Професійна етика й норми професійних ділових відносин

СОДЕРЖАНИЕ: РЕФЕРАТ на тему: ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА Й НОРМИ ПРОФЕСІЙНИХ ДІЛОВИХ ВІДНОСИН Поняття «професійна етика» може викликати ряд за­питань. По-перше, чим професійна етика відрізняється від етики як такої? По-друге, в чому необхідність виокремлен­ня з усієї сфери етичного етики професійної? Чи всяка про­фесія вимагає специфічної професійної етики?

РЕФЕРАТ

на тему:

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА Й НОРМИ ПРОФЕСІЙНИХ ДІЛОВИХ ВІДНОСИН

Поняття «професійна етика» може викликати ряд за­питань. По-перше, чим професійна етика відрізняється від етики як такої? По-друге, в чому необхідність виокремлен­ня з усієї сфери етичного етики професійної? Чи всяка про­фесія вимагає специфічної професійної етики?

Найвища суспільна й особистісна цінність моралі поля­гає в її загальнолюдяності, бо ідеал моралі підноситься над вузькокласовими, вузькопрофесійними інтересами. Людське сумління за всіх етнокультурних, групових та ін­ших специфікацій не може бути сумлінням елліна чи іудея, хлібороба чи ремісника, вчителя чи лікаря. Воно єдине, і моральний рівень людини не може визначатися її про­фесією, так само, як національним походженням чи класо­вою належністю.

Звісно, і перше, й друге, й третє не можуть не породжу­вати певних особливостей, певних акцентів у моральній сві­домості та моральній практиці людей. Разом із тим ці пе­ремінні неспроможні докорінно змінити моральне обличчя особистості, в апеляції до якої й криється специфіка мо­рального. Пояснюється це тим, що мораль впливає більш чи менш зримо на людей тоді, коли вона доходить до гли­бинних духовних структур кожної окремо взятої особис­тості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності народів і класів, але, навіть апелюючи до цих людських спільнот, вона звертається передусім до кожної окремої особистості. Тільки за умови саме такого звернення моральна проповідь, заклик, вимога вправі розраховувати на відгук.

Отже, професійна мораль не може виступати як така, що протистоїть загальнолюдській моралі, існує поряд із нею. Професійна мораль є невідємною часткою моралі за­гальнолюдської, існує в її рамках і формується на її основі.

Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим еле­ментом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окре­мі види людської діяльності, що висувають особливо висо­кі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі про­фесійно цією діяльністю займаються. Це такі види діяль­ності, які здатні породжувати особливо гострі моральні ко­лізії, що в інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії зявляються там, де вирі­шуються питання життя і смерті, здоровя, свободи та гід­ності людини, де моральні якості спеціаліста набувають ви­рішального значення, де доля одного може величезною мі­рою залежати від моральної спроможності іншого.

У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються своєрідні кодекси честі, професійної поведін­ки, котрі поряд із загальноморальними правилами вбира­ють і весь, часто драматичний, досвід даного виду людської діяльності. Більш того, в деяких професіях навіть сама фа­хова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних якостей. Сказане передусім стосується пра­ці вчителя, лікаря, юриста.

Таким чином, ідеться про педагогічну, медичну й судо­ву етику. Саме в цих сферах здійснюється найбезпосередніший вихід на людську особистість і її долю, саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої, саме тут здійснюється відбиття загальних принципів у конкрет­ній поведінці за конкретної ситуації, реалізується поведін­ка воістину доленосна, гранично значуща для-людей, котрі опиняються у сфері дії педагогіки, медицини, юстиції. Зде­більшого саме в цих сферах вирішуються питання життя, смерті, здоровя, свободи та гідності людини, коли індивід може опинитися (особливо у сфері медицини) майже в ціл­ковитій залежності від знань, умінь, порядності та відпо­відальності іншого індивіда. Тому в названих сферах діяль­ності виникає суспільний феномен особливої моральної від­повідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти моральної колізії.

У професійній етиці формується система конкретних мо­ральних норм із супутніми їм практичними правилами, які «обслуговують» ту чи іншу галузь людської діяльності. В кожній із цих галузей головним обєктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на став­лення до себе не як до обєкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, спів­чуття та милосердя.

Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення й засвоєння не визначаються без­посередньо якимись інституційними умовами (освітою, службовим становищем), а оволодіння ними забезпечується головним чином культурою особистості, її вихованістю, її моральним потенціалом.

Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку особливого морального регулювання на рівні фа­хових моральних кодексів, у сучасному світі зявляється у звязку з новітніми досягненнями науково-технічного про­гресу цілий ряд нових професій, у яких визріває внутрішня потреба в певних, пройнятих моральним змістом, правилах. Складаються такі види виробничої та наукової діяльності, де швидка перевірка сумлінності виконуваної людиною надзвичайно важливої й відповідальної роботи практично неможлива. В цих сферах соціально-економічної активності людей їхні моральні якості стають іноді вирішальними чинниками нормального функціонування підприємств і на­укових установ. Важко не погодитися з твердженням, що «в складних системах людина — машина на авансцену тру­дової діяльності виходять фактори самоконтролю, саморе­гуляції поведінки, котрі перебувають у сфері свідомості та самосвідомості, сумління людини. Кібернетика, як говорять спеціалісти, простягає руки до справ нашої совісті, а авто­матичні системи управління потребують чесних людей».

Професійну мораль не слід ототожнювати з мораллю корпоративною, котра, відображуючи обособлені групові ін­тереси, створює особливі норми поведінки та оцінок вузь­кого людського прошарку, які часто протистоять нормам моралі суспільної й мають по суті справи антисоціальний характер. Іноді, з точки зору суспільства, ці норми корпо­ративної моралі виступають як явна аморальність, своєрід­на антимораль, перевернуті норми моральності. Подібні норми існують у світі професійних кримінальних злочин­ців, так званих «злодіїв у законі», де найбільшою чеснотою оголошується презирство до праці, жорстокість щодо слаб­ких, демонстративна неповага до закону й нехтування ним, рабська покора, заснована на страху перед дужчим, «паханом» і т. д.

Аналогічна по суті «мораль» панує часом і в цілком ле­гальних сферах діяльності, наприклад у наукових колекти­вах, де головним виявляється не служіння істині, а захист будь-якою ціною корисливих інтересів представників «сво­єї» наукової школи, пригнічення талановитих «чужаків», прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим «чужакам», намагання дискредитувати надзвичайно корисні, але «чужі» відкриття і т. д. В нашому суспільстві наявність подібної моралі у окремих соціальних і профе­сійних груп обтяжується розбалансованістю ринку й фінан­сової системи, застійними явищами у виробництві, всеохоплюючим дефіцитом, що посилює спокуси для морально не­стійких людей скористатися своїм професійним і службовим становищем для розвязання власних проблем за раху­нок ближніх.

Особливо велика небезпека виникнення антисоціальної корпоративної моралі серед осіб, котрі мають доступ до дефіцитних матеріальних цінностей і послуг (торгівля, ма­теріальне постачання, деякі підприємства харчової та лег­кої промисловості і т. п.). Цьому можуть стати на пере­шкоді як моральний осуд такої позиції, так і заходи пра­вового характеру, що карають антисуспільну поведінку людей, котрі керуються в своїй діяльності нормами корпо­ративної моралі, яка протистоїть моралі суспільній.

Виклад основних особливостей систем професійної ети­ки доцільно розпочати з розгляду найбільш традиційної медичної етики, біля витоків якої стоїть видатний медик античної Греції Гіпократ. Не випадково і в сучасному світі дістала назву «клятва Ппократа» урочиста обіцянка ліка­ря дотримувати морального кодексу своєї професії, завжди й усюди керуватися передусім інтересами хворого, приходи­ти йому на допомогу незалежно від його національної чи релігійної належності, суспільного становища, політичних поглядів. Медична етика вимагає від лікаря готовності до­класти всіх сил для того, щоб вилікувати хворого або по­легшити його страждання, не рахуючися з труднощами, а якщо це необхідно, то й із власними інтересами.

Жорстокість останньої максими пояснюється надзвичай­ною суспільною значущістю роботи лікаря, від якої за­лежать доля людини, її життя та здоровя. Лікар зобовя­заний до останньої секунди боротися за життя хворого, роб­лячи все можливе й неможливе навіть якщо ситуація без­надійна. Одне із складних, болісних питань лікарської ети­ки (розроблюваної головним чином самими медиками й іменованої медичною деонтологією) це ступінь відвертості лікаря й пацієнта: чи слід говорити хворому правду про його стан, невиліковність хвороби, неминучість трагічного результату і т. д.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних тра­дицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Напри­клад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неми­нучість смерті. Навпаки, лікар зобовязаний усіляко підтри­мувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобовязаний повідо­мити пацієнтові всю правду про стан його здоровя, в тому числі й про можливість загибелі та час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подба­ти про сімю, приготуватися до неминучого, виконати релі­гійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвіс­ний гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючись на цей принцип лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворо­го — це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобовязаний свято шанувати права, честь і гід­ність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Ві­домо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й безза­хисна перед хамством, насильством (моральним), прини­женням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довірям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких мо­ральних мук нещасному або навіть убити його. Така воіс­тину величезна значущість збереження лікарської таємни­ці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загро­жує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалеж­но від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить люди­ну ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з су­спільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з бо­ку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівським «Не за­шкодь!»

Серйозні моральні проблеми виникають і в звязку з дедалі поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного ви­значення того, чи е. донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуа­ції пріоритет має належати інтересам донора, а не реци­пієнта.

З розглядуваними питаннями тісно повязана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шля­хом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема е однією з найгостріших у сучасній медич­ній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієн­та? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерп­них людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допусти­мість експериментальних дослідів на людях. Такі експери­менти можуть здійснюватися виключно добровільно, з до­триманням усіх запобіжних заходів, з максимальним по­чуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у влас­не серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спосте­рігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумо­ва трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикую­чи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб ви­рвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйо­нів хворих людей.

У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної машини, коли можливі варварські експеримен­ти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистській Німеч­чині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний мате­ріал), масове знищення хворих і безпомічних, калік і ста­риків, як це мало місце у «третьому рейху». В такому су­спільстві медицина підпорядковується, як і вся решта інсти­тутів, тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу, визначається владарюючою верхівкою. Внаслідок тоталі­тарного домінування політики медицина підкоряється зо­внішнім і часто чужим для неї системам регулювання, котрі призводять до фактичної ліквідації таких понять, як «лі­карська таємниця», «клятва Гіпократа», «лікарський обовязок». Етичні норми підмінюються політичними інтере­сами.

Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не тільки в суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти володіти собою, стримувати не­гативні емоції. Слово лікаря зцілює не меншою мірою, ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерєв стверджу­вав: якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не лікар. Тому в загальній системі медичної освіти особливо багато важить етична, моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.

З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є необхідною й невідємною стороною професійної спроможності. Відсутність тих якостей, котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути за­критий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні люди чесні, мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя. Збережен­ня благородних етичних традицій медицини має стати од­ним із головних завдань медичної деонтології.

Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових, про­курорських та слідчих органів.

Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства та індивіда, від неї залежать добре імя, честь і гідність громадянина, його свободи, благополуччя сімї. Тим-то ця особлива сфера діяльності потребує й особливого мораль­ного регулятора — судової етики, її розглядають у двох смислах: як науку і як систему норм, котрих належить до­тримувати. Судова етика — це наука про застосування за­гальних норм моралі, моральності в специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про здійс­нення моральних принципів у розслідуванні та розвязанні різних судових справ.

Між етикою й правом існують дуже своєрідні відносини. Норми етики часто виступають водночас і нормами права. Правові заборони виявляються заразом і моральними за­боронами. Такі, наприклад, вимоги моралі, як «не вбий», «не вкрадь», є також і вимогами закону. Тому здійснення правосуддя нерозривно повязане з морально-етичною проб­лематикою. Будь-яке судове рішення, діючи на суспільну свідомість, виконує в той же час і певну виховну функцію з позитивним чи негативним знаком.

Моральне начало в судовій діяльності необхідне для виключення при дотриманні посадових інструкцій формаль­но-бюрократичної реалізації закону, для гармонійного по­єднання його букви й духу. Річ у тому, що жоден закон не може бути таким довершеним, щоб він ніколи не по­требував тлумачення в разі конкретного застосування. В цьому ж аспекті дуже багато що залежить від конкрет­ного виконавця, його особистісних, насамперед моральних якостей. Порядністю, вихованістю, чесністю людини, котра стоїть на сторожі закону, нерідко визначається обличчя са­мого закону.

Судова етика не допускає обману, провокацій, прагнен­ня досягти потрібного при розгляді результату будь-якою ціною. Так само недопустимі в моральному відношенні при­йоми допиту, побудовані на упередженому ставленні до до­питуваного, некоректність до людини, винуватість якої ще проблематична. В основі судового процесу мають бути по­няття справедливості, гуманізму та добросовісності.

Під справедливістю слід передусім розуміти відповід­ність міри відплати мірі злочину. Справедливість повязує дві форми суспільної свідомості: право й мораль. Усякий присуд оцінюється суспільством не тільки з правових, а й із морально-етичних позицій, і тому бажано, щоб, спираю­чись виключно на закон, присуд ураховував моральне по­чуття суспільства, уникав суперечності між правом і мо­раллю, законністю й справедливістю. Та оскільки моральне почуття може видозмінюватися під дією тимчасових і ви­падкових обставин, присуд має відповідати вимогам закону навіть якщо в даний момент суспільство настроєне інакше. Як правило, законний за своєю суттю присуд збігається з моральним почуттям суспільства.

Особливо аморальним у цьому розумінні є будь-який тиск на суд, хай навіть з найкращими намірами. Суд, що став заручником натовпу чи високопоставлених осіб, пере­стає бути органом правосуддя й перетворюється на орган судової розправи. Подібне втручання позбавляє суд голов­ного: безпристрасності, неупередженості, обєктивності і, як наслідок першого, справедливості. Аморально, а сьогодні вже й злочинне, чинити тиск на слідчого, прокурора, суд­дю, спонукаючи їх обминути закон і всупереч своїй совісті прийняти вигідне якійсь із сторін рішення.

Суддя, якщо він етична особистість, зобовязаний під­корятися виключно вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, що стосуються особисто його, діяти за давньоримським принципом: «Хай звершиться правосуддя, хоч би й загинув світ». Ця моральна максима має стати особистим переконанням судді, якщо він хоче бути чесним слугою за­кону. Звісно, йдеться тут не про загибель світу, а про го­товність слуги закону знести будь-які тяготи й біди в імя торжества правосуддя.

В судовому процесі має зберігатися обєктивність, і його учасники (суддя, звинувач і т. д.) не мають права у став­ленні до позивача та відповідача, звинувачуваного й жерт­ви піддаватися особистим симпатіям. У цій ситуації необ­хідна своєрідна аскеза людини, здатної справити істотний вплив на хід і результат процесу. Аскеза в даному випад­ку — це усвідомлене, добровільне приборкання власних пристрастей, прихильностей, переживань в імя ідеалу об­єктивності та справедливості. В імя цього ж ідеалу в де­мократичному суспільстві суддя, прокурор і т. д. при роз­гляді конкретної справи не повинні допустити, щоб у їхні висновки проникали їхні власні ідейні й політичні переко­нання, партійні та групові настрої, все те, що може викри­вити закон, який є втіленою обєктивністю.

Учасники процесу, й насамперед суддя, зобовязані при­ймати рішення, оперті на закон і відповідні їхньому внут­рішньому переконанню. Внутрішнє переконання являє со­бою певний інтелектуально-моральний стан, що дає почут­тя впевненості в правильності й справедливості прийнятого рішення. Внутрішнє переконання безпосередньо повязане з моральним світом людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милувати, брати на себе відпові­дальність за можливу помилку, ціна якої — життя, свобода й гідність іншої людини.

Таким чином, моральна неспроможність юриста істот­но детермінує і його професійний рівень і навіть просто професійну придатність, бо не існує законів і систем, котрі могли б сповна убезпечити суспільство від наслідків еле­ментарної людської аморальності. Всяка аморальність за­слуговує осуду, у сфері ж юстиції (що означає в перекла­ді з латини — справедливість) аморальність абсолютно недопустима й соціальне небезпечна. В суспільстві, що прагне бути демократичним, неприйнятна участь органів правосуддя в якій би то не було політичній боротьбі. Пра­восуддя зобовязане бути політичне нейтральним і орієнту­ватися виключно на Конституцію та інші законодавчі акти. Виходячи із сказаного, робимо висновок, що поділ властей (законодавчої, виконавчої, судової) є вимога не тільки по­літична, а й моральна.

Суддя, прокурор, слідчий, котрі підкоряються не законові, а тиску, вимогам якихось політичних сил — запевно аморальні й роблять таким де-факто всякий закон, якого вони торкаються, бо їхні дії та міркування продиктовані не внутрішніми переконаннями, не результатом моральних шу­кань і болісних роздумів, а зовнішнім тиском з боку Полі­тичних догм і вузькопартійних прихильностей. Тому неза­лежність правосуддя, що забезпечує незалежність дій і рі­шень слуги закону від будь-яких позаправових чинників — є не тільки державний, правовий, а й моральний ідеал де­мократичного суспільства.

В умовах торжества правосуддя в судовому процесі з будь-якої справи не повинно бути місця настроям помсти, зведенню політичних чи особистих рахунків, бо використан­ня судової влади з подібними цілями не тільки глибоко аморальне, а й злочинне. В ході судового процесу всі його учасники зобовязані додержувати таких простих норм мо­ральності, як тактовність, витриманість, ввічливість. Гру­бість, знервованість, погрози, хамство не тільки принижу­ють особистий авторитет судді, прокурора, адвоката, а й викликають неповагу до цих людей, суду, самої ідеї право­суддя. Крім рішення з конкретної справи, всякий судовий процес реалізує також великі виховні завдання, формує у громадян те ставлення до судової влади, ту віру в неї, кот­ра виражена в давньоримській формулі: «Закон суворий, але це — закон!» Без поваги до закону, без моральної по­рядності його слуг не може бути й послідовного, добровіль­ного додержання закону.

Важливу роль у забезпеченні такої соціальне значущої діяльності, як діяльність учителя, вихователя відіграє педа­гогічна етика, що розглядає моральні проблеми виховання та освіти, спілкування вихователя з вихованцем, визначає моральні цілі виховання, а також моральну допустимість тих чи інших шляхів досягнення педагогічної мети. Профе­сія педагога, як і професія лікаря, вирізняється найвищим рівнем єдності професійного та морального начал.

Відношення «вчитель — учень», «вихователь — вихова­нець» будується на ставленні першого до другого як до уні­кальної людської особистості з її неповторними якостями, здібностями, специфікою.

Специфіка педагогічної діяльності висуває підвищені моральні вимоги до педагога. Вимоги ці, звичайно, висту­пають як ідеал, досягнення якого слід прагнути. Ідеал пе­дагога: мудра, добра, тактовна, вимоглива, освічена люди­на, непересічна особистість, істинний громадянин Вітчизни, котрий має власні тверді переконання та міцні моральні устої, здатний мужньо їх відстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахівець, вільна й незалежна натура, котра викликає повагу й симпатію учнів і співгромадян.

Вихователь сам повинен бути взірцем вихованості, бо головним засобом виховання виступає особистість педагога, яку не можуть замінити найновітніші технічні засоби на­вчального процесу. Повагу до вчителя створює найдорож­чий його моральний і професійний капітал — авторитет, котрий необхідно всіма можливими способами оберігати й самому вчителеві, й суспільству, й системі народної освіти.

Список літератури

1. Афанасьева Т. М. Душа и дело. М., 1990.

2. Бойков А. Д. Нравственные основы служебной защити. М., 1978.

3. Волкогонов Д. А. Воинская этика. М., 1980.

4. Инженерная этика. М., 1982.

5. Киселев Я. С. Этика адвоката. Л., 1974.

6. Косарев Й. Й., Сахно А. В. Нравственная ответственность врача в современном мире. М., 1987.

7. Потьнико Г. П. Заико психологические основы общения. М., 1982.

8. Проблемы судебной этики М., 1974.

9. Радое А. Г. Порядок и порядочность. М., 1988.

10. Рьіданова Й. Й. Уроки этикета. Минск, 1988.

11. Селюков Ф, Т. Административная этика. М., 1980.

12. Станиславский К. С. Этика. М., 1981.

13. Станкин М. Й. Этика спортивной педагогики. М., 1983.

14. Федоренко Е. Г. Профессиональная этика. К., 1983.

Скачать архив с текстом документа