Типология государств 5

СОДЕРЖАНИЕ: Типология государств Многовековой опыт развития государственности у различных народов мира лежит в основе традиционной классификации государств в зависимости от утвердившихся форм правления и государственного устройства.

Типология государств

Многовековой опыт развития государственности у различных народов мира лежит в основе традиционной классификации государств в зависимости от утвердившихся форм правления и государственного устройства. Форма правления выступает внешним проявлением содержания государства, определяя порядок образования, структуру и правовой режим высших органов власти. В политической истории человечества выделяются два основных ее типа – монархия и республика.

В монархии верховная государственная власть номинально принадлежит одному лицу и переходит по наследству от одного представителя монархической династии к другому в соответствии с системой престолонаследования, закрепленной конституцией или конституционным актом в соответствии с установившимися традициями и обычаями. Из мировой практики известны три системы престолонаследования: салическая , которая сводится к наследованию престола только по мужской линии и полностью исключает женщин из круга престолонаследников (Швеция); кастильская , не исключающая женщин из числа престолонаследников, но отдающая предпочтение мужчинам, когда младший брат исключает старшую сестру (Великобритания); австрийская , дающая преимущество мужчинам и мужским линиям во всех степенях родства и лишь при полном отсутствии мужского потомства и всех мужских линий передающая престол женщине (такая система была введена в России в 1797 году). В современных арабских монархиях престолонаследником становится старший сын царствующего монарха, однако этот принцип иногда нарушается.

Различают следующие разновидности монархической формы правления: абсолютную монархию (самодержавие) , где вся полнота политической власти принадлежит монарху, и конституционную монархию , когда полномочия главы государства ограничены конституцией или конституционными актами. Последняя разновидность представлена дуалистической монархией , в которой монарх обладает всей полнотой исполнительной власти и частично осуществляет законодательные функции, а также парламентской монархией , где монарх номинально считается главой государства, однако фактически выполняет только представительские функции и лишь отчасти – исполнительные, назначая, например, главу правительства и членов кабинета министров в соответствии с предложениями лидера фракции парламентского большинства.

На протяжении тысячелетий монархическая форма правления была преобладающей. Сегодня она в том или ином виде сохраняется в 44 государствах мира, в том числе абсолютная монархия – в Саудовской Аравии, Омане, Катаре и Объединенных Арабских Эмиратах, дуалистическая монархия – в Иордании, Кувейте и Марокко. Остальные [c.55] монархии, включая 11 европейских (Бельгия, Великобритания, Дания, Испания, Лихтенштейн, Люксембург, Мальта, Монако, Нидерланды, Норвегия, Швеция), – парламентские. Специфическими чертами обладает монархическая форма правления в странах, которые входят как самоуправляемые доминионы в Содружество Наций, где главой государства номинально является британский монарх (Канада, Австралийский Союз, Ямайка, Новая Зеландия и др.). В Малайзийской Федерации в соответствии с конституцией 1957 года установлена избирательная монархия: главу государства сроком на пять лет избирает из своего состава в порядке очередности совет правителей девяти входящих в федерацию монархий.

Второй основной формой правления является республика . В ней все высшие органы государственной власти либо избираются, либо формируются общенациональным представительным учреждением. На современном этапе республиканское правление выступает в качестве преобладающего способа организации государственной власти для большинства народов мира. Из практики государственного строительства известны три разновидности этой формы правления: парламентарная, президентская и смешанная.

Парламентарная республика строится по принципу верховенства парламента как высшего представительного органа государства, избираемого населением. Правительство в республике такого типа несет ответственность перед парламентом и формируется парламентским путем из числа представителей партии, победившей на выборах, или же на коалиционной основе. В этом случае оно остается у власти до тех пор, пока располагает поддержкой большинства депутатов. Ключевой политической фигурой в парламентарной республике становится руководитель правительства – премьер-министр или канцлер. Полномочия президента как номинального главы государства, избираемого парламентом, коллегией выборщиков либо непосредственным голосованием граждан, в основном сводятся к представительским, церемониальным функциям, напоминающим функции короля в парламентарной монархии. Любые важные политические действия президента, включая роспуск парламента и назначение досрочных выборов, могут быть осуществлены только с согласия правительства. Парламентарными республиками сегодня являются Италия, ФРГ, Швейцария, Индия и некоторые другие государства.

Президентская республика характеризуется соединением в лице президента, избираемого внепарламентским путем, функций главы государства и главы правительства на фоне жесткого разделения законодательной, исполнительной и судебной ветвей власти, взаимодействующих на основе системы сдержек и противовесов. Президент, у которого отсутствуют полномочия на роспуск парламента, но есть право отлагательного вето на его решения, самостоятельно (иногда – с одобрения верхней палаты представительного органа) назначает членов кабинета министров. В свою очередь парламент не вправе выражать недоверие как правительству в целом, так и отдельным министрам, однако способен ограничивать действия президента и его кабинета с помощью принятия законов и через утверждение бюджета, а также [c.56] преодолевать президентское вето квалифицированным большинством голосов в ходе повторного голосования. Лишь в исключительных случаях, связанных с серьезными антиконституционными действиями главы государства, парламент может досрочно отстранить президента от власти при помощи довольно сложной процедуры импичмента. Классический пример президентской республики – США. В некоторых странах Азии, Африки и Латинской Америки с авторитарными традициями эта форма правления принимает вид “суперпрезидентской”, или “ультрапрезидентской”, когда вся реальная власть концентрируется в руках президента, который фактически превращается в диктатора, выходит из-под контроля парламента, нередко присваивая себе право роспуска представительного органа, а в таких государствах, как Заир и Малави, даже объявляется пожизненным главой государства.

Республика смешанного типа стремится сочетать сильную президентскую власть с эффективным механизмом парламентского контроля за деятельностью правительства. Примером такой формы правления сегодня выступает Франция, где по конституции 1958 года центральной фигурой в системе высших органов государственной власти стал президент, избираемый путем всеобщих прямых выборов и наделенный широкими полномочиями, включая право роспуска Национального собрания – нижней палаты парламента. Глава правительства назначается президентом без формального участия представительного органа власти, но с учетом расстановки в нем политических сил. При этом Национальное собрание имеет право выразить кабинету министров недоверие, а также получает возможность контролировать его деятельность через ежегодное утверждение бюджета. Сочетание в различной степени признаков президентской и парламентской республики свойственно также Австрии, Болгарии, Польше, Португалии, Финляндии и целому ряду других государств.

Наряду с формой правления важной характеристикой государства выступает форма государственного устройства , которая раскрывает способы его административно-территориального строения, особенности взаимодействия центральных, региональных и местных органов власти. Обычно выделяют унитарную и федеративную формы государственного устройства, а также конфедерацию государств , различие между которыми наглядно проиллюстрировал американский политолог Д. Найс ⁹ (см. рис.12).

Рис. 12

Унитарное государство представляет собой политически однородную организацию, обладающую следующими признаками: единой конституцией, нормы которой принимаются на всей территории государства; единой системой высших органов государственной власти, функциональная, предметная и территориальная компетенция которых, а также подчиненной им центральной администрации ни юридически, ни фактически не ограничена полномочиями каких-либо региональных органов; единым гражданством; единой системой права; единой судебной системой. Унитарная форма получила распространение прежде всего в мононациональных государствах, например, во Франции, Швеции, [c.57] Норвегии, Финляндии, Греции, Португалии, Японии, а также в большинстве государств Африки и Латинской Америки.

Федеративное государство выступает как союз относительно самостоятельных в юридическом плане государственных образований: республик, штатов, земель, кантонов и др., обычно называемых субъектами федерации , которые не обладают полным суверенитетом, лишены права самостоятельного участия в международных соглашениях, но, тем не менее, наделяются учредительной властью, что позволяет им иметь собственные конституции, не противоречащие или полностью соответствующие основному общефедеральному закону. Данная форма предполагает, как минимум, двухступенчатую структуру государственного механизма, включающую органы власти и управления как на уровне всей федерации, так и на уровне ее субъектов. При этом целостность федеративного государства обеспечивается приоритетом общефедеральных законов и решений центральных властей по отношению к законодательным актам и решениям органов власти субъектов федерации, принимаемым в пределах установленной для них компетенции. Государства такого типа нередко обладают институтом двойного гражданства, когда каждый гражданин является одновременно гражданином федерации и соответствующего государственного образования, входящего в ее состав, а также предоставляют субъектам федерации право иметь свою судебную систему. В современном мире федеративная форма государственного устройства существует, в частности, в США, Канаде, Мексике, ФРГ, Индии, а также в России, насчитывающей в своем составе 89 субъектов федерации: 21 республику, 6 краев, 49 областей, 2 города федерального значения (Москва и Санкт-Петербург), 1 автономную область и 10 автономных округов ¹⁰ .

Конфедерация представляет собой союз независимых государств, которые объединяются на основании договора о координации действий по ограниченному кругу вопросов, чаще всего в области обороны, внешней политики, единой системы почтовой связи и таможенных тарифов, но при этом полностью сохраняют свой суверенитет, членство в ООН и других международных организациях. Органы конфедерации обычно не имеют прямой власти по отношению к образующим ее государствам и в [c.58] большинстве случаев принимают свои решения на основе консенсуса между заинтересованными сторонами, причем фактически эти решения вступают в силу лишь после их ратификации органами власти соответствующих государств. Единой правовой, а также налоговой системой конфедерация, как правило, не обладает, однако может создавать единое экономическое пространство, вводить единую валюту и институт единого гражданства. Практика показывает, что эта форма государственного объединения неустойчива и либо распадается, как это произошло, например, с конфедерацией Сенегала и Гамбии, существовавшей с 1981 по 1989 год, либо эволюционирует в сторону федерации. Так, федеративному государственному устройству предшествовали конфедерации в Нидерландах (1579–1595), США (1776–1787), Германии (1815–1867) и некоторых других странах. Длительное время конфедеративный союз существовал только в Швейцарии (1291–1798 и 1815–1848), и сегодня сохраняющей свое традиционное официальное название Швейцарской Конфедерации, несмотря на фактически установившийся федерализм. В современном мире определенными чертами конфедеративных образований обладают Содружество Независимых Государств, которое объединяет 12 республик, прежде входивших в состав СССР, но пока что не имеет четкой правовой конфигурации, а также Европейский союз, созданный на базе Европейского экономического сообщества в соответствии с Маастрихтским договором, подписанным 7 февраля 1992 года.

Следует отметить, что формы правления и государственного устройства преимущественно характеризуют особенности формирования, структуру и механизм взаимодействия органов законодательной и исполнительной власти. Однако не менее важную роль в нормальном функционировании государства играет и независимая судебная власть, призванная контролировать соблюдение конституции и законов всеми государственными и общественными организациями, а также гражданами, разрешать возникающие между ними споры и тем самым способствовать обеспечению социальной стабильности. Преобладающая в индустриально развитых странах доктрина тройственного разделения властей, согласно которой законодательная, исполнительная и судебная ветви власти должны взаимно дополнять, сдерживать и контролировать друг друга на основе принципа верховенства права получила свое воплощение в концепции правового государства. [c.59]

4.3. Современные представления о правовом и социальном государстве .
Государство и гражданское общество

Правовое государство в известном смысле представляет собой “идеальный тип” государственности эпохи индустриальной цивилизации. С представлениями о нем связано “стремление оградить человека от государственного террора, насилия над совестью, мелочной опеки со стороны органов власти, гарантировать индивидуальную свободу и основополагающие права личности” ¹¹ . Строго говоря, “неправовых” государств [c.59] не бывает, ибо в любом государстве существуют определенные законы. Другой вопрос – о степени развития системы права, его роли в демократизации общества, уровне политической и правовой культуры населения страны.

В современной политической науке под правовым государством принято понимать “тип государства, в котором функционирует режим конституционного правления, существует развитая и непротиворечивая правовая система и эффективная судебная власть, вместе с реальным разделением властей, с их эффективным взаимодействием и взаимным контролем, с развитым социальным контролем политики и власти” ¹² . Решение ключевой проблемы – взаимоотношения между личностью и властью – предполагает конституционное закрепление правового равенства всех граждан и приоритета прав человека, которые не могут быть нарушены законами государства и его действиями. При этом единственными ограничителями свободы индивида выступают свобода и права других людей, охраняемые государством. Механизм государственного регулирования гражданских отношений отличается приоритетом метода запрета над методом дозволения. По словам В.П. Пугачева, “это означает, что в правовом государстве по отношению к гражданам действует принцип “Разрешено все то, что не запрещено законом”. Метод же дозволения применяется здесь лишь по отношению к самому государству, которое обязано действовать в пределах дозволенного – формально зафиксированных полномочий” ¹³ .

С точки зрения системной определенности признаков, или их целостного единства, правовое государство: 1) основано на верховенстве права; 2) предполагает неуклонное исполнение и соблюдение законов всеми гражданами, должностными лицами, государственными и общественными организациями; 3) предусматривает взаимную ответственность гражданина и государства в рамках действующего законодательства; 4) базируется на политическом, идеологическом и экономическом плюрализме, которые закрепляются и гарантируются нормативно-правовыми актами государства; 5) обеспечивает права и свободы граждан ¹⁴ . Кроме того, правовое государство существенно отличается от “обычного” устойчивостью правовых норм и законов.

Становление правового государства следует рассматривать как исторически длительный процесс. Отдельные черты этой концептуальной модели уже реализованы в индустриально развитых странах, другие находятся в стадии воплощения, третьи – еще только разрабатываются и конкретизируются. При этом усиление и развитие правовых начал в деятельности любого государства вовсе не означает утраты его своеобразия. Правовое государство может иметь как унитарную, так и федеративную форму территориального устройства, а по форме правления быть как республикой парламентарного, президентского или смешанного типа, так и парламентской монархией. [c.60]

Наряду с концепцией правового государства, ставящей своей целью защитить индивидуальные права и свободы личности, во второй половине ХХ века широко распространились представления о социальном государстве . В политической теории это понятие употребляется для обозначения государства современного демократического типа, способного в условиях относительно стабильной и развитой экономики осуществлять действенную социальную политику: заботиться о трудоустройстве населения, создавать системы здравоохранения и социального обеспечения, поддерживать “слабые”, малоимущие слои. По сравнению с “чисто правовым” социальное государство расширяет свои обязанности от обеспечения прав и свобод личности, гарантий внутреннего порядка и внешней безопасности до ответственности за благосостояние граждан. При этом, однако, предполагается, что неизбежное государственное вмешательство в вопросы распределения общественного богатства “стремится не подрывать такие основы рыночного хозяйства, как частная собственность, конкуренция, предприимчивость, индивидуальная ответственность и т.п., не порождать массовое социальное иждивенчество” ¹⁵ . Элементы “социальной государственности” сегодня можно наблюдать в Швеции и ряде других индустриально развитых стран, где правящие коалиции возглавляются или находятся под заметным влиянием социал-демократических и социалистических партий.

В обозримой перспективе государство как социально-политический институт, несомненно, сохранится и будет развиваться. Высшим пределом его совершенствования, по-видимому, явится постепенный переход к общественному самоуправлению в условиях развитой правовой и общей культуры гражданского общества – сложного и многофакторного явления человеческого бытия, которое выступает как продукт длительного исторического развития и начинает формироваться с разделением общества на государственную и негосударственную сферы деятельности. Важнейший этап эволюции гражданского общества в Европе приходится на XVI – XVII вв. – период ломки жестких рамок феодально-сословных связей, возникновения основ правовой государственности и превращения человека из подданного в гражданина, обладающего равными юридическими правами со всеми другими гражданами и обретающего экономическую самостоятельность на базе общественного разделения труда, товарного производства и отношений собственности, свойственных раннему капитализму.

Иногда гражданское общество характеризуют как систему внегосударственных или внеполитических отношений между людьми. Данная точка зрения представляется упрощенной и неточной, поскольку она не учитывает взаимовлияния государства и общества, их сложного, противоречивого, диалектического единства и в результате как бы “выводит” из рассмотрения общественно-политические организации. Большинство политологов и социологов придерживаются широкого толкования этого понятия, справедливо полагая, что оно также включает социально-политические отношения и – в качестве их элемента – политические группы. Таким образом, гражданское общество представляет [c.61] систему “экономических, социально-политических, религиозных, духовно-нравственных, семейных, культурных и других общественных отношений, которые, определяя государственную политику, выражают волю граждан общества. В рамках этой системы функционируют различные общественные организации, движения, политические партии (кроме правящей), религиозные организации, экономические организации и объединения и, наконец, сам человек как личность со своими семейными, профессиональными, досуговыми и другими разнообразными потребностями и интересами” ¹⁶ .

Теоретическая постановка вопроса о гражданском обществе содержится уже в трудах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.Л. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо и других мыслителей XVI – XVIII вв. в связи с теориями общественного договора и народного суверенитета. Так, немецкий философ и государственный деятель В. фон Гумбольдт (1767–1835) выделяет три основных разграничения между гражданским обществом и государством. Это, во-первых, система национальных, общественных учреждений, формируемых “снизу” самими индивидами, и система государственных институтов; во-вторых, “естественное и общее право” и позитивное право, издаваемое государством; в-третьих, “человек” и “гражданин”. При этом Гумбольдт приходил к выводу, что “государственный строй не есть самоцель, он лишь средство для развития человека” ¹⁷ .

Г.В.Ф. Гегель подразумевал под гражданским обществом относительно независимую от государства совокупность отдельных индивидов, классов, групп и институтов, взаимосвязь которых регулируется гражданским правом. Он показал, что гражданское общество сформировалось в результате исторической трансформации всей общественной жизни, длительного диалектического движения от семьи к государству ¹⁸ . Социум, образовавшийся в результате этого развития, включает отношения частной собственности, рыночную экономику, социальные группы, а также институты, обеспечивающие жизнеспособность общества и реализацию гражданских прав. Гегель признавал примат государства над гражданским обществом: в представлениях философа государство как более высокоорганизованная органическая целостность выступает своего рода гарантом действительной свободы гражданского общества и представляет общество в его единстве.

К. Маркс полагал, что государство, внешне как бы охватывая гражданское общество в целом, на самом деле служит интересам господствующего класса собственников. Именно из гражданского общества, из его структур, с точки зрения Маркса, и вышло буржуазное общество. Новый общественный характер экономических отношений, установившихся в результате перехода от феодализма к капитализму, создал иную основу для гражданских отношений, которые оказали существенное влияние на взаимосвязь общества и государства. “Что же [c.62] такое общество, какова бы ни была его форма? – писал Маркс в письме П.В. Анненкову. – Продукт взаимодействия людей. Свободны ли люди в выборе той или иной общественной формы? Отнюдь нет. Возьмите определенную ступень развития производительных сил людей, и вы получите определенную форму обмена [commerce] и потребления. Возьмите определенную ступень развития производства, обмена и потребления, и вы получите определенный общественный строй, определенную организацию семьи, сословий или классов, – словом, определенное гражданское общество. Возьмите определенное гражданское общество, и вы получите определенный политический строй, который является лишь официальным выражением гражданского общества” ¹⁹ .

Интересен подход к данной проблеме известного итальянского социолога А. Грамши, который выделял в современном ему обществе первой трети ХХ века три составных части: “экономическое общество” (экономическая основа господства буржуазии – ее владение средствами производства и потребления), “гражданское общество” (семья, профессиональные ассоциации, частные клубы и организации) и “политическое общество” (государство). По отношению к “экономическому обществу” два других компонента выступают в роли “надстроечных”. “Гражданскому обществу” как совокупности организмов, прямо не включенных в механизм государственной власти и обычно называемых “частными” (профессиональные, культурные, религиозные, просветительные, благотворительные, а также общественно-политические организации), соответствует функция “гегемонии”, которую доминирующая группа осуществляет во всем обществе, тогда как “политическому обществу” – функция “прямого господства”, или командования, которая выражается в деятельности государства, “юридического” правительства. В своей концепции Грамши располагал “гражданское общество” между “экономическим” и “политическим”, тесно связывая его как с экономическими структурами, так и с государством, где открытая классовая борьба получает свое разрешение, принимая политические и правовые (институциональные) формы господства. При этом он отмечал, что “на Востоке государство было всем, гражданское общество находилось в первичном, аморфном состоянии. На Западе между государством и обществом были упорядоченные отношения, и если государство начинало шататься, тотчас же выступала наружу прочная структура гражданского общества” ²⁰ .

Исходя из идей Грамши, в “архитектуре” современного гражданского общества можно выделить не только множество горизонтальных связей, но и несколько их уровней, или “слоев”. Первый уровень, “фундамент” гражданского общества составляют экономические отношения, основанные на многообразии форм собственности, что при соблюдении интересов личности и общества в целом создает необходимые предпосылки для преодоления существующего отчуждения человека от средств производства. Однако эти предпосылки могут быть реализованы в полной мере только тогда, когда все члены гражданского общества [c.63] обладают конкретной собственностью или правом на ее использование, а также имеют возможность распоряжаться произведенным ими общественным продуктом по своему усмотрению. Важно иметь в виду, что владение собственностью может быть как индивидуальным, так и коллективным, причем в любой сфере деятельности (промышленное или сельскохозяйственное производство, торговля, кредит, аренда и эксплуатация недвижимости и т.д.), но при условии, что каждый участник коллективной собственности располагает реальным правом на участие в управлении делами предприятия, организованного на подобных началах. Следующий уровень гражданского общества – это социокультурные отношения, включающие семейно-родственные, этнические, религиозные и другие устойчивые связи, чье многообразие отражает “неполитические” интересы различных социальных слоев и групп, а также их представителей. И, наконец, “верхний слой” составляют отношения, связанные с индивидуальным выбором, политическими и культурными предпочтениями, ценностными ориентациями. Именно здесь развивается ассоциативная, или, как ее называют, “публичная сфера” (в отличие от “приватной”), охватывающая деятельность массовых движений, партий, групп интересов и других социально активных организаций, которые обеспечивают культурно-идеологический плюрализм, свободное волеизъявление граждан и в своем тесном соприкосновении с государственными институтами способствуют развитию тенденции к постепенной децентрализации власти государства, ее частичной передаче органам самоуправления и расширению участия гражданского общества в руководстве различными сферами общественной жизни. [c.64]

Головатий М. Ідейні засади розбудови Української України: стан та проблеми

http :// www . info - library . com . ua / index . php ? page = magazine show = text article =4

Укотре доводиться стверджувати: проблеми розбудови Української України найперше криються в недостатньому усвідомленні й послідовній практичній реалізації ідейних засад державного будівництва.

Зазначимо спочатку те, що безідейних, безідеологічних суспільств нині не існує в природі, бо будь-якою діяльністю людей, народів рухають саме ідеї, система цінностей, у яких суспільство виростає й на яких базується. Конституція України, до речі, яка заперечує панування будь-якої однієї, окремо взятої ідеології, — то також певна ідеологія, яка у такому контексті веде до анемії — втрати цінностей узагалі. А це вже величезна загроза суспільній єдності, бо нація, народ за такої ситуації не мають тієї базової цінності, яка їх і робить власне національною спільнотою. Свого часу Вячеслав Липинський влучно зазначив: «Нація — це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, нема нації» [1]. Без всеосяжної ідеї, ідеології такого хотіння годі очікувати.

Ідеологія — це система політичних, етичних, художніх, філософських, релігійних поглядів для певної соціальної спільноти (класу, верстви). Основний зміст ідеології — соціальний ідеал, образ передбачуваного, бажаного чи очікуваного [2]. Ще простіше й точніше (за Ен-тоні Даунсом) ідеологія — «це словесний образ кращого суспільства та основних шляхів створення такого суспільства».

Отже, перше: не треба плутати «ідеологію» з поняттям «політична ідеологія» як набором ідей і переконань, що характеризують ставлення людей, народу головним чином до наявного політичного режиму та його інститутів — найперших гілок влади [3]. Плутанина в згаданих поняттях повязана головним чином із тотальним відторгненням, несприйняттям мільйонами громадян саме марксистської ідеології та створених на її основі комуно-соціалістичних тоталітарних режимів, які, власне, і дискредитували комуністичну ідеологію у її первинному майже християнському розумінні.

Зазначимо побіжно, що взірцевої ідеології, яка влаштувала б, умовно кажучи, усіх, не існує, а отже й створити ідеальне, щасливе суспільство практично неможливо. Тому людська спільнота завжди перебуває у пошуку тієї ідеології, яка найбільше відповідає інтересам, потребам більшості. Будь-яке штучне навязування громаді будь-якої «найкращої» у теоретичному визначенні ідеології нічого, окрім прикрощів, не додає. Найяскравіший приклад — насильницьке впровадження в ХІХ–ХХ ст. комуністичної ідеології.

Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого спостерігаються донині. Цей шок є результатом складного зіткнення трьох неоднозначних культурних векторів:

а) нової системи цінностей, що разом із ринковими моделями господарювання, дедалі сильніше імпортується з країн західної циві­лізації, Америки;

б) старої (радянської) системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів;

в) традиційної національної системи цінностей. Обєктивно всі ці вектори є впливовими й часто суперечать один одному, особливо з погляду формування психології молодого покоління.

Перший потребує впливу, навіть із боку держави, спрямованого на те, щоб імпорт головним чином так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара (радянська) система цінностей може остаточно зникнути лише з плином часу, оскільки це повязано з конкретними її носіями. І нарешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, затребувана як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі й державницького підходу до її відродження і зміцнення, наголосимо — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор повинен домінувати нині в Україні.

За всі роки так званої радянської влади комуно-більшовики максимально спотворили не лише комуністичну ідею, а навіть обєктивне ставлення до національного, етнічного питання. В одному ряду довгий час не лише вживалися, а й наполегливо декларувалися як винятково історично зумовлені гасла — поняття, концепції на кшталт «пролетарі всіх країн», «совєтський народ», «усі люди доброї волі», «носії загальнолюдських цінностей», «усі чесні люди планети», «вільні громадяни нового світу» і т. д. Такі сентенції «універсаль­ної людини» були і є не просто якимось витвором «комуністичних» міфотворців. Це — обовязковий супутник ідеократичної свідомості, умисного нівелювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за всієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати «ліберально-громадську імперію», або «совєцьку націю». Окрім ще складнішого етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет. Чому б і ні. Адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром — СРСР.

Ідеології, — за словом Шарля де Голля, — тимчасові, а нації вічні. При цьому людина, підкреслимо ще раз, «не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами» [4]. Право вибору — одне з найсвятіших і найбільших людських прав.

Вибір ідеології окремою особистістю — то власна, індивідуальна справа, однак робитися це має не лише вільно, а й без будь-якого зазіхання на право робити такий же вибір іншими людьми. Так, розглядаючи сучасні особливості феномена «ідеологія», М. Михальченко та Б. Самчук зазначають, що «усвідомлення однією ідеологемою (культурою, цінністю чи світоглядною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеологами ще зовсім не є достатньою підставою для ненависті» [5].

Основними носіями, репрезентами конкретних ідей, ідеологій в нашій країні є політичні партії. Зрозуміло, що у структурованому, дос­татньо стабільному суспільстві, до яких нині Україну аж ніяк не долучиш, політичним партіям відводиться інша роль. Крім того, за сво­єю ідеологією, але головне — за суттю, особливостями, партії з часом також принципово змінюються. Найбільшим змінам за останнє століття у світі, в СРСР, у Європі виявилися підвладні більшість комуністичних і соціалістичних партій. Так, остаточна дискредитація моделі комунізму серед країн так званого «соціалістичного табору» спричинила крах, а подекуди навіть і заборону комуністичних партій. Тоді величезна кількість колишніх комуністів швидко поповнила лави соціалістичних партій (ідеологія обох надто близька, єдина в своїй суті боротьби за «рівність», «братерство», «щастя»), а самі по собі соціалістичні партії також помітно трансформувалися. Найперше, вони почали визнавати приватну власність, а потому стали також активно залучати у свої лави бізнесменів, олігархів. Яскравим прикладом у цьому плані є комуністична та соціалістична партії України. Олігархів соціалістичної партії природно стали використовувати, аби прийти до влади, утрималися на владному олімпі. У свою чергу олігархи зацікавлені в тому, щоби приховатися за спиною соціалістичних і комуністичних партій, оскільки останні матимуть шанс у політичній боротьбі до того часу, поки є соціальна нерівність, бідність тощо.

Чимало проблем повязано також з ідеалом кращого суспільства і баченням шляхів до його побудови. З ідеалом, на перший погляд, нібито все зрозуміло. Його вишукували, викристалізовували тисячі наших кращих попередників — українців та й неукраїнців — справжніх гуманістів. Орієнтири ж (складові) його ідеалу (нехай у загальному вигляді): «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [6]. А от із конкретною моделлю такої держави, стратегією і тактикою її побудови справи були кепські. І не тому, що тут бракує ідей, або людей: немає національної солідарності у розумінні суто національних інтересів України. Очевидно, що за прикладом багатьох суспільств, найперше європейських, маємо будувати свою державу на трьох головних китах:

а) представницька демократія,

б) ринкова економіка,

в) національна держава.

Із цих трьох складових найскладнішими для розбудови новітньої України є перша й третя, про які треба сказати окремо.

Представницька демократія (рішення приймають виборчі установи, структури — парламенти і т. ін.). Ми в Україні, зокрема, надто швидко і загрозливо переходимо від безпосередньої демократії (коли народ сам вирішує більшість питань) до представницької, яка можлива лише за відповідних соціально-політичних, економічних модернізацій і стабілізацій суспільства. Ми ж робимо цей перехід у досить неструктурованому суспільстві, з погано впорядкованою політичною системою, з недосконалою економікою. Більше того, пред­ставницька демократія вкрай слабо розвинута, мало впливає на загальнонаціональні процеси на регіональному рівні, що аж ніяк не відповідає віковій ментальності українства. Та й у цілому маємо нині в Україні багато в чому імітативну, маніпулятивну демократію, або псевдодемократію, «покликану маскувати авторитарний режим і створювати враження, немовби то народ насправді є джерелом влади й підтримує той чи інший існуючий режим» [7]. Зазначимо, що справжня демократія можлива за багатьох обєктивних обставин, з-поміж яких вирішальними є: дійсні права і свободи громадян; громадянське суспільство; демократичні засоби інформації. І ще одне влучне зауваження, що належить американцю Томасові Пейну. Він писав: «Усі люди є одного рівня, а, отже, всі люди народжуються рівними і мають рівне природне право. Їх життя та права визначені Творцем цього світу, а не попереднім поколінням, яке є тільки способом продовження минулого і, відповідно, кожну народжену на світ дитину треба розглядати як створіння Боже» [8].

Далі, щодо другої складової — ринкової економіки. Не аналізуючи цей аспект державотворення детально, розгорнуто, зазначимо лише найпринциповіше. Перші кроки до реформування української економіки на ринкових засадах зовсім не були переходом на такі засади. Був елементарний перерозподіл національних багатств, власності на користь тієї ж старої радянської партноменклатури, керівної еліти та її висуванців, які і до цього мали домінантні ролі в економіці. Усе, що було раніше у тіні — хабарництво, корупція, здирництво, рекет, хамство і т. ін. з перших кроків незалежності просто металізувалося, вийшло на світ, стало страшною нормою жит­тя. Загрозливим є й інше. Коли люди думають, даруйте, шлунком, їх досить легко завести на манівці, ошукати. І українська формаль­на влада це добре розуміє, а тому використовує злидні для соціальних дестабілізацій, які утримує в певних межах жонглюванням пов­новаженнями й силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є виключно народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моно-етичну націю, яка була обєднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний ін­терес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.

Унікальних моделей ринкової економіки, як, до речі, і демократії, немає. Копіювання чужих моделей, без урахування історичних, те­риторіальних (географічних моделей) господарювання нічого, окрім шкоди, не дасть. Покладатися треба також на виключно свої при­родні і людські ресурси (перші — економно, доцільно й ефективно використовуючи (особливо землю), другі — потужно розвиваючи за рахунок освіти і науки). Звідси й пріоритети у економічній та соціальній сферах України.

Детальніше поведемо тепер мову про третю складову перебудови нашого життя — національну державу.

Кажуть, якщо мрієш про свободу, матимеш і свободу, і хліб, а коли мариш найперше про хліб, то не матимеш ані хліба, ані свободи.

«По-справжньому переконливих і звабливих результатів (у творенні прогресивного суспільства. — М. Г.), — пише відомий український філософ Федір Канак, — можна досягнути, опираючись лише на конкретні й чітко вербалізовані довготривалі, перспективістські цінності» [9]. Це зауваження надто слушне. Багато країн тому й стали справді могутніми, що у потрібний час чітко визначилися із засадами будівництва власної національної держави. Так, «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Національною асамблеєю Франції, зазначає: «Істинним джерелом суверенності є нація. Жоден індивід ані група людей не можуть бути наділені владою, яка явно не походить із цього джерела» [10]. Це не філософська, а життєва сентенція. Національне, на думку М. Драгоманова, «живе в людині», і навіть тоді, коли вона цього не помічає. Принципово важливо, чи вона це усвідомлює.

Національна ідея, як і нація — не стоять на місці, вони перебувають у поетапному розвитку відповідно до конкретної історичної ситуа­ції. Вона залишається лише у своєму осерді, основі, як вираження внутрішньої сутності нації, її буття, проекцій у майбутнє. «Націо­нальна ідея, — зазначає Леонід Токар, — це те, що складає основу будови і розвитку нації і національної держави на весь відміряний природою час» [11]. Від себе додамо: національна ідея — не просто лексика. Це — не бажання зробити свою націю винятковою, хоча в центрі такої ідеї і є бажання зробити свою націю найпотужнішою, найбагатшою, найславетнішою... Національна ідея — чітке усвідомлення того, хто ми є і звідки; чого хочемо і куди прямуємо; як ставимося до інших людей, націй, народів. Хто цього не зрозуміє і не усвідомлює, дбає про міць не ідеї, а речей, шукає у пропаганді і носіях української національної ідеї українських егоцентристів, націоналістів-радикалів. Ідея нації, зазначав відомий російський філософ В. Соловйов, є не те, що нація про себе думає у часі, а те, що Природа подумала про неї у віках.

Що ж заважає нам у найповнішому розумінні сутності, особливостей національної ідеї? Як доводить сьогодення, повернення до на­ших історичних витоків й малопотужне ствердження української духовності на новому історичному етапі державотворення важке. Ви­датна українська поетеса Ліна Костенко справедливо і влучно визначає: «Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури» [12].

Так чи інакше, але неабияким гальмом у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови власної національної державності є конюнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спекулятивне поцінування і ставлення до визна­чальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, голодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), війна 1941–1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію — визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду — Голодомору 1932–1933 років.

За більш як пятнадцять років незалежності, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прийняттям Верховною Радою України закону про голодомор 1932–1933 рр., в Україні величезну роботу провела Асоціація дослідників го­лодоморів. Відбулися спеціальні парламентські слухання й засідання. Було видано декілька президентських указів і постанов уряду, проведено десятки наукових форумів, зібрань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до сві­тової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за пять останніх років відбулися пять представницьких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний памятник жертвам голодомору, видано десятки спеціальних збірників, книг, монографій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлення адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве «помякшення» тієї страшної історичної правди, адже у президентському варіанті закону голодомор кла­сифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й обєктивніша громадянська відповідальність, ніж закріплена законом.

Варто всім, хто свідомо заперечує, або бодай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення українства лише у ХХ столітті. Вона — вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917–1921) гине близько двох млн. осіб. Перший голод (1921–1922) забирає три мільйони. Другий, найжахливіший, — до 10 мільйонів. У 20–30 роки, в час розгулу «червоного терору» в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941–1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний — третій голод ще близько трьох мільйонів. Отже — понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні тисяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно домагатися встановлення історичної справедливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від «лідера» комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли «лідер нації» В. Ющенко зазначає: «Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили голод. Це — тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак» [13]. Що дає така констатація? Для історичної обєктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, — це конкретні люди, особистості — з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.

Визнання голодомору 1932–1933 рр. геноцидом українського народу — то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів — уже нинішніх, бо всіх попередніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чому так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання факту геноциду — а воно відбулося в майже міжнародному масштабі — обовязково потребує визначення винних у такому страшному злочині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.

Тоталітаризм не лише нищив і нищить народи, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке він чинить, це придушення всіх форм самодіяльності мас — політичної, економічної, ідейної, культурної, але головне — духовної. Величезною загрозою є при цьому так звана моралізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних титульним націям цінностей. В Україні це явище нині набуло надто загрозливих ознак.

Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх — також півсправи. Куди складніше подбати про те, щоб нація (через освіту, виховання, культуру) повторилася у нових поколіннях. «Нація, — наголошує український філософ С. Б. Крим­ський, — повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історич­ного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно ук­раїнського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства» [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: «Представникам однієї нації мають снитися одні й ті ж самі спільні сни». Очевидно, це сни, що стосуються їхнього спільного життя у великому соціумі, у державі, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.

Найкращим захистом народу від тоталітарних посягань влади є його спроможність максимально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є «середній клас» (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й «пільгові» верстви населення, кількість яких повсякчас збільшується. Нагадаємо, що скрізь і завжди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других диктатура і тоталітаризм успішно спиралися.

Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не «йдуть», гальмуються, а то й просто не сприймаються громадою, то маємо памятати, — так відбувається з причини, що повязана з історичним досвідом самоврядності України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Українського народу. Таку особливість блискуче враховував гетьман — вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була найпрогресивнішою на той час у Європі, та й сьогодні нам би до неї слід більше прислухатися.

Обєктивно, на засадах викладеного вище, має формуватися вся цілісна модель державного устрою України. «Образ держави», — зазначав ще давньогрецький мислитель і оратор Цицерон, — має сповна відповідати «образу народу». Тоді держава і є служницею народу, між ними існують злагода й узгодженість. Потяг до такої держави Українська нація особливо потужно відчувала у XVI–XVIII ст., коли Україна (за М. Костомаровим) «знати не хотіла ні царя, ні пана». А чи є сьогодні у нас усіх такі почування?

Український літератор, публіцист Іван Дзюба доречно вказує на унікальну особливість нашого державотворення. «Українська держава, — пише він, — утверджується за умов, принципово відмінних від тих, за яких утверджувалися більшість “старих” національних держав Європи. У минулі епохи національні держави утверджувалися залізом і кровю, шляхом придушення і нищення інших етнічних груп і опозицій, і лише потім протягом століть ішли до сучасної демократії. Українська ж держава утверджується за докорінно інакших історичних умов, тільки демократичними засобами. Це важчий, але й “чистіший”, благородніший шлях, що не залишає за собою тих злочинів, яких повно в історії сучасних «розвинених демократій» [15].

За великим рахунком, основною метою державотворчого поступу України має бути не економіка, політика чи ще щось, а творення особистості нового українця. Це, однак, не означає, що треба позбутися усього минулого, перекреслити історичні надбання та недоліки і формувати особистість, що називається, з чистого аркуша. Ні, треба шанувати минуле, за творчого, ба навіть критичного, підходу. Тоді менше помилок матимемо сьогодні.

Реалізація ідеї національного державотворення неможлива без відповідного узгодження взаємин влади і народу — в ідеалі їх тісної співпраці. Найперше це стосується вищої посадової особи в державі — Президента України та вищого виконавчого органу — Кабінету Міністрів України. Мова не про те, хто «старший», «головніший».

Для того, щоб бути успішними, легітимними і авторитетними, Президент і уряд України мають сповна опиратися на волю народу та сус­пільно-політичні еліти, які усвідомлюють таку волю, намагаються її зреалізувати. Тобто вони реально є носіями національної ідеї творення національної держави. В Україні такої ситуації — коли б відчувалася опора на волю народу — не було з моменту проголошення незалежності жодного разу. Усе закінчувалося тим, що з волі народу окремі особи ставали президентами, а уряди формувалися у змаганні не між групами еліт, а між соціально-економічними кланами. Так В. Ющенко став свого часу Президентом України фактично з волі Всеукраїнського Майдану, але так цю волю не усвідомив і на неї не зіперся. А уряд України і досі є уні­кальним конгломератом представників різних, протидійних кланово-корпоративних груп — і не більше. Усі ж разом, і не тільки Президент та уряд, а й «спасителі отєчєства», декларують бажання національної злагоди і єдності, на які годі чекати. А заручником такої ситуації був і залишається народ, який дав їм владу.

Додамо до цього і те, що з власною національною інтелігенцією, яка є не просто носієм культури, духовності, а рушійним суспільним прошарком, здатним вести маси за собою, нам також не дуже пощастило. Декілька століть наша інтелігенція перебувала між Заходом і Росією. Більшість геніїв нації змушені були вчитися у Європі, не маючи змоги зреалізувати свою вченість і хист у власній стороні. Тут, в українських землях, її освічених дітей піддавалися гонінням і вимушені були йти на службу як мінімум до Москви. Та й москов­ські (російські) інтелігенти століттями «везли з Європи ученості плоди» (Ленський — «Євгеній Онєгін»). Отож справжні українські ін­телігенти і були на роздоріжжі між рідним краєм, Росією і Європою, бо там мали хоч якусь можливість для реалізації свого таланту, а у власному домі поневірятися від нудьги й переслідувань.

Як ніяка інша, українська інтелігенція майже до 1991 р. у мала робити вибір, кому служити: народові чи обслуговувати державу (СРСР). На жаль, не зі своєї вини, а з необхідності власної самореалізації, домінувало друге, до чого крім усього іншого примушувала й ідеологія, партійна система, страшна тоталітарна машина, що елементарно фізично нищила цвіт нації. То що ж нині робити? Як дехто — виправдовуватися, посипати голову попелом? Треба якомога скоріше, за рахунок розвитку освіти, науки, культури формувати:

а) середній клас,

б) нову генерацію інтелігенції, що дасть якісно іншу — дійсно національну еліту.

Іншого шляху — немає. Але для цього, як кажуть, потрібні політична воля, національна свідомість і єднання душ.

І на завершення — таке. Давайте і в сучасній Україні не припускатися тієї принципової помилки, коли плутають, або ототожнюють еліту та формально привілейовані соціальні групи, прошарки суспільства. У нас до них автоматично зараховують людей, які мають владу і гроші. Еліту, втім, має будь-який соціальний прошарок суспільства. Це провідна верства конкретного прошарку — її сукупний розум, ідея, дух, воля. Це ті люди, які спроможні найперше ефективно розвязувати все нові й нові завдання виживання та подальшого розвитку презентованих ними спільнот і суспільства в цілому. Це верства людей, які спроможні до постійного власного прогресивного розвитку й оновлення.

Маємо врешті постійно дбати про те, щоб у країні не було протиставлення народу, нації і еліти. З одного боку, еліті може загрожувати певне відгородження від народу, втрата здібності до самооцінювання, саморозвитку і самооновлення, а з іншого, — задля справжньо­го суверенітету народу, еліта не повинна відокремлюватися від усього суспільства. Механізм такої взаємодії чутливий і хиткий, особливо у так звані перехідні періоди — час формування істинно національного буття.

Скачать архив с текстом документа