Регулювання земельних відносин в Україні за новим ЗК України

СОДЕРЖАНИЕ: Загальні положення про регулювання земельних відносин в Україні. Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, обєкт яких - земля. Регулювання земельних відносин. Земельне законодавство і регулювання земельних відносин.

Реферат

Регулювання земельних відносин в Україні за новим ЗК України

План

1. Загальні положення про регулюванняземельних відносин в Україні.

2. Регулювання земельних відносин.

3. Завдання земельного законодавства в сфері регулювання земельних відносин.

Загальні положення про регулюванняземельних відносин в Україні

Предметом регулювання земельного права виступа­ють вольові суспільні відносини, обєктом яких є зем­ля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політич­ну, економічну та ін. Правова регламентація суспіль­них відносин, повязаних з виконанням землею зазна­чених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регу­люються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільському та лісово­му господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних обєктів ви­робничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.

Земельно-правове регулювання в певній мірі здійс­нюється і щодо відносин, які виникають у звязку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний обєкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.

Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять обєктивний характер і є економічними відно­синами. Економічна сутність земельних відносин обу­мовлена відносинами власності на землю як на обовя­зкову умову матеріального виробництва та іншої соці­альної діяльності.

Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно обєкту природи, що знаходиться у взаємо­дії з навколишнім природним середовищем, тісно по­вязані із суспільними відносинами, обєктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домі­нуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лі­совими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.

У звязку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природ­них ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відно­сини, які при цьому виникають, в тому числі і земель­ні, характеризуються екологічним змістом.

Земельні відносини як складова частина екологіч­них відносин, заснованих на економічних законах роз­витку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.

В сучасних умовах характер і зміст земельних від­носин суттєво змінюється. Так, в результаті встанов­лення множинності форм власності на землю, вклю­чення певної частини земель в систему ринкового обі­гу шляхом укладення цивільно-правових угод із зем­лею ці відносини, залишаючись по суті земельними, набувають майнового характеру.

За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.

Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відно­сини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю. В реальній дійсно­сті функціонують також земельні відносини, повяза­ні з охороною земель, відтворенням і підвищенням ро­дючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фон­ду та ін.

Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізич­ними особами, юридичними особами і державою. Зе­мельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обовязки, а отже ви­знає їх субєктами земельних відносин. Субєктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні озна­ки, які складають їх правосубєктність. Земельна правосубєктність — це можливість субєкта бути учасни­ком земельних правових відносин. До складу правосубєктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість субєкту мати земельні права і обовязки, а також земельна дієздатність — тобто здатність су­бєкта своїми діями набувати земельні права і створю­вати для себе земельні обовязки.

В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло субєктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самовря­дування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади — це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтере­си відповідно територіальних громад та держави. Специфічними субєктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є обєктами права власності українського народу, тобто субєктом земельних відносин законом визнано і на­род України.

Серед обєктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).

Самостійним обєктом земельних відносин висту­пають землі в межах території України. До таких об­єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України за­кон розрізняє девять категорій земель, в основу поді­лу яких покладено основне цільове призначення.

Характеристика земельної ділянки як обєкта пра­ва власності (тобто обєкта земельних відносин) закрі­плена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої нор­ми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван­ня з визначеними щодо неї правами.

Земельна частка (пай) — специфічний обєкт земель­них відносин. Його виникнення повязане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на зе­мельну частку (пай) мають члени недержавних сільсь­когосподарських підприємств, в тому числі пен­сіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до спи­ску, що додається до державного акта на право колек­тивної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифі­катами, які є дійсними до виділення власникам земель­них часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власно­сті на землю (п.17 Перехідних положень).

До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними поло­женнями (п. 15) Земельного кодексу України власни­ки земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати на­лежні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Регулювання земельних відносин

Правове регулювання земельних відносин здійсню­ється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для за­хисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основ­ний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земель­ні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є обєктами права власно­сті українського народу. В ст. 14 Конституції зазначе­но, що право власності на землю набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою.

Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, ви­ключної (морської) економічної зони, континентально­го шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.

Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.

Чинний Земельний кодекс України, — спеціаль­ний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного ко­дексу випливає, що цей кодекс має переважну юридич­ну силу в регулюванні земельних відносин перед ін­шими нормативно-правовими актами. Виняток стано­вить лише Конституція України, якій притаманна най­вища правова сила. Крім того, регламентації земель­них відносин присвячені також інші нормативно-пра­вові акти, прийняті відповідно до Конституції та Зе­мельного кодексу України. їх головне призначення — конкретизація та деталізація земельно-правових поло­жень, закріплених Основним Законом держави та Зе­мельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підзаконні акти). Але обєднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.

В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежу­вання земельного та спеціального зако­нодавства, що регулює суспільні відносини щодо вико­ристання та охорони інших природних ресурсів. Ма­ються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-право­ві акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рос­линний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.

Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лі­сів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмос­ферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земель­ного кодексу як спеціального джерела, яким регулю­ються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ре­сурсів, спеціальним законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.

Що ж стосується лісових, водних суспільних відно­син, а також відносин, що виникають при використан­ні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, ат­мосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодек­сом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).

Завдання земельного законодавства в сфері регулювання земельних відносин

Земельне законодавство складає вся сукупність за­конодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.

Основним спеціальним актом земельного законо­давства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегрую­чою і цементуючою основою для розвитку вітчизняно­го земельного законодавства.

Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соці­альну спрямованість Він конкретизує конституційне по­ложення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких повязана з ринковими умовами та ін.

Конституцією України (ст. 92) встановлено, що най­більш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідни­ми положеннями для прийняття відповідного земель­ного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про орен­ду землі», «Про плату за землю» та ін.

Передбачається, що в подальшому правове регулю­вання на законодавчому рівні окремих положень по­винно здійснюватися шляхом прийняття пакету зако­нів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про зе­млеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію зе­мель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).

Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Вер­ховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., поста­нова «Про основні напрями державної політики Укра­їни у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.

Завдання земельного законодавства полягає в регу­люванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права гро­мадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер­жави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.

Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові при­писи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..

Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і земле­користувачів, їх обовязки, правила та порядок вико­ристання земель, охорону земельних прав тощо.

Відомо, що земля використовується для різних ці­лей, тому в ст. 4 мова йде про мету правового регулю­вання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.

Раціональне використання земель — це таке вико­ристання, яке здійснюється на підставі науково-техніч­них правил, є ефективним, але не призводить до погір­шення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родю­чості.

Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове ви­користання землі не тільки нераціональне, але й неза­конне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористува­чі повинні запроваджувати прогресивні системи зем­леробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному ви­користанні землі її якість повинна покращуватися.

Раціональне екологічне збалансоване землекористу­вання забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним вважається таке використання землі, яке здійснюєть­ся з порушенням зазначених вимог.

Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, еко­номічних та інших заходів, спрямованих на раціона­льне використання земель, запобігання необгрунтова­ному вилученню земель сільськогосподарського при­значення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищен­ня продуктивності земель лісового фонду, забезпечен­ня особливого режиму використання земель природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охоро­ни земель згідно закону можуть розроблятися та при­йматися

Література

1. Конституція України.

2. ЗК України 2002 р.

3. Коментар до ЗК України 2007 р.

Скачать архив с текстом документа