Правова поведінка правопорушення та юридична відповідальність

СОДЕРЖАНИЕ: ПРАВОВА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Правова поведінка Багатозначність поняття поведінка в суспільних нау­ках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика пра­вового регулювання відносять до поведінки тільки ту люд­ську активність, яка характеризується певними соціаль­ними і юридичними ознаками.

ПРАВОВА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ

ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Правова поведінка

Багатозначність поняття поведінка в суспільних нау­ках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика пра­вового регулювання відносять до поведінки тільки ту люд­ську активність, яка характеризується певними соціаль­ними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є: а), соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак право­вої поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість Сутність соціальної значущості правової поведінки повязана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати звязки між субєк­тами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини субєктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими субєктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між субєктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється субєктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати об­ставини, характер поведінки і мати можливість здійсню­вати свою волю, скеровувати свої вчинки.

З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в ос­танніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин повязана не тільки з соціальною зна­чущістю, але й особовим сенсом — реалізацією субєктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування за­ходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права повязують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядає­ться як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення субєкта до інших субєктів права. Правовий вчинок є елементом пра­вової поведінки.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моде­люється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що скла­дається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: субєкт, субєктивна сторона, обєкт, обєктивна сторона.

Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юри­дична особа, орган держави, громадське обєднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здат­ними здійснювати свої права і обовязки, нести юридичну відповідальність. Субєкти правового вчинку — це ті субєкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію субєктів складають тільки правоздатні особи.

Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення субєкта до свого діяння та його на­слідків. Інакше кажучи, субєктивна сторона є тією части­ною правосвідомості субєкта, що безпосередньо повязана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння. Обєктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.

Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього ви­разу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільне значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причин­ний звязок між діянням і його наслідком.

Відтак, правова поведінка — це сукупність соціальне значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомо-вольовий характер, тим чи ін­шим чином регламентуються нормами права і обумовлю­ють правові наслідки. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки щзшюмцщрї і .протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спіль­них, своїми особливими рисами.

Правомірна поведінка

Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, ха­рактеризується соціальною корисністю, відповідністю моде­лям, відображення у правових нормах, позитивними юри­дичними наслідками. Основною юридичною ознакою пра­вомірної поведінки є, з формального боку, її адекватність правовим нормам, а з погляду правової природи правомірність. Під нею розуміється: а) відповідність поведінки нормам права, праву взагалі; б) одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу; .в) здатність права регулювати певну поведінку субєктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона повязана з правовідносинами не тільки як юридич­ний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна по­ведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення субєк­тивних прав і обовязків у життя. Це дозволяє деталізу­вати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації субєк­тивних прав і обовязків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації субєктивних прав і обовязків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціаль­ного змісту реалізації норм права.

Правомірна поведінка в механізмі правового регулюван­ня відображується у нормах права як модель; у юридичних

фактах — як конкретні життєві обставини; у право­відносинах — як субєктивні права і обовязки; в їх реалі­зації — як загальна форма і засіб, і насамкінець, в право­порядку — як його зміст. Це характеризує правомірну поведінку як явище, що обєднує елементи механізму пра­вового регулювання в єдине ціле.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види;

1) в аспекті юридичних фактів — на юридичні вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі діяння;

2) у плані реалізації норм права — на дотримання, виконання, використання і правозастосування;

3) як зміст правовідносин — на здійснення субєк­тивних прав, обовязків, законних інтересів субєктів;

4) за зовнішньою формою виразу — на дії і бездіяль­ність;

5) за способом детермінації — на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовніш­ніх обставин;

6) за способом формування в текстах правових доку­ментів — на прямо чи безпосередньо передбачену право­вими нормами;

7) за характеристиками суб’єктів — на індивідуальну і колективну, посадову, професійну та іншу.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей субєк­тивної сторони на активно правову, звичайну, конформну і маргінальну.

Правова активність полягає у добровільності здійснен­ня правових норм, переконаності в їх необхідності і спра­ведливості, доброму знанні права, всебічної участі у пра­вовій діяльності.

Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною субєкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.

Основу конформної поведінки становить пасивно-присто­совницьке ставлення до правового середовища, яке здій­снюється за принципом робити так, як роблять інші.

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху пе­ред юридичною відповідальністю. Такий стан субєкта ха­рактеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.

Протиправна поведінка (правопорушення)

Протиправна поведінка як вид правової поведінки є ан­типодом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначи­ти, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не фор­мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Проти­правна поведінка, оскільки вона має анти правову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

З точки зору теорії юридичних фактів протиправна по­ведінка відноситься до суспільне шкідливих (небезпечних) життєвих обставин, їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному про­гресу, нормальним умовам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим ха­рактером і здійснюються тільки дієздатними субєктами.

Шкідливість юридичних фактів — подій і правопору­шень — вимірюється кількістю суспільних звязків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх віднов­лення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість звязків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нор­мальне функціонування суспільства; 3) юридичний акт за­подіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто про­типравну поведінку субєктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись пев­ними причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. З формально-юридичного аспекту протиправність — це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обовязків, закріплених у нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля субєкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших субєктів. Правопорушення характеризується не­виконанням забороняючих норм у формі дій чи без­діяльності. Не вважається правопорушенням невикористання субєктивного права, тому що можливість його реалі­зації залежить від власного розсуду субєкта.

Разом з тим не всі обєктивно протиправні вчинки мо­жуть вважатися правопорушеннями. Для останніх обовяз­ковою ознакою є наявність вини — внутрішнього негатив­ного ставлення субєкта до інтересів людей, суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів про­типравної поведінки, що суспільне шкідливі, свідомо-во­льові, порушують норми права, але не відображують нега­тивного ставлення субєкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Наявність вини передба­чає іншу ознаку правопорушення — можливість покаран­ня, тобто застосування до правопорушника заходів юри­дичної відповідальності у вигляді втрат особистого, ор­ганізаційного чи матеріального характеру. Субєкти, що вчинили обєктивні правопорушення (без вини), зобовязу­ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав.

Отже, правопорушення, — це суспільне шкідливий, про­типравний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідаль­ність; б) необхідною ознакою субєктивної сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі субєкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і ба­жає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (са­мовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) обєктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопо­рушення, якою була діяльність (бездіяльність) субєкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий ре­зультат правопорушення; г) обєкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем су­спільної небезпеки — на злочини і провини; б) належ­ністю норм права, які порушуються, до відповідних галу­зей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.);

в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопору­шення поділяються на злочини і провини. Злочинами ви­знаються правопорушення, з якими повязана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на су­спільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального пока­рання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочи­ни, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до дровини — цивільної, адмі­ністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і повязаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законо­давстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по­рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються норма­ми адміністративного, фінансового, аграрного та інших га­лузей права.

Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчин­ки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяль­ності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

Правопорушництво як система правопорушень детермі­новано: а) чинниками субєктивного характеру — низьким рівнем правосвідомості, правовим нігілізмом, деформаціями в ціннісних орієнтаціях людей; б) конкретними проти­річчями, що існують у суспільстві; в) недоліками в право­вому регулюванні, неефективною діяльністю правоохорон­них органів тощо.

Скачать архив с текстом документа