Право колективної власності
СОДЕРЖАНИЕ: Загальна характеристика права власності в Україні раво власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України Про власність, від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом України (ст. 86-150) та іншими законодавчими актами України.Загальна характеристика права власності в Україні
П раво власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України “Про власність”, від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом України (ст. 86-150) та іншими законодавчими актами України.
Метою регулювання права власності, як визначає ЗУ “Про власність”, є забеспечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів України для підвищення рівня життя її народу.
Поняття власності є економічною категорією поскільки воно характерізує відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність – це суспільне відношення.
Саме поняття власність – це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають в зв”язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами, державою, які надають названим суб”єктам рівні права та обов”язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Право власності розглядається в об”єктивному та суб”єктивному аспектах. В об”єктивному аспекті – це сукупність правових норм що, регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. В суб”єктивному аспекті право власності – це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Зміст права власності скадається з трьох правомочностей, або як ії ще називають в юридичній літературі “тріада”: володіння, користування та розпорядження майном.
Правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню майном виникають у власника одночасно з виникненням права власності, причому характерно що ціла сукупність цих правомочностей права власності може належати лише власнику і нікому більше.
Також важливо зазначити що своє право власності щодо належного майна, здійснюється власником незалежно від волі та бажання інших осіб і обмежується лиже законом.
Розглянемо сутність цих правомочностей права власності у суб”єктивному та об”єктивному аспектах:
Право володіння -- означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, тобто можливість впливати на річ.
· У суб”єктивному розумінні право володіння є закріплена у відповідних нормах права, можливість фактичного володіння річчю;
· У об”єктивному розумінні право володіння – це норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном.
Право користування – означає можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, для задоволення певних потреб власника або орендаря у сфері господарювання.
· в об”єктивному значенні право користування – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб;
· в суб”єктивному значенні право користування – це порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб, встановлений у правових нормах.
Право розпорядження – ознчає право на фактичне або юридичне вирішення долі речей, незалежно від волі інших осіб, крім випадків вмзначених у законі.
· у об`єктивному розумінні право розпорядження є сукупністю правових норм, за допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі;
· у суб`єктивному розумінні право розпорядження є закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
Виключною ознакою права розпорядження є те, що, якщо право володіння, користування може належати іншим особам, то право розпорядження на правових основах належить тількі власнику, крім випадків визначених законом (конфіскація, націоналізація, реквізиція, примусовий продаж, договір про передачу майна тощо).
Цивільне законодавство, зокрема ст. 86 ЦКУ та ст.4 ЗУ «Про власність», затверджує такі форми власності, як приватна власність, державна власність, колективна власність. Всі форми власності є рівноправними та вільними від безпосереднього втручання держави в господарську діяльність субєктів права власності. Власник на свій розсуд володіє, користується, розпоряджається належним йому майном.
Власник має право вчиняти щодо своєго майна будь які дії, що не суперечать закону. Він (власник) може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.
Власник, здійснюючи свої права, зобовязаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Субєктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, також субєктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.
Допускається обєднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.
Колективна власність як економічна категорія та її правові форми
Економічне поняття колективної власності окреслює відносини з приводу приналежності матеріальних та інших благ організованій группі людей (колективу), тобто уявляє собою колективну форму присвоєння цих благ.
Колектив як єдиний суб`єкт присвоєння можуть складати, як робітники виробляючи матеріальні та інші блага, так і співвласники засобів виробницта, не обов`язково беручи участь в цьому процесі (наприклад, акціонери). Однак суб`єктом економічних відносин колективного присвоєння власності, завжди залишається колектив як цілісні, організовані товариства, а не кожний його член окремо. Згідно з ст. 20 ЗУ “Про власність” (1) суб”єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, коперативи, акционерні товариства, господарські товариства, господарські об`єднання, профспілки, політичні партії, релігіозні організації та інші юридичні особи.
Основной правовой формой реалізіції економічних відносин колективної власності є право власності юридичних осіб. Однак закон передбачає і таку форму колективного присвоєння, як право власності трудових колективів, державних підприємств та колективів орендарів, які з позиції класичних критеріїв к юридичним особам, віднести важко, хоч вони і вважаються таковими діючим законодавством.
Господарські Об ` єднання.
Об’єднання підприємств здійснюється на добровільних засадах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку та самофінансування. Відповідно до ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” підприємці можуть об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. В зв’язку з цим, однією із важливих функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності існуючих і створюванних об’єднань підприємств, для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.
Об’єднання є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками.
Підприємства, що входять до складу об’єднань, також зберігають за собою статус юридичної особи і не змінюють форми власності. Об’єднання не відповідають за зобов’язаннями підприємств, що входять до його складу і, навпаки, підприємства - члени об’єднань несуть субсідіарну відповідальність за зобов’язанням останніх, тобто якщо об’єднання не в змозі виконати свої зобов’язання, то ці зобов’язання виконують підприємства засновники. Умови, розміри та порядок такої відповідальності визначаються, як правило, в межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відображається у засновницьких документах.
Об’єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті поноваження, які йому делегували підприємства-учасники.
За учасниками об’єднання зберігається право виходу з його складу із збереженням взаємних зобов’язань і договорів, укладених із іншими підприємствами і організаціями.
Основним принципом у взаємовідносинах між учасникми об’єднання є добровільність при створенні об’эднання. Юридичною формою її виразу є засновницький договір і затверджений всіма членами об’эднання статут.
В ньому, окрім загальних, вміщуються відомості про склад об’єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, в тому числі з питань, рішення, за яких повинні прийматься одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об’єднання. Це стосується, перш за все, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об’єднання.
Об’эднання створюються для спільного вирішення задач, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об’єднання зусиль та засобів, організації спільної діяльності, розподілу праці, спеціалізації і кооперації, а також в цілях проведення інших заходів виробничого, комерційного чи природоохоронного характеру.
Об’єднання підприємств в межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції та інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.
Об’єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньо-торгівельних, юридичних, інформаційних, консультативних і інших послуг; організовувати підготовкуіпідвищення кадрів, прокат обладнання, фірмове обслуговування споживачів продуктів учасників, інші роботи; здійснювати заходи соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов робітників підприємств і структурних підрозділів, що увійшли в обєднання.
Обєднання здійснює право володіння, використання, розпорядження закріпленим за ним майном, до складу якого відноситься також майно, передане обєднанню підприємствами-засновниками. Майно обєднання є спільним майном учасників.
До числа основних видів обєднань підприємств входять: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдінги, конгломерати, фінансово-промислові групи, франчайзинг.
Відповідно до чинного законодавства господарські обєднання поділяються на договірні і статутні. До договірних обєднань законодавець відносить асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.
Першим видом договірного обєднання є асоціація. Вона створюється учасниками з метою координації їх діяльності, тобто узгодження дій стосовно визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатись у виробничу та комерційну діяльність своїх членів.
Такі обєднання підприємств створюються, перш за все, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними та недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює та розповсюджує передовий досвід підприємств, виборює право своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, веде видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру. До числа останніх відносяться функції координації виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів тощо.
Асоціація являє собою мяку форму централізації зусиль її учасників, для неї характерні:
· менша централізація управлінських звязків порівняно з іншими видами обєднань;
· можливість одночасно бути членом кількох асоціацій;
· на відміну від інших видів обєднань, які мають здебільшого сервісний характер, асоціація централізує лише одну чи декілька із кількох виробничо-господарських та управлінських функцій.
Створюються асоціації суто на добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства всіх форм власності, які укладають між собою багатосторонній установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності обєднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін договору.
Другим видом договірного обєднання закон визначає корпорацію. Особливістю цього виду договірного обєднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного чи кількох її членів. Корпорації є досить розвинутою формою обєднання, оскільки їх діяльність грунтується на створенні системи управління, що відрізняється тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими звязками між учасниками, функціонуванням розвитку правлінських структур на рівні обєднання в цілому.
Порівняно з асоціацією корпорація має більш жорстку організаційну структуру і являє собою договірне обєднання, яке створюється підприємствами будь-яких форм власності на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових та комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів обєднання. Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. В корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного обєднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому становищі договірних обєднань, який відрізняє їх від статутних являється принцип добровільного членства. Підприємства, які добровільно входять до складу господарського обєднання, так само мають і право добровільного виходу з нього, але за загальним правом у випадках виходу зберігають силу взаємні зобовязання і договори, укладені підприємствами з обєднанням і між собою.
Тепер розглянемо статутні обєднання. На відміну від договірних статутні обєднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язане з тим, що юридичною основою цих обєднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів обєднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного обєднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою викликане необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також для реалізації значних фінансових проектів.
Ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” визначає концерн як статутне обєднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх зановниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, Склад членів і статути цих обєднань затверджують відповідні галузеві міністерства.
Територіальні статутні обєднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, які обєднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для обєднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.
На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни здійснюють значний вплив і на розвиток економіки високорозвинених країн Північної Америки і Західної Європи. Під словом “концерн” тут розуміють обєднання групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного підприємства (материнської компанії), яка володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств .
Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники або уповноваженіними органи, а не самі члени обєднань.
Особливістю правового становища статутних обєднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти із статутного обєднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).
Ще однією характерною рисою є те, що фінансова залежність породжує адміністративну. Тобто підприємство-засновник стає вищестоящим органом щодо підприємств-членів обєднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то успішно концерн функціонуватиме лише тоді, коли буде забезпечено постійний потік інформації від дочірніх фірм до материнської компанії.
Таким чином, обєднання капіталу і зосередження адміністративних функцій в руках центрального органу управління надасть змогу більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти і оперативно реагувати на зміну ринкової конюнктури.
На відміну від асоціацій і консорціумів учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших обєднань без згоди концерну, у відповідності із засновницькими документами можуть нести субсидіарну юридичну відповідальність за зобовязаннями концерну, в свою чергу концерн може відповідати за зобовязаннями учасників.
Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних обєднань. Законодавець визначає консорціум як тимчасове статутне обєднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на строк виконання проектів, замовлень. Після досягнення поставленої мети вони або ліквідуються, або реорганізуються в постійні господарські обєднання.
В консорціум можуть обєднуватись також промислові підприємства без безпосередньої участі банківського капіталу, які разом створюють достатні фінансові можливості для реалізації проекту.Підприємства можуть зберігати відомчу належність.
Консорціум грунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяє держава на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, в тому числі позиково-фінансових засобів.
Розподіл обовязків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації по принципу найбільшої компетенції, надбання найбільшого підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми чи проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, стикові проблеми кількох галузей чи відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами кількох консорціумів одночасно.
Консорціуму делегується право представляти інтереси своїх учасників в державних органах, для чого в його структурі управління створюються відповідні функціональні органи.
За своїми зобовязаннями консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.
Що стосується створення консорціуму на основі статуту, то в даному випадку є певні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум саме як статутне обєднання.
Незрозуміле чому тимчасове обєднання підприємств має створюватись на основі статуту, а не установчого договору, адже тимчасово обєднуватись для досягнення певної мети можуть і абсолютно незалежні одне від одного підприємства і таке обєднання породжує між ними договірні відносини. В чинному законодавстві України існує договір про спільну діяльність, згідно з яким підприємства обєднуються для досягнення певних цілей і який має схожу з консорціумом юридичну природу. В законодавстві Російської Федерації, ФРН, Франції та інших зарубіжних країн створення і функціонування консорціумів також носить договірний характер. І тому, на мій погляд, консорціум, як тимчасове обєднання підприємств, повинен створюватись і функціонувати на основі установчого договору, а не статуту.
Конгломерат — статутне обєднання підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий з вертикальним концерном і утворюється із підприємств, технологічно взаємозвязаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма обєднання дозволяє учасникам більший маневр щодо своїх капіталів, можливість інвестування його в багтообіцяючий проект без отримання згоди на це інших учасників конгломерату.
Холдінг - холдінгове добровільне об’єднання підприємств з метою управління іншими компаніями задопомогою володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдінгу - чистий холдінг, який утворюється спеціально для виконання зазначеної вище функції, а також змішаний холдінг, який поряд з управлінням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність в промисловості, кредитно-банківській, торгівельній, транспортній та інших сферах. Функції холдінгу фактично здійснює будь-яка велика компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.
Холдінги мають різноорганізаційну форму - господарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдінгу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.
Промислово-фінансова група (ПФГ) - об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Характерні риси:
· господарська організація корпоративного типу;
· добровільність створення, але на підставі рішення Уряду України;
· вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
· належність ПФГ до господарських організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;
· відсутність (як основної) мети отримання прибутку;
· різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);
· тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність погодження питання створення ПФГ з Антимонопольним комітетом та здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;
· відсутність статусу юридичної особи;
· мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
· заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
· обовязкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ;
· наявність певних умов для створення ПФГ:
а) мети створення;
б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність;
в) подання уповноваженої особи ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);
г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;
· тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);
· обовязковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними (всередині ПФГ);
· відсутність спеціально створених органів управління, функції яких, у тому числі і здійснення представництва ПФГ у відносинах з третіми особами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ;
· особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки;
· вихід головного підприємства або іншого учасника ПФГ, що здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів і обовязково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;
· діють на підставі Закону України “Про промислово-фінансові групи в Україні”, постанови Кабінету Міністрів України про створення відповідної ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.
Порівняльна характеристика правового становища господарського обєднання відповідно до ст. 3 Закону України “Про підприємства в Україні” і промислово-фінансової групи згідно із Законом України “Про промислово-фінансові групи в Україні”
Спільні риси:
господарські організації корпоративного типу;
добровільність створення;
вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;
відсутність мети отримання прибутку;
мета створення — координація діяльності учасників і обєднання їх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);
різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);
тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення господарського обєднання і ПФГ та здійснення цим органом контролю за їх діяльністю.
Відмінні риси:
наявність у господарського обєднання статусу юридичної особи і відсутність такого статусу у ПФГ;
наявність у ПФГ мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції, що необовязково для добровільних господарських обєднань;
заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обсуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг (щодо господарського обєднання закон таких обмежень не встанолює);
обовязкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ (щодо господарського обєднання таких обмежень і вимог не встановлюється);
наявність певних (непритаманних господарському обєднанню) умов створення ПФГ:
а) мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції;
б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність;
в) подання уповноваженою особою ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);
г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;
тимчасовість діяльності ПФГ, в той час як господарські обєднання можуть створюватися як на певний строк, так і без визначення терміну діяльності;
обовязковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ;
що регулює відносини між ними; в частині господарського обєднання (концерні, консорціумі) таку функцію (нарівні з іншими) виконує статут, а в інших (асоціації, корпорації) — договір;
створення господарського обєднання на добровільних засадах за рішенням самих учасників, а ПФГ — за рішенням Уряду України;
ґрунтовне регулювання на законодавчому рівні порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації ПФГ на відміну від господарського обєднання, внутрішня організація яких, порядок управління, представництва тощо визначаються самими учасниками в установчих документах;
здійснення представництва ПФГ його головним підприємством, а обєднанням чи його головним підприємством, чи створеним учасниками виконавчим органом господарського обєднання (ці питання регулюються установчими документами господарського обєднання);
встановлення законом до головного підприємства ПФГ певних вимог: виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплати податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ, у той час як питання представництва господарського обєднання вирішуються на локальному рівні (тобто самими учасниками господарського обєднання);
особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки; господарське обєднання реєструються в загальному для всіх субєктів підприємницької діяльності порядку;
здійснення виходу головного підприємства або іншого учасника ПФГ прийняттям постанови Кабінету Міністрів України, а вихід учасника з господарського обєднання — внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації;
вихід або виключення з ПФГ головного підприємства обовязково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Міністерстві економіки; у разі виходу або виключення одногоз учасників (у тому числі і головного підприємства) з господарського обєднання необхідно внести відповідні зміни до установчих документів і до відомостей державної реєстрації господарського обєднання;
Господарські обєднання можуть створюватися за галузевою, територіальною ознаками, або залежно від ступеня централізації функцій управління діяльністю їх учасників (асоціації, корпорації, концерни) та за іншими ознаками;для ПФГ такого розмаїття форм і видів закон не передбачає;
Господарські обєднання діють на підставі договору та/або статуту і відповідно до положень ст.3 Закону України “Про підприємства в Україні”, а ПФГ — на підставі Закону України “Про промислово-фінансові групи в Україні”, постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.
Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, виробленою світовою практикою, яка в комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси та сприяти відродженню вітчизняної економіки.
Слово франчаизинг походить від французького franchir, яке означає “звільняти”; у англійському варіанті franchising — це право, привілегія.
Зміст франчайзингу зводиться до наступного:
головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцю (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельною маркою даної компанії на обмеженій території, на термін і умовах, які визначені договором. Таким чином франчайзі отримує готове підприємство. І саме в цьому головна привабливістьфранчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як повинен це робити підприємець, який починає все з нуля. Навпаки, підприємство франчайзі виникає за ніч. І, ймовірно, воно буде копією усіх підприємств у франшизній системі. За фіксовану плату франчайзі отримує кваліфіковану допомогу, яка б у противному випадку була б значно дорожчою для його окремого підприємства. У сутності, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.
Структуру франчайзингової системи можна розглянути та проаналізувати за допомогою мал. 1.
Перевагою для починаючого підприємця є те, що приналежність до єдиної франчайзингової системи і використання торговельної марки значно знижує ризики.
Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективним методам управління бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Проте, їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається у всі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не враховуючи думки окремих франчайзі. Та все ж франчайзі має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоспроможні, а товари надійні. І ті, і інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалення якості повністю лежить на франчайзері. Відповідно, ініціатива власника франшизи по оновленню і розширенню асортименту і специфікацій обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, які повністю забезпечують потреби підприємства, безперечно, позитивний фактор. Але у деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і франчайзі не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера. До того ж обсяги продажу, можна вважати, навязуються власнику франшизи у відповідності з політикою маркетингу компанії-франчайзера і дуже часто не відповідають планам і можливостям франчайзі.
Франчайзі контролює визначений район; він має гарантію від вторгнення франшиз-конкурентів і, так би мовити, стає монополістом. Проте, і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно договору. Франчайзер повністю відповідає за маркетинг продукції та послуг, включаючи організацію рекламний компаній; витрати франчайзі на рекламні заходи в основному полягають у незначних відрахуваннях в централізований рекламний фонд франчайзингової системи. Проте, напрямок і цілі реклами визначає також франчайзер, а кошти на неї франчайзі відраховує незалежно від фактичної віддачі, яку отримує власник фраишизи від рекламної кампанії. В цілому, франчайзі може розраховувати на різноманітні фінансові пільги, як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно договору франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.
Практика франчайзингу в зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзі, знаходячись безпосередньо біля споживача, більш чутливо вловлюють його настрої, коливання попиту і умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати продуктивним джерелом новаторських ідей та вдалим випробувальним стартом для апробацій нових товарів та послуг. Як власник підприємства франчайзі ефективніше і надійніше найманого керівника або службовця. З іншого боку, як самостійний підприємець, він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитись. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремого франчайзі з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на визначеному сегменті ринку,а його банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої вини у провалі: немає.
Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва у тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзингу, не дивлячись на юридичну самостійність, є по суті своїй частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг, з одного боку, допомагає уникнути цілий ряд перешкод, повязаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, а з іншого боку, породжує проблеми, які притаманні будь-якій корпоративній структурі.
Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти рішенню багатьох проблем формування малого підприємництва. В тому числі, по-перше, притягнення до бізнесу великого кола осіб, які не можуть прийняти рішення займатися бізнесом без підтримки та навчання. По-друге, освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств. По-третє, підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.
На вітчизняному ринку перспективним є розвиток та створення франчайзингових систем у таких сферах діяльності, як: підприємства споживання, будівництво, послуги по працевлаштуванню, побутове обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельне господарство тощо.
Господарські товариства
Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом обєднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Діяльність господарських товариств забеспечується Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р., який дає широке теоретичне визначення про основні принципи діяльності господарських товариств, а саме види господарських товариств, правила їх створення, а також права і обовязки їх учасників та засновників. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Всі вони є юридичними особами, мають рівні права, можуть від свого імені виступати в арбітражному та третейському суді, набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в забов`язання, отримувати кредити в банківських установах та здійснювати інші професійні операціїї, які не суперечать закону.
Власність передана учасниками господарського товариства, а також власність придбана за рахунок продажу акцій та господарської діяльності стає власністю товариства. Отже суб`єктом права власності господарських товариств є господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники та учасники.
Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.
Майно яке знаходиться у власності господарського товариства, поділяється на фонди. Серед них обов`язковими є статутний і резервний фонди. Статутний фонд являє собою виражену у грошах сукупність внесків учасників в майно при створені товариства для забеспечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами. Статутний фонд формується при створені товариства і його учасники забов`язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в строки, які передбачені статутними документами.
Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства.
Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена рада товариства (спостережна рада), - голова та члени ради товариства (спостережної ради).
Посадовими особами товариства не можуть бути члени виборних органів громадських організацій, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть займати у товариствах керівні посади і посади, повязані з матеріальною відповідальністю.
Акціонерні товариства
Акціонерне товариство – це одна з організаційно-правових форм об`єднання. Воно створюється шляхом централізації майна засновників та учасників товариства(об`єднання майна), з метою ведення господарської діяльності та одержання прибутку.
Акціонерним товариством, згідно з Цивільни кодексом України, та Законом України “Про господарські товариства” визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобовязаннями тільки майном товариства.
До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
В якості учасників об`єднання майна, шляхом створення акціонерного товариства можуть бути як громадяни так і юридичні особи. При цьому учасники несуть відповідальність за зобовязаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобовязаннями товариства також у межах несплаченої суми.
Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники і учасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Це майно називається вкладами засновників і учасників.
Вкладами учасників і засновників акціонерного товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.
Вартість вкладу кожного учасника, оцінюється в грошовому виразі, спільним рішенням товариства. Об`єднане майно, оцінене в грошовій формі, складає статутний фонд товариства, який поділяється на визначену кількість рівних частин. Посвідченням про внесок частини майна є акція, а грошовий вираз цієї частини має назву номінальної вартості акцій.
Але майно в товаристві виникає не тількі внаслідок об`єднання майна засновників і учасників, а ще в наслідок власної господарської діяльності, продажу облігацій, інших цінних паперів, кредити банків, надходження від продажу акцій, пожертвування, інших дій що не заборонені законом.
В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери – на умовах договору купівлі-продажу акцій.
Акціонерне товариство, для забеспечення своєї діяльності має статутний, резервний фонди, та фонд сплати дивидентів.
Сататутний фонд являє собою виражену у грошах сукупність внесків учасників в майно при створені товариства. Мінімальний розмір статуного фонду для акціонерних товариств не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.
Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно ст.14 Закону України «Про господарські товариства» він не може бути меншим 25% статутного фонду.
Резервний фонд формується за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5 відсотків суми чистого прибутку і використовується для покриття непередбачених витрат і збитків.
Власники акцій – акціонери – є співвласниками товариства.
Кожний учасник об`єднання майна наділяються кількістю акцій, відповідно до внеску у статутний фонд.
Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства.
Акціонерне товариство – юридична особа. Порядок його організації регламентується законодавством України.
Право юридичноої особи, акціонерне товариство набуває з часу його реєстрації державним органом.
Товариство має право від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов`язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному або третейському суді, користуватися банківськими послугами.
Акціонерне товариство створюється і діє на підставі установчого договору і статуту. Установчі документи акціонерного товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Установчі документи акцонерного товариства повинні містити відомості про предмет і цілі його діяльності, склад засновників та
учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобовязань по викупу акцій та порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери, незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються з зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік підписується головою та секретарем зборів.
До компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства;
в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради);
г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;
д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків;
е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;
є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;
ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;
з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним;
и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;
і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;
ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.
Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 відсотків голосів.
Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально. Крім того, повинно бути зроблено загальне повідомлення передбаченим статутом способом про наступні збори з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів.
Будь-який з акціонерів вправі вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за 40 днів до їх скликання. В цей же строк акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, можуть вимагати включення питань до порядку денного.
До скликання загальних зборів акціонерам повинна бути надана можливість ознайомитись з документами, повязаними з порядком денним зборів.
Загальні збори не вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.
Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.
Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства (спостережної ради). Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління.
Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства (спостережній раді) та організує виконання їх рішень.
Правління діє від імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і статутом акціонерного товариства. Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається згідно із статутом акціонерного товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю
Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.
Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобовязаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент сворення товариства з обмеженою відповідальністю.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобовязаний внести не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.
Учасник зобовязаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобовязання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми.
Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс вклад, видається свідоцтво товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі установчого договору і статуту. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства, розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.
Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.
Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у зборах учасників, сповістивши про це інших учасників.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або представникові іншого учасника товариства.
Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді.
Збори учасників товариства обирають голову товариства.
До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить:
а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками
додаткових вкладів;
б) вирішення питання про придбання товариством частки
учасника;
в) виключення учасника з товариства.
З питань, зазначених у пунктах а, б статті 41 цього
Закону, а також при вирішенні питання про виключення учасника з
товариства необхідна одностайність у вищому органі.
З решти питань рішення приймається простою більшістю
голосів.
Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні
учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш
як 60 відсотками голосів, а з питань, які потребують
одностайності, - всі учасники.
Брати участь у зборах з правом дорадчого голосу можуть члени
виконавчих органів, які не є учасниками товариства. Учасники
зборів, які беруть участь у зборах, реєструються з зазначенням
кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік
підписується головою та секретарем зборів.
Будь-хто з учасників товариства з обмеженою відповідальністю вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів.
У випадках, передбачених установчими документами або затвердженими товариством правилами процедури, допускається прийняття рішення методом опитування. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні у письмовій формі сповістити щодо нього свою думку. Протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення від останнього учасника голосування всі вони повинні бути проінформовані головою про прийняте рішення. Рішення методом опитування вважається прийнятим при відсутності заперечень хоча б одного з учасників.
Голова зборів товариства організує ведення протоколу. Книга протоколів має бути в будь-який час надана учасникам товариства. На їх вимогу повинні видаватися засвідчені витяги з книги протоколів.
Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами.
Позачергові збори учасників скликаються головою товариства при наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного фонду.
Збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу.
Учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати збори учасників.
Про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками
товариства.
Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора).
Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обовязкові для учасників товариства.
Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.
Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.
Генеральний директор (директор) не може бути одночасно головою зборів учасників товариства.
ТОВАРИСТВО З ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.
До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються
норми статей 4, 11, 52-64 цього Закону з урахуванням особливостей,
передбачених даною статтею.
Товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.
Учасники товариства зобовязані:
а) додержувати установчих документів товариства і виконувати
рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
б) виконувати свої зобовязання перед товариством, в тому
числі і повязані з майновою участю, а також вносити вклади
(оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими
установчими документами;
в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію про діяльність товариства;
г) нести інші обовязки, якщо це передбачено цим Законом,
іншим законодавством України та установчими документами.
КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО
Командитним товариством визнається товариство, яке включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобовязаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.
Командитне товариство створюється і діє на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства, розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.
В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.
Вкладники командитного товариства мають право:
діяти від імені командитного товариства тільки у разі
наявності доручення і згідно з ним;
вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з
повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;
вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також
забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.
Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими установчим договором.
Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі.
На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.
У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.
Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.
Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми
особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
Командитне товариство припиняється у разі вибуття всіх учасників з
повною відповідальністю.
При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у випадку ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.
Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обовязків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.
Відмінність обєднань підприємств від господарських товариств
Набирає сили процес добровільного обєднання діяльності підприємств для вирішення виробничих і соціальних завдань, В цьому проявляється потреба в безпосередній взаємодії з іншими підприємствами і колективному використанні науково-технічного, виробничого, фінансового, інформаційного потенціалу кожного з них. Одночасно поширилось обєднання зусиль і майна підприємців для проведення спільної діяльності в формі організації господарських товариств. Схожість обєднань підприємств і господарських товарисгв, яка може виявитися при першому ознайомленні з їх правовим статусом, містить небезпеку різночитань при застосуванні правових форм і виникнення суперечливих правових ситуацій. Практика свідчить, що нерідко під одним і тим же родовим поняттям діють різні в економічному і правовому розумінні формування.
Так, господарська організація Вуглесорб засновувалась як господарська асоціація. В той же час за своїм правовим статусом була кваліфікована як товариство з обмеженою відповідальністю. Головною метою Вуглесорбу стала спільна діяльність 12 підприємств по виробництву і впровадженню сорбентів медичного, технічного та сільськогосподарського призначення, устаткування з їх застосуванням, діагностичного і лікувального обладнання, надання різноманітних послуг комерційного посередницького та іншого характеру. В коло діяльності асоціації не ввійшла координація основної господарської діяльності підприємств-учасників.
З прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України під 31 грудня 1992 р. № 24-92 Про впорядкування діяльності субєктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств виникла правова ситуація, яка потребувала вирішення питання про віднесення Вуглесорбу до сфери його дії. В результаті асоціація припинила свою діяльність.
В цьому звязку здається актуальним висвітлити відмінність господарських обєднань як обєднань підприємств від господарських товариств як обєднань підприємців.
Найперша з них полягає в субєктному складі, адже засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути не тільки господарські організації, а й громадяни. До того ж товариство на відміну від обєднань підприємств може складатися лише з одного учасника. Товариство з обмеженою відповідальністю, що складається з одного учасника, легалізоване в багатьох країнах ЄЕС, в тому числі і після прийняття Радою Європейських Спілок в 1989 р. відповідної Дванадцятої директиви по праву компанії.
Основна господарська діяльність учасників товариства незалежна від його функціонування.
Обєднання ж підприємств є цілісною системою, в якій засновники доручають сформованому ними центру виконання постійної координації їх господарської діяльності у вирішенні складних виробничо-технічних, фінансово-господарських, соціально-економічних проблем, що виходять за межі окремих підприємств. Для цього підприємства делегують обєднанню частину своїх повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з них, доручають виконання певних функцій, що не характерно для господарського товариства.
Відмінною рисою обєднання є можливість покладення його функцій на одного з учасників обєднання (згідно з договором або рішенням Уряду про створення обєднання). Майно та результати фінансово-господарської діяльності таких обєднань обліковуються на балансі того підприємства, на базі якого обєднання виконує свої функції. Господарської ж товариство завжди має спеціальний апарат. Певна відмінність передбачена в законодавстві за складом потрібних установчих документів різних видів господарських товариств, хоча явної необхідності в цьому і не вбачається. Так, акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, а повне і командитне — установчого договору.Причини такої градації не зрозумілі. Різний підхід був би, наприклад, виправданим; якби повні та командитні товариства не визнавались юридичними особами, як не визнаються такими повні та прості командитні товариства нормами німецького, голландського та італійського права, а також партнерство в англійському праві.
Практика складається так, що господарські товариства і господарські обєднання в переважній більшості за власною ініціативою чи на вимогу органів, які виконують реєстрацію, затверджують свій статут, навіть якщо в законодавстві цього не вимагається. Мабуть, це пояснюється тим, що за раніше діючим законодавством всі юридичні особи мали свій статут (положення). Так чи інакше зміст статуту і установчого договору практично збігаються, що вносить певний дискомфорт до процесу створення господарської організації, виявляючи недоцільність такого підходу. Необгрунтованою виглядає, також відмова в діючому законодавстві від необхідності укладати установчий договір при створенні консорціуму, концерну:сторони домовляються про добровільне обєднання і їх спільне рішення повинно бути закріплене у відповідному документі — багатосторонній угоді.
Установчі документи господарського товариства містять виключну інформацію про умови договірної угоди його учасників. В той час при створенні обєднань можливе укладення окремих угод між обєднаннями і його членами, які доповнювали б чи конкретизували права та обовязки сторін.
На відміну від товариства, створюваного шляхом укладення договору, обєднання може формуватися також за рішенням Уряду. Йдеться про управління державним сектором економіки.
В цьому плані відмінне також правове становище державних підприємств щодо права створювати обєднання підприємств і господарські товариства: державні підприємства мають рівне з підприємствами інших форм власності право членства в обєднанні, але позбавлені права засновувати товариства.
Принципово відрізняються цілі створення цих двох видів організацій. Господарське товариство створюється з конкретною метою одержання законного прибутку і розподілу його між учасниками шляхом виконання поставлених завдань, що входять до його спеціальної правоздатності. Ці завдання за своїм характером є локальними і не збігаються з поняттям основної господарської діяльності. Обєднання ж утворюється для постійної координації основної господарської діяльності його учасників. З викладеного випливає різниця між господарським товариством і обєднанням підприємств як комерційною і некомерційною організацією. Товариство, діяльність якого спрямована на одержання прибутку, є комерційною організацією. Обєднання має бути визнане некомерційною організацією, оскільки його господарська діяльність або взагалі не повязана з одержанням прибутку, або прибуток від діяльності одержують безпосередньо підприємства, або він служить лише реалізації завдань, передбачених установчими документами.
Треба зазначити, що завдання і напрями діяльності обєднань підприємств і господарських товариств частково можуть збігатися. Як статутом товариства, так і статутом обєднання може бути передбачена організація спільних виробництв на основі обєднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів для виробництва продукції і реалізації її третім особам. Однак правовий режим спільних виробництв, і в першу чергу, механізм розподілу одержаного прибутку, абсолютно різний. Розподіл прибутку відбувається відповідно до цілей створення товариства (обєднання). Прибуток останнього використовується, як правило, на утворення фондів обєднання — резервного фонду розвитку виробництва, соціального розвитку тощо — для наступного використання в досягненні поставленої мети.
Відмінною рисою товариства є право його учасників на одержання дивідендів пропорційно до своєї частки в майні товариства. Прибуток, що залишився, використовується за іншими напрямами, які визначаються господарським товариством у відповідності з установчими документами.
Відмінний також правовий режим майна господарського товариства і обєднання підприємств, яке формується з внесків їх учасників. Він базується на праві спільної власності сторін договору, але для товариства це — спільна часткова, а для обєднання — спільна сумісна власність. Створене учасниками договору господарське товариство (обєднання підприємств)як самостійний субєкт права володіє, користується і розпоряджається наданим йому майном на засаді повного господарського відання. Майно товариства розподілено на частки, належні його учасникам. Останні мають право за згодою решти його членів поступитися своєю часткою (частиною) іншим учасникам товариства чи третім особам. Винятком з правила може бути передбачене установчими документами право акціонера без узгодження з іншими акціонерами розпоряджатися своїми акціями (продати, подарувати, передати у спадщину), повідомивши про це органи управління акціонерним товариством. Це пояснюється відмінністю правового статусу паю і акції. Остання визнається цінним папером і знаходиться у вільному обігу, за винятком випадків, передбачених законодавством або установчими документами щодо іменних цінних паперів. Членство в товаристві, яке не є акціонерним, може засвідчуватися пайовим свідоцтвом, як в Швейцарії, але воно не є цінним папером.
У обєднанні підприємств частка його учасників визначається лише в разі виходу з обєднання або його ліквідації. Обєктом спільної сумісної власності в даному разі є спільні фінансові й інші фонди, які акумулюють майно, передане обєднанню як вступні, додаткові, цільові внески, а також прибуток, одержаний від їх використання. Частка в прибутку визначається відповідно до участі кожного з власників своєю працею і майном.
Вихід із господарського товариства здійснюється за згодою всіх його учасників, які несуть повну відповідальність за зобовязаннями товариства. Обєднання підприємств користуються принципом безперешкодного виходу з нього: потрібно лише завчасно повідомити обєднання про свій вихід.
Відрізняються принципи участі в управлінні обєднанням і товариством.
Члени господарського товариства беруть участь в управлінні справами товариства відповідно до своєї пайки: за принципом одна акція — один голос тощо.
Члени обєднань підприємств беруть участь в їх управлінні на засадах рівності: Члени асоціації мають рівні права та обов’язки (наприклад, ст. 4.1. Статуту асоціації українських банків - додаток 1).
Різниця є також у вирішенні питання про відповідальність. Учасники обєднання не несуть відповідальності за його зобовязаннями (наприклад, ст. 7.2. Статуту асоціації українських банків - додаток 1).. Інакше вирішується питання в товаристві з додатковою відповідальністю, повному та командитному товаристві. У товаристві з додатковою відповідальністю учасники відповідають за боргами своїми внесками в статутному фонді, а при недостатності цих сум — додатково до внеску кожного з них належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі. Граничний розмір відповідальності передбачається в установчих документах. Учасники повного товариства і деякі з учасників командитного несуть за його зобовязаннями солідарну відповідальність всім своїм майном.
Певна різниця властива і праву вступу до складу іншого обєднання (товариства). Для учасників товариства, як і більшості видів обєднань, цс право не обмежене. Однак воно недоречне при створенні концерну.
Нагадаємо про можливість поєднання правових характеристик акціонерного товариства і обєднання підприємств в одному організаційному формуванні, що обумовлено економічною та соціальною роллю акціонування у всіх ланках економіки.
Література
1. Конституція України
2. Цивільний Кодекс України
3. Закон України “Про підприємства в Україні”
4. Закон України “Про власність”
5. Закон України “Про підприємництво”
6. Закон України “Про господарські товариства”
7. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”
8. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні”
9. Закон України “Про антимонопольний комітет”
10. Указ Президента України “Про створення Національної акціонерної холдінгової компанії “Укрнафтогаз”
11. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.94 р. №765 “Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків”
12. Положення про холдінгові компанії, що створюються в процесі корпортизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11.05.94 за № 224/94
13. Положення про порядок одержаня згоди Антимонопольного комітету Укарїни на створення холдінгових компаній в процесі корпоратизації та приватизації
14. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 13.02.98 р. № 01-8/55 “Про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”
15. Підопригора О.А., Боброва Д.В. “Цивільне право”, 1997р.
16. Березюк О. “Господарські об’єднання: стан законодавства та перспективи розвитку”. Право України.- 1998- № 3
17. Вінник О. “Характерні риси господарських організацій”. Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998- № 6
18. Грудницкая С. “Порядок формирования объединений предприятий: структура и компетенция органов объединения” . Предпринемательство, хозяйство и право.- 1996- № 9
19. Грудницька С. “Відмінність об’єднань підпрємств від господарських товариств”. Право України.- 1994- № 9
20. Дикань В. “Про створення фінансово-промислових груп в Україні” . Економіка України.-1995- № 11
21. Комаров В. “На межгосударственном уровне определен порядок создания и регулирования деятельности транснациональных корпораций”.Риск.1998№ 4
22. Кожевников В., Гончарова І. “Корпорация по-украински”. Финансовая консультация.- 1998- № 27
23. Мамубов В.К., Чувпило О.О. “Господарське право зарубіжних країн”
24. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право (курс лекцій), 1996 р.
25. Терещенко М. “Франчайзинг як партнерський бізнес” . Економіка, фінанси, право.- 1998- № 10
26. Уманцив Г., Уманцив Ю., Лысенко О. “Некоторые экономико-правовые аспекты функционирования объединения предприятий в Украине”. Предпринимательство, хозяйство и право.-1997-№ 5
27. Хомяк С. “Вы решили ликвидировать общество - как это сделать?” Баланс.- 1998- № 31
28. Шакун В.І., Мельник П.В. Правові аспекти підприємницької діяльності. Київ. Джерела.- 1997 р.
29. Шовкун І. “Законодавчі аспекти створення холдінгових компаній”. Закон і бізнес.- 1994
30. Шемшученко Ю.С. Юридический справочник предпринимателя