Проблема походження словян в історіографії
СОДЕРЖАНИЕ: Словяни як одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення, історичні памятки та джерела, що засвідчують їх походження та етапи становлення. Свідчення про територію розселення словян-венедів. Роль мовознавчої науки в вирішенні даної проблеми.Словяни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо зясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам словянської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, словяни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини словян. Розглянемо деякі з них.
Найдавніша дунайська концепція повязана з імям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих же часах сіли словяни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – [від того], де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафариком у монографії «Словянські старожитності» і ввійшла в літературу під назвою карпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О.М. Трубачов), так і серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т. Лер-Сплавинським. Зокрема, В.В. Сєдов та І. П. Русанова звязують походження словянських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з памятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі.
Третя, найчисленніша група дослідників – істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів – розміщує давніх словян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н.А. Шахматов, В.П. Петров, Ф.П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена словянська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.
Починаючи з 50х років зявлялися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков, В. Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх словян від Дніпра до Одри.
Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що словяни (прасловяни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення словян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його словяни (прасловяни) займали на певному етапі свого розвитку, й повязати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами.
Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III–II тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-словянська група. її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Прасловянська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи прасловян І тис. до н. • є. Б.О. Рибаков повязує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.
Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики, висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які погано піддаються мовній диференціації.
Письмові джерела фіксують словян – виразно, з привязкою до певної території – лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають словян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи. Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорноморя, й відзначає венедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–178 рр.) Вони також розміщали словян – венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венеди проживали між сарматами та германськими племенами скіррів і гіррів, Тацит же вагався, «чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів…». Птолемей у своїй «Географії» згадує галіндів, судинів, стазанів та аланів. На думку багатьох істориків-славістів, ставани – це перекручена самоназва словян.
До свідчень про територію розселення словян – венедів слід додати ще одне раннє джерело – так звану Певтінгелову карту, відому в історіографії ще як Пентінгерові таблиці й датовану Л. Нідерле кінцем III – початком IV ст. Місця проживання венедів-сарматів позначені на ній у Дакії та межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У 80ті роки молдавські та українські археологи виявили там археологічні памятки III–V ст. типу Етулії, за характером житлового будівництва, поховального обряду і кераміки близькі до синхронних словянських памяток Верхнього і Середнього Подністровя. З огляду на це Певтінгерова карта набуває особливої ваги, адже в ній міститься підтверджена археологічно перша звістка про заселення словян амивенедами в III–IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм.
У Йордановій «Гетиці» говориться про єдність походження венедів, антів і склавінїв: «…починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне племя венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами… Ці венети, як ми вже розповідали на початку нашого викладу – а саме при переліку племен – походять від одного кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів». Такі відомості потребують пояснення. В літературі наводяться різні погляди на етнос венедів. В історичних джерелах натрапляємо на згадки про венетів (венедів), які в різний час проживали в Галлії, Італії, Прибалтиці. На думку більшості вчених, вони не мали до словян ніякого відношення й могли бути кельтами, іллірійцями, балтами. Деякі польські й радянські дослідники вважають, що серед прибалтійських венедів були і словяни, однак це важко підтвердити лінгвістичними та археологічними даними. Натомість повідомлення Йордана дозволяють повязати зі словянами чи прасловянами венедів, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобто там, де, за Птолемеем, локалізується і племя ставанів (словян). Ряд науковців вважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів на східних–словян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фінни називали словян венедами.
Таким чином, можна досить упевнено твердити: район проживання словян-венедів у згаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу і Верхньою Віслою, на південному заході – Верхнім і Середнім Дністром, на сході – Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст. якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.
Дещо конкретніше, ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізують словянські племена склавінів та антів. За Йорданом, склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли)… Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Дапапра, там, де Понтійське море утворює вигин». «Ці племена, – повідомляє Маврикій Стратег, – займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати». Прокопій Кесарійський розміщує антів на схід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи, які.тут живуть, у давнину називалися кіммерійцях, тепер звуться утигурами. Далі на північ від них [утигурів] займають землі незліченні племена антів».
Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає з історичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі під загальною назвою словян. Таким чином, склавши, назва яких у трохи зміненому вигляді поширилася па всі словянські племена, в V–VI ст. вийшли за південні межі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасні письмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північному заході Віслою, а на сході – Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрі тоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважав склавінів та антів одним народом.
У візантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межі земель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальну термінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту. Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише про умови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінів простягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпровя, ландшафт яких відповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічних досліджень її слід вважати дуже приблизною. Памятки пеньківської культури, безсумнівно, повязаної з антами, відкриті в Середньому Подніпровї, верхній частині Південного Бугу, в Середньому Подністровї та в Молдові, однак на Нижньому Дніпрі вони не відомі.
Важливе місце в дослідженні словянського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови невідємне від історії народу – її носія. Мовознавці чимало зробили для реконструкції загальнословянської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть, досить успішно вирішили питання про її відношення до інших індоєвропейських мов і тим самим показали словянство як окрему етнічну спільність у сімї індоєвропейських народів.
Для пошуків стародавньої території словян та визначення шляхів і районів їхнього розселення особливе значення має картографування архаїчних словянських гідронімів і топонімів. В.М. Топоров і О.М. Трубачов картографували й проаналізували гідроніми в басейнах Верхнього й Середнього Подніпровя, а також Верхнього Подністров’я. Виявилося, що словянські назви найвиразніше (хоча і в невеликій кількості) локалізуються на півдні від Припяті та Десни. Розглянувши всі дані словянської архаїчної гідронімії, І. Удольп дійшов висновку: найдавніші словянські гідроніми компактно покривають верхівя Пруту, Середнє й Верхнє Подністровя аж до верхівїв Вісли. Концентрація архаїчних словянських гідронімів у регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхівями Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балто-словянських, ірано-словянських та германо-словяиських мовних звязків, а також відсутність у стародавній словянській мові слів, котрі позначають специфічні риси гір, морів та деяких порід дерев, поширених у Середній Європі (бук, тис, явір та ін.), – усе це свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні питання про територію формування словянської етнокультурної спільності. Тим більше, що дані візантійських авторів і сучасних лінгвістів значною мірою збігаються з результатами археологічних досліджень.
Не можна погодитися з думкою Ф.П. Філіна про бездоказовість зіставлення («накладення») ареалів археологічних культур з реконструйованими лінгвістичними регіонами. Така думка викликана певною переоцінкою можливостей лінгвістики й недооцінкою археологічних джерел у вивченні питань етногенезу. Ясна річ, на шляху до розвязання проблеми походження словян археологи, як і історики, стикаються з чималими труднощами. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Наприклад, мовні явища, як правило, неможливо датувати, а це значно звужує їхні історико-пізнавальні можливості. Крім того, поняття «історія мови» та «історія народу» не тотожні, хоча й повязані між собою. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає в себе ще ряд інших важливих характеристик, не доступних лінгвістиці як предмет дослідження.
Не можна не відзначити корисної роботи, здійсненої антропологами щодо виявлення фізичного типу словян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Установлюючи єдність процесів словянського етногенезу, антропологи зясували, що в різних регіонах словянської території існують помітні відмінності у фізичній будові місцевого населення. Це дало можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову словян іншоетнічних рис – балтських, германських, фракійських та ін. Такий висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх словян.
Однак антропологічні дослідження в галузі словянського етногенезу також наштовхуються на специфічні труднощі. Це, передусім, обмеженість і навіть цілковита відсутність джерел протягом ряду століть. Ось лише один приклад: у V–VIII ст., переважна частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Саме в такий спосіб були здійснені найбільш ранні достовірні словянські поховання V–VIII ст.
У ситуації, що склалася у вивченні стародавньої історії словян, особливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, а й відкривають нові можливості для простеження історичного процесу, розкривають нові, часом несподівані риси соціально-економічного та культурного життя наших предків. Археологія досліджує памятки матеріальної культури – житла, поховання, предмети побуту та праці, одяг, прикраси тощо, створені відносно замкнутими групами людей. Ці раритети характеризуються певними, лише їм властивими специфічними усталеними рисами, а головне – піддаються просторовим і хронологічним визначенням, що при зіставленні з історичними та мовними явищами надають їм необхідні орієнтири та географічні привязки.
Археологічні культури не можна розглядати як щось застигле, раз і назавжди усталене. Протягом свого існування вони змінювалися, розширювали свою територію входили як органічний компонент у нові культурні утворення, відображаючи тим самим зміни в розвитку тієї етнічної спільності, котру вони репрезентували. При цьому слід мати на увазі, що на кожному новому етапі суспільного життя в кожній культурі завжди залишалися елементи, що сполучали її з попереднім етапом. Таке розуміння археологічної культури дає змогу простежити послідовність розвитку матеріальної культури словян, визначити її територіальні зміни й, застосовуючи ретроспективний метод, поступово дійти до її найдавніших джерел.
Проте ретроспективно-типологічні дослідження дають позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх без винятку хронологічних ланок, що вивчаються. Будь-яка лакуна в цьому «хронологічному ланцюзі» звужує можливості типологічних зіставлень і врешті-решт спричинюється до помилок у підсумкових висновках. Донедавна таким вразливим місцем у вивченні словянських старожитностей були памятки V–VII ст., ґрунтовне дослідження яких розпочалося лише в 50х роках, нашого століття. Поганим станом вивчення їх якраз і зумовлювалися ті невдачі, що спіткали археологів у пошуках безпосередньої генетичної лінії розвитку пам’яток від першої половини І тис. (а також більш ранніх) до давньоруського періоду. Матеріальна культура словян третьої чверті І тис. виявилася не такою, якою її уявляли науковці ще на початку 50х років. І вже зовсім неспроможними уявляються теоретичні побудови, коли, виходячи зі слушної в принципі думки про глибоку давність словян на території Європи, їм довільно приписувалися стародавні археологічні культури на певних територіях, заселених від пізнього середньовіччя й донині різними словянськими народами, а пізніші культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їхнього історичного розвитку.
Останніми роками пошуки словянських старожитностей і здійснюються шляхом ретроспекції від відомого до невідомого вглиб віків. Цей метод почав давати позитивні результати лише після відкриття поселень празької, пеньківської, колочинської й дзєдзіцької культур V–VII ст., які заповнили хронологічну лакуну між памятками першої та другої половини І тис. і які вдалося повязати з письмовими даними про словян. Густа мережа цих поселень покриває величезну територію від верхівя Дніпра та Припяті на півночі до Балканського півострова на півдні та від верхівя Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби й Заале на заході. Тепер матеріали з цих поселень – найцінніше джерело з історії та етнографії стародавнього словянства, тож стаціонарному широкому вивченню словянських памяток V–VII ст. приділяється особлива увага.
Хоча матеріальна культура словян V–VII ст. позначена рядом спільних рис, котрі свідчать про єдність етнокультурних процесів, унаслідок яких і виникла ця культура, в ній чітко виділяються названі вище чотири локальні групи. Межі трьох з них – колочинської, пеньківської та празької – сходяться у Подніпровї на Київщині. Від цього місця колочіїнські памятки поширюються на північний схід по притоках Дніпра–Десні, Сейму, Сожу, Березині, леньківські – на південь по Дніпру, його лівих і правих притоках, а також по Південному Бугу до Дністра, празькі – на південний захід по Припяті, її правих притоках та по Верхньому Дністру до Верхньої Віслн, а на південь – через Середній Дністер по Пруту до Дунаю. Далі празькі памятки розташовуються по Дунаю аж до верхівя Ельби. Четверта – дзєдзіцька – група словянських памяток обіймає територію Центральної і Північної Польщі.
За характером житлового будівництва, поховального обряду, кераміки згадані культури типологічно сполучаються з попередніми більш ранніми культурами. Колочинська і пеньківська культури типологічно близькі до київської культури 111 – початку V ст., але остання включає до себе ще й елементи черняхівської культури. Крім того, у процесах формування колочинської культури брали участь балтський, а пеньківської – тюркський компоненти. Празька культура виникла на основі словянської частини черняхівської культури типу Бовшева–Теремців Ш – початку V ст., а також деяких елементів київської культури. У свою чергу, черняхівські та київські старожитності генетично повязані з волинсько-подільською та пізньозарубинецькою культурними групами І–ІІ ст., а останні – із зарубинецькою культурою кінця III ст. до н. е. – І ст. н. е.
Шляхом картографування памяток згаданих культур, позначених наявністю місцевих елементів, зясована певна стабільність в їхньому розташуванні на одній і тій же території в суміжній зоні Лісу і Лісостепу протягом усього періоду їхнього існування з початку 1 тис. до V ст. н. є. Типологічно й хронологічно вони повязуються з ранньосередньовічними словянськими культурами. Отже, можна твердити про їхню генетичну спадкоємність та про належність їхніх носіїв до споріднених груп населення, звідси– й про визначення території формування східнословянської етнічної спільності на межі Лісу та Лісостепу в межиріччі Дніпра і Вісли.
Разом з тим археологічні дослідження розкрили і складність процесів етнокультурного розвитку на рубежі І тне. до н. е. – І тис. н. є. та першій половині І тис. н. є. на території Південно-Східноі Європи. В цей час тут простежуються безперервне заселення і поетапний розвиток матеріальної культури, з одного боку, автохтонного словянського населення, а з іншого – привнесених із-зовні іраномовного, фракійського, германського, балтського, тюркського елементів. Особливо помітну роль в цих процесах відіграли готи – носії вельбаркської культури. З їх приходом в кінці II – на початку III ст. н. є. змінюється політична ситуація в Південно-Східній Європі. Вони стають провідною воєнно-політичною силою, очолюють племінні обєднання в межах черняхівської культури, куди входили словяни, пізні скіфи, сармати, фракійці, і ведуть готські (скіфські) війни з пограничними римськими гарнізонами на Дунаї. У складі черняхівської культури виділено памятки, належність яких означеним вище етнічним групам не викликає сумніву. Складне сплетіння політичних, економічних та культурних інтересів різно-етнічних груп, їхній відхід або поступова асиміляція місцевим народом усього прийшлого – одна з важливих закономірностей історичного розвитку Південно-Східної Європи в І тис.
У V–VI ст. словянські памятки вже цілком домінують у лісостеповій частині Південно-Східної Європи. В цей час розпочинаються процеси великого розселення словян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я, де діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша – вгору по течії Дунаю, займає межиріччя Ельби й Заале та просувається на північний захід. На Ельбі вона зустрічається і змішується ще з одним потоком, який рухається па захід приморським шляхом із межиріччя Вісли та Одри. Словяни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі та північному сході, до цього зайняті балтами і угрофіннами. На корінній словянській території – між Дніпром, Дністром і Західним Бугом – на основі празької культури формуються памятки VIII–X ст. типу Луки Райковецької, а на Дніпровському Лівобережжі населення пеньківської й колочинської культур бере участь в утворенні волинцівських та роменсько-боршівських старожитностей.
Ці нові утворення, на відміну від попередніх (V–VII ст.), репрезентованих на нашій території лише двома великими обєднаннями – склавінами та антами, включають до себе вже 13 різних племінних груп, відомих за літописними даними. Вони обєднувалися у великі союзи – княжіння, створюючи тим самим передумови для виникнення в IX ст. східнословянської держави – Київської Русі.