання відбувається за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради (ст, 84 Конституції). Основним видом засідань і тим са­мим пріоритетною організаційною формою їх роботи є пленарні засідання.

Відповідно до Конституції (ст. 84) рішення Верхов­ної Ради приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

Список використаної літератури:

1. Конституційне право України /Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 1998

2. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф. Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999

3. Правознавство / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 1998

Скачать архив с текстом документа