Принципи кримінального процесу в Україні

СОДЕРЖАНИЕ: Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства. Характеристика окремих принципів кримінального процесу. Загальноправові та спеціальні принципи кримінального процесу України.

ЗМІСТ.

1. Вступ…………………………………………ст. 2

2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства……………..ст.3

3. Характеристика окремих принципівкримінального процесу………………………………………….ст.12

3.1 .Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.12

3.2 . Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.34

4. Висновок…………………………………ст.43

5. Література……………………………………ст.44

ВСТУП.

Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундамен­ту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не мож­на обмежитися вивченням лише окремих ознак, особли­востей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що обєднує і становить їх основу (лат. рrincipium — прин­цип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не ви­никають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.

За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].

Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].

Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини.

Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства.

Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундамен­ту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не мож­на обмежитися вивченням лише окремих ознак, особли­востей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що обєднує і становить їх основу (лат. рrincipium — прин­цип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не ви­никають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.

За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].

Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].

Однією з основних функцій, які здійснює держава є забезпечення законності і правопорядку. До неї нале­жать соціально-економічні перетворення, заходи полі­тичного характеру, виховно-профілактичні зусилля, за­стосування примусу щодо осіб, які порушують вимоги закону. В системі заходів такого роду одне із централь­них місць посідає діяльність з боротьби зі злочинністю. Закон чітко визначає державні органи, які реалізують конкретні форми діяльності з боротьби зі злочинністю. Це органи правосуддя, досудового слідства, дізнання, органи оперативно-розшукової діяльності, органи роз­відки і контррозвідки, виконання вироків та прокурор­ського нагляду. Всі ці органи мають реальну владу, і неважко передбачити, які негативні наслідки можуть настати, якщо вони діятимуть свавільно. Оскільки діяль­ність цих органів має підвищену суспільну небезпеку, для неї встановлено підказані міжнародним і національ­ним досвідом та закріплені в законі відповідні правила, процедура. Через те, що ця діяльність повязана із засто­суванням кримінального закону, її називають кримі­нальним процесом. Для побудови кримінального проце­су необхідні загальні підвалини, загальні ідеї. Щоб ви­значити, яким у тій чи іншій державі є кримінальний процес, яка політична і правова сутність діяльності ор­ганів слідства, прокуратури, адвокатури і суду, треба зясувати, які принципові положення, засади покладено в основу їхньої діяльності. Не може йтися про вищу справедливість суду без впровадження у його діяльність тих положень, що забезпечують професіоналізм, абсо­лютнунеупередженість та обєктивність.

Відомо три історичні форми кримінального процесу: ранній обвинувальний, який виник із первіснообщинно­го устрою, середньовічний інквізиційний та нинішній змішаний більш цивілізований, гуманний і змагальний процес. Ці види кримінального процесу з історичною послідовністю змінювали один одного під впливом еко­номічних, політичних, соціальних та інших факторів. Україна на порозі 21 ст. ще має у кримінальному процесі багато рудиментів інквізиційного процесу. Про це свід­чить той факт, що досудове слідство перебуває в руках виконавчої влади і значною мірою підпорядковано ді­знанню. Суди змушені виконувати не властиву їм обви­нувальну функцію, оскільки прокурор не бере участі у розгляді майже половини справ. Суди значною мірою залежать від виконавчої влади, у судових процесах не­має дійсної змагальності сторін, не забезпечена повна рівність сторін перед законом і судом, відсутня можли­вість апеляційного перегляду справи, а поняття пре­зумпції невинуватості, нечітко продекламоване у Кри­мінально-процесуальному кодексі, постійно порушуєть­ся на практиці. «В чинному КПК все ще на першому плані перебуває процедура обвинувачення, а захист реально не протистоїть процесуальній діяльності органів досудового розслідування»[3;286-288]. Все це відбивається на правах і свободах людини, на можливості їх реалізації, створює відповідні серйозні проблеми Україні в її сто­сунках з цивілізованим світом, є перепоною для її нор­мального розвитку.

Намагання переходу України в нову політичну і со­ціальну реальність спонукає її до сприйняття і закріп­лення в Конституції та відповідних законах усіх тих до­мінуючих у світі передових ідей, які світове співтова­риство впроваджує у кримінальному судочинстві. Ці ідеї спрямовані перш за все на поважання гідності людини, на захист її прав і свобод, на обмеження свавілля держа­ви та чиновників. Основні засади судочинства містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декла­рація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політич­ні права, прийнятий резолюцією 2200А (XXI) Генераль­ної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Конвенція про захист прав і основних свобод людини, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. та у багатьох інших міжнародних актах.

Із змісту терміна «засада» («основа») випливає, що засадою кримінального процесу може бути визнано не кожне положення, що характеризує організацію і діяль­ність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких у свою чергу ґрунтуються більш детальні положення.

Засадам судочинства у юридичній літературі приді­ляється багато уваги. Зокрема, М.С. Строгович визна­чав поняття основних засад кримінального процесу як найважливіші і визначальні правові положення, що на них будується кримінальний процес, які характеризують кримінальний процес як дійовий засіб активної бороть­би проти злочинних посягань на державу та правопоря­док і які виражають здійснення у кримінальному процесідемократизму і законності. Він вважає, що основні заса­ди кримінального процесу мають визначальне значення для всієї системи процесуальних форм та інститутів і відображають найістотніші риси і властивості кримі­нального процесу[4;124].

Засади кримінального процесу водночас є засадами судочинства, бо правові положення, що належать до за­сад кримінального процесу обовязково діють на стадії судового розгляду.

Ю. П. Янович характеризує засади кримінального процесу як основоположні правові вимоги, що визнача­ють зміст і форму кримінального процесу в цілому, його стадій та інститутів, недодержання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень. На його думку, суть засад кримінально­го процесу полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться у Конституції, КПК та інших правових актах, що відображають істот­ніші риси і властивості кримінального процесу. Причо­му ці норми первинні, тобто такі, що не випливають з інших норм, вони конкретизуються в окремих кримі­нально-процесуальних нормах. Норми-засади діють у всіх чи кількох стадіях кримінального процесу і обовяз­ково виявляються у центральній його стадії — судовому розгляді[5;28-29].

І.В. Тиричев до засад кримінального процесу відно­сить правові норми, які визначають права і свободи лю­дини і громадянина у кримінальному процесі[6;88].

З точки зору В.М. Тертишника засади кримінально­го процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, начала, найзагальніші положення, які визначають суть і зміст діяльності субєктів процесу, процесуальну форму здійснення правосуддя. Ці засади являють собою загаль­ні правила поведінки визначального характеру, які дістали закріплення у законі, звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають загально­обовязковий характер, забезпечуються заходами держав­ного примусу та мають правовий механізм реалізації[7;26].

На думку Л.Т. Ульянової, засадами кримінального процесу можуть бути не будь-які, довільно вибрані по­гляди на форми й методи судочинства, а лише ті, що відповідають соціально-економічним умовам розвитку суспільства і можуть бути реалізовані в умовах органі­зації розслідування і розгляду кримінальних справ на демократичних засадах[8;58].

Найбільш обгрунтовано, на наш погляд, дано визна­чення поняття засад кримінального процесу у працях М.М. Михеєнка. До критеріїв їх визначення він відносить таку сукупність властивостей: 1)найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямова­ність, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів; 2) вони виражають панівні в державі полі­тичні і правові ідеї, які стосуються завдань та способу здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) повинні пов­ністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обовязково у його центральній стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якої засади озна­чає незаконність рішення у справі і обовязково тягне за собою його скасування [9;101].

У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо того, які саме засади входять до системи засад кримінального процесу. Ю.М. Грошевой і І.Є. Марочкін обмежуються лише тими, що закріплені в ст.129 Кон­ституції[10;14-18]. В.М. Тертишник, крім передбачених у ст.129 Конституції, до них відносить: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) національну мову процесуального про­вадження; 3) додержання конституційних прав і свобод громадян; 4) встановлення обєктивної істини; 5) пре­зумпцію невинуватості обвинуваченого і добропоряд­ності громадянина; 6) ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням і матеріалами справи; 7) неприпусти­мість примусу до свідчення проти самого себе і своїх близьких родичів; 8) безпосередність і усність судового розгляду; 9) таємниця наради суддів; 10) забезпечення повної реабілітації осіб, які були незаконно і необгрун­товано притягнуті до відповідальності[7;27].

За визначенням М.М. Михеєнка, система засад кри­мінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) зясування істини; 9) забезпечення пі­дозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на за­хист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від са­мовикриття, викриття членів сімї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і не­доторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судо­вого процесу; 17) забезпечення апеляційного та касацій­ного оскарження судових рішень; 18) обовязковість рі­шень суду[9;102-103].

У юридичній літературі наводяться й інші засади кримінального процесу: науковість, достатність підстав для процесуальних рішень, обовязок органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість та інші. Різні автори називають різне їх число. Причому часто субєктивно. На нашу думку, чим більше засад, тим менше їх значен­ня, тим більша їх розмитість. Засади кримінального су­дочинства — це стовпи, стрижні, на яких повинні мон­туватися всі інші правила кримінального процесу і їх має бути стільки, скільки того вимагають умови життя суспільства.

За Конституцією (ст. 129) до основних засад судо­чинства належать законність, рівність усіх учасників су­дового процесу перед законом і судом, забезпечення до­веденості вини, змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх перекон­ливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на за­хист, гласність судового процесу та його повне фіксуван­ня технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обовязковість рішень суду. Слід підкреслити, що послідовність, у якій наведено ці засади, не означає більшої або меншої їх значимості, оскільки вони всі рівні.

У наведеному переліку основних засад судочинства не значиться незалежність суддів при здійсненні право­суддя і підкорення їх лише законові. Проте ця норма лежить в основі всього правосуддя і тому вона в статтях 126 і 129 Конституції зазначена як така, без якої зводять­ся нанівець усі засади судочинства, без якої неможливе обєктивне і справедливе правосуддя.

Називаючи зазначені засади судочинства основними, законодавець тим самим визнає, що є й інші. Вони також передбачені Конституцією і зводяться до забезпечення прав і свобод людини. До них належать державна мова судочинства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таєм­ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції, свобода від самовикриття, викриття членів сімї чи близьких родичів, встановлення об’єктивної істини. Конституція, визначаючи конкретні засади судочинства, разом з тим дає простір законодавцю у можливості визначення в законах інших засад судочин­ства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, вихо­дячи з логіки Конституції, засадами судочинства є ос­новні конституційні засади, інші конституційні засади, а також засади, передбачені окремими законами.

Зазначаючи, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, законодавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обовязковими для виконання.

Навівши в Конституції перелік основних засад судо­чинства, законодавець тим самим поклав край супереч­кам науковців на цю тему. Наступний етап — закріпити і конкретизувати основні та інші конституційні засади судочинства в КПК та Законі України «Про судоустрій», передбачити в цих законах засади судочинства, прита­манні окремим судовим юрисдикціям. Вважаємо, що кожна засада судочинства має знайти своє місце і бути конкретизованою в окремій главі загальної частини КПК. При цьому необхідно, щоб у законі було абсолют­но точне визначення кожної засади судочинства як по­няття, оскільки без цього немає однакового їх розуміння, а у звязку з цим — і однакового застосування. Так, у літературі є багато визначень поняття законності, але немає загальноприйнятого, передбаченого законом. У звязку з цим на практиці в це поняття вкладається різ­ний зміст. Аналогічно це відбувається і з іншими заса­дами судочинства такими, як змагальність сторін, рів­ність сторін перед законом і судом і т. ін.

У звязку з особливою значимістю судового розгляду (саме на цій стадії вирішується основне питання кожної кримінальної справи: винний чи не винний підсудний у вчиненні злочину, а якщо винний, то на яке покарання він заслуговує) та виходячи з того, що всі інші стадії кримінального процесу покликані «обслуговувати» су­довий розгляд, у Конституції основні засади, на яких маєбудуватися кримінальний процес, названі основними за­садами судочинства. Але це не означає, що вони повинні діяти лише в стадії судового розгляду. Просто в цій ста­дії вони найбільш повно, чітко і виразно виявляються.

Слід сказати, що не всі засади судочинства виявля­ються в усіх стадіях однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини, забезпечення обвинува­ченому права на захист повинні діяти в кожній стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх перекон­ливості, гласність судового процесу та його повне фіксу­вання технічними засобами, обовязковість рішень суду в стадіях досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором, забезпе­чення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно повя­зані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємо­діють між собою і порушення будь-якої з них призво­дить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кри­мінального судочинства тягне за собою скасування по­становлених у справі рішень. У літературі підкреслюєть­ся, що оскільки всі засади тісно повязані між собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно стикається, взаємодіє з інши­ми засадами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст[9;103-104].

За обсягом змісту та сферою дії засади кримінально­го процесу різняться, але відмінність ця скоріше суто кількісна, ніж якісна. Перебуваючи у тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні засади сприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні засади «підкоряються» іншим, що існують засади, які єтільки гарантіями здійснення інших, а тим більше такими, що випливають з інших. Необхідно забезпечити розумний компроміс між окре­мими засадами. Це зумовлює потребу передбачити в за­коні розумні винятки майже з кожної засади криміналь­ного процесу, крім законності і презумпції невинуватос­ті. Але це мають бути саме винятки, які не перекреслю­ють саму засаду, інакше вони можуть перетворитися на загальне правило, на протилежну, конкуруючу засаду.

Не можна недооцінювати значення засад судочин­ства. Саме вони є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі; є юридичною базою для тлумачення конкретних кримі­нально-процесуальних норм, а також для вирішення всіх суперечностей, які виникають у ході кримінально-проце­суальної діяльності; створюють основу окремих інститу­тів процесуального права; служать основою для вдоско­налення окремих кримінально-процесуальних інститу­тів, розвитку процесуальної форми. Це вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушен­ням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що засади судочинства вносять упорядкованість у разі застосуван­ня права за аналогією. Знання засад судочинства сприяє правильному розумінню змісту інших правових норм [7;26].

Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демокра­тичний зміст, розширила сферу застосування, вдоскона­лила формулювання деяких з них. Вона закріпила лише ті засади кримінального судочинства, які мають особли­ве значення. Те, що в Конституції 1996 р. названо більше засад, ніж у будь-якій попередній Конституції, поясню­ється значним зростанням ролі судової влади в Україні, яка прагне стати правовою державою.

Проведення судової реформи в Україні включає по­дальше вдосконалення нормативного закріплення засад судочинства і визначення механізму їх реалізації, зокре­ма забезпечення права потерпілого на судовий захист, гарантій прав обвинуваченого, підозрюваного на захист, змагальності сторін та інше.

Характеристика окремих принципів кримінального процесу.

Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України.

У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції ,а й у кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянемо деякі з них.

Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобовязує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю(суд), а також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України,кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разій за жодних підстав не повинні порушуватися.

У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність – це правовий режим неухильного і точного додержання законів при здійсненні правозастосовчої діяльності. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.

Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обовязки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обовязок з розяснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обовязків, що передбачено законом[11;56-57].

Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосуван­ня та виконання всіх норм кримінального та криміналь­но-процесуального закону, що застосовуються в криміналь­ному судочинстві, а також у необхідних випадках вико­нання норм інших галузей права (цивільного, адміністра­тивного тощо).

Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорсь­кого нагляду, а також відомчим контролем (процесуаль­ним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення криміналь­ної справи на додаткове розслідування.

Принцип державної мови судочинства . Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочин­ство і лише як виняток — мовою більшості населення да­ної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послу­гами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мо­вою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).

Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обовязок розяснити учасникам про­цесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розумі­ти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі по­казання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.

Принцип державної мови судочинства забезпечує ви­ховний вплив кримінального процесу, рівність усіх гро­мадян перед законом та судом незалежно від їх національ­ної приналежності, робить судочинство зрозумілим та до­ступним для місцевого населення, дозволяє широко залу­чати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу[12;66].

Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу пе­ред законом і судом полягає в тому, що відповідно до Кон­ституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед зако­ном, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або інши­ми ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей прин­цип також закріплений у ст. 16 КПК.

Рівність і свобода — невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедли­во лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобовязані забезпечити рівну можливість здійснення про­цесуальних прав будь-якому громадянину, рівну мож­ливість використання громадянами їх процесуальних мож­ливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.

Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених зако­ном процесуальних обовязків або навпаки, бути наділе­ним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради [13;42].

Рівність громадян перед законом означає, що при пору­шенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її осо­бисте та сімейне життя . Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдсь­кому або такому, що принижує його гідність, поводжен­ню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1ст. 32).

В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, до­пускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно повяза­но з необхідністю оголювати освідувану особу, може про­водити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допус­каються дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоровя (ч. З ст. 193 КПК). Відтво­рення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоровя (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла. Свобода є найціннішим надбан­ням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волеви­явленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].

Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеже­ною. «Свобода — писав Ш. Монтескє, - є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»[14;289].

Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому об­шуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інак­ше як на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].

Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, розяснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися пра­вовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідом­лено родичам заарештованого або затриманого.

Конституція України проголошує, що кожному гаран­тується недоторканність житла. Не допускається проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішен­ням суду. У невідкладних випадках, повязаних з уряту­ванням життя людей чи майна або з безпосереднім пере­слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).

Працівникам міліції для забезпечення виконання покла­дених на них обовязків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституцій­ним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія вста­новлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що га­рантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обви­нуваченого (підсудного) є обовязковою умовою зміцнен­ня законності. Тому розробка питань, повязаних із забез­печенням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право назахист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештова­ному чи затриманому має бути невідкладно розяснено його права і надано можливість з моменту затримання захи­щати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз­рюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого зви­нувачення або для зясування і врахування всіх обставин, що помякшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобовязані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсуд­ного розяснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинувачено­му і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від предявленого обвинувачення та за­безпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне по­рушення вимог кримінально-процесуального закону і є од­нією з найбільш поширених підстав для скасування виро­ку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за яки­ми людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення обєктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскіль­ки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стан­дартів. Через це перед законодавчим органом нашої дер­жави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесу­ального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних дого­ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. укла­дені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не­відємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяж­ко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегро­ване вираження цих прав[16;17].

Встановлюючи право на захист як один з основних прин­ципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодав­ство вводить розгорнуту систему процесуальних прав об­винуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати предявлене йому обвинувачен­ня, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнан­ня, слідчого, прокурора, суд обовязок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від предявленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що помякшують вину, обстави­ни. Без виконання цих обовязків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були при­тягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, за­плутаність обставин вчинення ряду злочинів зобовязують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обви­нуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охо­роні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведен­ню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного зясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочин­ністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та пра­во на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як ствер­джують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на за­хист означає також право заперечувати обставини, що по­вязані з характеристикою його морального обліку тощо [18;13].

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрю­вані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і сту­пеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які помякшують чи обтяжу­ють відповідальність;

д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;

е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого,оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосову­ватись заходи процесуального примусу. Забезпечити за­конність на всіх етапах руху кримінальної справи – на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримі­нального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченнямцих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська,

Г. П. Саркисянц та інші.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе­речення обвинувачення або помякшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначен­ня захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвину­вачення (повністю або частково), на доказування невину­ватості обвинуваченого або меншої його винуватості» [20;340].

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостері­гати підміну понять та категорій.

Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його на­слідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у звязку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом‘якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено­го, прагне до встановлення обєктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» [22;26]. У поняття захи­сту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до субєктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи обєктивність слідчо­го, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинува­ченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від субєкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокуро­ра, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вка­заних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражаєть­ся в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалі­зації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду,прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприк­лад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло­потання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист поля­гає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють кло­потання обвинуваченого, то право обвинуваченого на за­хист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»[22;26].

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесу­ально-правовий інститут являє собою сукупність юридич­них норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, повязані з запереченням або по­мякшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх субєктів захи­сту і є частиною кримінально-процесуального права. Про­цесуальне значення захисту полягає в тому, що він пере­дусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що прин­ципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше повя­зані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вив­чення принципу забезпечення підозрюваному, обвинува­ченому й підсудному такого права належить до найваж­ливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нор­мах кримінально-процесуального права.

Принцип презумпції невинуватості . Раніше в літера­турі існувала думка, що принцип презумпції невинува­тості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних об­ставин даної справи... Вони мають елементи формаліз­му, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» [23;60].

Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано- вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов’язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом при­людного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та рати­фікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен об­винувачений у кримінальному злочині має право вважа­тися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» [25;32].

У цих самих документах як найважливіші права лю­дини проголошені свобода від самообвинувачення та сва­вільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про грома­дянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого предявленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільно­му арешту чи триманню під вартою; кожному, хто поз­бавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вар­тою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран­ню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забез­печує невикористання будь-якої заяви, що, як встанов­лено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра­вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід­но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на пятій сесії Вер­ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобовязаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер­жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер­жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображено­му в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинуваче­ний в кримінальному злочині має право вважатися неви­нуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості повязується не лише з визнан­ням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вонапоширюється й на осіб, чия причетність до вчинення зло­чину зясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Поло­ження ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обовязок вважатикожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, неви­нуватим до остаточного встановлення конкретної вини обви­нувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції не­винуватості діє як система нормативних правил, що реалі­зується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обовязок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невину­ватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлума­читися на користь обвинуваченого, а недоведена вина об­винуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;

д) притягнення особи до участі у справі як підозрюва­ного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а та­кож публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це обєктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть прова­дження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинува­ченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого субєкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обви­нуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й обєктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного дока­зу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і об­винувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні по­карання застосовувалися тільки до тих, хто порушує за­кон, шкодить суспільству і правопорядку.

Встановлення обєктивної істини — забезпечення відповід­ності висновків слідства та суду обєктивній дійсності, фактичним обставинам події, що розслідується.

Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобовязані всебічно, повно та обєктивно дослідити всі обставини справи.

Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.

Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає ви­явлення всіх обставин, що належать до предмета доказування у справі.

Обєктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встанов­лення та перевірку всіх обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що помякшують відповідальність обвину­ваченого.

Складовими елементами принципу встановлення обєктивної істини у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких належать такі положення:

а) встановлення обєктивної істини в кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та ви­користання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;

б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;

в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених зако­ном заходів для всебічного, повного та обєктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи, як тих, що ви­кривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрю­ваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що помякшують його відповідальність;

г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні до­ водити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обовязок доказування на них;

д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання будь-якої іншої інфор­мації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших не­законних заходів;

е) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів;

є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути ви­користані як докази відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані незаконним шляхом;

ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоровя громадян, такі, що принижу­ють їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;

з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідження доказів повинні відображатися в процесуальних документах;

й) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа;

і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допусти­мості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрю­ваного.

Здійснення правосуддя тільки судом . Правосуддя в державі здійснюється тільки судом. Делегування функцій суду іншим ор­ганам не допускається, так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не може бути визнаний винним у вчи­ненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму Вер­ховного Суду України № 9 від 01.11.96 Про застосування Конс­титуції України при здійсненні правосуддя відзначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобовязує їх розглядати і кримінальні справи приватного обвинувачення. У звязку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товарись­кого суду. 3 цього випливає, що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві практично відмінена.

Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім ’ ї і своїх близьких родичів . При процесуально­му провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сімї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не мо­жуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.

Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідаль­ності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сімї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі йменується правом звільнення від обовязку са­мообвинувачення та правом імунітету свідка.

Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило привілеї звільнення від обовязку самовикриття чи свідоцького імунітету знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПКУкраїни, де серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сімї та близьких родичів.

Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачу­ваного, підозрюваного чи підсудного, або членами його сімї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одно­часно розяснити таким свідкам всі їх права, і що найважливіше, — права, які випливають зі змісту ст.63 Конституції України.

Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому ро­дичу цього не було розяснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як доказів.

Незалежність суду і підкорення його тільки законові — кон­ституційний принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої; держава забезпечує неза­лежність та особисту безпеку суддів та їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання.

Незалежність суддів — найважливіша умова їх обєктивності при розгляді та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленні вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126 Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11 -14 Закону України Про статус суддів, згідно з якими незалежність суддів забезпечується:

• встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

• незмінюваністю суддів;

• недоторканністю суддів;

• передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

• таємницею прийняття судового рішення і забороною її роз­голошення;

• забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

• правом судді на відставку;

• особливим порядком фінансування та організаційного за­безпечення діяльності судів;

• створенням необхідних організаційно-технічних та інфор­маційних умов для діяльності судів;

• належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

• системою органів судового самоврядування;

• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової за­хищеності суддів.

Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадяни та їх обєднання зобовязані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Суддя не повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті або розглядаються.

Обовязковість рішень суду . Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обовязковими до виконання на всій території України. Юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі ст. 403 КПК України вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обовязковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне невиконання по­садовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному по­рядку за ст. 382 КК України.

Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечен­ня можливості касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Згідно зі ст. 129 Конституції України учас­никам процесу гарантується право оскарже- ння рішень суду в апеляційному та касаційному порядку. Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений до апеляційної судової інстанції протягом пят- надцяти діб з моменту проголошення, а засудженим, який пе­ребуває під вартою — протягом пятнадцяти діб з моменту отри­мання копії вироку. Подання скарги у встановлені строки будь - ким з учасників процесу зупиняє виконання вироку до розгляду та вирішення справи в касаційній інстанції.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України.

Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини — основний принцип криміналь­ного процесу, згідно з яким притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду, затримання, арешт та за­стосування інших запобіжних заходів допускається лише за наяв­ності беззаперечних доказів винного вчинення особою кримінально-караного діяння. Згідно зі ст. 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності до­статніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою.

Згідно з п. 2 ст. 2 КК України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

У ст. 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчи­ненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому при недостатності доказів, відсут­ності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого — судом має бути пос­тановлений оправдувальний вирок, а слідчим справа закрита.

Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1.12. 1994 року Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства., про­куратури і суду [32;5] затримання, арешт чи інші запобіжні заходи виз­наються незаконними, якщо стосовно обвинуваченого справа за­крита слідчим за недоказаніспо вини, чи в звязку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростованих доказів виші обвинуваченого у вчиненні злочину.

Гласність судового розгляду . Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивова­ною ухвалою суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягай шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою попередження розголошення відо­мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі.

Вироки судів у всіх випадках проголошуються привселюдно.

Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого кожному громадянинові надається можливість бути при­сутнім у залі суду і стежити за ходом розгляду кримінальної спра­ви; преса, радіо та інші засоби масової інформації можуть безпе­решкодно висвітлювати хід та результати процесу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу . Тепер людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в державі на перший план, визнаються нею на­йвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у звязку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спря­мованих на розвиток даного принципу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоровя, житла, майна, честі і гідності цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної за­грози їхньому життю, здоровю або майну.

Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального проце­су є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Кон­ституції України та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове значення.

Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близь­ких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя — прин­циповим суддею совісті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу, про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших проти­правних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Відповідно до ст.22 Закону України Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві орган дізнан­ня, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобовязані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк небільше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно при­йняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мо­тивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання й ор­гану, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обовязковою для виконання зазначеними органами.

Реальність загрози встановлюється в кожному окремому ви­падку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як обєктив­ного, так і субєктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсив­ності погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду чи судді.

До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпе­чуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи, передбачені законом.

Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встанов­лює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існу­ючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забез­печення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності - принципове положення, згідне з яким втручання в сферу прав і свобод людини, застосування при­мусових, у тому числі запобіжних, заходів у вигляді арешту, заста­ви та інших, повинно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього не­ можливо досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими за-­ ходами шкода буде меншою, ніж відвернута.

Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення за­вдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він без­посередньо визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятому Генеральною Асамб­леєю ООН 17 грудня 1979 року, де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі іті, що здійснюють розслідування, зобовязані поважати й захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в випадках крайньоїнеобхідностіі в тих межах, в яких це потрібно для виконання обовязків.

Думається, що КПК України необхідно доповнити нормою такого змісту: Застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, особливо в вигляді арешту, застави та затримування підо­зрюваного, будь-яке втручання в сферу прав і свобод людини, по­винно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута.

Незалежність слідчого. Слідчий процесуально незалежний і має підкорятись тільки законові Цей принцип виводиться зі змісту кримінального процесу, пронизує всі стадії процесу, а не тільки стадію попереднього розслідування і зобовязує ставитись до слідчого як до самостійного і процесуально незалежного субєкта кримінального процесу, утримуватись від будь-якого незаконного впливу на прийняття ним процесуальних рішень, а рішення, при­йняті слідчим за умов порушення його статусу незалежності, мають бути скасовані судом чи прокурором з відповідними пра­вовими наслідками.

Принцип процесуальної незалежності слідчого є початком, в силу якого: слідчий виконує свою функцію незалежно від інших субєктів кримінально-процесуальної діяльності; забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності; провадження досудового слідства здійснюється вик­лючно тільки згідно з вимогами закону; прийняття рішень слідчим відбувається на підставі закону та відповідно до його внут­рішнього переконання, яке ґрунтується на сприйнятті всієї сукуп­ності матеріалів кримінальної справи.

Вважаємо за необхідне скасувати ті повноваження начальника слідчого підрозділу, згідно з якими він має право давати обовязкові до виконання вказівки слідчому, чи без згоди слідчого вилучати у нього справу і передавати її іншому слідчому. Вилучати справу в од­ного слідчого і передавати її іншому слідчому має бути дозволене тільки прокурору та суду в разі виявлення порушень законності при здійсненні прокурорського нагляду та судового контролю.

Документованість. Обовязковим і невідємним елементом кримінально-процесуальної діяльності є кримінально-процесуаль­не документування — фіксація у процесуальних документах або за допомогою засобів технічного документування всіх процесуаль­них дій і рішень (обшук — протокол обшуку, експертиза — вис­новок експерта, арешт — постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, судове слідство — протокол су­дового розгляду або відеозапис судового процесу тощо). Така фіксація має принциповий характер і покликана забезпечити як результативність виконуваних процесуальних дій, так і забезпечення при цьому прав і законних інтересів гро­мадян.

Ст. 129 Конституції України визначає, що до основних засад кримінального судочинства належить гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Але технічне до­кументування — лише частина діяльності з документування процесуального провадження, до того ж документуванню підлягає не тільки судовий процес, а й процесуальна діяльність на досудовому слідстві і в інших стадіях процесу.

Ст. 84 КПК України вимагає обовязкового документування слідчих і всіх інших процесуальних дій, надаючи цим вимогам прин­циповий характер. Судова практика виходить з того, що вважає істотним порушенням процесуального закону, яке тягне відміну апеляційною інстанцією вироку суду, навіть якщо в справі відсутній протокол судового засідання або якщо він не підписаний головуючим чи секретарем. Подібні вимоги не менш важливі щодо фіксування слідчих дій чи рішень.

Процесуальний документ — складова і невідємна частина про­цесуального акту, суттєвий гарант правосуддя. Документування — принципове положення, невиконання вимог якого робить юридич­не нікчемними самі процесуальні акти і зводить нанівець зусилля по розвязанню завдань правосудця.

Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії або прийняття юридичного рішення без передбаченого законом про­цесуального документа, так як і складання документа буде абсурд­ним без необхідності фіксації будь-якого юридичного факту (дії або рішення). Документи мають бути складені у строгій відповідності з вимогами закону, на виконання закону. Принцип документування процесу, так як і інші принципи кримінального процесу, служить найважливішою гарантією правосуддя.

Гуманізм . При провадженні процесуальної діяльності має забезпечуватись гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками процесу й іншими громадянами. Згідно з міжнарод­ними правовими актами і діючим процесуальним законодавством України нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи пока­ранню, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано ме­дичним чи науковим дослідженням. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, влас­тивої людській особі. Забороняється домагатись показань обвину­ваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насиль­ства, погроз та інших незаконних заходів. Обвинувачені, у випад­ках арешту, поміщаються окремо від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.

Ідеями гуманізму пронизані і правові норми, що встановлюють підстави звільнення осіб від кримінальної відповідальності та по­карання. Слід звернути увагу на те, що згідно з нинішнім законо­давством особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збиткиабо усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК України), а також звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з по­терпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК України).

Толерантність вимагає від кожного громадянина поважати права і свободи інших людей, з повагою ставитись до інших учас­ників процесу, їх прав і законних інтересів. У законодавстві слід встановити правило: кожен має відмовитись від реалізації своїх прав, якщо їх використання буде несправедливим, може безпідставно і необґрунтовано обмежити права і свобода інших людей, незаконно спричинити шкоду інтересам інших громадян.

Справедливість. Юстиція означає справедливість. Справед­ливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом, Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкоди і нічого не наказує чесним людям. Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому сво­бода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кож­ного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільни­ми з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справед­ливі межі, реалізувати справедливість, додержуючись принципу рівності людей перед законом і судом.

Справедливість має на увазі відповідність між правами і обовязками людини, діяннями та визнаннями, яка визначається крізь призму рівності і свободи.

Справедливість — один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація прин­ципу справедливості полягає в обовязку правоохоронних органів установити обєктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обви­нуваченого, не допускаючи упередженого, необєктивного підходу до розвязання справи, забезпечити учасникам процесу рівні мож­ливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно до­держуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

Правосуддя — справедливий суд.

Суд зобовязаний вжити заходів для всебічного дослідження об­ставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожний має право при розгляді будь-якого зло­чину на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону.

Справедливість означає відповідність вживаних, до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості. Вирок суду підлягає в силу ст. 367, 372 КПК України скасуванню, якщо призначене судом покарання є явно несправедли­вим як внаслідок мякості, такі суворостісправедливості покарання.

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утво­рюють струнку і гармонічну систему не суперечних одна одній ос­новних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє зна­чення й органічно та нерозривно повязаний як зі всією системою, так і з усіма іншими принципами.

ВИСНОВОК.

Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-приписів, що підтверджуються їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини у чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.

Отже, принципи кримінального процесу слід визначити як основи створення та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно пов’язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

ЛІТЕРАТУРА.

1 .Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.,1980. – Т.3

2 .Новий тлумачний словник української мови. – К.,1998 – Т.2. – С.95; Т.3.

3 .Грошевой Ю. М. Проблеми загальної частини проекту Кримінально-про­цесуального кодексу України / Правова держава Україна: проблеми, перспек­тиви розвитку. - Харків, 1995.

4 .Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1.

5 . Янович Ю. П. Уголовный процессУкраины. — Харьков, 1997.

6. Тыричев И. В. Уголовный процесс / Под ред. П. Лупинской. — М., 1995.

7 . Тертышник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 1997.

8 .Ульянова Л. Т. Уголовный процесс / Под ред. К. Ф. Гуценко. — М.. 1997.

9 .Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 2(9).

10 .Грошевой Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. — К., 1997.

11 .Советский уголовный процесс / Под ред. Н. С. Алексеева и В.3.Лукашевича. — Л., 1989.

12 .Леоненко М. Правові питання визначення принципу національ­ної мови в кримінальному судочинстві // Право України. — 1999. — № 4.

13 .Тертышник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 1999.

14 . Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. — М., 1955. 15 .Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В.Гончаренко..— К., 1997.

16 .Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984.

17 .Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. М., 1961.

18 .Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. — М., 1988.

19 . Добровольская Т. Н. Защита судебная. — М., 1972. — Т. 9.

20 . Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. — М., 1956. — Т. 1.

21 . Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по новому УПК РСФСР. — Свердловск, 1962.

22. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. — Саратов, 1959.

23 . Голунский С. А. О вероятности и достоверности в криминальном суде. — М„ 1937.

24. Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов. — М., 1998.

25 . Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Рати­фікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-08.

26. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 13.

27. Потебенько М, Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього //Вісник прокуратури.— 1999. — № 1.

28. Быков В.М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. // Российская юстиция— 1994— № 8.

29 . Добровольская Т. Н. Принципы советского уголовного процесса. — М., 1971.

30. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.— К., 1999.

31. Михеенко М.М, Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні.— К., 1999.

32 . Савицкий В.М. Право на защиту й нормативнеє вьіражение презумпции не- виновности//Адвокатура й срвременность.— М.,1987.

33. Смірнов Ю. О. Конституційні гарантії прав і свобод людини в Україні // Кон­ституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності.— Дніпро­петровськ: Дніпропетровський юридичний інститут МВС України, 1999.

34 . Строгович М. С. Презумпція невиновности й право обвиняемого на защи-ту—М, 1984.

35. Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій правосуддя //Право України.— 2001.— № І.

36. Тертишник В. М. Кримінально- процесуальне право України,— К.: Юрінком Інтер, 1999.

37. Тертишник В. Концептуальна модель системи принципів кримінального про­цесу // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України.— 2001.— № 4.

38. Тертышник В. М. Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуально- му кодексу Украины.— К, 2001.

39. Тертишник В.М. Гарантії недоторканності сфери приватного життя людини //Вісник прокуратури.— 2001,— № 2.

40. Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу//Юридичний вісник України.— 2001.— № 5.

41. Хавронюк М.І. Коментар законодавства України про права та свободи лю­дини і громадянина.— К.: Парламент. вид-во, 1999.

42. Химичева Г.П. Принципы уголовного процесса.— М.,1994.

Скачать архив с текстом документа